Текст книги "Зло"

Автор книги: Людмила Баграт

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 18 страниц)

Так минуло п'ять днів. Я не залишала квартиру і майже нічого не їла. «Навіщо? Повечеряю з Яном!» – думала, йдучи до вітальні по димедрол і назад, у спальню, в ліжко, до Яна. У п'ятницю наковталася стільки, що спала майже весь день – дивовижний день з Яном. Я прокинулася тільки у суботу, десь о першій. Здавалося, це мусило б мене добряче налякати, проте… Яке це мало значення? Навіть навпаки – я раділа і, всміхаючись, тинялася квартирою, згадуючи, як ми з Яном готували найдивніші страви на його кухні, як танцювали якусь божевільну латиноамериканську румбу і нам аплодував увесь ресторан, як Ян фотографував мене, а я червоніла, коли ми надрукували світлини, як Ян учив Алі різним трюкам, і ми сміялися, а потім… потім Ян учив мене. Я зрозуміла, що моє життя в світі без Яна – просто сон. Тепер воно справді було одним великим сном. Цей світ став неважливим Там, а світ Яна – реальністю, необхідним мені Тут. Необхідним, як повітря.

Прокинувшись у суботу, я відчувала лише безсилу лють через те, що мої канікули знов закінчилися і треба повертатися до справ. Справи, скажете ви. Чи тебе хвилював вихід на роботу в понеділок? – Аніскілечки! Я про це й не думала! Такі дрібниці! Проблема в іншому – у мене більше не було снодійного. Я не могла просто зайти в аптеку і купити необхідні мені ліки – ніхто б не продав їх мені без рецепта. А як дістати рецепт? – Жодної гадки. Я гарячкувато розмірковувала. У поліклініці снодійне так просто не прописують. Може, якось обійтися без рецепта? Ринок? Занадто ризиковано. І оком моргнути не встигнеш, як обдурять. Що ж робити? Що робити? Цікаво, однойменний твір пана Чернишевського містить відповіді на такі запитання? Я засміялася. Скоріше з відчаю, аніж з радости.

Щоправда був один варіант… Моя сестра Тетяна закінчила медичне училище у Харкові. Згодом знову повернулася в наше провінційне болото – вчинок, досі недоступний моєму розумінню. Безглуздий і непростимий, як самогубство. А от її найкраща подруга Лариса залишилася і працює маніпуляцій-ною сестрою в одній з найпрестижніших лікарень міста. Може, вона допоможе? Ми зустрічалися кілька разів, і вона непогано до мене ставилася.

Я сіла на маленькій стільчик коло дзеркала, розчесалася і почала уважно роздивлятися своє відображення. Незважаючи на останні події, я не забувала піклуватися про себе – пишна зачіска, матова шкіра, дбайливо доглянуте тіло. Здається, все в нормі. Я почала накладати макіяж, зупинилася, опустила руку з щіточкою. Мабуть, я все-таки замало їла, бо риси обличчя загострилися, і воно набуло такого дивного, відчайдушного виразу… Смутку? Туги? Чекання? А очі… В них оселився якийсь хворобливий неспокій. Я взяла помаду. Ти вигадуєш, Марго! Нічого такого з тобою не сталося! Ти така, як була. А якщо й змінилося дещо, яке це має значення? Краще подумай, що ти скажеш Ларисі. Як переконаєш її в тому, що ліки тобі справді необхідні? – Я… я скажу, що мене мучить безсоння через… через… через нервову перенапругу!

Блідо-рожева помада на губах. Я подивилися у дзеркало. Аг-га… Ну просто в'язень-утікач з Бухенвальда! Здається, червона пасуватиме краще.

– А якщо вона спитає, чому ти не звертаєшся до лікаря? Почне наполягати на медогляді? – Та з чого б це? Мені потрібні кілька нещасних таблеток снодійного. Не ЛСД, не героїн, не кокаїн, а яке-небудь снодійне. Що міцніше, то краще. – Стривай, стривай! Що ти там казала про наркотики?

Я завмерла перед дзеркалом: одна рука на зачісці, інша торкалася шпильок, які я за звичкою тримала в роті. Наркотики? Від них теж, здається, засинають. Ну, впадають в транс. Майже засинають. Ніби засинають. Чи зможуть вони привести мене до Яна? А якщо спробувати? Що мені втрачати? Що таке цей світ? – Звичайний сон, денне видіння. Моя реальність – це моє життя, а моє життя – це моє кохання, а кохання – цілковита відсутність страху. Чого ж тремтиш, люба?

