355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Людмила Баграт » Зло » Текст книги (страница 4)
Зло
  • Текст добавлен: 22 сентября 2016, 11:05

Текст книги "Зло"


Автор книги: Людмила Баграт



сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 18 страниц)

– Яка розкіш! Ти – прекрасна, дитинко. Андрій сказав, що тобі всього двадцять один. Це правда?

– Так.

– Така молода… Я вдвічі старший. Але твоя правда: жінок я не ґвалтую. Мені подобається їх ламати. Подобається відчувати, як вони помалу скоряються моїй волі і самі йдуть мені до рук. І ти прийдеш, бо в мене є гроші, багато грошей. А ти створена для розкоші. Ти заслуговуєш на багатство, на те, щоб тебе одягали, як гарну ляльку, вдовольняли всі твої примхи.

– Більше я ні на що не заслуговую?

– На що ще? Більше нічого не залишилось. Гроші – це все, моя дитинко, все. Влада, яку вони дарують, – для чоловіків, прекрасні речі – для не менш прекрасних жінок.

– А почуття?

Він згідливо кивнув головою:

– Їх теж купують. – Раптом на його обличчі з'явився здивований вираз. Він кинув на мене швидкий погляд. – Чи ти… Оце так так! – Станіслав Олександрович зареготав. Знов по-справжньому і від душі. Налив собі, випив, витер сльози з очей і, все ще час від часу усміхаючись, звернувся до мене, як старий досвідчений батько до своєї дитини:

– Ти дуже схожа на мою дочку. І вона юна, і теж вірить, що в світі ще існують справжні почуття. Почуття, яких не купити за гроші, які дарують як нагороду за те, що ти просто ходиш цією землею, за те, що ти колись народився і колись умреш. Вона така ніжна, така солодка…Завжди була моєю улюбленицею. Я пестив її у дитинстві, вона любила мої руки.

Раптом він посерйознішав, різко нахилився до мене, стиснув моє обличчя між долонями і притягнув до себе. Його очі опинилися в сантиметрі від моїх. Він заговорив, і я відчула, як рухаються його губи, рухаються майже на моїх губах, створюючи звуки, складаючи їх у слова та передаючи мені. З вуст у вуста.

– В неї так само бездонні очі. Два збурені океани. Сумні і пристрасні. Очі, які вірять у кохання. Такі очі треба виривати, бо вони дарують надію, яка ніколи не справдиться. Чуєш? Ніколи! Вона любила мене. Любила! Любила мої пестощі, мої поцілунки, любила залазити до мене в ліжко рано вранці і читати мої газети, любила одягати мої речі і сидіти в мене на колінах. Чому вона відмовляється від мене тепер? Що я зробив чи чого не зробив? Я віддав їй все! Що їй ще потрібно? Що?

Він накинувся на мене, якось по-звірячому рикаючи, почав цілувати жадібно, грубо, кусаючи губи. Ми сповзли з крісла і впали на підлогу. Я пручалася, проте це йому подобалося і тільки додавало сил. Нарешті мені вдалося звільнити одну руку. Вона впала не на ковдру, а на щось тверде.

У певних ситуаціях думки не поспішають за подіями, вони неповороткі та повільні. Якусь мить я вивчала незнайомий предмет пальцями, доки зрозуміла, що то був мій черевик. Доволі важкий, з тонким залізним обцасом, який прозвали «шпилькою». Я стиснула його в руці, замахнулася і раптом захолола від страшної думки: «А що, як уб'ю?». Станіслав Олександрович наче прочитав мої думки. Він перехопив мою руку, видер черевик і відштовхнув мене від себе. Боже мій, я була така вдячна йому за це! Як я злякалася того, що могла зробити, того, про що й думати не мала права.

Ми сиділи на підлозі і важко дихали. Станіслав Олександрович підвівся і, про всяк випадок, забрав другий черевик, який лежав біля мого крісла. Підійшов до столу, налив собі, випив. Так, уже друга пляшка. Хто це тут рахує? Марго, як неґречно! Мій внутрішній голос докірливо поцокав язиком. – Заткнися! Для мене це важливо!

Станіслав Олександрович дуже сп'янів. Він стояв, помітно похитуючись. Повернувся до мене.

– В-вдарити хотіла? Чого ж не в-вдарила?

Я відвела погляд.

– Боялася вбити.

– А хотілося?

Слина заповнила рот, у вухах дзвеніло. Я не витримала і по-чоловічому сплюнула на підлогу. Вперше у житті. Клянуся. Дивне відчуття.

– Хотілося.

