Текст книги "Капітан Зірвиголова"

Автор книги: Луи Анри Буссенар

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 18 страниц)

– Здох би ти, тварюко!

Поль Поттер на його місці, безперечно, перерізав би пельку цьому запеклому ворогові бурів. Зірвиголова ж задовольнився тим, що залишив його якщо не в безнадійному, то, в усякому разі, у смішному становищі.

Жан тихенько скинув одіяло, встав і, намацуючи простягнутими вперед руками усі помічені раніше предмети, без особливих пригод добрався до виходу і вислизнув з намету.

Та не встиг він зробити і двох кроків, як на щось спіткнувся.

У ту ж мить людина, що лежала перед наметом, скочила і загорлала:

– Гвалт! Злодій! Він обікрав його милость!..

То був вірний Біллі, денщик майора, що заснув, наче пес, біля порога свого пана.

Хай йому чорт! Де тільки не гніздиться вірність!

Біллі силкувався схопити за комір Жана, ухиляючись від стусанів і не перестаючи репетувати на весь голос: «Пробі! Рятуйте!»

Знову тривога!

Бідолашний Зірвиголова!

РОЗДІЛ VII

Про людей, яких б'ють. – Знову бійка. – Гармати виведено з ладу. – Шинок. – Зірвиголова купує віскі. – У ролі п'яниці. – Патруль. – Перше частування. – Вартові. – Друге частування. – Витівки лжеп'яниці. – Кінний патруль. – Третє частування. – Підозра. – Остання пляшка і перший постріл. – Кар'єром!

Хтось із філософів твердив, що найвірніші пси – це ті, яких найбільше б'ють. Та невже бувають і такі люди, яких побої ще більше прив'язують до їх панів?

Так, бувають! Саме таким і був улан Біллі, денщик майора Колвілла.

Ні з одним денщиком англійської армії не поводилися, мабуть, гірше, аніж з Біллі. Тільки сам бог знає, скільки лайки, ляпасів і зуботичин відпускають денщикам англійські офіцери, ці «витончені» джентльмени, з кожного приводу, за найменшу провину, а частіше і просто так, без усякої провини.

Бити підлеглого з ранку до вечора – це своєрідний офіцерський спорт.

Біллі, що розташувався біля намету майора, як вірний сторожовий пес, захищав свого господаря з люттю дога.

Жан докладав неймовірних зусиль, щоб визволитися з міцних обіймів улана, який безперестанно горлав.

Зірвиголова завдавав йому удару за ударом, але Біллі, звикнувши на службі у майора до побоїв, уперся і не здавався.

Ще трохи – і Зірвиголову схоплять. Несамовита лють охопила його.

Але тут, на лихо собі, Біллі занадто наблизив своє обличчя до Жана, мабуть, щоб краще розглядіти і запам'ятати злодія.

Зірвиголова миттю використав це вигідне для себе становище, завдавши ворогові так званого удару «вилкою».

Занадто вірний і занадто впертий Біллі, відчувши страшний біль, випустив свою здобич і дзигою закрутився на землі.

Нарешті Зірвиголова вільний! Та звідусіль уже біжать солдати, і от-от знову почнеться така сама, як перед тим, гра в схованки.

На щастя, зойки Біллі відвернули увагу людей від Жана і трохи затримали погоню.

Бідолаха, забуваючи про себе заради свого пана, благав тих, хто збирався йому допомогти:

– Швидше туди, в намет! Там його милость майор… Його обікрали, вбили!..

Частина солдатів кинулися переслідувати Жана, інші увійшли в намет і побачили там напівзадушеного і скривавленого майора, який, проте, досить швидко прийшов до пам'яті.

Не встигли його розв'язати, як він загорлав:

– Зірвиголова!.. Де Зірвиголова?

Ніхто йому не відповів, ніхто не звертав серйозної уваги на його вигуки – всі вважали, що майор просто п'яний або з'їхав з глузду.

– Та кажуть же вам, йолопи, Зірвиголова в таборі!..

І, схопивши шаблю, Колвілл прожогом понісся по табору, несамовито горлаючи:

– Брейк-нек! Брейк-нек! Ловіть Брейк-нека!.. Тисяча фунтів тому, хто його затримає!

Зірвиголова користувався в англійців такою ж прихильною як і небезпечною для себе популярністю.

Його ім'я разом з обіцянкою нагороди, повторене слідом за Колвіллом кількома солдатами, незабаром підхопили сотні, тисячі солдатів.

– Брейк-нек!.. Тисяча фунтів!.. – лунало звідусіль.

Звичайно, Зірвиголова вторив їм в унісон, переходячи інколи і на вищі ноти. Ця хитрість знову вдавалася йому, в усякому разі допомогла хоч трохи виграти час.

Але без каски, у зім'ятому мундирі, він не міг довго сходити за англійського солдата, його справи неминуче мусили набрати іншого повороту.

Проте Зірвиголова належав до людей, які в разі потреби вміють усе поставити на карту. Він вдався до дотепної, хоч і небезпечної диверсії.

Тікаючи від переслідувачів, він випадково опинився біля коней артилерійського парку.

Служба охорони трохи послаблюється в центрі табору, оточеного подвійним цепом вартових і кінних патрулів, особливо після важкого денного переходу і нічної тривоги, що, як сьогодні, порушила спочинок змучених людей. Тому Жанові вдалося підійти до коней, не збуджуючи підозри заспаних і до того ж нечисленних вартових.

Коні були прив'язані нехитрими вузлами.

За якісь півхвилини, рискуючи дістати сильний удар копитом, він відв'язав десятків зо три коней, які, зачувши волю, кинулись врозтіч.

Коні з голосним іржанням неслися, збиваючи з ніг людей, що металися по табору з вигуками: «Брейк-нек!.. Брейк-нек!..»

Сум'яття усе зростало і незабаром досягло жахливих розмірів, бо Зірвиголова під покривом ночі робив свою диявольську роботу, відпускаючи на волю все більше й більше коней. А ті, збуджені незвичною обстановкою, шалено мчали куди очі бачать, перекидаючи намети і збиваючи з ніг людей.

Артилеристи кинулися ловити коней. Гармати на якийсь час (о, зовсім ненадовго!) лишилися без охорони. Та Зірвиголова з властивою йому дивовижною холоднокровністю і спритністю зумів скористатися і з цієї короткої миті.

– А, панове англійці! То ви пропонуєте за мою голову тисячу фунтів, але ж я вам казав, що вона варта далеко більшого. Зараз ви в цьому переконаєтеся…

Жан згадав про вибухівку, обмотану навколо його тіла. Він знав, як поводитися з цією зброєю, мабуть, ще страшнішою, ніж динаміт.

Витягти шнур, розірвати його на три рівні частини, обмотати ними механізми трьох гармат і підпалити вибухівку – все це він зробив далеко швидше, ніж про це можна розповісти.

«Шкода, що її так мало», думав Жан, тікаючи стрімголов від гармати.

Вибухи розляглися майже зразу ж.

Трах-тах-тах!.. Трах!.. Трах!..

І тут же почувся гуркіт металу і зойки переляканих людей. Лафети гармат перекинулись, дула стали дибки, наче смертельно поранені коні.

Весь табір піднявся на ноги.

Люди, охоплені тривогою, жахом, гнівом, хапалися за зброю, бігали, метушилися, горлали безглуздо, засипали один одного запитаннями, – словом, збільшували і без того велике безладдя, що погрожувало перейти в паніку.

Хто клопотався навколо покалічених гармат, хто полював на коней, що ніяк не давалися в руки, а хто юрмився навколо п'яного і розлюченого майора, що не переставав горлати:

– Зірвиголова! Кажу вам, це – Зірвиголова!.. Тисяча фунтів тому, хто його затримає!

Ніхто вже не міг розібратися в тому, що діється. Одні начальники наказували сурмити тривогу, інші – відбій, проте ні ті, ні інші накази так і не виконувалися.

Скінчилося тим, що про Жана зовсім забули.

А Зірвиголова, добившися свого, не гаяв марно часу.

Замість каски він знайшов фетровий капелюх з ініціалами CIV, мабуть загублений у метушні якимось волонтером, і, надівши його, спокійнісінько, з безтурботним виглядом гульвіси, вирушив до околиці табору.

Його впевнена хода, добра військова виправка і форма хакі, яку він встиг сяк-так привести в порядок, служили йому перепусткою.

На нього ніхто не звертав уваги, хоч ім'я Брейк-нек у поєднанні з чималенькою сумою, обіцяною в нагороду за його голову, так і крутилося у всіх на язиці.

Помітивши шинок, двері якого щойно відкрилися, Жан увійшов туди з невимушеністю людини, кишеня якої туго набита золотом. Господар розпивочної, відчувши в ньому солідного гостя, шанобливо вийшов йому назустріч.

Зірвиголова, в якого вже визрів новий план дій, замовив шість пляшок віскі найвищої якості.

Господар, гел з походження, розмовляв такою ж фантастичною мовою, як і Зірвиголова. Він навіть не помітив, що його покупець говорить жаргоном, який, безперечно, збудив би підозру у чистокровного англосакса.

Зате він зразу ж догадався здерти з Жана подвійну ціну, мабуть, з нагоди нічного часу. Така вже звичка всіх господарів нічних шинків. Зірвиголова, прикинувшись трохи сп'янілим, розплатився не торгуючись, але зажадав, щоб йому дали ще провіантську сумку.

– Хочу віднести пляшки своїм товаришам на посту, – пояснив він.

За сумку вартістю в п'ять шилінгів шинкар здер з нього цілу гінею.

З розпивочної Зірвиголова вийшов похитуючись, у капелюсі набакир.

– Товариші хочуть пити, – на весь голос… міркував він. – Канадців завжди мучить спрага. Віднесу-но я це віскі землякам.

Його зупинив патруль. Зірвиголова простяг капралові пляшку віскі.

– Тільки не все, капрале, – примовляв він, – товариші на посту вмирають від спраги… Канадці завжди хочуть пити.

Капрал усміхнувся, припав губами до пляшки і, одним могутнім ковтком спорожнивши її до половини, віддав решту своїм підлеглим.

У англійців невичерпний запас поблажливості до п'яних, тому він уже збирався відпустити підпилого волонтера, вважаючи його пояснення цілком переконливим.

Але в прихильному ставленні тверезого до п'яного завжди є невеличка частка заздрощів. Солдати патруля запротестували – їм було замало півпляшки. Вони рішуче вимагали додачі, і Жан, побоюючись ускладнень, змушений був віддати другу пляшку. У нього лишилося всього чотири. Від думки, що йому, може, доведеться задовольнити спрагу ще одного патруля, Жана кинуло в дрож.

Та ні, все йшло гаразд, якщо не зважати на те, що схід починав червоніти, передвіщаючи світанок.

«Ого-го-го! – подумав Зірвиголова. – Пора тікати».

Та не пройшов він і півсотні кроків, як наткнувся на стрілецький окопчик. Забрязкотіла зброя, брутальний голос різко окликнув його:

– Хто йде?

– Віскі! – півголосом відповів Зірвиголова.

Для англійського вартового немає промовистішої і переконливішої відповіді, особливо о четвертій годині ранку, після холодної ночі, проведеної у сирому окопі.

– Підійди ближче, – хрипко проричав солдат з сильним ірландським акцентом.

Зірвиголова дуже зрадів.

Час минав, а щасливішої нагоди не можна було і бажати. Ірландці, оці найсміливіші солдати Сполученого королівства, мають в той же час славу найзапекліших і найзавзятіших п'яниць.

Жан знав, що на англійських постах завжди по двоє вартових. Але так само добре знав він і те, що з допомогою двох пляшок віскі навіть від двох Педді можна добитися абсолютно всього.

Хиткою ходою п'яного Зірвиголова підійшов до стрілецького окопчика, тримаючи в кожній руці по розкупореній пляшці.

Потім, простягнувши вартовим пляшки і відригнувши п'яною гикавкою, він сказав:

– Ось і я!.. Кажу тобі: я і є оце саме віскі.

– Арра! Арра!.. Бегора!.. – белькотів один ірландець. – Ти говориш просто, як по книзі! Б'юсь об заклад, що ти найкращий солдат армії її величності…

– За твоє здоров'я, братухо! – додав другий Педді.

Зірвиголова дістав третю пляшку, цокнувся нею з ірландцями і так, ніби в нього заплітається язик, а вій силкується надати голосові якнайбільше люб'язності, відповів:

– За ваше, друзі!

Ірландці, відкинувши назад голови, пили, не відриваючись від пляшок.

Першим же ковтком кожний Педді спорожняв одразу півпляшки. Від таких ковтків можна, здавалося б, луснути, не сходячи з місця.

А віскі було справжнім вогнем, наче той купорос. Щоки обох п'яничок так і запалали. Ковтнувши кожен по півпляшки, вони прицмокнули язиками чи то від задоволення, чи то на знак не цілком задоволеного бажання.

– Ану, ще по ковточку! Отак! Поїхали… Все! До дна!

Зірвиголова, прикидаючись, що він п'яний, як хлющ, з якимсь гурчанням гепнувся на землю й захропів… Ірландці зареготали.

– Приятель, здається, готовий, – сказав один з них.

– А може, у нього в пляшці лишилася хоч краплинка, – додав другий. – Піти-но поглянути.

Солдат виповз із ями і, намацавши в темряві капітана Зірвиголову, що притулив до губів тільки-но почату пляшку, обережно забрав її, повернувся в яму і одним ковтком спорожнив до половини.

– Додаткова порція, – сказав він, ікаючи.

– І мені додачі, – зажадав другий і потягся за пляшкою. Докінчивши її, він сказав:

– А знаєте, я б теж не від того, щоб заснути, як отой хлопець.

– Ще б пак! Але ж хвилин через десять прийде зміна, і тоді нас перестріляють, мов зайців.

«За десять хвилин! – вжахнувся Зірвиголова. – Хай йому чорт, треба тікати!»

Він зробив вигляд, що прокидається, підвівся, хитаючись з боку на бік, і став, бурмочучи і лаючись, шукати свою пляшку.

– Чортовиння! Де ж моя пляшечка? Втекла?.. Ах, мерзотниця!.. Я ж бачу, все бачу! Втекти хочеш?.. Ні, голубонько, не вийде!.. Іди-но сюди, шахрайко, а то я сам тебе спіймаю!.. Не хочеш?.. Ну, зачекай, зараз я тебе дожену!.. Я людина, і тобі не втекти від мене, безнога…

Отак, спотикаючись на кожному кроці, падаючи, знову підводячись, охаючи, ахаючи і лаючись, він пройшов повз стрільців, а ті реготали до сліз.

Погоня за пляшкою здавалася їм найкумеднішою і найвеселішою штукою, яка тільки могла зародитися у наскрізь просякнутому алкоголем мозку.

Обидва Педді навіть не помітили, що невідомий, якому вони завдячували частуванням, пішов у напрямі, протилежному від англійського табору. Не помітили вони й того, що він уже не спотикався і не хитався, що, в міру того, як він віддалявся, хода його ставала дедалі впевненішою і швидкою.

Обрій тимчасом яснів, навколишні предмети вимальовувалися дедалі виразніше.

Відчувши, що небезпека минула, Зірвиголова полегшено зітхнув і хотів уже кинутися навтіки, як раптом за його спиною почувся тупіт коня.

– Хто йде? – окликнув його різкий голос.

Ледве стримавши готові зірватися з язика прокльони, Жан знову прикинувся п'яним і, хитаючись з боку на бік, дістав останню пляшку.

На повному скаку біля нього зупинився вершник. Кінний патруль! Улан!

– Що ти тут робиш, хлопче? – погрозливо спитав він.

– Випиваю і гуляю… гуляю і випиваю. Якщо й тобі охота випити, дам… На ось, пий! Я не скупий.

Побачивши неозброєного п'яничку, улан усміхнувся, підставив піку, потягся за пляшкою і припав до неї губами.

Поки він тяг віскі, Зірвиголова ухопив лівою рукою за вуздечку його коня, а правою поліз у кишеню свого мундира.

Улан не те, що ірландці, його ублаготворений алкоголем шлунок не знає почуття вдячності. Добре таки ковтнувши і не випускаючи з рук пляшки, він продовжував допит:

– Щось далеченько від табору ти прогулюєшся.

– Як ти сказав? Як? – вдаючи приголомшеного його словами, відповів Зірвиголова. – Він далеко, оцей… як його… ага, табір!.. Смішно, правда? Табір – і раптом далеко… Та мені, по суті, начхати. Я – хлопець не з боягузів! А для сміливців відстані немає.

– Облиш свої жарти і йди за мною, – суворо сказав улан, в душу якого закралася підозра.

– А от і не піду! Я у відпустці. Де мені подобається, там і гуляю.

– Мені наказано вбивати на місці кожного, хто спробує вийти за межі табору або увійти в нього. Підкоряйся, інакше заколю!

З цими словами улан відкинув пляшку і нагнувся, щоб підстебнути від ботфорта піку.

Але Зірвиголова миттю витяг сховану в кишені зброю і, не випускаючи з лівої руки повіддя, вистрілив в улана.

Куля, пробивши кавалеристові око, застряла у нього в мозку. Улан хитнувся вперед, потім відкинувся назад, сповз з коня і, вбитий наповал, важкою масою впав на землю.

Переляканий кінь намагався стати дибки, та Зірвиголова силою смикнувши повіддя, стримав його.

На звук пострілу звідусіль мчали кінні патрулі. Жан одним с грибком скочив на коня і погнав його кар'єром. Коли відстань між ним і англійцями досягла п'ятисот метрів, ті, переконавшись у марності дальшої погоні, припинили переслідування.

Зірвиголова знову був врятований!

РОЗДІЛ VIII

Навала. – Як англійці воювали з бурами. – Люті цивілізатори. – Грабежі і пожежі. – Драма в Блезбукфонтейні. – Вбивство столітнього діда. – Винищення жінок і дітей. – Месники. – Майор Колвілл нарешті сплачує по рахунку. Відступ.

Зірвиголова повернувся у табір генерала Бота якраз вчасно. Генерал нічого не знав про рух ворожих військ, а Зірвиголова, рискуючи життям, добув і привіз йому потрібну інформацію, точну, вичерпну, ясну.

Завдяки відважному командирові Молокососів генерал Бота міг тепер уникнути оточення, задуманого маршалом Робертсом. Марно англійські війська – драгуни, кавалерія і артилерія – намагалися обійти лівий фланг бюргерів. Правда, англійці пересувалися з блискавичною швидкістю, але Бота не вагаючись залишив свої прекрасно укріплені позиції між Вінбургом і залізницею і набрав ще швидшого темпу. Величезні кліщі з людей, коней і гармат затиснули порожнечу.

Катастрофа під Вольверскраалем багато чого навчила бурів.

Минув час шалених лобових атак англійців. Бури зрозуміли це і тепер, замість того, щоб очікувані ворога на добре укріплених позиціях, вони відступали.

Але якщо бурам вдавалося таким чином уникати ворога, то зупинити його вони, звичайно, не могли. Англійці завжди наступали в кількості десяти проти одного. Вони обходили республіканців, тіснили їх, гнали на північ. Це було неминуче. Але й тепер ще бурам не раз щастило вершити славні бойові діла.

Вимушені поступово евакуюватись із території Оранжової республіки, бури, відходячи, не залишали ворогові жодного солдата, жодного коня, жодного воза. Дорого обходились англійцям їх успіхи, яким вони зобов'язані тільки своїй чисельній перевазі. Не минало й дня, щоб невловимий ворог не завдав їм відчутного удару, образливого для їх самолюбства і відчутного для фінансів і людського складу англійської армії.

Бури захоплювали обози завойовника, знімали його вартових, нападали зненацька на його розвідувальні загони, винищували його дрібні воїнські з'єднання… Всього не перелічиш.

Партизани героїчно відстоювали кожний клаптик своєї землі, кожний пагорб, кожне дерево, кожний будинок і при цьому лишалися невидимими для ворога, тоді як сили і маршрут англійців вони прекрасно знали, їх охоче повідомляли про це жінки і діти – єдині мешканці пограбованих ворогом ферм.

Партизанська війна, ця боротьба з невидимим і всюдисущим ворогом, деморалізувала весь склад англійської армії, від генералісимуса до останнього піхотинця.

Перший час англійці намагалися боротися з партизанами з допомогою простих заходів: було оголошено населенню про введення штрафу за переховування партизанів, за постачання їм продовольства, за передачу їм відомостей воєнного характеру.

Загроза штрафом не справила ніякого враження. Тоді непокірним стали загрожувати вигнанням. Зрозуміло, що й ця загроза була марною.

Розлючене опором бурів, англійське вище командування не відступилося перед заходами, жорстокість яких заплямувала велику націю і викликала обурення всього цивілізованого світу.

Лорд Робертс, розлючений, як, зрештою, і всі солдати його армії, безперервними втратами, яких вони зазнавали від бурських патріотів, оголосив непростимим злочином відданість бюргерів справі незалежності своєї батьківщини.

Загаласували і пани капіталісти. Імперіалізм не терпить тупцювання на місці. А військовим давно набридли ці безславні сутички і безперервні злигодні.

Звідусіль, з метрополії і домініонів, понеслися вигуки: «Пора кінчати з бурами за всяку ціну будь-якими засобами!»

І, як завжди буває в таких випадках, солдат, розбещений «громадською» думкою, порожнім гонором, егоїзмом і славолюбством, перетворюється на карателя. Це сталося і з лордом Робертсом. «Старий Боб» не побоявся зганьбити своє бездоганне минуле страхітливим наказом.

Безсилий зломити героїчний опір бурів, він став перетворювати на пустелю ті місця, через які лежав шлях його армії.

Англійські солдати методично грабували, знищували, зрівнювали з землею не тільки хутори, ферми, села, а навіть і невеликі міста.

Почалося звіряче винищування бурів.

Жінок, дітей і стариків безжально виганяли з їх жител. Позбавлені притулку, голодні і обірвані, вони блукали по степу і гинули від виснаження і втоми. Знаходилися, звичайно, й такі уперті, що навідріз відмовлялися покинути старий дідівський будинок, де пройшло все їхнє життя, де вони любили, страждали, сподівалися і працювали.

О, тоді справа набирала серйозного характеру, бо це небажання людей розлучитися з рідною домівкою було в очах загарбників злочином, який карався смертю.

І англійці страчували патріотів з нещадністю і лютістю катів-неофітів.

Оті самі англійці, які не переставали пишатися своїм лібералізмом, благодійницькою і цивілізаторською місією, робили тут, під поблажливим оком начальства, наймерзенніші діла, які тільки може придумати звір у людській подобі.

Криваве безумство охопило і багатьох офіцерів. Нерідко траплялися джентльмени, які з страхітливою насолодою виконували обов'язки катів.

Таким, наприклад, був вічно п'яний і лютий маніяк майор Колвілл, кавалеристи якого здобули собі у тих місцях, де вони орудували, ганебну славу карателів, що трохи пізніше стала надбанням волонтерів генерала Брабанта.

Колвілл і його улани були розвідниками в авангарді англійської армії.

У ті дні, про які йде мова, улани майора Колвілла відірвалися від свого армійського корпусу і наводили жах на місцевість між Рейтцбургом, Вредефортом і залізничною лінією Блумфонтейн – Преторія.

Руйнування провадилось методично. Улани не щадили нічого, навіть дерев, а бурська армія, зосереджена на кордоні Оранжової республіки, не могла прийти на допомогу нещасним жертвам англійського варварства, бо за спиною у бурів була річка Вааль, кордон Трансваалю, яку бури мусили захищати, а поруч брід Ренсбург, що давав англійцям змогу легко обійти бурів і напасти на них з тилу. Така стратегічна обстановка приковувала генерала Бота до його укріпленого табору і не дозволяла йому перейти в наступ.

Одного разу на ферму Блезбукфонтейн прибув уланський загін чоловік з двохсот.

Ферма ця являла собою невеличку групу споруд, що давали притулок десяти-дванадцяти родинам трудівників.

Усе тут дихало міцним сільським спокоєм і нехитрим достатком патріархальних жител, створеним кількома поколіннями, які понад півстоліття обробляли землю, збирали і переробляли її врожаї.

День за днем вони наполегливо і терпляче працювали, не покладаючи рук, над створенням і вдосконаленням свого невеличкого світу, зародка майбутнього села, а можливо, навіть і міста.

Народжувались і виростали діти, виникали нові родини, що оселялися в нових будинках, поставлених поруч із старими. Так, немов потужне гілля величезного і прекрасного дерева, міцно врослого своїм корінням у священну землю батьківщини, розросталися бурські сім'ї.

Як щасливо пролітали тут роки безтурботного дитинства і працьовитої зрілості, за якою наставала високо всіма шанована старість!

А як п'янили душу оці безмежні простори степів, світла радість щедро винагородженої праці, солодке блаженство відпочинку у родинному колі!

Мабуть, ніколи ще і ніде щастя не було таким досконалим і повним, як у цих людей, що перетворили кожну свою ферму у маленький рай. І от усе це щастя, яке здавалося непорушним, рухнуло. Ураган війни, спалахнувши над цим райським куточком, забрав усіх його юнаків і чоловіків, залишивши без захисту кволих і хворих його мешканців.

З двадцяти шістьох чоловіків Блезбукфонтейна на фермі лишився тільки один столітній сліпий дід, який насилу добирався до своєї улюбленої лави на сонечку, та хлопчаки, не старші десяти років.

Решта населення ферми складалася з жінок: дев'яностолітньої прародительки, славної і відданої подруги глави клану, її дочок, внучок і правнучок, тобто матерів, сестер і дочок бурських воїнів.

Всього близько сімдесяти беззахисних людей.

… Одного дня мешканці ферми зачули різкі звуки сурми і стукіт кінських копит.

Прибігли малята.

– Англійці! – задихаючись від бігу, кричали вони.

Улани, брязкаючи зброєю, вихором увірвалися на просторе подвір'я ферми. На чолі загону галопом скакав майор. Поруч з ним їхав сержант, попереду – два сурмачі.

– Господаря сюди! Де господар? – гукнув сержант.

На порозі показався старий бур. Його вела чудова білява дівчинка років шести.

– Я господар, – з гідністю сказав бур. – Що вам потрібно?

– Прочитайте, сержанте! – наказав своїм різким голосом майор, навіть не удостоївши старого відповіддю.

Унтер-офіцер витяг з-за обшлага мундира папір, розгорнув його і став читати, навмисно карбуючи кожне слово:

– «Ім'ям її величності королеви і за наказом його превосходительства лорда Робертса, усім особам, які перебувають у цій садибі, пропонується негайно покинути її. Найменший опір каратиметься смертю».

І вже від себе сержант додав:

– Даю вам п'ять хвилин строку.

Приголомшений дід втупив свій невидющий погляд у те місце, звідки чувся голос, що оголосив цей варварський вирок. Йому здавалося, що він погано розслухав, не втямив чогось. Він сповненим трагізму рухом простяг кощаві руки, а його старий, беззубий рот ворушився, не вимовляючи ні звуку.

– Діду, – заплакавши, пролепетала дівчинка, – оцей чоловік сказав: треба іти звідси.

– Іти?! – замогильним голосом пробурмотів старий.

– Атож, забиратися геть звідси! – злорадно скрикнув майор. – Ідіть геть, гадюче плем'я, а то живцем засмажимо вас у цій норі!

Жінки зрозуміли. Вони вибігли з їдальні, де ховалися досі, охоплені льодяним страхом перед окупантами. Вони оточили кавалеристів, благаючи їх зглянутися; з відчайдушними зойками вони простягали їм немовлят, яких завойовники хотіли позбавити притулку і останнього куска хліба.

Бандити злорадно зареготали, підняли дибки коней і, поваливши найближчих до них жінок, стали їх топтати.

Почулися зойки жаху і болю, заглушені гиканням уланів. На землі билося в смертельній агонії немовля з розтрощеною голівкою. Мати з помертвілим від горя обличчям упала непритомна біля невинної жертви лютих карателів.

Майор поглянув на годинник і цілком спокійно процідив крізь зуби:

– У вас лишилося чотири хвилини.

Тоді до майора наблизився старий. Догадавшись з владного тону Колвілла, що він і є начальник, високий дід низько схилився перед англійцем.

– Якби це стосувалося мене одного, – пролепетав він тремтячим голосом, – я б не просив вас. Я б сказав вам: візьміть мій старий кістяк і розважайтеся ним, скільки хочете… Але ж ці жінки й діти – вони ж не зробили вам ніякої шкоди. Пощадіть їх заради всього святого, заради вашого бога, якому молимося й ми! Пощадіть, благаю вас!

– Лишилося три хвилини, – перервав його майор. – Ви марнуєте дорогоцінний час, любий: наказ королеви виконується безвідмовно.

– Не може бути, щоб ваша королева наказала винищувати людей! Вона – жінка, вона – мати. Згляньтеся ж над нашими жінками, згляньтесь над дітьми!.. Ніколи ще я не схиляв голови перед людиною, я ставав на коліна тільки перед богом… А вас благаю на колінах! Закликаю вас усім, що у вас є дорогого на світі, вашою честю солдата: згляньтеся, згляньтеся!

І благородний дід, зважившись заради порятунку сім'ї на це величезне приниження, важко впав навколішки, простягаючи до майора тремтячі руки.

З його погаслих очей бризнули сльози і заструменіли по сивій бороді. Кілька солдатів, серця яких ще не зовсім зачерствіли від грабежів і насильства, відвернулися, щоб приховати своє хвилювання. У інших це видовище викликало вибух мерзенного реготу.

Майор мовчав. З невимушеністю улюбленця долі він звільнив ногу з лівого стремена, біля якого стояв на колінах дід, і звалив нещасного страшним ударом чобота по обличчю.

Скалічений старий упав біля трупика немовляти. З його розсічених ударом губів і носа полилася кров.

Подвір'я сповнилося обуреними і скорботними зойками жінок:

– Прокляті!.. Людожери!.. Убивці!..

А Колвілл реготав, вважаючи, мабуть, що втнув чудовий жарт. Потім, знову глянувши на годинника і недбало спускаючи його в кишеню, він сказав:

– Ну, чотири хвилини вже минули.

На хвилину більше чи менше – яке це має значення для знедолених, які знають, що вони приречені.

Жінки знову оточили уланів. Бліді, тремтячи від обурення, вони ганьбили солдатів, погрожували їм своїми немічними кулаками, намагалися навіть їх бити.

Солдафони відповідали гучним реготом, цілою чергою лайки і вульгарних казармених жартів.

– Підняти коней! – гаркнув Колвілл.

– Гіп-гіп… урра! – загорлали улани, пришпорюючи коней.

І добре вимуштруваиі тварини ринули на юрбу пригнічених горем жінок.

Невимовне сум'яття охопило нещасних.

Хто повзав по землі, покалічений залізними підковами розгарячених коней, хто біг по подвір'ю, силкуючись врятувати дітей, що захлиналися від крику.

– Відстебнути піки!.. Колоти!.. – скомандував Колвілл, виймаючи свою шаблю. – Ану-бо, хлопці, підколіть мені усіх цих маток разом з їхніми поросятами… Який чудовий «pigsticking»! Буде про що згадувати!

Підкоряючись огидному наказові, улани взяли піки наперевіс і кинулися на жінок з вигуками:

– Урра!.. Урра!.. Підколімо свиней! Підколімо свиней!..

На цей час до старого повернулась пам'ять. Він насилу підвівся, його ноги тремтіли і підгиналися, обличчя було скривавлене, з рота текла кров. Слабіючим уже голосом він кинув убивцям своє прокляття:

– Мерзотники! Будьте ви прокляті, низькі людці!

Та ось він опинився перед Колвіллом, який дріботів риссю і не поспішаючи підколював намічені жертви. Змахнувши шаблею, майор з усього розмаху вдарив старого по черепу. Важке лезо, послане рукою атлета, із свистом різака впало на голову діда і розкроїло її аж до рота.

– Хай йому чорт! Ну й ручища у вас, майоре! – захоплено вигукнув старший лейтенант, ідучи поряд з Колвіллом.

– Та й лезо не з поганих, любий, – відповів майор, явно задоволений похвалою.

Кавалеристи люто переслідували поколотих піками жінок. Сп'яніння кров'ю, від якого хміліють сильніше, ніж од вина, туманило їм розум і штовхало на обурливі своєю озвірілістю вчинки.

Одною з перших впала прародителька. Її груди розкроїв цілий жмут пік, які влучили одночасно і збили її з ніг. Маленьку біляву дівчинку, що була поводирем у старого, буквально підняв на піку сержант.

Різким ривком піки назад убивця скинув дівчинку на землю, де вона билася в передсмертних муках.

А жінки все падали й падали, знівечені умілими руками досвідчених катів. Вони добре знали, як завдавати ударів, від яких неминуче гинуть, але не одразу, а тільки після страшних мук.

Та ось із жінками покінчено. Хто вже мертвий, хто вмирає. Коні весь час спотикаються об їх тіла, розкидані червоними плямами по всьому подвір'ї.

Лишилося знищити кількох збожеволілих від страху дітей.

– Урра!.. Підколімо свиню!

Новий кидок бандитів. Останній. Дітей убито. Винищення завершено.

Та невже страхітливий злочин так і залишиться без помсти? Невже не з'являться месники?

Вклавши в піхви шаблю, Колвілл наказав сурмити збір.

Улани швидко вишикувалися по взводах і завмерли, чекаючи наказу, зміст якого вони передбачали.

– А тепер, хлопці, – звернувся до них майор, – розважтеся ілюмінацією. Підпаліть-но усі ці халупи. Виконуйте!