Різкий дзвінок у двері – і я ледве не впала зі стільця. Серце майже зупинилося від переляку, а потім закалатало втричі швидше, ніж звичайно. Бісів пристрій! Завтра ж (ще один настирливий дзвінок) ні, сьогодні ж вирву його електричне серце! Всі ці гвинтики і дротики. Досить! Хай тепер всі, кому я потрібна, стукають. Руки не відпадуть!

Накинувши на нічну сорочку халат, я швидко підбігла до дверей. Дзвінок несамовито волав. Я затулила вуха долонями, і, не тямлячи себе, щосили закалатала у двері:

– Припиніть! Припиніть це! Заберіть руки від кнопки, я вже тут, ТУТ!!!

Диявольська сирена замовкла. Тиша. Нарешті. Я полегшено зітхнула.

– Хто там? (ТАМ? Де ТАМ?)

Чоловічий голос. Знайомий. Створений для промов.

– Привіт, дівчинко. Це я. Відчиняй двері.

Яне? – Який Яне? Марго, отямся! Ти ж не ТУТ, ти – ТАМ. Чи навпаки? – Ні, це не Ян. Яке розчарування… – Цікаво, це його гіркий присмак ти відчуваєш зараз на своїх губах? – Глузуєш з мене? Ну-ну, не втрачай стилю. Ти мені дуже «допомагаєш».

Я притиснулася лобом до дверей.

– Костянтине, йди геть. Я не хочу тебе бачити.

В його голосі була усмішка.

– Ніби комусь важливо, чого ти хочеш. Відчиняй, я сказав!

– А я сказала: йди геть! Котись під три чорти! Ти чуєш? – Я затремтіла від гніву. (А, може, від страху?)

Костянтин знов щосили натиснув на кнопку дзвінка. Різкий звук електричним струмом пронизав тіло. Я міцно стиснула голову руками і почала озиратися в пошуках чогось тяжкого. Розбити, вщент розбити цю ієрихонську трубу! На очі попалися дверцята електролічильника. Теж варіант. Я відчинила їх і вимкнула струм, наче вирвала занадто балакучий язик. Тієї ж миті Костянтин почав бити у двері ногами. Щосили. А вона в нього була. Він сам був силою.

Двері здригалися від гучних ударів. Костянтин сміявся:

– Марго, о Боже! (Ба-бах!) Марго, відчини! (Бух!) Будь ласка, відчини! (Бах!)

Я ж (ба-бах!) виб'ю двері (гух!), потім (бах!) доведеться (бух!) знов (ба-бах!) їх (гух!) вставляти!

– Костянтине, припини! Я… я викличу міліцію!

Проте він і не думав зупинятися.

– Викликай, дівчинко! (Ба-бах!) Гарні хлопці (бух!) приїдуть (бах!) хвилин через тридцять (гу-гух!), якраз (бабах!) допоможуть (бах!) двері вставити! – Серія ударів.

Я відчинила двері. Костянтин мав вигляд чоловіка, який ще мить тому займався тяжкою, проте приємною працею. Він спокійно поправив сорочку, зняв піджак з дверей сусідньої квартири, одягнув, перевірив, чи добре сидить, і тільки потім підняв з підлоги букет вульгарних яскраво-червоних троянд. Я не стала чекати на його подальші дії, я повернулася і мовчки пішла до вітальні. Світла не було. Ти ж сама його вимкнула, пам'ятаєш?

У квартиру повільними хвилями запливали сутінки. Костянтин наздогнав мене на півдорозі, різким рухом розвернув, і не встигла я отямитися, як уже була міцно прикута до стіни кайданами його рук. Так ми й стояли: міцно притиснуті один до одного, мої руки розведені, як на розп'яття, ноги, навпаки, зведені одна до одної і захоплені у полон лабетами його ніг. Я не могла й ворухнутися, хіба що відвернути голову вбік, що й зробила. Костянтин насолоджувався своєю владою, натиском, своєю вагою на моєму тілі. Від майже абсолютної повноти нашого контакту я відчувала фізичний біль, він – насолоду. Його ніздрі невпинно працювали, вдихаючи мій запах. Волосся, шия, плечі, груди. Дихання Костянтина було спекотним і гірким, очі палали, наче його лихоманило.

– Знаєш, як цілують янгола? Ні? – Він спробував зазирнути мені у вічі, проте я міцно замружилася. – Досить складна справа, проте яка насолода! Яка божевільна насолода! Спочатку його треба зловити, полонити, щоб він не втік від тебе, злетівши в небо. Потім припинити всі його спроби звільнитися, притиснути його своєю вагою і розіп'яти. Так, саме розіп'яти, міцно тримаючи його крила. А тоді… О, тоді починається найголовніше – самий поцілунок.