– За що? – Він випив ще, потім узяв пляшку, сів на бильце крісла і почав ковтати коньяк просто з шийки. Правильно, любий! Головне – не зупиняйся!

– За те, що я занадто полюбляю жінок?

– Не знаю. – Я знизала плечима. – Може, за те, що ви полюбляєте не тих жінок?

– Як це не тих? Що ти верзеш? Як на мене, то ти – хоч куди глянь – саме те, що треба. От тільки д-д-дивачка. – Його язик починав плутатися. – Важка… ди… – Він позіхнув. Тебе ламати й ламати. Проте… так навіть цікавіше. Стривай! Ти що ж…

Він похлинувся коньяком і зайшовся кашлем, який раптово перейшов у божевільний регіт. Таким я його й запам'ятала: закинута назад голова, міцно заплющені очі, слина тонкою цівкою струмить з куточків розкритого чи то в смертельній агонії, чи то в спустошливій істериці рота, великі руки стиснуті в кулаки, тіло вигнулося дугою, кожен м'яз – напнута струна, і не зрозуміти, хто грає на цьому інструменті: чи сміх, чи плач, хоч, зрештою, яке це має значення? Те, як болісно здригалися його плечі, не мало нічого спільного ні з радістю, ні з сумом. То була мова його хвороби. Саме так вона розмовляла зі світом. Повірте мені, я – лінгвіст, я знаю.

Я тихенько сиділа на підлозі і чекала, коли минеться напад. На якусь мить мені стало його жаль, але, коли він заспокоївся, я побачила його обличчя і пошкодувала за марно витраченим співчуттям. Кожен з нас своїми вчинками будує собі персональне пекло. Може, його кара – довічні веселощі?

Він кілька разів – по багато – ковтнув із пляшки і спробував сфокусувати на мені погляд, що йому майже вдалося.

– Ти… що ж… повірила про дочку? Дурненька… У чоловіків такий., трюк., фокус… щоб викликати співчуття. Досягти… ну, ти розумієш, про що я.

– Не зовсім.

– Ти справді дивна. Таких ще не зустрічав. – Йому було важко вимовляти слова. – Проте… довго не… протримаєшся. Хтось… зламає. Може, я. Може, інший. Проте… теж із грішми. Нічого не буває без… грошей. Ні любові, ні щастя… Злидні… все вбивають. Хоч і гроші… не гарантують… Моя дочка… це ангело… гм… подібне створіння… Вона наркоманка. Шльондра. За ширку… з ким хочеш… І зі мною… через гроші… вже не пам'ятаю, скільки разів… їй на все начхати… Та й мені теж… А тебе… зламають… нема тут… для тебе… нічого нема… нічогісінько.

Пляшка випорснула з його рук. Він якось по-дівочому закихкотів, обм'як, повільно сповз на підлогу, скрутився калачиком і затих. Його останні слова пролунали, як повідомлення з того світу.

Раптом мене охопила така лють, якої я ще ніколи не відчувала. Я тремтіла, руки стиснулися в кулаки, невідь звідки з'явилася дивовижна сила, нестримне бажання бити, рвати, руйнувати. Я підлетіла до нього і почала штовхати, намагаючись розбуркати. Повністю втративши над собою контроль, я дряпала його нігтями, вчепившись у волосся, трясла його голову, раз по раз викрикуючи: «Тут для мене нічого нема? Нічогісінько? А де є? Де ж є? Відповідай! Де?» Проте Станіслав Олександрович був наче мертвий.

За кілька хвилин я зрозуміла марність своїх спроб. У роті пересохло. Я машинально вхопила зі столу першу-ліпшу пляшку і почала жадібно пити. Червоне шампанське. Моє улюблене. Я роздивилася етикетку. Ого! Яка марка! І майже повна пляшка! Не вагаючись, я засунула її в сумочку. Шийка виглядає, ну й що з того? Невеличкий сувенір від містера Усмішка-2000.

Я підійшла до дверей, проте вони були замкнуті, глянула на годинник – десять на першу. Контракт відпрацьовано. Хто мене випустить? Я ретельно обдивилася двері. Ліворуч, на рівні очей, помітила маленьку кнопку електричного дзвінка. Он як це тут робиться! Я натиснула. Двічі. Почекала. Поправила зачіску, жакет, спідницю. Двері безшумно відчинилися. На порозі стояв той само офіціант. Зацікавлений погляд, ввічлива усмішка. Я теж усміхнулася.

– Ми із Станіславом Олександровичем вже… гм, начебто закінчили. – Усмішка офіціанта поширшала. – Він там, – я махнула рукою у напрямку стола. – За кріслом. Можна сказати, відпочиває. Ви не покажете мені, де вихід?

