Текст книги "Зло"

Автор книги: Людмила Баграт

сообщить о нарушении

Текущая страница: 17 (всего у книги 18 страниц)

Костянтин якийсь час мовчав, напружено вдивлявся в потік машин перед собою. Згодом сказав:

– Сергій одужає.

Я похитала головою:

– Ні, Костю. Не одужає. Сьогодні ти його вбив. Невже ти не розумієш? Його життя – це музика. Він ніколи не обіймав мене, крім того разу. Одного-єдиного разу та й то як друг. І він не кохав мене. Єдина жінка, яку він по-справжньому кохав, – це його скрипка. Тільки її він обіймав, тільки її жадав, для неї були створені його руки.

– Його вилікують. – Жодної емоції в голосі.

– Ні. Ти можеш мені не вірити, Костю, але я скажу тобі чисту правду. Сергія вже не врятувати. Його руки ніколи не будуть такими, як колись. Що ти йому готуєш? На що ти прирікаєш його своїм удаваним милосердям? Кожна хвилина нашої глибоко інтелектуальної розмови здається йому годиною, роком, бо він в агонії, Костю. Чуєш? Йому дуже боляче. Ти хочеш, щоб йому було боляче? Ти справді хочеш розтягнути цей біль якнайдовше? Нескінченні операції, нескінченні страждання і кілька років скаліченого життя? О – це твоє милосердя? Яке ж пекло ти готуєш йому своїм співчуттям!

Машина різко зупинилася. Я боляче вдарилася об переднє сидіння, проте не звернула уваги, говорила далі:

– Одне-єдине запитання, Костю. Чому? Заради всього святого, чому ти не вбив його одразу?

В машині запанувала тиша. Костянтин сидів, напружено дивлячись у темряву за вікном. Я вже й не сподівалася на відповідь, коли почула його тихий голос.

– Твоя мати мала рацію, Марго. Нема нічого страшнішого за чоловічу лють. Це я довів сьогодні. І нема нічого страшнішого за жіночу пам'ять. Це ти довела щойно. Молодець, дівчинко! Здібна учениця. А щодо твого запитання… Навіть така потвора, як я, бачить відміну між власним сином і собакою.

– Чому ж ти обійшовся людяніше з останнім?

– А це вже інше запитання, крихітко. Коло собаки нескладно удавати з себе героя, а коло рідного сина героєм потрібно бути. Я не герой, дівчинко. Я звичайний чоловік. І я кохаю тебе. Зараз навіть дужче, аніж будь-коли.

Мене занудило. Так сильно, що я нічим не змогла собі зарадити. Затуливши долонею рота, я стрілою вилетіла з машини до найближчих кущів.

Мене нудило довго, мо' з півгодини. І щоразу, коли я, радіючи, думала, що все вже минулося, судома знов корчила моє тіло. Весь цей час Костянтин тримав мене за талію, терпляче чекаючи, доки мені полегшає. Він не давав мені впасти. А потім зняв свою сорочку, щоб витерти моє обличчя. В нього, як завжди, не було серветок.

Решту дороги ми мовчали. Лише на сходах, перед дверима моєї квартири, Костянтин спитав:

– Тебе нудило від мене,Марго?

Хоч один раз у житті ти можеш не брехати? Можеш подивитися людині в обличчя і сказати правду?

Я повернулася до Костянтина і зустрілася з його поглядом:

– Від нас обох.

Тієї ночі я не могла заснути. Не знаю, кого я замучила більше: себе чи ліжко. Я лежала на купі зім'ятих простирадл і, ні про що не думаючи, спостерігала за грою місячного світла на стелі.

Тієї ночі до мене прийшов Костянтин. Він стояв у дверях спальні і зачаровано спостерігав за мною.

– Що тобі?

Він зайшов у кімнату, зупинився біля ліжка і повільно став перед ним навколішки. Наче перед вівтарем.

– Не жени мене, дівчинко. Будь ласка, не сьогодні. Ти мені потрібна. Без тебе я задихаюся.

«Мого дихання не вистачить на двох», – встигла подумати я, а потім наші погляди зустрілися: порожнеча до порожнечі, бруд до бруду. Я скинула з себе простирадло і повільно, так само, як Костянтин ставав навколішки, розвела ноги.

