355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Луи Анри Буссенар » Капітан Зірвиголова » Текст книги (страница 6)
Капітан Зірвиголова
  • Текст добавлен: 8 октября 2016, 12:50

Текст книги "Капітан Зірвиголова"


Автор книги: Луи Анри Буссенар



сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 18 страниц)

– Як ви сьогодні поспішаєте, міс Мод, – сказав йому навздогін вартовий.

Округлі щоки, свіжий колір і жіночі риси юнацького обличчя Жана – усе це при тьмяному світлі ввело солдата в оману.

Жан пішов вперед, обминаючи будови, перетяв широке подвір'я, проскочив через ворота на підйомний міст і вдало прослизнув повз іншого вартового, що гукнув йому навздогін:

– Good night, miss Mood! [36] 36
  На добраніч, міс Мод! (англ.).


[Закрыть]

І от, сам не вірячи в своє визволення, Жан уже йшов по вулиці, не чуючи ніг під собою. Якби не біль у долонях, з яких здерта шкіра, все було б прекрасно. Він перетворився на відому всьому гарнізонові міс Мод, плаття якої надійно захищало його від підозріливих поглядів.

Крім того, в його розпорядженні був чималий запас їжі, достатній, щоб нагодувати цілий взвод англійських солдатів.

Він ішов навмання, думаючи тільки про те, щоб якнайшвидше вибратися з військової зони, залишити позаду всі її будівлі. Скоро він вийшов на широку вулицю, забудовану з обох боків. Мабуть, це було передмістя Саймонстауна. Почулись свистки паровозів і брязкіт вагонів.

Десь поблизу був вокзал. А він усе йшов і йшов, переслідуваний смачним запахом, що доносився із судків, лоскочучи ніздрі.

«А чи не сісти пообідати? – подумав він. – Мій шлунок уже давно забув про устриці, і я голодний, мов акула».

Він проходив біля самотнього котеджу, оточеного легкою дротяною огорожею, біля підніжжя якої пишно розрослася висока запашна трава.

Тепла ніч, місяць… Як чудесно жити на світі! Особливо втікачеві, який щасливо вирвався з страшного каземату на понтоні.

Умостившись на траві, Зірвиголова відкрив судки, вийняв звідти свіжий хліб, ніжний і соковитий ростбіф, півкурчати, сир, дві пляшки елю та інші делікатеси, що незаперечно свідчили про різноманітність гастрономічних смаків солдатів її величності.

З жадібністю справжнього ненажери він накинувся на їжу, запив її чималою порцією вина і прийшов до висновку, що перше чудове, а друге просто-таки божественне. Наївшись досхочу, він заснув сном праведника.

Розбудив його, вже на світанку, несамовитий собачий гавкіт. Жан відчув себе бадьорим і веселим. Він потягнувся і раптом побачив, як по той бік загорожі датський дог люто вишкіряє на нього ікла. У нижньому поверсі котеджу відчинилися двері, і в сад вийшла стара леді, висока, сухорлява, сива, з довгим, осідланим окулярами носом, з величезними зубами, схожими на кості доміно, не менших розмірів руками і ногами, – одним словом, справжня англійка.

Побачивши, що до нього наближається стара леді, Зірвиголова в думці сказав собі:

«Ну, тепер держися, старий!»

А стара леді, погладивши і заспокоївши лагідним словом собаку, звернулася до нього:

– Хто ви і що вам треба, дитино моя?

Зірвиголова зробив реверанс, опустив очі і, набравши скромного вигляду, що так пасував йому, писклявим фальцетом відповів:

– Я нещасна служниця, міледі… Пани прогнали мене…

– Завіщо?

– Я наливала гас у лампу і ненароком розлила його, гас спалахнув. Весь будинок згорів би, якби не ці бідолашні руки, які я попекла, гасячи вогонь… Ні, ви тільки гляньте на них, міледі!

– О так, це жахливо! – співчутливо сказала стара леді.

