Текст книги "Капітан Зірвиголова"

Автор книги: Луи Анри Буссенар

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 18 страниц)

– На, прочитай, – сказав Поль, побачивши Жана Грандьє. – Як це жахливо!..

І Зірвиголова, взявши з його рук листа, уривчастим від хвилювання голосом прочитав:

«Під Ледісмітом, 23 листопада 1899 р.

Люба матусю, сьогодні не ваша черга, сьогодні я повинен писати батькові. Але я не можу не писати вам, бо якесь передчуття підказує мені, що це останній мій лист. Не розумію, що зі мною діється; я здоровий і почуваю себе прекрасно. Але цієї ночі я бачив страшний сон… Мені здається, що завтра мене вб'ють. Так тяжко на душі, і серце ниє… Тільки що я виходив з намету – стоїть чудова ніч. Я дивився на синє ясне небо, на яскраву зірку над моєю головою і подумав, люба мамо, що вона дивиться зараз і на вас, і мені схотілося також глянути на вас…

Якби ви тільки знали, що тут твориться!.. Цими днями біля мене в окопі впав якийсь солдат моєї роти. Він не вмер одразу: осколок снаряда влучив йому в живіт. О, як страшно було дивитися на нього!.. Усі нутрощі вивалилися… Він ридав, благаючи лікаря прикінчити його, щоб вкоротити муки, і навіть сам лікар не міг стриматися, щоб не сказати:

«Справді проклята штука війна!»

І знаєте, люба мамо, мені дуже не хотілося б вмерти такою смертю. Думаю, вам було б дуже боляче, коли б ви дізнались про це. Я хотів би вмерти швидше, щоб не довго страждати.

Але будьте спокійні, що б не трапилося, я чесно виконаю свій обов'язок до кінця. І хоч мені дуже шкода покинути вас, я все-таки щасливий, що віддав своє життя за нашу королеву і Великобританію.

Прощайте ж, люба мамо, міцно вас цілую.

Джем.»

– І це я вбив його! – тремтячим від сліз голосом сказав юний бур. – Як жахливо! Серце крається… І все-таки десь у глибині душі я відчуваю, що тільки виконав свій обов'язок.

– Правильно, Поль, і ти виконав його з честю, – відповів Зірвиголова, вказавши рукою на англійські війська, що відступали по всьому фронту.

Королівська армія була розбита. Її втрати – дві тисячі чоловік і дванадцять гармат. Безсоромні політикани, рицарі розбою і наживи, що розв'язали цю війну, можуть бути вдоволені!

Гуркіт бою змінився мертвою тишею. Англійці, зазнавши ще однієї поразки, безладно відступали в Ледісміт. Бури сховались у своїх неприступних укріпленнях, з дивовижною майстерністю побудованих навколо міста. Це своєрідний укріплений табір, який охоронявся висунутими вперед патрулями.

У таборі закипіло мирне життя. Нашвидку лагодили різні пошкодження, чистили гармати, перев'язували поранених коней, зашивали подертий одяг, лікували рани. Люди спокійно готувалися до нового бою.

Під захистом пагорба, який ховав їх від снарядів, витяглись чотири великі намети, над якими майорів білий прапор з зображенням червоного хреста.

Це бурський похідний госпіталь.

У кожному наметі до сотні поранених – бурів і англійців – причому других вдвоє більше. Всі вони лежать хто на маленьких похідних ліжках, хто на носилках, а хто й просто на землі. Примирені однаковими стражданнями, бури і англійці ставляться тепер один до одного без усякої ворожнечі.

Усі поранені перемішані тут по-братньому: поряд з бородатими, зарослими аж до очей бурами – королівські стрільці атлетичної будови, червонощокі юнаки і високі шотландські горяни, що відмовилися змінити свої національні картаті спіднички на форму хакі. Бліді, схудлі, втративши багато крові, вони мужньо тамують стогін, боячись, мабуть, принизити наріканнями свою національну гідність.

РОЗДІЛ VI

Бурський похідний госпіталь. – «Сучасні поранення». – Лікар Тромп. – «Гуманна куля». – Про одного оригінала. – На війні йдуть умирати весь час ті самі люди. – Чудесні зцілення. – Наслідки поранень осколками. – Душа англійця. – Невизнані герої. – Постріл уночі.

І серед усіх цих страждальників безшумно снували скромні моторні. жінки, сповнені співчуття до знедолених і бажання допомогти їм. Вони розносили чашки з бульйоном, посудини з розведеною карболовою кислотою, компреси.

Це дружини, матері і сестри бійців; вони покинули ферми, щоб піти разом з близькими для них людьми на війну. З однаковою самовідданістю доглядали вони не тільки своїх, а й тих, хто загрожував їх життю і свободі.

Чекали лікаря. В один з наметів вихором влетів Жан Грандьє у супроводі свого нерозлучного друга Фанфана. Хоч юний парижанин ще кульгав і тяг ногу, він був щасливий, що більше не вважався хворим. А чекаючи того дня, коли він остаточно одужає і зможе повернутися до своєї суворої служби розвідника, Фанфан взявся за роботу санітара польового госпіталю.

Капітан Молокососів зразу ж втупив погляд у два ліжка, що стояли поряд у центрі намету. На одному з них лежав герцог Річмондський, на другому – його син.

Герцог, здавалося, вмирав. З його грудей виривалося тяжке дихання; блідий, як полотно, він стискав руку сина, що у розпачі дивився на нього.

Зірвиголова, швидко підійшовши до них, зняв капелюха і сказав молодому чоловікові:

– Пробачте, я запізнився. Я прямо з чергування. Як себе почуваєте?

– Непогано… Вірніше, краще… Дякую. Але мій бідолашний батько… Гляньте!

– Лікар зараз прийде. Він обіцяв мені зайнятись вашим батьком у першу чергу. Я певен, що він витягне кулю.

– Дякую вам за співчуття! Ви благородний і чесний противник. Від усього серця дякую вам! – сказав молодий шотландець.

– Ну, є про що говорити! На моєму місці, ви, напевне, зробили б так само.

– Судячи з вашої вимови, ви – француз?

– Угадали.

– В такому разі, мені особливо дороге ваше дружнє ставлення. Ви навіть не уявляєте, як ми з батьком любимо французів. Одного разу вся наша родина: батько, сестра і я опинилися в страшному, просто-таки жахливому становищі. І французи вирвали нас буквально з обіймів смерті…

– А ось і лікар! – вигукнув Зірвиголова, зворушений довір'ям вчорашнього ворога.

Вони подивились на прибулого. Це був чоловік років сорока, високий, сильний, спритний у рухах, з ледве помітною лисиною, із спокійним і рішучим поглядом; щільно стиснуті губи його відтінялися білявими вусами. За спиною у нього висів карабін, а на поясі – туго набитий патронташ. Усім своїм виглядом він скоріше нагадував партизанського ватажка, аніж медика. Ні галунів, ні нашивок, ні будь-яких інших відзнак.

Голландець з Дордрехта, учений-енциклопедист і видатний хірург, лікар Тромп після перших же пострілів у Південній Африці приїхав в Оранжову республіку і вступив добровольцем у бурську армію. Він мужньо бився в її лавах разом із співбратами-бурами, а в разі потреби ставав лікарем. Добрий, людяний, самовідданий, він мав тільки одну ваду – був невиправним балакуном. А втім, чи це вада? Він справді з усякого приводу міг вибухнути цілим потоком слів, але думки його були такі цікаві, що всі його охоче слухали.

Лікар дістав із підвішеного під патронташем полотняного мішка свої медичні інструменти, швидко розклав їх на похідному столику і одразу втратив войовничий вигляд.

Звідусіль до нього линули теплі слова привіту; навколо нього клопоталися санітарки. Одна принесла йому води, куди він занурив губку, друга запалила велику спиртівку. Добродушний лікар посміхався праворуч і ліворуч, дякував, відповідав на вітання, мив руки і примовляв:

– Розчин сулеми! Чудесний антисептичний засіб!.. Я до ваших послуг, Зірвиголово! Так. Прекрасно. Тепер витремо губкою обличчя.

Прожаривши потім на спиртівці свої інструменти, він попрямував до полковника.

Ті з поранених, що лежали ближче, забуркотіли.

– Терпець, друзі! Дозвольте мені раніше зробити операцію цьому джентльмену. Здається, він при смерті…

У цього милого лікаря була своєрідна манера підносити хворим гіркі істини.

З допомогою Жана Грандьє і Фанфана він посадив пораненого на ліжку, підняв його сорочку і, оголивши торс, вигукнув:

– Розкішна рана, мілорде! Можна подумати, що я сам завдав її вам, щоб мені легше було її залікувати. Ні, ви тільки погляньте! Третє праве ребро наче свердлом проточене. Ні перелому, ні осколка! Один тільки маленький отвір діаметром з кулю. Потім куля пройшла по прямій крізь легеню і мала вийти з другого боку. Не вийшла?.. Куди ж вона, в такому разі, поділася? Дивна історія… Ага! Вона застряла в середині лопатки. Зараз я її витягну… Потерпіть, мілорде. Це не болячіше, ніж коли виривають зуба. Раз… два… готово!

Глухий хрип вирвався з вуст пораненого; конвульсивним рухом він до болю стиснув синову руку.

З рани бризнув сильний струмінь крові, і одночасно почувся тихий свистячий подих.

– Чудово, – сказав хірург, – легеня визволилась… Дихайте, полковнику, не соромтесь!

Офіцер глибоко зітхнув, у його очах з'явилося життя, щоки трохи порожевіли.

– Ну як, легше тепер?

– Авжеж! Далеко легше.

– Я так і знав!.. Ну, що ви тепер скажете, Зірвиголово? Га? Терпіння! Трохи терпіння, хлопці…

Він безперестанно говорив то по-англійськи, то по-голландськи, то по-французьки, але при цьому все-таки робив далеко більше, ніж говорив. Звертаючись до шотландця, він сказав:

– Через три тижні ви будете на ногах, мілорде. Бачите, оця маузерівська куля – чудовий снарядець, і до того ж чистенький, немов голландська куховарка. З своєю величезною швидкістю – шістсот сорок метрів на секунду! – він, як голка, проходить крізь живу тканину, не розриваючи її. Нічого спільного з оцим дурним осколковим снарядом, що все рве і ламає на своєму шляху. Ні, справді, маузерівська куля – дуже делікатна штука… Словом, куля джентльменська.

І невгамовний балакун, ані на секунду не перериваючи потоку слів, вставив в отвори, просвердлені кулею при її вході і виході, великі тампони гігроскопічної вати, просоченої розчином сулеми, потім наклав на них знезаражувальні компреси і закінчив чергову перев'язку словами:

– От і все! Дієта! Супи, молоко, сирі яйця, трохи соди-віскі… А через вісім днів – ростбіф, скільки душа забажає. З вашою міцною конституцією у вас навіть не підніметься температура.

І, не чекаючи подяки, цей дивак гукнув: «Хто на черзі?» – і перейшов до іншого хворого.

– А ви, Зірвиголово і Фанфан, за мною!

Молодий лейтенант, здивований цим потоком слів і ще більше захоплений щасливим закінченням операції, ніжно обняв батька. А лікар і його випадкові помічники продовжували обхід.

На кожному кроці вони стикалися з надзвичайно тяжкими на вигляд пораненнями. Сучасна балістика ніби глузувала з сучасної хірургії.

Чотири дні тому якогось ірландського солдата під час сутички на аванпостах поранило кулею, що влучила йому в самісіньке тім'я. Куля пройшла мозок, піднебіння, язик і вийшла через щоку. Становище пораненого вважалося безнадійним.

У тій же сутичці іншого ірландця поранило в ліву частину голови. Куля пройшла мозок і також вийшла з протилежного боку.