«Знов бажання?» – спитаєте ви. Ні. Набагато складніше і серйозніше – ми стали спільниками. Ми знищили красу. Ми єдналися у нашому злі, яке, на диво, найміцніший у світі цемент. Це вам не вода спільного добра – взимку замерзає, влітку випаровується. Спільно скоєне зло єднає навіки. Такий зв'язок вже нікому не розірвати. Перед ним безсила навіть доля.

Ми вбивали одне одного ніжністю. Легкі дотики залишали синці, обережні поцілунки – подряпини. Біль обертався на насолоду, бо дарував забуття на мить. Увесь цей час я безупинно розповідала Костянтину про Яна. Від поцілунку до поцілунку, від скрику до скрику. Я розповіла йому все. Майже все – початок і середину. Кінця я ще не знала. Коли я закінчила, закінчилася і моя розповідь. На мої останні слова: «Завтра я їду до Львова, до цього чоловіка», – Костянтин лише мовчки кивнув, потім притиснув мене до себе і майже одразу заснув.

Я пролежала всю ніч, не стуливши повік, уважно роздивляючись обличчя чоловіка, який мене обіймав. У голові кружляло речення з мого дитинства: «Ніхто не може жити в замку Чорного Незнайомця». Що ж я накоїла? Я закохала його в себе. Я стала такою, як він.

Рано вранці Костянтин сам відвіз мене на вокзал. Він був тихим і замисленим, та це мене не лякало: найгірше, що можна, він уже зробив. Несподіванок я не ждала. Мене охопила така байдужість, що якби мій потяг раптом вибухнув, я спокійно взяла б свою валізу і пішла до Львова уздовж колії. Я вже не хвилювалася. Нічого не боялася, ні в чому не сумнівалася. Я знала, а справжнє знання людину байдужить.

Ми стояли на платформі. Ранок був яскравим, сонячним і холодним. Пронизливий вітер заповзав під одежу. Костянтин притиснув мене до грудей, розстібнув плащ і вкутав мене ним.

Повз нас пропливав бурхливий людський потік: жінки з величезними валізами, чоловіки з квітами, діти з котами у пластмасових кошиках. Кожен щось віз, ніс, волочив, неодмінно розмовляючи при цьому з друзями, знайомими, незнайомими, з самим собою. На вокзалах завжди нестерпний гамір. У такий спосіб люди заглушують страх перед невідомістю, у яку вони вже приїхали чи збираються їхати. На сусідній платформі грав вуличний скрипаль. Погано грав. Часто фальшивив. Мабуть, від холоду. Я прислухалася. Здається, «Місячна соната» Бетговена. Сумна мелодія.

– Хочеш, я замовлю для тебе все купе?

– Не треба, Костю. Мені не заважають люди.

Він усміхнувся:

– Так. Усі, крім мене. – Я промовчала на знак згоди. – Коли ти повернешся?

– Гадаю, завтра вранці. – Потяг дзеленькнув буферами. – Все, Костю. Мені треба йти.

Він провів пальцем по моєму обличчю, торкнувся губів, м'яко розтулив їх, погладив зуби, кінчик язика, потім підніс палець до свого рота, змочив губи моєю слиною і задумливо сказав:

– Я на тебе чекатиму, дівчинко. Якщо не приїдеш завтра, зустрінемося у Львові. Я все одно тебе знайду. Повір мені. Розумієш, я не можу тебе відпустити. Просто не можу. Ти – єдине, що я кохаю на цій землі.

Я кивнула:

– Так, Костю. Розумію…

Якщо ви не бачили сутінків у Львові, ви не знаєте, який вигляд має печаль. Місто перетворюється на фата моргана, прозору примару, яка під вашим поглядом починає набувати знайомих обрисів: темна маса будинків, затремтівши від сили вашого смутку, розпливається на асфальті величезною калюжею, щоб за мить вирости знов містом вашої мрії – дивної суміші з рідних місць і казкових ландшафтів. Обличчя людей змінюються, пам'ять накладає на них маски з рисами ваших рідних, друзів, коханих. Сутінки дають бал. Львів, як палка куртизанка, на кілька хвилин дарує себе кожному перехожому, щоб з настанням ночі знов повернутися до звичного життя витонченої аристократки.