– Неодмінно. Ви… не бажаєте взутися? На дворі прохолодно.

Я ковзнула поглядом. Авжеж! Босоніж. Мої черевики залишилися коло Станіслава Олександровича. Я знайшла їх, взулася, знов повернулася до офіціанта. Він повів мене довгими темними коридорами, повз зачинені двері інших кабінетів. До мене долинали крики і сміх: вечірки були у розпалі, «боги» бенкетували. Коли ми опинилися надворі, офіціант повернувся до мене:

– Викликати таксі?

– Ні, дякую. Я краще прогуляюся.

Він зрозумів по-своєму:

– Щасливого полювання! – І зник.

От нахаба! Ким він себе вважає? Теж мені, жінкознавець!

Гнів, який я намагалася контролювати, знов почав тіпати мною. Я йшла нічною вулицею, міцно стиснувши зуби. Машини зупинялися, хтось свистів, щось кричав, проте я не звертала уваги. В мені вирувала лють. Вона шматувала мене, серце кололо, в скронях пульсував глухий біль. Ламати, ламати, тебе зламають. Який провидець! Заздрить моїй надії, непокоїться через мою несхожість. Якщо незвичайна, – підлікуємо, відріжемо зайве, пришиємо нове, проте втиснемо у шаблон! Ага, зараз! Хай тільки спробують!

Не стримавшись, я щосили вгилила ногою бачок для сміття. Він покотився, перелякано брязкочучи, залишаючи на асфальті свої нутрощі. Я згадала про пляшку, витягла її і надпила чималенько. Так краще.

Йдучи вздовж паркану, який оточував старий цирк, я рвучко зривала з нього оголошення. Одне за одним. І на кожне – по слову: «Я – буду – кохати. Я – знайду – кохання. Мене – не – зупинять». Паркан закінчився, проте шампанське – ще ні.

Безлюдна вулиця. Ніч. Самітня дівчина п'є шампанське. Я відсалютувала місяцю, який тієї ночі був повним. За нас, мій коханий! За нас, мій супутнику! Втіха очей після яскравого світла безжалісної золотої зірки. Ти все бачиш, все знаєш. Якби ти міг розмовляти, ти розповів би мені, якою прекрасною буде моя любов.

Палкою і ніжною водночас. Неповторною, незабутньою, незвичайною. Вона ж буде? Ну ж бо, хоч натякни! Подай хоч знак якийсь: хмарою чи сяйвом. Вона ж буде? Буде – я впевнена. Я не зможу жити без неї. Я її шукатиму. Ти чуєш? Я не зупинюся! Я не скорюся! Ніколи!!!

Дзвін розбитого скла. Хто це зробив? Я озирнулася: жодної душі. Це я зробила? Боже мій, я щосили шпурнула пляшку на стіну сусіднього будинку. Добре, що не в вікно. Я стояла і дивилася, як шампанське повільно стікає по білому цементу. Велика червона пляма. Наче хтось на смерть розбився об цю стіну, залишивши на ній дивний кривавий візерунок. Не відчуваючи сліз, я уважно роздивлялася тонкі червоні струмочки. Кров чи сльози? Чи все разом? Я підняла голову і, дивлячись у бліде обличчя місяця, прошепотіла: «Це і є твоя відповідь? Чуєш, місяцю? Це вона? Це – «так» чи «ні»?

Який дивний спокій у душі. Зникло все: збудження, несамовитий гнів. Я знала відповідь, знала, що робити. Знявши черевики, побігла додому. Я летіла птахом, бо ж боялася втратити хоч хвилину. До гуртожитку я дісталася опів на другу. Звичайно ж, двері замкнуті. Довелося лізти через балкон першого поверху – у такій процедурі я вже мала певний досвід.

Нарешті моя кімната – маленька комірчина потрібна кожній людині, щоб ховатися від інших. Фортеця, захист. Від ворожости довколишніх, коли від надмірної доброзичливосте. Швиденько в душ, скинути одяг прямо на підлогу, дозволити воді змити з тебе кожен чужий дотик, кожен небажаний поцілунок. Назад до кімнати.

Я стояла перед дзеркалом оголена. Яка я дивна! Моя фігура не відповідає жодним вимогам сучасної моди.

Я роздивлялася своє обличчя: великі очі, незрозуміло, чи то сині, чи то блакитні, чи то сірі, чи то зелені, кольору океану, як, бувало, казав Дмитро, прямий ніс, блідо-рожеві губи – все не завелике і не замале. Таке, як треба.