Я замотала головою, востаннє намагаючись уникнути його уст. Я ждала агресивности, звірячої грубости, болісної пристрасти, тому мене просто приголомшила раптова ніжність, з якою його губи торкалися моєї шиї. Я не хотіла його ніжности. Вона була підступною, вона затягувала мене у свої тенета, а я не хотіла втрачати волі. Чому зараз він не поводився зі мною так само брутально, як на початку? З агресивністю можна боротися, проте як опиратися ніжності? Нащо, навіщо він такий ніжний?

Костянтин відірвався від моїх губів, звільнив мої руки.

– Синців не буде, обіцяю. Я вмію поводитися з жіночою шкірою.

– Вірю. – Я потерла зап'ястки. – Як ти мене знайшов?

Він знизав плечима:

– Байдуже! У мене – свої методи. А знаєш, ти мені снилася.

Я здригнулася. Заспокойся! Звичайний комплімент з джентельменского набору.

– Щоночі снилася. Яскравіше за сни підлітка під час нічних полюцій.

Я болісно скривилася:

– Будь ласка, звільни мене від подробиць твого нічного життя!

– А що тут такого? Це цілком природно. – Він відступив від мене на крок, зміряв прискіпливим поглядом. – А ти схудла. Що, нічого не їси? Збирайся, поїдемо у ресторан, я тебе нагодую.

Я відмахнулася. – Не треба. Я не хочу.

– Як це «не хочу»? Людині треба їсти, Марго.

Я зневажливо всміхнулася.

– Костю, це ж у тебе батьківське, так? Вся ця турбота, всі ці накази… Ти асоціюєш мене зі своєю дитиною. Звідки ж тоді бажання? Невже інцест – найулюбленіша з твоїх сексуальних фантазій? Бруднувато…

Він розсміявся:

– Не ускладнюй, дівчинко. Твоя психологія занадто тонка для мене. Стосовно «брудного сексу» таку фантазію можна задовольнити в кожному домі розпусти: хлопчики, дівчатка і, взагалі, що завгодно.

– Бачу, ти – фахівець.

Він ухопив мою руку, поцілував чи вкусив – я не розібрала:

– Та й ти не схожа не початківця. Незважаючи на твою юність. Твої очі…

– Знаю. Вони старі, як гріх. – Я не стрималася і позіхнула. – Костю! Залиш мене, їдь додому, знайди собі нормальну, спокійну жінку, яка слухатиметься тебе і виконуватиме кожне твоє бажання. Буде тобі вірною собачкою та…

Він перебив мене:

– Одягайся, Марго.

– Костянтине…

– Одягайся, або я тобі зараз допоможу!

– Я не хочу!

Він мовчки вхопив мене за руку, потягнув у спальню, відчинив дверцята шафи, передивився сукні, вибрав червону, ту, в якій мене вперше побачив, і кинув її на ліжко. Потім повернувся до мене і почав зривати з мене халат. Я пручалася, мляво, наче вві сні.

– Припини, Костю! Припини, я сама.

Костянтин глянув на годинник:

– В тебе три хвилини, дівчинко, – і залишив мене саму.

Я позіхала і не могла зупинитися. В голові дзвенів

ображений дитячий голосок: «Ну чого він мене мучить? Я нічого не хочу. Хочу спати, хай він йде геть!» Очі заплющилися самі собою. Здавалося, Ян зовсім поруч. Треба лише прихилитися до чогось, знайти точку опори, розслабитися і прокинутися, прокинутися від цього жахливого сну про цього жахливого чоловіка. Розплющити очі у ліжку коло Яна.

Коли Костянтин повернувся, я сиділа у самій лише нижній білизні, притулившись лобом до шафи і солодко та часто позіхаючи. В руках – зіжмакана сукня, яку я саме намагалася підкласти під щоку замість подушки, щоб було м'якше. Він сплеснув руками:

– Та що ж це таке!

Тієї ж миті мене грубо стягнули зі стільця. Я провела його сумним поглядом. Прощавай, затишний мій! Ти був непоганим притулком. Правда, трішечки твердува-а-а-а-тим. Я знов позіхала. Костянтин сів на ліжко, рішуче затягнув мене до себе на коліна і, чортибатькаючись, почав натягувати на мене сукню.

– Марго, що з тобою коїться? Ти що, п'яна?

Я почала вмощуватися на його грудях, щоб знов заснути. Це мені майже вдалося, але Костянтин вхопив мене за плечі і почав трусити, як стовбур дерева. Яка брутальність! Я зарюмсала і над силу розплющила очі.

– Костю, ну чого ти до мене причепився? Я хочу спати. Ти чуєш? Просто спати. Роби зі мною, що завгодно. Мені байдуже, тільки дай мені поспати. Ну, будь ла-а-а-а-а-сочка. – Я вкотре позіхнула. Щелепу можна вивихнути.

