Текст книги "Тема для медитації"

Автор книги: Леонід Кононович

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 16 страниц)

III

... треті півні, які хрипко й протяжно заспівали десь за річкою, й почувши те кукурікання крізь товщу глибокого досвітнього сну, він завовтузився, перевертаючись на бік, і лице його нараз конвульсивно засмикалося, неначеб від нападів раптового болю, а потім поволі почало бліднути й, заклякнувши, зробилося, неначе гіпсова маска. Отак збігла цілісінька година; він лежав, угрузнувши стриженою головою в подушку, й не подавав сливе ніяких ознак життя, й тільки насилу помітний рух очей попід повіками виказував, що він...

... снилося: убогий сірий досвіток. З провулка видно хату, яка ледве мріє матовими зблисками шиб. Він заходить у ворота і йде попід вікнами. Перед ним сінешні двері, збиті з грубих дубових дошок. Ось він береться за клямку – й відсмикує руку, немов би обпікшись. Його свідомість двоїться: він знає, що лежить на шосе, прошитий кулею натівського калібру, і кров, булькаючи, цебенить з нього й усякає в землю, – а водночас він якимось дивом перебуває вдома, і ця хата, і явори понад обійстям, і півники, що ростуть попід вікнами, видаються йому настільки реальними, що в це просто-таки неможливо повірити. До всіх цих почуттів домішується страх. Він знає: до хати не можна заходити. Якщо переступити поріг, то звідти більше ніколи не вийдеш. Отак він стоїть і не знає, що ж його вчинити, аж поруч починає звучать тихий журливий голос, котрий заводить стару-стару пісню:

 
Не скач, коню, надо мною,
Не бий землі під собою.
 
 
Ти ж до моря не доб’єшся,
З моря води не нап’єшся...
 

Він зачудовано роззирається зокола, та нікого не бачить. Він знає: в цій пісні співається про козака, який помирає на полі бою. Голос поволі затихає. Він береться за клямку і, повагавшись заходить у сіни. Як тільки він стає перед хатніми дверима, страх зненацька посилюється. Він знає: ці двері не можна відчиняти – якщо він туди зайде, то вони зачиняться за ним назавше. Він кладе руку на клямку, відсмикує її, кладе знову – і в сей момент за спиною знову починає бриніти ота пісня:

 
Біжи, коню, дорогою,
Сам познаєш которою.
 
 
Спинишся під воротами,
Стукнеш-грюкнеш копитами...
 

Він укривається холодним потом. Голос виводить остатні слова й уривається. Він рішуче відчиняє двері й, нагнувшись, заходить до передпокою. На його превеликий подив, там немає й живої душі. Він одкидає рядно, яким завішено вхід у закамарок, що служить кухнею, – але там тільки піч, рогачі й закіптюжена макітра на припічку. Здивовано похитавши головою, він обертається й підходить до дверей, котрі провадять у світлицю.

Допіру він торкається темної залізної клямки, як страх вибухає у нім устократ. Тепер він достеменно знає: за тими дверима – кінець. І от коли він, повагавшись, починає відступати од них, то десь поруч озивається отой голос, який заводить:

 
Вийде батько, розсідлає,
Вийде мати, розпитає.
 
 
Ой конику сивогривий,
А де ж мій син чорнобривий?..
 

Він глибоко вдихає повітря й щосили шарпає ті двері на себе. Вони відчиняються з прикрим рипучим звуком, і в обличчя йому вдаряє затхлий дух плісняви. Він переступає поріг – і бачить, що в світлиці теж нікого немає. Тут немає навіть речей, стіни голі, мов бубон, і світяться якимсь мертвотним сліпучо-білим сяєвом. Він спиняється коло лежанки, нерішуче роззираючись по кутках, і тоді десь із-під стелі знову озивається тихий журливий голос, що дужчає й дужчає, виводячи остатні слова:

 
Не плач, мати, не журися,
Бо вже твій син оженився:
 
 
Узяв собі паняночку —
В чистім полі земляночку.
 
 
Узяв собі бондарівну —
В чистім полі землю рівну...
 

Він здригається, охоплений раптовою підозрою, і сього ж менту з передпокою хтось гукає його на ймення. Він обертається й виходить зі світлиці. Бачить: перед порогом стоїть темний вичовганий стіл, який іще хвилину тому був коло вікна. Біля столу стоїть баба й місить коржа. А на лаві, понуривши голову, сидить прегарна дівка у вишитій сорочці й вінку. Її стан обв’язаний грубою конопляною вірьовкою, другий кінець якої зашилено у вушко цебра, що стоїть долі. У цебрі чорніє щось таке, неначе дьоготь. Він придивляється до тої дівки, й зненацька його пронизує здогад: це ж ота прапрабаба, котру спалили ляхи в Коліївщину! Чого ти там ходиш сину, озивається до нього бабуня... бач, ми ж осьо сидимо! Він щось відповідає, й вони починають розмовляти. Дівка сидить на лаві, понуривши голову, й увесь час мовчить. Вони розмовляють десь із годину. Врешті він вирішує, що вже пора йти. Він прощається й, обігнувши стола, хоче протиснутися до дверей. А ти, сину, ото так і блукаєш світами, не маючи де голови прихилити? – раптом питається баба. Він знизує плечима й ніяково усміхається. Баба перестає місити коржа. То скільки ж ти будеш бурлакувати... осьо йди до нас та й живи! – докірливо каже вона. Його переповнює невимовна радість. Він одкриває рота, щоб погодитися... аж зненацька спиняється, уражений страшним здогадом: це ж його занесло на той світ, ув Отхлань, якою править Морана, тут усі мертві, – і їм хочеться, щоб він зостався з ними назавжди! Секунди течуть одна за одною, а він мовчить. Так іще ж час... час іще ж не прийшов! – нарешті вигукує він, безпорадно роззираючись довкруги. Баба схиляє голову набік і замислюється. В передпокої западає тяжка давуча тиша. Він стоїть і чує, як по хребту цебенить холодний піт. А й правда, озивається нарешті баба й знову береться місити коржа... правда твоя, сину, – ще не прийшов!

... розплющив очі й побачив, що у вікнах уже почало дніти. В неяснім сірім світлі речі здавалися чужими й ворожими, і кількоро хвиль він лежав не в змозі поворухнути й рукою, аж сяєво між перехрестями віконних рам поволі стало ясніти, вливаючись до покою, неначе прозора чиста вода, й тоді він зітхнув і, перевернувшись на спину, замислено втупився у низьку запорошену стелю, де по кутках сіріло темне павутиння. Цей сон примарився йому в перші дні після поранення, а нині повторився до найменших деталей. У цьому був якийсь прихований сенс, однак він ніяк не здужав його збагнути. Чітко він усвідомлював лише одне: коло його життя замкнулося. Він прийшов на світ ув оцій хаті з грубими валькованими мурами й глиняною долівкою, а потім виріс і покинув її, й довго поневірявся між людей, устряючи в ріжні халепи та оказії, аж ось йому виповнилося сорок років і він повернувся назад, але навіщо це було потрібно, – він не знав. Логічних пояснень тут було недостатньо. Існувала якась інша, незрима причина того, що це містичне коло замкнулося і він знову бачить у вікні безлисте голе віття яворів, що впам’яталися йому ще за тої пори, як він і балакати не вмів, а просто над головою чорніє випалений у сволокові хрест із химерними контурами, – Коштрубове свастя, як на нього казала баба... Зрештою, найдивнішим у цій ситуації було те, що він геть утратив тут відчуття реального часу! За останню добу йому вже не раз доводилося ловити себе на тому, що він мов би повернувся на чверть сторіччя назад, і попереду в нього знову цілісіньке життя, в якому він підкорить усі вершини й зможе досягти геть усього, що йому бажається... Юр до болю заплющив очі; під повіками спалахнув жовтий огонь, який помалу почав набирати знайомих контурів, аж трансформувався в образ допитливого хлопчини, що дивиться спідлоба рішучим і трохи настороженим поглядом. Юр скількись часу спостерігав це видиво внутрішнім зором, а потім криво посміхнувся. «Ну що, – поспитався він уголос, і ті слова неприродно й жорстоко прозвучали в порожній хаті, – багацько доскочив?» Відповіддю була глуха могильна тиша й тоді він гірко засміявся, лежачи на старому дощатому ліжку й заклавши руки за голову, і сміявся голосніше й голосніше, наглядаючи, як тане образ того хлопчини, згоряючи в омахах жовтого полум’я – аж біль, який, згорнувшись у клубок, дрімав у ньому до сеї пори, зненацька прокинувся од того сміху, заворушивсь, немов гадюка, розпрямляючи своє в’юнке холодне тіло, і в однісінький момент вибухнув...

ГЛОСАРІЙ. Ой ти, мій комоню, ой ти, мій вороню, да поїдьмо в чистеє поле до Вкраїни-ріки! На Вкраїні-ріці білі соколи кичуть, за рікою злії бубни гудуть, в чистім полі корогви поганськії мають – ідуть шеремети о три лави на землю Троянову. Ой ти, мій комоню, ой ти, вороню, понеси ж мене до Вкраїни-ріки! Не кровавая зоря з-за Великого Лугу вставала, виїжджав з чистого поля козак-богатир, лицар переяславський, – меч його у три пуди, лук його на огні пряжений, щит його спижем кутий. Ой ти, мій комоню, ой ти, мій вороню, да поїдьмо у чистеє поле до Вкраїни-ріки! В чистім полі сурми кричать, мечі вигрімляють, бистрії сулиці співають – три дні й три ночі козак-богатир шереметську рать воював, по коліно в кривлі поганській потопав, четвертого дня на силі молодецькій не змагав. Стали його шеремети опадати, стали щаблями бити-рубати, борзими комонями білеє тіло козацьке тратувати. Ой ти, мій комоню, ой ти, вороню, понеси ж мене до Вкраїни-ріки! Над рікою огонь горить, в чистім полі козак лежить – на четверо порубаний, на осьмеро посічений, злими стрілами постріляний. Пливла по бистрій воді риба-щука, став він до неї промовляти, став їй остатнє слово казати: «Ой ти,рибо-щуко, всім рибам матерáко! Попливи, рибо-щуко, по Вкраїні-ріці, припливи до города Голуня в землі переяславській, принеси звістку князеві та його дружині хоробрій – що полянам, що ковуям, що чорному людові! Я в чистім полі рать поганську воював, за люд український, за край Троянів кривлю свою проливав – хай білеє тіло моє козацьке в човен-дуб покладають, по Вкраїні-ріці пускають, до щурів да пращурів у Господній Ирій виряджають...»

... смерть, яка виступає найголовнішою загадкою людського буття. Усвідомлення усієї глибини цієї проблеми приходить до людської істоти з віком: у дитинстві вона гаряче вірить у своє особисте безсмертя й нездатна уявити, що колись покине цей світ, а замолоду аж надто зайнята боротьбою за місце в суспільній ієрархії, щоб замислюватися над проблемами екзистенційного характеру, – й тільки тоді, коли пристрасті потроху вже холонуть, а роки починають шугати, неначе вагони швидкого поїзда, вона кидає погляд уперед і бачить прірву, з якої дихає холодом. Якщо сформулювати проблему небуття точніше, то врешті-решт вона буде зводитися до одного-єдиного запитання: чи існує життя після смерти?

В цій короткій фразі криється увесь трагізм і безнадія, які охоплюють пересічну особистість, коли їй виповнюється сорок років. Краща (і більша) частина життя вже минула; підсумовуючи здобутки, людська істота озирається назад – і з жахом бачить, що прожила намарне: ідеали, котрим вона служила з самопосвятою мученика, виявилися ілюзіями; авторитети, які були для неї недосяжними взірцями, безнадійно скомпрометували себе; найдорожчі люди, які держали на плечах її духовний світ, один за одним пішли з життя, й на їхньому місці зяє порожнеча, яку вже ніколи й нічим не заповнити. Найгіршою ж у цій ситуації видається відсутність перспектив: якщо раніше все було попереду, то після сорока років попереду вже нічого немає – ні відкриттів, ні перспектив, ні подарунків долі. Людина у цьому віці скидається на пасажира, що проґавив свій поїзд, – із тією лиш ріжницею, що другого поїзда не буде ніколи. В окремих випадках ця духовна криза має просто-таки глобальний характер: уся система цінностей починає коливатись, а потім розпадається на уламки, й особистість опиняється у вакуумі, який гірший од смерти. Цій психології притаманні такі стани, як депресія, відчай і цинізм; переступивши цей віковий поріг, одні починають пиячити, другі замикаються в собі, треті важаться на самогубство, а решта впадає в апатію й, махнувши на все рукою, просто доживає віка. В усіх цих випадках проблема небуття не втрачає своєї ваги, а загострюється і зрештою набуває такого значення, що перетворюється в основний предмет роздумів. Пересічна особистість усвідомлює: світ, в якому їй довелося жити, за визначенням гріховний і сповнений зла, причому зло виступає невід’ємним і головним його атрибутом, адже хвороби, нещастя та й сама перспектива небуття – це теж зло, яке так чи так спіткає кожного з нас. Саме тоді в гарячковій свідомості пересічної людини спалахує безумна за своєю нездійсненністю надія: а може, там, за межею, лежить інший, досконаліший світ, у якому нарешті знайдеться місце для щастя, для краси, для любови...