Я – створіння природи. Її дочка, її шедевр, її витвір. Бездоганний результат її творчої діяльности. Майже бездоганний. Я відступила, щоб бачити себе з голови до ніг. Шедевр! Безперечно, шедевр, проте… з маленькою тріщинкою десь глибоко у душі. Завширшки вона – якийсь відсоток мікрончика, але веде у безодню. Безодню мого кохання, моєї туги і пристрасти.

У голові паморочилося. Я відчинила вікно. Нічне повітря огорнуло мене повільною хвилею прохолоди, якої я не відчула, – все тіло палало, наче мій внутрішній вогонь намагався знайти шлях на волю. Бліде око місяця незрушно дивилося на мене. Я спробувала йому всміхнутися, але це було так… гірко.

Я молилася Богові. Чотири роки. Проте він не зміг нічим допомогти. Мабуть, заклад, де він працює, переповнений важливішими за моє проханнями. Я не хочу йому заважати. Він не подарує мені кохання. Цей світ взагалі нікому нічого не дарує. Треба все брати силоміць.

Сьогодні ти розмовляв зі мною, місяцю. Намагався налякати, а я ж не боюся. Кожна жінка – чаклунка. Така вже наша кров. Не змогла знайти кохання вірою, знайду чарами. Ти допоможеш мені, знаю. Подивись, що в мене є. Це все для тебе.

Місяць світився так яскраво, що було боляче очам. Його сяйво огорнуло мене холодним полум'ям, заблищало на обличчі, руках, грудях, спустилося нижче. Я озирнулася. Моє ліжко вигравало в блідих променях, вабило. Я лягла на спину і заплющила очі.

Чари – це проста угода. Ти хочеш мене, місяцю? Я згодна на все. На все. Лише дай мені кохання.

Його світло вкривало моє тіло поцілунками, пестило кожен вигін, жадібно обіймало. Він був володарем, я віддавала себе у жертву.

Різкий, вимогливий поштовх у міцно зведені одна до одної ноги. Кров пульсувала в одному ритмі з моїм тремтінням. Я розплющила очі, але не побачила нічого, крім безмежної білої пустелі. Світло. Лише світло. Місяць охопив небо, землю, зникло все. Він став новим світом. Terra nova. Я йшла цією землею. Мандрувала у пошуках кохання, бігла, летіла, пливла. Я відчувала, що воно десь поруч, треба тільки простягнути руку… Ще один нетерплячий поштовх.

Я знаю, знаю, чого ти хочеш. Твоє жадання не можна не зрозуміти. Я відкриваю себе. Відкриваю кожен куточок свого тіла – хай він стане морем твого сяйва, кожну кровоносну судину – хай вона перетвориться на річку твоїх променів. Я чекаю. Моє чекання – це запрошення. Я – відчинене вікно. Це – угода, місяцю, це справжня угода. Я заплачу, скільки хочеш. Мені байдуже. Все одно без любови моє життя – дрібна монета. Бери мене, місяцю! Бери мою беззахисність, пий мою пристрасть, роби зі мною, що забажаєш, лише…

Веди мою любов! Веди її до мене! Я віддаю себе. Я кличу.

Я вигнула спину різким рухом і розвела ноги, відкриваючись. Мене охопив нестерпний біль. Я палала, як зірка, і падала, падала, падала…

Частина II

Ранок. Дякувати Богові, я прокинулась! Який страшний сон. Було так боляче. Насниться ж… А що я робила? Щось пила? Голова–  як чистий листок паперу. Ані думок, ані спогадів.

Я відчула м'який дотик чогось пухнастого. Алі зазирав мені в очі і заспокійливо муркотів. Моє славне кошеня. Такий хоч кого заспокоїть. Проте спати більше неможна. Треба їхати в університет. У мене ж сьогодні зустріч з деканом, може, якось допоможе з роботою? Шукаю вже третій місяць, і все дарма. Щодня одне й те само: «Вибачте, вакантних місць немає. Вибачте, працівники такого профілю нам не потрібні. Добре, що хоч «вибачте», а то могли б відверто сказати: «Та йди ти під три чорти зі своїми мовами!» Що ж робити? – Шукати, шукати! Ану, геть з ліжка!