Він задумливо подивився на мене:

– Цікава пропозиція, проте… не в моєму стилі Не люблю, коли жінці байдуже. Прокидайся, кошеня, прокидайся! Не змушуй мене плескати тебе по щоках.

Це подіяло. Я одразу перестала позіхати:

– Тільки посмій! Я теж.умію давати ляпасів.

Костянтин розсміявся:

– О, це вже краще! Ану, давай, розповідай, чому це ти така сонна о восьмій вечора. Ти дивно виглядаєш.

– Нічого дивного. Я просто втомилася.

– От воно як! Пані розвантажували вагони з вугіллям?

– Ха-ха-ха. Дуже дотепно. Існує багато інших видів роботи, від якої можна втомитися.

– Не знаю, не знаю. – Він уважно подивився на мене, наче йому щось спало на думку. Задерши рукава моєї сукні, Костянтин почав уважно роздивлятися внутрішню поверхню моїх рук, насамперед ліктеву зону. Я випручалася з його обіймів і підвелася:

– Припини! Я не наркоманка! Невже я схожа на тих ідіоток, які руйнують своє життя цією гидотою?

А ти не схожа, Марго? Хто ж тоді ще годину тому досить серйозно грався з цією небезпечною думкою? Він знизав плечима:

– Не знаю, проте з тобою щось коїться. Щось дуже погане. Я не витримала:

– Ти зі мною коїшся, ти!!! Ти не даєш мені спати, ти вдерся до моєї квартири, до мого життя! Геть звідси! Я не хочу тебе бачити. Ніколи, чуєш, ні-ко-ли!

Костянтин подивився на мене:

– Ні. Я нікуди не піду. Без тебе. І тебе не пущу. – Спокійно, впевнено, категорично.

Я втомлено опустилася на ліжко поруч з ним.

– Скажи мені, Костю, що тобі треба?

– Ти.

– То давай! Вперед! Бери мене, я не пручатимуся. Тільки пообіцяй, що потім даси мені спокій.

Він не слухав мене. Це тебе й досі дивує? Більшість чоловіків вважають, що слухати жінку – гайнувати час. Нікому не потрібна розкіш. Тому він тебе не «не слухає», він тебе просто не чує.

Якийсь час Костянтин сидів повністю занурений у свої думки, потім підвівся і повернувся до мене:

– Ходімо, дівчинко. Швиденько. Здається, я знаю, що тобі зараз на користь.

Ми мчали нічним шосе. Я глянула на спідометр: сто шістдесят кілометрів на годину. Костянтин керував машиною бездоганно. Якщо ви помітили, він взагалі полюбляв керувати.

Мене завжди вабила і водночас лякала швидкість. Чимось вона нагадує політ: ти відштовхуєш від себе землю і небо, звичайний ландшафт, і повітря, втікаєш від минулого, теперішнього і майбутнього, втікаєш від самого часу, спостерігаєш, як хвилини і роки, наче мошки, розбиваються об вітрове скло. Тобі навіть здається, що ти втікаєш від долі. А потім настає мить, якої ти лякаєшся, бо починаєш розуміти, що все це – омана, що насправді ти втікаєш від самого себе, відштовхуєш себе, женеш себе геть. Тиснеш на гальма, зупиняєшся і бачиш, що нікудишній з тебе втікач, бо все залишилося на своїх місцях – і небо, і земля, і час, і доля, і ти сам.

Костянтин повернувся до мене:

– Подобається?

Я кивнула.

– Це тільки початок. Справжня розвага – попереду. Ти тільки подивись, який простір!

Перед нами розпросторилося величезне поле, вкрите білими бетонними плитами. Хоч куди кинь оком – рівна поверхня, розкреслена на правильні прямокутники. Жодного дерева, жодного куща, тільки на самому обрії темнів невеличкий гай.

– Що це, Костянтине?

Він повернувся до мене. Його очі палали.

– Старий аеродром. Ним уже давно ніхто не користується. Років п'ятнадцять тому ми з друзями організовували тут справжні перегони. Колись я досить серйозно захоплювався автоспортом. Ти думаєш, що любиш швидкість, Марго, проте це не так. Швидкість любить тебе. Зверни увагу на цю порожнечу! – Він показав рукою на поле перед нами. – Наче чистий аркуш паперу. Хочеш, ми напишемо на ньому наші імена?

– Так.

– Тоді тримайся!