Я зупинилася перед старим напівзруйнованим будинком в кінці провулка. Хоч не впевнена, чи можна назвати будинком одну-єдину стіну в п'ять поверхів заввишки, яка дивилася на мене порожнечею вікон. Я озирнулася: останній номер по цей бік вулиці – чотири. Отже, переді мною – будинок номер шість, провулок Каменярів. Дім Яна. Місце, де він народився і мало не загинув.

Обережно оминаючи величезні купи сміття, я наблизилася до стіни, провела пальцем по на диво твердих цеглинах, притулилася до них лобом і замислилася. Що ж тепер, Яне? Я сподівалася, що знайду тебе тут. Чи принаймні зустріну людей, які знали твоїх батьків або ж бачили, як тебе везли до лікарні тієї ночі. Марно. Кого тепер шукати? Від твого дому залишилася одна-єдина скалічена сторінка. На ній нічого не написано. Я не знаю, куди мені йти тепер.

Раптом я почула якийсь дивний шурхіт за стіною. Не вагаючись, я залізла на найближче підвіконня й зістрибнула по той бік стіни. Сказати б, у будинок. В кількох метрах від мене, біля залишків кам'яних сходів, виблискувало якесь скло. Я підійшла ближче. То було не скло, а дзеркало. Вщент розбите. Звичайнісіньке дзеркало, Марго. Того, на скалках якого мало не загинув Ян, давно немає. Тридцять п'ять років – мить для цього будинку, проте не для того дзеркала. Воно не покаже тобі шлях до Яна.

– Я знав, що ти прийдеш. – Тихий голос за моєю спиною, наче скрип заіржавілої корби на криниці чи гойдалці. Я одразу його впізнала – біля мене стояв старий циган.

– Не шукай його Тут. Його Тут немає.

Я відступила від нього на кілька кроків:

– Звідки ви знаєте?

Він важко опустився на кам'яний виступ, потер очі рукою і прошепотів, наче сам до себе:

– Нічого не бачу. Зараз. Майже повністю осліп. А колись бачив. Багато цікавих речей. – Старий повернувся і простягнув руки у тому напрямку, де стояла я. – Тепер тільки відчуваю. Руками. Жадаєш відповіді, дівчинко? Гаразд. Його Тут нема, бо я сам бачив, як він умер.

Я відступила ще далі і вперлася спиною у єдину в цьому неправильному місці стіну:

– Що ви говорите? Ян не помер. Його врятували, його відвезли до ліка…

Старий голосно зареготав:

– Де його врятували? Може, в якомусь іншому світі? На іншій землі? Тут твого Яна ніхто не рятував. Ніхто не відвозив його до лікарні. Тут його вбили. Це – зовсім інший сон, дівчинко. Не з таким щасливим кінцем, як той, що сниться тобі щоночі. – Його голос посуворішав. – Послухайся поради старого – припини пошуки. Ця справа не для маленьких дівчаток. Відмовся, доки не пізно.

Пересиливши огиду, я підійшла до цигана, впала перед ним навколішки, поклала руки на його плечі і спробувала зазирнути в його майже срібного кольору очі:

– Вже пізно. Я не можу повернути назад. Я навіть не можу озирнутися, бо закам'янію, як дружина Лота. Від того, що я залишила позад себе у цьому світі, не можна не закам'яніти, повірте мені.

Він уважно вдивлявся у моє обличчя, мов уперше мене бачив.

– Колись ти боялася мене, дівчинко. Я кивнула:

– Так. Дуже боялася. Мені здавалося, що ви хочете забрати в мене Яна чи мене в Яна. Тоді мені було що втрачати. А зараз… Послухайте! Я віддам вам усі свої гроші. Все, що маю. Тільки скажіть, як знайти Яна.

Старий похитав головою:

– Ти дивись, яка смілива боягузка. Мені не потрібні твої гроші. В мене вже є пляшка. – Він поплескав себе по кишені. – Це все, що мені треба. А щодо Яна… ти тут не знайдеш. Нема його Тут. Він умер. Його вбив батько. Спочатку допоміг йому народитися, а потім – умерти. Своїми власними руками. Батьківськими. І не було ніякої лікарні. Ніхто його не рятував. Він загинув. Розумієш? За-ги-нув! От і вся відповідь.

Мої руки безсило впали з його плечей.

– Але…чому??? Ви – мудра людина, багато бачили, поясніть мені, дурній, чому батько вбив свого рідного сина?

Старий циган беззубо усміхнувся:

– Заздрість. Найдавніше з усіх почуттів. Батько був з виродків. Син народився з Останніх. Батько це одразу зрозумів. Він знав про легенду. Знав про Старий народ і його Велику віру. Він убив сина через те, що побачив у його очах. Те, що було втраченим для таких, як він. Те, що було недосяжним. Те, що він ніколи не матиме. Забута магія. – Він перейшов на шепіт. – Кохання.

От і все. Я повільно підвелася:

– Дякую. Ви мені дуже допомогли. Велике спасибі за відповідь.

Старий махнув рукою:

– Нема за що. То було несправжнє запитання, бо відповідь на нього ти принесла з собою. Ти знала її від самого початку.

Він витягнув пляшку і почав жадібно пити. Горілка полилася його підборіддям, шиї, темною плямою розплив-лася на брудній сорочці. Відвернувшись від старого, я повільно пішла до виходу з цього дивного будинку. Дорогою підібрала уламок розбитого дзеркала. Просто так. На згадку.

Потяг мчав у повній темряві. «Він загинув. От і вся відповідь». Колеса раз по раз вистукували одне й те саме речення: «От і вся від по відь. От і вся від по відь». Так, старий. Я зрозуміла тебе. І себе також. Все справді дуже просто.

Я розслабилася, заплющила очі і почала прислухатися до механічної колискової потяга.

Ян завжди був там, де Спокуса.

Спокуса… Так ми охрестили найвищу скелю на узбережжі. Дев'яностодвометрова красуня у формі сльози. Горда і небезпечна, вона височіла над іншими скелями, як королева, бо порівняно з нею вони мали вигляд звичайних кам'яних уламків. Жодних несподіванок. Просто почет.

Спокусою було підійти до її краю і зазирнути в обличчя безодні. Спокусою було стрибнути з неї в океан, що шаленіє пристрастю. Спокусою було… спокусити Яна на її вершині, лягти поруч з ним на теплу кам'яну площадку і примусити скелю здригатися не від поштовхів океанських хвиль.

Я не вмію опиратися спокусі. Я ж казала, що я слабка.

Очі Яна навпроти моїх. Я цілую його очі.

–  Я все знаю, Марго.

Його руки пестять моє волосся. Я цілую його руки.

–  Я знаю, що для тебе я – тільки сон.

Губи Яна торкаються моїх пліч. Я цілую його губи.

–  Я знаю, що ти живеш в іншому світі.

Щетина на його щоках дряпає шию. Я цілую його обличчя.

–  Я знаю, що в тому світі тебе кохає інший.

Волосся Яна лоскоче мої груди. Я цілую його волосся.

–  Я знаю, що в тому світі мене не існує.

Його живіт вдаряється об мій. Я цілую його живіт.

–  Я знаю, що я не зможу без тебе жити.

Ноги Яна сплітаються з моїми. Я цілую його ноги.

–  Я знаю, що я тебе кохаю.

Його стегна притискаються до моїх. Я цілую його стегна.

–  Я знаю, що ти мене кохаєш.

Серце Яна б'ється коло мого. Я цілую його серце.

–  Я знаю, що ми завжди будемо разом.

Його крик зливається з моїм. Я цілую його крик.

–  Я знаю, що ти до мене повернешся.

Його тіло тане у моїх обіймах. Моє тіло тане у його обіймах.

Я всміхаюся йому. Прозора, мов океанська вода. Легка, мов океанська піна.

–  Я знаю, що ми триватимемо вічність, Яне. – Я ступаю в безодню.

Потяг здригнувся від різкого поштовху і зупинився. Приїхали. Харків. Я розплющила очі, витерла солону океанську воду, яка чомусь зволожила обличчя, і визирнула у вікно. Костянтин стояв на платформі. Незнайомець. Чорний Незнайомець. Мій Чорний Незнайомець. Страшно? Ні. Анітрішечки. Взагалі, жодної емоції. Я спокійна. Я байдужа. Я знаю.