– І, незважаючи на це, мене вигнали, не заплативши ні шилінга, не давши мені білизни, майже без одягу!

– Жорстокі люди!.. Але чому ви так погано розмовляєте англійською мовою? – недовірливо спитала стара.

– Дуже просто, міледі: я з Канади, а батьки мої французи за походженням. І ми ніколи не розмовляємо дома по-англійському… Моє ім'я Жанна Дюшато. Я народилася в Сен-Боніфасі, недалеко від Вінніпега.

– Що ж мені з вами робити, дитино моя? Хочете піти до мене в служниці?

– Як мені дякувати вам, міледі?!

От як славетний Брейк-нек, відважний капітан Зірвиголова, обернувся на служницю місіс Адамс, старої леді з Саймонстауна.

Чого тільки не трапляється в житті!


РОЗДІЛ IX

Зразкова служниця. – Все в житті надокучає.. – Телеграма. – Їхати, і негайно! – Санітарний поїзд. – По дорозі а Кімберлі. – Про те, що може відкрити подорож залізницею. – Тяжка подорож. – Вмер! – Нещасна мати. – Втеча. – Поміж двох огнів. – Білий чепчик. – Похідний марш Молокососів.


Не бачачи іншого виходу, Зірвиголова змушений був примиритися з більш ніж скромним становищем. Правда, та легкість, з якою він видав себе за дівчину, трохи здивувала його, а може, навіть вразила десь у глибині душі самолюбство.

Подумайте тільки: капітан розвідників, герой облоги Ледісміта, солдат, втікач з полону – і раптом служниця!

Але події відбувалися з такою швидкістю, що в нього невистачало часу замислюватися.

Стара леді вже ввела його в будинок.

– Я платитиму вам один фунт на місяць. Згодні?

– На старому місці мені платили півтора, – не моргнувши, відповіла фальшива Жанна Дюшато. – Та леді так мені подобається, що я згодна і на фунт.

– Чудово. Плаття у вас ще досить чисте, лишайтесь у ньому. Я дам вам білизну, черевики і чепчик… Так, так, ви носитимете чепчик. Я на цьому наполягаю. А чому ви так коротко обстрижені?

– У мене був сонячний удар, і коси заважали прикладати лід, довелось їх одрізати. О, якби ви тільки бачили, міледі, які вони були довгі і товсті! А якого красивого золотистого кольору! Я так сумувала!..

– Годі, годі! Чи ви не кокетка часом? Не терплю їх!

– Я?! Кокетка?.. Господь з вами, міледі! Я не ношу навіть корсета.

– І добре робите! Дівчина вашого класу повинна бути скромна, працьовита, бережлива, віддана своїм панам…

– Сподіваюсь, міледі скоро переконається, що в мене є всі ці якості.

– Чудово!.. Ось кухня! Приготуйте чай.

Це завдання – справжня дурниця для капітана Зірвиголови: під час перебування в Клондайку він набув неабияких кулінарних знань.

Перший успіх на новому полі діяльності! Чай заварено прекрасно, тости [37] 37
   Тости– тонкі скибки хліба, намазані маслом і запечені в духовці. Улюблена їжа в Англії,


[Закрыть]
запечено в міру, шинку нарізано тонкими, як мереживо, шматочками, а згущене молоко розведено водою в належній пропорції.

Чепчик, надітий на занадто довге для чоловіка і трохи кучеряве волосся, – новий успіх!

Коли Зірвиголова залишався на самоті, він старанно вивчав перед дзеркалом усі повадки служниць: як надавати сумирного виразу обличчю, опускати очі і не зсувати набакир звичним чоловічим рухом свій більш ніж скромний головний убір.

Переодягання вдалося на славу! У цій високій і дужій, трохи незграбній, мовчазній, соромливій дівчині, яка охоче бралася за всяку роботу, важко впізнати молодого борця за незалежність Трансваалю. Справжня знахідка оця служниця, митець на всі руки.