Сто шістдесят, сто вісімдесят, двісті, двісті двадцять… Вкрите зірками небо. Воно знов оберталося навколо мене. Я відкинулася на спинку сидіння, заплющила очі. Дивна річ ця інерція! Схожа на пристрасть. Кудись тягне, кличе, на щось штовхає. Чи, може, пристрасть теж підкорюється законам фізики?

Різкий поворот. Мене кудись тягнуло. Що це, інерція? Мене штовхало до Костянтина. Що це, пристрасть? Ще один різкий поворот. М'який поштовх. Моє коліно немов вросло в його ногу. Інерція? Я поклала руку на його стегно. Пристрасть? Ми розрізали ніч на шматки, наче святковий пиріг. Всім вистачить. Вам із квіточкою чи той, де більше шоколаду?

Машина кружляла, раптово повертала, виписувала вісімки, підстрибувала, танцювала. Я не знала, що зі мною коїлося. Однією рукою я розстібнула пасок безпеки, другою пестила шию Костянтина, напружені м'язи, натягнуті жили, здавалося, я гладжу великого залізного звіра, який мчить мене через пустелю. Костянтин встиг промовити: «Що ти робиш, бож…», як я нахилилася до його обличчя і смакувала слово «божевільна» просто з його губів. Ви думаєте, він пручався? Нічого подібного! Він відповідав мені так, наче цілував жінку востаннє у своєму житті. Це могло б бути правдою, бо ми все ще летіли на скаженій швидкості. Я роздерла йому сорочку на грудях і припала губами до золотистої шкіри. Він прийняв одну руку з керма, і ось вона вже під моєю сукнею.

Я застогнала. Машина теж. її кинуло вбік, наче вона разом з нами потрапила у тенета пристрасти (інерції?). Колеса завищали. Мені здалося, я побачила іскри. Костянтин вилаявся. Нас понесло вбік. Неподалік виднілися темні силуети дерев. Ми були на краю. Він відштовхнув мене, крикнув: «Пристебнися!» і почав викручувати кермо. Машина не слухалася. Може, приревнувала до мене? Жінки інколи вбивають через ревнощі. Я заплющила очі. Світ здригався. Костянтин боровся зі своєю механічною подругою (коханкою?) за владу. Цікаво, чия візьме?

Переміг чоловік. Ми зупинилися. Від невеличкого березового гаю нас віддаляли якихось два метри. Руки Костянтина тремтіли. Він вийшов з машини, відчинив дверцята з мого боку і витягнув мене. Я подумала, що зараз він мене вб'є за те, що я мало не вбила нас. Проте я помилялася. Не люттю палали його очі. Він кинув мене на капот машини і почав цілувати. Я не пручалася. Мене охопило якесь дивне відчуття нереальности всього, що відбувалося. В голові пульсувала думка: це сон. Це просто сон. Ян – твоя дійсність. А все це – хворобливий витвір твоєї уяви. Видиво, яке не має жодного значення. Не опирайся йому. Це безглуздо. Заплющ очі, зосередься і прокинься. Прокинься поруч з Яном, у його обіймах.

І я прокинулася. Відкинула голову назад, розплющила очі і закричала від жахливого болю, який вирвав мене з моїх снів і повернув у реальність. Реальністю виявилася не Янова любов, а божевільна пристрасть зовсім іншого чоловіка. Саме цей чоловік зараз володів моїм тілом, саме він закривав мені рот рукою, забороняючи крик, саме він завдавав мені болю, якого я не хотіла. Це був неправильний біль. Порожній, непотрібний. Він не народжував, він руйнував. Я не могла, не хотіла, не бажала терпіти цей біль. Зубами я щосили рвала солону долоню, яка була перепоною на шляху мого відчаю. Костянтин навалився всім тілом. Він не тільки не хотів мене чути, він наче хотів розчавити мене своєю вагою. Часто цей світ руйнує красу. Раптом він здригнувся, притиснув мене ще дужче, вкрив обличчя вологими поцілунками, заволодів моїм ротом, на кілька хвилин вкрав у мене повітря і, нарешті, відпустив. Я повільно сповзла з капоту, виплюнула на землю його слину. Костянтин стояв, спершись руками на машину і важко дихав.

Я не розуміла. Нічого не розуміла. Я була настільки збита з пантелику, що, якби хтось запитав мене, який зараз рік, я навряд чи відповіла б. Та що там! Я й століття не вгадала б. Щось тепле потекло по моїх ногах. Я опустила очі. Господи! Та що ж це таке?! Знову кров. Знову біль. Що зі мною коїться? Де я? Хто я?

Вся сукня у плямах. Червоне на червоному. Низ живота палав. Треба щось підкласти. Чимось витерти кров. Я спробувала намацати трусики. їх не було. Подивилася коло себе. Ну де їх тепер шукати? Я повернулася до Костянтина.