Костянтин допоміг мені зійти на платформу, але не опустив на землю, а вхопив на руки, притиснув до грудей і закружляв у божевільному вальсі. Його очі сяяли щастям. І Це була не радість зустрічі зі мною, а радість перемоги. Так, Костянтин був звитяжцем. Принаймні він так думав.

Чи я хотіла, щоб він так думав? Хіба це не одне й те саме?

Дорогою додому я заговорила першою. Так треба було. Я знала, що робила.

– Я йду від тебе, Костю. – Швидкість одразу підскочила до ста десяти кілометрів на годину. Добре. Молодець, Костянтине. Допоможи мені. Хоч раз на віку зроби те, що я хочу.

Він відповів, не обертаючись:

– Сергій помер.

Я не звернула жодної уваги на його слова:

– Я йду від тебе до Яна. – Стрілка спідометра підскочила до ста п'ятдесяти кілометрів на годину. Дуже добре.

– Він вийшов з вікна палати.

– Ми не можемо бути разом, бо я тебе не кохаю. – Сто вісімдесят кілометрів на годину. Давай, Костю! Зроби це, будь ласка!

– Шостий поверх. Забився до смерти.

– Я ніколи тебе не кохала, просто хотіла. – Двісті кілометрів на годину. Машина перетворилася на зірку, що падала з неба.

– Ніхто не знає, як йому вдалося відчинити вікно

скаліченими руками.

– І ти мене не спиниш, Костю. Ти теж став калікою. – Двісті двадцять кілометрів на годину.

Костянтин ударив кулаком по керму і різко повернувся до мене. Молодець, Костю! Так тримати! Не дивись на дорогу! Його очі палали люттю. Чи то було кохання? У деяких чоловіків це важко розрізнити.

– Добре, Марго! Йди від мене! Просто зараз! Моє кохання – це швидкість. Хочеш його позбутися, виходь з машини! Тільки так ти зможеш мене залишити. Дверцята не зачинені.

Я подивилася на нього. Бовдуре! Хіба ти не бачиш, як мені важко?

Ні, він не бачив благання в моїх очах. Ну що ж, це також варіант. Я відвернулася від Костянтина, розстебнула пасок безпеки, відчинила дверцята і нахилилася вперед. Він чортибатькнувся і щосили натиснув на гальма. Дідько б тебе взяв, Костянтине!!! Мене відкинуло назад, на сидіння. Машина різко здригнулася, на якусь мить знялася у повітря, потім важко гепнула об землю, проїхала волоком іще кілька метрів і зупинилася. Костянтин вхопив мене за плечі і прокричав майже в саме обличчя:

– Ти що, збожеволіла? Ти ж могла випасти і забитися на смерть! Марго, дівчинко моя, ну навіщо? Навіщо ти це зробила?

Я відштовхнула його від себе:

– Ти ж сам мені запропонував. Це єдиний вихід.

Він знов притягнув мене до себе і почав гладити. Руки його тремтіли:

– Пробач! Пробач мені, будь ласка! Я не тямив, що казав!

– Ні. – Я вирвалася з його обіймів. – Ти все тямив. Ти хотів, щоб я забилася до смерти. Хотів, щоб я вмерла. Так само, як і Сергій. Бо ти – зло, Костянтине. Ти вбиваєш все, що кохаєш! Визнай, ти хотів, щоб я загинула!

Він відвернувся від мене, трохи помовчав, а потім тихо сказав:

– Ні. Я хотів, щоб ми загинули разом.

– Брешеш!!! – Я вже кричала несамовито. – Брешеш, Костю! Якби ти цього хотів, то вже давно зробив би. Ти не хочеш цього! Не хочеш і мені не дозволяєш! Це несправедливо, бо я хотіла цього, я хотіла вийти! Я хотіла припинити, назавжди припинити всю цю маячню! Хтось має покласти цьому край! Хтось має визнати свою поразку! Якщо вже ти такий непереможний, хай це буду я! Я – слабка, мені нічого соромитися поразки! Я хочу піти. Будь-як. Чому, ну заради Бога, Костянтине, чому ти мені не дозволив??!