– Ну, що ви на це скажете, молоді люди? – з гордістю вигукнув лікар. – Колись, за старовинної зброї, голови цих молодців розлетілися б, мов гарбузи. А делікатна, гуманна маузерівська кулька зуміла ніжно проскочити крізь кістки і мозкову тканину, завдавши моїм пораненим тільки однієї неприємності: на якийсь час позбавивши їх можливості нести бойову службу.

– Нечувано! – вигукнув Фанфан, не вірячи своїм вухам.

– Дивовижно, – погодився Зірвиголова.

– Через два тижні вони будуть здорові, як ми з вами! – тріумфував лікар.

– І навіть без ускладнень? – спитав Зірвиголова.

– Навіть без мігрені! – відповів лікар. – Але я побоююсь, щоб один з них не захворів на страбізм.

– Тобто, просто кажучи, не окосів?

– Так, так – не окосів. Саме так.

– Але навіщо ж тоді воювати, якщо мертві воскресають, а вбиті, підхопившись, дістають змогу битися з новою силою? – дивувався Жан.

– Навпаки. Раз уже наша ідіотська і звіряча цивілізація неспроможна позбавитися такого бича, як війна, треба принаймні зробити це лихо по змозі якнайменш убивчим. У чому, зрештою, мета війни? На мій погляд, у тому, щоб вивести з лав якнайбільшу кількість воюючих, а не в тому, щоб знищити їх. Отже, зовсім не треба винищувати все і всіх, щоб здобути перемогу. Досить перешкодити ворогові протягом деякого часу битися, зупинити його наступ, зменшивши чисельність його армії. Таким чином набрав би реальності фантастичний вислів якогось буркуна-генерала: «На війні йдуть умирати весь час одні і ті ж люди».

– А от ще дивніший випадок! – вигукнув хірург, досліджуючи якогось шотландського солдата.

– Та хіба він поранений, лікарю? – здивувався Жан.

Солдат спокійно посмоктував свою люльку і, здавалося, почував себе зовсім непогано. На його шиї зяяла рана, завдана «гуманною» кулею.

Куля увійшла трохи вище лівої ключиці в той час, кали гордонець, чекаючи атаки, лежав, притулившись до землі.

Лікар почав шукати «вихідний» отвір і знайшов його трохи вище правого стегна, за два сантиметри від клубової кістки.

– Гляньте-но! захоплено вигукнув він. – Куля пробила собі дорогу крізь легені, очеревину, кишки, таз і, нарешті, клубову кістку. Отже, вона прошила цього бравого горянина згори донизу, ззаду наперед. Тут уже нам і зовсім нема чого робити…

– Значить, він приречений? – сумно запитав Зірвиголова.

– Навпаки! Стане на ноги без найменшого хірургічного втручання, яке тільки пошкодило б йому. Постільний режим. Дієта: супи, сирі яйця, сода-віскі і, звичайно, люлька, раз уже він такий курець. Продовжуйте в цьому ж дусі, мій хлопче, і одужуйте. Далі! У цього була поранена печінка.

– Тут нам теж нема чого робити. Інакше кажучи, втручання зайве. Постільний режим, антисептика і спочатку легка їжа… Рана в попереку? Те саме лікування. Поранення шлунку? І в цьому випадку нічого іншого рекомендувати не можу.

І при цьому лікар щоразу незмінно додавав:

– Чудесно, все йде як по маслу. Швидке і видиме одужання.

Та ось він підійшов до групи бурів, які лежали на матрацах просто на землі:

– Хай йому чорт, оце вже мені не подобається!

Їх було п'ятеро. Покалічені, скривавлені, вони без найменшого стогону терпіли жахливі страждання.

Це були жертви крупнокаліберного англійського снаряда, що влучив у купку солдатів і, розірвавшись, вбив зразу десятьох. Ці тільки й лишилися в живих. Але, боже, в якому вони стані! Пошматовані м'язи, розтрощені кістки, розірвані судини – страшне місиво з м'яса, уламків кісток, ганчір'я і згустків крові. Вигляд у цих нещасних був такий страшний, що у Фанфана і Зірвиголови стиснулося серце. Навіть лікар втратив свій дар красномовності і замовк; незважаючи на професіональну витримку, він не міг приховати хвилювання.

Лікар з допомогою лише Фанфана і Жана Грандьє, сповнених запалу, але близьких до непритомності від жалості і страху, взявся за свою роботу.

Та яка це жахлива робота! Вій ампутував кінцівки, різав живе тіло, копався в ньому, шукаючи осколків або розірваної артерії, накладав шви. Йому доводилось мати справу з величезними пошкодженнями, трудність вилікування яких ще зростала від неминучих ускладнень. Додайте до цього два потрясіння: шок, спричинений пораненням, і шок від самої операції. Вони послаблюють хворого і зменшують силу опірності організму, цього наймогутнішого помічника хірургії. А ще велика втрата крові й зовсім виснажує пораненого.

Як довго тривали і які болісні були ці операції без наркозу! Але безстрашні бури з властивою їм мужністю стійко переносили всі страждання.

Закінчивши складні операції, лікар Тромп пішов до молодшого лейтенанта, який терпляче чекав своєї черги. У нього перебита прикладом маузера Зірвиголови ключиця, не діє рука; груди в глибоких ранах від уламка шаблі, що в руках капітана Молокососів перетворився на небезпечну зброю.

Лікар старанно промив рани антисептичним розчином і наклав тугу пов'язку, щоб перешкодити проникненню в них хвороботворних мікробів. Потім, впоравшись нарешті з сумними обов'язками лікаря, він взяв на плечі свій карабін, начепив на пояс патронташ і вже був готовий знову завдавати з допомогою маленької «гуманної кулі» людинолюбні рани, якими він так захоплювався, лікуючи їх.

Зірвиголова і молодший лейтенант гордонців одразу ж відчули взаємну симпатію, хоч під час першого свого знайомства вони, м'яко кажучи, так непоштиво обійшлися один з одним.

Обидва молоді, майже хлопчики, хоробрі і одверті, вони були гідними супротивниками під час бою. Але їх благородним натурам була чужа і ненависть ображеного самолюбства і низька злоба расової ворожнечі. Відвага одного збудила в другому лише повагу. Тепер уже не було пі англійця, ні француза-бура, ні переможця, ні переможеного, а було двоє сміливих юнаків, які стали друзями.

Минуло близько тижня.

Щодня у вільні від служби години Зірвиголова довгенько просиджував біля узголов'я пораненого, і той зустрічав його незмінною усмішкою і дружнім потиском руки.

Патріку кращало, так само, як і його батькові, хоч цей одужував далеко повільніше, ніж пророкував надто вже оптимістично настроєний лікар.

Зірвиголова приносив їм новини, намагаючись чим тільки можна полегшити долю полонених. У дружній розмові непомітно минав час. Патрік розповідав про свої пригоди в Індії, Жан – про те, що пережив у країні «Крижаного пекла».

Усім цим дуже обурювався Поль Поттер, безпосередня і проста натура якого ніяк не могла примиритися з дружбою вчорашніх смертельних ворогів.

Ненависть до завойовників палала в душі юного бура з такою ж силою, як і в перший день їхнього вторгнення. Це почуття патріота ще загострювалося ненавистю до вбивці його батька. Ніщо не могло ні пом'якшити, ні зворушити його. Затаївши в душі помсту, він ішов до наміченої мети, не збочуючи, і жалкував тільки, що його куля, вбивши волинщика, не покінчила також і з полковником.

Тому не дивно, що в його ставленні до начальника виникла помітна байдужість. А в душі його визрівав чорний план помсти герцогу Річмондському.

Офіцери-шотландці, в свою чергу, не могли збагнути, як це Жан Грандьє, освічений і багатий, міг до такої міри захопитися боротьбою за незалежність якихось південноафриканських республік.

Одного разу Патрік спитав Жана із своєю звичайною одвертістю:

– Ви ненавидите Англію?

– Нітрохи. Англія – велика країна, і я дуже люблю її. Але тепер вона веде несправедливу війну, і тому я воюю проти неї.

– Так це ж наша внутрішня справа: ми приборкуємо бунт у своїй країні.

– Це не так. Бури не піддані Англії, отже, їх не можна розглядати як бунтівників.

– Не будемо гратися словами, – заперечив Патрік. – Південноафриканські республіки лежать у самому центрі сфери англійського впливу, і ми вважаємо, що вони становлять невід'ємну частину королівських володінь.

– Ну, сто чортів, тут я не згоден з вами!

– Даремно! Вони наші на тій же підставі, як і Бечуаналенд ^[22] _{22
   Бечуаналенд– країна в Південній Африці, що досі перебуває під англійським протекторатом. Корінне населення – бечуани, з племені кафрів.}


[Закрыть]і Родезія ^[23] _{23
   Північна і Південна Родезія– англійські володіння в Південній Африці, у басейні річки Замбезі,}


[Закрыть], і Капська Земля ^[24] _{24
   Капська Земля– тоді англійська колонія в Південно-Західній Африці. Тепер провінція Південно-Африканського Союзу.}


[Закрыть], і Англо-Єгипетський Судан ^[25] _{25
  Перебував тоді у спільному управлінні Єгипту і Англії.}


[Закрыть]і інші анексовані імперією території. А хіба бури не такі ж дикуни? Це неписьменні у своїй масі, тупоголові селяни, що зреклися благ сучасної цивілізації, морально і фізично неохайні люди, закоснілі у своїх примітивних способах виробництва… Так, так, повторюю, це дикуни, правильніш – білі, що повернулися до первісного стану. Ми, англійці, ставимо їх не вище за червоношкірих, або арабів, або якихось кочовиків Центральної Азії…

При цих словах Зірвиголова спалахнув, потім зблід і вже готовий був вибухнути і одверто викласти співрозмовникові своє обурення, але стримався і, вирішивши парирувати цю вихватку гумористично, відповів добродушним топом:

– Але ж, дорогий мій, ці дикуни користуються електрикою, будують залізниці, у них є друкарні, вони виробляють сучасну зброю… Цікаві дикуни, чи не так? Думаю, що вони непогано виглядали б і в Європі, хоч би, наприклад, у вашій Ірландії! Га?.. Щождо глави цих «дикунів» – президента Крюгера, то князь Бісмарк ставив його далеко вище від біржових спекулянтів, цих вождів європейських сіуксів ^[26] _{26
   Сіукси– плем'я північноамериканських індійців.}


[Закрыть]. А Бісмарк розбирався в людях!

– О, Крюгер! Безхвоста макака!.. Блазень, ще кумедніший і безглуздіший, ніж його малюють наші карикатуристи.

– А бури вважають, що він найпрекрасніший чоловік обох республік, як і ви, мабуть, вбачаєте в своїй королеві Вікторії найпрекраснішу жінку З'єднаного королівства. Охоче приєднуюсь до обох думок: старий бур і стара англійська леді прекрасні, як напівбоги, але кожне в своєму роді.

Цей дотепний удар гак точно влучив у ціль, що ні батько, ні син не знайшли слів для заперечення.

Після ніякової мовчанки полковник нарешті заговорив.

– Усе це тільки слова, мій юний друже, – задумано сказав він, – самі тільки слова. Війна – страшна річ, і той, хто починає її, мусить бути невблаганний. Мій син має рацію: бури – бунтівники і дикуни, і ми мусимо знищувати їх як бунтівників і дикунів. Ми прийшли сюди не сентиментальничати. Ми воюємо тут за саме існування Британської імперії, і останнє слово в цій війні скажемо ми, хоч би заради цього нам довелося пожертвувати двомастами тисяч чоловік і витратити двісті мільйонів фунтів стерлінгів.

Зірвиголова вдруге змушений був придушити своє обурення.

Він ніби на власні очі побачив прірву, що відокремлювала його від джентльмена, який щойно відкрив перед ним всю свою пихату, егоїстичну і жорстоку душу англійського аристократа. Жан раптом відчув такий приплив обурення, що голос його затремтів:

– Не кажіть так, мілорде! Погляньте, які добрі і людяні до полонених ці патріоти, яких ви хочете винищити. Вони старанно доглядають навіть вас, незважаючи на те, що ви так безжально повелися з фермером Давідом Поттером.

– Це був мій обов'язок голови військового суду, який я готовий викопати знову хоч завтра.

– Ви знову наказали б вбити, майже без суду і слідства, патріота, позбавити сім'ю чоловіка і батька тільки тому, що він захищав своє життя і свободу?

– Не вагаючись! Це – воля її величності королеви, яка бажає завоювати і остаточно приєднати до своїх володінь обидві республіки.

Зірвиголова схопився, готовий на рішучу відсіч, його зупинив чийсь вигук знадвору:

– Ти нікого більше не вб'єш, англійський собако!

Погроза була сказана тремтячим від люті голосом.

Капітанові розвідників цей юнацький голос здався знайомим.

Мабуть, хтось підслухував їхню розмову, стоячи за тонкою полотняною стіною намету.

Зірвиголова квапливо вийшов, не сказавши ні слова, почасти щоб дізнатися, хто саме вигукнув, але більше, щоб перервати цю розмову, яка обурювала його.

– Не сердьтеся ж! – крикнув йому навздогін Патрік. – Усе це анітрохи не стосується вас. Особисто вас ми глибоко поважаємо. А погрози не боїмось. Кожен бур у цьому таборі дуже добре знає, як жорстоко поплатяться за вбивство герцога Річмондського бури, полонені у нас.

Але до капітана Зірвиголови не дійшов зміст цих слів.

У вухах в нього шуміло, обличчя палало від обурення. Машинально він обійшов навколо великого прямокутного намету, де містився госпіталь, але нікого не зустрів.

Незнайомий підслухувач зник. Але спостережливий Зірвиголова побачив чорну пляму, ніби накреслену вугіллям, дуже помітну на білому полотні.

Можливо, це була давня, не помічена досі пляма. Та й тепер вона впала Жану в вічі тільки тому, що, як йому здалося, пляма ця відповідала тому місцю в наметі, де стояли ліжка полковника шотландців і його сина. Проте Жан не падав ніякого значення цьому відкриттю, дуже істотному для герцога, якого Жану не судилося більше побачити.

Ввечері того ж дня Зірвиголова пішов на нічне чергування з десятьма Молокососами. З ними мав іти і Поль Поттер. Але юний бур, що завжди сумлінно виконував свої воїнські обов'язки, чомусь не з'явився на перекличку. Це сталося з ним вперше.

Було близько десятої години вечора. Над обома таборами нависла тиша. Крізь димчасті хмари лилося м'яке місячне світло.

Раптом з улоговини, що прикривала госпіталь, вислизнула якась мовчазна тінь і швидким, рішучим кроком попрямувала до намету, де спали полковник і його син.

Людина йшла босоніж, мабуть, для того, щоб не шуміти, і з рушницею на перев'язі. Підійшовши до намету, чоловік озирнувся і, переконавшись, що за ним ніхто не стежить, зупинився біля чорної плями, яку кілька годин тому помітив капітан Зірвиголова.

Він витяг з кишені ножа і обережно, не поспішаючи, нитку за ниткою розрізав товсту тканину намету. Коли утворилась дірка, достатня, щоб просунути руку, він зазирнув у намет, освітлений тьмяним світлом нічників. Якраз проти нього стояло ліжко, покрите тією картатою тканиною, з якої шиється військова форма шотландців.

Легкий дрож пробіг по тілу опівнічника, коли він впізнав мужнє обличчя сонного полковника.

Нічим не захищена голова шотландця лежала всього за тридцять сантиметрів од полотна.

Ні хвилини не вагаючись, незнайомий просунув в отвір ствол своєї рушниці, приставив його до голови полковника і твердою рукою спустив курок.

Гримнув постріл, задушливий пороховий дим поплив по намету.

Зчинилася неймовірна метушня, і медичні сестри, прибігши на крики переляканих хворих, побачили, що молодий лейтенант гордонців б'ється в жорстокій істериці біля тіла свого батька, простертого на ліжку з пробитою головою…