Текст книги "Капітан Зірвиголова"

Автор книги: Луи Анри Буссенар

сообщить о нарушении

Текущая страница: 17 (всего у книги 18 страниц)

Убивства, а потім підпал. В очах збіговиська озвірілих бандитів це цілком природний хід подій. До того ж англійці почували себе в такій безпеці, що не виставили навіть дозорних. Весь ескадрон зібрався на подвір'ї, бажаючи взяти участь у святі.

– Ура! Хай живе майор! – загорлав сержант.

– Дійте, хлопці, дійте!

Дружний залп перервав його мову. Колвілл підстрибнув у сідлі, захитався і важко впав з коня, вдарившись головою об землю.

Месники?.. Так, то були месники і захисники, але, на жаль, вони прийшли надто пізно.

За першим залпом пролунав другий, довгий, уривчастий, а слідом за ним – третій.

Досвідчене вухо солдатів зараз же впізнало у цьому вбивчому вогні майстерність добірних стрільців. Улани похололи від жаху.

Їх лави, поріділі від граду куль, миттю поламались. Оскаженілі коні перекидали вершників. Охоплені жахом, улани спробували повернути навтіки, та було пізно: над муром ферми показався довгий ряд маузерів. І молодий обурений палкий голос вигукнув:

– Жоден із цих бандитів не вийде звідси. Вогонь!..

Знову розляглася часта, нещадна стрілянина.

Стріляло понад сотню бурів, чудових стрільців, про яких можна сміливо сказати, що ні одна куля в них не пропадала марно, кожна несла смерть ворогові. Кілька чудом уцілілих уланів безладно помчали до воріт і наразилися там на потрійний ряд маузерів.

– Вогонь! – прозвучав той же дзвінкий від обурення голос.

Знову загриміли маузери, і останні улани англійського ескадрону впали, вбиті на місці.

Розбійників Колвілла було знищено.

На подвір'я увірвалося десятків зо два молодих людей, вірніше – підлітків, авангард загону. Інші бури, що становили ядро маленького війська, з обережності залишилися в полі.

Вбігши на подвір'я, бійці пішли до того місця, де уланський ескадрон було почастовано вогнем першого залпу. Біля мертвих тіл сержанта і двох сурмачів ще бився в агонії майор. Поранений в груди, він задихався, харкав кров'ю і, звичайно, нещадно лаявся.

Впізнавши командира бурського авангарду, Колвілл прохрипів голосом, що переривався передсмертною ікавкою:

– Зірвиголова… Будь ти проклятий, шахраю!

– Так, майоре Колвілл, це я! І, як бачите, я додержав слова і примусив вас сплатити своєю кров'ю за смерть Давіда Поттера…

– … мого батька, якого ти вбив, підлий собако! – не своїм голосом перервав командира блідий від гніву Поль, підійшовши до Колвілла, який відповів йому визивним поглядом.

– Всі інші неправедні судді, які засудили на смерть Давіда Поттера, – продовжував Зірвиголова, – вже загинули від нашої руки: полковник, герцог Річмондський, капітани Руссел, Харден і Адамс – усі вони давно вмерли. Та й вам залишилося жити всього кілька хвилин.

– Як знати – іноді повертаються… дуже здалека, – пробурмотів Колвілл, бравіруючи навіть перед смертю.

Лиходій, мабуть, розраховував на великодушність свого благородного і завжди жалісливого до поранених супротивника.

– Побачимо! – глухо відповів Поль. І спокійно, зовсім не вагаючись, хлопець приставив дуло рушниці до виска майора і спустив курок.

«Є мерці, яких треба вбивати!» продекламував на закінчення Фанфан, дуже доречно згадавши цей трагічний рядок.

Але тут зачулися вигуки:

– Тривога! Тривога! Англійці!..

Молокососи мусили швидко покинути ферму, не маючи ніякої змоги поховати тіла невинних жертв.

Вони приєдналися до загону, скочили на коней і відступили перед величезною масою ворожих військ, що темними смугами застилали обрій.

РОЗДІЛ IX

Передчуття. – Перехід через Вааль. – Відступ. – В ім'я порятунку армії генерала Бота. – Фермопіли. – Поль і Патрік. – Стояти на смерть! – Загибель Молокососів. – Останні кулі і останні Молокососи. – Капітан Жюно. – Чи виживуть вони?

Нема чого приписувати чуду несподівану, хоч і запізнілу появу Молокососів на фермі Блезбукфонтейн.

Відважні юнаки робили в цих місцях таку саму розвідку для невеличкої армії генерала Бота, яку робили улани на шляху руху старого маршала.

Зустріч обох загонів була цілком закономірною.

З воєнного погляду, розвідка бурам вдалася на славу: вони знищили ескадрон уланів і виявили наближення англійської армії.

Тепер, вчасно попереджений про небезпеку, генерал Бота зуміє знайти вихід із становища і вжити потрібних і термінових заходів.

Вдалася розвідка і з особистої точки зору її учасників. Майора Колвілла, ненависного командира уланів, вбито, за Давіда Поттера помстилися. Здавалося б, син страченого бура повинен відчувати шалену радість від усвідомлення задоволеної, нарешті, помсти. А тимчасом його терзала якась нез'ясовна журба.

Молокососи мчали кар'єром до Ваалю.

Поль, понуривши голову, мовчки скакав між Фанфаном і Зірвиголовою.

Фанфан, вважаючи, що все йде чудово, з безтурботністю парижанина насвистував марш Молокососів.

Зірвиголова, часто озираючись, оглядав весь горизонт. На його очах загони англійської армії дедалі ширше розтікалися по степу.

– Слово честі! Здається, діло буде гаряче, – пробурмотів він.

Поль, як і раніше, заглиблений у свої думки, здавався до всього байдужим.

– Що з тобою, Поль? – звернувся до юного бура Жан, здивований його етапом. – Прокинься, старий! Скоро бій.

Хлопець здригнувся і кинув на друга незвичайний для нього погляд, сповнений суму і ніжності.

– Так, скоро бій, – відповів він. – Останній бій.

– Та ти що, з глузду з'їхав? – обурився Зірвиголова.

– Так, останній, – похмуро повторив Поль. – Принаймні для мене.

– Це що за маячення?! – вигукнув Зірвиголова.

– Скажи краще – передчуття, – заперечив Поль. – Десь глибоко-глибоко в душі я відчуваю: мій кінець близько. Не дихати мені більше повітрям вельдту любої моєї батьківщини, кожну п'ядь якої ми захищаємо, не скакати на коні поруч з тобою, мій дорогий французе, любий мій побратиме… Ніколи не побачу я більше і рідних, і не доведеться мені радіти перемозі нашого народу…

– Годі, Поль, любий, дорогий мій хлопчику! Не говори так, прошу тебе, ти краєш мені серце! – перервав його Зірвиголова. – Зрештою, все це дурниці. Хіба можна вірити в передчуття!

– І все-таки я знаю: мене вб'ють, – понуро відповів хлопець. – Поки був живий хоч один з убивць мого батька, я ніколи й не думав про це. А тепер усе скінчене, кажу тобі.

– Ні, ні і ні! Запевняю тебе – ні! – вигукнув Зірвиголова.

– Та я й не боюся смерті, я вже давно звик дивитися їй у вічі. І життя мені шкода тільки тому, що після моєї смерті священна справа незалежності втратить одну рушницю, – сказав Поль і з наївною гордістю додав: – І непогану рушницю…

– … яка до того ж розтрощить ще не один англійський череп, – спробував Фанфан ввести веселу нотку у цю розмову, що набрала такого похмурого напряму. – І потім, далебі, не така вже ти, брат, руїна, щоб помишляти про вічний спочинок.

Але жарт парижанина не мав ніякого успіху і прозвучав вхолосту, немов підмочена петарда.

Нічого не відповівши, Поль глянув на нього з таким сумним і м'яким виразом своїх великих, красивих очей, що у Фанфана защеміло серце.

А ескадрон тим часом усе скакав на північ. Молокососи поспішали попередити генерала. Вдалині то тут, то там видно було поодиноких вершників. Це були кінні патрулі генерала Бота.

Помітивши ескадрон Молокососів, вони зімкнулися і помчали сповістити генерала, який згоряв від нетерпіння, про повернення розвідників.

Становище бурів ставало день у день серйознішим. Вони ще не були переможені у буквальному розумінні цього слова – бурська зброя ще не знала поразки у відкритому бою, але сміливі захисники незалежності змушені були весь час відступати під натиском переважаючих сил противника. А результат виходив такий самий, як і від поразки в бою: бури втрачали свою територію.

Жорстокий сум краяв серце генералові від однієї лише думки, що він змушений буде покинути ворогові Оранжову республіку і дозволити англійцям вдертися в братню республіку Трансвааль. Як він хотів уникнути відступу, якого вимагали від нього обставини!

Він розумів, що цей відступ сприйматиметься в усьому світі як блискуча перемога англійської зброї. Він передбачав, яке тяжке враження справить на бурських патріотів відхід його армії з Оранжової республіки і як він підбадьорить війська королеви.

І Бота все ще сподівався, що йому пощастить уникнути цього фатального кінця. Проте принесені командиром Молокососів відомості зруйнували останні його ілюзії.

Англійська армія насувалася нестримно, як морський приплив. Треба було відходити за річку, відступати в Трансвааль. І негайно!

– Відступати! – похмуро скомандував бурський генерал.

З болем у серці він послав свій обоз до броду.

На їхнє нещастя, саме в цю пору Вааль вийшов з берегів. За якихось кілька годин рівень води в ньому піднявся настільки, що брід став майже непрохідним. Чи не занадто зволікали з рішенням?

Повільно рушили перші валки возів. Величезні бики глибше й глибше заходили в воду – спочатку до черева, потім до боків і, нарешті, занурилися аж по шию. Їхні ніздрі роздувалися від напруги, а з пінявих хвиль кольору охри видно було тільки їх могутні роги та лискучі морди.

Посередині річки тварини потрапили у вир і втратили грунт під ногами. Сталося замішання. Пряма валка возів перекосилася. Ще мить – і вона розпадеться.

У остовпілих від жаху бурів вирвався крик відчаю. Бота вважав свій обоз уже загиблим.

Та ні, тривога була марною. Головні бики скоро знову знайшли тверду опору. Вони вирівняли крок, налягли і з ще більшою силою і старанністю, ніж досі, потягли вози.

Цього разу уникли катастрофи, що загрожувала справі незалежності. Переправа через Вааль виявилась можливою. Але ця операція, досить важка навіть у звичайних умовах, тепер через оцю кляту повідь загрожувала відібрати багато часу.

А ворог наближався з неймовірною швидкістю.

Так, занадто зволікали з рішенням.

Щоб забезпечити переправу, треба якось затримати рух англійської армії, а це коштуватиме бурам дорогоцінного життя сотень відважних бійців.

Погляд генерала впав на Молокососів, поні яких ще диміли від скаженої скачки.

– Капітане Зірвиголово, – владно, намагаючись цим приховати своє хвилювання, сказав Бота, – мені потрібні люди, готові на все… Так, – додав він, – люди, готові битися до останньої краплини крові, до останнього подиху.

– І ви розраховуєте на мене, генерале, хочете віддати їх під моє командування? Так я вас зрозумів? – не моргнувши оком, відповів Жан.

– Правильно, мій друже. Ви й так уже багато зробили для захисту нашої батьківщини. Ви не раз жертвували собою, проливали за нас свою кров, і все-таки я змушений знову просити…

– Вам потрібне моє життя? – перебив його Зірвиголова. – Воно належить вам. Візьміть його, генерале! Наказуйте! Я готовий на все.

– Ви сміливець! Я не зустрічав ще людини такої безкорисливої і відважної… Бачите позицію, вище броду?

– Так, генерале. Прекрасна позиція. Цілком придатна для оборони.

– Даю вам п'ятсот чоловік. Протримаєтеся з ними години зо дві?

– Досить буде і двохсот чоловік з п'ятьмастами патронами на кожну рушницю.

– Чудово! Дякую вам, капітане, від імені моєї батьківщини! А тепер обійміть мене.

І, по-братньому приголубивши Жана, молодий генерал сказав:

– Прощавайте!.. Виберіть собі дві сотні товаришів і врятуйте нашу армію.

Зірвиголова зразу ж почав викликати добровольців, які бажали приєднатися до його невеличкого загону з сорока Молокососів.

Відгукнулося тисяча чоловік.

Бури любили командира Молокососів. Вони вірили в нього і пішли б за ним хоч у саме пекло. Зірвиголова швидко відібрав потрібних йому людей, не звертаючи уваги на буркотіння відставлених, вишикував їх, одержав патрони, наказав бійцям наповнити фляги і скомандував:

– Вперед!

Через десять хвилин цей ар'єргард армії Бота вже займав позицію. Вона панувала одночасно над бродом і над степом і являла собою ніби покручену ущелину серед скель завширшки в шістдесят метрів. Неприступна на своїх флангах, вона була відкрита для нападу із степу.

Слід було б, власне, спорудити земляні укріплення, щоб утруднити підходи до ущелини, але на це не було ні часу, ні інструментів. І все-таки Зірвиголова знайшов спосіб прикрити, наскільки це можливо, стрільців, які обороняли підступи до позиції.

Він знову скористався динамітом. Перед самою горловиною ущелини нашвидку закопали штук з п'ятдесят патронів. Третина людського складу загону зайняла правий, друга третина – лівий фланг позиції. Решта мала захищати підступи до неї від рівнини.

Незабаром з'явилася головна частина англійського авангарду – кілька загонів уланів і драгунів. Вони мчали щодуху.

Бури, засівши серед скель, влаштували їм гідну зустріч, яка помітно розхолодила запал ворога. До тридцяти вершників разом з кіньми полягли на полі бою. Цей сам по собі непоганий початок дав захисникам, крім того, виграш у дві хвилини.

Раптом здригнулася земля, піднялися густі клуби білого диму, червоного піску і каміння. Вибухи лунали один за одним, і під них миттю поміж ущелиною і рівниною утворився рів.

Від краю до краю гірського проходу простяглася глибока траншея – ланцюг ямок із своєрідними брустверами з купок каменю і землі. Ці ямки цілком могли правити за укриття для юних сміливців, які вирішили стояти на смерть.

Зірвиголова поспішив зайняти їх із загоном у шістдесят стрільців, серед яких були Фанфан, Поль Поттер і лікар Тромп, Татусь-перекладач, Еліас, Іохім та інші Молокососи, нерозлучні його товариші з перших днів війни. Вони зіщулились, згорнулися, припали до землі, наче вросли в неї, виставивши тільки дула своїх маузерів.

Командуючий англійським авангардом вирішив одним сильним натиском захопити позицію, яку захищав такий нечисленний загін.

Англійці засурмили атаку. Грянуло солдатське «ура». Вихором помчали драгуни.

– Залп! – скомандував Зірвиголова, коли вершники були на відстані чотирьохсот метрів.

Бури виконали наказ навдивовижу чітко: в одну мить праворуч, ліворуч і в центрі розляглося сухе тріскотіння від пострілів.

Секунда тиші – і знову:

– Залп!

Дія вогню бурів була жахлива. На землі копирсалися, корчились у передсмертних судорогах і качалися від болю влучені на повному скаку люди й коні.

– Вперед! Вперед!.. – командували англійські офіцери.

Оглушливо ревли горни, солдати горлали, підбадьорюючи себе криком.

– Швидкий вогонь! – гучним голосом наказав Зірвиголова.

І почалася оглушлива стрілянина, від якої за одну мить полягла половина ворожого полку.

Підхід до ущелини був буквально завалений тілами вбитих і поранених і трупами коней. Важко навіть уявити собі, яке величезне спустошення здатна зробити жменька рішучих, сміливих і дисциплінованих солдатів. Але дуже поріділий, розстроєний, почервонілий від крові драгунський полк все-таки домчав до траншеї, яку займали непохитні, як скеля, Молокососи.

О, сміливі хлопці!

Коні топтали їх, у них з ходу стріляли кавалеристи, а вони стійко трималися, не відступаючи ані на крок. Пострілами в упор вони валили перші ряди ворога, в той час як перехресний вогонь бурів, що засіли на флангах, буквально винищував останні його ряди.

Але все-таки одному англійському взводові вдалося вдертися в ущелину. Десятків зо два чудом уцілілих вершників під командуванням молодого офіцера на чудовому коні прорвалися крізь стрій засілих в окопі Молокососів.

Але вони зараз же були відрізані від своїх.

Зірвиголова і Поль Поттер одночасно впізнали молодого лейтенанта, риси якого врізалися їм у пам'ять, хоч на ньому тепер і не було мальовничої шотландської форми.

– Патрік Ленокс! – вигукнув Жан.

– Син убивці! – пробурмотів Поль, ненависть якого лишилася такою ж невгамовною.

Гримнули постріли, і взвод, немов скошений, рухнув на землю. Коня під Патріком було вбито на місці.

Молодий офіцер повернувся обличчям до ворога і помітив Поля, який цілився в нього на відстані десяти кроків. З блискавичною швидкістю Патрік навів свій револьвер і вистрілив у Поля в ту саму секунду, коли і Поль спустив курок рушниці.

Два постріли злилися в один.

Упустивши рушницю, Поль притиснув руку до грудей.

– Вмираю… – прошепотів він. – Я це знав…

У цю ж мить захрипів і захитався Патрік. Обидва смертельно поранені юнаки зміряли один одного визивним поглядом. В їх уже затуманених близькою смертю очах горіло полум'я ненависті. Обидва вони вмирали, і обидва з останніх сил намагалися зблизитися для останньої сутички.

Крізь серпанок диму і вогню Зірвиголова помітив цю сповнену трагізму сцену, але, захоплений боротьбою, не мав змоги стати поміж ворогами, непримиренними навіть в обіймах смерті.

З їх губів, вкритих рожевою піною, зривалися прокльони, а з прострілених навиліт грудей била фонтаном червона кров.

Нарешті вони зійшлися, схопилися, стали душити один одного, намагаючись відібрати один у одного жалюгідні рештки життя, що й так покидало їх. Захитавшись, вони впали, але продовжували битися, качаючись по землі.

– Будь ти проклятий, англійський собако! – хрипів один.

– Бандит!.. Убивця!.. – ледве шепотів другий.

Цих двох вмираючих людей все ще розділяла безодня нещадної і кривавої ненависті, виритої війною між двома народами.

Боротьба забрала в них останні сили. Їх руки стали дубіти, але втуплені один в одного очі так само палали. Обидва судорожним зусиллям підвели голови.

– Хай живе королева!.. Хай живе Англія з її новою колонією! – вимовив Патрік слабіючим голосом.

– Хай живе незалежність!.. Хай живуть наші вільні республіки! – одночасно з ним вигукнув юний бур.

І обидва впали мертві.

У битві тимчасом настало затишшя. Вогонь стихав. Втрати у бурів були невеликі, але дуже відчутні для їх невеликої кількості.

Англійці ж зазнали величезних втрат. Усі підступи до ущелини були завалені трупами. Наляканий цим видовищем, командир вирішив відмовитися від лобової атаки. Легко сказати – половина його війська вибула із строю!

Англійці висунули вперед дві артилерійські батареї і послали ескадрони кавалерії в обхід обох флангів бурської позиції, щоб спробувати взяти її з тилу. Коротше кажучи, ворог гаяв час, а саме цього й добивався Зірвиголова.

Минула година. Треба протриматися ще шістдесят хвилин, і тоді армія генерала Бота буде врятована. Та чи зможуть вони протриматися?

Лежачи в окопі між командиром і лікарем, Фанфан почув останні вигуки Поля і Патріка. Озирнувшись, він побачив їх трупи.

– Боже!.. Поля вбито! – вирвалось у нього.

Дві великі сльози, яких він і не намагався стримати, покотилися по щоках парижанина.

Фанфан рвонувся був до свого друга – йому хотілося ще раз глянути на нього, попрощатися з ним, спробувати пробудити в ньому хоч іскорку життя. Та Зірвиголова, придушивши зусиллям волі ридання, що підступало до горла, смикнув Фанфана з удаваною суворістю, яка погано ховала його власне люте горе:

– Ні з місця! Не маєш права марно рискувати життям.

– Правильно… бідолашний Поль!

– Так. Але хвилиною раніше, хвилиною пізніше настане і наша черга…

Жан мав рацію: після недовгої перерви спалахнула ще гарячіша, ще жорстокіша битва. Англійський генерал намагався за всяку ціну зломити опір бурського ар'єргарду, що заважав йому атакувати армію генерала Бота. Він не відступав ні перед якими жертвами, аби тільки знищити цю жменьку людей.

Гармати закидали картеччю ущелину і ями, в яких ховалися бури. За вогнем гармат у проломи, пробиті картеччю, линула свинцева злива куль.

Час від часу то тут, то там падали вбиті захисники цих африканських Фермопіл ^[60] _{60
   Фермопіли– вузька ущелина між Фессалією (Північна Греція) і Елладою (Центральна Греція). Тут у 480 році до н. е. загинуло триста спартанців у битві під проводом царя Леоніда проти численних полчищ персидського царя Ксеркса.}


[Закрыть].

Зірвиголова з завмираючим серцем відзначав, що з кожною хвилиною все меншало світлих димків, з яких він дізнавався про число живих товаришів. Так, танули люди, танули й патрони. Кулі у цій битві витрачалися загрозливо швидко.

І не дивно, що вогонь англійців лютував з тією ж силою, тоді, як вогонь бурів явно вщухав.

Подумати тільки: двісті чоловік проти цілої армії!

Як тільки бур хоч трохи піднімався над укриттям, щоб вистрілити, на його голову накидалися тисячі куль. Навіть цієї короткої миті було цілком досить, щоб навіки прибити відважного стрільця до його поста.

Та скільки ж їх все-таки залишилося?

Шістдесят? П'ятдесят? Сорок чоловік?

Зірвиголова не знав.

Бурські бійці уже не бачили і не чули один одного, вони думали тільки про те, як би глибше втиснутися в землю, щоб врятуватися від свинцевого і стального урагану, який бушував над ними, та ще й умудритися відповідати на нього і бити в густу масу людей і коней, що знову ринули на приступ.

Прибіг гонець генерала Бота. Тяжко поранений, спливаючи потом і кров'ю, він впав біля командира Молокососів.

– Що чути? – спитав Зірвиголова.

– Величезні труднощі. Дуже заважає піднімання води… Генерал благає вас протриматися ще хоч чверть години.

– Протримаємося!

І Молокососи посилили вогонь. Вони спорожнювали свої патронташі без жалю.

Англійці зосередили вогонь по траншеї, де ховалися останні захисники ущелини. Кулі зорювали землю і влучали в бійців, які закопалися в ній.

Купка відважних буквально танула.

Тепер поруч із своїм командиром билися всього двадцять стрільців, але ці двадцятеро билися, немов велетні.

Спішені драгуни наближалися повільно й обережно. Хвилини тяглися, як години.

Біля Жана впав убитий наповал Татусь-перекладач, інша куля влучила в лоба лікарю Тромпу. Він вмер раптово, навіть не скрикнувши.

Бідолашний лікар! Виявляється, далеко не всяка куля гуманна.

Тоді Зірвиголова, Фанфан, а з ними і вся невеличка жменька живих, але поранених і скривавлених Молокососів підвелися в окопах і стали на весь зріст. Десять останніх бійців і десять останніх патронів.

– Здавайтеся! Здавайтеся!.. – гукнули їм англійці.

Замість відповіді Фанфан почав насвистувати марш Молокососів, а. Зірвиголова востаннє скомандував:

– Огонь!

Розлігся кволий залп, слідом за яким дружній хор дзвінких голосів вигукнув:

– Хай живе свобода!

Англійці відповіли потужним рушничним залпом, що громовою луною прокотився по всій ущелині. Юні герої, вражені ворожими кулями, всі до одного полягли на своєму бойовому посту.

Шлях крізь ущелину був вільний.

Ескадрон Молокососів перестав існувати, але його славна жертва не була марною: армія генерала Бота була врятована.

Завойовники просувалися з острахом, оглядаючись на всі боки. Попереду, ведучи на поводах коней, ішли драгуни. За ними рухався загін кінних волонтерів у фетрових капелюхах з піднятим бортом. Ескадрон справжніх велетнів.

На чолі його йшов капітан, журливо поглядаючи на картину кривавої бойні.

Раптом, побачивши два тіла на купі мерців, він гірко вигукнув:

– Зірвиголова!.. Побратим! Маленький Жан! Боже!..

То був добрий капітан Франсуа Жюно, якого мінливості війни вдруге звели з його юним другом. Нагнувшись, він підняв Жана. Коли канадець побачив його осклілі очі, посинілі губи і мертвенно-бліде обличчя, у нього завмерло серце.

– Ні, – шепотів він, – маленький Жан не загинув, не може цього бути! А його товариш?

Оглянувши Фанфана, добряк пересвідчився, що той ледве дихає.

– Треба все-таки спробувати…

З цими словами капітан Жюно звалив Жана собі на плечі.

– Бери другого і йди за мною, – наказав він одному із своїх солдатів.

Той легко підняв Фанфана, і обидва покрокували краєм ущелини, виносячи юнаків з поля бою, де їх неминуче розчавили б кінські копита і колеса від гармат.

Вийшовши з ущелини, канадці поклали Молокососів серед скель і стали чекати польового госпіталю.

Чекати довелося недовго. Майже зараз же недалеко від них зупинився вершник з пов'язкою Червоного хреста на рукаві.

– Лікар Дуглас! – вигукнув, побачивши його, капітан Жюно. – Ви? Яке щастя!

– Капітан Жюно! Чим можу бути вам корисний, друже?

– На вас, лікарю, уся надія… Благаю в ім'я нашої дружби! – сказав Франсуа Жюно.

– Та говоріть же, говоріть, у чому справа, дорогий капітане. Можете не сумніватися…

– Та я й не сумніваюся. Дякую вам, любий лікарю! Вік пам'ятатиму вашу доброту! Бачите оцього хлопця? Це Зірвиголова, прославлений командир Молокососів. А другий юнак – його лейтенант, Фанфан.

– Діти, справжні діти, – тихо вимовив лікар.

– Але герої.

– Герої, – погодився Дуглас.

– Так от що, лікарю: Зірвиголова – француз. Я зустрічався з ним у Канаді і полюбив його, як сина. І в мене просто серце крається, як тільки подумаю, що він помре.

– Але, на жаль, бідолашний хлопець, здається, вже помер, – сказав лікар. – А проте подивимось…

І, скоріше для очистки совісті, аніж для лікарського огляду, він притулив вухо до грудей Жана.

– Подумати тільки, він живий! Серце б'ється. Правда, кволо, дуже кволо, але все-таки б'ється.

– Живий?! – не пам'ятаючи себе від радості, вигукнув Жюно. – Яке щастя…

– Не поспішайте радіти, його життя на волосинці.

– О ні, лікарю, він видряпається! Ніколи в житті не бачив такого молодця, як цей Жан. Та й ваше лікарське мистецтво зробило вже не одне чудо…

– Клянусь, я зроблю все, щоб врятувати цих хлопчаків!

– Дякую вам, лікарю! Відтепер я – ваш повік. Ви робите мені сьогодні таку послугу, якої порядній людині ніколи не забути.