Він погладив моє обличчя:

– Що ти верзеш, Марго? Боже, дівчинко, хіба б я зміг??? Я ж кохаю тебе.

Я відмахнулася від його останніх слів:

– Ти так само слабкий, як я. Ми справді схожі. – Я зачинила дверцята, і Костянтин, наляканий моєю поведінкою, поставив їх на автоматику, застебнув на мені пасок, замкнув вікно з мого боку. Я, усміхаючись, спостерігала за його рухами. Страх поволі перетворювався на розчарування. – Костю, чому ж не палають твої очі? Ти ж у нас переможець, так? Ти ж хочеш мені дещо розповісти.

Він кинув на мене здивований погляд. Майже переляканий.

– Ну, Костянтине! Я читаю це у твоїх очах! Розкривай свої козирі. У тебе їх повні кишені!

Він завів мотор і пробурмотів:

– Потім. Вдома.

Решту дороги ми повзли зі швидкістю п'ятдесят кілометрів на годину.

У квартирі я одразу кинулася до Алі, бо знала, що це розлютить Костянтина. Він ненавидів котів. Найдужче – Алі. Заздрість. Найдавніше з усіх почуттів. Не роздягаючись, Костянтин пройшов за мною у вітальню, мовчки видер Алі з моїх рук, шпурнув у другу кімнату, зачинив двері і прихилився до них спиною:

– За цією тварюкою ти скучила дужче, аніж за мною!

Я спокійно парирувала його випад:

– Звичайно, бо люблю його.

Безнадійно. Він цього не зробить.

Він сплеснув руками:

– Ах, ну авжеж! Ти любиш його! Так само, як Яна. Цей дивний витвір твоєї хворої уяви! Його не існує, Марго. Його немає. Він – твоя хвороба. Ти збожеволіла, дівчинко. Мої віншування!

Я мовчки спостерігала, як він вибіг у коридор і за хвилину повернувся з паперовим пакетом у руках. Його вміст він висипав на коліна: моє люстерко, сережки, ланцюжок, шпилька, ручка, телефонна картка, пудрениця.

До Костянтина знов повернулася його впевненість:

– Ось! Ось вони – всі твої докази! Все, що змусило тебе повірити в існування того чоловіка. Він – сон, Марго. Смішно подумати, весь час я ревнував тебе до привида! Твоє кохання – просто сон, дівчинко! А я реальний. Я існую. Я з плоті і крови. І кохаю тебе.

Я не зводила очей з речей на моїх колінах. «Докази»! Ось ти і припустився цієї помилки, Костянтине! Шах і мат! Мені не потрібні докази. Вже давно не потрібні. Вони для тих, хто вагається. Я ж упевнена. В мене є моя віра. Я вірю в себе, значить, я існую. Я вірю в Яна, значить, він існує. Я вірю в наше кохання. Навіщо мені докази? Вони були потрібні лише на початку, коли я ще не вірила. Тепер – ні.

Таж і з ними ти працював необережно. Треба бути послідовнішим, Костю! Де ж твій славетний професіоналізм? Головного доказу бракує. Золотого браслета, який постійно носить на своїй руці Ян. Де він, Костю? В тебе його немає. Решта – дрібниці. Всі ці речі лише лежали поруч з Яном. Хоч і цікаво, як ти їх дістав?

– Тобі потрібна допомога, дівчинко. Я це збагнув одразу, почувши твою розповідь. Після твого від'їзду я ретельно обшукав квартиру. Ти влаштувала непогану схованку. Визнаю, довелося попітніти. Кахель у ванній кімнаті. Та плитка, на якій намальована крапка Янь. Ти ховала всі ці речі туди. Мандрувала уві сні і ховала їх.

– Проте яка різниця? Ти захворіла, дівчинко. Тобі потрібен лікар. Я про все подбаю. У тебе будуть найкращі. – Він підійшов до мене і взяв мої руки в свої. – Ти одужаєш! Я все для цього зроблю. Тебе неодмінно вилікують.