О ви, герої трагічних пригод у «Крижаному пеклі» – Леон Фортен, Поль Редон, Лестанг, Дюшато, Марта Грандьє, справжня Жанна Дюшато, та інші – подивилися б ви на вашого Жана, мисливця на ведмедів, переможця бандитів «Коричньової зірки», в кумедному вигляді служниці!

Або ви, відважні Молокососи і мужні бури, що оплакували найсміливішого із сміливців – капітана Зірвиголову! Що стало б з вами, коли б ви побачили, як він у сніжнобілому чепці, зав'язаному бантиком під підборіддям, у спідниці до п'ят і фартушку орудує біля печі, біжить на дзвінок і відповідає своїм фальцетом: «Так, міледі… Ні, міледі…»

Неважко уявити, який шалений вибух реготу викликав би у вас цей маскарад, що замінив драму воїнського життя. А тимчасом для самого Жана Грандьє в цьому не було нічого забавного.

Дні минали за днями, не вносячи ніяких змін в його безглузде і сповнене риску існування, яке кожну мить при найменшій помилці з його боку погрожувало перетворитися на справжню катастрофу.

Для людини більш проникливої, ніж стара леді, досить було б одного незграбного руху або випадкової нотки чоловічого голосу, щоб зараз же розгадати таємницю, приховану від місіс Адамс. А це потягло б за собою страшні для втікача наслідки.

На щастя, завжди мовчазна і чимсь стурбована, а часто й зажурена стара леді жила зовсім самотньо. Провізію їй доставляли додому. Єдине, що робила затворниця, – старанно читала описи воєнних дій у місцевих газетах.

Терпець Жана уривався. З дня на день йому ставало все важче переносити «принади» свого безглуздого становища, безутішність якого він відчував дедалі гостріше, його тягло на поле бою, звідки до нього долітали уривчасті звістки про нові перемоги, здобуті його друзями бурами.

Але як втекти з Саймонстауна без грошей, без одягу? Як пройти через всю Капську Землю, обдурити підозру, яку викликав до себе кожний іноземець, і уникнути чіпких лап поліції?

Лишатися служницею місіс Адамс? Ні! Краще вмерти! Краще сто разів умерти, тільки не це!

На шістнадцятий день свого перебування у місіс Адамс Жан Грандьє вже ладен був зробити божевільний крок, коли раптом до нього з'явився несподіваний рятівник в особі телеграфіста.

Телеграма для старої леді!

Вона гарячково розгорнула її, прочитала і напівпритомна впала на кушетку.

– Син… Бідолашна дитина… Боже, поможи нам?.. – бурмотіла вона.

Лжеслужниця привела її до пам'яті:

– Міледі, що з вами? О міледі!

– Мого сина, артилерійського капітана, дуже тяжко поранено під Кімберлі, який обложили ці кляті бури.

«Артилерійський капітан Адамс? Знайоме ім'я! Чи це не той Адамс, що був у п'ятірці катів Давіда Поттера?» міркував Жан Грандьє.

Та міркувати було ніколи. Стара англійка вже взяла себе в руки і підвелась.

– Негайно туди! Доглядати його, втішати, оточити материнським піклуванням… Так, так, якнайшвидше! – твердила вона. – Чи готові ви супроводити мене, Жанно?

Зірвиголова завмер від радості при думці, що йому трапилася нагода без найменшого риску, без затрат і якнайшвидше повернутися на театр воєнних дій.

– О, звичайно, міледі! – відповів він.

– Спасибі вам, дитино моя, ви добра дівчина! Нічого зайвого не брати, тільки найпотрібніше. По невеличкому саквояжу для кожної з нас – і в дорогу! О так, швидше, швидше в дорогу!

Вона похапцем склала речі, набила кишені золотом, замкнула будинок на ключ, який віддала сусідам, доручивши їхнім турботам і собаку, і помчала на вокзал.