– Костю! Костю! Костянтине, подивись на мене!

Він якось здивовано озирнувся, наче не розумів, як він тут опинився, і нарешті помітив мене. Боже, Марго, зараз він спитає, як тебе звати і що ти тут робиш. – То й що? Непогане запитання. Я сама не знаю, що я ТУТ роблю.

– Костянтине, мені потрібні серветки. Дай мені сер-вет-ки! – Останнє слово я вимовила чітко і по складах. Хвилинна мовчанка. Цілковите нерозуміння в його очах.

– Які серветки? Навіщо?

Я скривилася від огиди. До кого, люба? До самої себе?

– Костю, мені треба витерти кров.

Він глянув на мою сукню, потім на свою сорочку. Штани він застібнув, проте сорочку не заправив, і зараз з її білого шовку на мене дивилася невелика, але досить помітна червона пляма. Поранився, любий?

– Яку кров?

Я зірвалася. Вибачте, я – не залізна.

– «Яка кров, які серветки…» Тебе що, заціпило? Мені треба витерти кров! У себе. Там. Розумієш чи ні? Дай мені серветки! Негайно!!!

Він підійшов до машини, зупинився коло дверцят, знов повернувся до мене:

– В мене немає серветок.

– Тоді носовичка!

Він попорпався у кишенях:

– Здається, забув. Стривай, Марго, звідки кров? Що відбувається? В тебе почалися місячні?

Я чомусь захрипла. Довелося перейти на голосний шепіт:

– Думай, що тобі завгодно. Мені потрібна хоч якась тканина! Шматок полотна, ганчірка, лахміття! Дай мені хоч щось, я тебе благаю! Чого ти дивишся, як баран на нові ворота? Ну зроби що-небудь!

Здається, він отямився. Зняв з себе сорочку, простягнув мені.

– Mapro, ти що… Ти що, незаймана?

Я видерла сорочку з його рук.

– Вже ні. Облиш це.

Я повернулася і, похитуючись, попленталася до найближчих кущів. Костянтин ішов за мною.

– Це неможливо. Я й гадки не мав. Мені й на думку не спадало, що ти можеш бути…

Я різко зупинилася і озирнулася.

– Чого тоді про це розмовляти, якщо це неможливо? Іди, Костю! Я хочу, щоб ти пішов. Мені треба дещо зробити. Не дивись на мене, наче побитий собака! Ніхто мене не ґвалтував. Не треба мене жаліти! Я знала, що робила. А тепер залиш мене! Йди!

Він дещо невпевнено відійшов. Зупинився.

– Костянтине, геть!!!

Він зник. Я почала витирати кров. Марно, тільки порозмазувала. Притиснувши сорочку поміж ніг, я прихилилася до стовбура берези і обхопила його руками, бо світ навкруги помітно похитувався. Що я наробила? Що накоїла? Що зі мною сталося? Я божеволію? Хто такий Ян, хто такий Костянтин? Хто я? Де я? ТУТ чи ТАМ? Все змішалося, все сплуталося. Боже мій, я заблукала, як я заблукала…

Стурбований голос Костянтина:

– Марго, з тобою все гаразд?

Я відкинула сорочку геть. Кров зупинилася. її було небагато, але мені вистачило, щоб замаститися з голови до ніг. Так, Марго, ти брудна. Я вийшла з кущів. Костянтин стояв коло машини. Мені здається, чи він справді переляканий? – Так, люба, ти не помиляєшся. Ніщо не лякає чоловіків так часто, як жінки. І навпаки, і навпаки. Це через нерозуміння.

Я підійшла до машини і знесилено впала на сидіння:

– Все добре. Відвези мене додому, Костю.

Він сів поруч. Кілька хвилин їхали мовчки. Ні, ми повзли. Що таке значить сімдесят кілометрів на годину після двохсот? Костянтин курив. Його руки помітно тремтіли. Я заплющила очі. Що я наробила? Ян ніколи мені не простить. Я ніколи собі не прощу. Я думала, що належу до Янової реальності, що моє життя ТУТ – тільки сон. А що зараз сон? ТУТ чи ТАМ? Стеля чи підлога? Чорне чи червоне? Я не знала. Я заплуталася, збилася, ні, до крови розбилася об цей світ. Костянтин майже не зводив з мене очей.

– Костю, стеж за рухом, будь ласка. На сьогодні з нас годі аварій.

На якийсь час він зосередився на дорозі, потім заговорив:

– Як ти могла? Як ти наважилася мене не попередити? Що це, Марго? Це я тобі такий байдужий чи ти сама?

– Я не знаю. Я нічого не знаю. Вибач, якщо чимось завинила перед тобою. Хоч не розумію, чим. – Я замислилася і раптом вибухнула:

– А-а-а! Ось чим! Ти, мабуть, про сорочку. Так, справді шкода. Гарний був шовк. Ніжний на дотик. Я відшкодую тобі втрату. – Я почала сміятися і не могла зупинитися.

Костянтин простягнув до мене руку, я відсахнулася, перелякана, що він дасть мені ляпас, але він просто погладив мене по щоці. Напад сміху пройшов.

– Костю, відвези мене додому. Зі мною все гаразд.

Він похитав головою:

– Ні. Переночуєш у мене.

– Ні, ні. Я не хочу. Відвези мене додому. Я хочу додому! – Я мало не заплакала від власної безпорадности.

Він ніжно торкнувся мого волосся.

– Забудь про це. Яка ж ти ще дитина. Дітей не можна залишати самих. Ти не даси собі ради. Я потурбуюся про тебе.

Його квартира. Востаннє я була тут з Сергієм. Боже мій, Сергій! Я повернулася до Костянтина:

– Де Сергій?

– Заспокойся. Він – на гастролях. У Львові.

Львів… Місто Яна. Не смій навіть думати про Яна! Не зараз, не ТУТ!

Я зайшла у ванну кімнату, відкрутила крани і почала спостерігати, як вода швидко бігла вниз і зникала у стічному отворі. Костянтин підійшов до мене:

– Тобі допомогти?

Я здригнулася і швидко відхилилася від нього:

– Ні, не треба. Я сама.

Він помітив мій рух і гірко всміхнувся:

– Не бійся. Гірше, ніж є, не буде. Ось. – Він поклав на раковину одну зі своїх сорочок. – Одягнеш це. – І вийшов, тихо зачинивши за собою двері.

Я змила кров, дала воді розслабити м'язи, почистила зуби щіткою Костянтина. Так краще. Замочила сукню у холодній воді. Кажуть, що кров полюбляє холод. Одягнула сорочку. Велика, чорна, шовкова, вона сягала мені до колін. Я подивилася на себе в дзеркало: скуйовджене волосся, бліде обличчя – самі лише очі. Зітхнувши, я відчинила двері і покликала Костю. Він наче з-під землі виріс, мабуть, чекав у коридорі.

– Костю, мені треба пральний порошок.

Він подивився на сукню у раковині.

– Я подбаю про це.

Боже мій, який сором!

– Ні. Я сама за собою прибираю. Вибач, але така вже в мене звичка.

Костянтин підійшов і взяв мене за плечі:

– Не будь егоїсткою, дівчинко. Ми зробили це вдвох. Це досі стосується нас обох. Ходімо!

Він повів мене у вітальню. В каміні грало полум'я. Я сіла на килим і почала грітися. Костянтин опустився на підлогу поруч зі мною. В його руках була велика чашка. Він простягнув її мені:

– Ось, випий. Це втамує біль.

– Що це?

– Приворотне зілля.

– Що?

Він усміхнувся:

– Родинна таємниця. Міцний чай, цукор, бренді та кілька бабусиних заклять. Пий!

Я трохи надпила. Здається, нічого.

– Твоя бабка знала толк в закляттях. Дуже смачно.

Він погладив мене по голові.

– Пий, дівчинко, пий. Тобі покращає.

Я випила все. Костянтин забрав чашку і пригорнув мене до себе.

– Що ж ти накоїла, Марго? Що ти з собою зробила? Що я з тобою зробив? Навіщо, маленька моя? Навіщо ти так, крихітко?

Я притислася до нього. – Я не знаю, Костю, нічого не знаю.

– Все буде добре. Все буде гаразд. Я тобі допоможу.

Він цілував моє волосся, легенько гладив тіло. Навіть не гладив, а ледь помітно торкався його то тут, то там. Я була п'ятирічною дівчинкою в темному лісі. Спантеличена, перелякана. Я хотіла ніжности. Чиєї, спитаєте ви. Інколи ніжність не треба ідентифікувати. Я заплющила очі і не бачила нікого – ні Яна, ні Костянтина. Лише світло, м'яке, сутінкове. Костянтин поклав мене на килим. Я почала пручатися.

– Ні. Не треба! Я не хочу. Костю, не зараз!

Раптом його очі опинилися прямо навпроти моїх:

– Ш-ш-ш. За кого ти мене маєш, дівчинко? Я не буду в тебе входити. Я хочу, щоб тобі було добре, дуже добре.

