Текст книги "Зло"
Автор книги: Людмила Баграт
сообщить о нарушении
Текущая страница: 12 (всего у книги 18 страниц)
Три хвилини. Чого він так довго продивляється той бісів звіт? П'ять хвилин. Мабуть, щось негаразд. Вісім хвилин. Ні, напевне, щось негаразд. Десять хвилин. Ну все, тепер він скаже: «Марго, це жахливо. Просто жахливо».
Нарешті Данаїс зміряв мене втомленим поглядом:
– Марго, це… добре. Дуже добре. – Він постукав пальцем по звіту. – Ви непогано попрацювали. Єдине зауваження – треба було вказати характер листа, ну, бодай якийсь натяк на зміст, щоб я міг якось орієнтуватися.
Я подумки розсміялася. 1: 0! Точнісінько в ціль! Я мовчки простягнула йому додаток до звіту. Данаїс швидко проглянув його і всміхнувся:
– Молодець, Марго! Ваша працездатність просто вражає. Мені завжди подобалися віддані своїй справі люди.
Я знизала плечима:
– Скоріше закохані.
Данаїс розсміявся:
– А оце по-жіночому – я вам про розум, ви мені про почуття! Проте хоч ти там що, а я задоволений вашим початком.
Він кинув ще один погляд на звіт:
– Як у вас з італійською?
– Нема проблем. А от французька викликає в мене недобрі передчуття.
Він відмахнувся від моїх слів:
– Облиште! Це не мої проблеми. Ви ж у нас – міжнародний відділ. Звертайтеся до бюро, наймайте перекладача. З мого боку – фінансування, з Вашого – гарантія якости. Все зрозуміло?
Я мовчки кивнула. Данаїс відкрив маленьку коробочку, яка стояла перед ним на столі, витяг сигару, відкусив кінчик, запалив. Я принюхалася. Нічого собі! Справжня, гаванська! Такі полюбляв один із моїх колишніх клієнтів, американець. Хоч я ніколи не любила курців сигар. Точніше, ніколи не довіряла цим людям. Емоційні, невитримані і неперед-бачувані. Завжди балансують на лезі своїх примх та фантазій, хапаючись за міцну і товсту сигару, як акробат хапається за жердину, щоб зберегти внутрішню рівновагу. Зовсім інша – люлька. Люльку курять не менш вишукані люди, проте ця вишуканість, навіть якоюсь мірою екстравагантність, скоріше внутрішня, прихована. Приємні люди. Стримані, з витримкою справжнього дорогого вина. Кілька хвилин мій новий шеф просто курив, потім відкашлявся:
– Марго, у мене до вас ось таке запитання. Ви працюватимете переважно з англійською та німецькою, іноді іспанською та італійською. Чи не забагато це для однієї людини? Розумієте, мені байдуже – платити одному перекладачеві зарплатню у подвійному розмірі чи двом – стандартний оклад. Ви впевнені, що впораєтеся? Графік буде напруженим.
Я подумки всміхнулася. Кого це він лякає напруженим графіком? Знав би він про мої студентські підробітки: з 8 ранку до 12 ночі наороботі, а потім з 12 до 6 ранку – над підручниками і конспектами друзів. Оце графік!
– Я впевнена. Якщо я не впораюся, ви завжди зможете найняти ще одного перекладача.
Він задумливо глянув на мене:
– Судячи з ваших успіхів у перший робочий день, гадаю цього «якщо ж» не буде.
– Я теж.
Він підвівся:
– І навіщо вам стільки грошей, Марго?
Я стомлено всміхнулася:
– Гадаєте, що мені дешево обходиться утримувати таку вимогливу жінку, як я?
Він уважно придивився до мене:
– Думаю, що ні. А чоловічу підтримку ви…
– Ні.
– Швидка реакція!
Він потиснув мені руку, даючи зрозуміти, що розмову завершено, і раптом спитав:
– Марго, даруйте за можливу некоректність запитання, але… В яких ви стосунках з Яновським?
Гм… Цікаво. Якби ж я знала! В яких ми з тобою стосунках, Костянтине?
– Я… Я знайома його сина. А чому ви спитали?
Він на мить завагався:
– Ну, просто. Щоб з'ясувати. Чи, сказати б, поставити всі крапки над «і». Розумієте, ми з Костянтином – давні друзі. Він чудова людина, прекрасний фахівець і, взагалі, яскрава особистість.
Наші погляди зустрілися, і я поволі сказала:
– Я рада, що він вам так подобається.
