Текст книги "Капітан Зірвиголова"

Автор книги: Луи Анри Буссенар

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 18 страниц)

Луї Буссенар
КАПІТАН ЗІРВИГОЛОВА

_{Художнє оформлення В. МАЛАКОВА}

_{Ілюстрації Ш. КЛЕРІСА}

_{Переклад здійснено за виданням: Луи Буссенар. Капитан Сорвиголова. Детгиз. 1955.}

ЧАСТИНА ПЕРША
МОЛОКОСОСИ

РОЗДІЛ І

Смертний вирок. – Бур і його друг, молодий француз. – Відмовлення припинити виконання вироку під мільйонну заставу. – Засуджений сам копає собі могилу. – Страта. – Трагічна сцена. – Помста. – Капітан Зірвиголова і погоня за ним.

Старший сержант, що виконував обов'язки секретаря воєннопольового суду, нарешті підвівся. В руці у нього клаптик паперу з вироком, який він щойно надряпав.

Різким і сухим голосом, карбуючи кожний склад, він прочитав вирок обвинуваченому:

«Рада полку, засідаючи на правах військового суду, одностайно засуджує до страти Давіда Поттера, винного в отруєнні двадцяти п'яти коней четвертої артилерійської батареї. Вирок остаточний, оскарженню не підлягає і буде виконаний негайно».

П'ятеро членів суду в білих касках, з кобурами на поясах, недбало притримуючи колінами шаблі, сиділи на складених стільцях з пихатим і зневажливим виглядом джентльменів, змушених виконувати неприємний і нудний обов'язок.

Один з них, молодий капітан, навіть промимрив крізь зуби:

– Хай йому чорт! Стільки церемоній, щоб відправити на той світ якогось селюка – шахрая, білого дикуна, бунтівника, грабіжника і вбивцю!

Але голова суду, вродливий чоловік у формі полковника шотландського полку імені Гордона, спинив його легким рухом руки і звернувся до засудженого:

– Що ви можете сказати на своє виправдання, Давіде Поттер?

Бур, який був на цілу голову вищий від своїх конвойних артилеристів, що стояли обабіч його з оголеними шаблями, лише презирливо знизав плечима. Потім відвернувся від членів суду і крізь потрійний ланцюг солдатів, виструнчених з примкнутимн штиками навколо судилища, звернув свій ясний погляд туди, де стояла його безутішна родина.

Там, біля ферми, ридала, ламаючи в розпачі руки, молода жінка, нестямно плакали діти, нещасні батьки засудженого погрожували завойовникам своїми немічними кулаками…

І немов бажаючи підкреслити цю скорботну картину, яскраве сонячне проміння, пробиваючись крізь примхливе листя акацій і гігантських мімоз, світлими зайчиками гралось на лузі, трав'яні хвилі якого тікали кудись, у недоступну для ока далину.

Тут він жив, любив, страждав і боровся аж до останнього дня.

На якусь мить його погляд затуманився сльозою розчулення, але її зараз же осушив гнів.

Він випростався і, стиснувши кулаки, хрипким голосом відповів полковникові:

– Ви засудили мене за те, що я захищав свободу і незалежність своєї батьківщини… Що ж! Ви сильніші – вбийте мене!

– Ми судді, а не вбивці! – з обуренням перервав його голова. – Ви, бури, ведете безчесну, не гідну цивілізованих людей війну. Війна також має свої закони, і ми судимо вас за цими законами.

– А, по-вашому, це чесна війна, коли десять, п'ятнадцять, двадцять чоловік нападають на одного? – вигукнув бюргер ^[1] _{1
   Бюргер– бур-господар, тобто корінний бур, що має права громадянства.}


[Закрыть].

– Ми воюємо з відкритим забралом з допомогою нашої зброї. І ми не судимо тих, хто воює з нами такою ж зброєю. А вдаватися до отрути – підлість, – сказав полковник. – Сьогодні ви отруюєте коней, завтра візьметеся за людей… Це заслуговує на суворе покарання.

Бур, не розбираючись у таких тонкощах, гнівно заперечив:

– Я діяв як патріот, який знищує все, що допомагає війні: людей, худобу, воєнні матеріали. І ви не зможете втовкмачити мені, чому вбивати людей з рушниці почесно, а труїти коней підло.

– Від цієї тварюки не доб'єшся пуття, – знову процідив капітан, у глибині душі збентежений наївною логікою селянина.

– Слухання справи закінчено! – владно втрутився голова. – Давіде Поттер, приготуйтеся до смерті.

– А я й не прошу пощади! Якби ви залишили мені життя, я знову взявся б за те саме. Та за мене помстяться!.. Еге ж, жорстоко помстяться! Пролийте мою кров… Нехай вона ллється рікою!.. Кров мучеників за незалежність – це роса, що живить свободу!

Ці слова, сказані громовим голосом, кинули в дрож людей, що зібралися перед фермою. А вражений ними, старший сержант, крякнувши, взявся дочитувати вирок:

«Засуджений сам викопає для себе могилу. Вирок виконає взвод з дванадцяти чоловік. Рушниці зарядить сержант, причому тільки шість з них мають бути заряджені бойовими патронами, решта – холостими».

Почувши цей дивний параграф вироку, засуджений бюргер вибухнув сміхом, що в таку хвилину бринів моторошно

– Ха-ха-ха!.. Розумію… Мені якось говорили про це, та я, признатись, не вірив! – вигукнув він. – Ви боїтесь, щоб солдати не стали жертвами помсти за розстріляних? І сподіваєтесь такими хитрощами відвести від них цю помсту? Ви думаєте, якщо солдат, розстрілюючи патріота, сам не знає, чи заряджено бойовим патроном його рушницю, чи ні, то інші й поготів не дізнаються?.. Йолопи! Солдатам нема чого боятися: моя помста не впаде на голову цих невільних спільників вашого злочину. Вона спіткає вас… так, тільки вас, так званих суддів, справжніх і єдиних винуватців! Вас п'ятеро, ви сильні й здорові, за вами англійська армія чисельністю у двісті тисяч чоловік – і все одно помста настигне вас усіх п'ятьох, і ви загинете лютою смертю, бо я засуджую вас до неї – я, приречений на смерть!

Голова підвівся і холодно сказав:

– Ми судимо за правом і сумлінням, і ваші погрози не хвилюють нас. За законом вам не дозволяється мати з ким-небудь зносини, але з людяності я дозволяю вам попрощатися з родиною.

На його знак потрійний ланцюг солдатів розімкнувся. Через прохід кинулись пригнічені горем родичі засудженого.

Їх чоловік з тридцять; попереду дружина Давіда. Божевільна від горя, вона падає на груди любимого і вірного супутника свого життя і нестямно стискає його в обіймах. Вона не в силі вимовити й слова, приголомшена неминучістю страшного лиха.

Біля неї красивий юнак. На ньому мисливський костюм витонченого крою, елегантність якого так впадає в око поруч із скромним одягом бурів, що збуджує цікавість англійців.

Сумна усмішка освітила обличчя засудженого, коли він побачив юнака.

– Давіде!.. Мій хороший, добрий Давіде!.. Ось як нам довелося зустрітися! – вигукнув молодий чоловік.

– Ви? Невже це ви, мій любий хлопче?.. Який я щасливий!.. Бачите, вони схопили мене – це кінець… Не побачу я торжества нашої свободи і незалежності.

– Почекайте, не впадайте у розпач!.. Я спробую поговорити з ними, – сказав юнак.

Він підійшов до членів військового суду, що вже підвелися і збиралися йти. Знявши капелюх, але не втрачаючи почуття власної гідності, він звернувся до голови:

– Благаю вас, мілорд, накажіть відкласти виконання вироку. Згляньтесь на цю нещасну жінку, на дітей, на цю людину, вчинками якої керувало саме лише благородне почуття патріотизму. Ви сини великої, сильної нації, будьте ж великодушні!

– Мені дуже шкода, – відповів полковник, віддаючи честь затягнутою в рукавичку рукою, – але я безсилий допомогти.

– Кілька днів життя!.. Всього лише кілька днів! Один тільки тиждень – і я беруся виклопотати для нього помилування.

– Не можу, молодий чоловіче. Вирок оголошено ім'ям закону, а ми всі раби закону, починаючи від її величності королеви і кінчаючи останнім з наших хлопців.

– Я внесу заставу.

– Ні.

– Десять тисяч франків за кожний день…

– Ні.

– Сто тисяч франків за день… Це складе мільйон за десять днів!

– Мільйон? Та хто ж ви такий?

– Той, хто вміє відповідати за свій підпис, – відповів юнак з характерною для нього визивною, але сповненою гідності зухвалістю. – Давід Поттер врятував мені життя, і, якщо треба буде, я віддам за нього все до останньої копійки, до останньої краплини своєї крові!..

– Таке почуття робить вам честь, – перервав його полковник, – але на війні важко керуватися почуттями. А тепер вислухайте мене уважно, – додав він. – У мене є син, приблизно вашого віку, він служить офіцером у моєму полку. На ньому зосередив я всю свою батьківську ніжність, усе честолюбство солдата… Так от, припустімо, що він потрапив у полон до бурів і має бути розстріляний, як буде зараз розстріляний цей чоловік. Припустімо також, що мені, його батькові, пропонують його життя в обмін на життя Давіда Поттера…

– І ви?.. – задихаючись від хвилювання спитав юнак.

– Відхилив би пропозицію, і мій єдиний син загинув би!

Наче приголомшений цими словами, юнак опустив голову. Він зрозумів: ніщо вже не може врятувати засудженого, і наполягати марно. Вперше збагнув він увесь жах цього страшного лиха, цього нещастя, яке перетворює вбивство на закон і навалює гори трупів, цієї потвори, яка ганьбить людство і ім'я якій – війна!

Повернувшись до бура, оточеного рідними в сльозах, він узяв його руку в свої і з невимовним виразом ніжності і жалю вигукнув:

– Мій добрий Давіде!.. Я гадав розчулити їх – нічого не вийшло… Сподіватися більше нема на що.

– І все ж я дуже вдячний вам, мій маленький хоробрий французе, за ваше співчуття, – відповів бюргер. – Бог свідок, що на серці теплішає, коли бачиш, що за нашу справу борються такі люди, як ви!

– Невже я нічого не можу зробити для вас? – прошепотів юнак.

– Можете! Побути біля мене разом з моєю дружиною і дітьми до останнього мого подиху… Помститися за мене! Завжди битися так само, як… Зрозуміли? І ні слова більше… Тут надто багато вух…

– Обіцяю, Давіде!

І він стиха додав, ніби розмовляючи сам з собою:

– Оцей шотландський полковник, герцог Річмондський, здається, все-таки має добре серце.

Офіцери тимчасом розходилися по своїх наметах, з цікавістю поглядаючи на цього хлопця, що жонглював мільйонами і говорив як дорослий.

Лишились тільки старший сержант, двоє артилеристів і піхотинців, що оточували місце, де стояли засуджений і його близькі. Сержант різким голосом наказав одному з солдатів дати засудженому свою лопатку.

Солдат відстебнув підвішену на поясі, нижче рюкзака, невеличку лопатку, яка є у спорядженні всієї англійської піхоти, і подав її бурові, а старший сержант, вказавши пальцем на землю, пояснив:

– Копай!..

Знизавши плечима, бур спокійно відповів:

– Я не торкнуся цього англійського виробу, не хочу бруднити своїх рук, та й рідну землю, де мені судилося спочивати вічно. Принесіть-но мені кирку та лопату, добре моє знаряддя. З їх допомогою я зорав цю незайману землю, яку тепер спустошують завойовники.

Йому принесли. Він схопив держаки, відполіровані довгим тертям об його загрубілі від праці руки, і блискуче залізо задзвеніло. Потім довгими кроками він відміряв на червонуватому грунті свій гігантський зріст і зробив дві глибові борозни. Англійські солдати, що вміють цінити мужність, не могли приховати захоплення.

Бур поплював на долоні, стиснув держак кирки і весь захопився своєю зловісною працею.

– Ану-бо, Давіде, – бурмотів він, – поворуши-но востаннє землю, що вигодувала тебе.

Зігнувши спину, напружуючи руки і шию, на яких, наче мотузяні вузли, виступили мускули, він дужими ударами почав вгризатися в землю вельдту ^[2] _{2
   Вельд,або вельдт, – загальна назва степу у Південній Африці.}


[Закрыть], і земля, пролітаючи поміж його ніг, слухняно лягала позаду. Потім засуджений старанно вирівняв лопатою яму, надавши їй форму могили.

Дружина и діти, стоячи навколішки під пекучим промінням сонця, що було вже в зеніті, тихо плакали.

Солдатам дозволили сісти. Вони почали закусувати, тихо перемовляючись. Час минав, і могила глибшала. Велетень-бур глибше й глибше заходив у землю, лише зрідка перериваючи свою жахливу роботу, щоб тильною поверхнею руки витерти піт, який струмками збігав по обличчю. Час від часу він крадькома поглядав на дружину й дітей. І тоді, незважаючи на втому, починав працювати швидше, щоб скоріше покінчити із страшним для них видовищем.

Хтось із солдатів, охоплений співчуттям, простяг бурові флягу віскі.

– Випийте, товаришу, це від щирого серця, – лагідно сказав він.

– Віскі?.. Ні, спасибі. Ще подумають, що я випив для хоробрості. Та я охоче прийму від вас трохи води, товаришу!

Друзі і родичі, оточені ланцюгом солдатів, не могли піти по воду.

Солдат збігав у будинок і приніс дерев'яний ківш свіжої води. Давід, припавши до нього губами, жадібно пив, а солдат повернувся на своє місце, міркуючи стиха:

– Водо!.. Хіба ж її можна вважати за християнський напій, особливо в ту мить, коли людина мусить назавжди забути смак віскі? Та коли б мені було так близько до могили, як йому, я б уже не посоромився осушити фляги всього взводу. Це так само вірно, як те, що мене звати Томмі Аткінс!

А час минав, безжально пливли хвилини. Сонце схилялось на захід. І все глухіше лунали удари кирки у відкритій ямі, що поглинула бура вже до плечей. Дружина його розпростерлась на землі і, з жахом усвідомлюючи наближення страшної хвилини, не відривала очей від двох великих горбків, що наростали з обох боків могили.

Почулось цокання затворів. То старший сержант, вийнявши з патронташа дванадцять патронів і витягши з шести патронів кулі, заряджав рушниці.

Ось він уже приніс гвинтівки і кинув їх на землю. Потім, підійшовши до бура, який усе ще копав, сказав:

– Давіде Поттер, приготуйтеся до смерті!

Бур припинив роботу, підвів голову і спокійно відповів:

– Я готовий!

Поклавши держак лопати впоперек ями і схопившись за неї, він підтягнувся на руках, одним стрибком перелетів через могильний скат – і ось він уже стоїть на землі, вкритий червонуватим порохом, освітлений косим сонячним промінням, величезний, трагічно величний.

Дружина й діти кинулись до нього, але варта на знак сержанта відтіснила їх. І зразу ж виступили вперед дванадцять неозброєних солдатів, призначених у цей страшний наряд. Навмання розібравши принесені сержантом рушниці, вони вишикувались. До засудженого підійшов старший сержант, щоб зав'язати йому очі і поставити на коліна. Бур енергійно запротестував:

– Єдине моє прохання до англійців – дозволити мені вмерти стоячи, дивлячись на боже сонце, і самому скомандувати: вогонь!

– Я не можу відмовити в цьому такій мужній людині, як ви, – відповів сержант, козирнувши йому по-військовому.

– Дякую.

Взвод стояв приблизно за п'ятнадцять кроків. Бур став обличчям до солдатів, спиною до могили.

Мертва тиша нависла над табором. Стихли ридання і стогін. Пекельна мука стиснула всі серця.

Коротка команда, миттєвий брязкіт металу, і дванадцять стволів витяглись рівною блискучою лінією: солдати взяли бура на приціл.

Засуджений стояв з непокритою головою і відкритими грудьми.

Глибоко зітхнувши, він вигукнув:

– Прощайте, дружино, діти, свободо! Прощай усе, що я любив! Хай живе незалежність!.. А ви, солдати: вогонь!

Гримнули дванадцять пострілів, супроводжувані глухою луною. Бур похитнувся і важко впав навзнак на один з могильних скатів.

З вуст дружини вирвався крик відчаю, заголосили діти.

Взвод взяв гвинтівки на плече, зробив півоборот і вирушив у табір. Загін, що оточував місце страти, розімкнувся і відкрив нарешті доступ до могили.

Бур помер зараз же. З його грудей, прострелених всіма шістьма кулями, цебеніли потоки крові.

Нещасна жінка, важко опустившись на коліна, благоговійно закрила вбитому очі, що навіть мертві зберегли твердість. Потім, вмочивши свої пальці в крові, що яскраво червоніла на роздертому одязі чоловіка, перехрестилася і сказала дітям:

– Зробіть так, як я… І ніколи не забувайте, що ваш батько – вбитий англійцями мученик, кров якого кличе до помсти!

Діти наслідували її приклад. А старший син, рослий, трохи незграбний, але рішучий чотирнадцятирічний хлопець підійшов до француза, який також плакав, і, взявши його за руку, твердо сказав:

– Ти візьмеш мене з собою. Правда ж?

– Атож, – відповів француз. – У мене знайдеться для тебе і поні, і мушкетон.

– Іди, дитино моя! – вигукнула, почувши його, мати. – Іди, воюй за незалежність, як личить чоловікові, і помстися за батька!

З будинку принесли широке простирало і вірьовку: простирало – для того, щоб загорнути тіло, вірьовку – щоб опустити мого в могилу.

У цю хвилину прибіг, захекавшись, схвильований і моторний, наче білка, підліток.

Побачивши молодого француза, він кинувся до нього і тихо сказав:

– Нас зраджено!.. Тікай, рятуйся!.. Англійці знають, що ти на їхній передовій позиції. Швидше! Швидше!.. Коні вже тут.

– Дякую, Фанфан… Іду. – І, звернувшись до юного бура, француз сказав: – Обійми свою матір, Поль, і йди за мною.

Хлопець, названий Фанфаном, уже зник. Син страченого і молодий незнайомий пішли за ним.

Фанфан попрямував до заростей колючих мімоз, що мають влучну назву «зачекай трохи». Там, покусуючи гілля, переступали з ноги на ногу два дужих поні, споряджені по-бойовому, з мушкетонами біля сідла і туго набитими похідними сумками.

Спритно скочивши на одного з них, француз гукнув Полю:

– На круп позаду Фанфана – і галопом!.. Діло буде гаряче!

З аванпостів уже долетіло кілька пострілів, і над головами втікачів задзижчали кулі, коли їхні поні рвонули з місця і шаленим галопом помчали.

Біля будинку Давіда Поттера знялась невимовна метушня.

– Оточити будинок! Нікого не випускати! – крикнув полковий ад'ютант, примчавши на змиленому коні. – Де старший сержант?

– Тут, пане лейтенант! – відповів сержант.

– Ви не помітили тут юнака, вірніше, хлопця в мисливському костюмі?

– Так точно, пане лейтенант, помітив!

– Де він?

– Гадаю, що на фермі.

– Негайно схопити його і доставити в штаб полку живим або мертвим.

– Живим або мертвим?.. Та це ж безневинна дитина!

– Ви йолоп!.. Ця дитина – справжній диявол, він, вартий цілого полку! Це клятий капітан Зірвиголова, командир розвідників… Скоріше, скоріше! Усім кавалеристам, які у вас є, – в сідло!

За одну мить було загнуздано і осідлано тридцять коней.

І почалася шалена погоня…

РОЗДІЛ II

Погоня. – Людина в ролі дичини. – Дичина захищається. – Перші подвиги капітана Зірвиголови – Безстрашні юнаки. – Інстинкт коней. – Обхідний рух. – Колючий чагарник. – Фанфана поранено. – Відчайдушна втеча. – Поні вбито. – Смертельна небезпека. – Поміж двох огнів.

В англійців, цих палких любителів спорту, все може стати приводом для шалених верхогонів.

Якщо немає лисиці для цькування собаками, задовольняються невеличкими паперовими кульками. Єгер, що зображує звіра, розкидає їх як попало.

Полювання для забави або навіть щось подібне до такого полювання цілком задовольняє спортсмена, аби тільки скакати через найнесподіваніші перешкоди і відчувати сп'яніння, яке так хвилює вправного наїзника.

А коли у джентльмена в перспективі полювання на людину! Коли людина стає дичиною, яку треба спіймати або вбити!.. О! Тоді національна пристрасть, помножена на природжену первісну лютість – homo homini lupus est ^[3] _{3
  Людина людині – вовк (лат.).}


[Закрыть], перетворюється на справжнє шаленство.

Перед такими полюваннями мерхнуть забави з папірцями і полювання на лисиць.

Гнатися за людиною, бачити її агонію, – яка насолода для цивілізованих варварів!

«Вперед! Вперед!..» У англійців цей вигук означає: «Хто прийде першим».

Офіцери, користуючись своєю владою, наказали солдатам спішитися і безцеремонно забрали в них коней. Загін сформувався за одну мить. Він складався з драгунів, уланів, гусарів і кількох кавалеристів-волонтерів, цих безстрашних мисливців, ще більш одержимих, ніж їхні товариші з регулярної армії.

«Вперед! Вперед!..»

Обов'язок солдата і спортивний азарт підганяють один одного, надаючи особливої напруженості верхогонам, що одразу ж набрали шаленого характеру.

«Вперед!.. Вперед!.. Полювання на людину!»

Взвод то збивався в купу, то розтягувався, залежно від темпераменту вершників і їхніх коней.

Попереду молодий уланський лейтенант на чудовому, породистому скакуні. З кожним його стрибком офіцер все далі відривався від свого загону і наближався до втікачів, що випередили погоню не більше як на шістсот метрів.

Бідолашні хлопчаки мчали щодуху на поні, непоказних на вигляд, але сміливих і розумних тваринах, що чесно виконували свій обов'язок.

Ось обидва загони влетіли в смугу високих трав. Тут поні дістали деяку перевагу: вони перейшли на своєрідний алюр, в якому передні ноги ідуть риссю, а задні скачуть галопом, що дає тваринам змогу, майже не знижуючи швидкості і не плутаючись, продиратися серед високих трав. На голій рівнині їх нагнали б за якихось десять хвилин, а в такому степу втікачам щастило зберігати однакову відстань між ними і переслідувачами.

Проте уланський лейтенант та ще троє вершників поступово доганяли втікачів.

Поні молодого француза, якого англійці звали капітаном Зірвиголовою, не виявляв ще найменших ознак втоми. Але вудила поні, на якому скакали Фанфан з юним Полем, уже вкривала рясна піна: він явно починав стомлюватись.

– Фанфан! – гукнув Зірвиголова. – Ти не на дерев'яному конику каруселі, а в сідлі! Віддай повіддя, покладися на коня.

– Гаразд, хазяїне! – відповів Фанфан. – Доведеться тобі, Коко, думати за нас обох, – ласкаво поплескав він по шиї поні. А втім, для тебе це не так уже й важко.

Зірвиголова тимчасом озирнувся. Занепокоєний наближенням англійців, він відстебнув мушкетон.

– Увага!.. – стиха звернувся він до своїх супутників. Потім він свиснув, і обидва поті враз зупинилися й завмерли на місці.

Проворно скочивши з поні, Зірвиголова прилаштував на сідлі ствол свого мушкетона і, навівши його на уланського офіцера, обережно спустив курок. Пролунав сухий постріл. Кілька секунд Зірвиголова стояв не ворухнувшись, широко розплющивши очі, немов силкуючись простежити політ кулі.

Офіцер, уражений кулею на всьому скаку, випустив повіддя і, змахнувши руками, перекинувся на круп коня. Кінь шарахнув убік, офіцер, мертвий чи тяжко поранений, упав на землю, а оскаженілий з переляку кінь, якого підстьобували по боках стремена, понісся навмання.

– Дякую вам, Зірвиголово! Може, це один з тих, хто вбив мого батька! – вигукнув Поль Поттер.

Пролунав другий постріл.

То Фанфан, побачивши, що Зірвиголова стріляє, вирішив наслідувати його приклад, але, проте, невдало.

– Ех! Чистісінький промах, – пробурмотів роздосадуваний хлопець.

Троє кавалеристів, що скакали за лейтенантом, зупинилися подати йому допомогу. Утворилась маленька група.

Бабах!

Ф'ю-ю-ю-ю… – заспівала, розтинаючи повітря, куля.

То знову вистрілив Зірвиголова.

Кінь у групі англійців став дибки і, пройшовши кілька кроків на задніх ногах, як геральдичні тварини, гепнувся, підм'явши під себе вершника.

– І другий! – з шаленою радістю загорлав маленький бур.

Бабах!.. Це знову так само азартно стрельнув Фанфан, і знову так само успішно промахнувся

– Ти стріляєш, мов той швець, Фанфан! – вигукнув сердито Зірвиголова. – Передай свою рушницю Полю!

– Давай, давай! – зрадів син страченого. – Подивишся, як я стріляю.

З акуратністю старого солдата хлопець цокнув затвором, вклав патрон у казенну частину, спокійно навів рушницю на одного з двох уланів, що лишилися в живих з маленького англійського авангарду, і вистрілив у ту саму хвилину, коли улани відновили переслідування.

– От здорово! – вигукнув Фанфан, радіючи успіхові маленького бура, що збив вершника з коня.

– Ну, Поль! Четвертий – на нас двох! – вигукнув Зірвиголова. – Тобі вершник, мені – кінь.

І два постріли злилися в один.

Вершник і кінь, в яких на повному скаку влучили двоє стрільців, що не знали промаху, впали у траву.

– Так, за тебе помститься, і добре помститься, бідолашний мій батьку! – вигукнув блідий від гніву хлопець.

Оця страшна розправа, така довга у розповіді, відбулась за якихось півхвилини.

Проте час було тікати. Усі кавалеристи примчали до того місця, де загинули їхні товариші. Загін перешикувався.

Вже сідаючи на поні, Зірвиголова помітив, що всі англійці, в яких була вогнестрільна зброя, ціляться в них.

Він тільки встиг пронизливо свиснути й гукнути:

– Лягай!

Прекрасно вимуштрувані тварини, зачувши знайомий сигнал, розплаталися на землі одночасно з своїми господарями.

Над втікачами просвистів град куль. Фанфан болісно скрикнув.

– Тільки без дурниць! – вигукнув Зірвиголова, але голос його звучав тривожно.

– Почастували… – озвався Фанфан. – Нічого сказати, почастували!

– Грім і блискавка!.. Бідолашний Фанфан! – вигукнув Зірвиголова. – Покажи!

– У ліву ходулю влучили, – намагався віджартуватися Фанфан. – Стривай… Поломки, здається, нема, – тільки голінку продірявили. Кровоточить, правда, але нічого, не дуже болить. Замотаю її хустинкою і стану таким же молодцем, як і був.

– Дай-но перев'яжу.

– Не треба. Потім якось… Зараз є справи куди важливіші. Стає жарко.

Справді, ставало жарко.

Розлютовані опором англійці, що не сподівалися зустріти таких небезпечних противників у мізерних хлопчаках, яких вони гадали взяти голими руками, змінили тактику і перейшли до нового маневру.

Їх двадцять чотири чоловіки. Семеро поскакало праворуч, семеро – ліворуч, описуючи півкола, щоб відрізати відступ втікачам. Решта десять, залишившись на місці, розсипалась і підтримувала огонь у тому напрямі, де припали до землі юні партизани.

– Тепер уже не до сміху, – сказав Зірвиголова. Піднявши голову, він оглядав місцевість. – Вони хочуть взяти нас в кліщі обхідним рухом. Але подивимося!.. Доведеться відступати. Ти зможеш, Фанфан?

– Кожен все зможе, як захоче, хазяїне. Будь спокійний! Я вже не повисну колодою у вас на ногах.

– Нам загрожує смертельна небезпека, – застеріг Зірвиголова.

– Усе наше життя – смертельна небезпека, – відповів молодий парижанин. – Не розбивши яєць, і яєчні не засмажиш. Коли б я тремтів за свою шкуру, я лишився б у паризькому передмісті, на своїй рідній вулиці Гренета.

Поки Фанфан філософствував, Зірвиголова не гаяв часу. Він встановив за компасом, що в півльє праворуч від них є великий ліс, відомий йому, потім зв'язав вузлом стремена поні, закинувши їх на сідла. Усе це він робив так, щоб англійці нічого не помітили. А ті весь час ліниво пострілювали, вирішивши, мабуть, не починати енергійних дій, поки їхні товариші не завершать оточення. Зірвиголова тим часом перекинув через плече свій мушкетон і, наказавши товаришам не відставати від нього, з дивовижною швидкістю поповз у високій траві.

Поль і Фанфан, мабуть також знайомі з цим прийомом індійців, зробили те саме, і незабаром всі троє зникли у гігантській рослинності вельдту. Їхні поні, розпростерті на землі і приховані густою травою, лишилися на місці.

Англійці, ставши обачнішими, наближались обережно, дрібною риссю, час від часу навіть переходячи на крок.

Не звертаючи на них ніякої уваги, Зірвиголова посувався праворуч, до узлісся. Ворог не переставав пострілювати навмання, і Зірвиголова, повзучи з спритністю ящірки, сказав стиха:

– Тільки б не покалічили вони наших конячок… Ех! Та була б зі мною хоча б дюжина моїх Молокососів, жоден із цих хакі не повернувся б до себе в табір. – І, обернувшись до Фанфана, він спитав: – Як справи, старші?

– Пріємо, працюємо, – відповів Фанфан. – Не ручуся, що міг би стрибнути з трампліна, але щодо ходи рачки… одною лапою більше, одною менше – це не має значення.

На щастя, трава в тих місцях була заввишки з метр, а то й більше; тільки це й рятувало безстрашних шибайголів. В іншій обстановці їх давно б уже схопили або підстрілили англійці.

Справді, уявіть собі луг завбільшки з паризьку площу, хоч би й Марсове поле, на якому грають у схованки, але тільки всерйоз і під загрозою смерті, троє проти двадцяти чотирьох.

Скільки витривалості, спритності, удачливості потрібно цим трьом, щоб пощастило втекти!

Тимчасом правий і лівий загони англійців завершили півоточення. Тепер разом з третім взводом, що лишався на місці, вони готувалися зімкнути кільце навколо того місця, де, на їх думку, були втікачі.

А ті, продираючись у траві, пройшли вже чотириста метрів під прямим кутом до їх початкового напряму. Раніш вони скакали на північ, а тепер повзли на схід. Просто чудо, що англійці і досі не помітили їх пересування. До рятівного лісу лишається тепер не менше як півтори тисячі метрів. Якби в них було досить часу, вони, звичайно, доповзли б до нього, але цей неймовірно важкий спосіб пересування скоро зовсім виснажив пораненого Фанфана. При всій своїй мужності він не міг більше повзти далі.

Знесилений від втрати крові, яка безупинно струменіла з рани, почуваючи, що кожну хвилину більше слабне, ледве тягнучи ноги, він благав товаришів кинути його.

– Нізащо! Або ти повернешся в табір разом з нами, або ми всі загинемо тут! – вигукнув Зірвиголова.

– Але поміркуй! Командуючий чекає результатів розвідки. Від них залежить доля всього командо ^[4] _{4
   Командо– підрозділ трансваальської армії. На початку війни в командо було до 1000 бійців, а наприкінці війни до 500–600 бійців.}


[Закрыть], – сперечався Фанфан.

Замість відповіді Зірвиголова тільки знизав плечима. Присівши навпочіпки і трохи висунувши голову з трави, він кинув побіжний погляд на рівнину.

Юнак помітив, що вони набагато випередили англійців. Від ворогів їх відокремлювало тепер не менше як п'ятсот метрів.

О, якби тільки вони могли й далі просуватися так само, під прикриттям трави! Але Фанфан! Бідолаха Фанфан!.. Треба врятувати його за всяку ціну.

Не бачачи іншого виходу, Зірвиголова вирішив поставити на карту все.

Заклавши в рот пальці, він тричі пронизливо свиснув…

І тоді сталося щось справді дивовижне. Бурські конячки, ще й досі не помічені в траві англійцями, рвучко підхопились і помчали шаленим галопом, роздуваючи ніздрі, стрибаючи над травою, мов антилопи. Безпомилковий інстинкт напівдиких тварин не обдурив їх. Тонкий слух правильно вловив напрям сигналу, а чуття, гостріше, ніж у собак, вело їх правильним шляхом.

Англійці, розгубившись від несподіванки, послали були навздогін сміливим тваринам кілька пострілів, але, побачивши, що поні без вершників, перестали звертати на них увагу.

Переслідувачі, звичайно, також чули свист. Але їхні загони були досить далеко один від одного, і тому вони не могли визначити місця, звідки він долинав. Навіть більше, кожен з них вважав свист за сигнал іншого загону до атаки. І всі вони поспішали зійтися там, де нікого вже не було.

Не можна не визнати, що для трьох хлопців, один з яких до того ж був поранений, це був блискучий маневр. На жаль, небезпека ще не минула. Поні примчали до них вихором. Трохи підвівшись, Зірвиголова зупинив їх, стиха прицмокуючи язиком, і за якісь дві секунди розв'язав стремена.

– У сідло, Поль! – скомандував він. – Не дбай про мене і жени прямо в ліс.

А поки маленький бур сідав на коня, пін підняв Фанфана, посадив його верхи на холку поні і, скочивши позаду пораненого в сідло, помчав за буром.

Англійці, збагнувши нарешті, що їх обдурено, послали вслід втікачам, які мчали, мов вітер, залп прокльонів і відкрили по них шалений вогонь.

Кулі свистіли, вили, дзижчали навколо Молокососів, зрізали стебла трав: музика була не з приємних.

Поки одні з англійців стріляли, інші відновили погоню. Якихось п'ять-шість хвилин – і втікачі будуть у лісі, де їх чекає порятунок.

Так, але п'ять хвилин…

Раптом Полів коник стрибнув убік, хитнувся і трохи не впав. По лівому боку тварини потік довгий струмінь крові.