Текст книги "Капітан Зірвиголова"

Автор книги: Луи Анри Буссенар

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 18 страниц)

РОЗДІЛ IX

Небезпечна переправа. – У вирі. – На одного менше! – Один кінь на двох вершників. – У Пітерсбурзі. – Англійці! – Осічка! – Капітан Руссел. – Опір марний. – Капітана Зірвиголову тягнуть на шибеницю. – Той, кого більше не чекали. – На дорозі до Блумфонтейна.

Сплески води від рухів Молокососів і коней, які пливли річкою, виказали їх присутність. Їм услід почали стріляти, але, як і говорив капітан, кулі не влучали.

Проте звуки ударів куль по воді діяли аж ніяк не підбадьорливо, а хвилинами викликали справжню тривогу. До того ж річка була дуже широка, течія її швидка, а ніч надзвичайно чорна. Словом, втеча Молокососів супроводилася всілякими небезпеками.

На додачу до всього на самій середині Моддеру вони потрапили у вир, що закрутив і завертів їх, кидаючи з боку в бік, наче тріски.

Щоправда, це тривало всього кілька хвилин, а може, й менше. Але час у таких випадках тягнеться неймовірно довго. Раптом Жан відчув, що йде на дно. Інстинктивно він міцніше вхопився за вуздечку свого поні, що так само, як і Зірвиголова, не міг вибратися з виру і вже почав бити по воді копитами передніх ніг.

Жан і сам не розумів, як він видерся з ковбані і опинився біля протилежного берега, йому потрібна була лише одна мить, щоб опам'ятатися і протерти очі. Через хвилину він уже вдивлявся в темряву, силкуючись побачити своїх товаришів. Він бачив, що якась чорна маса то піднімалася над водою, то знову поринала в неї.

– Ти, Фанфан? – стиха спитав Зірвиголова.

– Буль… буль… буль…

– Сміливіш, Фанфан, я тут!..

– Ап-чхи!.. Ап-чхи! Коли Фанфан… то, мабуть, це я, хазяїне.

– А Поль?.. Де ти, Поль?.. По-оль!..

До цієї хвилини Зірвиголова не хвилювався за юного бура. Справжній син своєї країни, до того ж загартований у злигоднях війни, Поль мав силу і винахідливість дорослого чоловіка.

Тепер же його відсутність стурбувала Жана. Зірвиголова все голосніше й голосніше кликав його, незважаючи на риск, що його почують англійські вартові на тому березі.

Ні звуку у відповідь. Мертва тиша. Видершись на крутий берег, Жан і Фанфан допомогли вибратися з води поні.

– А де ж твоя конячка? – звернувся Зірвиголова до Фанфана.

– На дні.

– Шкода… Поль!.. По-оль!.. – знову став гукати Жан, а Фанфан почав насвистувати марш Молокососів.

Їм відповіла та сама зловісна тиша, перериваючись лише пострілами лі-метфордів і англійською лайкою, що долітала здалека. Ніяких слідів юного бура! Зірвиголова і Фанфан, нехтуючи небезпекою знову потрапити в полон, ходили взад і вперед вздовж берега, гукаючи Поля. Вони втратили з півгодини дорогого часу, поки з болем у серці не переконались, що дальше чекання марне. Тепер уже не було ніяких сумнівів: їх безталанний друг загинув у водах Моддеру. Бідолашний Поль! Ще одна жертва цієї жахливої війни, ще одного захисника втратила свята справа незалежності.

Обидва живі друзі сприйняли цю втрату мовчки, не в силах вимовити ні слова. До горла підходили ридання. Зірвиголова скочив у сідло, Фанфан умостився позаду нього на крупі поні, який, відчувши шпори, з місця пустився галопом.

Жан узяв курс на південний схід. Він орієнтувався по зірках і сподівався незабаром виїхати на дорогу з Якобсдаля до Блумфонтейна, яка лежала на значній відстані від англійських військ, що зімкнули кільце навколо Вольверскрааля, і могла бути ще вільною.

Африканська конячка швидко несла вершників по вельдту. Друзі, промоклі до кісток, тремтіли і клацали від холоду зубами. Єдиною втіхою для них був карабін, що його з радістю виявив Жан біля сідла: принаймні є чим захищатися при дуже можливій зустрічі з ворогом.

Минула година. Степ був далеко не безлюдний. Час від часу до втікачів виразно долітав кінський тупіт. Інколи навіть чулися далекі вигуки і поодинокі постріли.

Може, це були англійські розвідники, а може, такі ж, як і вони, втікачі з полону.

Проте бурська конячка, якій Зірвиголова дав цілковиту волю самій вибирати дорогу, керуючись своїм чуттям напівдикої тварини, старанно уникала всяких зустрічей.

Ось нарешті і шлях! Друзі проскакали ще хвилин з тридцять. Світало. Вдалині стала вимальовуватися група будинків. Зірвиголова впізнав місто Еммаус.

– Пам'ятаєш, – спитав він Фанфана, – як близько двох місяців тому ми проїздили тут на велосипедах?

– І як тікали від уланів?.. Бодай не згадувати, – відповів Фанфан.

– Зате як ти потім впивався молоком!

– Це правда! Я і зараз не від того.

– Що ж, спробуємо!

Вони зупинилися біля селища. Ані душі! Ніяких ознак життя. Навіть корови не ревуть. Усі ферми пограбовані, а деякі і спалені. Худобу забрано, люди розбіглись.

Цілковитий розгром і запустіння. Тиша, як на кладовищі.

– Їдьмо далі. Мабуть, тут побували ті чортові англійці.

На шляху були помітні свіжі сліди копит.

Зірвиголова побачив серед дрібних відбитків від бурських поні більші і глибоко вдавлені в землю сліди копит англійських коней.

– Недавно тут побували хакі, – сказав він, відстібуючи від сідла карабін. – Треба пильнувати!

Він погнав галопом добру бурську конячку, що. не зменшувала ходи, незважаючи на подвійне навантаження.

Від Еммауса до найближчого селища десять миль, або вісімнадцять з половиною кілометрів.

Поні пробіг цю відстань за годину сорок п'ять хвилин. До перших будинків лишалося вже не більше як триста метрів.

Молокососи не сумнівалися більше в тому, що врятовані. Вони смертельно втомилися і зголодніли. Та й поні почав помітно зменшувати ходу і посилено йокати.

– Доведеться зробити привал, – сказав Фанфан.

– Розуміється.

Прокляття! У ту саму хвилину, коли вони вже збиралися зійти з коня, з однієї ферми вискочив взвод солдатів, їх було п'ятеро. Помітивши Молокососів, вершники кинулися на них.

Ну, звичайно, англійці! Їх можна впізнати з першого погляду. Стомлений поні не міг взяти галопу, а англійці летіли, як дияволи.

– Усього п'ятеро! – вигукнув Зірвиголова. – Я покладу їх на скаку.

Він навів рушницю і, трохи піднявшись на стременах, вистрілив. Та що це? Замість сухого цокання маузера почувся якийсь жалюгідний приглушений звук.

Осічка! Другий постріл – ще раз осічка! Третій – і знову осічка!

Чи то патрони зіпсувалися, підмокнувши, чи вони були холості, але вони не діяли.

– Грім і блискавка! – вигукнув Зірвиголова. – Ми загинули!

Пін ухопив рушницю за дуло і прикладом з усієї сили ударив першого кавалериста, який підскочив до нього.

Удар прийшовся драгунові прямо по голові. Рушниця розлетілася вдрізки, але прикінчила і солдата, який мертвим упав на землю. Кінь англійця, налетівши з усього розмаху на змучену бурську конячку, перекинув її на спину. Жан відлетів кроків на десять вбік, а Фанфан встиг із спритністю мавпи зісковзнути з крупа конячки і стояв цілий і здоровий, але без зброї.

В ту ж мить четверо інших англійців, не дбаючи за свого товариша, який валявся на землі з розтрощеною головою, позіскакували з коней і, накинувшись на Жана Грандьє, почали крутити йому руки. Зірвиголова відбивався, кусався, дряпався, та скінчилося тим, що його зв'язали, а слідом за ним така ж доля спіткала й Фанфана, який, виявляючи чудеса хоробрості у боротьбі за свого друга, жорстоко бив англійців ногами.

Зірвиголова з налитими кров'ю очима, з піною на губах, задихуючись від люті, кричав уривчастим голосом:

– Ви зараз сильніші, я в наших руках… Нехай так! Але порядні люди не повинні принижувати людину тільки за те, що вона захищалася до кінця. Якщо ви належите до таких людей, поводьтеся з нами, як слід поводитися з полоненими солдатами. Розв'яжіть нас! Ці мотузки ганьблять вас самих далеко більше, аніж нас. Розв'яжіть! Я не втечу, даю слово честі!

Взвод складався з двох солдатів, сержанта і капітана. Але наказувати мав право тільки офіцер. Впізнавши по голосу капітана Зірвиголову, офіцер трохи здригнувся й почервонів, але швидко опанував себе. Його губи склалися в єхидну посмішку.

– Брейк-нек! Хлопчику мій, – саркастичним тоном сказав він, – я не шукав вас, бачить бог. Але раз уже ви попалися мені, я змушений заради власного спокою знищити вас.

– Капітан Руссел? – вигукнув Зірвиголова і, незважаючи на всю свою випробувану мужність, зблід.

– Так точно! Перед вами командир другої роти сьомого драгунського полку, – злісно всміхаючись, відповів англієць, – один з п'ятьох членів військового суду, яких ви переслідуєте з лютістю червоношкірих..

– І троє з яких уже відправлені до прабатьків, – гостро перебив його Зірвиголова.

– Знаю! Улан, який уцілів з усього загону, що ви знищили біля Якобсдаля, передав майору Колвіллу ваші слова. А Колвілл повторив їх мені. Сьогодні ви мені попались – і вже не втечете. Раніше ми тільки сміялися з ваших слів, вважаючи їх за пусту хвальковитість, але тепер змушені ставитися до них серйозно, бо переконалися, що ви здатні виконати всі свої погрози. Тому ми дали собі слово – я з моїм другом, майором Колвіллом, – при першій же зручній нагоді викреслити вас із списку живих. Але я терпіти не можу проливати кров беззбройних людей і не можу навіть бачити спокійно, як її проливають інші, так що ми вас просто повісимо.

– Повісите? – заричав Зірвиголова, напружуючи усі сили, щоб визволитися з пут.

– Швидко і без вагань. Повісимо з допомогою звичайнісінької фуражирської вірьовки на одній з гілок оцієї чудової білої акації, – сказав капітан Руссел, показуючи рукою на дерево, що розкинуло свою пишну крону над шпилем одного з будиночків Пітерсбурга.

– Розбійники! Мало ж я перебив вас!..

– Кажіть, кажіть далі!.. – всміхнувся Руссел. – Засудженому на смерть усе дозволяється.

– Засудженому? Ви хочете сказати: вашій жертві, убивці! Вбивати невинних людей – це так вам лнчить, мерзотнику! Інколи ви робите це, додержуючи юридичних форм, частіше – обминаючи їх, але завжди без риску для себе, підлий боягузе! Кате!

– Пора кінчати! – загорлав капітан, розлючений тим, що його солдати, засоромлені мужнім протестом полоненого, зніяковіло опустили голови. – Вірьовку! – наказав він одному з солдатів.

Солдат, діставши вірьовку, простяг її капітанові.

– Зробиш зашморг!

Солдат зволікав.

– Виконуйте ж, боже мій! – загримів Руссел, змахнувши хлистом. – Тепер накиньте петлю на шию засудженому! – сказав він.

Солдат тремтячими від страху руками виконав цей ганебний для бійця наказ під уважним поглядом офіцера, готового накинутись на нього за найменшу непокору.

Почувши галас, на вулицю повибігали з будинків жінки і діти.

Готування до страти вжахнули їх. Діти плакали, жінки, ридаючи, благали помилувати нещасного.

Несподівано в степу з'явився вершник. Він швидко наближався. Серце в Жана завмерло від шаленої надії: може, це бури, що втекли від англійців, поспішають до нього на допомогу?

Марні сподівання! На вершнику форма хакі, і, крім того, метрів за триста від них він звернув з шляху і зник за фермою.

Мабуть, це був англійський кур'єр.

Зникла остання надія. Зірвиголова зрозумів, що все для нього скінчене: зараз він умре ганебною смертю. Солдати вже вели його до дерева.

Напівбожеволіючи від горя, Фанфан принижувався, благаючи золотопогонного бандита пощадити його друга. Англієць ударом хлиста розрізав йому обличчя. Незважаючи на страшний біль і на сором, Фанфан усе просив.

– Ет! Хай йому чорт! Повісити й цього! – гримнув капітан.

Офіцера обступив натовп жінок. Вони заливалися гіркими слізьми, під яких, напевно, пом'якшало б серце і в тигра.

– Змилуйтесь над ним, пане офіцер, змилуйтесь! Ви ж бачите – це хлопчик, зовсім ще дитина, згляньтесь на нього! Наші чоловіки поводяться з полоненими по-людському, будьте ж і ви таким…

– Мовчати, індички! – гримнув затягнутий в хакі офіцер і, кинувшись на беззахисних жінок, почав частувати їх направо і наліво хлистом.

Жодного слова не вирвалося більше з уст Жака Грандьє, жодним рухом не показав він своєї душевної тривоги. Щоб здаватися спокійним, він покликав на допомогу всю свою волю. А проте як усміхалося йому життя! Багатий, вродливий, відважний і сильний поборник усього великого й благородного, він був у тому віці, коли людина сміливо дивиться у майбутнє і мріє допомогти всім пригнобленим, знедоленим, кволим. Та, на жаль, недовгими були ці мрії.

І як жорстоко обернулася для нього жертва, яку він приніс справі незалежності маленького народу!

Зараз він помре… Востаннє глянув він на сонце, яке щойно освітило схід своїм урочистим сяйвом, на яскраву синяву неба, на широкі простори вельдту, у безмежну далину якого йшли, колихаючись, високі трави.

Як це часто буває в трагічну хвилину, у свідомості промайнуло все його життя, таке коротке і в той же час таке багате на події.

– Прощай, Фанфан! – ласкаво прошепотів він.

Обов'язки ката за наказом капітана Руссела погодився виконати сержант, більше вимуштруваний дисципліною, а тому покладливіший, ніж рядовий солдат. Сержант став на сідло і, піднявши руки вгору, намагався перекинути кінець вірьовки через найміцнішу гілку білої акації. Зробивши це нарешті, він стрибнув на землю, не випускаючи з рук кіпця вірьовки.

– Підняти! – скомандував офіцер-кат.

Сержант і якийсь солдат приготувалися налягти на вірьовку, усе вже, здавалося, загинуло, і от-от мала статися ця нечувана підлота.

Та рантом над муром, що був саме проти того місця, де стояли Зірвиголова, Фанфан і їхні вбивці, з'явилося дуло рушниці. Майже одночасно один за одним прогриміли два постріли. Обидва солдати, що тримали вірьовку, навіть не скрикнувши, впали на землю з розтрощеними черепами.

Зірвиголова і Фанфан зараз же впізнали знайомий звук маузера.

– Дуплет! – заверещав Фанфан, миттю пожвавившись.

Капітан Руссел, озвірівши від такого несподіваного повороту подій і боячись, щоб жертва не вислизнула, вихопив револьвер з явним наміром всадити Жанові кулю в лоба. Проте раніше ніж англієць встиг прицілитись, пролунав ще один постріл, і рука з револьвером повисла, розтрощена кулею, що розбила також і рукоятку револьвера. Капітан завив від люті і болю, махаючи покаліченою кистю руки. Він мало не зомлів.

На гребені муру з'явилась людська фігура і спритно стрибнула на землю. Це був хлопець, вірніше, підліток у формі англійського лейтенанта. Стискаючи в руці рушницю, він кинув на капітана сповнений ненависті погляд і вигукнув:

– Розбійник!.. Вчасно ж я приспів!

Зірвиголова і Фанфан, впізнавши, незважаючи на переодягнення, свого вірного друга, якого вони вважали мертвим, скрикнули в один голос:

– Поль Поттер!

Четвертий улан, який вважав спочатку Поля за офіцера, уже підніс був пальці до козирка, але, зрозумівши свою помилку, схопився за рушницю. Проте юний бур випередив його і, розрядивши в нього свою рушницю, вбив на місці.

З усіх англійців живим лишився тепер тільки капітан Руссел. Він рикав і скреготів зубами, не тямлячи себе від люті, але рана не дозволяла йому ні захищатися, ні навіть тікати.

– Поль! Невже це справді ти? – не вірячи своїм очам, перепитав Зірвиголова.

– Звичайно, я! І якраз вчасно… Яке щастя!

Поль тримав в одній руці напоготові рушницю, а другою, не спускаючи очей з англійця, перерізав ножем вірьовки на своїх друзях.

– А от зараз замість них ми повісимо тебе, як розбійника і вбивцю! – оголосив він капітанові Русселу.

– Правильно, – підтримав Фанфан, – повісити його! Я сам надіну на нього петлю.

– Такий закон відплати! – з безжальною насмішкою в голосі додав Зірвиголова. – Мінливості війни, як каже мій друг Франсуа Жюно.

І знявши з своєї шиї зашморг, Зірвиголова передав його Фанфанові.

– Виконуй!

Англійський офіцер, бачачи свою загибель, кинувся був навтіки, але Фанфан, майстер підніжки, спритно збив його з ніг. Потім, міцно притиснувши злочинця до землі, паризький Гаврош просунув його голову в зашморг і передав другий кінець вірьовки Полю, який з спритністю білки здерся по стовбуру білої акації, перекинув кінець вірьовки через гілку, стрибнув на землю і сказав Жану:

– Приведи-но сюди коня.

Чудово вимуштрувані тварини не перелякалися пострілів і стояли на тому самому місці, де їх залишили.

Зірвиголова підвів одного коня до дерева, а Поль, прив'язавши кінець вірьовки до сідла, вдарив коня ногою в живіт. Тварина здибилась, потім рвонула вперед, затягуючи зашморг на шиї засудженого ката. Ривок був такий сильний, що тіло злочинця підскочило аж до гілки.

Кінь зупинився і знову метнувся вперед, цього разу розірвавши товсту вірьовку, немов нитку. Тіло каштана впало на землю.

– Батьку! Ми мстимося за тебе! – у дикому захваті вигукнув Поттер.

Позбавившись нарешті ворогів, троє друзів міцно обнялися.

Зірвиголова і Фанфан, врятовані чудесним втручанням Поля, так і засипали його запитаннями, Вони з жадібною цікавістю розпитували про все, що з ним трапилося за той час, поки вони не бачились.

Мовчазний з природи, бур у кількох словах розповів про свої пригоди:

– Течія Моддеру заносила мене, але я сяк-так все-таки вибрався. У вирі я втратив коня, але карабін врятував. Я думав, що ви загинули. Якийсь англієць став мені на дорозі. Я встромив йому штик у живіт. Тут мені спала думка позичити у нього форму хакі. Зараз же я натягнув її на себе і дістав змогу спокійно ходити серед бівуачних англійських вогнищ. В одному місці я вкрав коня і помчав до блумфонтейнівської дороги. Розвиднілося. Мій хакі, що був офіцерським мундиром, служив мені замість перепустки, розуміється, якщо не приглядатися до неї.

Я ніяк не думав, що скачу по ваших слідах, коли раптом зовсім недалеко звідси побачив вас в оточенні англійців. «Погані справи!» подумав я. Звертаю з шляху, об'їжджаю ферми і ззаду пробираюся до подвір'я цього будиночка. Тут, бачу, справи ваші все гіршають і гіршають… Швидко видираюся на мур і ледве встигаю прицілитися й покласти тих, хто збирався повісити тебе, мій любий Зірвиголово. Оце і все! А тепер, повірте мені, треба, не гаючи ні хвилини, скакати в Блумфонтейн… Ось, до речі, і свіжі коні.

– Тікати від англійців на їхніх же власних кониках – слово честі – за все життя нічого смішнішого не бачив! – сказав Фанфан.

– Справді! – погодився з Полем Зірвиголова. – Поспішаймо! Тут так і кишать англійські розвідники, а нам за всяку ціпу треба лишитися живими. Ми повинні ще відплатити їм за поразку під Паарденбергом.

– І відплатити повністю! – підхопили обидва Молокососи.

Кінець другої частини

ЧАСТИНА ТРЕТЯ
ДИНАМІТНА ВІЙНА

РОЗДІЛ І

Про те, як Оранжова республіка поглинула баролонгів ^[59] _{59
   Баролонги– одне з невеликих африканських племен.}


[Закрыть]. – Троє пастушок. – Голову капітана Молокососів оцінено в тисячу фунтів стерлінгів, а голову майора Колвілла – в один пенс. – Катастрофа. – Зникнення одинадцяти уланів. – Поява трьох незвичайних кумась.

Мовою баролонгів назва гори Таба-Нгу означає «Чорна гора». Так само названо і місто, що мальовничо розкинулось на її вершині. У місті Таба-Нгу налічувалося сім тисяч жителів, переважно негрів, і зовсім небагато білих. Колись це місто було столицею невеличкої республіки баролонгів.

Оранжовій республіці не подобалось, що крихітна негритянська держана вклинилася в її володіння. І, як завжди в таких випадках, більша країна шукала приводу для приєднання до себе меншої. Таким приводом стала більш або менш одверта неприязнь, яку виявляли до Оранжової республіки сини Марока, померлого вождя баролонгів.

У 1884 році простим декретом президента Оранжової республіки маленьку державу баролонгів було приєднано, а її громадянам оголошено, що відтепер вони мусять підлягати законам і звичаям більшої держави.

Бури завжди жорстоко поводилися з людьми чорної раси, тому баролонги покинули землю своїх предків і переселилися в Базутоленд – англійські володіння, що входили до складу Капської колонії.

Тут цілком доречно провести сумну аналогію між цим насильницьким загарбанням бурами беззахисного народу і тією завойовницькою війною, яку вела тепер проти них самих Англія і яка, незважаючи на всі жертви бурів, привела до поневолення їхньої батьківщини.

Але досить філософії, перейдімо до фактів.

Тепер Таба-Нгу, покинутий своїми споконвічними мешканцями, перетворився на жалюгідне селище з небагатьма негритянськими халупами і населеними білими людьми фермами. Від колишньої величі стародавньої столиці лишилися тільки величезні водойми дощової води, які задовольняли колись погреби всього населення і його незліченних стад. Це були споруди справді циклопічних розмірів.

Їх будують звичайно у степу, біля самого виходу з ущелини або між двома пагорбами. Вони становлять собою дуже міцні водяні басейни, з трьох боків огороджені кам'яними мурами, обмазаними глиною. Четвертого муру нема, щоб вода під час дощів могла вільно приливати в басейни.

Це справжні ставки, завжди наповнені чистою і свіжою водою. Завдяки їм місто Таба-Нгу стало важливим стратегічним пунктом.

Басейни лежать між містами Блумфонтейном і Ледібрандом, за сімдесят кілометрів від обох міст. Стратегічне значення їх було таке велике, що англійці поспішили захопити їх ще до того, як увійшли в столицю Оранжової республіки.

Поразка генерала Кроньє потягла за собою, як відомо, зняття блокади з Кімберлі і Ледісміта. Тепер лорд Робертс міг, зовсім не турбуючись про фланги, зосередити свої війська для вторгнення в Оранжову республіку зі сходу і заходу. Бури, що відступали дуже квапливо, не встигли навіть висадити в повітря водойму, а пильність, з якою охороняли її англійці, виключала будь-яку можливість замаху на неї.

Охорона водойм складалася з двох ескадронів уланів, двох батальйонів драгунів і однієї артилерійської батареї. Це були досить солідні сили, якщо навіть не рахувати тих полків, які щодня, проходячи мимо, розташовувалися на привал біля водопою.

Вартові, розставлені один від одного на відстані людського голосу, весь час крокуючи вздовж вікових мурів, за якими виблискувала на сонці вода, не дозволяли наближатися до басейнів хоч трохи підозрілим людям.

Проте навколишнім фермерам англійці дозволяли, як і раніше, напувати тут худобу, – звичайно, не з душевної доброти своєї, бо англійці нічого не роблять без вигоди.

Цього разу вигода полягала н тому, що у фермерів було п'ять-шість сотень дійних корів (упряжні бики були забрані у військові обози), які давали чудове молоко. З нього селянки готували смачне масло. А цими продуктами, як відомо, особливо любили поласувати улани, драгуни, артилеристи та й волонтери англійської армії. Худоба могла стати в пригоді також і в разі голоду. Ось чому пастухам з їх стадами було відкрито вільний доступ до басейнів.

Усі чоловіки, і молоді, і старі, пішли на війну, і худобу на водопій гнали жінки. Та діло це було нехитре – слухняні тварини добре знали дорогу й самі.

Того дня, про який буде у нас мова, три молоді селянки пригнали сюди сотні півтори корів. Попереду, поруч з телицею, на нашийнику якої висів бронзовий дзвіночок, ішла кремезна білява дівчина в чепчику, схожому на голландський. На руці у неї висів великий кошик. За нею йшла друга – жвава смуглянка у неймовірному солом'яному капелюшку з побляклими штучними трояндами. Як і перша, вона скромно опускала очі, але було помітно, що це давалося їй нелегко.

У неї на руці висів такий самий кошик, як, проте, і в третьої, худенької, незграбної, майже жалюгідного вигляду дівчини.

До першої погонички підійшов уланський сержант, уклонився їй з витонченою вишуканістю гарнізонного вояки і сказав банальний комплімент.

Дівчина зупинилася як вкопана, не моргнувши омом, навіть не глянувши на унтер-офіцера, німа і байдужа до нього і його слів.

В той же час капрал звернувся до другої погонички, а хтось із солдатів – до третьої. Результат той самий: ні погляду, ні слова, ні руху! Солдати зареготали, а сержант вигукнув:

– Справжні дикунки! Боже мій, які ж вони дурні! – і вже серйозно додав: – Я бачу вас тут вперше, красуне, і вам має бути відомо, що мені наказано оглядати речі тих, хто йде до водойми. Що там у вас у кошику?

Але «красуня», як і раніше, навіть не ворухнулась, тільки тупо дивилася перед собою широко розкритими очима.

– Та вона просто дерев'яна, клянуся честю! А може, з пап'є-маше? – і, знову розсміявшись, він обережно взяв кошик і, зазирнувши в нього, сказав: – Бутерброди з маслом, фрукти, якесь шмаття, в'язання… Не бачу в цьому нічого страшного. Проходьте!

Капрал і солдат, наслідуючи сержанта, із сміхом зазирнули в кошики двох інших селянок і собі повторили:

– Проходьте!

Але ті, наче скам'янівши, не ворушились; тоді солдати жестами запропонували їм іти далі.

Дівчата нарешті зрозуміли і зникли за муром водойми. І весь час, поки їхні корови фиркали й пили, солдати потішалися з них, не скуплячись на досить брутальні слівця.

– Слово честі, якби моя наречена Фанні Уолтер, на якій я оженюся після війни, була така ж базіка, як ці дівчиська, я вважав би себе найщасливішим в усьому королівстві! – вигукнув один з них.

– А може, вони глухонімі? – додумався другий.

– Кажуть, що глухонімі найідеальніші господарки! – реготав третій.

– Дикунки! Англійської не розуміють… – знизав плечима сержант.

А дівчата тимчасом відкрили свої кошики, дістали звідти по кусню хліба з маслом і так само мовчки взялися з апетитом уминати свій сніданок, запиваючи його водою з басейну, яку черпали прямо пригорщами.

Коли величезна череда потяглася назад, одному з солдатів спало на думку напитися молока. Він зупинив першу корову, покликав товариша, в якого був бляшаний кухоль кольору хакі, і, примусивши його тримати посудину, взявся доїти корову.

Чи в нього не було досвіду в цій справі, чи він завдав тварині болю, але корова вирвалась і так почастувала задньою ногою обох, що вони повідлітали в різні боки.

Засоромлені і розлютовані любителі молока зніяковіло підвелися під вибух оглушливого реготу солдатів.

Тоді худа і на вигляд незграбна дівчина, що досі не виявляла ніяких ознак люб'язності; зупинилась, підняла з землі кухоль і, моргнувши своїй чорнявій товаришці, ніжним повторенням якихось звуків вгамувала розлючену тварину.

Із професіональною спритністю дівчина взялася за соски корови і за кілька секунд наповнила посудину пінявим молоком. Потім просто, без церемоній, незграбним рухом простягла кухоль солдатові, який потирав забиті місця.

Англієць одним духом спорожнив кухоль і сказав, посміхаючись:

– Ваш вчинок доводить, що у вас добре серце. Не стану пропонувати вам грошей, щоб не образити вас, але щиро дякую.

Зразу ж, помахуючи кухлями, до дівчини підійшли і інші солдати з проханням надоїти і їм молока.

У відповідь дивна пастушка тихенько свиснула, і корови, юрмлячись, риссю пустилися геть. Утворився справжній живий мур рухливих тіл, пробитися крізь який не було ніякої змоги. У цей час красива блондинка в голландському чепчику помітила на стіні басейну об'яву, на якій почерком ротного писаря були написані такі не гідні цивілізованої людини рядки:

«Тисячу фунтів стерлінгів тому, хто доставить живим або мертвим капітана Зірвиголову.

Майор Колвілл».

Прочитавши цю об'яву, дівчина прикусила губу, щоб стримати лукаву усмішку, і спокійно пройшла мимо.

А через добу ті самі вартові знову зустріли ту саму череду і тих самих погоничок. Ніяких змін у поведінці бурських пастушок: та ж млява хода, той же тупий погляд, ті ж кошики на руках. Тільки третя з пастушок, та, що вчора так спритно доїла, несла, крім кошика, ще велику дерев'яну дійницю.

Зате солдати були сьогодні куди люб'язніші з пастушками, ніж напередодні. Сержант навіть не зазирнув у їхні кошики.

Коли худоба напилася й череда з блискучою від води шерстю вирушила назад, дівчина з дерев'яною дійницею зупинила корів. Селянка поставила на землю свою посудину, присіла біля однієї з тварин на коліна і, наповнивши дійницю, знаками дала зрозуміти солдатам, що молоко в їх повному розпорядженні.

Солдати зустріли цей приємний і несподіваний подарунок радісним «ура».

Піхотинці, улани, артилеристи кинулися на штурм дійниці і, черпаючи молоко своїми похідними кухлями, швидко спорожнили її. Дівчина знову наповнила дійницю.

Весь цей час навкруги стояв нескінченний гул радісних людських голосів; корови мукали і били копитами землю. Ніхто вже не звертав уваги на двох інших пастушок, захованих муром водойми і чередою з'юрмлених тварин.

Невтомна доярка робила свою справу хвилин з двадцять. Тільки побачивши, що до неї підходять подруги, вона підхопилась і, взявши дійницю, мовчки пішла їм назустріч.

Але солдати ніяк не хотіли відпустити її з порожніми руками, не віддячивши за частування; цього наполегливо вимагали їхні ублаготворені шлунки. Хтось із уланів зняв з голови каску, кинув у неї дрібну монетку і пустив її по колу; кожен кидав у каску свою лепту, керуючись своїми можливостями і щедрістю.

За хвилину зібрані монети срібним струмком посипалися в дійницю.

Не подякувавши солдатам, усе з тим самим дерев'яним обличчям, дівчина побігла навздогін за подругами і скоро зникла з очей. По дорозі вона з огидою викинула англійські гроші у першу зустрічну яму.

Тільки-но вона приєдналася до подруг, усі три пастушки кинулися навтіки разом з чередою, що, ніби оскаженівши, понеслася щодуху.

Англійці ж, задоволені тим, що хоч трохи порушилася нудна одноманітність їх життя, розважалися, наче діти.

Їх веселощі гостро обірвав тривожний оклик вартового. До водойми дрібною риссю наближався взвод кавалеристів у хакі. Загін складався з двадцяти уланів. Троє з них, мабуть офіцери, без пік і обперезані білими шарфами. Попереду тюпав високий офіцер з сивіючою бородою, жорстокими рисами обличчя і неспокійними рисячими очима.

Він був у чині майора, про що свідчили золоті корони на еполетах його мундира, а цифра, вишита на комірі, вказувала на те, що він належить до третього уланського полку.

Хай йому чорт! Та це ж наш давній знайомий, кат Давіда Поттера, запеклий ворог капітана Зірвиголови, останній живий член військового суду – майор Колвілл власною персоною! Він здавався чимсь серйозно стурбованим і заклопотаним, наче якась чорна думка невідступно терзала його душу.

Безперечно, майор – смілий солдат. Але навіть і найхоробріша людина не може лишатися спокійною, знаючи, що десь поруч кружляє і ходить по її слідах невгамовне чортеня, яке засудило на смерть п'ятьох членів військового суду і вже виконало свою страшну клятву щодо чотирьох.

Просто кажучи, майора кидало то в жар, то в холод. Вдень і вночі його переслідувала непідступна думка, що смерть чекає його на кожному кроці. А життя у безперервному чеканні смерті це вже не життя. Ось чому майор, готовий на все, аби покінчити з невловимим ворогом, вдався до не гідного для солдата заходу – обіцяв грошову нагороду за голову командира Молокососів. У англійців це називається «вдатися до допомоги кавалерії святого Георгія» (такий образний вислів народної мови зобов'язаний своїм походженням тому, що на одному боці золотого фунта стерлінгів зображено, як святий Георгій на коні перемагає дракона). Майор був багатий, а тому, не замислюючись, запропонував чималеньку суму в тисячу фунтів стерлінгів за голову свого ворога.