Текст книги "Зло"

Автор книги: Людмила Баграт

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 18 страниц)

Я спробувала вирватися, проте він ще міцніше стиснув мою руку лещатами пальців.

– Ні. Не смій до нього підходити. І не думай. – Другою рукою він витягнув з кишені телефон і викликав невідкладну допомогу. – Все, Марго. Це все, що я можу для тебе зробити.

– Для мене?

– Так. Для нього я цього ніколи не зробив би. Ходімо звідси.

Їхали мовчки. Я дивилася на зоряне небо, намагаючись знайти там Венеру, проте в мене нічого не виходило. Перед очима одна за одною з'являлися картини, як фотографії в альбомі: зосереджене обличчя Костянтина, його кулак розбиває хлопцю рот, розчавлює око, ламає ніс, кров ллється на червону сорочку. Червоне на червоному. Чому на його обличчі не було жодних емоцій? Ані люті, ані ненависти, ані огиди. Я згадала слова Сергія. «Мій батько небезпечний. Він вбиває людей».

Раптом Костянтин зупинив машину. Я озирнулася: до Харкова ще далеченько. Ми стояли на великому пагорбі, з якого все місто було видно, як на долоні: розсип різноколірних ліхтариків у темряві ночі. Дзеркальний відбиток зоряного неба. Костянтин вийшов з машини, трохи одійшов, зупинився, закурив. Чекав на мене. Про це свідчили напружені м'язи спини, опущені плечі. Голова трохи нахилена убік. Він наче прислухався. Я чула, як він гукав мене подумки, тому вийшла з машини, підійшла до нього, і ми разом роздивлялися нічне місто.

– Знаєш, Марго, бувають обставини, за яких виникає безліч запитань, проте насправді все можна звести до одного-єдиного. Справжнє запитання завжди одне. Якого біса тебе потягло у той сад?

Я зібрала усі думки, переглянула їх, мов каталог товарів, зупинилася на тій, що обійдеться дешевше.

– Я замислилася. Там було так затишно. Хотіла помилуватися квітами. Розслабилася. Я й гадки немала, що це небезпечно.

Костянтин замислено вдивлявся в темряву перед собою, тому здавалося, що все, що він говорить, адресувалося не мені, а нічному місту, деревам, небу.

– Жінки не мають права розслаблятися у безлюдному парку вночі. Жінки не мають права вважати парки уночі затишними. Жінки не мають права гуляти вночі насамоті і думати, що це безпечно.

– Але ж, Костю, я знала, що ти поруч, от і не боялася. Якби була сама, я ніколи цього не зробила б. І до ресторану вночі сама не пішла б, враховуючи, що він аж за містом.

Костянтин рвучко повернувся до мене:

– Марго, ну яке це має значення? За містом, у місті… Не можна бути такою необачною. Ти – жінка. Ти повинна пам'ятати, що цей світ – небезпечне місце. Щохвилини якийсь покидьок може завдати тобі шкоди. А ти… Ти наче не по землі ходиш. Завжди замріяна, завжди замислена. Здається, ти поруч, а подивишся тобі у вічі – тебе тут нема. Прокинься, Марго! Цей світ жорстоко карає за неуважність.

– Костю, заспокойся! Тебе послухати, то на мене на кожному розі чекає маніяк з ножакою. Я контролюю ситуацію. В межах можливого. В мене нема звички ходити самій вночі, відвідувати підозрілі заклади і зазирати до темних завулків. Я дбаю про себе, Костю. Те, що сьогодні сталося, – випадок, а не закономірність. Від цього ніхто не застрахований. Ти все життя уникатимеш моря, бо не вмієш плавати, і одного дня втопишся в звичайній калюжі.

Костянтин роздратовано відкинув цигарку. Вона полетіла, наче упала зірка.

– Отаких дуреп, як ти, найчастіше і ґвалтують. Зрозумій, Марго, ти вродлива. Хочеш цього чи ні. Вродлива і слабка. Ти, як маяк, для кожного чоловіка. Тобі потрібен захист. Ти не можеш гуляти сама собою. Ти не кішка.

– Гаразд, гаразд! Що ти пропонуєш? Мені не довіряєш, що ж тоді? Купиш мені пістолет? Вріжеш у мої двері ще чотири замки? Прикуєш мене до себе? Не випускатимеш мене з квартири?

Він подивився на мене. Дивний погляд. Співчуття і сама впевненість.

– Тобі потрібен захист. – Він подивився вбік. – Я приставлю до тебе охорону.

Я сама собі не вірила.

– Що???

– Ти чула. Я найму для тебе охоронця. Мене аж занудило від раптового нападу люті.

– Ти не посмієш! Хто ти, до біса, такий? Ти не мій батько, не чоловік! Ти взагалі ніхто! Я просто сплю з тобою!

Костянтин похитав головою:

– Тема вичерпана, Марго. Тебе охоронятимуть. Я знаю, як високо ти цінуєш власну свободу, проте це необхідно. Тільки так я буду впевнений, що з тобою нічого не скоїться.

Сльози застували мені очі.

– Ні, Костю. – Голос зірвався на шепіт. – Ти цього не зробиш. Не посмієш.

Він спокійно подивився на мене:

– Б'ємося об заклад?

Я накинулася на нього, почала щосили гамселити в груди – марно. Відчуття таке, ніби всім тілом б'єшся об залізний сейф.

– Чого тобі від мене треба? Дай мені спокій! Я не хочу тебе бачити! Я не хочу тебе, ти чуєш? Я тебе не хочу! Що ти зі мною робиш? Чого ти вдерся в моє життя? Ти завдаєш мені стільки болю! Тільки біль! Ти руйнуєш мене, Костю! Чому, чому???

Наші погляди зустрілися. Я завмерла. В його очах була я. Не два смарагди, не коштовне скло. Старовинне венеційське дзеркало, в якому я бачила своє відображення. Костянтин повільно став на одне коліно, на друге. Безсило опустив руки і подивився на мене з таким відчаєм, що мені стало лячно.

– Вибач, Марго. Я захворів. Я захворів на тебе. Я не можу від тебе відмовитися. Ти мені потрібна. Все своє життя я повільно йду на дно, і тобі цього не змінити. Проте ти робиш моє падіння таким солодким, дівчинко. Я ніколи тебе не відпущу. Пробач мені, якщо зможеш, але… я кохаю тебе. Закоханий до нестями.

–  Яне, ти знаєш, що я народилася під Венерою?

–  Так, зіронько, інакше бути й не могло.

Я дивилася на наше віддзеркалення на стелі, Ян дивився на мене.

– Марго, скинь простирадло.

–  Навіщо?

–  Я хочу побачити тебе. Всю. Роздивитися і запам'ятати.

–  Ти знаєш моє тіло, Яне.

–  Очима не так добре, як пальцями. Скинь простирадло, будь ласка.

–  Гаразд, я скидаю простирадло і запитую. Доки відповідаєш – дивишся. Нема відповіді – простирадло повертається на своє місце. Згода?

Ян замислився, потім подивився на мене, примруживши очі.

–  Граємо?

Я трохи підняла простирадло:

–  Я чекаю, Яне.

Не зводячи з мене очей, Ян намацав на підлозі пачку цигарок, витягнув одну, закурив.

–  На всі питання рано чи пізно доводиться відповідати, зіронько. – Він наче розмірковував вголос. – А це – непогана форма допиту. Згоден.

Простирадло безгучно ковзнуло на підлогу. Я відкинула кучері з лоба, з насолодою потягнулася і повернулася до Яна.

–  Що таке «кетара»?

Його очі блукали моїм тілом.

–  Чоловік, якого кохає Богиня.

– Венера? Богиня Кохання?

–  Так.

–  Чому ж це слово так злякало старого цигана?

Ян злегка вигнув брову. Лукава усмішка:

–  Божевільний мадяр. Наслухався безглуздих казочок.

–  Це не та відповідь, яка мені потрібна. – Я потяглася по простирадло. Ян зупинив мене.

–  Гаразд! «Кетара» – це обраний. Вшанований справжнім коханням, подарунком Богині. На знак любови Богиня спотворює обличчя свого обранця, демонструючи цим зневагу до зовнішньої краси, яка лише тлін, і до суто плотської любови. За її задумом, страховисько або вмирає, не витримавши жорстокої правди, а саме, що в цьому світі бажають лише красивої оболонки, або пізнає найвищу любов і стає «кетара» – людиною, з якою говорить Богиня. За легендою, така людина володіє надприродними силами, бо несе в своєму серці стародавню таємничу магію, сильнішу за смерть і життя. Своє кохання.

Я спробувала знайти його очі, проте Ян схилився над моїм волоссям, роздивляючись довгі кучері у блідому місячному сяйві, порівнюючи їхній колір з чорнотою трикутника, який єднає мої ноги.

–  Але ж ти–  не почвара, Яне.

Він усміхнувся.

–  Ти просто цього не розумієш, зіронько. Дивись! – він узяв мій локон, накрутив собі на палець, зав'язав вузлом. – Ти заплуталася в мені. Ти зачарована.

–  Це погано?

