Текст книги "Капітан Зірвиголова"
Автор книги: Луи Анри Буссенар
Жанр:
Исторические приключения
сообщить о нарушении
Текущая страница: 5 (всего у книги 18 страниц)
РОЗДІЛ VII
Про те, до чого призводить надмірна пильність. – Занадто велике захоплення розвідкою. – Полонений. – У англійців. – Слава, що приносить неприємності. – Несподівані наслідки деяких листів. – Двоє членів військового суду. – Що розуміють англійці під виразом «підколоти свиню». – Варварське поводження. – Генерал. – Великодушний ворог. – «Вільно!»
У той час, коли так трагічно загинув полковник герцог Річмондський, Зірвиголова вартував на передньому краї.
Бури – хоробрі, але безтурботні воїни – були поганими сторожами і розвідниками. А втім, дисципліну взагалі не дуже поважали у цій побудованій по-сімейному армії. Накази командирів виконувались абияк, а вартові були далекі від властивого дозорним європейських армій усвідомлення того, яка величезна відповідальність на них покладається
Важко повірити, але саме наші юні шибайголови найкраще за всіх справлялися з цим нелегким завданням, їх пильність ніколи не послаблювалась. І начальники були спокійні, коли нічну охорону бурського табору доручалося Молокососам.
Того вечора Зірвиголова, який, подібно до справжнього сина могіканів, пильно вдивлявся в долину, помітив, у зоні, що відокремлювала передові лінії обох воюючих сторін, якийсь повільний рух сірих тіней. Місяць сховався за хмарами, стало темно.
Капітан Молокососів вирішив розібратися, в чому справа.
Найкраще, звичайно, піти самому і подивитись. Спосіб вірний, але рискований. Можна якраз потрапити під перехресний вогонь бурів і англійців.
І все-таки Зірвиголова пішов, взявши з собою юнгу Фіньйоле, бура Іоріса, італійця П'єтро, португальця Гаетано і креола з Реюньйону. Усі шестеро зняли маузери, що заважали б їм рухатися під час розвідки, лишивши при собі тільки револьвери.
І от вони повзли, стримуючи подих, з котячою спритністю обходячи найменші перешкоди.
Вони просунулися так на триста-чотириста метрів, коли Зірвиголова, рухаючись попереду, побачив кроків за двадцять від себе якусь темну масу. Вдивившись, Жан пересвідчився, що йому назустріч, розплатавшись на животі, повзе людина. Легкий, ледве чутний шурхіт супроводив кожний її рух.
Розсудливість вимагала від Жана Грандьє зімкнути лінію розвідки і зчинити тривогу. Розвідник повинен по змозі уникати бою.
Але спробуйте говорити про розсудливість з хлопцем, який на кожному кроці так і шукає нагоди виправдати своє енергійне і славне прізвисько!
«Англійський розвідник! – промайнуло в голові Жана. – Я враз підчеплю його і візьму в полон».
Зірвиголова звівся на ноги і після кількох гігантських стрибків опинився біля англійського розвідника, кинувся на нього і щосили стиснув у своїх обіймах. Та що за чудо!.. Його пальці схопили ліпне порожнечу, вірніше – пухку грубошерсту тканину, очевидно, ковдру. Але разом з тим він відчув і опір.
Чиїсь невидимі руки тягли до себе ковдру, мабуть, за прив'язані до неї мотузки.
– Мене обдурено! – прошепотів Зірвиголова, збагнувши, нарешті, легковажність своєї поведінки.
На жаль, обдурили не тільки його! Його товариші так само, як і він, замість ворожих розвідників узяли в полон шмаття.
Але навіщо ця пастка?
Тільки для того, щоб заманити їх, взяти в полон і потім напасти на бурських вартових, які мирно куняли з люлькою в роті.
Усе сталося за кілька секунд.
Два взводи англійців – о, ці не ховались! – оточили капітана Молокососів і його товаришів, схопили і повалили, так що вони не встигли і скрикнути.
Глузливий голос сказав англійською мовою:
– Ці дурники попались на вудочку.
Напівзадушеннй Зірвиголова заричав від люті.
– Мовчання або смерть! – наказав той же голос. – Вперед, і не галасуйте!
Зірвиголова зрозумів, яка небезпека загрожує бурам. За всяку ціну треба застерегти їх, зняти тривогу, хоч би це коштувало йому життя.
Подібно до рицаря д'Ассаса [27] 27
Рицар д'Ассас, офіцер Овернського полку, прославився своїм подвигом (деякі джерела приписують цей подвиг простому сержанту Дюбуа). Вночі перед боєм під Клостеркампом (1760 р.) д'Ассас пішов у розвідку в сусідній гай, де його захопили ворожі солдати, які, приставивши до його грудей штики, погрожували смертю, якщо він зніме тривогу. Проте д'Ассас на всю силу легень гукнув: «До мене, овернці, тут вороги!» Його зразу ж закололи. Але французька армія була попереджена про несподіваний напад і в бою, що відбувся на ранок, здобула перемогу над ганноверцями.
[Закрыть], він не вагався й хвилини.
Відчайдушним зусиллям він вирвався з рук солдата, який стискав його горло, і пронизливо закричав:
– Тривога!.. Тривога!.. Англійці!..
Солдат замахнувся шаблею над його головою і неодмінно розтяв би її, якби Зірвиголова не відхилився. В ту ж мить він вихопив свій револьвер і пострілом впритул убив солдата. Потім, відчуваючи, що однаково пропав, Жан вигукнув глузливо:
– Не вийшло! Зіпсовано сюрприз, панове англійці!.. Назавжди запам'ятайте цей останній жарт, що утнув з вами Зірвиголова!
Вів хотів випустити у ворогів ще кілька куль, які лишилися в револьвері, щоб якнайдорожче продати своє життя, але безліч рук уже схопили його. В ту ж мить десятки здоровенних кулаків посипалися і на інших Молокососів.
Жана, мабуть, добили б тут же, коли б до чиїхось вух не дійшло так гордо кинуте їм слово: «Зірвиголова».
– Не вбивайте його! Це Брсйк-нек! [28] 28
Break-neck (англ.) – Зірвиголова.
[Закрыть]Тому, хто приведе його живого, обіцяно двісті фунтів! – загорлав хтось несамовитим голосом.
Жану поталанило, він був щасливішим від героя Клостеркампа: він живий і знає, що принесена ним жертва не була марною – бури почули його крик і постріл.
У бурському таборі вже просурмили тривогу. Миттю ожили окопи, загриміли постріли, загули великі гармати… Нічна атака була відбита.
Але Зірвиголова і його товариші потрапили в полон.
Навіки замовкли креол з Реюньйону і молодий італієць П'єтро. Тільки капітан Брейк-нек, як звали англійці Жана, міг пересуватись самостійно; всі інші були в такому стані, що їх довелося нести.
Ось вони вже в англійському таборі. З того, як часто повторювали його ім'я англійські солдати, капітан Молокососів зрозумів, що він має тут таку ж почесну, як і небезпечну популярність.
Полонених кинули в каземат, стіни якого були викладені, паче бліндаж, із залізничних рейок, і замкнули, не давши ні крихти хліба, ні ковтка води.
Бідолашні хлопчаки провели тяжку ніч: Їх мучила спрага, вони стікали кров'ю і задихались. Зірвиголова втішав і підбадьорював товаришів, як міг, але, незважаючи на всі силкування, так і не перев'язав їм рани у цій непроглядній темряві.
Нарешті настав день. Звичайно, він полегшить їх долю!
Першого з каземату витягли капітана Зірвиголову, його привели до офіцера.
Судячи з форми мундира кольору хакі, на еполетах якого вишито дві золоті зірочки, це був драгунський капітан. Не приховуючи іронії, він розглядав капітана Молокососів, якого оточили четверо англійських солдатів, випростаних, наче дерев'яні боввани, і пихатих, як справжні англійці.
Вдосталь надивившись, драгунський капітан без зайвої балаканини розпочав допит:
– То, значить, ви і є той самий француз, відомий під ім'ям Зірвиголови, командир інтернаціонального загону юних волонтерів?
– Так, це я! – гордо відповів Жан Грандьє, дивлячись просто у вічі офіцерові.
Офіцер зловісно всміхнувся, розстебнув свій мундир, вийняв з внутрішньої кишені невеличкий бумажник і дістав звідти згорнуту вдвоє візитну картку.
З нарочитою і глузливою повільністю він розгорнув її і, піднісши до очей Жана Грандьє, сказав:
– Отже, ви – автор цього фарсу?
Зірвиголова впізнав один з листів, які він розіслав після смерті Давіда Поттера п'ятьом членам військового суду.
Він нагадував у цьому листі, що бур засудив до смерті своїх суддів, а він, Зірвиголова, виконуючи останню волю свого друга, поклявся винищити їх усіх.
Слово «фарс» прозвучало у вухах Зірвиголови як ляпас. Він почервонів і вигукнув:
– Цей фарс скінчиться вашою смертю!
– Я капітан Руссел, – продовжував усміхаючись офіцер, – командир другої роти сьомого драгунського полку. Як бачите, засуджений на смерть почуває себе непогано.
– Поживемо – побачимо, – без ознаки ніяковості відповів Жан.
– Любий мій французику, ви справжній хвалько! Раджу вам припинити ці жарти. Вам не пощастить розлютити мене, слово честі! Швидше ви доб'єтесь батога.
– Людину, голову якої оцінено в двісті фунтів, не карають батогом… Між іншим, моя голова коштує далеко більше. Крім того, я – солдат і вимагаю, щоб зі мною поводилися, як належить поводитись з полоненим воїном. Я вбив стількох ваших людей, що цілком заслуговую на таке поводження.
Офіцер трохи зблід, закусив вуса і, переставши нарешті всміхатися, урочисто, наче прогавкав, скрикнув:
– Мені потрібна інформація! Відповідайте! Відмовлятися не раджу. Однаково примусимо.
– Питайте!
– Скільки бурів проти наших ліній?
– Вісім днів тому їх було цілком достатньо, щоб побити вас, хоч вас було у багато разів більше.
Офіцер зблід ще дужче.
– Скільки у вас рушниць? – спитав він.
– Маузерів? Не знаю. А лі-метфордів [29] 29
Лі-метфорд– назва рушниці, що була на озброєнні тогочасної англійської армії.
[Закрыть]близько тисячі: ми відібрали їх у ваших солдатів.
– Останнє запитання: що сталося з герцогом Річмондським і його сином?
– Я особисто наказав перенести цих двох тяжко поранених джентльменів до бурського госпіталю. Тепер вони у безпеці.
– Досить. Ви відмовились відповісти на два перших запитання, і я змушений передати вас у розпорядження Колвілла – майора третього уланського полку.
Це ім'я примусило молодого француза здригнутися. Колвілл! Ще один з убивць Давіда Поттера. Не приховуючи ненависті, Зірвиголова пильно подивився на Колвілла, що саме увійшов. Це був довгий, як жердина, сухорлявий і жовчний англієць з пихатим і жорстоким виразом обличчя. Жан поклявся самому собі ніколи не забути його, якщо тільки пощастить вирватися з цього осиного гнізда.
– Дорогий Колвілл, дозвольте представити вам містера Зірвиголову, відомого вам нашого майбутнього ката.
– Он як! – презирливо відповів майор. – Той самий хлопчисько, що насмілився послати офіцерам її величності свої ідіотські і образливі листи? Ну що ж, тепер прийшла наша черга побавитись.
– Клянусь, – пробурмотів Руссел, – не хотів би я опинитися в шкурі цього хвалька, з яким Колвілл збирається побавитись.
Майор підніс до своїх губів рукоятку хлиста з свистком.
На пронизливий посвист прибіг уланський сержант.
– Максуел, – процідив крізь зуби Колвілл, – візьми-но цього хлопця, і можеш розважитися з своїми товаришами грою «підколімо свиню».
«Pigsticking» – жорстока гра англійських уланів, які захоплювалися нею, замінюючи свиню полоненими з «нижчої раси».
Але ніколи ще, скільки відомо, біла людина не була об'єктом цієї варварської розваги. Бідолашний Жан мусив стати першою жертвою глуму, що незабаром поширився на багатьох полонених бурів.
Почувши передаваний з уст в уста заклик: «Pigsticking», десятків зо два уланів схопили свою зброю і скопили на коней.
Жана поставили обличчям до поля, на якому вишикувався взвод сержанта Максуела.
Майор Колвілл, бажаючи подовжити розвагу, наказав одному з піхотинців:
– Дати йому ранець!
Передаючи Жану військовий ранець, солдат, людяніший, ніж його начальник, шепнув:
– Захищайся ним, мов щитом. Головне, не бійся і намагайтеся парирувати удари.
Навколо стовпились офіцери всіх родів зброї, з цікавістю чекаючи видовища, жорстокість якого не може зрівнятися ні з чим.
Прізвисько «Зірвиголова» не сходило з їх уст, але вимовлялося без ненависті, скоріше з відтінком співчуття, до якого примішувалася певна повага.
– Зірвиголова!.. Так це Зірвиголова?.. Бідолашний хлопець!
– Дивіться, та він зовсім і не злякався. Ну й сміливець!
– Хочете парі, Руссел? – запропонував майор. – Ставлю десять фунтів, що цей шахрай кинеться навтіки, як лисиця від гончаків, і його одним махом підколять трохи нижче спини.
– Гаразд! – сміючись, відповів драгунський офіцер.
Взвод стояв за двісті метрів.
– Колоти! – проревів сержант. – Вперед!
І взвод помчав шаленим галопом…
На Жана Грандьє летів, наїжившись піками, виблискуючи сталлю, смерч людей і коней.
Зірвиголова затулив ранцем груди і, міцно впершись розставленими ногами в землю, приготувався до удару.
І удар не примусив себе чекати. Жахливий удар!
Зірвиголова відчув, що його буквально підкинуло в повітря, він двічі чи тричі перевернувся і важко впав на землю, його ліве плече було пошматоване, права рука сильно кровоточила. Та все ж ранець відбив і ослабив удари, спрямовані в груди.
Під вигуки «ура» уланські коні блискавкою пронеслися мимо, навіть не зачепивши Жана.
– Ви програли, Колвілл! – вигукнув капітан Руссел. – Цей шахрай поводиться непогано.
– Почекаємо, – з холодною ненавистю відповів майор.
Приголомшений падінням і важко дихаючи, Зірвиголова насилу підвівся і підняв свій роздертий ранець.
Він вирішив боротися до кінця, а улани не гаяли часу: зробивши швидкий поворот, взвод перешикувався.
Знову розляглася команда сержанта:
– Колоти! Вперед!..
Початкове співчуття змінилося в них нездоровою цікавістю. Вигляд крові пробуджував у людині звіра. Зірвиголова випростався зусиллям волі і крикнув:
– Боягузи! Підлі, низькі боягузи!.. – і знову впав, збитий нищівним ударом.
Всупереч сподіванням, ранець і цього разу захистив його. Зрештою улани самі, хизуючися своєю вправністю, намагались влучати пікою тільки в імпровізований щит. Усе, що було поза ранцем, для них не існувало, вони вбачали в Жані лише приречену на смерть жертву.
Нещасний хлопчак був зовсім розбитий. Одяг його пошматований, тіло зранене. Він насилу підвівся, його ноги дрижали і підгиналися, налиті кров'ю очі потьмяніли, а шум у вухах заглушав іронічне «ура» англійців. Ослаблі руки вже не були спроможні підняти ранець, що захищав його досі.
Він зрозумів, що для нього вже все скінчено, порятунку нема: зараз його розчавлять безжальні звірі. Але в нього вистачило ще сили випростатися, схрестити на грудях руки і з гордо піднятою головою мужньо повернутися обличчям назустріч уланському взводові.
В думці він попрощався з життям, що досі так усміхалось йому, і послав останній привіт своїй сестрі і своїй палко любимій батьківщині, яку йому не судилося більше побачити.
І коли втретє розляглась команда сержанта: «Вперед!», він відповів на неї вигуком:
– Хай живе Франція!.. Хай живе свобода!..
Пригнувшись до кінських ший, улани проскакали вже половину відстані, що відокремлювала їх від Жана. Ще кілька секунд, і мерзенний злочин здійсниться.
Та ось якийсь вершник на всьому скаку врізався поміж уланами і їх жертвою. Це був один з тих чудових наїзників, дивлячись на яких мимоволі згадуєш легенду про центаврів [30] 30
Центаври,або кентаври– у грецькій міфології напівлюди, напівконі.
[Закрыть].
Вершник підняв хлист і владно вигукнув слова, що з однаковим успіхом примушують атаку зупинитися, а натовп – заспокоїтись:
– Стоп!.. Ні з місця!..
Побачивши генерала, бо вершник був англійський генерал, улани так круто зупинили коней, що ті, ставши дибки, мало не поперекидалися разом з наїзниками.
Зупинивши свого скакуна за чотири кроки від полоненого, генерал піднявся на стременах і став на голову вищий за кавалеристів, які змішали свої ряди. Червоний від гніву і карбуючи слова, кожне з яких стьобало, немов ляпас, він прокричав:
– Мерзотники! Підлі боягузи, ви ганьбите англійський мундир! Який офіцер дозволив цю мерзенну розправу?.. Відповідайте, сержанте!
– Майор Колвілл, – промовив Максуел, переборюючи страх.
– Прислати його до мене! Негайно!
Зірвиголова скривавленою рукою віддав честь генералові. Той у свою чергу підніс до козирка каски пальці, затягнуті в рукавичку, і, побачивши перед собою хлопчика, спитав його мимоволі пом'якшеним голосом:
– Хто ви?
– Француз на службі бурської армії, – відповів полонений, тримаючись шанобливо, але з великою гідністю.
– Ваше ім'я?
– Жан Грандьє, на прізвисько Зірвиголова, капітан розвідників.
– Так, значить, це ви і є прославлений Брейк-нек?.. Поздоровляю! Ви сміливець!
– Така похвала, та ще з ваших уст, генерале… Я збентежений і горджуся нею!
– Ви такий молодий! Далебі ж, усякого іншого бранця вашого віку я тут же відпустив би на волю. Так… усякого іншого… Але ви надто небезпечний противник і надто багато завдали нам неприємностей. Я затримую вас як військового полоненого, але ви користуватиметесь усіма привілеями, на які заслуговує такий хоробрий ворог.
Зовсім знесилений і приголомшений, Зірвиголова насилу пробурмотів кілька слів подяки і тут же, страшенно збліднувши і м'яко осівши на землю, знепритомнів.
– Віднести цього юнака у госпіталь! – наказав генерал. – Я вимагаю, щоб про нього добре подбали. Я сам простежу за цим. Чули?.. А, ось і ви, майоре Колвілл! За жорстоку розправу з полоненим – п'ятнадцять діб суворого арешту. Сержант, що командував «Pigsticking», позбавляється свого звання і переводиться в рядові улани. Всі улани взводу призначаються на п'ятнадцять позачергових польових караулів. Вільно!
РОЗДІЛ VIII
У вагоні. – На крейсері. – На рейді Саймонстауна. – Втеча. – Переслідування акулами. – Східці підземного ходу. – Сіре плаття, білий фартушок і судки з провізією. – Оригінальна втеча. – Котедж і англійка. – Служниця.
Капітанові Зірвиголові заподіяно багато ран, але жодна з них не була тяжкою. Після п'ятнадцяти днів лікування в госпіталі майже всі вони загоїлись. Наказ генерала – його рятівника – точно виконувався, і протягом двох тижнів Жан був об'єктом особливої уваги лікарів, а це, звичайно, великою мірою сприяло його швидкому одужанню. У Жана, коли він устав з ліжка, назавжди лишилося почуття безмежної вдячності до великодушного джентльмена.
Тепер Зірвиголова, як військовий полонений, поділяв долю трьохсот бурів, взятих у полон на початку облоги Ледісміта. Присутність їх в обложеному місті завдавала чимало клопоту комендантові міста, бо, незважаючи на пильний нагляд, бури часто-густо тікали, рискуючи життям. Для більшості втікачів справа кінчалася трагічною смертю. Але ті, кому щастило вислизнути, приносили обложникам важливі відомості.
До того ж харчування полонених помітно зменшувало запаси їжі гарнізону. І коли б облога, як усі пророкували, затяглася надовго, ця обставина неминуче скоротила б тривалість опору. Тому вище командування розпорядилося евакуювати всіх здорових полонених у Наталь, її звідти на Капську Землю.
В той час кільце оточення було ще не таке щільне, і поїзди час від часу могли пробиватися у Дурбан.
Хоч Колензо, найважливіший з воєнного погляду пункт, і обстрілювала бурська артилерія, він все-таки був ще в руках англійців, а міст над Тугелою міг ще служити для пересування легких составів.
Від Ледісміта до Дурбана близько двохсот кілометрів.
Бідолашних полонених навантажили по товарних вагонах, приставили до них достатню кількість солдатів-конвоїрів – і в дорогу! Подорож була розрахована на один день. Але через жалюгідний стан залізниць переїзд тривав два дні. Дві доби без хліба і води, у вагонах, набитих людьми, як бочка оселедцями. Полонені не мали змоги вийти звідти ні на хвилину. Подумай, читачу: ані на хвилину!
Легко уявити собі, в якому стані були усі ці нещасні, змучені втомою. Вони стогнали від голоду і спраги і задихалися у сповнених смороду вагонах, тоді як англійці, зручно розмістившись у бліндированих вагонах, їли, пили і галасливо веселилися.
Отак по-різному складаються долі народів, роз'єднаних страхіттям, ім'я якому – війна.
У Дурбані англійські власті приступили до миття полонених і чистки вагонів. Робилося це дуже просто: у вагони спрямовували рукави потужних насосів, з допомогою яких милися кораблі в доках, і рясно поливали водою все і всіх. Наскрізь промоклі, засліплені сильними струменями води, що хльостали по них, бури відбивалися, падали, фиркали, наче жалюгідні потопаючі собаки.
Але гігієна – насамперед!
А тепер сушіться, як хочете.
А ось і їжа. Величезні казани, наповнені протухлим напівзвареним рисом. Ложок не давали. І хоч полонені змушені були черпати огидне місиво просто руками, вони ковтали його так жадібно, що це краще за всякі слова промовляло про перенесене голодування.
– Поганин початок, – бурчав Зірвиголова. – Професія полоненого мені не дуже подобається, і, звичайно, я тут не залишусь надовго.
Полонених пов'язали попарно і тими ж вірьовками прикріпили послідовно одну пару до одної, так що весь конвойований загін мав вигляд індійського ланцюжка [31] 31
Американські індійці в поході виступають один за одним, ніби зв'язані, не змінюючи ні на крок заданої в таких випадках відстані.
[Закрыть].
Практичні люди – оці англійці!
Нарешті бідолахам оголосили, що їх посадять на військовий корабель, який стояв на рейді, і повели туди.
Усе населення міста збіглося подивитися на полонених. Люди тісними лавами стояли обабіч дороги.
Який страшний шлях переможених серед ворожої і глузливої юрби! її жорстокість не знає пощади: образи так і сипляться на бідолашних, сумна доля яких мала б, здається, викликати в людях святе співчуття.
Потім під пекучим промінням сонця, від якого репалися губи і, наче киплячий казан, диміло мокре плаття, полонених стали розміщувати по шаландах. Коли ці судна були переповнені, похмурий караван вирушив і скоро підплив до крейсера «Каледонія», що стояв під парами на рейді.
Нарешті можна буде хоч трохи відпочити, простягтися десь, поспати, задовольнити голод, позбутися образ конвоїрів…
Та не так вийшло! Знову нумерування, знову перекличка, знову тіснява в броньованій башті, без повітря, без світла, де лише невиразно вимальовувалися жерла гармат, націлених на живу людську масу.
Протяжно завила сирена, заскрипів якірний ланцюг, розляглося монотонне рипіння гвинта. Почалася кільова і бокова качка, ці неминучі попередники морської хвороби.
«Каледонія» із швидкістю акули неслася по хвилях бурхливого Індійського океану; бури, ув'язнені в башті, ридали, мов діти. Цим простим людям, які ніколи не бачили моря, здавалося, що їх назавжди відривають від рідної землі і засуджують на довічне вигнання.
А «Каледонія», немилосердно димлячи, поглинала милю за милею, розрізаючи хвилі. Вона держала курс на Саймонстаун – морський форт за вісім льє на південь від Капштадта.
Від Дурбана до Саймонстауна тисяча чотириста кілометрів. Сорок вісім годин подорожі, може, ще тяжчої, ніж переїзд залізницею.
Коли крейсер прибув на рейд, полонених розмістили на чотирьох понтонах [32] 32
Понтон– старе судно, перетворене на плавучу тюрму, або плоскодонний човен для наведення тимчасових мостів і перевезення вантажів у порту.
[Закрыть], що стояли на якорі за три милі під берега. А розвантажена «Каледонія» знову взяла курс на Дурбан.
Зірвиголова і шістдесят інших полонених бурів були інтерновані на понтоні «Терор» [33] 33
«Терор»– англійською мовою: жах, страх.
[Закрыть].
Справжнім пеклом було це дуже влучно назване судно. Увійдіть – і вам здаватиметься, що ви в лікарні, але в такій лікарні, де немає ні сиділок, ні лікарів, ні медикаментів.
Брудна клітка, повно напхана людьми. Їхні тіла вкриті ранами, по них повзають паразити. Додайте до цього нестерпну спеку, від якої можна збожеволіти, і харч, що видається лише в кількості, необхідній для «підтримання життя». Чудова формула, вигадана англійцями. Під нею розуміється пайок, достатній тільки для того, щоб не дати полоненому вмерти з голоду.
Як це економно! І ще перевага: послаблі з голоду люди не могли тікати. Вони мерли, як ті мухи. «Тим гірше для них!» Похорони були недовгі. Відкривали гарматний люк і без особливих церемоній кидали тіло в затоку, води якої кишіли акулами.
«Тим краще для акул», сміялися англійці.
Уже через добу Зірвиголова відчув, що не має сили більше зносити брутальне поводження, голод, воші, жалюгідний вигляд товаришів по ув'язненню, ослаблих, напівмертвих, схожих скоріше на примари, ніж на людей. Він твердо вирішив покласти всьому цьому край. Хай він потоне, хай його розстріляють, з'їдять акули – і то краще, ніж оце повільне і тяжке вмирання.
Він поділився своїм планом з деякими хворими товаришами. Але ті не наважилися схвалити його. План Жана здався їм занадто рискованим. «Терор» стояв на якорі посередині затоки у шість миль завширшки. Отже, до берега було принаймні три милі.
Добрий плавець, можливо, й міг би доплисти, незважаючи на акул, на вартових і на сторожові судна, завжди готові погнатися за ним. Але як проникнути в Саймонстаун? У цьому місті, що було одночасно військовим портом, арсеналом, верф'ю, здається, не було такого куточка, що не охоронявся б з боку моря.
Та Зірвиголова не вагався. Хай буде, що буде! Найближчої ж ночі він утече.
Товариші дали йому вірьовку, вкрадену десь одним із полонених, у якого в перші дні ув'язнення невистачило рішучості втекти, а, тепер не було на це сили.
Настала ніч. У башті, ледве освітленій двома похідними ліхтарями, було темно.
Зірвиголова роздягнувся догола і ременем прив'язав за спину свій одяг: штани, куртку, капелюх, шерстяну фуфайку. Черевиків він не взяв.
Канат, прив'язаний до одного з передніх гарматних люків, звішувався аж до поверхні моря. Стояла непроглядна темрява. Вартові, покладаючись на кволість в'язнів, а ще більше на акул, поснули.
Зірвиголова попрощався з товаришами, що оточили його і не переставали захоплюватися його силою і відвагою. Він сміливо підійшов до люка і взявся за канат, щоб сковзнути вниз.
– Who goes there? [34] 34
Хто йде? {англ.}.
[Закрыть]– пролунав над самою його головою окрик вартового, що стояв на баку.
Здавалось, елементарна розсудливість мала б примусити Жана Грандьє повернутися в башту і перечекати кілька хвилин. Та де там! Він так швидко сковзнув по стальному тросу, що зідрав шкіру з долонь, і при цьому в нього не вирвалось жодного звуку стогону, чи навіть зітхання.
Вартовий почув сплеск води, але, подумавши, що це бавляться акули, знову задрімав.
Тепла, насинена сіллю вода, наче сірчана кислота, обпекла обдерті руки втікача.
«Нічого, сіль знезаражує рани», подумав, пірнаючи, Жан з тим дивовижним бадьорим настроєм, який ніколи не залишав його.
Він проплив під водою близько двадцяти сажнів, потім виринув, набрав повітря і знову пішов під воду.
Бр-р!.. Під ним, над ним, в усіх напрямах тяглись і перетинались довгі фосфоричні смуги. Акули! Правда, не дуже великі і не дуже моторні, але скільки ж їх було тут, оцих неймовірно зажерливих тварюк!
Втікачеві згадалася, порада більше борсатися, крутитися, дриґати ногами і, нарешті, пірнати глибше в ту мить, коли акула повернеться черевом вгору, щоб схопити тебе. І він крутився що було сили, дриґав ногами, борсався. Але навколо стояла така темрява, що розглядіти акул, цих морських гієн, не було ніякої змоги; про їх присутність свідчила тільки фосфоресценція.
Були хвилини, коли він холонув од страху, почуваючи дотик плавця або чуючи, як клацають зуби хижака. Та нічого! Ще одне тяжке переживання, ще одна фальшива тривога – смерть і цього разу промахнулася!
Пропливти три милі – не жарт для хлопця шістнадцяти з половиною років, який до того ж тільки-но одужав від ран і був знесилений двома тяжкими переїздами – спочатку у вагоні для худоби, потім у броньованій башті крейсера. Тим більше, що всі останні дні він майже нічого не їв. Зараз його переслідувала ціла зграя акул, а морська вода, роз'їдаючи його зранені руки, завдавала нестерпно гострого болю.
І все-таки наш хоробрий Зірвиголова безстрашно плив уперед. Важко було дихати, ломило все тіло, хвилі весь час перекидали його, вдаряючи по вузлу з одягом, який він тяг на спині, наче слимак свою черепашку.
Нічого! Тримайся, Зірвиголово! Ще якихось чверть години – і ти врятований. Кріпися ж, хай йому чорт! Міські вогні наближаються. Найважче уже позаду.
Ну й молодчага цей капітан Молокососів!
Труднощі і небезпеки тільки умножали його мужність. На жаль, щоб врятуватися від акул, які люто переслідували його, він мусив вдаватися до неритмічної гімнастики, і ці безладні рухи зовсім виснажили його.
Він пішов під воду і ковтнув чималу порцію морської води. О, тільки не це, Зірвиголово! Він тут же перестав борсатися, скоординував свої рухи і знову просунувся вперед.
Знову пішов під воду. Знову ковтнув солоної води. Закашлявся. Сперло дух. Обважніли ноги…
«Невже кінець? – подумав мужній юнак. – Кепська штука… А проте це все-таки краще, ніж ув'язнення!»
Бум! То загримів і відбився по воді гарматний постріл у супроводі спалаху вогню. В ту ж мить заблискотіли електричні прожектори на кораблях і в форту. По воді забігали широкі смуги світла, ці своєрідні біноклі кораблів. Стало видно, як вдень.
Невже кінець? Такий героїзм – і все марно!
Ні, це ще не кінець!
У ту саму хвилину, коли Зірвиголова вже вважав себе загиблим, він відчув під ногами твердий грунт, його затуманені очі невиразно розрізнили в темряві за прожектором, світлий промінь якого застиг серед гавані, якусь темну масу.
То було пасмо скель, що виступали з води майже на рівні моря.
Ух! Він виліз і простягнувся на них, ледве живий, і, зарившись з обережності у густі водорості, тут же заснув мертвим сном. Заснув під гуркіт гармат, під сліпучим промінням електричних прожекторів. Здавалось, гармати гриміли, а прожектори світили на честь його мужності.
Коли він прокинувся, зовсім розвиднілося. Але морські водорості надійно ховали його. Він почував себе не таким стомленим, як думав, але вмирав з голоду.
Навколо панувала дивовижна тиша. Розкинувши м'які стебла водоростей і озирнувшись, Жан пересвідчився, що знайшов притулок коло самого фундаменту форту Саймонстаун. Він лежав біля підніжжя кріпосного муру і так близько до нього, що його не було видно ні крізь бійниці, ні навіть з вишки форту.
Але як задовольнити цей вовчий голод, від якого дме живіт і бурчить у кишках?
На щастя, тут було безліч устриць. Під оглушливий гуркіт прибою Жан розбивав каменем черепашки і з величезною жадібністю ковтав одну устрицю за одною. Цей оригінальний сніданок тривав до десятої години. І не дивно, якщо взяти до уваги голод втікача, рід їжі і спосіб її готування.
Наївшись, він знову заснув під благодійним покривом морських рослин. О, всього тільки на якихось три години! Невеликий спочинок після обіду.
Потім, набравшись сміливості від тиші, що панувала навколо і нічим не порушувалась, Зірвиголова одягся на всякий випадок у своє промокле вбрання і почав розвідку, збираючись запам'ятати топографію місцевості, звідки йому доведеться вибиратися вночі. Раптом він провалився по плечі в яму під фундаментом фортеці і зразу ж відчув під ногами висічені в мурі сходи, що круто йшли вгору до самої потерни [35] 35
Потернау фортечних спорудах – таємний хід, що з'єднує фортецю з зовнішніми, розташованими за кріпосним валом укріпленнями. Потерною називається також галерея, перекинута над фортечним ровом у фортецю.
[Закрыть].
«А що коли видертися?» подумав Зірвиголова.
На перший погляд, ця думка може здатися безглуздою. Проте часто найсміливіші задуми здійснюються найлегше. З настанням темряви він остаточно зважився.
Піднімаючись повільно і обережно, він дійшов до потерни і здивовано помітив, що вона не замкнута. В неї можна було пройти проходом, у мурі якого прорізане вікно у формі бійниці. З-за вікна доносився брязкіт посуду. Мабуть, це була кухня або їдальня, а можливо, комора.
Зірвиголова зазирнув у бійницю і побачив порожнє приміщення, зв'язане, в свою чергу, напіввідчиненими дверима з іншою кімнатою, звідки, власне, і чути було дзенькіт склянок і тарілок.
На підвіконні стояли наповнені якоюсь стравою судки. Поруч висіло сіре домашнє плаття і білий фартушок. Одяг цей, очевидно, залишила тут служниця.
У капітана Зірвиголови промайнула безглузда, а може й геніальна думка. Він схопив плаття, вліз у нього прямо в своєму чоловічому вбранні, взяв у руки судки і рішуче штовхнув двері. На все це у нього пішло значно менше часу, ніж у нас на те, щоб про це розповісти.
Жан опинився у вузькій відкритій галереї, потім вийшов на невеличку площадку, яку охороняв вартовий, і, низько опустивши голову, прошмигнув повз нього.