... сидів на порозі й клепав косу. В двориську вже розвиднілося, й крізь голе віття яворів, які росли понад обійстям, текло холодне мутно-біле світло, тож якоюсь химерною і неначеб аж загадковою виглядала його схилена постать, яка чітко вирізнялася у квадраті дверного прозору, залитого отою безжальною прикрою імлою. Він сидів і клепав косу; удари його молотка гучно бахкали в здоровецьких порожніх сінях, де по кутках іще ховався нічний морок, і голосними тьохкаючими вилясками відлунювали над усенькою горою з її кручами, городами і здичавілими садками, які потопали в сивому досвітньому тумані. Час від часу він спинявся й, піднявши голову, сторожко наслухав, чи не озоветься іще якийсь гук, окрім калатання його молотка, – однак щоразу відповіддю йому був тільки високий млосний дзвін, який гадюкою сичав у барабанних перетинках. Аж ось він виклепав сточене іржаве жало до самісінького кінця, й коса задзвеніла, відгукуючись на остатній удар лунким войовничим покликом. Юр кинув молотка і знову прислухався; коли він скінчив свою роботу, ніде ніщо й не шешерхнуло, й на однісіньку мить йому здалося, що в усьому білому світі не лишилося жодної живої душі. Він зітхнув і, взявши держака, насадив на нього косу й туго забив її ясеновим чопком. Тоді провів нігтем по жалу. Воно було гостре, як вогонь; випроставшись на всенький зріст, він цупкіше перехопив кісся, замахнувся – й почав косити простісінько від порога, широким півколом угризаючись у височенні сухі бур’яни, які стояли на обійсті, наче вода. Тонке лезо свистіло і хряскало, стинаючи під корінь грубі дрючкуваті стебла; дійшовши до загати, він розвернувся і почав класти покіс наопач, збиваючи хабуззя в один кострубатий вал. Сонце вже ген-ген підбилося над яворами, й туман, котрий висів у садку, слиз, наче його й не бувало; він косив і косив, спиняючись тільки для того, щоб одмантачити вістря бруском, – і за якихось півгодини дворисько неначеб аж розступилося, і стало видно стару покручену яблуню коло повітки, і горідчик із купами гостролистих півників, і чорну лозову загату на межі, за якою стояли отакі ж самісінькі бур’яни...

Сонце ясніло поміж хмар’ям, неначе перлина. Юр провів рукою по чолі й, озирнувшись через плече, зненацька побачив бабину хату – присадкувата, облуплена, з похиленими стінами, які вросли в землю, і перекошеним одвірком, вона зизила на нього темними плямами вікон, – і вгледівши її, він знову дізнав такого відчуття, наче усеньке оце дворисько завмерло в очікуванні якоїсь оказії, що зворохобить усенький білий світ. Він криво посміхнувся й, узявши граблі, став згрібати хабуззя на купу. Коли посеред надвір’я забовваніла височезна сіра копиця, з якої стирчали врізнобіч ламкі галузки бур’яну, він дістав з нарукавної кишені комбінезона запальничку, підпалив жмут бляклої трави і, нагнувшись, запхнув його під самісінький спід отого румовиська. Сухе бадилля зайнялося ув один момент, і стовп каламутного брудного диму прямовисно полинув у небо, тяжкою жовтою хмарою розтікаючись понад голими верховіттями яворів, розваленим цегляним бовдуром, який стирчав на гребені хати, і покинутими оселями, що видніли упростяж вулиці, де так і не з’явилося жодної душі...

Якусь хвилю він отак і стояв, наглядаючи, як несамовите червоне полум’я здіймається вище й вище, відкидаючи довкола себе потужний вал нестерпного лютого жару, – а потім почвалав до хати і виволік ізвідти цілісіньке рядно усякого дрантя, яке повимітав сьогодні удосвіта з кутків. Тримаючись оддалека, він розв’язав те рядно й, закриваючись рукавом од полум’я, став жбурляти в багаття подерті кухвайки, старі заброджені чоботи і струблені мишвою качани, котрі позбирав по всій хаті. Коли він струснув якесь зотліле рам’я, в котрому вже годі було щось розпізнати, на землю випала маленька червона книжечка. Юр поторкав її носаком черевика, а далі спинився й, нагнувшись, узяв до рук.

Увіччю різонуло: на криваво-червоному тлі – лиса як макогін голова, котра...

ГЛОСАРІЙ. Літай, літай, Голубоньку, літай, літай, Коштрубоньку! На річці на красниці Добрий Дуб стоїть, на тому Дубові три голуби сидить, найстаріший голуб Коштрубів перстінь держить. Хто того персня достане, той усеньким світом править стане. Літа, літа Голубонько, літа, літа Коштрубонько! Крильцями сяє-висяває, срібнеє перо з-попід небес роняє. Ішла я трьома дорогами, трьома розтоками, трьома розлогами – до річки до красниці доходжала, кобилячу голову перестрічала. Літай, літай, Голубоньку, літай, літай, Коштрубоньку! – «Ой відки ж ти тут узялася, з якого світа приплелася, кобиляча ти голово?» – «Я взялася не зо світа сього, а з того – щоб витягти жили з люда сього!» – «А кого ж ти тут виглядаєш, кого у сей світ закликаєш, кобиляча ти голово?» – «Я на горі стою-виглядаю, три нещастя з-за круга світа викликаю – голод, войну і моровицю. Хай вони на землю Троянову прилітають, кров із люда вкраїнського висисають – щоб його й насіння перевелося, щоб од його й наймення не зосталося!» Літа, літа Голубонько, літа, літа Коштрубонько! Крильцями сяє-висяває, срібнеє перо з-попід небес роняє. Їхали понад річку понад красницю три поляни-богатири – Кий, Щук і Горинь. Стала я їх переймати, стала їх Коштрубовим найменням заклинати: «Ой ви, поляни-богатири, лицарі вкраїнськії, дива Тура оружнії волхви! Коштрубом-Голубом вас благаю: проженіть отсюю кобилячу голову на истри огненнії, на ліса каміннії, в бездонну Отхлань, де стогін і плач стоїть. Хай вона біду не закликає, лихо на землю Троянову не стягає!» Стали тоді поляни-богатири, лицарі вкраїнськії, сивії комоні завертати, кобилячу голову копитами тратувати, на острії ратиська її піднімати. Будь ти проклята, кобиляча голово! Іди собі, звідки прийшла, – в дим, в огонь, в бездонну Отхлань...

... отам коло вигону жив, а люде ходили до нього у жорнах молоть. То голова й написав доноса у район: мовляв, єсть тута сильно великий копиталіст – парового млина він держить!

Кажуть, його хоч би на сміх поспитала яка душа: млин там у тебе чи не млин, чоловіче? – де ж пак, у дідьчої матери! як загарбали, то й слід по ньому захолов. Аж через двадцять два годи на селі об’явився. Каже: заробив зразу шість год за жорна, а то у лагері вже накрутили. Після тої тюрми геть чоловік на пси зійшов. Горілку став пить як дурний і на колгоспну роботу хрін забив. А як нап’ється, то й зачинає: «Соловки-Соловки, дальняя дорога...»

Я саме до клубу ввечері йшов, аж він гукає мене од воріт: «Сину, – каже, – зайди!» – «А чого вам, дядьку?» – «Ти ж, – каже, – у газети пишеш, еге?» – А я на ту пору вже кількоро дописів надрукував. – «Та й що?» – питаю. – «От як зайдеш, то скажу!» В хаті у нього, либонь, одні щурі водилися. Тільки стіл да лавки... а то все голо, як у турецькій церкві! – «Сину, – каже він, допіру ми посідали за столом, – Христом-Богом тебе благаю: напиши про мене! Я геть чисто все тобі порозказую: як погибали ми на тому Волгоканалі від голоду та холоду, як збиткувалися із нас оті комуняки, душогуби проклятії... щоб ти тільки уявив собі, – каже, – стільки лягло нас ув отих краях! а хоч одна душа про теє знає? а хоч одна собака про теє гавкнула?!» – Подививсь я на нього й плечима звів. – «Та й хто ж оце надрукує?» – А в нього очі так і загорілись, як у вовка – «А ти напиши, – каже, – напиши та сховай... хай воно лежить, утямив?» – «Ні, – кажу, – щось не дуже...» – Тоді він притяг мене за барки й зашепотів, дихаючи горілчаним духом. – «Я знаю, знаю... колись така пора настане, що нічого не буде, – ні колгоспів, ні сільрад, ні власти оцеї людоїдської... все воно слизне, як мара! Може, сто год мине, може, двіста... Будуть другі люди, щасливіші од нас, і вони поняття не матимуть, як то нам жилося під Совдепією... Ти тямиш, про що я кажу? Тямиш, га?!» – «Та... начебто! – буркнув я, подумавши. – Тільки чого ж ви оце до мене звернулися?» – «Я діда твого знав... а ти, бачу, ввесь у нього – як дві краплі води, похожий! – Він трохи помовчав. Тоді озирнувся й, узявши шклянки, поналивав самогону. – Давай, сину, пом’янемо його душу... твій дід із червонопузими не так балакав, як ми оце!» – Ми випили, і я підвівся, бо вже й пора було. – «То ти прийдеш до мене?» – поспитався він мені навздогін. – «Прийду!» – твердо пообіцяв я.

Зачепили ті його слова мене за живе. А ще й розвезло од тої горілки, хоч у писок дай. Та певно, видудлити в чотирнадцять год повнісіньку шклянку бурячихи... А була якраз неділя, і людей посходилося до клубу... ну, як худоби, інакше не скажеш! Повештавсь я надворі, притис якихось дівок до стіни, – але, бачу, все це не те. Й тоді сяйнула в голові незлецька ідея ... аж завмер я од захвату, коли уявив, як це воно буде виглядати! За сценою давно вже валялася голова Леніна з розбитого б’юста. Намагаючись не привертати уваги, тихцем прокравсь я за куліси, знайшов ту голову – та й насадив її на держак од прапора. Ну, це була й картина! Аж зараз серце радіє, коли згадаєш, як пропливла ця довбня з невидющими булькатими очима через усеньку залу, як позамовкали усі, неначе їм заціпило, коли уздріли оту дивоглядію, як навіть музики перестали грати на танцплощадці, коли я вибіг надвір і, підстрибуючи, переможно заволав: у-у!

Мене пійняв якийсь несамовитий радісний шал. Твій дід з червонопузими балакав не так, як ми оце, сказав мені той чоловік... Не так? – подумав я собі. Ну, зараз побачим! І погнав довкола сільбуду, високо піднявши отого держака з головою на кінці. У-у! – волав я не своїм духом. У-у-у! На той ґвалт з усіх усюд стали зглядатися люди. Одні реготалися, показуючи на мене пальцями, другі щось обурено гукали, а треті з інтересом наглядали за цією кумедією, заклавши руки за спину. Коли я робив третє коло, круг мене була вже цілісінька тичба дітлахів. У-у! – репетували вони й, регочучи, навзаводи гнали за мною слідком. У-у-у! – ще дужче горлав я й, підстрибуючи, гнав на чолі того гурту. Коли я описував п’яте коло, мене перейняли якісь парубки. Я й оком не встиг моргнути, як опинився на танцювальному майданчику. Музики утнули веселої, й круг мене закружляв хоровод. Я підстрибував як заведений, наокіл мигтіли якісь обличчя, кохти, зачіски... й над усеньким отим вировиськом ритмічно хилиталася й хилиталася гіпсова довбешка вождя, надіта на довгу тичку.

Мабуть, мене таки добряче розвезло – музика зненацька урвалася, а я все плигав і плигав, наче мартопляс. Оговтавсь я лише після того, як на танцмайданчик вискочив голова з двома сільськими активістами. Він підбіг до мене й, не кажучи ні слова, так деменув кулаком по обличчю...

... хлопчина, котрий зирить спідлоба рішучим настороженим поглядом. Десь із хвилину Юр мовчки розглядав крихітне чорно-біле фото, а тоді закусив губу й, пробурмотівши щось нерозбірливе, пожбурив комсомольський квиток у багаття. Книжечка червоною пелюсткою майнула в повітрі й, насилу торкнувшись полум’я, спалахнула мов сірник. Палітурка здулася пухирями; видно було, як чорна голова на ній скорчилася, вигнулася мов гадюка – і спливла вогнем та димом, розпадаючись на клапті сірого попелу.

Юр сплюнув у вогонь і, понурившись, потяг до хати. Двері в світлицю були прохилені й, переступивши сінешній поріг, він мовби потрапив ув атмосферу свого жахливого сну – стіни світилися в дверному прозорі мертвотно-білим сяєвом, і на якийсь мент йому здалося, що позаду озивається отой журливий голос, заводячи стару-стару пісню; але тут-таки мана щезла і, заглянувши до світлиці, він уздрів старе дощате ліжко, побите шашелем, вичовганий стіл під образами, сволок із випаленим на ньому чудернацьким хрестом – і глибоко відітхнув, бо все це були звичні обжиті предмети, котрі супроводжували його з перших днів життя. Покій був чисто виметений і натоплений, усе лежало на своїх місцях, тож світлиця вже не справляла враження глухої пустки, де тхне холодним комином і отим специфічним духом, який зостається в хаті після того, як з неї виносять небіжчика. Єдине, що його бентежило, була тиша – допіру він спинявсь, як вона починала вливатися йому в вуха, неначе розплавлений віск, і на тлі цілковитого безруху, що стояв як у хаті, так і надворі, здавалося, що це безгоміння таїть у собі якусь загрозу. Юр зітхнув і, взявши під грубою клумак із дрантям, потяг його в сіни, а потім, задкуючи, пересадив через поріг і виволік надвір.

Хмиз уже трохи перегорів, і багаття палало ясним чистим огнем. На лаві під горідчиком сиділа баба Лепестина. Здолавши розбитий спадистий узвіз, вона все не здужала віддихатися й, коли він поздоровкався, тільки знеможено хитнула головою.

Юр пожбурив клумака в огонь, і над голими верховіттями яворів знову заклубочилося їдке темне димовисько. Він підворушив огнище ґаблями, й коли багаття загоготіло, дедалі вище й вище шугаючи в небо, відступився назад і втомлено сів на лаву.

Хвилини зо дві обоє мовчали.

– Не передумав? – поспиталася баба Лепестина, дивлячись ув огонь.

Юр поворухнувся.

– Ні! – буркнув він по хвилі.

Баба склала долоні на ціпку й підперла ними підборіддя.

– З тих людей, – сказала вона, – щитай, нікого вже й немає... А ті, що живі, нічого тобі не скажуть!..

– Ска-ажуть! – недобре посміхнувся Юр.

Баба знову замовкла й довго не озивалася й словом.

– У тім году, – нарешті заговорила вона, – люде наче з цепа зірвалися... Ті комнезами що їм хтілося, те й чинили!.. Це таке було, наче подурів народ, Їй-Богу...

Він понуро кивнув.

– Таке всі розповідають...

– Тато мій опухли, – помовчавши, знову заговорила баба, – й лежали на печі... Прийшла Дзякунка з комсомольцями шукати хліб. Це був лютень, остатня заготівля – тоді вимітали все, що восени не здужали вигребти... щоб у них душу одібрало! А в нас же ж у хаті хоч запали... То Дзякунка вхопила макогона, стягла батька на піл... та як увалила по голові – тут він і Богу душу оддав!..

– Я одного не можу втямити, – озвався по хвилі Юр, – як оце таке могло коїтися?

– Ніхто сього вже не втямить... – тихо відказала баба – Щоб се второпати, треба той час пережить!.. – Вона знову помовчала. – Дзякунка ще жива, між іншим...

– Ну?! – не повірив Юр.

– Вісімдесят штири годи вже, а вмирати й не думає... Оце на проводи зійшлися люде коло тих кагатів, де з тридцять третього мерці лежать, коли ж і вона шкандибає. Прийшла та й крашанки собі в торбу з могили цупить, уявляєш? Тут Лебедиха як напнула її мокрим рядном: ти, убійнице, каже... стерво ти комсомольське, ти оцих людей голодом виморила – та ще хочеш і теє од них забрати, що на помин душі принесли?! Іди, каже, іди звідціля... щоб твій і слід запався! – Баба замовкла. – О, їх дідько не бере, цих активістів... он і Багрій ще живе, котрий буксирами заправляв...

– Директор?

– То він уже після войни директором школи зробився... а в тридцять третьому його поставили уповноваженим по заготівлях! Ой і запеклий же комуняка був...

– Та знаю я! – зітхнув Юр і, підвівшись...

ГЛОСАРІЙ. Ой над лісом над лебедином огняна мітла летить. Вийду я на кремінну гору, запалю громову свічу, стану огняну мітлу просити-заклинати. Ти, огняна мітло, Коштрубова донько! Сядь на кремінній горі, забери мене, босорканю-чакунку, понеси на Вкраїну до роду мого. На Вкраїні ріка в чистім полі біжить, над тою рікою червоне село стоїть. На тім селі серп та молот, а в тім селі смерть та голод. Бистру річку я перебреду, свого роду питатися прийду. Аж стоїть на дверях активіст – щоб ще тільки роги йому да хвіст! – «Активісте комуняцький, а де ж рід наш козацький?» – «Не літай, рожденна відунко, не шукай, свого роду в Україні не питай – я його із хати виганяв, на морозі да холоді погибати кидав, у сирую землю до їдної души закопав... щоб його і слава на білім світі полягла, щоб тілько Совдепія по всенькій землі цвіла!» – «Ой ви ж, активісти, ой ви ж, комуністи, кобилячої голови діти! Згиньте ж ви, пропадіть, в бездонну Отхлань ідіть – там ваш батько Лєнін у чорній смолі янчить, матка ваша Карла-Марла в огненній печі шкварчить. Тут ви більше не гулятимете, крови нашої не смоктатимете – скоро діти козацькії до зросту дійдуть, комуністів да комсомольців за шкуру візьмуть, будуть їх різати, вішати, четвертувати, за душі невиннії одплату давати...»

... ото, значить, автобуси на село ще не поїхали, а люде як поприходили з базару, то й сидять собі на лавочках чи позбиралися кружками да й балакають про те да про се; гамір на майдані такий: диспетчер у мікрофон щось викрикує, мотори вурчать да чмихають синім димом; а довкруги той асфальт, сірий та засмічений, і кіоск із ситром обіч, і недопалків скрізь валяється,– звісно, як у базарний день.

Але дядько того чоловіка зразу примітив. Вже ж і води втекло від тих пір, а всьоднак признав, допіру на нього подивився, та й говорить хлопцям – вони всі троє там були.

«Оно, – каже, – бачите того морданя?» «Ну, бачимо», – кажуть. А він тоді аж посірів на лиці. «Так оце, – каже, – діти... оце ж, хлопці, той, що кодло наше в голодовку вигубив!»

Ну, вони й підходять до нього. «Так це ти, – питають, – такий-то?» «Ну я! – каже. – Та й що?»

Господе, як не кинуться ж вони на нього тоді вкупі – а страшне, що там почало коїтися! а до землі не дотулявся, недолюдок, як стали його коло тої автобусної місити да ногами підкидати! тут і люде наскочили, й міліціонери – куди там! «Геть, – кажуть, – геть звідціля! він рід наш зо світа звів, комуняка проклятий!»

А що всі троє дорослі вже були та при силі – то змолотили, що й до районної лікарні не дожив... так йому, душогубові, й жаба цицьки по дорозі дала!

... в береги. Од річки потягло криничною свіжістю; тут, у долині, де густо поросло татар-зілля, болотяні півники та ріжне деревляччя, було холодніше, як на узвишші, й низьке осіннє сонце, золотими стягами просотуючись крізь голі віти, ледве-ледве торкалося його щоки; а стежина все плутала вільглою луговою низиною, то плигаючи через кладку, яка була перекинута на той берег, то завертаючи в густий рогіз у чоловіка заввиш, а то зненацька огинаючи розчахнуту громом вербу, яка так давно лежала поперек дороги, що геть поросла мохом; і що далі він заходив у це річисько, накрите низьким купчастим хмар’ям, то вищими й темнішими видавалися шелюги, які нестримною повінню почали вихлюпуватися аж на левади, а стежка дедалі частіше губилася в жорсткій різучій осоці, яку не косили вже кількоро літ заспіль, аж врешті він завважив, що й городи, які видніли по сей і по той бік долини, орються насилу через один і на декотрих уже давно розрослися бур’яни і густий вільховий запуст. Простуючи над самісінькою водою, він став придивлятися пильніш і за кілька хвиль із подивом переконався, що в багатьох двориськах ніхто не живе і хати геть завалилися, жалюгід поперехняблювавши чорні потрухлі стріхи. Він понурив голову й, уже не розглядаючись наокіл, наддав ходу; тим часом стежка звернула о ліву руч, гадюкою метнулася поміж верб’ям – зненацька щезла у хащах молодої таволги.