Я вирвалася і підійшла до вікна:

– Що я чую! Ти хочеш лікувати мене від кохання? Теж саме пропонував психоаналітик, до якого ми їздили. Проте він хотів лікувати тебе. – Я гірко засміялася. Непогана з нас парочка, що й казати! Я не хвора, Костянтине. Я просто кохаю одного чоловіка. І цей чоловік – не ти. Ти не хочеш із цим згодитися, бо боїшся повірити, подумати, навіть припустити, що між тобою і сном я вибрала останнє, що привид виявився кращим за тебе. Проте це так. Ян кращий за тебе. Хай він буде витвором моєї хворобливої уяви, проте він кращий за весь цей світ! Він не ґвалтує мене. Він не перетворює мене на потвору. Він не б'є і не принижує. Не вбиває власних дітей! Не руйнує мене своїм коханням!

– Замовкни! – Костянтин підступив ближче до мене, та я вже сама підбігла до нього:

– А ще Ян ніжний. Він сильний, але не злий. Він бачить мене, сприймає мене, відчуває мене, тримає мене, дихає за мене. Він кохає мене!!!

– Заткнися! – Його голос зірвався.

Будь ласка, Костю! Зроби це для мене!

– У нього такі лагідні руки…

– Припини, Марго!

– Такі добрі очі…

– Зупинися, доки не пізно!

– Такі теплі губи…

– Марго!!! – Костянтин заричав і вхопив мене за плечі. Сповнена очікування, я потягнулася до нього, проте він швиргонув мене на ліжко і вхопився за голову. – Боже мій, Марго, що ти зі мною робиш? Навіщо??? Я ж кохаю тебе, дівчинко, хіба ти не розумієш? – Він одвернувся від мене і стрілою вилетів з квартири.

Я чула, як він замикав двері. Мабуть, боявся, що втечу. А я справді втечу від тебе, Костю.

Ох, Костянтине, Костянтине! Я так сподівалася, що ти мені допоможеш! З незрозумілого тіста виліплені ці чоловіки! Вбити власного сина через звичайнісінький збіг – будь ласка, а викинути коханку з машини чи вдарити чимось важким по голові – ні. Тут одразу: «Дівчинко, я тебе кохаю», і – навтьоки. Я встала з ліжка і попленталася до ванної кімнати. В цьому світі жінці просто не дають можливости побути слабкою. А інколи так хочеться кітчу. Я відкрутила кран гарячої води і почала готувати собі ванну. Алі терся об мої ноги і перелякано нявкав. Не бійся, малий! Все буде добре. Я знаю, що роблю. Хоч і дуже кортіло, щоб за мене зробив Костянтин. Але він не зміг. Гра у чоловічу брутальність і жіночу беззахисність виявилася йому не під силу. Все, все доводиться робити самій! Дивно, кохання робить жінок сильнішими, але ж так послаблює чоловіків. Я знайшла в аптечці леза для гоління. Іди звідси, Алі! Це не дуже красиво виглядатиме. Смерті завжди бракувало естетики. Ліпше йди у вітальню, лягай і спробуй заснути. Зустрінемося Там. Чи Тут?

Дивно… Мав би бути день, а чомусь сутеніє. Які важкі руки! Ніби залізні. Цікавий колір у води. Темно-рожевий? Ні, скоріше яскраво-червоний. Чому так багато крови? Ми з тобою порізалися об цей світ, Яне! Ти і я. Проте я не вмираю. Це – кров народження. Люди, зазвичай, з'являються на світ скривавленими. Я народжуюся. Народжуюся в світі Яна. Його коханням, його жінкою, його дитиною. Сутінки загусали. Ніжні. Які вони ніжні. Як губи Яна. Я відчуваю твою присутність, Яне. Ти поруч. Я йду до тебе. У твою вічність.

Кохання – це абсолютна довіра. Я вірю тобі, Яне. Ти існуєш.

Кохання – це повна відсутність страху. Я не боюся. Ти тримаєш мене.

Кохання – це завжди боляче. Я кохаю тебе, Яне. І мені боляче.

Яне, Боже мій, життя моє, доле моя, якби ти тільки знав, як мені боляче!

Марго заплющила очі і відкинула голову. Сутінки огорнули її.