Він цілував мої ноги. Цілував так, що, здавалося, полум'я з каміна перекинулося на мої стегна і запалало ще яскравіше. Його губи були всюди. Такі ніжні, такі цілющі, що через якусь мить я сама впустила їх туди, де біль знайшов собі притулок. Мені було добре, дуже добре, і хоча насолода, яка швидкою хвилею прокотилася моїм тілом, була гіркою, останній поцілунок Костянтина був солодким. Я зрозуміла, що то був мій смак.

Очі не хотіли розплющуватися. Костянтин узяв мене на руки і поніс у ліжко.

– Спи, дівчинко. Я дав тобі снодійне. Відпочивай, і хай твої сни будуть солодкими, як ти сама.

–  Алло, Яне, це ти?

–  Звичайно, я. А ти очікувала на когось іншого, зіронько?

–  Ні, Яне. Крім тебе мені ніхто не потрібен.

–  Ого-го! Хлопці, ви чули? Всі чули, що ВОНА сказала? Я їй потрібний! Я!

–  Припини, Яне. Я не жартую.

Ян помовчав.

–  Пробач, я не хотів тебе образити. Просто я засмучений. Якщо ти телефонуєш, то це означає тільки одне: сьогодні ти не прийдеш. Вгадав?

–  Так, Яне. Я дуже втомилася.

–  Щось сталося?

Ну, вперед, Марго? Розкажи йому, ЩО сталося. Все, від початку до кінця, не забудь подробиць!

–  Ні, Яне. Все гаразд. Це через роботу. Післязавтра перший день, і я чомусь хвилююся, наче перед іспитом.

–  Ми могли б похвилюватися разом, здається, в нас непогано виходить.–  Хрипота його голосу приємно дражнила.

Я всміхнулася:

–  Ні, Яне. Точніше, так. Виходить добре, та зараз мені краще побути на самоті.

–  Як знаєш.–  Він відкашлявся. – А цей, як його, Данаїс, він – нічого?

–  Та начебто нічого, хоч я бачила його якихось півгодини. Важко сказати щось певне.

Ян хмикнув, незадоволений моєю відповіддю:

–  Те, про що я запитую, можна помітити одразу, ти ж у нас–  досвідчений психоаналітик.

–  Не розумію…

Він перебив мене:

–  Боже мій, Марго, та все ти чудово розумієш! Я про те, а чи не почне твій майбутній шеф бігати кругом тебе, як гірський цап у період шлюбних танців: «Ах, Марго, яка на вас сьогодні чудова сукня! Ах, які ніжки! Ви – мій янгол, моя весняна квіточка! Ось що, люба моя, після робочого дня, зайдіть до мого кабінету. На каву… Я хочу з вами дещо… об-го-во-ри-ти», га? Чи ще щось таке…

Я не могла не розсміятися:

–  Ох, Яне, бачу, в тебе багатий досвід. Треба мені зустрітися з однією з твоїх колишніх секретарок. Гадаю, вона розповість мені дуже багато цікавого про твої смаки щодо… кави.

Ян намагався бути серйозним і суворим:

–  «Ха-ха-ха» та «хі-хі-хі»! Не бачу нічого смішного! Ти мені зуби не забалакуй. Що там з Данаїсом? Я не жартую.

Здається, він таки непокоїться. Який ти теплий, Яне!

–  Гаразд, відкрию тобі одну таємницю. Я впевнена, що Данаїс для мене зовсім безпечний.

–  Ян нетерпляче перепинив мене:

– Марго, шістдесят один рік ще ні про що не говорить. Чоловіки і не в такому віці гасають, наче молодики. Не забувай, після СНІДу людство випустило зі скрині Пандори ще одне лихо світового масштабу під назвою «віагра».

–  Так, я розумію, проте я намагаюся тобі пояснити, що в мене, ну, стосовно нього, ну, ти здогадався?

–  Поки що ні. Говори!

–  Що в мене нема жодного шансу, як і в кожної жінки.

–  Стривай, стривай! Я зовсім заплутався у твоїх натяках. Чому це в тебе немає жодного шансу?

–  Бо я не хлопчик, і мені не дев'ять років. Яне, Яне! В твоєму-то віці! Міг би і сам здогадатися!

–  Оце так так! Ти впевнена?

– На всі 100%.

–  І як ти здогадалася?

–  Жіноча інтуїція.

–  Цього замало.

–  Не треба недооцінювати жіночу інтуїцію. І взагалі, якщо жінка здається тобі дурненькою, краще придивись до неї. Може, вона просто хоче, щоб ти так думав.

–  Ого-го! Ну й напад! По-перше, жіноча інтуїція такий само міт, як і чоловіча логіка, по-друге, я не казав, що ти дурненька. Я просто мав на увазі, що має бути ще щось. Якийсь нюанс, що підштовхнув тебе до цього висновку.