Текст книги "Капітан Зірвиголова"

Автор книги: Луи Анри Буссенар

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 18 страниц)

РОЗДІЛ IV

Бурський табір. – Зірвиголова у генерала. – Відрядження. – Велосипеди дядька Пауля. – Зірвиголова і Фанфан – солдати-велосипедисти. Перепрала через Моддер. – Англійські улани. – Переслідування. – Несподіваний стрибок велосипедистів.

Повернення Молокососів до табору Кроньє було справжнім тріумфом. Спокійність бурів, що стала приказкою, цього разу зовсім розтанула, і вони влаштували відважним хлопчакам хвилюючу зустріч. Полонених бури прийняли із звичайною своєю добродушністю і робили їм усякі дрібні послуги.

Таке ставлення глибоко зворушило англійців. Як? Ці великодушні й гостинні люди і є оті самі бури, яких англійські газети обзивали мужвою, йолопами, білими дикунами? Полонені, сповнені ідей імперіалізму, не могли отямитися від подиву.

Кроньє, безмежно радий успішній операції, що перетворила страшний бронепоїзд на купу заліза, побажав побачити того, кому він був зобов'язаний цією перемогою. Він наказав негайно прислати до нього капітана Молокососів.

Коли Зірвиголова з'явився у намет головнокомандуючого, там зібралося численне товариство: славетні начальники, родичі і друзі головнокомандуючого і звичайні волонтери. Усі вони розмовляли й курили, немов рівні. Зовсім не відчувалось ієрархії, пихи, бундючності. Усі ці люди були братами, бюргерами, солдатами, військова форма яких однаково для всіх складалася з гвинтівки і патронташа.

Побачивши капітана Молокососів, Кроньє підвівся назустріч і, потиснувши йому руку, сказав:

– Ви хоробра людина! Від імені бурської армії дякую вам, мій юний друже.

Очі відважного юнака зволожилися від сліз, серце закалатало.

– Генерале, – відповів він, – ви говорили, що у вас немає змоги нагородити мене чином або орденом. Та повірте, честь, яку ви мені робите, сказані вами слова у сто разів дорожчі від усякої нашивки на рукаві або значка на куртці!

Усі присутні зустріли слова Кроньє і відповідь ватажка Молокососів громом оплесків.

Дванадцять наступних днів минули у відносному спокої, якщо не рахувати звичайних під час війни інцидентів, що були ніби своєрідною розмінною монетою воєнного часу.

А проте в інших областях Оранжової республіки і Трансваалю у той же самий час відбувалися серйозні події. Бури незмінно здобували перемогу, але не вміли користуватися її плодами.

Ледісміт енергійно захищався, усе ще тримався Мафекінг, а Кроньє з його невеличкою армією не міг зломити опору Кімберлі.

Головні бурські воєначальники творили про те, щоб, об'єднавши всі сили, розпочати генеральний наступ і, завдавши масованого удару англійській армії, спробувати здобути над нею рішучу перемогу до прибуття переможця при Кандагарі, лорда Робертса, призначеного генералісимусом англійських військ у Південній Африці.

Словом, почувалося, що назрівають важливі події.

Прокинувшись одного разу на світанку, Зірвиголова, в який уже раз, втішався мальовничим виглядом бурського табору.

Сповнену яскравих барв і несподіваностей картину цього табору чудово описав відомий французький полковник Віллебуа-Марей, безстрашний солдат і людина великого серця, що поліг у Трансваалі від англійської кулі.

Дозвольте ж мені, любий читачу, відтворити тут його рядки, щоб дати вам можливість зазнати насолоди від неоціненного аромату, який має тільки пережите особисто…

«Завдяки своїм низеньким наметам, що нагадують формою військовий кашкет, кухням, розташованим просто неба, своєму рагу з яловичини з овочевою приправою бурський табір цілком міг би зійти за французький табір в Алжірі, коли б не величезні фургони, поставлені довгими рядами або в каре, коли б не численні череди, що повертаються з пасовища або розміщені позаду лінії всього фронту, коли б не мовчазний спокій бурів, такий відмінний від галасливої пожвавленості нашої французької вояччини. Ви не почуєте тут сигналів сурми, нічну службу несуть невеличкі групи бійців, добровільно змінюючи одна одну через певний час. Намет генерала, команданта ^[48] _{48
   Командаит– начальник командо, підрозділу бурської армії, що складався з жителів одного села, міста або округи. Команданта обирали самі волонтери, як, проте, і всіх інших офіцерів, крім головнокомандуючого, якого призначав президент республіки.}


[Закрыть]або фельд-корнета ^[49] _{49
   Фельд-корнет– перше офіцерське звання.}


[Закрыть]служить клубом, куди може зайти кожен, хто захоче. Тут не застосовують покарань і не дають нагород, не примушують і не судять: усе виконується точно у вказані години за обов'язком громадянської і воїнської честі.

Подібно до всіх сучасних армій, цей табір має у своєму розпорядженні пошту, телеграф, електричні прожектори, добре обладнані госпіталі. Але найцікавіше в цьому таборі – високий релігійний дух, яким весь він пройнятий. Усе тут приписується «божій волі»: доля Трансваалю, захист свободи і прав пригнобленого народу. Коли генерала поздоровляють з перемогою, він відповідає: «На те була воля божа».

Кому довелося бачити, як бури щодня відправляються на свої нічні пости, хто пішки, хто верхи, завжди точно у певний час і в будь-яку погоду, той не може не схилитися перед вищою силою, яка перетворює цих вільних, мов вітер, людей на суворо дисциплінованих воїнів.

Часто-густо вони йдуть на свої пости, зігнувшись у три погибелі під зливою. Легкий одяг ледве захищає їх, навколо безпросвітна темрява, дощ ллє як з відра, а бюргери, наперекір стихії, стоїчно йдуть на свої місця. І так – з дня на день. Притулившись до схилу пагорба, тонучи в грязюці або хлюпаючи по калюжах, вони не сплять до світанку на своїх постах і засинають проти неба, щосекунди готові віддати життя за свою трансваальську батьківщину».

Але повернімося до нашого героя. Зірвиголова прогулювався по табору, розглядаючи все, захоплюючись або відзначаючи хиби. Ній дихав на мовні груди у цій войовничій атмосфері і знову й знову поздоровляв себе з тим, що взяв участь у суворій, повній трагізму боротьбі, від якої залежала доля цілого народу.

Випадково чи ведений передчуттям, він забрів у те місце, де стояв генералів намет.

Невимушено увійшовши в намет, Жан застав там Кроньє. Генерал був один. Він писав, але відірвався від своєї роботи і, дружньо посміхнувшись, сказав:

– Добрий день, Зірвиголово!

– Добрий день, генерале!

– А я саме збирався послати по вас. Ви мені потрібні.

– Радий служити вам, генерале! Я вже й так майже два тижні байдикую.

– І нудитеся?

– Ще б пак! Після висадження мосту у мене ж ні разу не було нагоди поколошматити англійців.

– А коли я дам вам таку нагоду?

– Чудово, генерале! О, коли б зі мною була моя рота Молокососів! Та, на жаль, вона майже вся розсіялась, лишилося якихось тридцять чоловік.

– Повернувшись, ви зможете відновити її у повному складі.

– Отже, мені доведеться кудись поїхати?

– Так… Ви поїдете кур'єром досить далеко, під Ледісміт. Повезете генералу Жуберу надзвичайно важливі секретні документи. На телеграф покластися не можна: англійські шпигуни нишпорять скрізь. Пошта йде надто повільно. Ви мусите рухатися швидше за пошту, поглинаючи шляхи, етапи, залізничні колії, станції, мчати не зупиняючись дні й ночі, уникаючи засідок, вислизаючи від шпигунів, переборюючи сон і втому, і добратися якнайшвидше, за всяку ціну, що б там не було. Ви маєте все потрібне для цього: ви хоробрий, витривалий, заповзятливий, спритний, умієте вийти з усякого становища і ніколи не розгублюєтесь.

– Розпоряджайтеся мною, генерале. Коли накажете вирушати?

– Через півгодини.

– Одному?

– Так, мабуть, було б краще. Але вас можуть убити по дорозі, тому візьміть із собою надійного товариша, який в разі вашої загибелі міг би довести до кінця це доручення або знищити документи, якщо ви будете поранені або взяті в полон.

– В такому разі я візьму свого лейтенанта, Фанфана.

– Ну, що ж, Фанфан, то й Фанфан! А тепер давайте встановимо ваш маршрут, звичайно, без врахування несподіваних дорожніх пригод. Звідси до Ледісміта по прямій триста миль.

«Близько п'ятисот кілометрів», виправив у думці Жан.

– Накиньмо ще п'ятдесят миль на всякі манівці. Звідси до Блумфонтейна ^[50] _{50
   Блумфонтейн– тоді столиця Оранжової республіки.}


[Закрыть]по шосе вісімдесят миль. Від Блумфонтейна до Вінбурга ви проїдете залізницею тож вісімдесят миль. Від Вінбурга по шосе до Бетлехема вісімдесят п'ять миль. Від Бетлехема до передових бурських позицій під Ледісмітом знову залізницею – близько дев'яноста миль. Якщо Вінбург зайнятий англійцями, – а про це ви дізнаєтеся на вузловій станції Смолдіїл, – ви проїдете поїздом до Кронстада і доберетеся до Бетлехема через Ліндлей. Рекомендую вам якнайменше користуватися залізницею. Найпростіше було б, звичайно, з Блумфонтейна доїхати поїздом до Преторії, а вже звідти спуститися до Ледісміта, але така подорож забере не менше як вісім днів, а може, й більше. Залізниці забиті воєнним спорядженням, і поїзди рухаються повільніше, ніж добрі коні. Тому я раджу вам пересуватися більше шосейними дорогами – це дасть виграш у часі.

– Але, генерале, де і як ми знайдемо коней, вийшовши з вагона?

– А вам вони і не будуть потрібні. До речі, Зірвиголово, ви їздите на велосипеді?

– Аякже, генерале! – відповів Зірвиголова, весь аж засяявши від думки про таку оригінальну подорож.

– Чудово!

– Велосипед – мій улюблений вид спорту, і, не хвалячись, можу сказати: я в ньому дуже вправний.

– Охоче вірю.

Кроньє взяв із стола великий конверт, старанно запечатаний, перев'язаний і з обох боків покритий лаком.

– Ось вам документи. Конверт непромокальний. Зашийте його за підкладку вашої куртки і віддасте особисто в руки генералу Жуберу. Ось перепустка. Вона забезпечить вам допомогу і підтримку в межах території обох республік. Зайдіть на склад, там ви знайдете великий вибір велосипедів. Передбачливий дядько Пауль прислав їх нам сюди разом з іншим спорядженням. А тепер, мій хлопчику, вирушайте, не гаючи ні хвилини. До побачення! Хай захистить вас бог і хай допоможе він вам повернутися живим і здоровим.

Зірвиголова належав до людей, яких ніколи не застукаєш зненацька. Не довго думаючи, він помчав у свій намет і, заставши там Фанфана, зразу ж спитав:

– Фанфан, ти добре їздиш на велосипеді?

І Фанфан відповів поважно і переконливо на промовистому жаргоні вулиці Гренета:

– Питаєш!.. Я ж тренером був. Та ще й яким!

– Тоді ходімо вибирати собі машини – і гайда на прогулянку.

– На війну? На каталці? Шик!.. Багаж і зброю брати?

– Ніякого багажу! По укривалу, рушниці, дюжині сухарів і сотні патронів.

Вони зараз же пішли у велосипедний відділ складу, де побачили сотню блискучих новеньких машин.

Зірвиголова, як справжній патріот, почав шукати вироби французької марки і незабаром знайшов те, що йому було потрібно.

Це були два велосипеди військового зразка: легкі, міцні і зручні машини з прекрасним ходом і передачею всього в п'ять метрів. Крапнути мастила у педалі осі, перевірити гайки і гальма, – і додому, у намет! А там згорнути укривала, перекинути їх через плече, справа наліво, а рушниці – зліва направо, прив'язати до поясів шкіряні сумки з сухарями і патронами. На все це пішло не більше як десять хвилин.

Фанфану хотілося вирушити на велосипедах прямо з табору. Але тут не було відповідних шляхів, а вони мали спускатися під уклон у двадцять п'ять градусів. Довелося йти пішки, тягнучи за собою машини. Передові пости лишилися позаду. Тепер перед ними розкинувся безлюдний степ, на кожному кроці приховуючи засідки і загрожуючи загибеллю.

– Слухай, хазяїне, – запропонував Фанфан, – а чи не натиснути на педалі? Чим ми рискуємо? Тільки ноги розімнемо та побачимо, як піде у нас ця справа.

– Гаразд!

Осідлавши велосипеди, друзі покотили прямо на схід. Щоправда, дороги не було, але голий, рівний і твердий грунт вельдту дуже зручний для велосипедної їзди. Проте Фанфану усе здавалось, що вони їдуть недосить швидко.

– Чуєш, хазяїне, молоко ми, чи що, боїмося розхлюпати? Дванадцять кілометрів на годину! Махнути б на двадцять п'ять… Га, хазяїне?

– Авжеж! Щоб звалитися у першу ж яму, наскочити на камінь або на якийсь пеньок? Дванадцять кілометрів на годину, а може й менше! Ти – солдат-велосипедист, а не гонщик.

– Слухаю, хазяїне! До речі, куди це ми мчимо таким алюром?

– На Якобсдальську дорогу, що тягнеться з півночі на південь. Якихось двадцять хвилин – і ми будемо там.

Через п'ятнадцять хвилин друзі виїхали на широкий, проторований безліччю волячих упряжок шлях. Колії тут були дуже глибокі, але стежки, утоптані биками, чудові.

Сяючий Фанфан базікав, мов сорока, і називав себе найщасливішим велосипедистом обох півкуль. А Зірвиголова, слухаючи його базікання, час від часу піднімав голову і тривожно вдивлявся вдалину. Але нічого підозрілого, принаймні досі, він не помітив.

Отак без ніяких перешкод вони проїхали сім-вісім кілометрів. Та раптом шлях став круто спускатися і привів до річки.

– Це Моддер, – спокійно сказав Зірвиголова. – Я знав, що він зустрінеться на нашому шляху. Тут є брід. Перейдемо.

І обидва, закинувши на плечі велосипеди, сміливо увійшли в воду.

Течія, навіть біля берега, була дуже швидка. Доводилося твердо впиратися ногами в дно, щоб не заніс потік.

Річка все глибшала, вода дійшла спочатку до пояса, потім до грудей, і, нарешті, до шиї.

– Ех, ходулі б! – зітхнув Фанфан, несучи свій велосипед у витягнутих над головою руках.

Їхні рушниці, патрони, укривала – все вимокло, крім сухарів, які були прив'язані до рулів велосипедів. Але патрони води не бояться, а решта – висохне!

На щастя, рівень води в річці цього сезону був низький, інакше наші друзі наразилися б на непереборні труднощі.

От, нарешті, і той берег. Віддихавшись і струсивши з одягу воду, здерлися на прибережний укіс і знову поїхали. Не було ще й восьмої години ранку, але в Африці сонце в цю пору влітку стоїть уже високо, і починала мучити спека. Фанфан дістав з торби сухар і став жадібно гризти.

– Піснувата закусочка, – сказав він, набивши повний рот. – Не завадило б додати до неї хоч якоїсь городини.

– Поснідаємо в Якобсдалі, – коротко відповів Зірвиголова.

– Ти нічого не їси і все мовчиш, хазяїне. А проте звичайно ти не від того, щоб попоїсти, та й за словом у кишеню не лізеш.

– Побоююсь неприємних зустрічей.

– А далеко ще до Якобсдаля?

– Три льє.

– Хо! Всього якась година їзди! Дорога непогана… Натиснемо на педалі, чи що?

– Натиснемо!

Отак вони мчали вже якихось тридцять хвилин.

Раптом Жан Грандьє, який їхав попереду, помітив праворуч, за два кілометри, невеликий загін кавалеристів, чоловік з п'ять-шість.

Вершники перевели коней на велику рись з явною метою перерізати шлях велосипедистам.

– Фанфан, можеш натиснути до двадцяти і навіть двадцяти п'яти кілометрів. Бачиш кавалеристів?.. Напевно, улани.

– Ліворуч? Бачу.

– Ні, праворуч.

– Значить, їх два взводи. Так, це улани. Не лякайся і воруши ногами. Шквар, шквар!

Друзі припали до рулів і полетіли із швидкістю кур'єрського поїзда.

Але й улани пустили коней у кар'єр. З піками напоготові, вони шаленим галоном мчали навперейми велосипедистам.

Перегони були недовгі, але захоплюючі. Це був не один із тих безпечних матчів на добре утрамбованому шляху або спеціальній доріжці, небезпечний хіба тільки для гаманців глядачів або для самолюбства його учасників.

Шлях поганий, а місцями і зовсім непрохідний.

Під густим шаром червоного пилу підступно притаїлися ями і камені, яких не побачиш, аж поки не наскочиш на них. А ставкою у цих відчайдушних перегонах було життя двох молодих людей, а можливо, і порятунок цілої армії.

– Проскочимо! – бурмотав Зірвиголова.

Його мускули готові були розірватися від напруги, погляд прикутий до шляху; міцно стискаючи руль, він інстинктивно обминав перешкоди на шляху.

… Улани все наближались. Уже долітали їхні вигуки. Жану виразно почулися слова, під яких закипіла вся його кров: «Підколімо свиню!.. Підколімо!»

«І не мати змоги підстрілити цих лютих звірів!» зітхнув Зірвиголова.

Фанфан, що стежив за лівим взводом, радісно вигукнув:

– Не псуй собі крові, хазяїне!.. Перегнали! Пройдемо!

Але правий взвод наближався з блискавичною швидкістю. Дорога, правда, трохи покращала, але обидва велосипедисти почали вже видихатися.

Фью-ю-ю!.. Фью-ю-ю-ю! – просвистіло повз вуха кілька куль, і почалася стрілянина.

Це відкрив вогонь лівий, перегнаний взвод. Не так заради того, щоб підстрелити втікачів, як для того, щоб вони злякалися, втратили самовладання, потрібне при швидкій їзді, і впали з велосипедів.

Але випробуваній мужності капітана Зірвиголови і Фанфана була чужа подібна слабість. Вони давно звикли до музики куль.

От здалека вже з'явились оточені деревами споруди, до них усього півльє.

Якобсдаль!

Півльє! Ще п'ять хвилин цього диявольського бігу – і вони врятовані.

Лівий взвод доганяв їх ззаду, правий був усього в ста п'ятдесяти метрах.

– Ходу, Фанфан, ходу!

– Шквар! Шквар!.. – підхопив парижанин.

Англійці заревли від люті: ці безстрашні хлопчиська пролетіли буквально під самим їх носом.

А тут ще пущені в кар'єр коні перемахнули за інерцією шлях і проскакали метрів з п'ятдесят, перш ніж вершники змогли їх зупинити. Але кавалеристи не гаяли часу. Вони круто повернули коней і, виїхавши на шлях, продовжували переслідування.

Відстань від велосипедистів до Якобсдаля меншала буквально на очах. На нещастя, шлях в околицях цього міста був витоптаний і поритий худобою. Молокососам довелося знову сповільнити рух.

Раптом велосипед Жана потрапив у засипану пилом яму, заднє колесо його занеслося на повному ходу, і Зірвиголова, підстрибнувши в повітрі, перекувиркнувся і, пролетівши метрів шість, розтягся у брудній вибоїні.

Фанфан, налетівши на його перекинутий посеред шляху велосипед, теж перемахнув через руль своєї машини і після запаморочливого стрибка в повітрі розтягся поруч із своїм начальником.

– Бачив? Оце так падіння – красота!

РОЗДІЛ V

Відчайдушна боротьба. – Винищення людей і коней. – Король стрільців. – Сутичка, в якій Зірвиголова здобув перемогу, а Фанфан втратив кінчик вуха. – Останній із живих. – На спогад майору Колвіллу. – У Якобсдалі. – В дорогу.

Усе перемішалося в страшенному безладді – руки, ноги, рушниці, рюкзаки.

Фанфан, з мавпячою спритністю ставши на ноги, першим знайшов у собі сили пожартувати:

– Нічого страшного!.. А знаєш, я взагалі, мабуть, резиновий.

Зірвиголова насилу підвівся на одне коліно, тяжко перевів подих і провів рукою по лобі.

– А мене так стукнуло по голові, – сказав він, – що в очах ніби мільйон електричних лампочок засвітилось.

– Нічого не розгвинтилося, хазяїне? – спитав Фанфан а якоюсь особливою ніжною і простодушною тривогою.

– Дрібниці! Хіба в нашому віці можна боятися таких піруетів? – відповів Жан.

Улани в цей час мчали щодуху. Їх була ціла дюжина, і вони не сумнівалися, що одразу ж покінчать із цими хлопчиськами, які, на їх думку, втратили здатність чинити опір.

Зірвиголова зібрав усі свої сили і самовладання.

Він вирішив битися і за всяку ціну виконати дане йому доручення. Падіння дуже приголомшило його, але він не давав і взнаки, що йому погано. Залізна воля поборола фізичний біль.

Швидко знявши з плеча маузер, Жан прицілився в уланів, які з піками наперевіс мчали на них, припавши до грив своїх коней.

– Не стріляй, – кинув він Фанфану.

Читачі «Крижаного пекла» пам’ятають, мабуть, яким чудовим стрільцем став Жан Грандьє у Клондайку завдяки урокам одного канадця.

Улани скакали по чотири вряд.

Пролунали підряд чотири постріли, такі часті, що вони ніби злилися в один.

Крр… – ніби полотно розідралося.

Чотири вершники першого ряду гепнулися на землю з розтрощеними черепами.

Коні другого ряду інстинктивно повернули вбік, щоб не потоптати вбитих, але передні коні все ще мчали вперед і після падіння своїх вершників. Один з коней з блискавичною швидкістю скакав серединою шляху; зараз він наскочить на велосипеди і розчавить обох Молокососів. То була гніда коняка з темнокаштановими манжетами біля копит і з білою зіркою на лобі.

Гримнув п'ятий постріл. Куля з страхітливою точністю влучила в центр білої зірочки і рознесла тварині череп. Кінь важко впав за двадцять кроків від велосипедистів.

– Хай йому чорт, оце так постріл! – пробурмотів Фанфан, такий же спокійний під вогнем, як і його командир.

Усе сталося майже за мить.

Англійці обливали Молокососів потоками лайки і погроз, які, зрештою, справляли на них не більше враження, ніж каркання ворон.

Улани вже не наважувалися йти на лобову атаку. Вони рушили на противника з флангів. Їх стрій нагадував гострий кут, вершина якого ніби впиралася в хлопців.

Зірвиголова з величезним спокоєм навів рушницю спочатку на правофлангового кавалериста, потім зразу ж перевів приціл на лівофлангового. Він стріляв немов той мисливець, що дуплетом вбиває двох куріпок. Обидва солдати впали, навіть не скрикнувши, не змахнувши руками.

Шість вершників і один кінь вбиті сімома пострілами! Є від чого вжахнутися!

Та в Клондайку Зірвиголови перевершив і це досягнення, коли в полярну ніч винищував арктичних вовків, причому єдиною мішенню йому був фосфоричний блиск їхніх очей.

Чудовий стрілець простяг Фанфанові свою рушницю із спорожнілим магазином.

– Дай твою! – сказав він.

Маленький парижанин віддав йому свою заряджену рушницю, і Зірвиголова полегшено зітхнув, знову відчувши в руках надійну, придатну до роботи зброю.

Англійці на мить завагались. Та це й зрозуміло: вони хотіли пополювати на двох підозрілих велосипедистів, зіграти забавну партію своєї улюбленої гри «підколімо свиню», а наразилися на двох молодців, які за хвилину знищили шістьох уланів.

Атака не вдалась. Марно двоє найближчих до Молокососів уланів намагаються на повному скаку проколоти їх піками. Піки занадто короткі і не досягають мети, а пущені в кар'єр коні вихором пролітають повз Молокососів.

Фанфан, просіявши, показав уланам носа і гукнув їм навздогін:

– Провалюйте з своїми держаками від мітли! Вони придатні тільки на те, щоб збивати з дерев горіхи чи яблука!

– Не поспішай радіти, – зауважив Зірвиголова.

– Думаєш, вони повернуться?

– Не сумніваюся. Усім серцем ненавиджу їх, але охоче визнаю їхню мужність.

– Отже, по-твоєму, їм замало цього прочухана?

– Звичайно. А ось і доказ… Лягай! Швидше!..

Зірвиголова, зваливши на землю свого товариша, розплатався поруч із ним у канаві.

І вчасно! Гримнуло шість пострілів. Знялися стовпи пилу, злетіли уламки каміння.

– Фі! – тріумфував Фанфан. – Та що вони, ногами, чи що, стріляють?.. Точнісінько, як я!

Улани пересвідчилися, мабуть, що кінною атакою нічого не доб'єшся: вони від’їхали метрів на триста, спішилися і, заховавшись за своїми кіньми, відкрили огонь у відповідь.

Дуже необережний хід, коли маєш справу з таким стрільцем, як Зірвиголова.

Величезна вибоїна, вирита бурськими повозками, приховувала не гірше від траншеї. Зірвиголова, не звертаючи уваги на град куль, якими усипали їх англійці, прицілився в одного з ворожих коней, трохи нижче вуха. Уражений пострілом кінь, веред тим як упасти, здибився, відкривши при цьому солдата, що притаївся за ним.

Пролунав другий постріл. Улан, влучений у лоба, перекинувся навзнак.

– Усього п'ятеро лишилось! – загорлав Фанфан, але тут же вигукнув: – Вжалили!..

Він необережно підняв голову над землею, і англійська куля, наче різцем, зняла мочку його правого вуха.

– Та ти не хвилюйся, справжнісінька дурничка!

– Тим краще. Пора вже кінчати, – відгукнувся Зірвиголова.

Легковажно спорожнивши магазини своїх рушниць, улани припинили на хвилину вогонь. Поки вони похапцем, квапливо риючись у патронташах, перезаряджали рушниці, Зірвиголова з блискавичною швидкістю перестріляв коней.

Ні одна коника не падала зразу. Всі вони билися, ставали дибки і відстрибували вбік, відкриваючи вершників, які ховалися за ними. Один з п'ятьох ще живих уланів цілився у наших хлопчаків, стоячи на коліні. Але Жан встиг випередити його, і, вражений кулею капітана Зірвиголови, він перекинувся.

– А зараз тільки четверо! – тріумфував Фанфан, затискаючи рукою вухо, з якого сильно йшла кров.

Уся ця драма тривала не більше як п'ять хвилин. Уцілілих уланів охопив якийсь забобонний страх.

О, коли б у них були коні, як би вони кинулися навтіки! Та бідолашним тваринам випало гірше, ніж людям. Всіх їх було перебито.

Уланам залишалося тільки щільніше притулитися до землі. А навколо ані видолинка, ані каменя, за яким можна було б сховатися, лише де-не-де вбоге клоччя степової трави.

Молокососи ж, хоч і поступалися перед уланами в кількості, були добре приховані від очей противника.

– Пора кінчати! – знову сказав Зірвиголова. – Нам не можна витрачати часу, подорож ще тільки почалася. Грім і блискавка! З якою насолодою я б знищив цілий полк цих проклятих уланів!

Зірвиголова прекрасно навчився у бурів бити ворогів із засідки. Він умів, не виявляючи себе, стежити за всіма діями ворога, міг непомітно для нього змінити позицію або зайти йому в тил. Ось і зараз, зарядивши свою рушницю, він шепнув кілька слів Фанфану, а сам поповз по вибоїні.

Відійшовши метрів на п'ятдесят від свого товариша, Жан ледве чутно свиснув крізь зуби.

Фанфан зараз же насадив на рушницю капелюх і, витягнувши вбік руку, підняв капелюх над землею. Англійці піймалися на що приманку і почали нещадно її обстрілювати, їхні голови трохи піднялися над землею. Та для Жана Грандьє і цього було досить. Паф! Паф!.. – пролунали його влучні постріли. І зараз же за ним почулися два інших – паф! паф!.. – Жан послав їх навмання, цілячись трохи вище лінії кольору хакі, по якій можна було впізнати затягнуті в мундири спини уланів. Настала німа тиша. Потім від землі відокремилась одна (всього тільки одна!) пойнята смертельним жахом людина.

– Загинули! Усі загинули! – кричав улан, розмахуючи білою хустинкою. – Ви вбили всіх!.. Я здаюсь, здаюсь!

– Звідки він узявся? – здивувався Зірвиголова, і собі підводячись. – Значить, я все-таки промазав… Гей, Фанфан! Вставай! Наша взяла!

Улан підходив, хитаючись, розгублений, з божевільними від жаху очима.

– Руки вгору, молодчику! – скомандував Зірвиголова.

Той підняв тремтячі руки і, заїкаючись, пробурмотів:

– О ні, я не обману… В мене зникло всяке бажання, чинити опір… Прошу тільки про одне: пощадіть!

– Охоче, – відповів Зірвиголова, із звичайної своєї обачності не опускаючи, проте, рушниці.

Раптом його осяяла думка.

– Номер вашого полку? – спитав він улана, який тремтів і клацав від страху зубами.

– Третій уланський, – ледве відповів солдат.

– В такому ризі ви повинні знати майора Колвілла.

– Звичайно, я його знаю, він – помічник командира третього уланського. Наш полк стоїть у Ледісміті, а мій ескадрон послано під Кімберлі для розвідкової служби.

– От що: я відпущу вас, але з однією умовою. Згода?

– Так, ви тільки накажіть. Виконаю все, чого зажадаєте.

– Моє ім'я Зірвиголова, я – Брейк-нек, капітан Молокососів. Це я висадив у повітря міст через Моддер.

– Я багато чув про вас, – сказав улан.

– Ви бачили, як я щойно розправився з вашим взводом?

– О, це жахливо!.. Ви страшна людина!

– Я нагадую про це не з хвастощів, а тільки для того, щоб ви повторили мої слова майору Колвіллу. Ви додасте ще: «Той, кого ви засудили на ідіотську і варварську гру «pigsticking», поклявся вбити вас і вб'є. Ніщо не врятує вас від його помсти». А тепер можете йти: ви вільні!

Добре вимуштруваний солдат віддав по-військовому честь, подякував і поплівся геть, хитаючись, наче п'яний або одержимий якимось кошмаром.

– І передайте вашим привіт! – крикнув навздогін йому Фанфан. – А тепер займімося каталками, – додав він, звертаючись до Жана.

На перший погляд, велосипед справляє враження надзвичайно тендітної машини, насправді ж він дуже міцний. Коли дивишся на зігнуті під різними кутами емальовані трубочки, з яких збудований його корпус, на колеса з тонкими, наче лапки в павука, спицями, так і здається, що середньої ваги вантаж, найменший удар можуть розладнати весь цей механізм. А тимчасом він не гнеться навіть під вагою товстуна в сто кілограмів і може встояти проти найсильніших ударів, що й підтвердилося на прикладі велосипедів, вибраних Молокососами.

Після уважного огляду хлопці переконалися, що в рамах їхніх велосипедів нема навіть натяку на викривлення, і зібралися їхати далі, але тут Фанфан, вже з однією ногою на педалі, затримався і, поглянувши на жахливе звалище людських трупів і мертвих коней, сумовито сказав:

– Поки захищаєш свою шкуру, все тобі байдуже – тільки те й робиш, що колошматиш, ніби знущаєшся з смерті. Бійка так і підсипає тобі пороху в кров… А скінчилася битва, минула небезпека, то як глянеш ось на таку купу братів Маккавеїв ^[51] _{51
   Маккавеї– семеро братів, убитих, за біблейським переказом, разом із їхньою матір'ю за царювання Антіоха Єпіфанського.}


[Закрыть], які лише п'ять хвилин тому були хлопцями в розквіті сил, мимоволі подумаєш: «Яка ж це гидка штука – війна!»

– Це так, але війна за незалежність священна, – задумано сказав Зірвиголова. – На нас напали, і ми вдвох мусили захищатися проти дванадцятьох. Моє сумління спокійне, і я не шкодую за тим, що сталося.

– Я розумію: краще самому вбити диявола, аніж дати йому уколошкати тебе, – погодився Фанфан. – І, звичайно, я волію стояти на землі, аніж лежати у ній, та ще й вічно. Але все-таки, що б там не говорили, а війка – брудна штука… А втім, їдемо снідати.

Обидва товариші знову посідали на велосипеди і через десять хвилин вже в'їжджали в Якобсдаль.

Якобсдаль – це велике село чи, коли хочете, невеличке місто.

Зірвиголова і Фанфан увійшли в крамницю, позаду якої була прибудова на зразок таверни, і попросили сніданку. Їм подали яйця, два копчені оселедці, цибулі, яблука, пляшку елю і черству хлібину.

Зголоднілий Фанфан забув усі тривоги й страхіття війни і, широко роздуваючи ніздрі, жадібно вдихав запах їстівного, наче казковий людожер, що почув десь людський дух.

– Копчений оселедець, як, проте, і ящірка – друг людині, – глибокодумно сказав він.

Фанфан надрізав оселедці вздовж, відрізав голови, поклав на блюдо, потім почистив і дрібно накришив цибулі, зняв шкурку з яблук, нарізав їх шматочками, перемішав все і, щедро поливши цю мішанину олією і оцтом, взявся поглинати свою неймовірну страву.

– Ти спробуй-но тільки, хазяїне, – сказав він, набивши повний рот. – Їжа богів!

Але Жана ця кулінарія мало приваблювала, він наліг на яйця.

За чверть години обидва друзі, розплатившись із хазяїном таверни, котили у Блумфонтейн стежкою, що мала гучну назву «шляху».