Данаїс провів мене до дверей. Я повернулася у свій кабінет, сіла за стіл і замислилася. «Яскрава особистість…» Така реклама! Невже безкоштовно? Чого б це?
Гієни наступали. Сотні, та ні, тисячі! Важко уявити, як один звичайний лев може впоратися з такою величезною зграєю. Куди ж поділися друзі, коли вони так необхідні? Раптом на екрані з'явився ховрашок Тімон, найкращий друг Сімбо. Дуже доречно! Я взяла зі столу цукерку, розгорнула і швидко кинула до рота. Події набирали обертів – ховрашок наважився на відчайдушний вчинок. Тремтячи від страху, Тімон чіпляє на вухо яскраво-червону троянду і, судомно усміхаючись, починає танок живота, щоб відволікти гієн від свого друга. Я раптом подумала, що, мабуть, у мене в скрутних ситуаціях на обличчі теж з'являється така дурнувата посмішка, проте я, не в змозі поглянути на себе збоку, наївно вірю, що «все контролюється». Я розсміялася.
Ян висунув голову з сусідньої кімнати:
– Та що ж там такого смішного? Кихкочеш майже щохвилини!
– Ага! Заздрощі заїдають! Ходи сюди, посміємося разом, я не захланна.
Ян вийшов зі спальні у самих лише штанях. Я швидко повернулася до телевізора, намагаючись ігнорувати раптове прискорення пульсу. Він сів поруч.
– Та-а-ак, що в нас тут? «Цар-лев»?
– Угу,– я намагалася не дивитися на нього. – Знаєш, Яне, я вже разів зо три бачила цей мультфільм і все одно не можу не хвилюватися. А що, як Тімона поранять?
Ян відкинувся на спинку дивана:
– Марго, це нелогічно. Один і той само мультфільм не може змінюватися від сеансу до сеансу. Якщо за сценарієм гієни не повинні з'їсти це кошеня, то вони його не з'їдять. Елементарно, зіронько!
Я повернулася і уважно подивилася Яну в очі:
– По-перше, Яне, не треба розмовляти зі мною, як з дитиною. Я все розумію, але мені подобається цей мультфільм, тому я не можу не хвилюватися знов і знов, коли його дивлюся. Такою я вже народилася. До речі, це науково обгрунтоване явище – «катарсис», емоційне очищення через сильні емоції, в моєму випадку – через вболівання за долю улюбленого персонажа. По-друге, це– не кошеня, а ховрашок, його звуть Тімон, і я вважаю його чарівним. Він – той само Гандж, що робить цей мультфільм бездоганним. Ну що, тепер логічно, ти, старий софісте?
Погляд Яна був таким серйозним і таким… добрим. Я не витримала і торкнулася пальцями його скронь:
– Знаєш, Яне, твої очі світяться добром.
Він перехопив мою руку і поцілував:
– Ні, зіронько, коханням.
– А хіба є якась різниця? Кохання – це ж добро, так?
– Так, крихітко. – Його очі потемнішали. – Кохання – це добро. Проте кожне добре будь-якої миті може повернутися до тебе другим боком.
– Другим?
– Так. Злим. Не думай про це, сонечко. В нашому коханні немає другого боку. В ньому лише добро. – Він пригорнув мене до себе, щоб не дивитися в мої очі. – Ти тільки поглянь, що виробляє твій Тімон!
Бажання дивитися телевізор зникло. Поклавши голову Янові на коліна, я байдужо спостерігала за хороводом яскравих малюнків. Який же ти непослідовний, Яне! Спершу вчиш мене бути логічною, а потім кажеш, що в нашого кохання немає другого боку. Однобоке кохання… І де ж тут логіка? Кожну річ у цьому світі можна розглядати зверху і знизу, спереду і ззаду, справа і зліва. Так уже узвичаїлося. Невже настане час, коли наше кохання обернеться на зло? Не може бути. Не вірю.
Ян погладив моє волосся.
– Яка ж ти дивна, Марго. Все ніяк не збагну, як у тобі поєднуються стрічки Фелліні і мультфільми, органна музика і тяжкий рок, Ніцше і Булгаков, Пікассо і Валеджи. І кожному своєму захопленню ти віддаєшся сповна. В тебе – або кохаю, або ненавиджу. Середини не існує. Ти так логічно розмірковуєш і так нелогічно чиниш. Кожна мить з тобою– несподіванка. Яка ти насправді, Марго? Маленька наївна дівчинка чи доросла досвідчена жінка?
Він узяв мене за підборіддя, нахилився– обличчя до обличчя – і зазирнув мені в самісіньку душу, шукаючи там відповідь на своє запитання.
– Ой, не дивись на мене так, Яне!
– Скажи мені, Марго, я хочу знати.
– Я – Марго,– поволі вимовила я, наче розповідаючи вчителю складний вірш. – Доросла жінка і маленька дівчинка. Досвідчена і наївна. І речі, які мені подобаються, не можна назвати несумісними. Якщо уважно придивитися, вони зовсім однакові. Невже ти не бачиш, Яне? Всі ці речі прекрасні. В стрічках Фелліні – краса життя, у книжках Ніцше – краса божевілля, у Булгакова – краса любові, у Баха – краса гармонії, а в мультфільмах – краса дитинства. Ну подивись на них. Подивись на них, Яне! Хіба вони некрасиві? – Ян повернув голову до екрана телевізора. – Можна навіть абстрагуватися від безпосередньої краси малюнків. Примруж очі, так, щоб бачити лише барвисті плями. Подивись на їхній колір, на те, як плавно вони рухаються, як повільно змінюються. Вони розмовляють з тобою, невже ти не чуєш? Вони дарують тобі хвилини повної безтурботности, такої, яку ти знав лише в дитинстві. Вони добрі, Яне. Прекрасні в своїй доброті. В цьому світі багато красивих речей, Яне. Треба лише вміти їх знаходити.
Ян різко підвівся, підійшов до вікна і почав вдивлятися в темряву. Кілька хвилин в кімнаті було так тихо, що мені здалося, я чую биття Янового серця – різке і застережливе, а потім він проговорив, не обертаючись до мене:
– Так ось що ти шукаєш, Марго! Красу… Ну що ж, не гайнуй часу і просто зазирни у дзеркало.
– Ні, Яне. Я шукаю красу, а найвища краса – це добро. Я шукаю добро, а найвище добро – це любов. Я шукаю любов… – Я запнулася і тихо повторила. – Я шукаю любов. Це – все, у що я вірю.
Раптом Ян розлютився:
– Господи, і хто навчив таку маленьку дівчинку таких небезпечних речей?! Хто вклав у це дитяче серце таку божевільну релігію??! – Він повернувся до мене і вимовив майже по складах:
– Не можна жити заради любови, Марго.
– Що???
Його голос став різким і холодним:
– Ти чула. Не можна так. Любов – жорстока і примхлива богиня. Що тиробитимеш, якщо вона відвернеться від тебе? Як ти житимеш без любови, Марго? Що з тобою стане?
– Не думай про це, Яне! – Я підійшла до нього, обняла закам'янілі від болю плечі, щосили притиснулася обличчям до спини.– Не треба про це думати. Я знаю, що колись буду змушена платити за свою необачність. За все треба платити. «Щоб відновити баланс», – як сказала нещодавно одна моя подруга. Але це – дрібниці. Головне – наше кохання. Скільки коштує наше кохання, Яне? Як ми платитимемо за наше щастя? – Я нервово розсміялася. Ян хотів щось сказати, проте я поклала палець на його губи. – Яне хочу чути відповідь. Не хочу зазирати вперед і обертатися назад. Все одно не побачу там нічого кращого, ніж оця мить з тобою. Минуле і майбутнє – дві однакові ілюзії для слабких – по-різному слабких людей. Брехливі та вбогі. Лише теперішнє є бездоганним часом. Треба просто знайти в собі сили визнати це. Бо це– все, що ми справді маємо. Твої руки на моїх плечах – це єдине ТУТ і ЗАРАЗ, якого я потребую. Більше мені нічого не треба. Ходи сюди, Яне!
Я потягла його до дзеркала в коридорі:
– Я знаю, ти не любиш дивитися у дзеркало, проте зроби це для мене. Подивись на нас, Яне. На себе і на мене. Подивись дуже уважно. Невже ти не бачиш, що ми з тобою дві краплини води? Ми – однакові, Яне. Ти– справжній шедевр з маленькою тріщинкою. – Я провела пальцем по його щоці. – І я така сама. В мене теж є ця тріщина. Не на обличчі, а десь глибоко в мені. Ця тріщина– моя любов. Якщо вона мене зруйнує,– така моя доля. Але я не боюся, Яне. Анітрішечки. Ти тільки тримай мене. Не дай мені впасти. Світ інколи так… гойдається.
Ян обійняв мене.
– Я тримаю тебе, зіронько. Оберігаю. Я тебе кохаю.
Хто з богів торгує забуттям? Продайте мені, будь ласка, три чи чотири століття в обіймах Янаї Ні, краще п'ять. У борг. Я розплачуся, неодмінно розплачусь! Зробіть із нас пам'ятник коханню. Прекрасну мармурову статую, щоб прославляти його за життя, чи сплетіть нас у гранітних обіймах на його хресті, якщо воно вже померло. Продайте мені ну хоч одне століття! Якихось нещасних сто років! Що це для вас? Один-єдиний подих. Для нас– хвилина спільного дихання, хвилина спокою, хвилина вічности.
Ян схопив мене на руки, заніс у вітальню, поклав на диван:
– Марго, що з тобою? Тобі недобре?
Така легкість у всьому тілі. В голові поморочилося, кімната повільно оберталася навколо мене.
– Ні, Яне, мені добре. Мені дуже добре з тобою.
Стурбоване обличчя Яна. Він скривився, немов од раптового болю.
– Ну що ти з собою робиш, зіронько? Навіщо ти себе руйнуєш? Ти…
– Припини, Яне! Негайно! – Я різким рухом сіла на дивані і відштовхнула його від себе. – Я чудово почуваюся. Просто трішечки зголодніла, от і поморочиться в голові. Ну то що, нагодуєш мене чи понесеш у спальню голодною?
Ян стримав посмішку і зробив вигляд, що замислився:
– Холодильник у мене порожній. – Розмірковував уголос. – А скільки ти протримаєшся голодною? Навіть не знаю. Така немічна, така слабенька…
– Що ти сказав??! – Подушки з дивану перетворилися на гарматні ядра.
Ян закрив голову руками:
– Все, все, все!!! Ти – сильна! Ти – най-силь-ні-ша!!!
Я скинула його на підлогу, сіла на нього верхи і почала гамселити подушкою в груди. На моє щастя, Ян не опирався, а просто лежав і, усміхаючись, спостерігав за моєю бурхливою діяльністю.
– Повторюй за мною: «Марго, ти– напрочуд енергійна жінка» – Усмішка стала ще ширшою.– Яне, повторюй, або я за себе не відповідаю!
Він відкашлявся і старанно промовив:
– Марго, ти – напрочуд енергійна жінка.
– Гаразд. А тепер: «У ліжку ти нестримна і палка, як Фудзіяма».
Ян голосно засміявся.
– Яне!
– Все, все!! Вже повторюю. Гм… У ліжку ти… нестримна і гм… палка, як… як… як Хіросима!!!– Він знову зайшовся сміхом.
– Яне, припини! Я сказала: «як Фудзіяма», а не «як Хіросима». І, до речі, з таким не жартують.
Проте я не витримала і теж засміялася. Раптом Ян різко скинув мене з себе і наступної миті ситуація кардинально змінилася: я лежала на підлозі, Ян – на мені. Щоправда, я пручалася по-справжньому, але на нього це не справляло жодного враження. Ян почекав, доки я втихомирюся, нахилив голову і прошепотів мені у самісіньке вухо:
– Марго, ми майже спізнилися.
– Спізнилися? Куди?
Він зітхнув:
– Це мало б бути сюрпризом, проте твоя нестерпна поведінка перетворила його на ультиматум.– Виникла багатозначна павза.
Я вмостилася трохи зручніше:
– Я слухаю, Яне. Дуже уважно.
– У тебе є вибір: або ти й далі пручаєшся, і ми переносимо місце бойових дій у спальню, що загрожує тобі голодною смертю, а мені – втратою контракту, або ми все ж таки їдемо на прийом.
– Який прийом?
– Важливий для мене, зіронько. Слухай: в місті будується новий банк. Гігантський капітал, фінансові операції на межі можливого, розкішний десятиповерховий будинок. Король серед банків. І як ти думаєш, кому доручили його проектувати? Вгадай з двох спроб!
Я потерлася носом об його щоку:
– Королю архітекторів, кому ж іще?
– Вгадала, зіронько. Гроші в цю справу вкладено неймовірні. Сьогодні о дев'ятій в « Elitu» збереться вся еліта (пробачмені тавтологію), яка має хоч якийсь стосунок до проекту. Великі гроші – великі люди. Представники адміністрації, відомі бізнесмени, економісти, юристи, всілякі там радники з усіх можливих питань, навіть якийсь посол буде. Бенкетик – звичайна формальність. Нам треба тільки показатися, трішечки там понудьгувати і зникнути. Заодно й повечеряємо.
– А що таке «нам»?
– Ось ми і підійшли до найголовнішого. Я хочу тебе запросити.
Я вигнулася під вагою його тіла:
– То, може, спершу злізеш із мене?
Ян відпустив мене. Я підвелася. Він залишився сидіти на підлозі, кілька хвилин розмірковував про щось, потім рішуче став на коліна, обійняв мене за ноги і, зарившись обличчям у спідницю, промовив:
– Марго, я хочу, щоб ти була королевою цього вечора. Господинею бенкету. Моєю Маргаритою. Будь ласка!
– Яне, встань з колін! Це… це все так несподівано. Яне, ну що ти, як маленький!
Він заперечливо похитав головою.
– Яне, я не знаю… Там будуть такі люди, а хто я серед них? Мені буде ніяково.
Ян підняв голову і подивився на мене знизу вгору:
– Ти – найкраща. І там ти будеш єдиною справжньою людиною серед манекенів. Наплюй на цих людей. За їхніми гучними іменами – лише гроші. Вони для тебе ніхто і ніщо. Будь ласка, Марго, я подбаю, щоб тобі було добре. Я обіцяю. А без тебе я нікуди не поїду!
– Шантажист!
– Закоханий шантажист, – виправив мене Ян.
Я наважилася на останній аргумент:
– Яне, в мене навіть сукні пристойної нема!
Він скочив з колін:
– А це – друга частина сюрпризу. Ходімо, зіронько, ми запізнюємося.
Він вхопив мене за руку і потягнув до виходу.
Сукні, сукні, сукні… Всіх кольорів, всіх фасонів, з усіх можливих тканин. Вони марширували перед моїми очима, як вояки на параді. Я тримала одну в руках, дивилася на другу, думала про третю. Симпатична дівчина-консультант невтомно тупцяла коло мене, пропонувала каталоги, приносила і виносила сукні, пояснювала перевагу однієї моделі над іншою. Я прислухалася до її порад, уважно дивилася запропоноване, проте все було якимось нейтральним, невиразним, мовчазним. Я ж шукала сукню, яка говорила б замене, для мене. Не в шати треба закохуватися, а в себе у цих шатах.
Відклавши темно-червоне павутиння з однією бретелькою і величезним рожевим бантом, я звернулася до консультанта:
– Це все не те. Зрозумійте, мені потрібна сукня, яка б розповідала промене. Я гадаю, чорна зі сріблом – це мій колір. Щось елегантне і небезпечне водночас.
Дівчина зміряла мене прискіпливим поглядом, на мить завагалася, а потім невпевнено сказала:
– Здається, я знаю, що ви шукаєте. Є в нас одна модель, проте це – авторська робота. Єдина з елітної колекції.
З елітної колекції? Це– ВОНА. Я впевнена.
– Покажіть, будь ласка.
Дівчина зникла. Я зайшла у кабінку, зачинила двері і, роздягаючись, подивилася на Яна. Він сидів у кріслі, якихось п'ять кроків від мене і терпляче чекав. Цигарка в руці, задумливий погляд ледь примружених очей, розслаблена поза. Змирився з затримкою. Напевне, знає, що підганяти жінку, яка саме вибирає сукню, – безнадійна справа, бо в цей час вона прислухається тільки до свого внутрішнього голосу.
Двері відчинилися. На порозі з'явилася дівчина з довгим целофановим пакунком у руках, почала розгортати.
– Якщо я не помиляюся, саме ваш розмір.
– Сподіваюся.
Вона була бездоганною. Чорний оксамит пристрасно облягав груди, талію, стегна, м'який поділ ніжно лоскотав коліна. На чорному тлі виблискував срібний візерунок, немов кристали інею на віконному склі. Він оповивав стегна, піднімався по талії, легким подихом торкався рук, а на грудях, ліворуч, там, де серце, розквітав сталевою трояндою, яка пускала тендітний пагінець по моїх плечах і навколо шиї. Не сукня, а витвір мистецтва. Саме та, про яку я мріяла. Казка, її голос був ніжним і улесливим. «Ти прекрасна»,– говорила вона мені.
– Ти прекрасна, – сказав Ян за моєю спиною. Він підійшов до мене і обійняв за плечі. – Марго, на тебе просто боляче дивитися. Така небезпечна краса. «І шлях до неї вкритий терном…»
– Тобі подобається? – Я повернулася до нього. Янові очі палали захопленням:
– Ніколи не бачив нічого подібного. Це, – як відкриття Америки.
– Яне, я побоююся, що ціна буде для тебе ще більшим відкриттям.
– Ш-ш-ш-ш… – Він притулив палець до моїх губів. – Забудь про гроші. Більше ніколи не згадуй про них. Чуєш? Ніколи!
– Гаразд.
Ми летіли нічними вулицями. Яна було просто не впізнати. Здавалося, на цей вечір він дав відпустку своїй стриманости і мовчазности. Слова так і лилися з нього. Нестримний потік. Він розповідав про своїх друзів і ворогів, яких я побачу на бенкеті. Хоч я чудово розуміла, що насправді його хвилювало не те, що я їх побачу, а те, що вони побачать мене. Поруч з Яном, у його обіймах. Як його жінку, його власність і перемогу. І знаєте що? Мені це подобалося! Під три чорти всі високоінтелектуальні розмови про жіночу емансипацію! Незалежність закінчується там, де починається кохання. В ньому просто нема місця для вільного партнерства. Це як ув'язнення за власним бажанням. Не озираючись, не прораховуючи можливих варіантів, не розмірковуючи. Добровільно, божевільно.
На виїзді з міста Ян зупинив машину. Я озирнулася – темні силуети багатоповерхових будинків, будівельний майданчик з типу «вічних», невеличкий нічний базар. Ян відчинив дверцята.
– Ти куди?
Він загадково всміхнувся, вийшов з машини, промовив:
– Я миттю.– І швидко пішов до базарчика.
Вечір був задушливим. У повітрі відчувалася якась напруга. Мабуть, перед грозою. Я відчинила дверцята і відкинулася на спинку сидіння. Боже, як же мені добре! Хоч би хто це зробив, дякую тобі, щиро тобі дякую. Я просто щаслива. Цілком щаслива, хай хоч як банально це звучить. Цікаво, як довго я ще спатиму? Дві години, три? І що таке година мого сну? І як їх лічити? Поцілунками? Хвилинами спільного дихання? Биттям Янового серця?
– Насолоджуємося мандрівкою?
Я підскочила з несподіванки. Поряд з машиною стояв старий бомж. Нестерпний запах бруду і хвороби, темне лахміття ледве прикривало його тіло, замість носа – хрест з почорнілого пластиру, сиві скуйовджені патли довгими пасмами спадали на втоплені у зморшках очі. Риси обличчя напівстерті, проте було в них щось… Я придивилася. Циган? Схоже, що так.
– Небезпечно заходити так далеко від дому, дівчинко!– Різкий, тихий голос, наче скрип старої заіржавілої корби на криниці (чи гойдалки?).
Мене охопив жах. Я спробувала зачинити дверцята, проте він вчепився в них обома руками і рвонув на себе.
– Не треба, не лякайся! Подай старому грошик! Один грошик– голод кишки їсть. – Його рука повільно заповзла в салон машини. Я відсахнулася і почала шукати свою сумочку. Її не було. Чорт! Я залишила її вдома. Янів гаманець? Він забрав його з собою. Руками, що вже тремтіли, я відкрила бардачок – лише карти автошляхів, зазирнула під крісла– нічого. Я повернулася до старого, зустрілася з ним поглядом і завмерла. Він не бачив мене. Ні, він був зрячим, але ж не бачив мене, не бачив перед собою людину, живу істоту, зрештою! В його очах були тільки гроші. Задля них він міг би мене вбити і не помітити скоєного, бо я для нього не існувала. Таке повне ігнорування страшніше за найлютішу ненависть, воно ніколи не шукає причин– вони йому непотрібні.
Я спробувала поговорити з ним:
– Вибачте, в мене нічого немає. Я забула свій гаманець.
Він гидко закихкотів:
– Де? ТУТ чи ТАМ? ТУТ чи ТАМ?
Я пополотніла:
– Що? Що ви сказали?
Старий затрясся. Збоку здавалося, ніби він танцював:
– Все знаю, все бачу! Гралася з місяцем, дівчинко?Не в того просила. Поганий бог, жадібний. Вночі дає, вдень забирає. Хочеш вічної ночі? Дай грошика! Все розкажу! Кату ли все знають! Все, все! Подай старому, допоможи немічному!
Я не вірила своїм вухам. Ка… хто? Як він себе назвав? Хто він такий? Звідки дізнався? Запитання сипалися одне поперед одного.
– Хто ви?
В голосі старого залунала погроза:
– Подай грошика, тоді все розкажу.
Я спробувала ще раз:
– Та зрозумійте ви, нема в мене…
– Давай гроші, маленька шльондро, бо пожалкуєш!!
Він простягнув руки вперед (старе, покручене гілля) і почав насуватися на мене. Його очі палали жадобою. Я хотіла закричати, проте навіть у такий ситуації крик здавався чимось забороненим, недосяжним. Давався взнаки 21 рік спокійного мовлення. Вже й не пам'ятаю, коли востаннє пристойно кричала. По-справжньому. Мабуть, при народженні. Починаючи з дитинства, нас відучують кричати. Все, на що мене вистачило, – легке підвищення голосу:
– Заберіть від мене руки! Ви чуєте? Негайно!! Не смійте мене торкатися!– Я спробувала переповзти на Янове сидіння, проте старий встиг вхопити мене за литку. Здригнувшись, я зойкнула і щосили вдарила його ногою. Гострий каблук влучив прямісінько в живіт. Він охнув і почав сповзати на асфальт. Я відчинила дверцята з Янового боку і вискочила з машини.
– Ідіть геть! Забирайтеся звідси під три чорти! Наволоч!
Ого! Здається, це краще. Майже повноцінний крик.
Старий важко підвівся, сперся на капот машини і почав
підповзати до мене.
– Ах ти стерво! Гуляща дівка! – Він зайшовся кашлем. – Вдарила! Вдарила старого-немічного. Грошика пожаліла. Відхаркнеться тобі кров'ю мій біль. Катули все можуть! Від нас не сховаєшся! Наші прокляття і не таких знаходили.
Я мовчки відступала від нього, крок за кроком, не в змозі відвести погляд від страшних очей.
– Що, думала, тобі все з рук зійде, мандрівнице? Пом'янеш мене, ой пом'янеш! Очі засліпнуть, руки відсохнуть, серце закам'яніє, ноги не слухатимуться, благатимеш смерти…
– Що їй твої прокльони, старий, коли вона живе в домі Ктарха?– Коло машини стояв Ян. Він, мабуть, забув про квіти в руці, бо повільно опускав букет нижче й нижче, доки пелюстки темно-червоних троянд не занурилися у калюжу біля його ніг. Та він цього не помітив. Не тямлячи себе від полегшення, я підбігла до нього і спробувала пояснити, що сталося.
Ян майже одразу перепинив мене, віддав квіти і, підштовхнувши до машини, тихо сказав:
– Сідай і зачини дверцята. – Він ані на мить не зводив очей зі старого.
– Яне, я…
– В машину, Марго!
Друга несподіванка за вечір. Таким я його ще ніколи не бачила. То був не Ян, а хтось інший. Порожній погляд, жорстка смуга рота, кожен м'яз напружений, він весь зібрався, наче перед стрибком, якось дивно нахилив голову і уважно вдивлявся в темряву позаду старого. Я простежила за його поглядом. Уколі світла від фар з'явилося двоє чоловіків. Один здоровань, другий дрібніший. Теж бомж. Мабуть, друзі старого. Боже мій, троє на одного! Я почала обшукувати салон тремтячими руками. Де Янів телефон? Чому, до біса, я сьогодні нічого не можу знайти?! Телефона не було. Мабуть, в кишені піджака, а піджак на Янові. Варіант з міліцією відпадає.
– Ти – Ктарх? – Голос старого. Я підвела очі і подивилася на Яна. Він кивнув. Я остовпіла. Ктарх? Катули? Що тут відбувається? Старий циган зробив якийсь жест рукою, і його друзі зникли так само безшумно, як і з'явилися. Ян провів їх очима, підійшов ближче до старого і раптом сказав низьким тихим голосом:
– Me Ксайї Ктарх.
Вони стояли один навпроти одного за якийсь метр від машини. Я виразно бачила їхні обличчя у профіль і жадібно ловила кожне слово. Що це за мова? Уперше чую. Я напружено розмірковувала: «ме» – це, мабуть, «я». Ксайї Ктарх… Великий Ктарх? Поважна людина? Важлива персона?
Я перевела погляд на старого. Він тремтів, наче в лихоманці, не зводячи очей з Янового шраму. Лівою рукою він креслив його обриси у повітрі.
– Ксайї, Ксайї Ктарх! – В його голосі звучали повага і захоплення. Ян мовчав. Вираз обличчя, міцно стиснуті в кулаки руки, вся його постать випромінювали безмежну владу. Я подивилася на старого. Цієї митті він майже прокричав:
– Нгайя Біназ!
Працюй, Марго, працюй! Треба дізнатися, про що вони говорять. Так, що в нас є? Поза старого – голова майже увійшла в плечі, підборіддя опущене, погляд з-під лоба. Знак покори і страху.
Йдеться про щось величне? Небезпечне? Якесь божество? Раптом бомж підняв руку і старим скорченим пальцем показав на небо. Я висунула голову з вікна машини і подивилася вгору. Небо. Звичайне нічне небо. Темне. Зіркове. Зіркове? Так! Зірка! «Нгайя» – це «зірка»! Біназ, беназ, венас… Що ж це може бути? Венс, венес, веніс… Венус! Боже мій, «Венус» – Венера! Вони говорять про Венеру. Господи, яка мова! Яка надзвичайна мова!
ГолосЯна:
– Іне Ктарх Аарон ее Нгайя. – Я знов подивилася на Яна. Владний, величний, рішучий. Нгайя – це «зірка». «Іне» – схоже на прислівник, проте який? І взагалі чи існують в цій мові прислівники? Аарон, аарон… Це слово майже злилося з «Ктарх». Може, «Ктарх Аарон» – це… Ну, як він там казав на початку? «Дім Ктарха»? А, може, «зірка в домі Ктарха»? Маячня якась. Гра в астрологію.
– Аде Катул! – Знов Ян. Різкий заперечний рух головою. Ну, це вже просто! Щось там таке з часткою «не». Проїхали там з чимось Катули. «Не Катули»? А куди ж тоді «де»? Раптом мене наче осяяло. Елементарно! «Не в Катулів»! «Зірка в домі Ктарха, не в Катулів»! Струмочки поту побігли по спині. Я вся тремтіла від напруження, проте вперто прислухалася до їхньої розмови, намагаючись скоріше відчути, аніж зрозуміти її зміст.
Ян нахилився до обличчя старого, і, не зводячи з нього очей, повільно провів рукою над його сивими патлами, немов погладив. Старий заскиглив. Тонкий високий звук. Не треба й перекладати. Чистий страх високої концентрації. Без домішок. Цієї миті Ян промовив одне-єдине слово:
– Кетара.
Цього було достатньо. Старий циган відсахнувся від нього і, пробуркотівши щось незрозуміле, побіг геть. Непогана швидкість для його віку. Що ж його так злякало? Кетара… Тут я пас. Жодної думки. Рух Яна мені нічого не сказав. А одне-єдине слово… Воно може означати все, що завгодно. Від короткого «до побачення» до магічної абракадабри на п'ять сторінок перекладу. Та й звідки мені знати, чи правильно я зрозуміла попередні речення? Ну й ситуація! З глузду з'їхати можна!
Ян обперся на капот, закурив. Я вийшла з машини і підійшла до нього. Запитань було настільки багато, що вони, здається, досягли своєї критичної маси і вибухнули, залишивши після себе вакуум, бо сформулювати я не могла жодного. Примостившись поруч з Яном, я почекала, доки він докурить цигарку:
– Яне…
Він повільно повернув голову у мій бік:
– Не треба, Марго! Будь ласка, не зараз. З часом я тобі все розповім, обіцяю. Тільки не зараз. – Він зазирнув мені в очі. – Гаразд?
– Так, Яне.
Мій Ян. Такий, як і раніше. Дякувати Богові. Я присунулася до нього, і він обійняв мене так міцно, що було боляче. Раптом я зрозуміла, як він злякався. Кого? Старого? Його друзів? Не схожє.
Себе самого, Марго! Він злякався самого себе, і ти це прекрасно знаєш. Не обманюй себе, це правда. Одну-єдину мить ти бачила Яна-таким, яким його бачать інші. Великий чоловік з потворним шрамом на обличчі. Сильний і некерований. Страшна і темна людина. Проява. – Замовкни! Як ти можеш?!– Як я можу казати правду? А що для тебе звичніше брехати? – Ні! Це неправда! Ян не такий. Та мить нічого не означає. Просто тепер я знаю, яким Ян здається іншим людям. І що з того? Це– їхні проблеми, не мої!! – Ти гадаєш?– Геть, я сказала!
– З тобою все гаразд, зіронько? – Ян погладив мене по щоці.
– Так. Здається.
– Хочеш додому?
Я замислилася. Що нам робити вдома? Дивитися один на одного? Враховуючи те, що Ян наклав вето на будь-які запитання.
– А ми дуже спізнилися?
Ян глянув на годинник:
– На десять хвилин.
– Десять??! Скільки ж тривала ця вистава?
Він знизав плечима:
– Хвилин п'ятнадцять.
– А я думала, не менш ніж дві години… – Я зістрибнула з капота на землю. – їдьмо, Яне! Здається, бенкет, саме те, що нам зараз потрібно.
Нічний клуб закритого типу « Elitu» був за два кілометри від міста. Я кілька разів бачила його з вікна автобуса, коли їздила провідати батьків. Старовинна кам'яна вежа на невеличкому пагорбі серед парку. Готичні вікна, оповиті диким виноградом балкони, величезна залізна брама з товстими ланцюгами. Справжня середньовічна фортеця. Іграшка для верхівки суспільства. Elitu для еліти.