Він знизав плечима:

–  Це не добре і не погано. Це просто є. Я шукав тебе від самісінького народження, Марго. Гадаю, я не помер тоді, на уламках дзеркала, бо знав, що зустріну тебе в цьому світі.

Я заплющила очі. В якому світі, Яне? В якому?

–  Все своє життя я купував жінок за гроші, Марго. Прекрасних і потворних, шукаючи серед них ту, в очах якої побачу себе.

–  І жоднажінка не дарувала тобі свого тіла просто так?

–  Яка різниця, як віддається тіло: за гроші чи за бажанням? Жодна жінка ніколи не дарувала мені себе, всю себе, до останнього, як ти. А щодо тіла, то була одна, їй подобалося, коли її ґвалтує страховисько.

Я відвернулася від нього:

–  Припини, Яне! Я не хочу цього чути.

Він пригорнув мене до себе:

–  У нас угода. Ти запитуєш–  я відповідаю. І дивлюся.

Я спробувала його поцілувати, проте він мені не дозволив:

–  Ш-ш-ш… Я ще не додивився до кінця.

–  Гаразд, тоді я ще не допитала. Якою мовою ти тоді розмовляв?

–  Тхета. Мертва мова. Нею багато століть тому провадилося служіння Венері. Прекрасний і небезпечний ритуал.

– Злий?

–  Ні. Величний і… темний. Знаєш, такого дивного кольору прозорої темряви.

–  Як сутінки?

–  Точно. Як сутінки.

–  Звідки ти все це знаєш? Мову, легенди? Ти ж виховувався в дитбудинку.

–  Так. Але до мене приходив один з Останніх. Сказати б, друг родини. Щоп'ятниці впродовж дванадцяти років. Забирав мене на весь день до себе, в невеличку хибарку на околицях Львова. Розповідав і вчив. Щомісяця шостого числа водив на якісь таємничі збори. Проте мені там ніколи не подобалося – купка божевільних бомжів, які удають із себе хіромантів. Старий народ помер, а з ним і його знання. Нічого не залишилося.

–  А Богиня, Яне? Вона теж померла?

–  Не знаю, зіронько. Часом мені здається, що їй обридло мандрувати небом і вона спустилася на землю. Все. Кінець допиту. Іди до мене!

–  Стривай, Яне. Будь ласка, ще одне запитання. Одне-єдине.

–  Слухаю.

–  Ти… один із Них? Твій батько був ктархом, так?

Ян голосно розсміявся:

–  Що? Цей виродок? Та він і поруч з Князями не стояв! Ні. Мій батько з Катулів. Ктархом була моя мати. – Він накрив мене своїм тілом.

Вранці мене розбудив телефон. Я спробувала звільнитися з обіймів Костянтина, проте він тримав мене так міцно, наче малюк улюблену іграшку. Чому «наче», Марго? Ти і є його улюблена іграшка. – Ой, будь ласка, не починай з самого ранку! Телефон настирливо вимагав уваги. Я потрусила Костянтина за плече:

– Костю, випусти мене! Ко-о-о-стю! Можеш не прокидатися, просто забери руки, будь ласка!

Він пробурмотів щось незрозуміле, різким рухом сів у ліжку, нахилився до нічного столика і, не звертаючи на мене жодної уваги, взяв слухавку:

– Алло! А-а-а, Олексій! Здрастуй, здрастуй… Щось ти раненько сьогодні. Так, вона тут. – Він простягнув слухавку. – Це тебе.

– Не може бути! – Якби погляди вбивали, він би був уже мертвий. – Здрастуй, Альошо. Щось сталося?

Костянтин відкинувся на подушки і уважно слухав.

– Привіт, Марго! У нас проблема. Вчора дзвонив Данаїс. З Бонна. Йому якось вдалося вибити контракт зі «Сталкером». Вирвав його з-під носа у наших вельмишановних клієнтів. Уяви собі пику першого віце-директора «Тріади», коли він дізнається, що «Континенту» пощастило…

Я перебила його:

– Потім уявлю. В чому проблема?

– Данаїс летить сюди з двома представниками «Сталкера». Невеличкий дружній візит. На один день. А персональний секретар-референт Данаїса вийшов з ладу. Якась нова форма грипу. «В'єтнамка», «іспанка», чорт її знає. Коротше, перекладати доведеться тобі.

– Коли вони прибувають?

– О дев'ятій. – Я вхопила руку Костянтина, намацала годинник, повернула до себе. Сьома година.

– Вибач, Марго. Я телефонував тобі вчора до третьої ночі, щоб попередити, проте тебе не було вдома.

О, так. Мене не було. Я розважалася за повною програмою.