Від Саймонстауна, або, правильніше, від Капштадта, до Кімберлі приблизно дев'ятсот кілометрів по прямій лінії і тисяча сто по залізниці, тобто стільки ж, як від Парижа до Ніцци. Але швидкість подорожі не завжди пропорційна відстані. Коли, наприклад, відстань від Парижа до Ніцци експреси проходять за вісімнадцять годин, то навіть у мирні часи найшвидшим поїздам потрібно не менше як тридцять годин, щоб подолати шлях із Капа до Кімберлі. А під час війни тим більше не можна встановити точного графіка.

Людина, що не належала до військового стану, не була солдатом, хірургом або газетним кореспондентом, вважала себе щасливою, якщо їй вдавалось потрапити на поїзд. Саме на такі труднощі і наразилася місіс Адамс із своєю служницею.

Щохвилини відходили від дебаркадерів і повільно рухались на північ поїзди, які були напхані солдатами і тріщали під вагою гармат і снарядів. Протяжно вили сирени, брязкали вагони, гуркотіли поворотні круги; звідусіль доносився пекельний концерт заліза.

Даремно бігала нещасна мати від одного залізничника до іншого, даремно розпитувала, благала, роздавала золото. Всі состави були до відказу набиті воєнними вантажами. Серед цього невиданого накопичення смертоносних машин і гарматного м'яса не знайшлося б місця навіть для миші.

Місіс Адамс уже зовсім впала в розпач і пустилася в сльози від думки, що їй ніяк не потрапити туди, де страждають і зазнають жорстоких злигоднів безталанні жертви війни. Несподівано перед нею зупинився з шанобливим поклоном чоловік у формі капітана медичної служби. Це був знайомий місіс Адамс військовий хірург.

Впізнавши його, стара леді вигукнула:

– Лікар Дуглас! Якби ви тільки знали!..

– Місіс Адамс! Яким побитом? Ви залишили Англію?

– На те, щоб відшукати свого сина, а вашого друга, нашого дорогого Діка. Його тяжко поранило під Кімберлі, а я не маю змоги поїхати до нього. Мені скрізь відмовляють. Подумайте тільки: нема місця для матері, яка поривається їхати до спою вмираючого сина! Яка жорстока річ ця війна!

– То їдьмо зі мною, місіс Адамс! Через десять хвилин відправляється в Магерсфонтейн санітарний поїзд номер два. Я його начальник. І будьте певні, в мене вже знайдеться місцинка для матері мого найкращого друга.

– Благослови вас боже, лікарю!

Лікар підхопив місіс Адамс під руку і повів до поїзда, а навантажена двома саквояжами лже-Жанна йшла ззаду. Розштовхуючи натовп, наше тріо попрямувало на запасну колію, де вже пихкав і весь здригався під парами санітарний поїзд.

Поїзд складався з кухні, аптеки і дванадцяти просторих вагонів з розташованими одна над одною койками; на дверцях вагонів були зображення червоного хреста.

Два хірурги, чотири сестри і двадцять чотири санітари чекали там свого начальника. З них поки що складалося все населення поїзда.

Не встигли лікар Дуглас, місіс Адамс і лже-Жанна розміститися в одному з його вагонів, як пролунав свисток паровоза, состав рушив і м'яко покотив єдиною ще вільною колією.

Якщо в дорозі нічого не трапиться, поїзд зупинятиметься лише для того, щоб набрати води або змінити паровоз. Йому справедливо надано привілей обганяти інші поїзди, що шанобливо дають йому дорогу.

І ось вони мчать по горах, рівнинах, долинах, проносяться повз міста і села, наздоганяючи й переганяючи воїнські состави, які безперестанно йдуть один за одним. Зірвиголова, в якому знову прокинувся дух розвідника, не міг навіть полічити ці поїзди. Кількість їх дивувала, а ще більше непокоїла капітана Молокососів.

Яке напружене життя, який шалений рух панує на цих стальних коліях! Ескадрони, гармати, батареї, артилерійські парки, штаби, полки, худоба, фураж, продовольчі склади – ціла армія, та ні, цілих дві армії вторгались у невеличкі південноафриканські республіки!

Ціла Англія, уся Британська імперія разом з військами своїх колоній ішла на приступ Трансваалю і Оранжової республіки.

Грандіозне, приголомшливо, моторошне видовище!

Канадці, африканці, австралійці, бірманці, індуси [38] 38
  Тоді, на початку XX століття, всі ці народи входили до складу населення Британської імперії.


[Закрыть]
впереміж із незліченними військами метрополії! І всі співають. А втім, солдати, ідучи в бій, завжди співають: треба ж якось забутися.

Але, побачивши поїзд з червоними хрестами, вони миттю замовкають. Цей поїзд відслоняє перед ними завісу тієї жорстокої дійсності, що чекає на них попереду.

«Бідолашні бури!» з сумом думає Зірвиголова, дивлячись на всю цю силу, на все це величезне стовпище людей. Тут, як ніде, почувалась залізна рішучість ворога перемогти за всяку ціну, навіть якби для цього довелося пожертвувати останнім золотим і послати на смерть останнього солдата.

Але й це ще не все! Щоб створити безпеку руху цієї армії, інші тилові військові частини охороняли залізничні колії, вздовж яких скрізь видно було сторожові пости, окопи, редути для захисту віадуків, мостів, тунелів і станцій. У цілому це була прекрасно продумана система неприступних укріплень.

– Їх занадто багато, – забувшись, де він, прошепотів Зірвиголова, але голос місіс Адамс вивів його з задуми.

– Жанно, сходіть по чай!

Жанна?.. Ах, так! Він же ще служниця у старої англійки.

У санітарному поїзді життя перебігало, як на кораблі. Персонал їв, пив і спав, не виходячи з вагона. А лже-Жанні, як і раніше, доводилось обслуговувати свою хазяйку.

А втім, не такий уже це й великий тягар. Місіс Адамс не належала до вимогливих, і до того ж усе потрібне було напохваті. Стара жінка цілком заглибилась у своє горе. Змучена журбою і тривогою, вона цілі години мовчала, їй здавалось, що поїзд зовсім не рухається. Щохвилини вона питала себе: «Чи встигну?»

А тимчасом поїзд мчав з шаленою швидкістю: двадцять п'ять миль на годину, понад сорок п'ять кілометрів! Справжнє чудо в умовах війни. До залізничного вузла Де-Аар він пройшов понад вісімсот кілометрів, не втративши ані години.

Але тут з графіком було покінчено. Зараз доводилося йти вперед хоч як-небудь, навмання: поїзд наближався до театру воєнних дій.

Англійські лінії, вірніше, допоміжна англійська армія була ще за двісті п'ятдесят кілометрів, але вже тут створилась щільна пробка, яку, здавалось, нічим по проб'єш.

Санітарний поїзд свистів, шипів, пирхав, то просувався вперед, пробиваючись на десяток кілометрів, то відповзав назад кілометра на два, потім знову повз вперед і завдяки наполегливості і спритності машиніста досяг нарешті ріки Оранжової.

Йому пощастило проскочити міст, і він рухався далі з величезною обережністю, раз у раз крутячись на місці. Це починало впливати на нерви. Створювалося враження, ніби велетенська черепаха силкується побити рекорд повільності.

У Бельмонті стояли три години; усі наспіх прокладені саперами бічні колії були захаращені вагонами. Та ось між двома составами показався просвіт. Санітарний поїзд прослизнув у нього і з швидкістю тачки, підштовхуваної інвалідом, сяк-так дотягнувся до Граспана.

Нова зупинка, цього разу аж на чотири години! Знову протяжні свистки, брязкіт тормозів, вихлопи пари, раптові поштовхи, ривки з місця та інші принади. На коліях все оглушливіше гуркотіло залізо, все частіше зустрічалися обвуглені і порешечені снарядами станційні будівлі, все дужче підстрибували вагони на абияк полагодженому полотні… Було з чого збожеволіти!

Та все ж поїзд пробивався вперед.

А ось і Моддер – річка, прославлена тепер на весь світ. Між двома крутими берегами котила вона свою червонувату каламуть – людську кров, змішану з охрою вельдту. Зруйнований бурами міст відбудовано, і теж нашвидкуруч. Поїзд з великою обережністю пробирався по шпалах. Тепер він був усього вісімнадцять кілометрів на північний захід від укріпленого табору Магерсфонтейна.

Невсипуще око капітана розвідників шукало нагоди для втечі. Лікар Дуглас розпитував усіх зустрічних про свого друга. Стара мати, знесилена від тривоги, не могла вимовити й слова.

– Нічого не чули про капітана Адамса? – гукав лікар пораненим офіцерам, що проходили мимо.

– Ні.

– Адамс, артилерійський капітан з четвертої батареї, – наполягав Дуглас.

– Знаємо тільки, що батарея зазнала великих втрат, а про капітана нічого не чули.

Те ж запитання і та ж відповідь трохи далі. Місіс Адамс ридала. Безталанна жінка була у відчаї: вона зрозуміла, нарешті, зворотний бік воєнної слави, яку живлять синівська кров і материнські сльози.

Назустріч траплялися платформи, навантажені полоненими бурами. Конвоїри співали іронічні куплети на адресу містера Чемберлена і лорда Сольсбері.

Інші горлали «Rille Britain» [39] 39
  Англійський гімн «Керуй, Британія!»


[Закрыть]
, з якою чергувався гімн «God save the Queen» [40] 40
  «Боже, охороняй королеву!»


[Закрыть]
. Вони ніби жували слова, випльовуючи окремі склади, і, наче кулі, кидали у вічі полоненим епітети «Victorious» і «glorious» [41] 41
  «Переможна» і «прославлена» (мається на увазі англійська армія).


[Закрыть]
. А ті лише знизували плечима.

Ці пісні завдавали душевного болю місіс Адамс, войовничі почуття якої, недавно ще такі полум'яні, зовсім вивітрились під час цієї скорботної подорожі.

Нарешті вони в Магерсфонтейні! А ось і укріплений табір, де закінчувалась головна магістраль, розкинувшись віялом запасних колій.

– Де Адамс?.. Хто знає, де капітан Адамс з четвертої батареї? – безперестанно вигукував лікар Дуглас.

– Я знаю, – відповів нарешті якийсь сержант. – Капітана Адамса поранено в груди кулею навиліт. Лежить у дивізійному госпіталі, що в Оліфантсфонтейні.

– Дякую! А як його стан?

– Безнадійний. А можливо, вже й помер.

– Тс… Тихше! Тут його мати.

Але нещасна жінка вже почула. Відчайдушний зойк вирвався з її грудей:

– Ні, ні, неправда, він не вмер! Мій Річард… Не може цього бути, щоб його відібрали в мене! Ведіть мене до нього!.. Швидше, лікарю, благаю і вилікуйте його! Ваше уміння зробить чудо, ви повернете мені сипа!..

– До ваших послуг, міледі, – сумно відповів лікар. – Ось дістану тільки коляску, і поїдемо.

Скоро знайшли екіпаж. Це був санітарний візок, який дав лікареві хтось із його товаришів по ремеслу.

До Оліфантсфонтейна було три льє, добряча година дороги. Лікар і місіс Адамс із служницею доїхали туди без перешкод.

Ось, нарешті, і дивізійний госпіталь, над яким на високій щоглі майорів білий прапор з червоним хрестом.

– Він тут… – ледь чутно прошепотіла місіс Адамс.

Спираючись на руку лікаря, вона напівзомліла увійшла в госпіталь. Зірвиголова все з тими ж двома саквояжами лишився біля входу.

