Текст книги "Капітан Зірвиголова"

Автор книги: Луи Анри Буссенар

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 18 страниц)

Англійці скоро переконалися в цьому на своїй шкурі.

Самі того не помічаючи, вони відхилилися праворуч і об'їхали ями, де засіли бури.

Трохи піднявши голови, Молокососи навели рушниці прямо їм у спину і на команду «Вогонь» дружно вистрілили.

– Швидкий огонь! – гукнув Зірвиголова, вистрибнувши з ями, наче чортеня із скриньки.

Розлігся новий залп, за ним третій і четвертий…

Уланський загін танув на очах.

Люди падали, коні перекидалися, поранені репетували від страху і болю. Вони чіплялися за покалічених тварин і знову валилися, скошені стрільцями, що не знали пощади.

За дві хвилини весь взвод був знищений.

– Більше нема? Шкода! – вигукнув Зірвиголова, жадоба помсти якого все ще не була вдоволена.

– Інші знайдуться, – відповів Поль, перезаряджаючи свій маузер.

Він, мабуть, не думав, що його слова так скоро підтвердяться.

Праворуч, метрів за вісімсот, виринув звідкись другий загін уланів.

– От здорово! – радісно вигукнув Фанфан.

– Ти думаєш? – відповів чимось несподівано стурбований Зірвиголова.

– А чому б ні? Переколошматимо і цих, вони на те її створені, щоб їх бити!

Та обличчя юного командира все більше хмурніло: він помітив ліворуч третій загін, ще більший, ніж обидва перші. У цьому загоні було не менше як тридцять чоловік. Було б справжнісіньким безглуздям атакувати уланів.

Зірвиголова з одвертим жалем наказав відступати.

Вільним тепер лишався тільки шлях на північ.

– На північ! – півголосом скомандував Зірвиголова. – Генерал Бота стоїть, мабуть, під Вінбургом. Ми зустрінемо його десь на залізниці.

Та не встигли Молокососи повернутися, як назустріч їм показався четвертий загін.

Знов улани! Скрізь і всюди ці улани!

– Грім і блискавка! Ми оточені! – вигукнув Зірвиголова.

– Мабуть, що так, – своїм звичайним, спокійним тоном підтвердив Татусь.

З першого ж погляду було зрозуміло, що обстановка створилася якщо не безнадійна, то в усякому разі небезпечна.

Англійців було майже вдесятеро більше. Намагатися прорвати кільце наїжених пік – значило б безрозсудно жертвувати собою. Незважаючи на всю хоробрість Молокососів, їх подірявили б, немов куріпок.

Пустою вигадкою була б і стрілянина на такій відстані по уланах, які мчали вихором. До того ж запаси патронів кінчалися.

А пожежа, розбурхана на фермі, відрізала Молокососам можливість відступу.

Тимчасом загони уланів, що неслися галопом, усе щільніше замикали кільце, навколо того місця, де нерухомо лежали Молокососи, мовчки і тривожно поглядаючи на свого командира.

Бури вже відрізняли блискотіння пік, до них виразно долітали войовничі вигуки кавалеристів, які розраховували на легку перемогу.

І справді, загибель Молокососів здавалася неминучою.

Ще кілька хвилин – і всьому буде кінець: Зірвиголову і Молокососів візьмуть у полон і переб'ють, Колвілл справлятиме перемогу, а справа незалежності втратить своїх найхоробріших захисників.

РОЗДІЛ V

Повернення на палаючу ферму. – Серед полум'я. – Знову динаміт. – Новий пролом. – Кар'єром! – Прощальний залп. – Врятовані! – Бурська картопля. – Задум капітана Зірвиголови. – Зворушливе прощання. – Переодягання.

Залишався єдиний вихід. Єдиний, страшний, відчайдушний. Та Зірвиголова з властивою йому рішучістю не вагався. Він зірвав з себе уланський мундир, накинув його на голову свого поні, щільно затуливши ним очі та ніздрі тварини, а рукава обв'язав навколо шиї коня.

– Зробіть те саме! – наказав Жан своїм здивованим товаришам.

Ті нічого не розуміли, але не вагаючись підкорилися.

– За мною! – почувся короткий наказ командира.

І, пришпоривши конячку, Зірвиголова шаленим галопом понісся до пролому ферми.

Відважні Молокососи помчали за ним. Вони пішли б за ним навіть у пекло.

Та й садиба ферми, куди вони влетіли, зникнувши у вихорі диму й полум'я, була не краща від пекла. На кожному кроці їм загрожував дощ палаючих головешок, їх лизали вогненні язики, їдкий і задушливий дим спирав дух.

Перелякані коні фиркали, задкували і билися. Цей шлях крізь бреш, поряд з якою палали повітки з маїсовою соломою, був справді жахливий.

Молокососи все ж пробилися в центр садиби. Тут також було нестерпно жарко. Але, щільно притиснувшись один до одного, можна було принаймні не так боятися головешок, що летіли звідусіль.

Не подумайте, що ця жахлива обстановка хоч трохи збентежила наших хлопців.

Стійкі ж вони були!

Фанфан навіть і тут не проминув нагоди пожартувати,

– Гей, Татусю! – гукнув він. – Дивись-но, твоя борода так і палає, а ваша, докторе, мирно підсмажується.

З хвилини на хвилину становище Молокососів усе гіршало, хоч і важко було уявити собі щось жахливіше. Повітря до того розпеклося, що буквально не було чим дихати.

– Хай йому чорт! – бурчав Фанфан. – Ми просто-таки розпечене вугілля ковтаємо. Ану-бо, пане Коко, припини свої штучки! Ти ж не на весіллі, та й господар твій також! – гримнув він на свою конячину.

Поні, задихаючись, ставали дибки і брикалися.

З степу до Молокососів долітали іронічні вигуки «ура» і образливі вихватки англійців. Улани стояли за п'ятдесят кроків від пролому. Вони поділилися на дві групи: одна чатувала біля бреші, друга – біля воріт. То були єдині шляхи порятунку для Молокососів. Улани це знали і спокійно очікували появи тут своїх ворогів або їх загибелі у вогні.

Жорстокість кожного із цих рішень, мабуть, дуже втішала солдатів.

Та куди ж подівся Зірвиголова?

Він щойно покинув Молокососів. Не сказавши нікому ані слова, він погнав свого поні крізь густу смугу чорного диму, де щоразу спалахували довгі язики полум'я.

Садиба мала близько гектара землі. Вона була оточена високим і міцним муром, який перетворював цю частину ферми на справжню фортецю.

Досягши муру, Зірвиголова покопався в кобурі і вийняв з неї останній динамітний патрон. Досі Жан зберігав його на крайній випадок. Рискуючи загинути від вибуху, він з учорашнього дня носив із собою цей патрон, на якому до того ж був бікфордів шнур і гніт для запалювання.

Командир Молокососів спішився, спокійно уклав патрон біля самого фундаменту муру, з опаленими віями і ледве дихаючи скочив на поні і повернувся до своїх товаришів.

– Увага! – сказав він хрипким голосом.

Іскри і гарячі головешки раз у раз летіли на них звідусіль. Поні, обпечені цим вогненним вихором, починали скаженіти. Молокососи насилу справлялися з ними.

Та й самі вони, бідолашні чортенята, зазнали сильних опіків. На їхніх задимлених сорочках з'явилися дірки, крізь які видно було здуту пухирями шкіру.

Молокососи гасили вогонь сильними ляпасами по своїх боках і грудях і стоїчно, без нарікань і стогонів, чекали смерті або порятунку.

Минуло ще півхвилини. Тридцять секунд пекельних страждань!

Несподівано розлігся вибух, який заглушив і рев вогненної бурі і вигуки англійців. Під ногами затрусилась земля, і впала частина розпеченого до білого муру.

– За мною! – вигукнув Зірвиголова.

З потрісканих губ Молокососів вирвався зойк – то був крик надії і полегшення.

Зірвиголова дав шпори своєму поні і перший ринув у палаюче горно.

Коні, ошалівши від жару тліючих мундирів, якими були обв'язані їхні голови, несамовито понеслися серед палаючих колод, розпеченого каміння і вогненних снопів.

Ця скачка тривала кілька секунд.

– Сюди! Сюди! – гукав безстрашний капітан своїй команді, що мчала слідом за ним.

Ура! Ура! Утворився новий прохід. Останній патрон зруйнував десять квадратних метрів муру. Молокососи вихором вилетіли з ферми і кар'єром помчали в степ.

Їхні коні скакали, немов антилопи.

Молокососи швидко поздирали з коней палаюче шмаття.

Втікачі промчали вже чотириста метрів, перш ніж улани встигли помітити їх чудесну втечу. А помітивши, вони також пустили коней у галоп.

І почалася погоня!

Великі англійські коні, під вигуки і удари шпор, мчали навдивовижу швидко. Але й бурські конячки, роздратовані опіками, не здавали. Відстань між противниками не меншала.

Поні, здавна звиклі рухатися серед велетенських рослин Африки, примудрялися, немов щури, прослизати між високими стеблами, в яких плуталися ноги англійських скакунів. Кінець кінцем, Молокососи набагато випередили своїх переслідувачів.

Менше ніж за чотири хвилини втікачі пройшли відстань у два кілометри.

При всій своїй сміливості улани все-таки були змушені припинити переслідування. Вони занадто відірвалися від головних сил англійців і були тепер у непідкореній зоні.

Побоюючись, щоб їх не атакувала ворожа кавалерія, улани повернули назад і стали повільно відходити до ліній англійських військ.

Шалений біг заспокоїв, нарешті, бурських конячок, і вони помітно уповільнили рух.

– Хакі забираються геть… слово честі, забираються! – вигукнув, озирнувшись, Фанфан.

– Можна б і спочити зараз, га, хазяїне?

– Стоп! – скомандував Зірвиголова.

Усі одинадцять поні одразу ж зупинились, і Молокососи опинилися обличчям до ворога. Самі того не усвідомлюючи, Молокососи зробили повний поворот. Хоробрі юнаки, не змовляючись, відстебнули карабіни. Боротьба так увійшла в їх життя, а наступальна тактика так відповідала їх темпераментові, що вони уже знову були готові відкрити вогонь.

Ще трошки, і вони б кинулися в атаку. Ех, коли б у розпорядженні їхнього командира було хоч чоловік з тридцять!

Від англійців їх відокремлювало тепер не більше як шістсот метрів.

– Чи не послати їм вогника навздогін, га, хазяїне? – спитав Фанфан з фамільярністю, що не мала нічого спільного з воїнською субординацією.

– Спробуємо! – відповів юний командир.

Молокососи навели рушниці на взвод уланів, стомлені коні яких перейшли тепер на крок.

– Вогонь!

І вони відкрили швидкий вогонь. Кілька секунд постріли гриміли безперестанно. У ворожому загоні почалося замішання: люди судорожно піднімали руки і сторч валились із коней; тварини ставали дибки і падали; миготіли піки; лави уланів швидко танули.

Застигнуті на такій відстані влучним огнем, англійці вважали за краще покинути поле бою і скоро зникли з очей.

– На жаль, – сказав ніби на закінчення Зірвиголова, – більше нам тут нема чого робити. Вирушаємо на північ і спробуємо добратися до Вінбурга.

Незабаром Молокососи доїхали до повноводної річки. То був Верхній Вет, одна з лівих приток річки Ваалю.

Зовсім стомлені, вмираючи від спраги, вкриті опіками, вони з насолодою кинулися в червонуваті води і, фиркаючи від задоволення, плескалися, плавали, поринали і жадібно ковтали свіжу річкову воду, – словом, повністю винагородили себе за всі недавні злигодні.

Але коли нестерпна спрага була нарешті задоволена, настійливо заявив про себе вовчий голод.

Їжі в них не було.

На щастя, недалеко від берегів Вету росло дуже багато бататів – бульбової рослини, що зветься «бурською картоплею».

– Ходімо по картоплю! – гукнув Фанфан.

Вискочивши з води, мокрі Молокососи взялися викопувати бульби цих малопоживних рослин, придатних хіба тільки на те, щоб обманути голод.

Швидко зібравши багатий урожай, вони розвели велике вогнище, трохи підпекли батати і стали жадібно уминати їх напівсирими.

– Нашому обідові бракує тільки англійського ростбіфу, – пробурмотів Фанфан.

– Ви просто випещений ласун, маестро Фанфан, – відповів лікар Тромп. – Бурська картопля – дуже цінна крохмалиста речовина.

– Крохмалиста? Згода. А все-таки ростбіф теж дуже цінна городина! При одній тільки згадці про нього аж слина тече. Правильно, хазяїне?

Та Зірвиголова, який ніколи не втрачав доброго настрою, цього разу мовчав, поринувши в якісь невідчепні думи. Гастрономічна балаканина Фанфана не доходила до його свідомості, думки його витали десь далеко.

Минуло дві години. Одяг на Молокососах майже обсох, голод було трохи задоволено; юнаки не встигли ще після таких довгих і жорстоких хвилювань і нещадної боротьби натішитися спочинком, як уже не виявляли найменшої ознаки стомленості.

Чи не залізні вони!

– Давайте грати в довгої лози! – запропонував Фанфан, якому звання лейтенанта не надало ані крихти солідності.

Ця щонайменше безглузда пропозиція, наче постріл, повернула до дійсності командира Молокососів.

– Фанфан!.. Та ти, здається, з глузду з'їхав! – здригнувшись, вигукнув він.

– Боже мій! Треба ж якось згаяти час, коли нема чого робити.

– В такому разі збирайтеся.

– Оце діло!

– Ви негайно вирушите до Вінбурга під командуванням лікаря… Передаю вам командування, любий Тромп. Ви повідомите генерала Бота про виконання дорученої мені операції: ви доповісте йому, що водоймище Таба-Нгу висаджено в повітря.

– Будьте певні, дорогий Зірвиголово, виконаємо всі ваші накази. Але що ви збираєтесь робити самі?

– Покинути вас.

– Покинути?

– О, сподіваюсь, ненадовго. Треба за всяку ціну розвідати, скільки у ворога військ і в якому напрямі вони пересуваються.

– Ну, і що ж?

– А те, що я піду добувати потрібні нам відомості туди, де їх найлегше зібрати, тобто в саму гущавину англійських військ.

– Надто небезпечний задум! Дев'яносто шансів із ста за те, що вас піймають і розстріляють.

– Скажімо – вісімдесят і припинімо цю розмову. Найважливіше добитися успіху. А я мушу його добитися, бо від цього залежить доля армії генерала Бота. Англійці, мабуть, уже зайняли або скоро займуть Блумфонтейн. Захопивши залізницю, вони зроблять спробу вдертися в Оранжову республіку, не дуже відходячи від залізничного полотна. Бота, звичайно, крок за кроком захищатиме залізницю. У мене є підстави припускати, що «старий Боб» постарається обійти армію Бота з допомогою того ж маневру, яким він нещодавно оточив Кроньє і позбавив республіку чотирьохтисячної армії. От я й хочу дізнатися, з якого боку – справа чи зліва – здійснюється обхідний рух. Це буде дуже цінним застереженням для генерала Бота. Мені потрібно буде на це три дні. Ось чому я й вирушаю сам один, без рушниці, лише з невеличким кишеньковим револьвером… А тепер прощавайте, дорогі мої друзі і товариші по зброї, прощавайте, чи краще – до побачення!

Мужні серця Молокососів здригнулися при останніх словах командира.

Ніхто із цих сміливих людей, що сотні разів зустрічалися віч-на-віч із смертю, і не силкувалися приховати свого хвилювання, бо не душевна слабкість відчувалася в їх тривозі, а щире і безпосереднє почуття нерушимої дружби, що зв'язувало їх узами бойового братерства. До Жана звідусіль простягайся тремтячі руки, і Зірвиголова мовчки, поривчасто потискав їх, не в силі вимовити ні слова.

Фанфан із зворушливою гримасою на обличчі уривчастим від сліз голосом пробурмотів:

– У мене просто серце впало, хазяїне… Нудно мені, їй-богу, нудно! Взяв би ти мене з собою. Я б уже зумів, якщо треба буде, перехопити за тебе кілька ляпасів, а то й шкуру свою віддати…

– Спасибі, Фанфан, щире тобі спасибі, мій хоробрий земляче, любий мій французе! Та, на жаль, це неможливо. Мені треба йти одному.

Низько понуривши голову, Фанфан придушив зітхання і замовк.

Тепер прийшла черга Поля Поттера. Він потиснув обома руками руку командира і, висловлюючи думку всіх присутніх бурів, сказав:

– Дякую тобі, брате! Дякую від імені всієї нашої батьківщини, заради якої ти жертвуєш своїм життям. Наша дружба, наше захоплення, наша подяка скрізь і всюди йтимуть за тобою, і ти повернешся. До побачення, брате, до скорого побачення!

– Ну, звичайно ж, я повернусь, неодмінно повернусь! – вигукнув Зірвиголова, голос якого набрав усієї своєї дзвінкості. – Не в таких ще перепалках ми бували і то викручувалися. До речі, мені треба побачитися з відомим вам майором Колвіллом. У мене таке передчуття, що незабаром мені пощастить зіграти з ним одну з найкращих моїх штучок.

З цими словами Жан залишив їх і зник у високих травах, кинувши свого поні на Фанфана, який повів його на поводі.

А Зірвиголова, керований своїм задумом, повільно йшов до того місця, де після нічної втечі Молокососів з обложеної ферми загинув від їх куль перший з уланських загонів.

У подертому і напівзотлілому від пожежі уланському мундирі, що ледве прикривав тіло, Зірвиголова скидався на справжнісінького бродягу. Але, щоб проникнути у ворожий табір, потрібна була пристойна англійська форма. І він розраховував, що йому люб'язно дасть її один з мертвих джентльменів у хакі. Зірвиголова крався серед високої трави з витримкою справжнього індійця і за хвилину досяг мети.

На прим'ятій траві він побачив зрешечені кулями тіла п'яти солдатів і чотирьох коней.

А трохи далі, на деякій відстані один від одного, також валялися поодинокі жертви Молокососів – люди і коні. Пози, в яких вони лежали, їх перекривлені судорогою обличчя і тіла свідчили про те, що смерть скосила їх раптово.

Погляд Жана Грандьє впав на молодого англійця, трохи старшого від нього самого. Куля маузера вдарила його просто в потилицю, і він вмер, не встигнувши навіть скрикнути. Не завжди, мабуть, куля маузера буває гуманною.

Кавалерист був такий на зріст і будовою тіла, як і Зірвиголова.

Нелегко було наважитися роздягти мерця. Але вагання Жана тривало недовго. Нічого не вдієш: війна – є війна. Та й час був мало відповідний для того, щоб церемонитися з цими огидними завойовниками, з цими клятими грабіжниками без сорому й совісті, з цими жорстокими вояками за несправедливу справу.

Зірвиголова вліз у штани кольору хакі, одягнув мундир, надяг на голову каску також кольору хакі і тут помітив, що тіло улана обмотане кількома метрами гнучкого і непромокального шнура завтовшки з палець.

– Та це ж піроксилін, вибухівка англійських розвідників, той же динаміт! – зрадів Зірвиголова. – Прекрасна знахідка! Вона може стати мені у великій пригоді під час розвідки.

Він обмотав собі груди вибухівкою, застебнув доломан і пішов далі, пробираючись серед високих трав вельдту.

Присмерком він уже наближався до передових англійських постів.

РОЗДІЛ VI

У розвідці. – Передбачення збулися. – Як повернутися? – Норовистий кінь. – Догори ногами. – Бійка. – Удар головою і спритна підніжка. – Відчайдушна втеча. – У схованки! – У майора. – Сон п'янички. – Зірвиголова не розгублюється. – Вірний Біллі. – Знову тривога!

Немає в житті нічого страшнішого, ніж усвідомлювати себе загубленим у чужому таборі, самому блукати серед нещадних ворогів, почувати, що життя твоє залежить від найменшої випадковості, від фальшивого руху, від ненавмисно кинутого слова, і знати, що кожної хвилини тебе можуть схопити і розстріляти на місці як шпигуна.

І проте не небезпеки, що підстерігають розвідника на кожному кроці, і не ця необхідність бути весь час насторожі становлять головні його турботи. Все це в своєму роді ніби додаткове навантаження до основної його роботи.

Розвідникові треба всюди побувати, усе побачити, залишаючись у той же час непоміченим; наповнити голову, і так обтяжену турботою про свою особисту безпеку, безліччю відомостей про солдатів, коней і гармати, які є у ворога. Він має розібратися у ворожих позиціях, скласти в думці топографію табору, вникнути в пересування ворожих військ, збагнути задуми противника і до певної міри спробувати їх передбачити.

Усе це, разом узяте, становить собою нагромадження неймовірних труднощів і небезпек. Яку ж витримку повинен мати розвідник, яке самовладання, яку величезну винахідливість, яке вміння робити значущі висновки з незначних на вигляд фактів, яку спостережливість і слух, яку мужність, яку залізну енергію!

Нашого героя доля щедро обдарувала всіма цими якостями, що доповнювалися до того ж неабияким і невластивим такому юнакові досвідом.

Йому, наприклад, нічого не коштувало, ковзаючи, мов ящірка між високими травами, пересікти лінію сторожових постів.

Зараз ми в цьому переконаємося, бо вже з'явилися передові пости англійців, на кожному з яких по двоє вартових.

Томмі розкурювали коротенькі верескові люльки і тихо розмовляли про свою далеку батьківщину, за якою страшенно скучали.

Тютюновий запах, приглушений шепіт, поблискування штиків допомогли Жану точно визначити їх місцезнаходження.

Йому не було чого або майже не було чого боятися вартових. Англійці ж люди цивілізовані, а, як відомо, «цивілізовані» нічого не тямлять у таємній війні.

Легко обманувши пильність вартових, Жан опинився у горбистій місцевості, де, наче зубці пилки, стирчали гострокінцеві намети англійського табору.

Зірвиголова налічив уже до сотні цих наметів. Він пробирався плазом, при найменшому шурхоті припадаючи до землі, потім знову вирушав у дорогу і знову завмирав. Він обминав пагорби, переповзав їх, керуючись розташуванням наметів, яким, здавалося, не було кінця.

Коли він приблизно підрахував кількість наметів, йому було легко обчислити, скільки в них людей. Сума вийшла досить солідна. На тому місці, де два дні тому стояло всього чотириста уланів майора Колвілла, тепер зосередилася десятитисячна армія.

Продовжуючи повзти, Зірвиголова помітив, що на білих перистих хмарах, які вкривали обрій, вимальовуються нескінченні лінії конов'язей, а трохи далі – гармати з зарядними ящиками: чотири батареї по чотири гармати в кожній, а ще далі повозки з круглим брезентовим верхом.

Польова пекарня виказувала себе ароматом свіжоспеченого хліба, а удари молота по ковадлу свідчили про наявність кузні.

«Та тут цілий армійський корпус! – подумав Зірвиголова. – Передчуття не обмануло мене. Ворог, безперечно, спробує зайти в тил армії Бота, обійшовши її з лівого флангу. Ні, я не помилився! За всяку ціну і якнайшвидше треба попередити генерала. Час не жде!»

Зірвиголова – людина швидких рішень. Вирішити – значило для нього діяти. План повернення був готовий за мить. Пішки!.. Ні, це забрало б занадто багато часу. Отже, потрібен кінь.

Кінь? Що може бути простіше! Їх тут, мабуть, тисячі. «Трохи сміливості, більше самовладання, а головне, тверда віра в успіх», вирішив Зірвиголова.

Набравши дерев'яної виправки англійського солдата, Жан розміреним кроком томмі наблизився до ланцюжка коней, які гучно жували біля конов'язей своє місиво.

Перед кожним конем у зразковому порядку були розкладені сідла і вуздечки.

Куняючі вартові легко пропустили Жана, прийнявши його за одного із своїх товаришів по зброї і навіть не окликнувши, так далеко від них була думка, що по табору може спокійнісінько походжати ворожий шпигун. Вони вважали його за солдата при виконанні своїх обов'язків і проводжали довірливим поглядом.

Зірвиголова, не кваплячись, загнуздав коня, розв'язав повіддя, прикріплені до вірьовки зашморгом… і отут він припустився грубої помилки.

Всього не передбачиш!

Йому слід би осідлати коня, не відв'язуючи повіддя, але, поспішаючи втекти і побоюючись, щоб у вартових не виникла підозра, він квапливо скочив на коня.

– Ти помилився, друже, – запобігливо сказав йому найближчий вартовий. – Це кінь Діка Мортона, норовистий кінь. Він поламає тобі всі ребра.

На жаль, попередження спізнилося! Зірвиголова, тепер уже остаточно переконаний, що його викрито, дав шпори коневі.

Але кінь, замість того щоб зрушити з місця, низько опустив голову, підібрав круп, вигнув спину, поставив докупи разом усі чотири ноги і почав несамовито битись то передом, то задом. Потім, наче якийсь геральдичний кінь, став дибки, підкидаючи передні ноги, після чого зробив те саме задніми. Далі став на всі чотири ноги і почав підстрибувати на місці, присідати і знову стрибати, – коротше кажучи, зайнявся неймовірною гімнастикою, результат якої не примусив себе довго чекати.

Приборкати кляту тварину було б під силу тільки ковбоям американського Заходу, цим чудовим наїзникам, які ніби воскрешають у своїй особі легендарних кентаврів стародавніх часів.

Зірвиголова був чудовим наїзником, але не тієї сили, до того ж, сидячи на неосідланому коні, він не мав точок опори у сідлі і стременах.

Якийсь надто вже сильний ривок коня примусив його розтулити шенкелі і перевернутися в повітрі, в результаті чого він важко гепнувся на землю, а кінь, звільнившись, гарцюючи понісся в поле.

Приголомшений на мить падінням, Зірвиголова, проте, зараз же підхопився, явно стривожений таким поворотом справи.

Падаючи, він загубив свою каску, і вартовий, побачивши при світлі бівуачного багаття його юне обличчя, скрикнув:

– Цей хлопець не з нашого ескадрону!.. Та це якийсь хлопчисько, справжній юнак, молокосос!

Останнє слово, вимовлене вартовим без ніякого натяку, відбилося у вухах командира Молокососів, наче гарматний постріл.

«Мене впізнали!» вирішив Зірвиголова.

Він приготувався до захисту.

На цей час прибіг інший вартовий. Він розмахував шаблюкою і, навіть не розпитуючи, у чому справа, намагався схопити Жана.

Але Зірвиголова, який ніколи не втрачав свого, дивовижного самовладання, завдав англійцеві страшного удару головою в живіт. Солдат упав навзнаки.

– До зброї! – несамовито загорлав перший вартовий.

З усіх боків почулися вигуки у відповідь:

– До зброї!.. До зброї!..

Заспані люди збігалися на вигуки і собі горлали «до зброї», хоч ніхто з них не знав, що ж, власне, трапилось.

Зірвиголова вислизнув від них і прожогом кинувся вбік.

Він наближався до кузні. Коваль перервав свою роботу, випустив болванку розпеченого заліза і, загородивши Жану шлях, замахнувся на нього молотом.

Але Зірвиголова, відскочивши, щасливо уникнув удару, що неодмінно розтрощив би йому череп, і спритно дав ковалеві підніжку.

Коваль простягся ниць, скажено лаючись.

Метушня все зростала:

– Тривога!.. Тривога!.. До зброї!..

Солдати, наче рої стривожених бджіл, вибігали з наметів. Одні питали, інші відповідали, і ніхто нічого не розумів.

І раптом хтось, чи то не очунявши як слід від сонного кошмару, чи то під впливом віскі, загорлав:

– Бури!

– Бури!.. Бури!.. – підхопив Зірвиголова, наче той злодій, що голосніше від своїх переслідувачів кричить: «Лови злодія!»

На якийсь час ця вихватка допомогла йому, і, головним чином, тому, що охоплені панікою солдати, не впізнаючи своїх при нерівномірному світлі вогнищ, почали стріляти один в одного.

Сум'яття ставало неймовірним. Вереск, крики, біганина, постріли, стогони… Ніхто нічого не слухав, ніхто нічого не розумів, але всі стріляли і вбивали один одного.

Проте ворог не з'являвся, і помилка не могла довго лишатися невиявленою.

Незабаром залишився тільки один втікач, якого з усіх боків переслідувало безліч солдатів.

Почалася драматична, напружена гра в схованки серед наметів, повз яких Зірвиголова, задихаючись, блискавично просковзав із спритністю акробата.

Раптом перед ним виріс, заступивши дорогу, великий конусоподібний намет. Зірвиголова оббіг навколо нього, знайшов вхід і, поклавшись на свою щасливу зірку, шугнув туди.

У наметі, на маленькому складаному столику миготів нічник, освітлюючи приміщення. На тому ж столику, біля нічника, стояли порожні пляшки з-під шампанського і ароматних лікерів. Поряд, на бамбуковій щоглі, що підтримувала полотняний верх намету, висіла зброя – армійський револьвер і офіцерська шабля. На низенькому похідному ліжку, розкинутому біля столика, спав якийсь джентльмен, укритий одіялом кольору хакі.

З його нерухомості і розкотистого хропіння можна було догадатися, що він, не стримуючись, прикладався до пляшок, вміст яких, мабуть, немало сприяв його сну, близькому до каталепсії.

На фоні полотняної стіни виразно вимальовувався його профіль, і Зірвиголова зразу ж упізнав це норовисте обличчя з його гачкуватим носом, широким підборіддям і щільно стиснутими губами.

– Майор Колвілл! – мимоволі вирвалося в нього.

Майор, сон якого не міг порушити галас, що зчинився у таборі, прокинувся, ледве почувши своє ім'я, вимовлене півголосом.

Він позіхнув, потягнувся і промимрив, наче людина, яка все ще перебуває під владою сну:

– Зірвиголова? Брейк-нек?.. Ось зараз я покінчу з тобою, негіднику!

Він простяг руку до револьвера, щоб всадити кулю в лоб непроханому гостеві. Та Зірвиголова з блискавичною швидкістю встиг перехопити правою рукою дуло смертоносної зброї, а лівою туго скрутив комір сорочки на шиї майора. Полотно затріщало, майор задихався, силкувався вирватися, покликати на допомогу, але замість крику тільки глухо харчав.

– Мовчати! – прошепотів Зірвиголова. – Мовчати! Або я всаджу вам кулю в лоб!

Проте англієць, вигодуваний ростбіфами, споєний віскі, а головне, натренований в усіх видах спорту, був справжнім атлетом.

Він енергійно відбивався; ще мить – і він вирветься з рук юнака, загорлає, підніме тривогу.

Жану, розуміється, нічого не коштувало всадити в нього кулю, але на постріл збіглися б солдати. Вирішивши приборкати майора без зайвого галасу, Зірвиголова сильно вдарив упертого супротивника по голові, рукояткою револьвера.

Почувся тріск черепа, Колвілл тяжко охнув і, переставши відбиватися, затих.

Не гаючи ні секунди, Жан всунув майорові в рот кляп із салфетки і затягнув її міцним вузлом на потилиці. Потім носовою хусткою скрутив йому руки за спиною, а вуздечкою зв'язав ноги.

– Найважче зроблено! – прошепотів Жан.

Саме в цю хвилину хтось підійшов до намету. Почулися важкі кроки і брязкання шпор.

Зірвиголова погасив нічник, стягнув зв'язаного джентльмена на долівку, засунув його під ліжко, ліг на його місце і, натягши одіяло аж до очей, почав хропти.

Хтось обережно увійшов.

– Це я, ваша милость, ваш вірний слуга Біллі.

– Ідіть під три чорти! – сиплим голосом п'янички проричав з-під одіяла Зірвиголова.

– У таборі тривога, ваша милость…

Зірвиголова, пошаривши рукою навколо, намацав чобіт і з усього розмаху запустив ним у відданого Біллі.

Ставлення англійських офіцерів до своїх денщиків не завжди пройняте благодушністю. Ці вишукані джентльмени люблять давати волю своїм рукам, а інколи й ногам.

Чобіт потрапив Біллі прямо в обличчя, він застогнав і вийшов, притискаючи долоню до щоки, розрізаної вістрям шпори.

До слуху Жана долетіли тихі примовляння нещасного, якого привчили покірно зносити бійку:

– О господи боже! Кров! Його милость, мабуть, сьогодні випили надто багато французького коньяку і шампанського, от рука в них і поважчала. Краще б мені забратися звідси…

«Та й мені також», подумав капітан Зірвиголова, який вважав, що його, нестерпне становище аж надто затяглося. Проте довелося запастися терпінням, покликавши на допомогу всю свою витримку.

Тимчасом галас у таборі, досягши свого апогею, почав стихати,

Не знайшовши ніяких розумних причин для сум'яття, люди приписали його витівкам якогось п'янички, що, на щастя для себе, лишився невпізнаним.

Нічне життя в таборі увійшло в свою звичайну колію. Однією тривогою більше, тільки й усього.

Зірвиголова Згоряв від нетерпіння. Минула вже добра година відтоді, як він зайняв місце майора. Мабуть, тепер уже була друга година ночі.

Треба негайно іти звідси, якщо він взагалі хоче вибратися з цього осиного гнізда.

«Іти? Звичайно, треба! Але як? – розмірковував Жан. – Верхи? Неможливо! Отже, пішки. Це пов'язане, звичайно, з великою втратою часу, але такий спосіб дає хоч тінь надії на успіх».

Зірвиголова збирався вже піти, коли до нього донеслося ледве чутне дихання майора. Жан послав на його адресу не дуже милосердне побажання: