Текст книги "Капітан Зірвиголова"

Автор книги: Луи Анри Буссенар

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 18 страниц)

РОЗДІЛ III

Давні друзі. – Сапери роти Молокососів. – Наполеон. – Необережність. – Оточені! – Парламентер. – «Капітулюйте!» – Горда відповідь. – Під артилерійським обстрілом. – Пролом. – Зірвиголова купує стадо. – Примха коштує тридцять тисяч флоринів. – Про те, навіщо потрібна була ця покупка. – Надзвичайні готування. – Куди підуть корови? – Нестерпне вичікування.

Там їх чекав приємний сюрприз. На подвір'ї ферми вони побачили вісім осідланих, споряджених по-військовому коней, що з насолодою жували початки кукурудзи. То були бурські поні.

А коли троє друзів увійшли у парадну кімнату, їх зустріли радісним «ура».

З-за столу встало восьмеро чоловік. Двоє з них, з довгими бородами, простягли руки і вигукнули:

– Зірвиголово! Друже! Приймайте перших волонтерів нового ескадрону Молокососів!

– Лікар Тромп! Перекладач Татусь! Радий вас бачити! Але які ж це Молокососи з бородами, широченними, немов лопати!

– Вони цілком можуть бути саперами! – втрутився Фанфан.

– Браво! Молодець, парижанин! – вигукнув лікар. – А я, – продовжував він, – у госпіталі відчув, що старію. Дайте мені бойове діло. Ранити однією рукою і лікувати другою – от моє покликання!

Татусь із повним ротом їжі перебив його:

– Наказ генерала Бота оголошено нам позавчора, і ось ми вже тут, а з нами і Жан-П'єр, і Карел, і Еліас, і Гуго, і Іохім, і Фіньйоле, який втік з понтонів, а скоро приїдуть і інші.

Зірвиголова, сяючи, потискував простягнуті до нього звідусіль руки:

– Ого! Та нас уже і так одинадцятеро! Ну і вдаримо ж ми тепер по англійцях!

– Смерть ворогові!

– Так. І особливо смерть уланам! – вигукнув Зірвиголова. – Від сьогодні ми оголошуємо їм нещадну і безперестанну війну – війну на винищення. Як я їх ненавиджу!

– І проте носите їхню форму!

– Так само як Поль і Фанфан.

– О, я не дуже гну кирпу від цього! – засміявся парижанин. – Ви тільки гляньте на мене. Гарне платтячко? Яке опудало, друзі мої! Чи ви бачили колись таку потвору?

– Але яким побитом потрапили до вас ці мундири?

– Кумедна історія! Зараз розповім… Можна, хазяїне?

– Шквар, тільки коротше. Однаково поїсти треба: від бутербродів сестрички Беті давно вже й сліду нема. Пожуємо – і в дорогу!

Фанфан палко розповів про їх сміливий наліт на водойму Таба-Нгу, про відступ і переодягання уланів.

Неважко догадатися, який успіх мала його розповідь.

Потім Молокососи добре закусили, запиваючи страви кафрським пивом. Принесли також дві пляшки старого капського вина, і всі чокнулися за успіх кампанії і за «дядька Пауля», шановного президента Трансваалю.

Це ім'я викликало вибух ентузіазму.

– Хай живе дядько Пауль! Хай живе бурський Наполеон! – горлав Фанфан, п'яніючи від власних слів.

Наполеон! Це порівняння прозвучало надто пишно, навіть фантастично, так що сам парижанин відчув потребу пояснити це хоч би тим з гостей, які розуміли французьку мову.

– Так, Наполеон! Я не відмовляюся від своїх слів. Доказ? Будь ласка! У Наполеона була єдина в своєму роді трикутка, а у дядька Пауля – циліндр, схожого на який не знайдеш на всьому світі. Треба бути генієм, щоб наважитися носити такий капелюх… І ще доказ: Наполеон смертельно ненавидів англійців, яких лякала його трикутка, і дядько Пауль також ненавидить їх, а його ковпак також вселяє в них дикий жах! Що, здорово ми поцокали англійців?.. Пам'ятатимуть Молокососів! – сам захлинаючись від захоплення, закінчив Фанфан свою промову, що викликала бурхливе схвалення слухачів.

Але тут у залу вихором влетіла сестричка Гріет – справжня – і одним словом перервала бурхливу овацію:

– Улани!

Боже мій! Про них зовсім забули. А багато їх? Мабуть, якийсь сторожовий патруль. Зараз Молокососи добре їх провчать.

Зірвиголова прожогом вийшов, здерся на гребінь стіни і глянув на рівнину. Сто чортів, діло серйозне! Уланів було понад сотню. Вони мчали розгорнутим строєм, обходячи ферму, щоб відрізати її від Таба-Нгу. Тікати було пізно. Молокососи потрапили в оточення. І Зірвиголова, повернувшись, скомандував:

– До зброї!

Молокососи зараз же посхоплювалися з місць, розібрали карабіни і, вибігши на подвір'я, замкнули важкі ворота, підперши їх для певності тридюймовими дошками.

А втім, бурські ферми з їх високими і товстими мурами взагалі являли собою справжні маленькі фортеці, в яких жителі могли відбивати несподівані наскоки ворога.

Улани швидко наближалися, з усіх боків обходячи ферму. За ними показалися інші кавалеристи, мабуть, драгуни: здалека вони здавалися зовсім крихітними, наче олов'яні солдатики.

– Чи не думають оці джентльмени вшанувати нас облогою? – сказав лікар Тромп, заряджаючи маузер.

– Я мусив був розставити вартових! – нарікав на себе Зірвиголова. – Така помилка непростима для командира розвідників. А проте чи не однаково, де битися – тут чи в полі… Головне – битися. До того ж нас аж одинадцять, – заспокоював себе Зірвиголова, – і ми, хоч і Молокососи, не дамо перерізати себе, немов курчат.

Зірвиголова не знав вагань, і його самовладання у подібних обставинах було просто-таки незбагненне.

– Скільки у вас патронів, Татусю? – спитав він.

– Близько двохсот на людину.

– Чудово! А в нашої трійки – по двісті п'ятдесят. Загалом понад дві тисячі патронів. І, звичайно, ми не стрілятимемо ними по горобцях.

Улани все наближалися. Зірвиголова уміло вибрав позиції для десятьох бійців, з яких складався гарнізон маленької фортеці, а сам вирішив залишитися в резерві, щоб мати змогу в разі необхідності приспіти на допомогу кожному посту.

Усіх заходів захисту було вжито. Метушня припинилася. Настала мертва тиша.

Здалека долинув пронизливий звук ріжка. У супроводі сурмача до ферми наближався улан з білою хустиною на вістрі піки.

– Парламентер, – сказав Зірвиголова, потираючи від задоволення руки. – І, звичайно, з вимогою капітуляції. Ну, нічого, ми влаштуємо йому гідний прийом! Знатимуть, з ким мають справу.

Разом з Фанфаном, який прикрасив свій штик білою салфеткою справжньої сестрички Беті, Зірвиголова піднявся на гребінь муру.

– Шкода, що в мене немає дудочки, – пожартував Фанфан, – а то зіграв би я їм пісеньку!

– Лейтенанте Фанфан, струнко! – з насмішкуватою урочистістю скомандував Зірвиголова.

Англійський парламентер зупинив коня за п'ятнадцять кроків од ферми і голосно гукнув:

– З наказу його милості майора Колвілла я вимагаю від жильців цієї ферми відчинити ворота і беззаперечно видати людину, яка зветься капітаном Зірвиголовою! В разі невиконання наказу будинок буде взято штурмом і спалено, а жителів його судитимуть з усією суворістю законів воєнного часу.

Відповіді не довелося довго чекати:

– Я, капітан Зірвиголова, що підірвав водоймище Таба-Нгу, оцінив усього в один пенс голову людини, яка зветься Колвіллом, і знищив взвод уланів, посланий в погоню за мною, – я пропоную вам негайно забиратися геть звідси! Інакше я стрілятиму. Парламентер повинен бути ввічливий, а ви невихований грубіян. Щождо Колвілла, то я присудив його до смерті, і тому його слова не мають для мене ніякого значення.

Видимо збентежений, парламентер відповів трохи м'якшим тоном:

– Мушу застерегти, що нас п'ятсот чоловік і ми в разі опору полонених не братимемо.

– П'ятсот чоловік – це не так уже багато. А полонених у вас не буде хоч би з тієї простої причини, що вам не пощастить їх узяти.

– Це ваше останнє слово?

– Так, сер!

Переконавшись, що наполягати – марна справа, парламентер повернув коня і поскакав у супроводі сурмача.

Минуло чверть години. Англійці були ще далеко, але кільце облоги поступово вужчало. Вони наближалися дуже обережно і не наважувалися йти напролом, не знаючи, скільки бурів на фермі. А один уланський взвод з дванадцяти чоловік застиг нерухомо приблизно за півтори тисячі метрів од ферми.

Непростима легковажність! Зірвиголова, щоб показати ворогам, на що здатні Молокососи, не міг устояти проти бажання послати їм привітальний залп. Він покликав до себе найвлучніших стрільців, тобто всіх бурів і хлопчаків, крім Фанфана, Фіньйоле і Жана-П'єра, і, вказуючи їм на групу уланів, сказав:

– Покладіть рушниці на мур, прицільтеся добре і стріляйте за моєю командою.

Марна і безрозсудлива спроба, скаже дехто. Справді, мішень була так далеко, що контури людей розпливалися, а колір хакі робив їх майже невидимими.

Але ж бури – найкращі в світі стрільці, а маузер – чудова зброя.

Ця рушниця, вагою чотири кілограми, має у довжину, не рахуючи штика, 1,23 метра. Калібр її – 7 міліметрів. В її патроні 2,5 грама бездимного пороху, а куля з твердого свинцю, у сорочці з нікельованої сталі важить 11,2 грама.

Початкова швидкість польоту її кулі досягає 728 метрів на секунду, тоді як швидкість кулі англійського лі-метфорда не перевищує 610 метрів. Куля маузера смертельна навіть на відстані 4000 метрів, тоді як лі-метфорди б'ють всього на 3200 метрів. Нарешті, траєкторію польоту куля маузера має положистішу за англійську, що дозволяє влучати в ціль з неймовірно великої дистанції.

Отже, з такими влучними стрільцями, як десять Молокососів, взвод англійських уланів не повинен був почувати себе в безпеці.

– Вогонь! – півголосом скомандував Зірвиголова.

І от один за одним, майже єдиним протяжним звуком прогриміли шість пострілів. Ще секунда – і група уланів змішалася. Вибиті з сідла вершники сторчма попадали на землю, а їхні коні з переляку понеслися по степу.

Незважаючи на велику відстань, жодна куля не пропала марно. І хто знає, чи не скосила якась із них одразу кілька жертв? Маузер – чудова і страшна зброя.

На такій дистанції усе це, правда, не мало такого вже драматичного вигляду. Створювалося враження, ніби дитина кинула жменьку кульок у групку олов'яних солдатиків.

Постріли примусили англійців бути обережнішими. Вони миттю поділилися на дрібні групи, щоб не становити таку легку мішень для куль. Та й Молокососи, відчуваючи, що в них ціляться з усіх боків, також поховали голови, немов слимаки.

Склалася цілком зрозуміла стратегічна обстановка: п'ятсот англійців проти одинадцяти Молокососів, обложених на фермі, наче щури в норі. У невеликому масштабі повторилася картина оточення армії Кроньє під Вольверскраалем, з тією, проте, різницею, що Молокососи, не зв'язані обозом, зберегли рухливість, та й кільце оточення цього разу не було таким щільним.

А втім, усяка спроба пробитися крізь лави англійців наперед була приречена на невдачу.

Що ж думає робити ворог?

Він, звичайно, не гаятиме часу на облогу, що затримала б його на кілька днів, а почне напад, спробує зробити пролом у мурі і штурмом оволодіти фермою.

І цій атаці мусять чинити опір всього одинадцять чоловік.

Було близько п'ятої години дня. Мабуть, Колвілл; бажаючи уникнути зайвих жертв, вирішив атакувати вночі.

Зірвиголова передбачав це, і хоч становище на перший погляд здавалося безнадійним, він не розгубився. Про бадьорий настрій його свідчила посмішка, що світилася на його гарному юнацькому обличчі.

– О, ми ще повоюємо! – сказав він Татусеві, який з величезним спокоєм філософа курив свою люльку.

З поля донеслося завивання снаряда, посилюючись в міру його наближення. За сто метрів од ферми розлігся глухий вибух.

– Недоліт! – вигукнув Фанфан, побачивши, як від снаряда піднялася земля і каміння.

Знову постріл. Цього разу снаряд, пролетівши над самими мурами, вибухнув за двісті метрів позаду ферми.

– Переліт! – з поважним виглядом знавця вигукнув Фанфан.

Третій постріл!

Бум!.. Тепер уже не до сміху.

Англійські гармати наведені з математичною точністю. Снаряд влучив у самий гребінь муру і розбив близько кубічного метра кам'яної кладки.

Люди на фермі поводилися з разючим спокоєм. Жінки і дівчата, ідо давно вже звикли до мінливості і страхіть війни, виявляли виняткову мужність.

Мине кілька годин, і старовинне житло їх предків захопить ворог, пограбує, зрівняє з землею, а самих їх покалічить, можливо навіть уб'є. Ті ж, хто залишиться живим, не матимуть покрівлі над головою, втратять все своє майно, будуть приречені на злиденне існування.

Та ніде не чути ані нарікань, ні жодного слова розпачу. Ніяких виявів страху!

Господиня зібрала в їдальні своїх дочок і кафрських служниць. Всі вони стояли навколо великого столу, наче на вечірній молитві. А мати, замінивши батька, який пішов на війну, розгорнула старовинну біблію і урочисто читала її вголос.

Час від часу весь будинок стрясався від пострілів. Вибух заглушав слова матері, але голос її ні разу не затремтів.

Снаряди безперестанно вдаряли в одне і те ж місце, намічене ворогом для бреші. Мур осипався, обвалювався, руйнувався. Скоро пролом буде досить широкий, і англійці зможуть вдертися крізь нього на подвір'я ферми.

Що ж робили у цей час Молокососи?

Вони стежили за ворогом і час від часу розважалися тим, що підстрілювали якого-небудь необережного піхотинця чи кавалериста.

Так, вони розважалися. Ми не перебільшуємо, бо світ ще не бачив таких спокійних обложених, так мало стурбованих тим, що відбувалося, з таким байдужим, принаймні зовні, ставленням до страшного лиха, яке насувалося на них.

Молокососи безмежно довіряли своєму юному командирові, непохитна бадьорість якого передалася всьому маленькому гарнізону обложеної ферми.

Зірвиголова сказав Молокососам:

– Я все беру на себе! Ми пройдемо, не залишивши за собою відсталих: майор Колвілл надовго запам'ятає зустріч з нами.

Сам Зірвиголова з Фанфаном таємниче поралися над чимсь у віддаленій будівлі ферми. Інші захисники з наказу Жана продовжували перестрілку, щоб відвернути увагу порогів і дати їм перебільшене уявлення про чисельний склад гарнізону ферми.

Покінчивши з своєю загадковою роботою, Зірвиголова послав Фанфана до захисників, а сам попросив Татуся пройти з ним до тітки Поля Поттера.

Участь перекладача у розмові з нею була необхідна, бо ця добра жінка не розуміла жодного слова по-французькому.

Жан шанобливо вклонився їй і, як людина, що цінує час, без зайвих передмов почав ділову розмову.

– У вас півтораста голів худоби – корів і телиць. Хочете продати їх мені?

– Але ж, любий мій хлопче, англійці однаково заберуть їх і зжеруть. Якщо корови можуть вам на щось придатися, беріть їх даром.

– У скільки оцінюєте ви кожну корову?

– Принаймні флоринів у двісті… Та навіщо говорити про ціну, коли…

– Двісті флоринів, помножені на сто п'ятдесят, – це тридцять тисяч флоринів. Так. Точно тридцять тисяч. А тепер, будьте ласкаві, поверніть мені книжечку, яку я дав вам на зберігання, перед тим як іти до водойми у вбранні сестрички Беті… Дякую вам, люба тітонько! – сказав він, одержавши свою чекову книжку.

Він розгорнув її, накидав на чеку кілька слів, потім відірвав сторінку і передав господині:

– Ось чек на тридцять тисяч флоринів. Ви можете пред'явити його в банк Преторії або в банк Лоренцо-Маркеса. У кожному з них вам виплатять вказану тут суму. Це плата за корів, які належать тепер мені.

– Але ж я хочу подарувати їх вам!

– Гаразд, гаразд… Дякую вам, до побачення! Я поспішаю. А папірець ви все-таки заховайте.

На цей час снаряди зруйнували вже велику частину муру. Утворилась придатна для атаки пробоїна.

Сонце заходило. Через годину буде зовсім темно, а в англійців не видно ніяких готувань до штурму.

Зірвиголова не помилився. Колвілл вважав, що на фермі не менш як сотня Молокососів. Щоб уникнути надто великих втрат, він вирішив іти на приступ під покривом ночі.

Зірвиголова тимчасом не вживав ніяких, навіть найелементарніших заходів для відбиття атаки. А він же незважаючи на свій вік, був досвідченим командиром.

Навпаки! Можна було подумати, що він безмежно радіє бреші, пробитій у мурі англійськими снарядами. Якби не безперервний обстріл з гармат, він, мабуть, наказав би навіть очистити пролом зсередини і зовні від уламків і каміння.

Фанфан, нічогісінько не розуміючи в усьому цьому, дуже здивувався, почувши, як Зірвиголова бурмоче:

– Якщо вони пройдуть тут без вагань, їх уже ніщо не зупинить, і вони помчать…

– Хто «вони»? – спитав Фанфан.

– Скоро побачиш, – відповів Зірвиголова, з лукавою усмішкою потираючи руки.

Сонце зайшло. Швидко насувалися сутінки.

– У нашому розпорядженні ще година, – сказав Зірвиголова. – За роботу!

Він велів Молокососам нарізати гілок з колючих дерев, що оточували подвір'я (бури охрестили ці дерева ім'ям «зачекай трохи», ботаніки звуть їх acacia detinens), а сам попросив стару матір родини і численне плем'я двоюрідних сестер Поля пройти з ним у ту саму віддалену споруду, де він недавно працював з Фанфаном.

Там на столі в симетричному порядку були розкладені двісті динамітних патронів з ґнотами різної довжини.

Татусь, який супроводив їх, здивувався, побачивши таку кількість вибухової речовини страшної сили.

– Генерал Бота прислав ці патрони для знищення водойми. Ми витратили тоді всього дванадцять штук. А тепер пустимо в хід решту. Поясніть їм, будь ласка, Татусю, що таке динаміт.

– Та тут навіть малята ознайомлені з динамітом і вміють з ним поводитися, – відповів Татусь-перекладач.

– Прекрасно! Нехай жінки прив'яжуть міцніше товстим шпагатом по патрону до одного з рогів кожної корови. Міцно і швидко. Біля самої основи рогів. І, головне, швидше. Зрозуміло? Корови знають своїх господарок і спокійно стоятимуть під час цієї операції.Татусь зрозумів, нарешті, задум командира. Широка, на весь рот, усмішка освітила його обличчя.

В англійському таборі, як і раніше, панувала мертва тиша. Ворог просувався вперед повільно і методично, масованими частинами.

Артилерія замовкла. Припинилась і рушнична стрілянина. Колвілл мав намір узяти Молокососів живцем і побоювався, щоб якась випадкова куля не вбила когось із них.

Жінки з незбагненною мужністю і швидкістю взялися за свою страшну роботу. Корови довірливо дозволяли робити над собою операцію, що загрожувала їм неминучою загибеллю.

Минуло близько півгодини.

– Скінчили нарешті? – турбувався Зірвиголова.

Ніч позбавила його звичайного спокою, і час тягся тепер для нього надто повільно.

Принесли ліхтарі. У приміщенні стало світло.

– Швидше! Швидше!..

Минуло ще чверть години. Ворог наближався. Уже виразно було чути ритмічну ходу солдатів і навіть брязкотіння зброї.

– Підпалюйте ґноти! Швидше! Всі сюди!.. Тягніть з каміна головешки!

Чоловіки і жінки кинулися в їдальню, схопили палаючі поліна і стали підпалювати ґноти.

Перелякані корови тривожно ревли. Господині заспокоювали їх лагідними, добре знайомими їм словами і поцмокуванням язиком.

Сміливі жінки безстрашно снували з палаючими головешками серед ґнотів і бікфордових шнурів, що з тріском розгорялися.

А досить було догоріти одному із цих шнурів, і всі б загинули.

На прохання Татуся стара мати родини відчинила загін для худоби.

А Молокососи і двоюрідні сестри Поля у цей час прив'язували до хвостів перших-ліпших корів гілки з дерева «зачекай трохи»: при першому ж ударі хвостом колючки, впившись у тіло тварин, завдадуть їм такого болю, що бідолашні показяться і помчать неймовірним галопом.

Англійці підійшли вже зовсім близько до ферми і зімкнули ряди. Передові цепи пересувалися плазом, усе ще не наважуючись піднятися в атаку. Тиша, що переривалася тільки муканням корів, лякала їх далеко більше, ніж рушничний вогонь.

– Вперед! – розлігся раптом у темряві голос, пронизливий, немов звук ріжка.

Це сигнал до атаки.

– Женіть стадо в пролом! – скомандував Зірвиголова.

Якщо корови підуть у бреш, англійське військо буде знищене. Якщо ж вони упруться і сказ, що вже починає нападати на них, пожене їх по території ферми, – все тут загине: будівлі, люди, худоба!

Вибухне сорок фунтів динаміту!

Де це станеться?

Невимовна тривога охопила людей…

РОЗДІЛ IV

Коли в діло втручаються жінки. – Героїчне самопожертвування матері і дочок. – Вибухи. – Перемога, здобута занадто дорогою ціною. – Похорон патріоток. – Пожежа. – Сутичка. – Знову улани! – Оточені. – Молокососи на краю загибелі. – Чи це кінець?

Роздратовані колючками, налякані запаленими ґнотами, що потріскували у них біля самих вух і, мов світлячки, виблискували перед очима, корови спочатку відмовлялися йти вперед.

Кілька тварин кинулося врозтіч по подвір'ю ферми, загрожуючи потягти за собою всю череду.

Зірвиголова здригнувся. Його тіло, обличчя, руки миттю вкрилися крижаним потом, з'явилось огидне відчуття прилиплого одягу.

Ще кілька секунд – і все тут буде підірвано, зруйновано, стерто з лиця землі.

– Так, – сумовито прошепотів Зірвиголова, – я був занадто самовпевнений… Усе пропало!

Та чи це так?

У відповідь на щойно почуту команду англійця розлігся дзвінкий і суворий голос, що покрив і брязкотіння зброї, і тупіт людей, які кинулися на приступ, і рев тварин.

То був жіночий голос:

– За мною, дочки! За мною!..

І стара мати, що зберегла, незважаючи на похилий вік, свою рухливість, з ліхтарем у руці кинулася в пролом.

Вона з'явилася в ньому з розпущеним по вітру волоссям, трагічно прекрасна, і ще раз повторила заклик.

– Врятуймо чоловіків! – кричала безстрашна жінка. – Врятуймо захисників нашої батьківщини!

Її дочки не вагаючись підбігли до неї, хоч прекрасно розуміли, що йдуть на вірну смерть.

З тилу на жінок вихором насувалися англійці, кинувшись у штикову атаку.

Попереду металося й ревло оскаженіле стадо.

– Вперед! Вперед! – гукали офіцери.

Стара мати скликала корів звичними для них ласкавими словами. Дочки допомагали їй, всіляко намагаючись заспокоїти тварин.

Ошалілі корови впізнали, нарешті, своїх господинь, стали прислухатися і пішли на їх голоси. Вони з'юрмилися біля пролому і раптом, знову оскаженівши від незвичної обстановки, ринули на англійців у ту саму мить, коли ті вбігали на подвір'я ферми.

Героїчні жінки опинилися поміж англійцями і худобою. З одного боку на них безповоротно насувалася щетина штиків, з другого – навалювалась жива лавина із сотень гострих коров’ячих рогів…

Крик співчуття ї жаху вирвався з вуст Жана Грандьє і його товаришів, які тепер тільки розгадали сміливий задум цих мужніх бурських патріоток.

– Ні, ні!.. Тільки не це! – уривчастим від сліз голосом крикнув Зірвиголова.

– Врятуймо захисників нашої батьківщини, хай живе свобода! – ще раз виразно і голосно прозвучав вигук матері.

– Хай живе свобода! – дзвінкою луною відгукнулися голоси дочок.

То був останній їх вигук. Очманівши від уколів прив'язаними до хвостів колючками, корови ринули в поле крізь пролом. Стадо повалило і потоптало нещасних жінок, вихором промчавши по них, і з розбігу налетіло на англійців, перекинувши перші ряди солдатів її величності. Корови неслися величезною нестримною лавиною. Вони обдирали собі боки об гострі кути пролому, ревли від сказу і болю й розбігалися в усі боки по полю.

А слідом за ними прорвались і Молокососи, миттю скочивши в сідла.

Героїчна самопожертва жінок не була марною. Вона дала чоловікам час, потрібний для того, щоб проскочити англійські лінії, серед яких навала худоби зробила спустошення, ніяк не менші, ніж ті, які міг би завдати ураганний артилерійський огонь.

Але англійським солдатам не можна відмовити у відвазі й упертості.

Ріжок програв збір, офіцери перешикували солдатські лави і знову кинули їх в атаку. На все це було потрібно не більше як п'ять хвилин.

Раптом десь спалахнуло полум'я, і розлігся сильний вибух. За ним – другий, третій… І пішло!.. Кожну мить то там, то тут щось злітало в повітря. Спалахи виникали у найнесподіваніших місцях, навіть на артилерійських позиціях, перетворюючи в порохняву зарядні ящики і упряжки.

Звідусіль летіли страшні останки людей і тварин, перемішані з землею і камінням. Перелякані і оглушені англійські солдати не чули ні слів команди, ні людських вигуків: усе заглушалося коров'ячим муканням, яке весь час переривалось вибухами. Не в силі розібратися в страшному і таємничому сум'ятті, тварини розбігалися, охоплені панікою.

Задум Жана Грандьє вдався блискуче. Щоправда, жахливою ціною, але все-таки перемогу здобуто. І хоч вибухи динаміту ставали дедалі рідшими й дальшими, англійці вирішили, що вони наразилися на цілу армію, ї відступили аж до водойми. Нашвидку стягнувши туди всі свої сили, вони в тривозі ждали світанку, щохвилини чекаючи нападу.

Не спали й Молокососи, зупинившись поблизу, трохи на схід від Таба-Нгу. Вони мусили ще поховати тіла жінок, які врятували їм життя, і не хотіли відходити від ферми, поки не викопають цього священного обов'язку.

Ледве почало розвиднятися, Молокососи вирушили назад на ферму. Вони наближалися до неї дуже обережно, бо ферму могли зайняти вороги.

Зірвиголова йшов попереду. Однією рукою він вів поні, у другій держав напоготові маузер.

На фермі панувала мертва тиша, що звичайно настає після великих бур і потрясінь; жодної живої істоти, ні людей, ні тварин… Хатнє птаство і те розбіглося з пташника.

Перед очима Жана стояло моторошне видовище. У полі, недалеко від пролому, лежало десятків зо два покалічених трупів, потоптаних копитами корів. То були англійці. Повсюди видно було плями крові, понівечену зброю.

А в садибі, біля самого муру, Зірвиголова побачив спотворені тіла старої матері і її дочок.

Жан зняв капелюх і знаком покликав своїх товаришів, не в силі сказати й слова.

Ті підійшли з непокритими головами і, впавши на коліна, заридали, побачивши ці невпізнанні тіла.

Але час минав. Треба було поспішати з виконанням сумного обов'язку. Ворог був зовсім, поряд. Щохвилини він міг повернутися і відібрати в Молокососів так дорого куплену ними свободу.

Зірвиголова витер сльози і, силкуючись надати твердості голосові, тихо вимовив:

– Годі сліз, друзі. Викопаємо могилу… А ти, Фанфан, стань на варту за муром.

Відшукавши на фермі лопати і кирки, Молокососи з якоюсь несамовитою люттю почали копати пухку землю. Здавалось, вона була вся просякнута людською кров'ю.

Незабаром могила була готова. Зірвиголова і Поль заслали її сніжнобілим простиралом, взятим із масивної шафи, де стара мати зберігала свої скарби.

Потім з безмежними заходами обережності і зворушливою шанобливістю Молокососи підняли одне за одним тіла героїнь, опустили їх у могилу і прикрили другим простиралом.

Жан, зірвавши із свого фетрового капелюха кокарду кольорів національного трансваальського прапора, кинув її на простирало і тремтячим від хвилювання голосом сказав:

– Прощавайте, благородні й любі нашому серцю жертви нелюдської війни! Прощавайте! Спіть спокійно…

Усі Молокососи наслідували приклад свого командира і, зірвавши кокарди, покидали їх на саван, що заблискотів яскравим сузір'ям червоного, білого і зеленого кольорів – символів змученої, скривавленої, але все ще не скореної батьківщини бурів.

Потім вони знову взялися за лопати і, бліді, задихаючись від ридань, що підступали під горло, мовчки засипали могилу.

Зірвиголова хотів уже дати наказ про відхід, та Поль Поттер, зрізавши з акації довгу гілку, зупинив його.

– Зачекай! – гукнув він командирові, а сам побіг на сінник, схопив там оберемок сіна, накрутив його на палицю, зробивши щось подібне до факела, і кинувся в будинок, усе підпалюючи на своєму шляху: завіски, постелі, одяг по шафах, – словом, все, здатне швидко спалахнути. Потім він побіг у стайню, де підпалив сіно під стійлами, далі в сарай і, нарешті, повернувшись до сінника, з розмаху кинув туди палаючий факел.

– Тепер можна йти! – сказав він, покінчивши з цією руйнівною справою.

Незабаром усе навколо запалало: почувся тріск дерева, полетіли іскри. З-під даху, з дверей і вікон будов вирвалися густі клуби темного диму. За кілька хвилин пожежа охопила всю величезну ферму.

Не звертаючи уваги на те, що до них з усіх боків підходило полум'я, Молокососи вишикувались перед свіжою могилою. Пролунала команда їх капітана:

– На караул!..

Це була остання шана, яку юні бійці віддали мужнім патріоткам, що полягли смертю хоробрих за свободу своєї вітчизни.

Виконавши останній обов'язок, Молокососи церемоніальним кроком рушили крізь пролом до своїх стривожених пожежею коней, які вже почали нервово рити копитами землю.

Пройшовши пролом, Поль обернувся і, ще біліший, ніж раніше, сказав своїм хрипкуватим, тремтячим від гніву і болю голосом:

– Нехай ці руїни будуть їм гробницею. Хай не осквернить нога завойовника землю, в якій вони спочивають!

У цю мить розлігся пронизливий вигук Фанфана:

– Тривога!.. Ворог!..

Серед високих трав дрібною риссю рухався загін з десятка уланів.

– По конях! – скомандував Зірвиголова. – Відступати!

Він поспішав доповісти генералу Бота про виконання покладеного на нього завдання. Тільки ця обставина і примусила його повторити свій наказ, коли Молокососи скочили в сідла.

– Відступати! – гукнув він.

Але чого це йому коштувало! Поскакати, не давши бою цим жорстоким грабіжникам, яких він так давно і так люто ненавидів…

– Невже кожен з нас не знищить хоч по одному з них? – пробурмотів Зірвиголова.

– А чому б і не спробувати? – вкрадливо сказав доктор Тромп, почувши його слова.

– Але ж генерал чекає…

– Чи ба! На чверть години раніше чи пізніше, яка різниця! Зате невеличка сутичка дасть прекрасну розрядку нашим нервам.

– Та мене й самого це диявольськи спокушає. Я й суперечу більше для проформи.

Поки точився цей короткий діалог, Молокососи від'їхали вже метрів на триста.

Уланам, які вважали їх відступ за боягузливу втечу, спало на думку напасти на них самим.

Тимчасом Молокососи, їдучи далі, опинилися перед двома широкими, наче від вибуху міни, ямами, навколо яких були навалені купи каміння й землі, а на дні. було видно шматки подертого м’яса і уламки кісток.

– Динаміт, – півголосом зауважив лікар.

– Так, він самий. Мабуть, тут було знищено динамітними патронами, прикріпленими до їх рогів, дві оскаженілі корови, – підтвердив Зірвиголова.

– Прекрасна засідка для стрільців, – сказав Татусь.

– Ідея! – скрикнув Зірвиголова.

Одним стрибком він скочив з поні і скомандував:

– Спішитися! Покласти коней!

Молокососи навдивовижу швидко виконали наказ свого командира.

Прекрасно вимуштрувані бурські коники, почувши знайомий свист, повалились у траву, притиснулися один до одного, наче зайці в норі, і завмерли. Нерухома маса їх тіл нагадувала величезні кротові насипи.

Знаючи, що тепер вони не ворухнуться, хоч би що, а тому не дбаючи більше про них, Молокососи стрибнули в ями ї стали спокійно чекати наближення уланів.

Улани, що скакали галопом в атаку, були вражені цим моментальним зникненням ворога. Вони запідозрили воєнну хитрість і трохи сповільнили алюр. На додаток до всього, улани, як нерідко буває в таких випадках, збилися з курсу і втратили відчуття відстані.

Саме на це й розраховував Зірвиголова, який за час війни перетворився на видатного командира партизанів.

Він дуже добре знав, що в рівному степу майже неможливо скакати, не збившись із прямої лінії, коли не маєш перед очима орієнтира, а невидима ціль завжди здається далі, ніж вона є насправді.