До бурських аванпостів зовсім близько, якихось два кілометри на північний схід, а може, і ще менше. Спокуса була велика.

Біля госпіталю рив копитами землю чудовий офіцерський кінь, прив'язаний до стовпа. Уся ця ділянка, відведена для поранених, була майже безлюдна. Спокуса втекти все дужче мучила Жана.

З госпіталю долинув пронизливий зойк. То місіс Адамс зупинилася біля санітара, який закривав простиралом обличчя щойно вмерлого пораненого. Бідолашна мати впізнала свого сина, його відібрала в неї війна, розв'язана англійськими біржовиками.

– Річард! – нелюдським голосом вигукнула місіс Адамс і впала, наче громом убита.

– Нещасна мати… – прошепотів лікар.

І поки санітар укладав на ліжко зомлілу стару леді, лікар Дуглас звернувся до медика, який щойно зайшов у госпіталь:

– Капітан Адамс був моїм найкращим другом. Від чого він загинув?

– Його вбила куля незвичайних розмірів і зовсім не військового зразка. Мабуть, то була куля старовинних голландських рушниць, так званих «роєрів». Рана була невигойною.

Їхню розмову перервали крики і шалений кінський галоп. Це Зірвиголова, скориставшися з відсутності вартових, підійшов до коня, відв'язав його від стовпа і, хоч спідниця дуже заважала йому рухатися, одним стрибком скочив у сідло. Чистокровний кінь, розпалений сильними ударами, яких Зірвиголова під спідницею безперервно завдавав йому каблуками, рвонув з місця кар'єром.

Ніхто з зустрічних, побачивши, як мчала верхи ця жінка, не міг збагнути, в чому справа, тим більше, що Зірвиголова весь час викрикував своїм фальцетом:

– Зупиніть коня!.. Я служниця місіс Адамс!.. Зупиніть!.. Благаю!..

Ніхто, проте, так і не наважився зупинити коня, який, як видно, сказився. Люди схилені були скоріше посміятися з очманілої від страху кумедної амазонки.

Ухопивши коня за холку, підлітаючи при кожному стрибку і щосекунди рискуючи впасти, лжеслужниця горлала що було сили, в той же час непомітно і з дивовижною спритністю керуючи конем. Цікаві марно чекали неминучого падіння наїзниці, наперед відчуваючи цю втіху. А кінь, дедалі більше розпалюючись, набирав швидкості.

Він мчав вихором, з швидкістю не менше як вісімсот метрів на хвилину. Таким алюром він, мабуть, скоро перемахне англійські позиції.

А Зірвиголова все горлав уже захриплим голосом:

– Зупиніть!.. Рятуйте служницю місіс Адамс!..

Він проскакав повз кількох кавалеристів. Раптом хтось із них, уважно стежачи за наїзницею, вигукнув:

– Глядіть-но! Ця жінка тримається в сідлі із спритністю циркача. Нас обдурено – це шпигун!.. Вперед! Навздогін! За мною!..

Усі енергійно пришпорили коней, і погоня почалась. Пролунали револьверні постріли.

Кулі, пущені на повному скаку, рідко коли влучають у ціль, і все-таки вони свистіли біля самих вух втікача.

«Хай йому чорт! Діло наче йде на гірше», подумав Зірвиголова, пригинаючись до шиї коня.

Кінь домчав його до передового окопу, до стінки якого тулилися шотландці. Двоє з них спробували перегородити шлях штиками. Але Зірвиголова з незбагненною силою і спритністю примусив коня одним кидком перескочити окоп, залишивши позаду солдатів, штики – все!

– Вогонь! – скомандував командир шотландців.

Загриміли сотні пострілів. Проте, як завжди буває в таких випадках, стрільці, поквапившись, лише похизувалися один перед одним своїми промахами.

А тут і бури, з свого боку, зчинили стрілянину, і наш бідолашний Зірвиголова опинився між двох огнів.

Друзі-бури були зараз для Жана страшніші, ніж вороги-англійці.

Як подати їм знак, що він свій? Як припинити цю стрілянину, що при казковій влучності бурів може стати для нього згубною?

У нього немає білої хустини. Але в нього є чепчик! Зірвавши його з голови і тримаючи за одну з зав'язок, Жан почав шалено розмахувати ним на знак своїх мирних намірів.

Емблема миру припинила вогонь.

І вчасно! До трансваальських ліній лишалося всього триста метрів. Поранений у груди, кінь капітана Зірвиголови захрипів і став припадати на ноги. Ще хвилина – і він впаде. Втікач скочив на землю, зірвав з себе жіноче плаття і з'явився перед бурами у шерстяній сорочці і засуканих до колін штанях. Вій зберіг тільки чепчик, цю єдину приналежність свого жіночого одягу, і крутив ним, наче пращею.

Так добіг він до траншеї, де його дуже непоштиво схопили руки друзів.

– Хто ти? – добре струсонувши його, спитав зарослий аж до очей бородатий гігант.

– Капітан Зірвиголова, командир розвідників.

– Брешеш!.. А пароль знаєш?

– Йолоп! Ти, може, думаєш, що англійці сказали його мені? Мені пароль невідомий, а зате я знаю марш розвідників.

І дзвінким голосом він почав веселу пісеньку, що пролунала далеко в окопах, викликаючи посмішку на похмурих обличчях бурів.


 
– Хоч маминого мужа
Я батьком звати мушу,
До мене він любові не плекав…
Він, давши кілька стусанів,
Із хати геть мене провів
І, сунувши якусь дрібничку, загорлав…
 

А десь за дальшим насипом землі молодий смішливий і дзвінкий голос підхопив приспів:


 
– «Іди собі під три чорти!
Вже сам прожити можеш ти!»
Вперед, Фанфан! Вперед, Фанфан,
На прізвисько Тюльпан!
Нехай їм чорт! Вперед, Фанфан,
На прізвисько Тюльпан!
 

І в ту ж мить, чоловік п'ять-шість покидали свої окопи і бігом кинулися до Жана Грандьє.

Той, хто біг попереду, вигукнув, усе ще не вірячи своїм очам:

– Зірвиголова! Хазяїн! Воскрес? Живий?.. – і, впавши в обійми втікача, заридав.

– Фанфан! Любий Фанфан! – вигукнув командир Молокососів. – Невже це ти?

– Атож, я… ти… ми… Не звертай уваги, хазяїне! Реву, наче теля… Знову разом! Радість, розумієш, радість душить!.. Ти живий, живий!..

– Але як же ти тут опинився під Кімберлі, старий Фанфан? Я ж залишив тебе під Ледісмітом.

– Потім розповім, тепер ніколи. Хіба не бачиш? Усі наші збігаються… Почули пісеньку. Жан-П'єр, Жан-Луї і просто Жан, і бури – Карел, Еліас, Іоріс, Манус, Гуго, Іохім…

– А я? Про мене забули? – вигукнув якийсь хлопчисько, кидаючись, як Фанфан, на шию юному капітанові.

– Та це ж Поль Поттер!.. Поль! – обняв його зворушений Зірвиголова.

– А ми непогано попрацювали, поки тебе не було, – сказав син розстріляного бура, грюкнувши об землю прикладом свого карабіна з шестикутним отвором великого калібру.

Це була солідна зброя рідкісної сили і влучності – старовинний і страшний «роєр», з яким досі ніяк не можуть розлучитися старі мисливці-бури.

– Ну, що ж? Чи друг я вам тепер, чи ні? Чи командир Молокососів, чи вже ні?

– Друг, друг! Командир!..

– То чому ж мені не дають рушниці з патронами? Боротьба за незалежність обох республік не закінчена. Попереду ще багато жорстоких випробувань…

Кінець першої частини





    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю