Текст книги "Капітан Зірвиголова"

Автор книги: Луи Анри Буссенар

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 18 страниц)

РОЗДІЛ VI

Скажена їзда. – У поїзді. – Поїзд підірвано! – Відчайдушні зусилля. – Під вогнем. – Зірвиголова і Жубер. – Пробито легені. – Лікар Тромп. – Чорний, але не негр. – Про те, як «викручувався» Фанфан.

Шлях був досить прямий, але поганий, якщо взагалі можна назвати шляхом стежку, второвану возами.

На побудову її не довелося витрачатись. Ніхто не потрудився над її трасою, ніхто не подбав, щоб вимостили її камінням, прокопали по боках водостоки. Ні! Вона виникла зовсім інакше. Комусь треба було проїхати з одного селища до іншого. Він запріг у повозку пару биків і поїхав собі навпростець. За першою повозкою пішла друга, потім третя… Отак з часом утворилась широка колія, і це звалося шляхом!

Вози пересувалися по ній легко, влаштовувала вона і пішоходів, а інколи навіть і велосипедистів, про що свідчить той факт, що Зірвиголова і Фанфан проїхали по ній, не зупиняючись, сорок шість кілометрів від Якобсдаля до Еммауса.

І що особливо цікаво: вони витратили на це всього тільки чотири години! Звичайно, на шляхах десь у Франції такий рекорд здавався б більше ніж скромним, але для Оранжової республіки подібна швидкість – просто диво!

А коли до цього додати ще сімнадцять кілометрів, які вони проїхали від табору Кроньє до Якобсдаля, та перехід через Моддер, та сутичку з уланами, то кожен охоче погодиться, що обидва Молокососи ні в якому разі не були тюхтіями. В Еммаусі, маленькому містечку з біблейською назвою, довелося зробити зупинку. Усі тутешні чоловіки були на війні, вдома лишилися самі діди, жінки і діти.

Зірвиголова вважав би за краще без передишки мчати до наступного селища, за двадцять чотири кілометри звідси, але Фанфан запротестував:

– Оселедець з яблуками і сирою цибулею розвів у мені чортове багаття. Хазяїне, та почастуй же ти бідолашного Фанфана хоч кухлем пива або молока, або дешевенького винця, а то й просто свіжої води! Все, що хочеш, аби напитися! Благаю тебе!

Зірвиголова розсміявся і увійшов у найближчий будинок.

Дивовижно плутаючи англійські слова з голландськими, він попросив трохи молока. Господиня дому, молода жінка, поглядала на нього з недовір'ям. Тоді Зірвиголова згадав про перепустку Кроньє і показав її своїй співрозмовниці. Миттю все змінилося. Молокососам усміхались, потискували їм руки, пропонували відпочити, неодмінно хотіли нагодувати їх усякою усячиною, словом, готові були заради них перекинути весь будинок догори ногами.

– Дякую! Молока! Самого тільки молока, – сказав Жан.

Негайно принесли молоко, його тягли горщиками, глеками, відрами; тут було чим напитися цілій роті!

Фанфан пив, рискуючи луснути. Зірвиголова – помірніше, а напившись, обидва, незважаючи на наполегливі умовляння лишитися, скочили на свої велосипеди і помчали далі.

Дорогу з Еммауса до найближчого села, де вони зупинилися, пройшли без пригод. Вони заночували в одній бурській родині, що виявила до них найвеликодушнішу гостинність.

Обидва Молокососи заснули сном праведників, але, як справжні воїни, прокинулися на світанку, нашвидку поїли і покотили далі.

До Блумфонтейна лишалося ще вісімдесят чотири кілометри. Напівдорозі довелося переходити вбрід Крааль, притоку Моддеру, тобто, простіше кажучи, скупатися. Цей більш ніж важкий етап вони зробили за вісім годин, включаючи три півгодинні зупинки.

У Блумфонтейн прибули о четвертій. Не дозволивши собі навіть оглянути місто, вони поїхали прямо на вокзал. Зрештою у цьому невеличкому містечку не було нічого вартого уваги. Десять тисяч жителів, занадто нові і занадто претензійні будинки, які до того ж зовсім губилися на надміру широких вулицях. Перепустка Кроньє і тут відкрила перед Молокососами всі двері.

Та виявилось, що звідси поїзда на Вінбург нема. Поїзди ходили тільки до Преторії і назад. Вони мусили доїхати до Кронстада, щоб уже звідти на велосипедах добиратися до Бетлехема. Особливого лиха, по суті, не було, бо дорога з Вінбурга у Бетлехем – одна з найгірших в Оранжовій республіці.

Від Блумфонтейна до Кронстада сто двадцять миль, або двісті двадцять два кілометри. Поїзди йдуть з швидкістю не більше як двадцять п'ять кілометрів на годину, а інколи вона не перевищує навіть п'ятнадцяти-шістнадцяти кілометрів. Взявши до уваги можливі затримки, друзі підрахували, що ця дороги забере у них близько п'ятнадцяти юдин.

Вони були в захопленні. Подумати тільки: спати і в той же час рухатися вперед!

– Не бики ж ми, справді, – філософствував Фанфан.

О шостій годині відходив товарний поїзд у Преторію. В одному з його вагонів комфортабельно влаштували посланців Кроньє, які вже почали стомлюватися. Діставши по два оберемки соломи, вони зробили собі постелі, від яких встигли вже відвикнути. Потім перевірили, чи навантажили у вагон велосипеди, і заснули богатирським сном.

Поїзд повільно рушив і покотив. Час від часу він зупинявся, свистів, пихкотів, знову рушав, і так – година за годиною.

Минула ніч, настав день. Молокососи прокинулись, поїли, попили і знову залягли спати. Їм тепер не лишалося нічого іншого, як по-філософському ставитися до плину часу.

Проминув ще день, вірніше – частина дня. Поїзд повз усе повільніше і повільніше. У Трансваалі колії були перевантажені так само, як і в Оранжовій республіці.

Кронстад. Нарешті! їх подорож тривала цілу добу! Зірвиголова і Фанфан, зовсім одерев'янівши від нерухомості, раді були, що можна знову помчати путівцями.

Вони відмахали, не зупиняючись, тридцять кілометрів. На ніч довелося зробити привал. На обід – по сухарю і яблуку. А потім ночівля на березі маленької притоки Вельші, яка, в свою чергу, впадає у річку Вааль.

Підвелися на зорі. На сніданок знову по сухарю і яблуку, і в дорогу! До Бетлехема ще сто кілометрів. Що ж, вони їх подолають!

О шостій годині вечора обидва Молокососи, змучені, спітнілі, вкриті червонуватим пилом, були вже в Бетлехемі.

Кроньє міг гордитися своїми посланцями.

Швидше на вокзал!

Їм понадавали на дорогу їжі й питва і посадили у поїзд, що мав відійти черев годину. Задовольнивши голод і спрагу, обидва друзі заснули під розмірений стукіт коліс з почуттям людей, які добре виконали свій обов'язок.

Від Бетлехема до останнього пункту під Ледісмітом, куди доходять бурські поїзди, усього вісімдесят миль, тобто близько ста сорока восьми кілометрів.

Поїзди йдуть тут швидше, ніж по інших лініях. Начальник станції запевнив їх, що о третій годині ранку поїзд проскочить ущелину Ван-Реннен, і найважча частина дороги буде пройдена.

Поїзд впевнено поглинав простір, коли раптом розлігся сильний вибух, від якого здригнувся і зупинився на повному ходу весь состав. Усі його зчеплення розірвалися.

Оглушені і контужені, Зірвиголова і Фанфан, хитаючись, підвелися на ноги. Світало.

– От так штука! – вирвалось у маленького парижанина улюблене слівце.

Цього разу «штука» виявилась міною, яку диявольськи відважно і спритно підклали англійці.

– Нас підірвано! – не тямлячи себе від гніву, вигукнув Зірвиголова. – Пастух відгукнувся на пісню пастушки ^[52] _{52
  Французьке прислів'я. Зірвиголова хоче сказати, що англійці підірвали поїзд у відповідь на пошкодження бронепоїзда.}


[Закрыть], га, Фанфан?

Ущелину Ван-Реннен давно вже проїхали. Состав був між Бестере і Уолкерс Гек, далеко від бурських позицій, у зовсім безлюдному місці, де важко було сподіватись на чиюсь допомогу.

Правда, вагони були оббиті стальними листами, проте недосить товстими, щоб бути надійним захистом. Все-таки у певній мірі і ця броня охороняла від куль. Охорона поїзда складалася з п'ятдесяти рішучих людей, що не збиралися дешево віддати своє життя.

Попереду локомотива бури помістили порожній вагон і тендер з вугіллям. Ця мудра обережність цілком виправдала себе. Покалічений від вибуху вагон полетів під укіс з висоти чотирьох метрів. Тендер звалився на бік і загородив шлях паровозові, який, мабуть, не був ушкоджений. Третій вагон не впав, але колеса з правого боку скочили з рейок і по осі врізалися в землю. Отже, не можна було рухатися і заднім ходом.

Становище ускладнювалося ще й тим, що англійці, засівши з обох боків залізничної колії, відкрили вогонь.

Під прикриттям вогню бурів машиніст поліз під состав, щоб перевірити колію.

Аварія виявилась значною. Два шматки рейок були вирвані і покарлючені. Але їх можна було замінити: в останньому вагоні був великий запас рейок. Найважче – скинути з колії тендер.

Група в кілька чоловік напросилася йти лагодити шлях. Інша групи добровольців з тією ж самовідданістю, що й перша, рискуючи життям, полізла під третій вагон. Виконуючи землю з-під зав'язлих коліс, сміливці напружували всі сили, щоб звалити пошкоджений вагон з насипу.

Усі ці роботи відібрали багато часу і коштували немало крові.

Двох бурів було тяжко поранено, але вони категорично відмовилися від допомоги:

– Ні, ні! Рятуйте зброю. А за нас візьметеся потім.

Фанфан і особливо Зірвиголова не знаходили собі місця від люті.

Нарешті після півгодинних зусиль і втрати двох чоловік бурам вдалось укласти і закріпити перед локомотивом нові рейки.

Тепер усе залежало від того, чи зможе паровоз дати задній хід і відійти трохи назад. Тоді можна було б пустити його з розгону, мов таран, і скинути тендер під укіс.

Майже всім бурам довелося взятися за рятування поїзда. Природно, що стрілянина з їх боку ослабла. Англійці посмілішали. Їхні кавалеристи гарцювали на відстані револьверного пострілу від вагонів.

– Знову улани! – пробурмотів Зірвиголова.

Уланів було близько сотні. Дві третини з них спішились і відкрили вогонь по бурах, які працювали на колії. Довелося кинути роботу і знову взятися за рушниці. Навколо поїзда зав'язалася справжня битва.

Уперше в житті Зірвиголова обачливо відмовився піддавати себе риску. Знаючи, що не має права вмерти або навіть дістати поранення, аж поки не передасть Жуберу пакет Кроньє, він стріляв з-за прикриття, хоч, проте, це ніяк не відбивалося на влучності його пострілів.

Англійці не відступали і зазнавали втрат. Можна було вже помітити ознаки замішання в їх лавах, коли до них підійшло значне підкріплення. Становище бурів стало критичним.

Кілька коней, переляканих пострілами, шалено понеслися степом. Один з них заплутався у повідді і впав на землю за п'ятдесят кроків від поїзда.

У мозку Жана Грандьє миттю визрів сміливий план.

– Куди зірвався? Чи з глузду з'їхав? – гукнув йому Фанфан.

– Нам не вирватися від них. Викручуйся як знаєш, а я спробую зробити неможливе. Руку, товаришу! До побачення!

Забувши про обережність і не чуючи заперечень Фанфана, Зірвиголова думав тільки про доручення Кроньє. Він стрибнув з площадки пагона і побіг до коня.

Кулі так і свистіли навколо нього. Але Зірвиголова, не звертаючи уваги на цю музику і дивуючи бурів своєю безстрашністю і самовладанням, звільнив ноги коня від повіддя, в якому той заплутався. Добра тварина зараз же скочила. Зірвиголова стрибнув у сідло, дав шпори і помчав галопом у напрямі до Ледісміта,

Навздогін йому відкрили вогонь з двадцяти карабінів. Кулі невблаганно переслідували його. Раптом Зірвиголова якось дивно підстрибнув у сідлі і захитався, але зараз же випростався, скрикнув не то від болю, не то від люті і продовжував свій шлях вздовж скелястих берегів, серед яких в'ється річка Кліп, перед тим місцем, де вона впадає в річку Сюрприз-Гілль.

– Браво, Зірвиголово! Браво!.. – закричав, просіявши від гордості, Фанфан, побачивши новий подвиг свого командира.

– Браво, Зірвиголово! – повторили захоплені бури.

«А все-таки ми пропали, – міркував Фанфан, – якщо тільки негайно не підоспіє допомога… Ех, якби й мені попався такий коник, я б також не відмовив йому у честі врятувати мене на своїй спині. Та що поробиш, його нема! Доведеться, мабуть, поворушити мозком».

У цю хвилину грянуло радісне «ура». Бурам нарешті вдалося, викопавши землю з-під коліс третього вагона, пустити його під укіс. Шлях назад був вільний, принаймні на певну відстань.

Машиніст дав задній хід, щоб зчепити вагони, потім, розігнавши состав і рискуючи розбити паровоз, пустив його повним ходом уперед. Перший удар тільки зрушив тендер з місця, другий пересунув його на край полотна, третій скинув з насипу.

Мужність і спритність бурів не були марними. Нові рейки не підвели. Поїзд благополучно пройшов. Проскочили! Бури зазнали тяжких втрат, але врятували зброю.

Машиніст дав повний хід. Поїзд понісся вперед на всіх парах і… наскочив на величезний уламок скелі, скинутий на рейки.

Удар був сильніший за перший. Він пошкодив механізм паровоза, з усіх отворів якого повалили густі клуби пари.

– Ну, тепер уже зовсім погоріли! – вигукнув Фанфан. – А оскільки ви, пане Фанфан, не відчуваєте ніякої симпатії до понтонів, доведеться вам викинути свій помер.

І поки англійці обстрілювали зупинений поїзд, Фанфан став потихеньку пробиратися до паровоза.

А Зірвиголова тим часом мчав на великому англійському коні до бурських аванпостів. Вершник явно слабнув. Бідолашному Молокососові стало важко дихати, на лобі виступив холодний піт, рожеві щоки зблідли. Він мусив напружувати всю свою залізну волю, щоб утриматися в сідлі і перемогти біль, який терзав його при кожному стрибку коня.

– Чи домчу? – шепотів він ослаблим голосом. – Треба доїхати, треба…

І він знову пришпорив тепер уже змиленого коня, а щоб не впасти, ухопився за його гриву.

– Задихаюсь!.. Пити!.. Пити!.. Я, здається, віддав би зараз всю решту свого життя за склянку води!

На секунду він випустив з рук гриву коня, дістав хусточку і, просунувши її під куртку, затиснув нею рану на грудях.

Раптом йому здалося, що показались бурські траншеї.

Так і є: над пагорбами промайнуло близько дюжини жовтуватих спалахів, і над його головою засвистіли кулі.

– Рушничні постріли! – прошепотів Жан з гіркою усмішкою. – Тепер це єдиний вид вітання між людьми.

Він витяг з-за пазухи хустку і замахав нею на знак своїх мирних намірів.

І хоч біла тканина почервоніла від його крові, огонь все-таки притишився. З траншей повискакували люди й побігли назустріч цьому дивному вершникові.

Зірвиголова, блідий, наче тяжко хворий, зібрав останні сили, щоб прямо й гордо триматися в сідлі.

Він зупинив коня, якого бури миттю схопили з обох боків за вудила.

– Хто ви? Звідки? Чого?..

– Я капітан Зірвиголова. Привіз папери генералу Жуберу від Кроньє. Там б'ються… Поїзд, на якому я їхав, захоплять англійці.

Бури помітили нарешті, який він блідий, побачили кров, що великою темною плямою виступила на його куртці.

– Вас поранено?.. Ми понесемо вас.

– Ведіть мене до генерала Жубера.

– Він зараз у Ніхолсонснеку, а це зовсім поряд.

«Поряд» у бурів означає принаймні кілометр.

У супроводі групи вершників Жан Грандьє вирушив до генерала.

– Це ваш почесний конвой, любий товаришу, – сказав, упізнавши його, фельд-корнет.

– Зараз мені, мабуть, потрібніша звичайна сиділка, – відповів Зірвиголова, блідий, як полотно, хоч зумів ще знайти в собі сили пожартувати.

Нарешті вони під'їхали до великого намету, над яким майорів національний прапор. Крізь відкритий вхід було видно, що там повно народу.

– От ми й приїхали, – сказав фельд-корнет.

Зірвиголова, зробивши відчайдушне зусилля, сам зліз з коня і твердою ходою, але із скривленим від болю обличчям наблизився до генерала. Віддаючи правою рукою честь, Зірвиголова лівою простиг йому червоний від крові конверт і, не встигнувши нічого сказати, навіть не скрикнувши, важко впав навзнак. Мабуть, це останнє зусилля остаточно виснажило його.

– Віднесіть цього сміливця в лікарню, – схвильовано наказав Жубер, – і нехай про нього турбуються, як про мене самого.

Жана поклали на посилки, і дружні руки обережно понесли його у найближчий госпіталь.

Через півгодини Зірвиголова прийшов до нам'яті. Ледве розплющивши очі, він зразу ж упізнав окуляри, добру усмішку і буркотню свого друга, лікаря Тромпа.

– Ну, звичайно, це я, мій любий Зірвиголово! Я – Тромп, за професією цілитель. «Тромп – обдуріть смерть», як ви колись вдало висловились… Сподіваюсь обдурити її і цього разу.

– То, значить, я серйозно поранений? І не скоро зможу воювати? – стривожився Зірвиголова.

– Дуже серйозно! Пробито верхівку легені. Куля лі-метфорд, чи не так? Вона влучила вам у спину і вийшла через груди. Як ви знаєте, ця англійська куля – дуже гуманна істота. А проте, незважаючи на всю її людяність, я просто гублюсь у здогадах, як ви могли дістатися сюди? Ви молодець, мій хлопчику, справжній герой!.. Герой дня! Зараз усі в таборі тільки про вас і говорять. Та це й не дивно.

– Значить, лікарю, ви впевнені, що я виживу?

– Цілком! Але поки що вам треба мовчати і відкинути від себе всі тривоги. Тваринне існування, і нічого більше! Старайтеся, навіть не думати – і побачите, усе піде як слід.

– Ще одне тільки слово, лікарю! Що з підірваним поїздом?

– Поїзд взяли англійці, тих, що лишилися в живих, захопили в полон.

– Бідолашний Фанфан! – зітхнув Зірвиголова.

Лікар Тромп із звичайною своєю вправністю перев'язав Жана, дав йому заспокійливого, і наш герой заснув міцним сном.

Час линув. Настала ніч, потім ранок, а Зірвиголова все ще міцно спав. Його розбудив галас: десь поряд сперечалися.

– Забирайся геть, чорномазий! – гримав на когось санітар.

– Не піду! Мені треба з ним побачитися.

– Ах, не підеш? Так на ж тобі!.. – і санітар замахнувся кийком. Але тут негр заговорив досить дивною для африканця мовою:

– Відстань, чортів дурню!.. Він одразу впізнає мене, якщо тільки живий…

І, не звертаючи уваги на санітара, негр заспівав марш Молокососів.

– Фанфан! Та це ж Фанфан! – радісно закричав Зірвиголова.

Санітар намагався був перешкодити Фанфану увійти, але той, почувши голос друга, із спритністю справжнього Гавроша дав санітарові підніжку, від якої бідолашний простягся на підлозі, а сам вихором влетів у госпітальний намет і підскочив до ліжка Жана Грандьє, який чекав його, розкривши обійми.

Перед пораненим стояв якийсь чорний чоловічок, поводячи білками очей. Від нього нестерпно тхнуло машинним маслом і колісною маззю.

Зірвиголова так і затрусився від нестримного сміху. А зраділий Фанфан вигукнув:

– Ну, якщо поранений регоче, значить, уже напівздоровий. Так, хазяїне, це я! Ти живий, я вільний. Ми щасливі!.. Піду митися. Потім обіймімося і побалакаємо.

– Ні, Фанфан, ні! Стривай! Скажи тільки, як тобі пощастило втекти звідти?

– Ти ж мені сказав: «Викручуйся!», от я і викрутився… Коли улани підійшли, щоб захопити нас, я пробрався до вугілля і вивалявся в ньому з голови аж до п'ят. Потім я навів косметику найкращою чорною фарбою з коломазі і став негром, справжнісіньким негром найдобірнішого чорного кольору. Англійці вважали мене за кафра і називали «боєм» ^[53] _{53
   Бой– хлопчик-слуга (англ.).}


[Закрыть]. А невесела, скажу тобі, робота – бути тут кафром чи боєм. Англійці, ледве побачивши мене, зараз же вліпили кілька здоровенних ударів чоботищами по задку моєї карети, примовляючи: «Іди геть, шахраю!» Я, звичайно, не примусив їх повторювати це побажання і помчав у табір. Там мене били за чорну шкіру. А тут також попобили та ще набрехали, що ти вмер. Але, як бачиш, я вирішив сам пересвідчитися в цьому. Тепер я з тобою. Ти живий… Мовчи, тобі не можна говорити… Я щасливий! Біжу митися. Потім повернуся і по-братерському доглядатиму тебе.

РОЗДІЛ VII

Одужання. – Зірвиголова хоче повернутися на фронт. – Через п'ятнадцять днів. – Битва на Спіонскопі. – Луї Бота. – Наступ бурів. – Страшна стрілянина. – Полонені. – Смерть генерала Пуда. – Горе капітана Зірвиголови. – Остання воля. – Патрік Ленокс. – Повернення під Кімберлі.

Сучасна «кулька», як називав її лікар Тромп з властивою йому схильністю до делікатного поводження, і цього разу виявила свою гуманність.

Жан Грандьє одужував надзвичайно швидко. Цьому немало сприяли, крім невтомної уваги лікаря Тромпа і догляду відданого Фанфана, міцний організм і невгасима воля нашого героя до життя.

Не обійшлося, звичайно, і без асептики.

– Бачте, любий мій, – казав своєму пацієнтові лікар. – Без асептики немає і не може бути справжньої хірургії. Вас добре-таки підчепили… Якби це сталося років двадцять тому, ви за два-три дні вмерли б від такої рани. А тепер від цього не вмирають. Я хотів би навіть побачити вас з обома пробитими легенями, наскрізь пробуравленою печінкою і нехай навіть з діркою в шлунку.

– О, ви занадто добрі до мене, лікарю! – силкуючись зберегти серйозність, відповів Зірвиголова, – Дякую вам і другого разу неодмінно постараюся влаштувати так, щоб мене привезли до вас зрешеченим, немов шумівка.

– І побачите тоді, що процес одужування не стане від цього ні довшим, ні важчим.

– Отже, лікарю, до наступного разу!

Ця розмова відбувалася через вісім днів після поранення Жана.

Відмитий дочиста Фанфан залишав свого друга тільки для того, щоб побігати по табору і зібрати для нього свіжі новини.

Під Ледісмітом все ще билися. На фронт весь час відправляли партії підлікованих поранених. Зірвиголова нетерпляче ждав своєї черги.

Наприкінці другого тижня він уже добре ходив, мав вовчий апетит і за всяку ціну хотів повернутися до свого загону.

Але лікар Тромп наполіг, щоб він побув у госпіталі ще тиждень. Весь цей тиждень Зірвиголова згоряв від нетерпіння кинутися в бій.

І бій відбувся. Жорстокий бій! Він прославився завдяки безстрашному наступу бурів і увійшов в історію під назвою «битви на Спіонскопі».

«Коп» – бурською мовою це більш або менш крутий пагорб, піднятися на який, проте, не дуже важко. Бойові укріплення, траншеї, навалені скелі і засіки перетворювали його на зручну стратегічну одиницю.

Спіонскоп височів над долиною Вентеру, лівої притоки Тугели. З боку англійських позицій він являв собою три вали, вірніше – три контр-ескарпи ^[54] _{54
   Контр-ескарп– зовнішня крута стіна кріпосного валу.}


[Закрыть].

Англійці дуже перебільшували стратегічне значення Спіонскопа, тоді як бури недооцінювали його. Можливо, тому, що в їхніх руках були інші висоти, які панували над цим пагорбом.

Але яка б не була цьому причина, бюргери погано охороняли свої позиції на Спіонскопі. Так погано, що однієї ночі англійцям пощастило вибити звідти весь бурський гарнізон із ста п'ятдесяти чоловік. А зайнявши пагорб, вони засурмили перемогу. Вони були щиро переконані, що захопили ключ від Ледісміта.

Телеграф негайно розніс цю звістку по всій Європі, а жадібна до сенсацій англійська преса перебільшила і роздула її до розмірів події величезної ваги. Словом, звістка про взяття бурських позицій на Спіонскопі викликала в Англії один з тих вибухів ентузіазму, що перетворюють велику націю на посміховище всього світу.

По суті, то була звичайна воєнна операція, сутичка на аванпостах, в результаті якої, як часто буває на війні, незабаром розгорілась справді велика битва.

Наступного ж дня англійці мусили заспівати зовсім інших пісень.

Жубер зрозумів, якої стратегічної і моральної шкоди завдала бурам ця втрата, і наказав генералові Луї Бота за всяку ціну відбити у англійців позиції на Спіонскопі.

Бота, молодий тридцятип’ятирічний генерал, вже чотири дні успішно бився під Колензо.

Це була енергійна людина, прекрасний знавець маневреної війни; він умів швидко вирішувати свій задум і добре виконувати його. Коротше кажучи, генерал Бота був видатним полководцем.

Супротивником у нього був генерал Уоррен, який командував англійськими військами.

Ще напередодні Зірвиголова увійшов до складу загону генерала Бота. Як єдину нагороду за свій подвиг він випросив у генерала Жубера дозвіл іти в бій у перших рядах.

Старий генерал палко рекомендував нашого героя генералові Бота. Згадавши про походження Жана Грандьє, Жубер потиснув йому руку і сказав:

– Я тим більше пишаюся таким хоробрим і відданим нашій справі солдатом, як ви, що і в моїх жилах тече французька кров.

Бота тепло зустрів відважного посланця Кроньє і довірив йому командування невеличким загоном в авангарді, що мав діяти найближчої ж ночі.

Авангард складався з трьохсот п'ятдесяти бурів, зібраних по всіх частинах із найвитриваліших і найспритніших бійців. Від Молокососів, розсіяних тепер по всіх фронтах, в нього входили Жан Грандьє і Фанфан.

Це була добірна частина, спираючись на яку Бота вперше у воєнній практиці бурів наважився на обхідний рух.

Мова йшла не більше не менше як про те, щоб піднятися вночі на один з трьох валів Спіонскопа і на світанку вдарити по першій англійській траншеї.

Сміливий задум, що саме завдяки своїй сміливості мав увінчатися успіхом, але якою ціною!

Ніхто з людей не мав сумніву, що всі вони приречені, але з тим більшою мужністю йшли на приступ. Важке завдання!

Молокососи виступили із своїм загоном опівночі. Покинувши коней біля підніжжя першого валу, вони почали видиратися вгору.

Становище бурів було жахливе. Під ногами прірва, вгорі, над головами, англійські траншеї з їх шквальним огнем, а ще вище, ліворуч від траншеї, англійська артилерія.

Люди піднімалися повільно. Затамувавши подих, уникаючи найменшого шурхоту, вони із спритністю котів чіплялися за кожний виступ.

Авангард підтримувало п'ятсот чоловік, зосереджених біля підніжжя другого валу, і стільки ж – біля третього.

Зірвиголова і Фанфан очолювали передовий загін. Вони прекрасно знали місцевість, яку встигли вивчити, коли ескадрон Молокососів діяв тут як розвідковий.

Це небезпечне і стомливе піднімання тривало три з половиною години.

На світанку передові англійські караули зчинили тривогу.

Змучені і захекані бури з'юрмилися за виступом землі, щоб перепочити перед тим, як ринутися на штурм англійської траншеї.

Відмінна риса цієї операції – наступ, і до того ж один з найскладніших його видів – нічна атака. Ані вигуків команди, ані криків «ура», ані театральних ефектів. Примкнуті штики, маузери з повними магазинами та пронизливий свисток, що означає: «Вперед!»

О, які ж вони сміливці! Який нестримний порив! І звідки взялася така гарячність у цих безперечно відважних, але звичайно спокійних бурів, характерові яких огидне всяке бравірування небезпекою?

Між бурами і першою англійською траншеєю, в якій було повно солдатів, лежала відкрита місцевість.

Бійці генерала Бота безстрашно кинулися вперед, хоч бурська військова школа і не вчила їх наступального бою.

– Хай живе свобода!

Ці магічні слова виривались у них прямо з серця, переповненого палким патріотизмом, і часто переходили в предсмертне хрипіння.

Бурів зустрів убивчий залп лі-метфордів. Гармати гуркотіли безперестанку, поливаючи їх шрапнеллю і ліддитовими снарядами. Скошена вже половина загону. Але й тяжко поранені бури збирали останні сили, щоб відповісти вогнем. Навіть ті, кому вже не судилося вирватися з обіймів смерті, судорожно хапали рушниці і, спустивши курок, тут же вмирали з вигуком: «Хай живе свобода!»

До них можна було застосувати слова, що сказав про росіян хтось із наших славетних генералів:

«Щоб вивести з строю російського солдата, потрібні дві кулі: одна, щоб звалити його, друга – щоб його вбити» ^[55] _{55
  Насправді це слова пруського короля Фрідріха Другого після битви під Кунерсдорфом (1759), де російські війська завдали йому нищівної поразки.}


[Закрыть].

Настала все-таки мить, коли бури похитнулися.

Зірвиголова і Фанфан були в перших рядах, та жоден з них не мав ще ані одної подряпини. На війні завжди бувають несподіванки.

– Вперед! Вперед! Від цих куль не вмирають! – вигукнув Зірвиголова, перший кидаючись на ворога.

– Вперед! – повторив паризький Гаврош, ані на крок не відстаючи від свого друга.

Саме в цю хвилину почали діяти резервні загони бурів. Вони щойно видерлися на інші вали і з ходу пішли на штурм англійських позицій. Загриміла артилерія генерала Бота. Гармати Круппа, «Максими» і Крезо викидали на англійські траншеї убивчий град стальних снарядів.

Тепер дублінські стрільці, які захищали англійські передові укріплений, почали зазнавати тяжких втрат. Їх лави буквально танули. Незабаром становище дублінців стало безнадійним. Із п'ятисот захисників триста вже вибули з строю. До того ж вони потрапили в оточення. Нічого не поробиш – мусили здаватися!

Англійський капітан з розтрощеним лівим плечем розмахував білою хустиною, начепленою на кінчик шаблі.

– Руки вгору! – гукнули Зірвиголова, Фанфан і кілька бурів, що першими стрибнули в траншею.

Англійці покидали зброю, підняли руки і здалися на ласку переможця. Їх негайно відіслали вниз, у бурський табір.

Важко переоцінити значення цього першого успіху, здобутого такою дорогою ціною. Але то був тільки початок. Треба ще відвоювати інші позиції.

На допомогу англійцям підійшов генерал Вуд з двома піхотними полками. То були добірні англійські війська. Вони сміливо кинулися в штики під проводом свого відважного начальника.

Зірвиголова навів на генерала рушницю. Зараз він стрельне і вб'є його…

Раптом він здригнувся і відвів свій маузер. Жан впізнав того самого генерала, який колись врятував його від лютих і принизливих тортур «pigsticking».

Звичайно, це ворог. Але ворог чесний і благородний! У серці юного француза ніколи не вмирало почуття вдячності до свого рятівника.

Жан Грандьє хотів якось врятувати його, приховати від куль. Він добре розумів, що Вуда зараз уб'ють, а проте думав, як було б добре взяти його в полон, врятувати від усіх небезпек війни, оточити заслуженою увагою.

Убивчий огонь бурів зупинив контратаку англійців. Бюргери стріляли, використовуючи найменше прикриття, і кожен з них цілився у наперед намічену жертву. Їх огонь косив англійські ряди. Протяжний і тужний стогін на кілька секунд заглушив стрілянину.

Англійські солдати відступали, незважаючи на прохання, погрози і навіть удари своїх офіцерів. Генерал Вуд упав одним з перших. Зірвиголова кинувся до того місця, де він звалився, і відшукав його серед мертвих і поранених. Визволивши з-під трупів і побачивши його, блідого, скривавленого, з ледве помітним подихом, Жан вигукнув:

– Це не я, генерале! О ні, не я! Присягаюся!

Зірвиголова розстебнув його мундир, підняв сорочку і побачив обабіч грудей круглі синюваті дірки, на яких тремтіли краплини крові.

Фанфан, прибігши слідом за своїм другом, допоміг йому обережно посадити пораненого.

З першого ж погляду вони зрозуміли, що рани смертельні. Та й сам генерал, здавалося, не мав ніяких ілюзій щодо свого стану.

– Генерале! – знову заговорив Зірвиголова. – Ми віднесемо вас у госпіталь. Вас лікуватимуть, вас врятують.

Поранений, вже кілька секунд напружено вдивляючись в обличчя Жана і, мабуть, намагаючись щось згадати, нарешті впізнав це молоде чесне обличчя, на якому неважко було прочитати вираз глибокого горя. З побілілих губ його вирвалося тихе, як подих, слово:

– Брейк-нек!

– Так, генерале, це я. І я в розпачі, що вам так погано! Але ми вас врятуємо.

– Дякую. Мені вже ніхто не допоможе. Вмираю… Я прошу вас тільки… У внутрішній кишені мундира бумажник, у ньому заповіт… Передайте його після бою якомусь англійському офіцерові, нехай відішле моїй родині. А мене знесіть туди, ближче до моїх товаришів по зброї… Обіцяєте?

– Присягаюся, генерале!

– Дякую… Вашу руку… Прощавайте!

Погляд йото потьмянів, на губах з'явився струмочок рожевої від крові ніші, він глибоко зітхнув і замовк назавжди.