Я опустила ноги на килимок–  теплий, чорний, пухнастий, як мій Алі. Чорний, сірий і рожевий–  кольори моєї кімнати. Вони заспокоюють. На стінах – дивні картини вугіллям. Дивні, а мені подобаються. Вони теж заспокоюють. Дають надію своїми назвами: «Побачення», «Зустріч», «Двоє»… Наче щось обіцяють. Я звично подумала, що, може, сьогодні це «щось» справдиться. Може. До мене у цій квартирі мешкав божевільний художник. Малював просто на стінах. Проте як гарно малював – граційно, душею, пристрастю. Він раптово зник, не заплативши господині за місяць, через що вона досі скаржиться дільничному міліціонеру. Інколи мені здається, що цей хлопець просто пішов через одну зі своїх картин до іншого світу і тепер живе там, час від часу спостерігаючи за мною зі стіни. Я винайняла квартиру, бо вона мені одразу сподобалася, Алі також. Коти вміють відрізняти хороші місця від поганих. Це було хорошим – затишне, привітне, якесь живе. Платня не зависока. Дешево і сердито – п'ятий поверх, ліфт не працює, гарячої води нема. Але я й не до такого звикала.

На макіяж вистачило двадцяти хвилин – багаторічне тренування. Я одягнулася, приготувала собі каву, нагодувала Алі і побігла до трамвайної зупинки. Отак і живеш день у день. Розум шукає роботу, серце шукає кохання, а надії не вистачає ані на перше, ані на друге.

Ранок був сонячним. На вулиці – саме пекло. Я уявила, на що перетвориться місто вдень–  велика пательня. Я вже відчувала себе грудочкою масла. Така спека, це сонце… Неможливо.

В університеті все, як завжди: бурхлива діяльність, чужі обличчя, голоси, думки. Щоб зійти сходами, треба обрати правильний потік людей, пробити собі до нього шлях і лише потім покірливо промарширувати до потрібного тобі поверху. Неприємна процедура.

На кафедрі теж нічого не змінилося: всі поспішають, усім ніколи, наше гасло: допоможи собі сам. Я підійшла до секретаря, щоб перевірити графік прийому відвідувачів, але виявилось, що декана нема, і коли він буде, – невідомо. Ну що ж… Чекати? Почекаємо.

П'ятнадцять хвилин, тридцять, сорокп'ять… Япростояла годину і зрозуміла, що далі так не можна: сонце безжально палило шкіру, коси–  тоненькі гарячі дротики, одежа прилипла до тіла. В голові гуде. Ще трішечки – і я зомлію. Цікаво, хоч хтось озирнеться, коли я впаду на підлогу, чи мене залишать лежати посеред коридору? Останнє найправдоподібніше, тому я вирішила на перевіряти реакцію тих, що поруч. Мені були потрібні сутінки і прохолода.

Я пройшлася коридором, проте всі аудиторії були зайняті. Залишилася лише одна. Я відчинила двері і полегшено зітхнула: вікон нема, сонця нема, спеки нема. Кафедральна бібліотека. Тиша, прохолода. Поодинокі лампи створювали загадкову атмосферу. В кімнаті панували сутінки. Я узяла з полиці першу-ліпшу книжку, впала в крісло, заплющила очі і почала нею обмахуватися.

Як добре! Ні запаху спітнілих тіл, ні гамору сотень голосів, ні яскравих фарб. Зачинені двері відокремлювали мене навіть від настирливого гулу чужих думок, який наелектризував повітря в коридорі.

Я саме збиралася задрімати, коли почула, що до кімнати хтось зайшов. Мабуть, бібліотекар. Зараз прожене геть.

Але це був не бібліотекар. Високий, кремезний чоловік розгублено озирався навкруги, наче заблукав, що, до речі, досить часто траплялося з людьми в нашому університеті. Чорна сорочка, чорні штани. Я подивилася на свій одяг і всміхнулася–  чорна блуза, чорна спідниця. Звичайний збіг.

Він помітив мене, спершу завагався, потім якось дивно кивнув сам собі і впевнено попрямував до мого крісла:

–  Послухайте, я вже другу годину бігаю по цьому божевільному закладу, і все марно. Хоч те, що мені треба з'ясувати, – справа п'яти хвилин. Та всі люди у цьому університеті або не хочуть нічого слухати, або сахаються мене, як потвори. Я знаю, що не красень. – Він підійшов до мене ближче. – То давайте, здригайтеся від огиди, шоковано тремтіть, а я почекаю, доки ви заспокоїтеся і зможете відповісти на моє запитання.

Ого! Нічого собі промова! Спершу я майже не прислухалася до його слів–  так мене вразив вираз розчарування і болю на його обличчі і, чого вже приховувати?–  саме обличчя. Обличчя живої, справді живої людини, зовсім не схоже на теперішні: частково – колажі з журналів моди, частково – м'яка, аморфна маса. Цього чоловіка природа вирубувала з граніту берегових скель, вирубувала наспіх, грубою сокирою, але з такою жагою, так несамовито, що тепер кожна його риса, кожен відрух дихали первісною магнетичною силою. Такі обличчя створюють на віки.

Проте зараз чоловік був у розпачі. З його слів я зрозуміла лише те, що до цієї кімнати він дістався у стані, подібному до мого, – майже непритомний від метушні, що тут панувала.

– … тому не треба себе стримувати навіть задля елементарної ввічливости. Я вже звик.

Боже мій, він досі говорить!

–  Вибачте, не розумію, про що ви.

–  А-а-а, то вам допомогти? Згоден, освітлення тут справді не дуже.–  Він нахилився (яка гнучкість для таких розмірів!), ухопив настільну лампу і підніс її собі майже до самого обличчя. – Я про це, люба моя, про це. Так краще?

Мені перехопило подих. Він… Та він… Він бездоганний. Така гармонія у кожній рисі, така завершеність! Великі, якоїсь дивовижної форми очі (щось східне?), ніс з помітною горбинкою, що надавало йому схожости з орлиним дзьобом, тонкі ніздрі, широке перенісся. Брови виказують погорду і наполегливість, губи обіцяють ніжність, підборіддя застерігає, що його власник – емоційна і пристрасна людина, губ…

Марго, прокинься! Уже впродовж десяти хвилин відбувається щось важливе, а ти занурилася у фізіогномію. Як він з тобою розмовляє? Що він собі дозволяє? І ти йому все подаруєш?! Тобі що, байдуже?

Ні. Мені не байдуже, проте що він має на увазі? Я ніяк не можу второпати, про що він… А! Ось про що! Тепер ясно.

В нього був шрам. Досить великий. Він ішов від правого ока, зміївся через усю щоку і тонким білим павутинням обвивав шию, зникаючи під сорочкою.

–  Ой, ну ж бо! Заради чого такі зусилля? Чи ми такі жалісні? Мені не потрібно вашого співчуття, мені необхідна інформація.

Ну, все! Годі! Зараз він побачить, що розлюченими можуть бути не тільки чоловіки! Я відклала книжку і почала рішуче наступати:

–  Та як ви зі мною розмовляєте? Що ви собі дозволяєте? Така інтелігентна на вигляд людина і, здається, вже досить доросла, і така неспроможність контролювати власні емоції! Та яке мені діло до вашого шраму, чи що у вас там! Чого ви з ним носитеся, як дитина з лялькою! Звичайний собі рубець.'Біла смужка і нічого більше. Якщо мене щось і злякало, то це–  ваша негречність! Оце справді викликає огиду і, повірте мені, жодного співчуття!–  Затремтівши від обурення, я швидко підвелася і попрямувала до дверей.

І буває ж така оманлива зовнішність! Якийсь божевільний! Геть звідси, доки він не почав шпурлятися в мене книжками!

–  Зачекайте, будь ласка, зачекайте! Вибачте мені!

Я обернулася. Він стояв біля мого крісла. Великий, але зовсім не страшний, просто дуже втомлений чоловік.

–  Поверніться, будь ласка! Мені дуже прикро. Я не хотів вас образити, повірте. Зустрів першу приємну людину в цьому звіринці і так брутально на неї накричав. Я… Я навіть не знаю, що на мене найшло. Мабуть, це через спеку і сонце. Як я ненавиджу цю нікчемну золоту зірку!

–  Що??? – Я завмерла. Розслабся, Марго! Звичайний збіг.

Він усміхнувся:

–  Так. Я справді ненавиджу сонце. Розумію всю його користь, проте все одно нічого не можу з собою вдіяти. Це дивно?

–  Тільки не для мене. Я теж тут… ховалася.

Він роззирнувся:

–  Так. Тут гарно. Мені подобаються бібліотеки.

–  Мені теж.

Він усміхнувся, і мені стало так гірко і водночас солодко від ніжности, не доброзичливости, не ввічливости, а саме ніжности, яку випромінювала його усмішка. Я не витримала і підійшла до нього.

–  Ви казали, що у вас є якесь питання. Я спробую допомогти, якщо це в моїх силах.

–  Дякую. Ви більше на мене не ображаєтеся?

– Ні.

–  Чесне піонерське?

Я засміялася:

–  Чесне піонерське.

–  От і добре. Розумієте, мені потрібен перекладач чи просто людина, яка знає німецьку мову. Я отримав з Австрії листа і, розумієте, мені терміново треба дізнатися, коли він прибуває. А лист уже добряче почумакував Україною завдяки «високій якості» нашої пошти. В мене таке передчуття, що його треба очікувати з дня на день.

–  Кого його?

–  Кур'єра. Розумієте, я замовив партію рідкісних книг з архітектури. Замовляв через одну дуже відому в книжковому світі австрійську фірму. Переговори велися англійською, її я розумію, але через якусь помилку останній лист отримав німецькою. В ньому–  дата прибуття кур'єра з моїми книжками. Я сподівався знайти в університеті на кафедрі іноземних мов людину, яка переклала б мені цього листа. Я добре заплачу. Розумію, що це не ваші проблеми…

–  Та облиште! Потрібну людину ви вже знайшли. Давайте сюди ваш лист! Швидше! Може, кур'єр саме прибуває до міста, а ми з вами гайнуємо час на балачки.

Він якось дивно глянув на мене, відкрив теку, простягнув мені великий, темно-синій конверт. Я вийняла лист, розгорнула. Руки тремтіли. Чого це я так хвилююся? Пробігла очима привітання, формальну подяку за замовлення, сподівання на подальшу співпрацю… Ось воно! Двадцять восьме червня!

–  Яке сьогодні число?

–  Двадцять сьоме червня.

–  Ура!!! – Я помахала листом у повітрі. – Встигли! Наш кур'єр прибуває (який це «наш»?) завтра, о третій годині, літаком з Відня, рейс дванадцятий, його звати Макс Гердер, і він розмовляє англійською. – Я записала все це на листку паперу і повернула йому разом з листом.

Він потиснув мені руку:

–  Дякую, дуже вам дякую.

–  Та нема за що. – Чого це ти так радієш, Марго?

–  Там більше нічого суттєвого?

–  Привітання, формальності, поздоровлення з правильним вибором, реклама… Перекладати?

–  Ні. Не треба. Давайте сядемо!

Тільки тепер я помітила, що ми стояли посеред бібліотеки. Добре, що, крім студента, який щось читав у дальньому кутку, – ані душі. Я повернулася до свого крісла, він сів поруч. Кілька хвилин, не ніяковіючи, ми мовчки дивилися один на одного. Мені було приємно на нього дивитися. Здається, йому теж. Ще один збіг? Його очі були глибокого чорного кольору і дуже-дуже теплими. Всміхнувшись, він подав мені руку і просто сказав:

–  Ян. – Яке незвичайне ім'я! Я теж подала руку. Його потиск був таким обережним, наче він боявся зламати мені пальці.

– Марго.

–  Яке незвичайне ім'я! – Ще один збіг.

– Марго, ви не уявляєте, як ви мені допомогли. Скільки з мене?

–  Та нічогісінько. Я переклала одне речення. Така дрібниця! До речі, інколи дуже приємно допомогти.

–  Ви жартуєте?

– Ні.

–  Дивна ви дівчина, Марго. Ви тут навчаєтеся?

–  Закінчила тиждень тому. Зараз шукаю роботу.

–  Ви – перекладач?

Я кивнула.

–  Які мови?

–  Німецька, англійська, іспанська. А чим ви займаєтеся?

–  Ви так швидко спитали… Не хочете чути компліментів з приводу вашої обізнаности в мовах?

Я не стримала усмішки:

–  Ні. – Він теж усміхнувся. Ну просто телепатичний контакт!

–  А з приводу вашої вроди можна?

–  Законом не заборонено…

Він подивився мені у вічі. Довгий погляд, проте без жадібної пристрасти. Його очі – лагідна ніч. Голос… Низький, спокійний, задумливий.

–  Компліменти так важко відрізнити від лестощів. Проте ми спробуємо. Гаразд? – Він нахилився до мене. – Зазирніть мені у вічі. Що ви бачите, Марго?

–  Своє відображення.

–  Гаразд. Тепер слухайте мене і не відводьте погляд. Допоки ви бачите себе в моїх очах – я говорю правду. Якщо Ваше відображення зникне – мої слова – тільки лестощі. Домовилися?

–  Так.

Ян нахилився до мене ще ближче, так, що його дихання торкнулося мого обличчя:

–  Коли я залетів до цієї кімнати, в мені вирувала лють. Я нічого не розумів, я був у розпачі. А потім я побачив вас. Як ви сиділи у цьому кріслі, оточені м'якими сутінками, вкутані в бліде світло лампи… І тоді одна-єдина думка розбила стіни мого гніву.

–  Яка думка? – прошепотіла я.

–  Я подивився на вас і подумав, що, мабуть, так виглядає любов.

–  Що? – Я не дихала.

Він спокійно повторив:

–  Я подивився на вас і подумав, що, мабуть, так виглядає любов.