– Нічого страшного, Альошо.

– О дев'ятій в аеропорту. Зможеш?

– Звичайно.

– Я чекатиму на тебе біля входу. До зустрічі.

– До зустрічі. – Я поклала слухавку і повернулася до Костянтина:

– Слухавку в цьому домі беру я. Це ясно?

– Угу. – Він усміхнувся, взяв зі столу пачку цигарок, підвівся. – Брати слухавку не можна, палити у ліжку не можна, ходити голим не можна. Це не квартира, а концтабір, дівчинко.

– Неправда, Костю. На вікнах немає ґрат, двері одімкнуті, і тебе ніхто не тримає силоміць.

Я пішла у ванну, причепурилася, зодягнулася, приготувала сніданок. Костянтин їв швидко, проте не жадібно. Тваринна грація великого хижака.

– Я й гадки не мав, що ти вмієш так смачно готувати, Марго. Тобі подобається куховарити?

Я подивилася на нього над чашкою з кавою:

– Якщо є для кого.

Він усміхнувся і ніжно погладив мене по щоці. Спільні сніданки – небезпечна річ. Зранку ти сонна і беззахисна, повністю відкрита довкіллю. Ти сідаєш за стіл з іншою людиною, і ви їсте від одного хліба, п'єте з одного глека, єднаєтеся через їжу. Стародавній ритуал. Давніший за причастя.

– Ти нічого не їси, крихітко.

– Не хочеться зранку.

Костянтин нахилився і поцілував мене:

– Нічна людина?

Я поцілувала його у відповідь.

– Скоріше, сутінкова. Котра година?

– Пів на дев'яту.

Я підвелася:

– Мені треба йти.

Він здивовано глянув на мене:

– Так рано??

– Данаїс з делегацією приїжджає о дев'ятій. Треба зустріти.

– Коли ти повернешся?

– Не знаю.

Костянтин підійшов до вікна і проказав, не обертаючись до мене: – З Ігорем, моїм водієм, ти вже знайома. Він чекає на вулиці. Від сьогодні – твій водій.

А це ми ще побачимо. Я мовчки вийшла з квартири.

Біля під'їзду у червоному ніссані сидів Ігор. Він привітався. Я кивнула і пройшла мимо. Водій не здивувався, мабуть, Костянтин підготував його до моїх вибриків.

Я йшла тротуаром, він повільно їхав за мною вулицею. Так ми дісталися до метро. Ігор залишив машину на стоянці і пішов за мною, відстаючи кроків на десять. У мені поволі закипала лють. Теж мені, гра у детективів. Як там, в Еда Макбейна? «Він став моєю другою тінню»?

Ну що ж, грати, так грати!

У метро я не купувала ні жетона, ні абонементного проїзного, а, лагідно всміхнувшись черговому, спокійно пішла до входу. Він наздогнав мене на півдорозі і вхопив за плече:

– Гей! Куди це ти без жетона?

Я закліпала віями, вдаючи здивування:

– Якого жетона?

Міліціонер розвів руками:

– Ну ви тільки подивіться на неї! Ти що, вчора на світ народилася? Забула, що за вхід у метро платити треба?

Я подарувала йому найніжнішу з моїх усмішок:

– Так. Вибачте.

Він аж почервонів від обурення:

– Не «Вибачте», а штраф! Двадцять гривень!

За спиною міліціонера виросла постать Ігоря.

– Що сталося?

Я підбігла до нього:

– Ігоре, ти дуже доречно! Уяви собі: я порушила закон і мене штрафують! Ти не позичиш мені двадцять гривень?

– Звичайно. – Він витягнув гаманець.

Я представила Ігоря:

– Мій охоронець, водій і час від часу найманий вбивця. Я саме хотіла вас попрохати, щоб ви подивилися, чи нема його в розшуку. – Не чекаючи на відповідь міліціонера, я швиденько розвернулася і стрілою побігла до електричок.

Проїхавши одну станцію, я вийшла на поверхню, взяла таксі і дісталася аеропорту за п'ять хвилин до дев'ятої. Альоша чекав на мене у новенькому «Рено». Цікаво, Данаїс подарував чи інший лагідний дядечко?

– Привіт! Я не спізнилася?

– Ні, літак саме прибуває.

– До речі, тебе тут запитували.

– Хто?

Він вийшов з машини.

– Он той чоловік у сірій сорочці. Бачиш? Біля третьої колони ліворуч. – Я подивилася у тому напрямку. Біля входу до аеропорту стояв Ігор. Наші погляди зустрілися, він усміхнувся. Нікудишній з тебе детектив, Марго.

День пройшов чудово. Німці були ідеальними клієнтами з найсміливіших перекладацьких мрій. В міру вимогливі, в міру балакучі, панове Георг та Конрад здалися мені живим уособленням міри. їхній однодобовий дружній візит пройшов під гаслом: «Відкриймо світ наново!»

Першим сюрпризом для них став той факт, що в Україні чомусь немає Сибіру. Це їх засмутило. Потім їх приголомшила новина, що українці розмовляють не польською, а українською мовою. А моє зауваження, що Харків – це не столиця України, викликало справжній шок. У такому разі вечір мудріший.

Ситуацію врятували в ресторані за допомогою української кухні, кримських вин та пари чорнобрових моделей в екзотичних для іноземців національних строях. Щоправда, мені вони теж здалися досить сміливою версією українського народного вбрання.

Візит був коротким і безболісним. Посадивши гостей на літак, я попрохала Данаїса відвезти мене додому. Цілу дорогу за нами їхав червоний ніссан. До квартири я влетіла розлюченою фурією. Костянтина не було. На його щастя.

Зітхнувши, я знесилено опустилася на ліжко, витягла перед собою руки і уважно придивилася. Тремтять! Господи, Марго! Та в тебе ж нерви ні к чорту! Можна викидати. Так. Треба прийняти ванну. Гарячу ванну з ароматичною сіллю. Щось таке, щоб розслаблитися. Наприклад, жасмин. Потім помаса-жувати п'яти, змастити лосьйоном тіло, накласти зволожуючу маску на обличчя, бальзам – на волосся, стрибнути з плиткою чорного гіркого шоколаду в ліжко і забути про всі проблеми, занурюючись у теплі води сну. Туди, де Ян.

У двері постукали. Я подивилася на годинник. За північ. Тільки не Костянтин! Я не хочу. Я не можу більше пручатися! В мене нема сил. Я відчинила двері. На порозі стояв Ігор.

– Що сталося? Ви знаєте, котра година? – Я й не намагалася приховати свого роздратування.

– Вибачте, Марго. Проте з аеропорту я мав відвезти вас до Костянтина Володимировича.

– Це ваші проблеми. – Я хотіла зачинити двері, але Ігор устиг вставити в щілину свій черевик.

– Так. І я хотів би розв'язати їх без зайвого галасу. Збирайтеся, Марго.

– Ви що, збожеволіли? Дозвольте мені зачинити двері, будь ласка.

– Не можу, Марго. Та й навіщо? В мене є ключі.

– Що??? – Остовпівши, я відпустила двері і відступила на крок назад.

Він сумно похитав головою:

– Так. Не лякайтеся, Марго. Як Вашому охоронцеві мені необхідно мати ключі від Вашої квартири на випадок, якщо щось станеться. Звичайна процедура.

Я вхопилася руками за голову, наче хотіла перевірити, чи вона ще на місці. Маячня якась. Неймовірно. Ігор помітив моє збентеження.

– Вибачте, Марго. Я нічого не маю проти вас, але в мене є чіткі вказівки доправити вас до Костянтина Володимировича.

– Доправити мене? Ігоре, ви лишень послухайте, що кажете. Я ж не лист і не поштовий переказ. Ви нікуди не можете доправити мене без моєї згоди. Так?

– Ні. Я можу. Мені справді дуже прикро, проте я на роботі і в мене є наказ. Костянтин Володимирович…

– Та що ви завели: «Костянтин Володимирович, Костянтин Володимирович!» А самі ви подумати не можете?

Він відкашлявся і відвів погляд:

– Я на роботі.

Я розпачливо сплеснула руками:

– Боже мій, та що ж ви за людина, Ігоре! А якщо я не погоджуся їхати, що тоді? Ви зв'яжете мене і понесете у машину?

Ігор знизав плечима:

– Є багато способів, проте, сподіваюся, до цього не дійде.

– О-о-о-о, Боже!!! – застогнала я, вилетіла на сходи і щосили грюкнула дверима, зачиняючи їх. Ігор ввічливо кашлянув:

– Ви забули взутися, Марго.

– До біса їх! Разом з вами.

У квартирі панувала темрява. Я зайшла до кухні. Нікого. Вітальня. Теж порожня. Спальня… Костянтин сидів на підвіконні і курив, задумливо роздивляючись темряву за вікном. Він почув, як я зайшла, проте не повернувся.

– Ти не хотіла до мене їхати? – Тихий голос, майже шепіт. Я завмерла на порозі спальні.

– Так.

Він помовчав.

– Чому?

– Якби я хотіла тебе побачити, я зателефонувала б чи приїхала сама. А ти наймаєш людину, щоб він за мною стежив, наче я – шпигун чи злочинець. Наказуєш йому привезти мене до себе. Проти моєї волі. Чуєш, Костянтине? Проти моєї волі.

Він легко скочив з підвіконня, повернувся до мене і спокійно сказав:

– Я мусив. Сама ти ніколи не приїхала б, так?

– Костянтине, ніхто і ніколи в житті не принижував мене так, як ти.

Він підійшов до мене. Сумні, серйозні очі. Темні кола під ними. Здається, він схуд.

– Нікого і ніколи в житті я не кохав так, як тебе.

Я відвернулася від нього.

– Ти не кохаєш мене, Костю. Ти все це вигадав.

– Я кохаю тебе.

– Я для тебе – просто лялька.

– Я не можу без тебе жити.

– Я потрібна тобі як ще один експонат для твоєї колекції.

– Я божеволію, коли тебе немає поруч.

Я затулила вуха руками і прошепотіла у відчаї:

– Так не можна, не можна, не можна! Припини, Костю! Ти робиш мені боляче!!!

Раптом він вхопив мене і кинув на ліжко:

– Що ти знаєш про біль, дівчинко? Ти думаєш, що боляче, коли ти не кохаєш? Ні. Боляче, по-справжньому боляче, коли не кохають тебе!

Боже мій, який же він страшний! Страховисько. Не зводячи з нього погляду, я повільно сповзла з ліжка. Він підлетів до мене, затягнув на постіль і підім'яв під себе. Я закричала:

– Припини! Не треба, Костю! Я не хочу!

Проте він не чув мене. Не чув, бо не слухав, не бачив, бо не дивився.

– Ти хочеш мене, Марго. Ти мене хочеш. Скажи, що ти мене кохаєш!

Я пручалася, проте він вхопив мої руки і притиснув їх до ліжка пообіч моєї голови.

– Не треба, Костю! Припини! Я не хочу! – Мене охопила паніка.

Він говорив майже по складах:

– Скажи, що ти мене кохаєш!

– Ні!!! Я не кохаю тебе, і ти це знаєш!!! Знаєш, чорти б тебе взяли!! Я не кохаю тебе!!! Не кохаю!!!

Він уп'явся в мої губи. Раптовий біль і солоний присмак в роті. Здається, тріснула моя губа. Боже мій, ми звірі! Ми просто звірі. Господи, допоможи мені, допоможи! Костянтин відірвався від мене. На його губах була кров.

– Скажи, що ти моя. Скажи, Марго! Не опирайся мені. – Він почав зривати з мене одежу. – Скажи (спідниця), що ти (блуза) мене (білизна) кохаєш!

– Не треба, Костю! Костю, ну подивись на мене, будь ласка! Отямся, що ти робиш?

Я не могла навіть поворухнутися під вагою його тіла. Він звів мої руки, стиснув зап'ястки однією рукою, а другою почав розстібувати штани.

– Костю, припини! – Різкий поштовх. Я заплющила очі.

Скажи (поштовх), що ти (поштовх) мене (поштовх) кохаєш (поштовх). Скажи (поштовх), що ти (поштовх) мене (поштовх) кохаєш (поштовх).

Отче (поштовх) наш (поштовх), іже (поштовх) єси (поштовх) на небесах (поштовх), да (поштовх) святиться (поштовх) ім'я (поштовх) твоє (поштовх), да прибуде (поштовх) царствіє (поштовх) твоє (поштовх) на (поштовх) всі (поштовх) віки (поштовх) хліб (поштовх) наш (поштовх) насущний (поштовх)…

Знаєте, тут є дуже тонка іронія. На слові «насущний» я кінчила. У повній паніці, охоплена жахом, я спостерігала за тілом, якому було начхати на кохання з високої гори. Начхати на те, що я опиралася, наплювати на те, що я не хотіла. Здається, йому на все начхати. Йому був потрібний лише його оргазм, і воно його отримало. Темний, гіркий, отруєний. Що з того, що моє серце мало не розривалося від болю? До чого тут воно? Оргазм – не його парафія. Отака жорстока правда. Чи, може, то була Господня допомога?

Я закричала. Так голосно і з таким відчаєм, що Костянтин злякався. Я бачила це в його очах. Він злякався. А я – ні. Мені здавалося, що я вмираю, проте це було б занадто красиво, занадто театрально. Я просто кінчила. Коли Костянтин з мене зліз, я повернулася до нього спиною і в позі ембріона завмерла на ліжку. Ні, я закам'яніла. Я лежала мовчки, не рухаючись, без жодної думки і пильно дивилася… в нікуди. Костянтин щось говорив, а я його не слухала. Він намагався обійняти мене, а я мовчки скидала з себе його руки. Він благав, щоб я йому відповіла, проте я мовчала.

Так я мовчала рівно тридцять днів. Не думаю, що це був шок. Я все чула, все бачила, все розуміла, я просто не хотіла розмовляти. Не хотіла, хоч убий.

То був найпрекрасніший місяць у моєму житті. Майже весь час я була з Яном. Після того жахливого випадку я прибігла до нього і проплакала всю ніч. От тобі і залізна леді! Я ридала, як дитина, розтираючи сльози по обличчю. Ян ні про що мене не запитував. Він просто тримав мене. Цілу ніч. Не давав мені впасти.

Наступного ранку ми летіли до Единбурга. Чому Шотлан - дія, спитаєте ви? Поясню.

Шотландія–  країна сутінок. Вечірня земля. Одне з небагатьох місць на нашій планеті, яке ще не втратило внутрішньої рівноваги. Рівновага була саме тим, чого я потребувала. І Ян це розумів. Він найняв для мене невеличкий дім на березі океану, неподалік містечка Аірд Уід, що на Гебридських островах. Ми об'їздили всю Шотландію. Майже кожне місто і кожний острів. Ми відвідували стародавні замки, напівзруйновані фортеці, мандрували безмежними пустищами. Я могла годинами сидіти на теплому граніті берегових скель, спостерігаючи за океаном. Він був живим і ніжним. Він кохав мене. Підставляючи обличчя солоному вітру, я дихала разом з океаном, прислухалася до пісні його хвиль, співала разом з ними. А ще був Ян. Ян, який перетворив цей океан на океан кохання. Ян, у якому я повільно розчинялася.

– Ти тонеш, Марго! Невже ти не розумієш, що тонеш? Що ти з собою робиш? Навіщо?

Я повільно повернула голову. Костянтин сидів навпочіпки поруч з моїм кріслом, стурбовано вдивляючись в моє обличчя. Я опустила очі і подивилася на циферблат його годинника. Двадцять друге серпня. Тридцятий день моєї відпустки з Яном.

Увесь місяць я спала по п'ятнадцять, сімнадцять годин на день. Зазвичай Костянтин будив мене зранку, перед тим, як іти на роботу, одягав, розчісував, годував. Потім він йшов, а я сідала коло вікна і знов засинала. Ввечері Костянтин повертався, знов мене будив, щось розповідав, проте й тоді мені вдавалося спати з розплющеними очима. Світи почали зливатися, перетинка між ними зникала, я постійно відчувала присутність Яна. Тепер він був поруч і вдень, і вночі. Костянтин знав, що я його не слухаю, проте й далі розмовляв зі мною щовечора, сподіваючись на якісь зміни. Хоч розмовою це важко було назвати. Радше монолог, сплетений з благань і погроз, інколи він скидався на блискучу адвокатську промову: то захист, то звинувачення, часом сповідь. Я мовчала. Я не могла відпустити йому гріхи. Я не священик.

Пізно ввечері, коли всі його докази вичерпувалися, Костянтин роздягав мене і клав у ліжко поруч з собою. Я не пручалася. Я лежала в його обіймах купою холодного каміння. Час від часу він пробував мене поцілувати. Єдиною відповіддю були мої мертві губи. Він знов обіймав мене, і так ми засинали. Це повторювалося щовечора.

Того дня щось змінилося. Костянтин не пішов на роботу. Він замовив піцу з сусіднього італійського ресторанчика, нагодував мене, посадив у крісло. Я саме збиралася трохи «покуняти» з Алі на колінах, коли він сів коло мене навпочіпки і сказав, що я тону. Я здивувалася. Що за нісенітниця! Я не тонула. Мені було добре. Надзвичайно добре. Я хотіла до Яна. Він обіцяв показати мені родину вивірок, що оселилася у нас на горищі, проте Костянтин заважав.

– Не спи, дівчинко. Не треба. Ти щойно встала.

Костянтин погладив мої коси, провів пальцем по щоці і підборіддю. Я дивилася на нього і крізь нього. Мені здавалося, що я чую шум морського прибою, але то був просто дощ.

– Не хочеш розмовляти зі мною – не розмовляй. Тільки не спи. Я боюся за тебе, дівчинко. Ти багато говориш уві сні. Когось гукаєш.

Що він може знати? Я мимоволі затремтіла.

– Ні, ні! Все добре. Заспокойся. – Він пригорнув мене до себе. – Я знаю, що не мене. Проте це не має ніякого значення. Я хвилююся за тебе. Я думав, що твоя хвороба з часом минеться. Я помилявся. Кожен день відносить тебе все далі і далі від мене. – Він узяв мої руки у свої і почав розтирати, намагаючись зігріти. Марно.

– Знаєш, крихітко, сьогодні вночі ти співала. Так гарно. Якоюсь дивною мовою. Ніколи не чув нічого подібного. Ти щиро співаєш.

Я схилила голову. Співала? Ми з Яном гуляли лісом і слухали спів вітру в верхівках столітніх дерев. Я тільки підспівувала.

– Марго, так далі не можна. Тобі потрібна допомога. Я домовився з одним лі… з однією хорошою людиною. Він хоче просто подивитися на тебе. Він не заподіє тобі зла. Він – друг і хоче допомогти.

Костянтин обережно взяв Алі з моїх рук.

– Давай покладемо Алі на диван. Хай відпочиває. А ми знімемо цю сорочку і вдягнемо тебе гарно, як лялечку. А потім трохи погуляємо, подихаємо свіжим повітрям і відвідаємо нашого друга. Пішли, кошеня. Все буде гаразд.

Марго, він розмовляє з тобою, як з дитиною! – Мені байдуже. – Він вважає тебе божевільною! – Я ж сказала, мені байдуже.

Кабінет психотерапевта вражав розкішними меблями в стилі бароко: рожеве, шоколадне, золоте. Сам психотерапевт нічим не вражав: блідий, худорлявий, за п'ятдесят. Я сиділа на кушетці навпроти нього. Костянтин чекав у приймальні. Лікар мовчав.

Два роки тому я співпрацювала з однією психоаналітичною асоціацією, відтак техніка психотерапевтичного сеансу не була для мене загадкою. Звичайно ж, я не знала всіх деталей, але досить добре уявляла, що таке терапевтичне лікування. До першого інтерв'ю з пацієнтом завжди ставляться найуважніше. Хворий зручно лежить на кушетці, лікар сидить поруч. Мені дозволили сидіти. Мабуть, психотерапевт побоювався, що, лежачи, я просто засну.

Ми дивилися один на одного і мовчали. Це цілком нормально. Збоку могло здатися, що ми нічого не робимо, проте насправді сеанс ішов повним ходом. Лікар чекав, щоб я заговорила першою. Важливим було те, що я скажу, як я це скажу і чому я скажу саме це. Значення мало навіть моє мовчання. Психотерапевт аналізував, чому я не хочу чи не можу говорити. Спостерігав за мною, звертаючи особливу увагу на вираз обличчя, позу, рухи. Складна в нього робота. Я позирнула на годинник. Ми мовчали вже двадцять хвилин. Я знала, що з цього нічого не вийде. Може, він і хороший психотерапевт, проте тут бракувало головного – мотивації. Мені не треба було лікаря, бо я не хворіла. У мене не було якихось особливих проблем з психікою, принаймні таких, від яких я хотіла б позбавитися. Моєю єдиною проблемою був Костянтин, але я не уявляла, як цей охайний сивий дядечко може звільнити мене від нього.

Я замислилася. Що я тут роблю? Я в міру божевільна, як більшість людей на цій землі. Навіщо мене лікувати? – А ти розкажи йому про Яна, Марго! Розкажи й одразу дізнаєшся, навіщо тебе лікувати. – Що ти маєш на увазі? Ян – моя хвороба? – Так, люба. Розкажи про нього лікарю, і він назве твоє кохання довгим латинським терміном, а тобі дасть купу смачних ліків. – Ти збожеволіла! – Розкажи про Яна і почуєш від лікаря те саме. – І не подумаю! Ян – мій. Я нікому його не віддам. І не смій називати його хворобою! Моя хвороба – це Костянтин. Це він завдає мені болю, а не Ян. Він – злий. Він руйнує мене. – Чим? Тим, що не дає тобі заснути навічно? Тим, що намагається повернути тебе до реальности? Справжнє зло – це Ян. Це він убиває тебе повільно і солодко. – Що??? – Ти чула. – Ні. Я нічого не чула. І нічого не чую. І більше ніколи тебе не слухатиму. Все. Тебе більше не існує. Я тебе вбиваю. Прощавай!

Цієї миті лікар відкашлявся. Різко і сухо. Я звела очі.

– Знаєте, Марго, я думаю, що насправді вам не потрібен лікар. Ви ж не заніміли. Ви просто не хочете з ним розмовляти.

Я мовчки дивилася на нього.

Він замисливо покрутив у руках олівець.

– Я розумію, що ви відчуваєте. Пан Яновський розповів мені про те, як він вас… як брутально він з вами обійшовся.