Текст книги "Капітан Зірвиголова"

Автор книги: Луи Анри Буссенар

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 18 страниц)

Тимчасом звідусіль збігались і вступали в бій резерви бурів. Англійці, зазнавши величезних втрат, відходили до злиття річок Вентеру і Тугели. Було близько другої години дня. Подекуди ще точилася перестрілка. Але гарматні постріли лунали рідше. То були останні судороги жорстокого бою.

Бури перемогли: Спіонскоп знову в їхніх руках!

Битва скінчилась. Переможні проспівали подячний псалом, а генерал Жубер у відповідь на численні поздоровлення, зняв капелюх і скромно відповів:

– Ласка божа!

Обидві сторони зазнали жорстоких втрат. На полі битви лишилося понад півтори тисячі убитих і поранених.

Генерал Уоррен попросив перемир'я, і Жубер, вірний своїм правилам, великодушно погодився.

Інший на його місці, безперечно, відмовив би і тим самим зробив би свою перемогу повнішою і надійнішою. Скоро, на жаль, саме так і зроблять англійці, скориставшись із незмірно важчого становища бурів. Ми побачимо, як вони спопелятимуть вогнем стогарматної артилерії своїх великодушних противників і жорстоко винищуватимуть виснажених, вмираючих від голоду і ран бійців, не даючи пощади ні жінкам, ні дітям.

А втім, для бурів скоро взагалі проб'є година, сповіщаючи кінець їхнім перемогам, плодами яких вони не вміли скористатися. Незабаром їм доведеться зіткнутися з новою стратегією, на службу якій англійці кинуть свої переважаючі сили.

І це буде кінець! Але коли бури й загинуть на очах байдужої Європи, вони, як добре сказав старий Крюгер, все ж здивують весь світ і врятують свою національну честь.

Тільки-но перемир'я було підписане, Зірвиголова поспішив виконати волю генерала Вуда.

Він зажадав ноші і попросив у Бота почесний караул, щоб віддати генералові останню шану. Діставши дозвіл бурського полководця, Зірвиголова в супроводі двадцяти солдатів, сурмача і носіїв вирушив на поле бою.

Процесія вийшла у нейтральну зону, де бури і англійці пліч-о-пліч мирно виконували сумний обов'язок – розшукували і виносили з поля бою поранених і мертвих.

Побачивши траурну процесію, всі вони зараз же кидали роботу і, виструнчившись, віддавали честь.

Та ось кортеж наблизився до англійських ліній. За наказом Жана Грандьє сурмач заграв парламентерський сигнал.

З траншеї вийшов взвод англійців на чолі з юним офіцером.

Зірвиголова з подивом вигукнув:

– Лейтенант Патрік Ленокс! Ви? І на волі?

– Щасливий привітати вас, капітане Зірвиголова!

– Але як же ви опинилися тут?

– Мені пощастило втекти… після того, як мого батька було вбито у мене на очах у бурському госпіталі.

– Його вбито? Хто ж міг зробити такий мерзенний злочин, огидний серцю кожної порядної людини?.. Вірте мені, лейтенанте: моїми устами всі бури осуджують цей ганебний вчинок.

– Так, Зірвиголово, я знаю, ви – чесний противник, і я потискую вашу руку із щирою симпатією, що назавжди лишиться незмінною.

– І ви, лейтенанте, також можете бути певні у моїй до вас повазі.

Після того як обидва юнаки обмінялися теплим рукостисканням, Зірвиголова сказав:

– Маю честь, лейтенанте, передати вам останки генерала Вуда, який поліг у бою. Віддаю вам також особисті папери генерала. Я прийняв останній подих цього хороброго солдата, який доручив мені віднести його тіло до своїх і подбати, щоб цей бумажник було передано його родині.

Шотландський офіцер вийняв шаблю і скомандував:

– На караул!

– На караул! – повторив за ним Жан.

Взводи бурів і англійців, що стояли обабіч нош, одночасно віддали останню шану небіжчикові.

– Від імені офіцерського корпусу її величності королеви, – схвильованим голосом вимовив Патрік, – від імені родини генерала дякую вам, товаришу! Тепер прощавайте! Бажаю щасливо повернутися на батьківщину, в прекрасну Францію, до тих, хто вам дорогий.

– Прощавайте! Бажаю і вам щасливо уникнути небезпек війни і повернутися на батьківщину.

Наступного дня генерал Жубер викликав до себе капітана Зірвиголову і сказав йому:

– Ви проявили себе як самовідданий, винахідливий і сміливий кур'єр, привізши мені важливі папери генерала Кроньє. Посилаю вас назад з документами не меншої ваги.

– Я весь до ваших послуг, генерале!

– Ви вирушите через дві години поїздом до Блумфонтейна через Преторію. У Блумфонтейні ви знайдете собі коней і щодуху поскачете в табір Магерсфонтейн.

– Слухаю, генерале.

– До побачення! Бажаю успіху. Якщо передчуття не обманює мене, – додав Жубер, – у нас там скоро має початися гаряче діло.

РОЗДІЛ VIII

Старий Боб. – Передчуття Жубера. – Засліплення Кроньє. – Обхідний рух. – В оточенні. – Табір Вольверскрааля. – Жорстоке бомбардування. – Героїчний опір. – Капітуляція. – Чотири тисячі полонених! – Капітан Жюно. – Двоє друзів. – Втеча.

Давня і фатальна для англійців стратегія генералів Мітуена, Уайта, Буллера і Уоррена віджила свій вік.

Англійський уряд зрозумів свої помилки і вирішив за всяку ціну виправити їх, не скуплячись на гроші і не шкодуючи людей. Командуючим англійськими силами у Південній Африці було призначено маршала Робертса. Минуло вже з місяць, як він прибув сюди разом з начальником свого штабу, лордом Кітченером.

З першого ж дня прибуття вони обидва невтомно працювали над перебудовою армії і підготовкою її до операцій зовсім нового типу.

Безустанна діяльність лорда Робертса, його войовнича, чисто солдатська красномовність, його безперечний авторитет полководця швидко підняли воїнський дух армії.

Уже одне усвідомлення, що з ними їхній «старий Боб», викликало у солдатів вибух ентузіазму і вселило їм упевненість у перемозі.

Тепер більш ніж коли чисельна перевага була на боці англійців. Страшна перевага! На ній неминуче мусив розбитися героїзм бурів, яким би великим він не був.

Склад англійської армії потроївся. Щодня прибували пароплави, переповнені людьми, кіньми, продовольством і боєприпасами. Англійська армія своєю чисельністю тепер перевищувала все населення обох республік разом з жінками і дітьми.

У Великобританії налічувалось тоді чотириста мільйонів жителів, а в двох малесеньких державах її противника було всього тільки двісті тисяч чоловік. ^[56] _{56
  Автор має на увазі тільки бюргерів, тобто білих голландського походження, які мали громадянські права. Він не враховує корінного африканського населення, що налічувало на той час понад мільйон чоловік і не мало тоді, як, проте, і тепер, ніяких прав.}


[Закрыть]

Великобританія послала у Південну Африку двісті двадцять тисяч солдатів, тоді як бури за весь час війни не могли виставити більше ніж тридцять тисяч бійців.

В англійські війська безперервним потоком вливалися підкріплення з метрополії, в той час як бурські загони, відрізані від усього світу, зазнавали нічим не поповнюваних втрат у людях і спорядженні.

Могутня Англія, прагнучи покінчити з цією героїчною жменькою бійців, змушена була напружити всі свої сили і кинути на бурів таку кількість військ, якої вона ніколи не виставляла навіть проти Наполеона.

Якщо вона й здобуде перемогу, їй не доведеться особливо пишатися завоюванням, купленим такою ціною.

Отже, лорд Робертс розпочав свої воєнні операції, маючи все потрібне для перемоги, і з армією, достатньою, щоб вторгнутися в обидві республіки. При цьому він ще не мав потреби йти на допомогу обложеним генералам Мітуену і Буллеру, яких бури били нещадно.

Старий маршал готувався завдати вирішального удару під Кімберлі. Головні його сили зосереджувалися перед армією Кроньє, що мала витримати перший натиск.

Кроньє славився не тільки громадянською доблестю і військовими здібностями. Не менше відзначався він і своєю впертістю. Ця впертість, на якій розбивалося все, навіть сама очевидність, і мусила привести його до катастрофи.

У пакеті, який Зірвиголова привіз до Кроньє, разом з іншими документами був лист Жубера, де генерал давав Кроньє кілька порад у зв'язку з новою воєнною ситуацією.

«Бережіться старого Боба, як самого диявола, – писав Жубер. – Кажуть, він задумав щось нове. Це дуже розумний стратег. Він будує все на маневрі і уникає лобових атак. Боюся, що нас чекають обхідні рухи широким фронтом, які він може здійснити завдяки величезній кількості своїх солдатів…»

Кроньє, гордовито глянувши на справді грізні укріплення, побудовані бурами проти лорда Мітуена, стиха, ніби до себе, промовив:

– За такими мурами я не боюся нікого і нічого, навіть обхідного руху, думка про який переслідує Жубера. Робертс такий самий англійський генерал, як і всі інші генерали, з якими мені доводилося мати справу. На обхідний рух він не наважиться.

Кроньє допустився подвійної помилки.

По-перше, Робертс – природжений солдат, зобов'язаний високим становищем тільки своєму талантові полководця, – не був таким самим англійським генералом, як усі інші. По-друге, він наважився.

Усе сталося без зайвого галасу й тріскотні, без непотрібної балаканини і брязкання зброєю.

Повернувшись у табір Кроньє, Зірвиголова знову впрігся у тяжку службу розвідника. Тепер він служив під командою полковника Віллебуа-Марея, виконуючи цю небезпечну роботу із звичайною своєю винахідливістю і ретельністю. Він набрав загін з двох десятків молодих людей, таких самих спритних і сміливих, як і він сам. Серед них був, звичайно, і Поль Поттер. Фанфан був його лейтенантом.

З неймовірною відвагою, але і з нечуваною для таких юнаків обережністю Молокососи робили далекі об'їзди по всьому фронту Кроньє і поверталися завжди з цілою торбою важливих воєнних даних.

Чотирнадцятого лютого Зірвиголова щодуху примчав повідомити свого полковника, що англійські війська зайняли Коффіфонтейн. Це повідомлення було таким серйозним, що Віллебуа-Марей вирішив перевірити його особисто. Він поїхав один і повернувся дуже схвильований: Зірвиголова не помилився.

Полковник негайно сповістив про подію Кроньє. Той спокійно відповів, що все це цілком можливе, але немає ніяких причин. хвилюватися.

Проте Віллебуа-Марей з проникливістю вихованця сучасної воєнної школи відчував, що ця подія є тільки однією з частин широкого обхідного руху.

Наступного дня полковник, ще більше стурбований, ніж напередодні, знову поскакав у напрямі до Коффіфонтейна, цього разу в супроводі австрійського офіцера, графа Штернбсрга. Не доїхавши до Коффіфонтейна, вони зупинилися. Там точився бій. Гриміли гармати. Якийсь поранений англійський солдат запевняв, що сюди підходить лорд Кітченер з п'ятнадцятитисячною армією. Обидва офіцери бачили, як віддалік пройшло кілька англійських полків.

Іноземні офіцери помчали в Магерсфонтейн доповісти про це Кроньє. Але генерал вислухав їх байдуже і, знизавши плечима, відповів:

– Та ні ж, панове, ви помилилися! Який там обхідний рух! Його нема і не може бути. Навіть дуже великі сили не наважилися б на таку рисковану операцію.

Минуло ще двадцять чотири години.

На світанку полковник Віллебуа-Марей, взявши з собою вісім кавалеристів, вирушив у розвідку в напрямі до Якобсдаля. Напівдорозі він побачив, що англійська армія розтяглася нескінченною стрічкою, і з усіх сил поскакав назад. На свій великий подив він у бурських траншеях не помітив найменшої ознаки тривоги. Безтурботні бури мирно спали біля своїх возів.

Полковник зчинив тривогу. З нього стали сміятися.

– Але ворог зовсім поруч! Його війська от-от оточать і захоплять вас.

Бури відповіли новим вибухом реготу і незабаром знову захропли.

Віллебуа-Марей кинувся до генерала, розповів йому про страшну небезпеку, що ось-ось може впасти на його невеличку армію, благав віддати наказ про відступ.

З хвилюванням, від якого перекривились благородні риси його обличчя і затремтів голос, він додав:

– Генерале Кроньє! Ви берете на себе страшну відповідальність… Ви будете розбиті, а тимчасом у ваших руках результат боротьби за незалежність!.. Послухайте мене, я не новак у воєнному ділі. Небезпека велика. Благаю вас, накажіть відступати! Ви пожертвуєте при цьому тільки своїм обозом, який і так уже можна вважати втраченим, але врятуєте своїх людей – чотири тисячі бійців; ще не пізно!

Кроньє вислухав полковника з тим безмовним терпінням, з яким дорослі ставляться до пустощів випещених дітей, усміхнувся і, поблажливо поляскавши його по плечу, відповів тими словами, що увійшли в історію:

– Я краще за вас знаю, що мені треба робити. Ви ще не народилися, коли я був уже генералом.

– Але в такому разі поїдьте особисто пересвідчитися, що англійська армія наполовину закінчила оточення! – не вгамовувався полковник.

Замість відповіді Кроньє знизав плечима і відвернувся.

День шістнадцятого лютого минув у тій же злочинній своєю тупістю бездіяльності.

Сімнадцятого після полудня кавалеристи полковника Віллебуа-Марей знову пішли в розвідку. Загін очолював він сам. Перед його очима нескінченним потоком тяглися колони англійських військ.

Вирушив на розвідку і граф Штернберг. Бурський військовий інтендант Арнольді, що супроводив його, глузливо зауважив:

– Хотів би я побачити хоч одного з тих англійських солдатів, які так переслідують вашу уяву.

– Ну що ж, дивіться! – відповів австрійський офіцер, простягаючи руку до обрію, потемнілого від суцільної маси людей, коней і гармат.

Арнольді зблід, пришпорив коня і, напівзбожеволівши від хвилювання, помчав у табір Магерсфонтейн.

Ще здалека він почав кричати:

– До зброї!.. До зброї!.. Англійці!..

– Надто пізно! – з сумом у голосі сказав Штернберг, їдучи поруч нього.

– Так, занадто пізно! – сумною луною відгукнувся Віллебуа-Марей, також примчавши що було сили.

Кроньє, нарешті, переконався у своїй помилці, зрозумів, у яке скрутне становище поставила його сліпота найкращу бурську армію. Треба все-таки віддати йому належне: у ньому миттю прокинувся безстрашний войовник.

Наказ про відступ дано. У таборі зчинилася неймовірна метушня. Легко сказати! Обоз складався з чотирьох тисяч биків, такої ж кількості верхових коней і безлічі возів.

Похапцем запрягли биків, навантажили вози. А ще треба було зняти гармати з їх гнізд і встановити на лафети, розіслати розвідників, дізнатися, якими шляхами відходити, щоб не наразитися на ворога. Подумати тільки! Втрачено цілих чотири доби! А Кроньє і зараз через свою бурську впертість ніяк не хотів кинути обоз і порожнем, користуючись чудовою рухливістю бурів, вивести їх з оточення.

О другій годині ночі табір нарешті спустів.

Впереміж з кавалеристами, погоничами, возами і верховими кіньми ринули в нічну темряву жінки й діти, перелякані і оглушені лясканням бичів, рипом возів, муканням биків, тупотом коней і вигуками людей.

Що це – відступ? Ні, втеча!

Тікали, то сповільнюючи, то прискорюючи крок, цілу ніч і весь наступний день. Надвечір зовсім виснажені тварини не могли вже рухатися.

Кроньє був змушений розбити табір, його невеличка армія зайняла велику луку долини Вольверскрааль на Моддері, між Кудусрандом і Паарденбергом. Тепер Кроньє буд оточений повністю. Сам він не мав сили прорвати залізне кільце. Лишалося сподіватися на допомогу інших бурських армій. ^[57] _{57
  Фактичний бік цієї історичної події передано тут не зовсім точно. Насправді Кроньє, самовпевнено розраховуючи відбитися від англійців, не тільки не чекав допомоги від інших бурських армій, але й відмовився від неї, коли вона підоспіла.
  Генералові Девету пощастило розімкнути кільце англійців і дати Кроньє змогу вивести з оточення людей, пожертвувавши, звичайно, обозом. Кроньє відмовився. На допомогу Девету підійшов генерал Бота. Обидва вони посилали гінця за гінцем до генерали Кроньє, благаючи його вийти з оточення через прорив, який вони обіцяли утримувати ще добу. Кроньє презирливо відмовився. І невеличкі загони Девета і Бота, марно почекавши виходу Кроньє з оточення, змушені були відійти під натиском англійців.
  Здача армії Кроньє англійцям, що сталася незабаром після цього, на деякий час зовсім деморалізувала інші бурські армії. Дезертирство стало таким масовим явищем, що генерал Девет вирішив відпустити додому більшість своїх солдатів. Пізніше бурам довелося перейти до партизанської війни.}


[Закрыть]

Але треба протриматися, поки вони підійдуть. Чи вистачить сили?

Кроньє нашвидку укріпив свої позиції. Жінок і дітей приховали за скелястим виступом у глибині яру, виритого Моддером. Вози поставили на схилі пагорба, а тварин, яких не було де заховати, прив'язали до дерев на березі річки.

Весь день дев'ятнадцятого лютого пішов на копання траншей, сітка яких була побудована за всіма правилами військового мистецтва. Вони виходили на поверхню вузькою щілиною в двадцять п'ять сантиметрів завширшки, але в міру заглиблення розширилися до метра. Більшість траншей мала форму букви «Т». Пройти в них можна було тільки з одного кінця.

Тут і судилося армії Кроньє, що окопалася, зникла під землею, чекаючи допомоги, витримати таке страшне бомбування, якого не знала ще жодна з сучасних воєн. До того ж Кроньє не міг навіть відповідати на сталевий ураган, що знявся дев'ятнадцятого лютого над його табором: у нього не було польової артилерії, а встановити важкі гармати під таким вогнем було неможливо.

Бійцям це бомбування не завдало великої шкоди, бо вони не виходили з траншей. Сто п'ятдесят англійських гармат, половина з яких була великого калібру, зосередили свій вогонь спочатку по фургонах і возах, що через дві години, спалахнувши від снарядів, перетворилися на. гігантське багаття небаченої сили. Покінчивши з обозом, англійці взялися за тварин. То була жахлива бойня. На березі річки валялися скривавлені туші чотирьох тисяч биків з розпоротими черевами і пошматованими нутрощами.

Вогонь не погасав дві доби.

Від великої спеки трупи тварин почали розкладатися.

Табір був наповнений огидним смородом, повітря в ньому стало дуже важким.

Та й траншеї, переповнені чотирма тисячами людей, які не мали змоги хоч на хвилину вийти із свого притулку, незабаром стали вогнищами всілякої зарази.

Усі страхіття війни впали на сміливців. Але й хворі, задихаючись від смороду і навислого над ними зеленуватого диму ліддитових снарядів, виснажені і покалічені, все ще стійко трималися під безперервним ураганним вогнем і відмовлялися капітулювати.

Вода в річці від гниючого м'яса стала отруйною. Смерть косила жінок і дітей.

На четвертий день Кроньє попросив перемир'я, щоб поховати мерців.

Лорд Робертс категорично відмовив:

– Ніякого, перемир'я! Здавайтеся на ласку переможця!

– Не здамся! – з гідністю відповів Кроньє – Робіть з нами що хочете, але я не здамся!

І старий Боб, твердий, мов сталь, наказав відновити бомбардування.

Знову загриміли сто п'ятдесят англійських гармат, знову стала рости гора мертвих тіл… Поле бою являло собою якесь пекельне зосередження оглушливого гуркоту, вогню і смерті.

Бідолашні бури!

І це тривало ще три дні після відмови у перемир'ї. Цілий тиждень тортур! Він прославив на весь світ патріотів, які витримали їх, і затаврував ганьбою тих, хто так по-варварському воював з чесним супротивником.

З кожним днем, з кожною годиною, все тісніше стискувалося кільце оточення. Відстань між бурськими і англійськими траншеями, яка спочатку становила вісімсот метрів, поступово меншала – до п'ятисот, до чотирьохсот, і ось, нарешті, лишилося не більше як вісімдесят метрів!

Стріляли тепер майже в упор. Шотландці і канадські добровольці навіть перекидалися з бурами короткими фразами.

Скрізь було тільки й мови, що про капітуляцію. І справді, іншого виходу не було.

О сьомій годині ранку бури викинули білий прапор, огонь припинився, і Кроньє верхи поїхав здаватися лорду Робертсу.

Побачивши переможеного ворога, старий Боб зняв капелюха і сказав, потискуючи руку генералові Кроньє:

– Ви мужньо захищалися, сер!

Похвала ця прозвучала немов надгробне слово над найкращою армією республіки…

Жан Грандьє, Фанфан і Поль Поттер вистрілили востаннє. Трапилося так, що їхній окоп був навпроти траншеї канадців, багато з яких були французького походження ^[58] _{58
  Канада з XVI століття була французькою колонією до 1763 року, потім перейшла під владу Англії.}


[Закрыть]. Коли стрілянина вщухла, поміж парижанами і канадцями зав'язалась розмова, яка, проте, скоро перервалась, бо почалося роззброєння бурів.

Зірвиголова і Фанфан зламали свої маузери, а Поль Поттер, дізнавшись, що мусить здати англійцям старий «роєр», кудись вник. Повернувшись через чверть години, Поль прошепотів на вухо Зірвиголові:

– Я сховав рушницю. Вона ще допоможе мені перебити чимало англійців.

Рота канадців-французів тимчасом почала роззброювати бурів.

Бури понуро брели поміж двома рядами гігантів, одягнутих у таке ненависне для патріотів хакі. Їм хотілося побороти занепад сил, цілком природний після цілого тижня таких страждань. Вони силкувалися затамувати біль, що стискав їх мужні серця.

Але коли вони здавили зброю, що вірно служила їм понад п'ять місяців, вони переживали таке почуття, наче у них на очах ламають молот, який повинен був викувати незалежність їхній батьківщині. Рушниці завжди були для них символом свободи. Ледве стримувані ридання підкочувались до горла бурів, а на очах у них виблискували гарячі сльози.

Треба самому пережити всю ганьбу незаслуженої поразки і страхіття капітуляції, відчути біль усвідомлення того, що ти вже не солдат, відчути нестерпну муку, бачачи любиму батьківщину, потоптану чоботом завойовника, щоб зрозуміти їх душевний стан і поспівчувати їм.

Проте більшість англійців поводилися з полоненими ввічливо і навіть співчутливо, а канадці жаліли їх майже по-братерському.

Ротою канадців командував велетень, добряк з блакитними очима і довгими рудуватими вусами. Він погано знав англійську мову і весь час пересипав свою розмову французькими слівцями, від яких дуже несло місцевою говіркою.

– Та ви не сумуйте, хлопці, усе це суцільна мінливість війни, – втішав він полонених. – У житті не бачив таких сміливців, як ви! Ми перемогли вас тільки тому, що нас більше. Один проти десятьох – тут уже нічого не поробиш!

Він міцно потискував полоненим руки і від душі намагався хоч як-небудь пом'якшити їх гірку долю. Несподівано він побачив Жана Грандьє, який гордо, з високо піднятою головою наближався до нього разом з нерозлучними своїми друзями – Фанфаном і Полем. Слова немов застряли в горлі велетня, з вуст його вирвались якісь хрипкі звуки, він прожогом кинувся назустріч Жану, підхопив його, немов дитину, на руки і, мало не задушивши в своїх обіймах, вигукнув нарешті уривчастим нід хвилювання голосом:

– Ну звичайно ж, він!.. Жан Грандьє, маленький Жан… Наш любий маленький Жан!

Зірвиголова, вражений тим, що його звуть на ім'я так далеко від батьківщини, з цілком зрозумілим подивом дивився на канадського капітана.

– Жюно?.. Франсуа Жюно! – у свою чергу зворушено вигукнув він. – Невже це ви, любий мій друже? Добрий товаришу! Яка чудесна зустріч!

Зустріч була справді чудесна, бо доля знову звела двох героїв «Крижаного пекла», Жана Грандьє і Франсуа Жюно, кінного поліцейського з Клондайку, який врятував золотошукачів, коли їх замурувала у печері Сірого ведмедя бандитська зграя «Коричньової зірки».

– От іще одна з мінливостей війни, – сказав канадець, на очах якого заблищали сльози, коли він побачив знайденого друга.

Цей добряк-велетень анітрохи не запишався тим, що із звичайного солдата дослужився до звання капітана добровольців.

– Хлопці! – гукнув він своїм підлеглим. – Цей милий юнак – француз з нашої любимої старої батьківщини. Він знатний сміливець, дарма що в нього ще й вуса не виросли. Він перестріляв десятки величезних вовків і бувалих розбійників, цих двоногих гризлі, що небезпечніші за всякого звіра.

– Француз із Франції, – міркував сержант роти, – це ніби як брат.

– Ясна справа, брат! – хором підтримала вся рота.

Жану влаштували овацію, з усіх боків до нього простягалися руки.

– Брат-то брат, а все-таки ви мій бранець, – сказав капітан.

– На жаль! – зітхнув Жан. – І навіть не сам, а разом з другом Фанфаном; він теж парижанин.

– Фанфан?.. Підходящий товариш!

– А це Поль. Також мій друг.

– І Поль хороший! А раз вони ваші друзі, – значить, і наші. І можете бути пенні: ще не було і ніколи не буде полонених, з якими поводилися б так добре, як поводитимуться з вами. І до того ж, – таємниче шепнув капітан на вухо Жанові, – у мене дещо є на думці…

Коли роззброєння було закінчене і запанував спокій, що неминуче приходить слідом за великими катастрофами і сильними стражданнями, бури стали потроху приходити до пам'яті. Вони дістали змогу почиститися, помитися, перев'язати свої рани, поїсти і поспати. Головне, поспати! Безсоння зовсім виснажило бійців.

А тим часом переможці тріумфували. Табір охопили нестримні веселощі. Ще б пак не радіти! Сорок п'ять тисяч англійців святкували перемогу над чотирма тисячами бурів!

Зірвиголова, Фанфан і Поль влаштувалися у канадців, що розмістилися на березі Моддеру.

Зірвиголова на прохання капітана Жюно так палко розповів про свої пригоди, що буквально зачарував канадців.

Багато пили, багато їли і невгаваючи базікали. Але близько години ночі могутнє хропіння почало стрясати намети канадців. І нарешті один тільки Франсуа Жюно лишився в компанії трьох Молокососів. Нахилившись до вуха Жана, велетень ледве чутно прошепотів:

– Біля самої річки стоять три бурські поні, осідлані і з усією амуніцією… Я зараз піду в намет. І коли я засну, – ну, розумієте, захропу, – проберіться до конячок, обережно спустіться з ними в воду і, тримаючи їх за вуздечку, переправтеся на той бік. Там вже вас не наздоженуть. Ви оплакували свою свободу, і я, ваш друг, хочу повернути її вам.

– Франсуа, любий! Але ж вас можуть розстріляти, – заперечив капітан Зірвиголова, у якого завмирало серце.

– Не так страшно! Начхати мені на них. По крові ж я все-таки француз… Ну, як, згода?

– Звичайно!

– В добрий час! Якщо побачите вартових, – сказав капітан Жюно, – не турбуйтесь – вони відвернуться, якщо їм накажуть стріляти – вони не влучать, якщо їх пошлють в погоню за вами – вони посковзнуться і впадуть. А тепер, друже мій, прощавайте!

– О, Франсуа, ви такий великодушний!

– Тсс… Ні слова більше! Вашу руку – і в дорогу, французи з Франції!

Міцно обнявши Жана, капітан Жюно прослизнув до себе в намет, а троє молодих людей пішли до берега, де їх чекали осідлані поні. Додержуючись поради Жюно, хлопці увійшли в річку і, ухопившись за вуздечки бурських конячок, тихо попливли за течією.