У скронях вирувала кров. Так голосно, що я майже не почула свого наступного запитання:

–  А ви бачили любов?

–  Ні. Проте нічого подібного до вас я теж ніколи не бачив. Тому я й подумав, що вона – це ви. Хто в моїх очах, Марго?

–  Я. – Я раптом захрипла.

–  Це добре. – Він обережно торкнувся моєї руки. – Я хочу з вами зустрітися. Не треба думати нічого поганого. Я хочу повечеряти з вами, вибачитись за свою поведінку, подякувати за допомогу.

Божевілля! Я гарячково шукала причину ввічливої відмови.

–  Але…

– Марго, я просто хочу мати можливість бодай ще раз подивитися на вас. – Ян не зводив з мене уважного погляду.

Боже мій, що я роблю?

–  Гаразд.

–  Ви згодні?

Ні! Ні, Марго! Нізащо!

–  Так. – Я завагалася, хотіла ще щось додати, проте ще раз рішуче сказала: «Так».

– Коли?

–  Може, завтра ввечері? Тоді ви зможете розповісти мені про замовлені книжки, бо я заінтригована.

–  Тільки книжками?

Я знов усміхнулася. Вкотре вже. Що він зі мною робить? Як це йому вдається?

–  Вас влаштовує, скажімо, о шостій?

–  Так. – Здається, мені подобалося говорити йому це слово.

–  Куди мені по вас заїхати?

Я дала йому свою адресу. Божевільна! Ідіотка! Що ти накоїла! А якщо він якийсь… Ні, він не такий. Не вірю. Ян закрив записничку і всміхнувся:

–  Я вірю вам, Марго, але ніяк не можу повірити в таку удачу. Я й не сподівався, що ви погодитеся. Ми справді зустрінемося?

Я нахилилася до нього:

–  Зазирніть мені у вічі, Яне. Кого бачите?

Знов його дивний погляд. В ньому якесь запитання чи, може, здогад? Незвичайна людина, дуже незвичайна.

До бібліотеки ввалилася галаслива юрба. Ян підвівся.

–  Не смію довше вас затримувати. Ви й так витратили на мене багато часу. До завтра.

–  До зустрічі.

Я дивилася, як він йшов до дверей. На порозі Ян озирнувся. І знов ці очі. Здається, я ними зачарована.

–  До речі, Марго, книжка, яку ви зараз читаєте, моя улюблена. – Він уміхнувся і обережно зачинив за собою двері.

Знов нічого не розумію. Яка книжка? Я подивилася на стіл. А таки книжка. Булгаков. «Майстер і Маргарита». Книжка, яку я навмання вхопила з полиці, щоб створити видимість роботи для бібліотекаря. Цікаво…

Звичайний збіг?

Така біла стеля. Чому стелі завжди білі? Мені не подобається цей колір. Щоранку прокидаєшся, наче в лікарні. Повертаєшся у божевільню цього світу. Ласкаво просимо! Якою була поїздка? Не такою жахливою, як прибуття. Чому стелі не фарбують у рожевий?

До речі, прибуття справді жахливе. Все тіло нестерпно болить, кожна кістка співає свою власну жалібну пісню, голова взагалі відмовляється працювати. Я сіла у ліжку. Погляд сковзнув по зап'ястках. Синці! Я ж казала, що будуть синці! Чорт! Ви тільки подивіться: блакитно-червоні плями на руках. Та їх тепер ніякими браслетами не закриєш, хіба що перев'язати бинтом і ходити потерпілою від бандитського нападу. Ой, людоньки, мені зламали зап'ястки! Огидно, огидно, огидно. А потім ще це шампанське. Що я робила дорогою додому? Сподіваюся, не співала. А якби й співала, то що?

Гуртожиток повільно прокидався. Великий мурашник. Я подивилася на годинник. Дев'ята. На сьогодні планувалося щось важливе. Я напружено розмірковувала. Чергові відвідини університету перенесемо на вівторок, візити до знайомих відкладаються. Зателефонувати додому? Краще завтра. На роботу теж не треба. А, ось воно що! Робота. Я ж учора закінчила контракт, гроші у сумочці, а це означає, що сьогодні – день покупок. Серйозна справа!

Я підвелася і, не звертаючи увагу на стогін змученого тіла, пошвендяла до ванної. На збори у мене, як завжди, пішла година. Десять хвилин у ванній, двадцять – на макіяж. Двадцять на те, щоб одягнутися, і останні десять, щоб покласти в сумочку необхідне. Комусь може здатися, що день покупок – це безкінечна втіха. Якоюсь мірою з цим можна згодитися.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю