Текст книги "Капітан Зірвиголова"

Автор книги: Луи Анри Буссенар

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 18 страниц)

ЧАСТИНА ДРУГА
БОРОТЬБА ВЕЛЕТНІВ

РОЗДІЛ І

Знову бій. – Усі в хакі. – Що таке хакі? – Знову шотландці. – «Роєр» Поля Поттера. – Білі шарфи. – Дванадцятий. – Без страху і докору. – Смерть сміливця. – Поразка. – Марні умовляння. – Псалом. – Пророцтво.

Обидві армії – бурів і англійців – стояли під Кімберлі. Сутичка між ними була неминучою. Лорд Мітуен мав намір визволити місто, обложене військами Кроньє, а Кроньє готувався непохитно захищати свої позиції.

Англійська регулярна армія так само, як і добровольча армія ^[42] _{42
  У бурів не було обов'язкової воїнської повинності.}


[Закрыть]бурів, спішно закінчувала останні приготування до бою. Над обома таборами нависла зловісна тиша, як завжди перед ураганом бою.

Бури, ці свідомі противники наступальної стратегії, усі свої сподівання покладали на оборону.

Добре прикриті скелями, пагорбами і окопами, бури спокійно чекали англійців, уважно стежачи за кожним їх рухом.

І все-таки добровольці були трохи спантеличені. Їх ворогів наче підмінено. Куди поділися білі каски, султани на шоломах, яскраві мундири і шкіряна амуніція англійців! Наче крізь землю провалились мідні і жерстяні воїнські брязкальця. Не лишилося й натяку на яскраві кольори: ні сліду білої, чорної або іншої різкої барви. Тьмяний, побляклий стрій англійської піхоти рухався на бурів якимсь розпливчастим громаддям. Що б це значило?

Фанфан, лежачи поруч із Зірвиголовою, знайшов влучне слівце для характеристики цієї дивної зміни в англійській армії:

– Можна подумати, що англійчики викупалися в патоці. Га, хазяїне?

Зірвиголова засміявся:

– Вони одержали форму хакі.

– А що таке форма хакі? Поясни, якщо можеш, поки не почалася бійка.

– Ну, що ж, це зовсім неважко. Англійці, щоб стати менш помітними для занадто вже зірких очей наших друзів-бурів, ввели нову форму кольору чи то іржі, чи то іспанського тютюну. Цей тьмяний колір диких каштанів майже зливається з землею, ось чого війська на великій відстані стають невидимими. Тим більше, що в них пофарбоване в колір хакі геть усе: шоломи, каски, куртки, штани, ремені, ранці, піхви шабель і штиків, ковдри, фляги, гетри і патронташі. Тому, куди б ти не кинув оком, воно всюди натрапить на однотонне тьмяне забарвлення, ніщо не звертає на себе уваги.

– Хитро придумано! Та коли вже пани англійчики взялися за це, чому б їм не пофарбувати собі за одним заходом руки і обличчя? Оце був би маскарад!

– Ти думаєш, що жартуєш? Не знаю, чи дійшли вони справді до того, щоб фарбувати обличчя і руки, але в санітарному поїзді розповідали, що білих і сірих коней перефарбовують на хакі.

– А чому б не пофарбувати і полкових собак? Тоді хакі став би національним кольором англійців.

Національним кольором?

Так, це правильно! Фанфан мав рацію. Перетворивши армію на одну тьмяну пляму, хакі знебарвив і всю англійську націю. За якихось кілька днів цей колір став символом крикливого, брутального, неспокійного і кровожерливого імперіалізму,

Насамперед цим кольором заволоділа мода. Жінки вирядилися в плаття кольору хакі; стрічки, завіски, білизна, гаманці, тютюнові кисети, носові хусточки – усе кольору хакі.

Газети, випущені на папері хакі, витримували десятки видань. Їх сторінки розвівалися над тріумфуючим натовпом, ніби розгорнуті прапори. Жебраки, одягнуті у лахміття хакі, збирали прямо-таки золоту данину.

Потім буйно розрослася література хакі. Бо хіба не хакі вся ця література, що збуджувала до безумства британський шовінізм, зводила з розуму велику англійську націю і намагалася довести їй, що двісті п'ятдесят тисяч її солдатів, яким завдали поразки і ганьби двадцять п'ять тисяч бурських селян, – найкращі в світі війська!..

Хакі став також кольором теперішнього уряду. І він залишиться кольором уряду завтрашнього дня, бо вибори відбуватимуться під прапором хакі. У Йорка ^[43] _{43
  Натяк на війну Червоної і Білої троянди (1455–1485 рр.), що протягом тридцяти років спустошувала Англію. Війна точилася між представниками двох віток англійського королівського роду Плантагенетів, герцогами Йорком і Ланкастером.}


[Закрыть]була біла троянда, у Ланкастера – червона, у Чемберлена – хакі.

Для зміцнення слави Великобританії здадуться всі засоби!

Не можна, проте, сказати, щоб дебют нового національного кольору під Кімберлі був занадто славний.

Генеральний бій ще попереду, але прелюдія до нього справді велична. Звідкись здалека, з-за лінії горизонту, англійські гармати, стволи і лафети яких також пофарбовано на хакі, виплюнули кілька ліддитових снарядів.

З боку бурів цілковита мовчанка: мовчать гармати Крезо ^[44] _{44
   Крезо– центр металургійної і збройової промисловості Франції.}


[Закрыть], мовчать «Максими» ^[45] _{45
   «Максим»– станковий і ручний кулемети. Назва за ім'ям винахідника.}


[Закрыть], мовчить і «Довгий Том; рушниці – і ті не хочуть відповідати.

І раптом понад окопами зазвучав хор низьких чоловічих голосів і попливла плавна, урочиста мелодія. Поступово до хору приєднувались нові й нові голоси; спів міцнів, ширився і, розливаючись далі й далі, долинув до англійських ліній. Це був старовинний псалом гугенотів, палке моління, звернуте до бога-войовника.

Бури стояли, підвівшись на весь зріст, не звертаючи уваги на град снарядів; у правій руці вони тримали капелюхи, лівою стискали рушниці; вони співали псалом своїх предків.

З англійського боку у відповідь пролунала така ж урочиста і протяжна мелодія, схожа на релігійний спів.

Це державний гімн на честь англійської королеви; від надто частого і голосного виконання його з часу панування в Англії хакі похрипли всі глотки в Об'єднаному королівстві.

Кинутий у відповідь бурам і підхоплений п'ятнадцятьма тисячами солдатів лорда Мітуена гімн «Боже, охороняй королеву» справляв грандіозне враження.

Навіть звичайнісінькі слова цього гімну набирали в устах солдатів хакі погрозливого характеру.

Але бури, спокійно насунувши на голову капелюхи, вже сховалися у своїх бойових укриттях. Настала урочиста хвилина: зараз станеться сутичка.

Лорд Мітуен з властивою йому гордовитою зневагою вельможі і вояки вирішив атакувати бурів з фронту, його прекрасно вимуштрувані і загартовані в боях війська зразу ж виб'ють з позицій усіх цих селюків, усю цю недисципліновану, ненавчену армію, без досвідчених командирів.

– Вперед! Кроком руш!

Змахнувши шаблями, офіцери повторили наказ про виступ; горністи засурмили атаку, а волинщики, притиснувши до губ свої інструменти, заграли шотландський марш.

Сьогодні ще раз, і більше ніж коли, противник був вимушений кинути на першу лінію вогню шотландську піхоту.

Але невже це ті самі гордонці, які ще недавно так пишалися своєю мальовничою формою?

Куди поділись їхні червоні мундири? А кільти, оті славетні шотландські спіднички у різноколірну клітку? А панчохи з вилогами? А білі гетри і черевики з пряжками? Усе замінив хакі. Гордовитий син гір перетворився на непоказного піхотинця, одягнутого в мундир, штани й гетри кольору дикого каштана.

На зміну яскравому пледові прийшла ковдра кольору кінського посліду. Єдиною згадкою про форму, якою він так пишався, був великий, облямований хутром шкіряний гаман на животі, наче торбина жебрака.

Та не одяг прикрашує людину, і не червоний козакин і кільт роблять відважними гордонців. І під формою хакі шотландський солдат зберіг усю відвагу і стійкість. Прикрившись цепом стрільців, їх бригада виступила парадним маршем, тоді як англійська артилерія, зайнявши позиції на флангах, засипала бурів градом снарядів і шрапнелі.

Бури відповідали їм тим же, і не без успіху. Артилерійська обслуга працювала навдивовижу точно, вносячи жахливі спустошення в лави англійців. Час від часу «Довгий Том», оглушуючи обслугу своїм громоподібним гуркотом, також посилав англійцям свій страхітливий снаряд.

Зірвиголова притиснув до очей польовий бінокль, ніби стежачи за польотом ядра, і, побачивши, що воно перекинуло ворожу гармату разом з її обслугою і кіньми, радісно вигукнув:

– Влучив!.. Браво, пане Леон, браво!

Леон – француз на службі південноафриканських республік. Один з тих, хто разом з Галопо, Грюнсбургом, графом Віллебуа-Мареєм і багатьма іншими сміливцями примчав сюди, щоб пролити свою кров за священну справу свободи. Видатний інженер, Леон взявся виконувати у бурів обов'язки артилериста. Під його керівництвом пересувались і встановлювались усі ці смертоносні гармати, він давав точний приціл і, як висловився Зірвиголова, бив у саму точку.

Незабаром Леон став чудовим артилеристом. Англійці, яким він завдавав величезних втрат, з ненавистю вимовляли його ім'я.

Шотландська бригада наближалась. Зав'язалася перестрілка.

Молокососи, зайнявши відведену їм позицію, жваво балакали. Точніше, Молокососи-іноземці, бо в молодих бурів уже виявлялась характерна риса їх національної вдачі – мовчазність.

Поль Поттер заряджав свою рушницю. Робота не з скорих: треба засипати порох у дуло, опустити туди з допомогою шомпола кулю, загорнуту в просякнутий жиром пиж, потім надіти на затравковий стержень мідний пістон… Така процедура відбирала добрих півхвилини, тоді як маузери встигали за той же час зробити десяток пострілів. Але юний бур цінив не так кількість, як якість пострілів.

– От і все, – спокійно вимовив він. – Рушниця до ваших послуг, панове «білі шарфи»!

Усе англійське командування, від генерала до молодшого офіцера, для відзнаки свого звання носило білі шовкові шарфи. Отже, неважко збагнути, кому були адресовані грізні слова юного бура.

– А хіба добрий маузер гірше послужив би їм? – спитав Зірвиголова.

– Ой, не кажи ти мені про сучасну зброю! – запротестував Поль Поттер голосом, в якому так і бриніла нотка злопам'ятства. – Вона, бачиш, не вбиває. Згадай госпіталь під Ледісмітом. Гуманна куля… Ну, ні! Куля мого «роєра» не знає пощади. Той, в кого вона влучить, приречений. Та от, можеш сам переконатися. Бачиш того офіцера, ліворуч під нас?.. Он того, що змахнув шаблею.

Офіцер, про якого говорив Поль, був на відстані не менше як п'ятсот метрів. Незважаючи на це, гострий зір молодого бура вловив навіть рух його руки.

Поль трохи підняв дуло старовинної рушниці, секунди три прицілювався і спустив курок. Пролунав сильний постріл, і коли густий дим розвіявся, Зірвиголова, що не відривав очей від бінокля, побачив, як офіцер судорожно схопився рукою за груди, завмер на секунду і гепнувся обличчям в землю.

– Жахливо! – мимоволі вирвалось у начальника Молокососів.

А Поль, вийнявши з кишені ніж, зробив зарубку на прикладі рушниці, потім підняв курок, прочистив дуло і знову методично, не кваплячись, як мисливець, що обстрілює виводок куріпок, зарядив свій «роєр».

Засипати порох з бичачого рога, брати кулю з шкіряної сумки, вкладати її у просякнутий жиром пиж, надівати пістон на затравковий стержень – уся ця процедура здавалася начальникові Молокососів занадто довгою. Він стріляв безперестану.

– Дванадцятий відтоді, як мати принесла мені рушницю мого покійного батька, – пробурмотів Поль.

– Що дванадцятий? – здивувався Зірвиголова.

– Оцей офіцер. Одинадцятий був артилерійський капітан…

– Адамс! – вигукнув Зірвиголова. – З четвертої батареї!.. Так це ти його вбив?

– Еге ж. Він глузував з нас. Найвлучніші стрільці не могли його досягти. Я ж миттю зняв його з коня.

– То, значить, ти нічого не знаєш? Він же… Це був один з катів твого батька.

У Поля вирвався звук, схожий на радісний рев:

– А, так це був він? Той самий бандит?.. Дякую тобі, Жан! Ти навіть не уявляєш, яку дав мені радість!.. Чуєш, батьку? Я помстився за тебе. Страшно помстився!

Тимчасом мужні шотландці, одурманені пекельною зливою куль, явно завагались, їх шеренги, поріділі від нищівного вогню бурів, похитнулися.

– Зімкнутись! Зімкнути ряди!.. – раз у раз горлали офіцери.

Стрій зімкнувся, але не зрушив з місця. Людська хвиля розбилась об ураган снарядів.

Ще кілька секунд – і почнеться безладний відступ, можливо, втеча.

Генерал Уошоп, що командував атакою, зрозумів, яка небезпека їм загрожувала.

Це був старий вояка, відважний і добрий. Солдати шотландської бригади дуже любили його, а він усіх їх знав на ім'я. Уся його військова служба пройшла у полку Гордона. Він, єдиний з усіх, категорично відмовившись від хакі, носив ще нарядне обмундирування гордонців.

Коли напередодні лорд Мітуен наказав йому розпочати лобову атаку бурських позицій, генерал Уошоп шанобливо відповів йому, що подібне завдання над людські сили. Але Мітуен уперся так само, як Уайт у бою під Ледісмітом. Віп недооцінював бурів, їх тверду, наче граніт, непохитну стійкість. Він вірив у перемогу і вимагав її за всяку ціну. Уошоп мусив або підкоритися, або віддати свою шпагу.

Віддати шпагу?.. Нізащо!

Але підкоритися – значило йти на смерть. Гаразд! Хай буде так. Він зуміє з гідністю вмерти!

З стоїцизмом стародавнього римлянина Уошоп віддав останні розпорядження, написав дружині зворушливого листа і, наче рицар без страху і докору, повів свою бригаду на приступ.

І ось настала хвилина, коли почали здійснюватися його сумні пророкування.

З фронту позиції бурів були нездоланні. Але все-таки – вперед! Ще одне зусилля – останнє, щоб врятувати воїнську честь.

Він піднявся на стременах і, потрясаючи шаблею, лунким голосом скомандував:

– Вперед, солдати!.. Вперед! За королеву! Шотландці, натхнені палким закликом, ринули на приступ.

Стрілянина стала жахливою, а старий генерал, спокійний, немов на параді, не переставав вигукувати:

– Вперед, сміливці! За королеву! Вперед!..

Генерал, хоч був яскравою мішенню для найспритніших стрільців бурської армії, здавався невразливим. Каска в нього була пробита, мундир подертий, люди навколо нього так і падали, а він все ще вимахував шаблею.

Незабаром він у розпалі бою опинився в зоні вогню Молокососів. Ті стріляли безперервно, спорожняючи магазини своїх маузерів, і все-таки жоден їхній постріл не зачепив генерала. Та ось Поль Поттер, навдивовижу спокійно навівши на нього свій «роєр», спустив курок страшної рушниці, гуркіт якої заглушив сухе цокання автоматичних карабінів. Генерал Уошоп, повторюючи трагічний рух людини, пораненої в груди, судорожно схопився за них рукою, захитався в сідлі і, сковзнувши на круп коня, впав на землю, вбитий наповал.

– А-а, ще один! – радісно вигукнув молодий бур. – Це вже тринадцятий!

І він тут же зробив нову зарубку на ложі своєї рушниці.

Побачивши, що генерала вбито, шотландці завагались. Вони ще не відступали, але й не рухалися більше вперед.

Стрілянина тривала дедалі нещадніша і запекліша. Лави шотландців швидко рідшали. Уже третина всієї їхньої бригади лежала на землі вбитими і пораненими.

– Відступати! – розляглася чиясь команда.

Це кінець! Англійці, зазнавши ще однієї поразки, безладно відходили, з квапливістю, схожою на паніку. Як просто було б тепер перетворити їх поразку на цілковитий розгром і захопити в полон усі десять тисяч одурілих від страху солдатів. Але для цього треба було б перейти в атаку, а бури ніяк не хотіли розлучатися із своїми укріпленнями.

Іноземні офіцери благали Кроньє атакувати англійців. Той рішуче відмовився. Даремно вказували йому іноземці на безладну втечу деморалізованої англійської армії. Досить було послати галопом в обхід військам королеви хоча б дві тисячі кавалеристів, щоб відрізати англійцям можливість відступити.

Кроньє тільки зневажливо знизав плечима і навіть не удостоїв їх відповіддю.

А час минав, наближалась ніч. Скоро вже буде пізно щось починати.

Іноземці, розлючені цією ідіотською впертістю, через яку гинули плоди блискучої перемоги, все ще наполягали.

– Та зрозумійте ж ви, – кричав якийсь австрійський офіцер, – якщо ми візьмемо в полон корпус Мітуена, то увійдемо в Кімберлі без єдиного пострілу.

Кроньє знову лише знизав плечима і, навіть не пояснивши причини відмови цим відважним людям, які покинули свої родини й справи, щоб воювати за його батьківщину, повернувся до них спиною і звернувся до бурів, що оточували його:

– Прославимо господа і подякуємо йому за подаровану нам перемогу, – і перший заспівав псалом.

– Нічого не вдієш, – з сумом прошепотів полковник Віллебуа-Марей. – Він не знає навіть азбуки сучасної війни. І наперед можна сказати, що, завдяки роздутій славі і сліпій вірі в нього бурів, Кроньє стане злим генієм своєї вітчизни.

Ці справді пророчі слова менше як через два місяці печально ствердилися.

РОЗДІЛ II

Іноземний легіон – легіон приречений. – Нічна атака. – «Довгий Том» дістав пошкодження. – Бронепоїзд. – Кроньє наказує, Зірвиголова виконує. – Вперед, Молокососи! – Динаміт. – Залізницю заміновано. – Наказ Фанфану. – Зірвиголова на мосту. – Ірландець. – У вирі.

Нема чого й казати, Європа виявила у мало відомих їй досі бурів багато благородних і прекрасних рис.

Бури у високій мірі відзначилися тверезістю, витривалістю, безкорисливістю, відвагою, патріотизмом. Ці притаманні їм достоїнства викликали захоплення всього світу і примусили навіть ворогів ставитися до них з повагою. Проте слід визнати, що одна з найкращих людських якостей – почуття вдячності – була знайома їм тільки в дуже невеличких дозах.

Бури з самого початку платили недовірою тим людям, які разом із своєю кров'ю несли їм у дар незаперечний воєнний досвід.

А ці ж люди були не звичайними шукачами пригод. Ні, то були видатні офіцери – французи, австрійці, німці, росіяни, – блискучі здібності яких високо оцінювалися в їх рідних країнах. Незважаючи на це, іноземних волонтерів довго держали осторонь серйозних справ, на найменших постах. Їм доводилося з труднощами пробивати собі дорогу, ніби всупереч волі бурів роблячи їм ті чи інші послуги.

Та незважаючи на всі старання, їх так і не оцінили по заслузі аж до кінця війни, так і не взяли від них усієї тієї користі, яку вони здатні були і хотіли принести. До їх порад рідко прислухалися, і у взаєминах з ними виявлялась обурлива байдужість, що інколи доходила до зневажання і навіть невдячності. Про це одностайно свідчать усі іноземці, які воювали в армії Трансваалю. Їх розповіді про бурську війну пройняті гіркотою розчарування.

Навіть більше: мри кожній зручній нагоді бури використовували іноземців для виконання найважчих і найнебезпечніших операцій. Їм припадали найбільш виснажливі завдання, їм доручали найважчі діла, ними свідомо жертвували і часто посилали на вірну смерть без усякої користі для справи, чи, правильніше, з метою зберегти життя бурам. Словом, європейські добровольці були в Трансваалі на становищі іноземного легіону, який бури широко використовували на різні потреби, приблизно так само, як ми у Франції використовуємо наш іноземний легіон.

Проте не можна твердити, що таке становище було не до душі нашим відважним волонтерам. Цим одчайдушним хлоп'ятам надавалась цілковита можливість битися, наче одержимі, і робити подвиги, що здавалися нездійсненними і межували з легендою.

Ми вважали доречним згадати тут про цю не позбавлену певного історичного значення рису характеру бурів, тим більше, що саме через неї наш хоробрий капітан Зірвиголова незабаром знову мав нагоду відзначитися.

Вночі після кривавої поразки, завданої англійській армії, виснажені бури міцно поснули на тих самих пагорбах, які вони так сміливо захищали. Вартові ледве проганяли від себе дрімоту, і навіть стрільці, що несли службу охорони на далеко висунутих постах, обважнівши від утоми, лежали в глибині своїх земляних укриттів, напівзаплющивши очі і з незмінною люлькою в роті.

Раптом яскраві спалахи вогню прорізали темряву на півдні, загуркотіли гармати і, прорвавши нічну тишу виючим польотом, на бурів полетіли фугасні снаряди, розсипаючи навколо себе фонтани осколків.

Зчинилася безладна метушня, почулися заклики: «До зброї!», вигуки начальників, які насилу відновлювали бойовий порядок, коротше кажучи, почалося те безладдя, що його завжди тягне за собою несподіваний нічний напад.

Нарешті, по всій лінії загриміли у відповідь гармати бурів. Але вони били навмання по тих місцях, де спалахували постріли. Звичайно, що галасу було далеко більше, ніж діла. Принаймні з боку бурів.

І, навпаки, складалося враження, що англійці наперед вивірили свої приціли. Незважаючи на темряву, їхні снаряди падали жахливо точно.

За дуже короткий час дві бурські гармати були пошкоджені і виведені з ладу ліддитовими снарядами. Але незрівняно серйозніше було інше: англійці понівечили «Довгого Тома», велику гармату Крезо. Бурів охопив справжній відчай. Почулися гнівні, сповнені жаху вигуки:

– «Довгого Тома» підірвано!.. «Тома» підірвано!.. Кляті англійці!

– Мерзотники! Підлота! Розбійники!..

Ствол найкращої гармати бурів, яка своїм калібром і далекобійністю перевищувала всі англійські гармати, було покалічено. Невідомо звідки випущений англійський снаряд з диявольською точністю вдарив у край її жерла. Ще трохи – і він пройшов би у самий механізм «Довгого Тома».

Але й без того наслідки були серйозні. Жерло гармати сплющилося, ніби від удару парового молота, а метал розпікся так, що край жерла став темночервоний. На додаток до всього гармата перевернулася разом із своїм лафетом. Вона остаточно вийшла з ладу.

«Довгий Том». Бідолаха «Том»!

Здавалося, що разом з цією гарматою англійці покалічили душу опору.

Люди товпилися навколо гармати, наче біля смертельно пораненого головнокомандуючого. Відважний французький інженер Леон, немов лікар, з гіркотою досліджував пошкодження.

– О, я вилікую її, неодмінно вилікую! – сказав він, погрожуючи кулаком англійцям, які все ще стріляли з берегів Моддеру.

Кроньє у цей час сидів сам у своєму наметі. Схилившись над картою, він при свічці вивчав найменші звивини поля.

Йому доповіли про нещастя.

– Та хіба ви не догадуєтесь, звідки стріляють? – спитав він з тим непорушним спокоєм, який ніколи не залишав цю людину.

– Ні, генерале. У тому напрямі не було жодної англійської батареї.

– Значить, її встановлено недавно, хвилин з п'ять тому.

– Не розумію, – відповів ад'ютант.

– А бронепоїзд? Забули?

– Ах, справді! Клятий бронепоїзд! – вигукнув ад'ютант.

– Його в таких випадках тихо підводять і зупиняють на ділянці залізничної колії, заздалегідь наміченій для математично точного прицільного вогню, – сказав Кроньє. – Морські гармати, що посилають нам зараз свої снаряди, встановлені на спеціальних платформах і наведені під певним кутом, також заздалегідь вивіреним. І от результати!

– Але що ж робити, генерале?

– Треба раз і назавжди захопити фортецю на колесах. Для цього треба зруйнувати за нею колію. А ще краще знову підірвати міст через Моддер.

– Негайно? – спитав ад'ютант.

– Так. Але в нас ледве вистачить людей для захисту позицій в тому разі, якщо англійці здумають відновити наступ. А це цілком можливо, бо напад бронепоїзда – не що інше, як диверсія, щоб відвернути нашу увагу. Ворог вважає, що нас далеко більше. Ах, коли б у мене було десять тисяч солдатів!

– Але ж на це рисковане діло цілком вистачить кількох рішучих людей, – заперечив ад'ютант.

– Правильно. Тільки де знайти таких людей?

– А Молокососи? А їх командир Зірвиголова? – сказав ад'ютант.

– Діти! – вигукнув генерал.

– Правильно, що діти, але сміливі, мов леви, і хитрі, як мавпи!

Подумавши трохи, генерал погодився:

– Добре. Покличте сюди капітана Зірвиголову.

– Слухаю, генерале!

Через кілька хвилин ад'ютант повернувся в супроводі відважного француза.

Жан стояв перед прославленим ватажком бурських військ, шанобливо виструнчившись по-військовому, але, як завжди, впевнений у собі і зберігаючи почуття власної гідності.

Кроньє втупив у нього ясний і твердим, як сталь, погляд свого єдиного ока і без далеких передмов спитав:

– Скільки людей у вашому розпорядженні?

– Сорок, генерале.

– Чи можна на них покластися?

– Як на мене самого, генерале.

– Чи вмієте поводитись з динамітом?

Жан згадав про свої мандрівки в Клондайку, де мало не щодня йому доводилось вдаватися до динаміту, і, не вагаючись, відповів:

– Так, генерале, і вже давно.

– В такому разі, у мене є для вас важке, майже нездійсненне доручення.

– Якщо тільки важке, вважайте, що його вже виконано. Якщо нездійсненне – то або воно буде виконане, або ми самі загинемо.

– Справа не в тому, щоб померти, а в тому, щоб успішно виконати доручення.

– Слухаю, генерале!

– Я не обіцяю вам за це ні звання, ні почесті, ні навіть нагороди.

– А ми й не продаємо своєї крові, генерале. Ми воюємо за справу незалежності Трансваалю. Розпоряджайтеся нами, як дорослими солдатами, що виконують свій обов'язок.

– Саме так я і роблю! Наказую вам відрізати відступ бронепоїзда і висадити міст у повітря. Дійте негайно! Ідіть, мій хлопчику, і ще раз виправдайте ваше славне прізвисько.

Віддавши честь генералові, Зірвиголова вийшов. Він вихором промчав по табору, на який все ще сипалися англійські снаряди, зібрав Молокососів, наказав їм сідлати коней і роздав кожному по п'ять динамітних патронів і бікфордові шнури з ґнотами. На все це у нього пішло не більше як десять хвилин.

– Вперед! – скомандував він.

Маленький експедиційний загін складався з сорок одного чоловіка.

Хлопчаки шалено скакали, щохвилини рискуючи скрутити собі в'язи серед скель і вибоїн, бо єдиними джерелами світла у цій кромішній темряві були зірки та спалахи гарматних пострілів.

Але в добрих бурських конячок була така впевненість і сила у ході, ними керував такий безпомилковий інстинкт, що жодна з них ні разу не тільки не впала, а навіть і не спіткнулась. За п'ятнадцять хвилин вони пробігли відстань у чотири кілометри.

І от Молокососи вже недалеко від залізниці. За п'ятсот-шістсот метрів виблискують води Моддеру. Обриси місцевості, яку вони як розвідники з'їздили вздовж і впоперек, такі знайомі їм, що, незважаючи на темряву, юнаки впізнають найменші її звивини. Спішилися, не прохопившись ні словом. Відчувалось, що англійці тут так і кишать.

Десять Молокососів лишилися охороняти коней. Решта, захопивши динамітні патрони, пішли за своїм командиром.

Вони пересувались, наче справжні індійці, додержуючи величезної обережності: повзли, зупинялись, ховалися то за скелею, то в чагарнику і знову йшли.

Бронепоїзд стояв всього за півтора кілометра від Молокососів. Гармати його гуркотіли, оглушаючи їх. По залізничній колії снували якісь тіні, вимальовувались силуети вартових, розставлених по двоє через півтораста-двісті метрів.

Відважні хлоп'ята з надзвичайною швидкістю і самовладанням просто голими руками взялися копати ямки під рейками. Зірвиголова насипав у патрони динаміт, вставляв у них шнури з ґнотами і разом з Фанфаном укладав їх в ямки, загортаючи зверху землею.

Необережний рух, найменший удар по стальних рейках – і все полетить в повітря. Від однієї думки про це людей не таких спокійних кинуло б у дрож.

До того ж їх щосекунди могли помітити вартові. Правда, Молокососи працювали лежачи, щільно притулившись до шпал, з якими вони зливалися.

Слава богу! Нарешті закладено всі патрони. Їх ціла сотня, кожен вагою в сто грамів.

Десять кілограмів динаміту! Так струсоне, що аж пекло засміється!

– Назад! – голосом тихим, мов подих, скомандував Зірвиголова.

Молокососи відступили кілька кроків і припали до землі.

– Ти, Фанфаи, залишишся тут, – сказав Зірвиголова, – а я побіжу на міст. Мені потрібно чверть години, щоб добратися туди і закласти там динаміт. Як почуєш вибух, підпалюй ґноти і тікай. Зрозумів?

– Авжеж, хазяїне.

– Якщо через чверть години вибуху не буде, значить мене вже нема в живих. Ти однаково підпалюй тоді… Скажеш Кроньє – я зробив усе, що міг.

– Єсть, хазяїне!.. Тільки от що я тобі скажу: висаджувати висаджуй, та не здумай сам засипатися. У мене серце з горя лусне.

– Мовчи і виконуй! Збір – після вибуху, біля стоянки коней.

Віддавши той же наказ іншим Молокососам, Зірвиголова почав укладати патрони в дві провіантські сумки, по п'ятдесят штук у кожну. Збоку могло здатися, що він має справу не з динамітом, а з дерев'яними цурпалками – так швидко і впевнено він ними орудував. Одну сумку через праве, другу – через ліве плече, у кожній по п'ять кілограмів динаміту і – в дорогу. Зробивши невеличкий крюк, Жан звернув прямо до мосту і хвилин через шість був уже на місці. Як і треба було чекати, міст охороняли вартові. Зірвиголова крадькома обійшов нашвидку споруджені англійцями захисні укріплення і добрався до обвалів, спричинених попереднім вибухом. Він був серед тих, хто тоді висаджував міст, і дуже добре запам'ятав обриси місцевості.

Як завжди, Жану неймовірно щастило: йому вдалося здертися по контрфорсу до настилу мосту. Міст був ґратчастий. Він складався з подовжніх брусів, впоперек яких були покладені шпали, а на шпалах укріплені рейки. Вздовж лівого його боку тяглася дощана доріжка для пішоходів, така вузька, що двоє, зустрівшись на ній, ледве розминуться.

А внизу річка. Вир!

Зірвиголова, поклавшись на свою щасливу зірку і винахідливість, сміливо ступив на доріжку і рушив до першого стояна мосту, збираючись висадити його в повітря.

Та не пройшов він і п'ятнадцяти кроків, як почувся різкий оклик:

– Хто йде?

Вловивши ірландський акцент в англійській мові вартового, Зірвиголова зважився на відчайдушний хід:

– Це ти, Педді? Без дурниць, друже! – з удаваним сміхом відповів він.

«Педді» – загальне прізвисько ірландців, як «Джон Буль» – прізвисько англійців, а «Джонатан» – прізвисько янкі.

– Томмі! Ти, чи хто? – з явною недовірою відгукнувся вартовий. – Підходь ближче… Руки вгору!

– Та не горлай! Дивись, що я потяг… У мене кишені напхані провізією і пляшками віскі… Ось на, покуштуй!

Треба сказати, що ірландці такі ж великі п'яниці, як і сміливці. Почувши слово «віскі», Педді опустив свій штик і, притуливши рушницю до. парапету, майже впритул підійшов до люб'язного мародера. Вони ледве розрізняли один одного в темряві. Але Зірвиголова уже встиг відкупорити свою флягу, і до ніздрів такого великого цінителя віскі, як Педді, донісся аромат «божественного» напою.

Фляга миттю перейшла з рук лже-Томмі у руки Педді, який жадібно припав до неї губами і, не переводячи подиху, вихиляв її вміст.

Поки вій зазнавав такої насолоди, Зірвиголова, протиснувшись між парапетом і ірландцем, дав йому підніжку і щосили штовхнув його в отвір між двома шпалами. Бідолашний хлопець не встиг навіть скрикнути і, як стояв з флягою біля рота, так і полетів. Почувся глухий звук удару по воді. Педді зник у хвилях.

«Сердега! – пожалів Зірвиголова. – Та зрештою від пірнання не завжди вмирають».

Але розмірковувати ніколи було. Хвилини бігли, а в його становищі кожна хвилина варта була години. Хвилі з шумом бились об стоян мосту: він отут, під ногами Жана, той самий стоян, який треба підірвати.

Юний сміливець, рискуючи поділити долю ірландця, поліз під шпали і зачепився за одну з них ногами і лівою рукою. Нелегко було, висячи в такій позі і працюючи однією лише правою рукою, дістати дві сумки, наповнені динамітом, і покласти їх під настил. Тепер лишилось тільки зарядити патрони ґнотами і підпалити. Але робота однією рукою забирала надто багато часу. Тоді, щоб визволити другу руку, Жан щільніше обвив ногами шпалу і повис над безоднею вниз головою.

Раптом дощана доріжка затремтіла під чиїмись важкими кроками. Над Жаном бігли люди, цокали рушничні затвори. А під ним, випливши на поверхню, лементував ірландець, наче його різали.