Текст книги "Тема для медитації"

Автор книги: Леонід Кононович

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 16 страниц)

– Правди?! – перепитав Стоян. – А кому вона потрібна, оця правда, – зараз, через двадцять років? Ви думаєте, комусь буде цікаво знати про ваші діла? Про те, хто і як поводився на допитах чверть сторіччя тому?

– Ти про кого?..

– Про тебе... і таких, як ти! Всі ви живете в минулому, ясно? Це не ви побудували незалежність – це ми побудували її... ми, ті, кого ви прозиваєте новими українцями! Й вам тут місця немає, давно вже пора зрозуміти!..

Юр замислено покивав головою.

– Он воно що! Значить, ця Україна – держава комуняк, провокаторів і кагебістів... ти це хтів сказати?

– Та облиш... облиш ці прізвиська – їх давно вже ніхто не розуміє!

– І ти працював на них цілих п’ятнадцять років? А Леляна про це не знала?

– А вона про це ніколи й не дізнається!

Юр зненацька розреготався.

– Ні, друже... дізнається! Тому що я зараз піду і розкажу їй про все. Й вона вже не буде твоєю, зрозумів? І моєю, звичайно, теж...

Стоян відступив крок назад.

– Ти нікуди не підеш!.. – він одкинув полу шкірянки й дістав із-за пояса пістолет. – Бо я застрелю тебе, нацюго! І все буде шито-крито...

– О-о-о... – насмішкувато сказав Юр, слідкуючи за пістолетом. – Та ти крутий, виявляється!..

– Я уб’ю тебе, куркульський вилупку... – шепотів Стоян, і зброя плигала у нього в руці. – Колись мій дід убив твого... бо та наволоч колотила людей! А тепер я так само розквитаюся з тобою... щоб ти не ліз у моє життя!

Юр зневажливо посміхнувся.

– А казав... казав я колись Леляні: яблуко від яблуні недалеко падає! – Він підняв голову, й очі його раптом зблиснули. – Ти краще глянь, хто ззаду он стоїть!..

Стоян розгублено зиркнув через плече. Ствол перемістився вбік і відразу ж хитнувся у зворотньому напрямку, – але Юр плигнув уперед і, коротко хекнувши, вдарив по ньому ногою. Зброя підлетіла вгору і, перевернувшись, упала на землю. Розвертаючись у повітрі, він щосили вгатив Стояна у живіт і, коли той повалився додолу, нагнувся й узяв пістолета до рук.

– Гарну штучку десь вискіпав... Багацько грошей заробляєш, еге? – Це був глок-18 – з двома запобіжниками, самозведенням і магазином на шістнадцять набоїв; таку зброю він бачив тільки в людей зі штабу Радко Младича. – Лише одного тобі до неї бракувало, Стояне... розуму!

Юр узяв пістолета за ствол і, замахнувшись, пожбурив у бур’яни.

– Значить, хтів повторити подвиг свого діда? А т-ти ж, покидьку більшовицький! Що ж, здихай... а я піду, піду до неї! І розкажу про все, як було, – щоб вона й мертвого ненавиділа тебе, тому що пов’язала своє життя зі стукачем!..

Він спускався провулком, не бачачи перед собою нічого, крім густої чорнильної пітьми, й що далі він простував у діл, то дужче й дужче охоплювала його якась незбагненна втома, в якій поволі згасали всі думки й бажання. Дійшовши до закруту, він урешті спинився й, закинувши лице до неба, де стогнав і ревів буревій, раптом утямив, що йому немає куди йти. Абсурдність ситуації, в яку він сам себе загнав, нарешті побачилася йому з такою очевидністю, що він геть розгубився. Про що він буде говорити з Леляною? Про минуле? Але ж воно пройшло і більше ніколи не повернеться! Про майбутнє? Але ж у нього немає майбутнього – він стоїть перед межею, за якою починається ніщо, й за день чи два йому доведеться покинути цей світ! Про любов? Але ж вона перетворилася в ілюзію, фантом, і воскрешати бодай спогад про неї – значить, говорити з примарою, якій уже немає місця на цій землі! Адже з того дня, коли вони розлучилися, втекло стільки часу, що він побачить людину, яка змінилася до невпізнання! Адже ніколи, ніколи не повториться те, що було колись... Отак він стояв і не знав, що ж робити далі, аж біля двориська, гаркнувши, завівся двигун, і по верхівках дерев, наростаючи, ковзнуло жовте сяєво фар. Значить, я не вбив його, з полегшенням подумав Юр... слава Боїу! Шум двигуна зближався; нарешті з-за повороту блимнуло світло, яке зненацька залляло всенький узвіз, і довкруги стало видно майже як удень, і коли він побачив це, то відступився під кручу й став, одкидаючи на дорогу довгу потворну тінь, але авто мчало просто на нього, і він утямив це в самий останній момент коли решітка радіятора була за яких півметра од його коліна. Рефлекси спрацювали за якусь чверть секунди: він плигнув простісінько на капот, гримнувся всеньким тілом об дах і, ковзнувши по ньому, перелетів на той бік. Стрибаючи, він розбив ногами лобове шкло; нічого не бачачи, Стоян шалено крутонув кермо, а тоді натиснув гальма; однак було пізно, й авто, завищавши гальмівними колодками, на повному ходу вгатилося у тверду глинясту кручу.

Капот зім’яло; пролунав страшенний гуркіт і виск понівеченого металу; звівшись на лікоть, Юр побачив, як з мотора повалив дим, а потім у салоні затанцювали багрові язики полум’я.

Стоян застряв між кермом і сидінням; він борсався й борсався, намагаючись вирватися з тісної коробки авта, одначе кермо впиралося йому в груди, й коли машина почала горіти, він страшенно закричав, обома руками відбиваючись від огню, котрий охопив його з ніг до голови; й тоді Юр засміявся, сидячи на дорозі й наглядаючи, як жовте вировисько полум’я з ревом і гудінням вихлюпується крізь вікна, і сміявся дужче й дужче, – аж попід ребрами зненацька щось неначе відірвалося од того сміху, й він захлинувся, почуваючи, як легені заливає щось липке й солоне; а коли авто вибухнуло стовпом сліпучо-білого вогню, то він закашлявся і кров бурхнула йому на груди, й потекла додолу, звиваючись у пилюзі довгими чорними патьоками...

... та з певністю можна сказати тільки одне: смерть – це темний об’єкт, який лежить у центрі незримого кола. Людина живе доти, доки перебуває по цей бік межі; вона жива й тоді, коли зупиняється на краю оцього містичного кола, накресленого якоюсь могутньою рукою; однак переступивши цю границю, вона помирає, хоча навзір може й далі виглядати живою. Вирізнить таку істоту з-поміж загалу можуть лише дуже досвідчені медики або ж ясновиди, яких зазвичай прозивають ворожбитами, – перші помічають ознаки, що свідчать про загасання біологічних процесів, другі бачать самісіньку смерть, яка стоїть за плечима і чекає на свою жертву. Інколи смерть сповіщає про свій прихід: той, хто увійшов у це містичне коло, бачить сон, або ж видіння, котре тлумачиться ним, як поява смерти. Людину, яка ступила на межу, можна ще врятувати; людину, яка побачила свою смерть порятувати неможливо, бо насправді вона вже мертва; переступивши містичне коло, вона увійшла в зону смерти і рухається до центру, де причаївся безформний темний об’єкт. Що наступає далі, не знає жодна жива душа. Дехто каже: пробудження. Інші кажуть: нове життя. Ще хтось каже: розпад тіла й свідомости, деструкція, хаос... З певністю на це запитання не може відповісти жодна людська істота; й саме у цьому криється трагізм нашого буття, яке завдяки своїй невизначеності видається позбавленим сенсу, жорстоким і сповненим страшного чорного абсурду.

VIII

... отямився посеред цілковитої темряви. Нічого не розуміючи, він струснув головою, а тоді ширше розплющив повіки – й нарешті уздрів сліпий квадрат вікна, який насилу вирізнявся у глухій пітьмі, й поволі збагнув, що він перебуває в хаті, що тіло його важке й негнучке, мов камінь, і треба прикласти неабияких зусиль, аби поворухнути ногою чи рукою. Свідомість продовжувала метатися по всіх усюдах, не тямлячи, що ж це пробудило її до життя; й тоді за вікном знову пролунав тонкий нестерпний крик, який тональністю скидався на дзвін кришталевої чаші, – й зачувши цей поклик, він хутко зірвався на ноги і спинився, почуваючи, як дрібно-дрібно тремтять руки.

Пора, сказало щось у глибині його свідомости.

Він безтямно заозирався навкіл, а далі, рухаючись немов сновида, підійшов до покутя й дістав із-за образів тяжкий згорток. Папір зашурхотів у його руках, порушуючи тишу голосним лопотінням – і серед глухого мороку засяяло, заструмувало червоне, мов жар, намисто, яке палахкотіло ізсередини своїм власним огнем. Якусь хвилю він дивився на нього, силкуючись пригадати, що ж це таке й навіщо воно йому здалося б, а відтак поклав його до кишені, застебнув її і, хилитаючись із боку на бік та грюкаючи дверима, потяг надвір.

Перші кроки далися йому з величезним трудом; але що далі, то легшим і легшим ставало тіло, й коли він вийшов із обійстя і, спинившись на кручі, побачив унизу темну стягу провулка який петляв поміж дерезою, то його пійняло таке почуття, наче увесь він зітканий із палючої огнистої субстанції, яка вчинила його невагомим, і тіло його летить у просторі, сливе й не торкаючись ногами твердої холодної землі. Отак, не тямлячи себе від захвату й здивування, він проплив над провулком, поминув обсмалене урвисько, де розбився Стоян, – авто вже прибрали, й тільки здорова чорна пляма темніла на тому місці, – а далі вийшов на сошу, й за мить перед ним стало видно дерева, що поросли біля вигону, а вгорі, у безодні розколошканого нічного неба, – силует стрімкої височезної церкви з трьома золотими маківками і здоровезною дзвіницею.

Угледівши цю дивовижу, він зупинився, наче укопаний, – адже недавно тут був порожній стирлований вигін і в якийсь момент йому подумалося навіть, що цю споруду звели за яких два дні; однак, підійшовши ближче, він утямив, що це ота стара церква, яка врізалася йому в пам’ять іще з дитинства, – оздоблена вигадливим ліпленням, із грубими залізними гратами на вікнах і величезними дверима, котрі зараз були розчахнуті навстежень.

Безгучно рухаючись у холодному сивому просторі, він піднявся вичовганими камінними східцями на паперть – і спинився, заглядаючи у дверний прочіл.

У церкві правилося. Стоячи біля порога, він чув, як потріскують ґноти здоровецьких воскових свіч у ставниках, як гучно і протяжно лунають врочисті баси священиків і як під самісіньке склепіння злітають голоси півчих, виводячи слова священних псалмів. Люду на службу прийшло стільки, що було не протовпитися. У химерному жовтому напівмороці він бачив тільки голови й плечі, а потім придивився й відчув, як усередині поворухнулася невиразна тривога: усі ці люди були вбрані у старосвітську одіж, яка вийшла з ужитку ще як він був малим, – свити, кунтуші, сіряки... Він загледів, що жінки в церкві стоять окремо, а чоловіки стрижені так, як стригла його баба в дитинстві, себто над чолом у кожного з них був чуб, який прозивався оселедцем. Дівчата усі як одна, були у вінках, а молодиці – в намітках або якихось дивних уборах, котрі скидалися на кораблики. Й урешті він помітив, що багацько людей убрані в сучасну одіж, та всі вони губилися у юрмі і видавалося, що цей люд становить одну монолітну масу.

Трохи постоявши на паперті, він подався вперед і ступнув у дверний прочіл. Це вдалося йому на превелику силу; враження було таке, наче він зробився малий-малий і знову лізе через поріг, якого йому не здолати. Він зібрав остатні сили і спробував переступити цю межу; грубі армійські черевики рипнули, і якась постать озирнулася на той звук, а тоді відокремилася від юрми і метнулася до дверей, застережно піднявши долоню.

– Ти куди се?! – тихо поспитала вона.

Юр безтямно посміхнувся і раптом побачив, що перед ним стоїть баба Лепестина.

– А чого... – обізвався він, хапаючись за одвірок. – Я ваш... я теж хрещений!

– Тобі сюди не можна! – строго сказала баба, заступаючи собою двері. – Ану геть звідціля... хутко!

– Мені немає куди йти... – криво посміхнувся він.

Баба озирнулася, а тоді вибігла на паперть.

– Ходімо!.. – сказала вона, тягнучи його вниз по східцях.

Вони простували вузьким зміястим проваллям. О ліву руч і о праву здіймалися кручі, посновані плетивом сухого плюща. Мла клубочилася і текла, неначе дим у челюстях печі. Було тихо, й тільки у вухах тріщало й тріщало, неначе ламався пересохлий хмиз. Баба йшла так хутко, що він ледве за нею встигав. Аж ось провалля звузилося. По плечах пронизливо й гостро зашурхала дереза, що звішувалася з кручі. Ще мить – і він побачив долину, а в ній річку, верби й місток із грубих замшілих колод. А вище, на горі, світилося одним-одне вікно.

Вони перейшли через місток, поминули криницю і притьма піднялися у двір.

Він спинився, не знаючи, що ж робити далі, – а тоді обернувся й побачив, що баби Лепестини десь не стало. Не дуже здивувавшись із цього, він перевів погляд на двері, збиті з грубих дубових дощок, і зрозумів, що мусить зайти в них і часу для цього зосталося небагато, бо все воно зараз щезне – й місток, і хата, й увесь оцей недвижний зачаклований світ. Гримнувши холодним язичком клямки, він ступив до сіней, помалу розчахнув хатні двері, які виявилися такими тяжкими, що замалим не повалили його з ніг, – і вздрів перед собою темряву, котра то відступала, то кидалася уперед, переснована сполохами вогню, і піч, із якої струміло сліпучо-біле сяєво, і темну постать, котра, схилившись над столом, знай місила й місила тісто.

Й тоді він мовби повернувся з неба на землю й відчув, що ноги його тяжкі, мов гирі, що в роті запеклася густа солона кров, що в грудях із кожним віддихом хлюпають і харчать відбиті бебехи, – а по тому біль, що ніби вже відступився од нього, раптом повернувся знову й вибухнув із такою силою, що він поточився уперед і вхопився за край стола, не в змозі утриматися на ногах.

– Ну, що, – поспитався він, цідячи слова крізь міцно зціплені зуби, – пора?

Баба підняла голову. Хустка запинала її по самісінькі очі, й верхня половина обличчя тонула в тіні.

– Я нічого не могла вдіяти, сину!.. Я так просила за тебе, так просила... а мені й кажуть: хай іде до тієї, золотокосої, – тільки вона його порятує, як захоче!

– Пізно... – прошепотів Юр. – Дороги розійшлися!..

Баба покинула місити і старанно пообшкрібала тісто з рук.

Затим підійшла до печі й, діставши рогачем горня, хлюпнула у кварту якогось чорного варива.

– Пий! – звеліла вона.

Він узяв обіруч кварту і почав через силу ковтати гірке пійло, від якого у перший момент йому аж язик задуб; одначе за хвилю всеньке тіло струсонув такий могутній нутряний поштовх, що він замалим не впустив кварту на долівку, а по тому кожна його жилка заспівала, забриніла, мов напнута струна, й перед очима забігали барвисті геометричні візерунки, а в вухах залунали голоси якихось незнаних птахів...

... тепла осіння ніч, і вони простували через поле, й золота стерня шурхала й ламалася у них під ногами, а попереду над улоговиною сходив місяць, круглий і червоний, неначе яблуко; Леляна йшла поруч, і йому видно було її лагідний м’який профіль, і пасма золотих кіс, і маленьке вушко із крихітною сережкою; й коли він утямив, що знову бачить її, то відчуття неймовірного щастя захльоснуло його з такою силою, що він аж затремтів.

– Значить, ми ніколи не розлучалися? – не вірячи своїм очам, поспитався він.

– Ніколи, ніколи... – відказала вона, пришвидшуючи крок.

– Значить, це був сон... мара?

– Мара, мара... – відказала вона, пришвидшуючи крок.

– Значить, не було тих бісів із червоними квитками? Й того чорного авта, яке повезло тебе назустріч смерті, не було теж? Й тої сірої кам’яниці, де ти обпекла мене презирством і ненавистю, не було... правда?!

– Не було, не було... – відказала вона, пришвидшуючи й пришвидшуючи крок і не дивлячись у його бік.

Він глибоко відітхнув, почуваючи себе так, наче його душа вирвалася із безодні темних вод на білий світ, і простягнув руку, й хтів було доторкнутися її долоні, щоб відчути кінчиками пальців м’яку гарячу плоть і переконатися в реальності того, що бачать його очі, – але контури її постаті раптом задрижали й почали танути, мов дим, поволі обертаючись у ніщо.

– Леляно! – іще встиг крикнути він...

... мисник біля дверей. Вичовгана лава. Й темна постать за столом, котра сумно хитає головою, дивлячись на нього з-під хустки, яка відкидає тінь на пів її лиця.

– Пий! – сказала вона і знову налляла на дно густого пійла.

Юр підняв кварту й, закинувши голову, став ковтати гірке-гірке вариво, та цього разу воно було червоне, ніби кров, і в очах відразу ж почало ясніти, наче хтось протер ганчіркою запітнілу шибу, а контури предметів стали різкими і немов би задрижали на гранях, і перед ним чітко і ясно постало: піч, із якої ллється повінь сліпучо-білого сяєва. Грубелецькі сволоки під стелею, де звисають пучки пересохлого зілля...

... і дві ляльки з тіста, що сидять на лаві.

Тиша текла й текла, наче пісок; аж під стелею пролунав такий звук, наче луснула напнута струна, – і ляльки стрепенулися й ожили.

І перша лялька поспиталася в другої:

– А ти пам’ятаєш, як ми уперше зустрілися з тобою на цім світі і збагнули, що любили одне одного в минулому житті?

– Ні, не пам’ятаю... – сказала друга лялька, не підводячи голови.

І перша лялька знову поспиталася в другої:

– А ти пам’ятаєш, як ми ішли вулицею отого заклятого міста і я вперше назвав тебе іменням, яке ти носила ще за тих часів, як і міста цього не було?

– Ні, не пам’ятаю... – сказала друга лялька, не підводячи голови.

І перша лялька востаннє поспиталася в другої:

– А ти пам’ятаєш, як я вперше поцілував тебе коло тої криниці, де за сім віків перед тим перетнулися наші долі, – й зав’язалися у такий вузол, що й понині не розплутати його?

– Ні, не пам’ятаю... – сказала друга лялька, не підводячи голови.

– Як же ж ти могла забутися!.. – вигукнула перша лялька.

І друга лялька підняла голову, й подивилася першій у вічі, й відказала:

– Не судилося...

І знову запала глуха сіра тиша, в якій чутно було тільки гуготіння вогню; а далі він побачив, що ляльки поволі починають віддалятися одна від одної, відсовуючись у протилежні кінці лави, – й тоді холодний жах шарпонув його серце, й він крикнув:

– Стійте! – і схопив їх обома руками, і поставив лицем одна до одної; але вони почали осідати, потворно деформуючись і втрачаючи усяку подобу, – й він уздрів, що в руках у нього сира глина, прах, тлін...

... мисник біля порога. Вичовгана лава. І темна постать за столом, котра сумно хитає головою.

Й утретє налляла вона йому гіркого питва, й коли він підняв обіруч залізну кварту, то угледів, що вариво біле-біле, наче молоко; а далі вона йому сказала:

– А тепер біжи... біжи! Як переймеш її сього разу, то вона буде твоєю!..

... ясно-рожева стяга, що займається над полями. Небо, високе та дзвінке, як буває тільки морозяного ранку. Й далека нитка дороги, де швидко-швидко простує тендітна постать у голубому плащі.

– Леляно! – щосили гукнув Юр, стоячи на узвишші, яке поросло колючими будяками.

Постать і не озирнулася. До неї було дуже далеко, й голос летів і падав, неначе підстрелений птах.

Він зміряв оком нерівне поле у золотій стерні, а затим з розгону спустився в діл і побіг наперестріч. Коли він опинився в улоговині, дорога щезла з поля зору, а десь поруч озвався журливий голос, який почав ледве чутно співати:

 
Засипана криниченька
золотим піском.
Засватана дівчинонька
з другим козаком.
Ой жаль, жаль не помалу!
Любив дівчину змалу,
любив дівчину змалу,
любив – та й не взяв.
Ой жаль, жаль!
 

Спотикаючись і падаючи, він видерся на гребінь, склав долоні човником і знову загукав:

– Леляно-о!

Постать ішла й ішла, не обертаючи голови у його бік, і видно було, як летять за вітром довгі золоті коси.

 
А вже з тої криниченьки
орли воду п’ють.
А вже тую дівчиноньку
до шлюбу ведуть.
Ой жаль, жаль мені буде!
Возьмуть її люде,
возьмуть її люде,
моя не буде.
Ой жаль, жаль!
 

Він знову побіг, і вітер свистів йому у вухах, а нерівне горбкувате поле плигало вгору-вниз, поволі затягуючись прозорою млою, – а невидний голос усе звучав і звучав, тоскно відлунюючи в барабанних перетинках:

 
Один бере за рученьку,
другий за рукав.
Третій гляне, серце в’яне:
любив – та й не взяв!..
 

Він біг і біг, але відстань мовби й не зменшувалася, а серце гамселило, замалим не вискакуючи із грудей; аж врешті він знову спинився й, насилу хапаючи віддих, утер спітніле чоло.

 
Ой як стали на рушничок:
«Тепер ти моя!»
Вона стала, заплакала:
«Неправда твоя»...
 

– Леляно-о... зачекай! – заволав Юр, і вітер підхопив його крик і поніс над полями, перетворюючи його в хаотичний набір звуків. А вона усе йшла і йшла, чітко й рішуче махаючи рукою; й він подумав, що її вже ніщо не зможе спинити, й знову побіг, – але вже не так хутко, щоб до часу не ухоркатися.

 
Як наділи царський вінець:
«Тепер ти моя!»
Вона стала, заплакала:
«Неправда твоя»...
 

Він гнав і гнав, конвульсивно хапаючи повітря і наглядаючи, як дорога поволі зростає, а тендітна постать у голубому плащі починає зближатися; ось він укотре спустився в улоговину, впав, зашпортнувшись у лисячій норі, знову схопився на рівні, здерся на гребінь – і раптом побачив, що дорогою котиться авто.

Постать у голубому плащі зупинилася й, одступивши на узбіччя, підняла руку.

– Леляно!.. – щодуху крикнув він, але вітер поніс його голос убік.

Авто загальмувало. Видно було, як постать нахилилася до вікна. Потім розчахнулися дверцята, і вона сіла на заднє сидіння.

– Леляно, зачекай... адже це назавжди! – з останніх сил заволав Юр.

Дверцята зачинилися. Авто рушило з місця. Видно було, як воно пірнуло в улоговину, далі вихопилося на узвишшя, а тоді наддало ходу – і, здіймаючи шлейф холодної сірої куряви, поволі сховалося за переліском, який темною кострубатою смугою вирізнявся на тлі рожевого овиду.

Довкруги запала в’язка мертва тиша. І тільки голос жебонів і жебонів, ледве чутно промовляючи остатні слова отої пісні:

 
Як наділи шлюбний перстінь:
«Тепер ти моя».
Вона стала, відказала:
«А вже ж нічия!»
Ой жаль, жаль не помалу!
Любив дівчину змалу,
любив дівчину змалу,
любив – та й не взяв.
Ой жаль, жаль...
 

... поле, яке поволі почало танути й розпливатися, мов дим, а з каламутної жовтої товщі, яка завирувала ув очах, знову стало випливати: покій, осяяний відкидами сліпучо-білого полум’я. Довжелезна вичовгана лава, що тягнеться від покутя аж до мисника. Й постать за столом, яка сумно дивиться з-під хустки, що закриває їй половину обличчя.

– Ну що ж, – сказав Юр, спираючись долонями на стіл, – пора, так пора!..

Й допіру він промовив ці слова, як у стіні зненацька десь узялися розчинені двері, а за ними він побачив рівнісіньку площину, осяяну мертвотно-білим світлом, і на тій площині було накреслене геометрично правильне коло, а посеред того кола він побачив темний безформний об’єкт, що не мав аналогів з-поміж предметів і явищ матеріяльного світу; й угледівши його, він ступнув було до тих дверей, – але баба вхопила його за плече.

– Стій!.. – звеліла вона.

Двері щезли. Він безтямно подивився наокіл і побачив, що в хаті зробилося темно і з печі ледве-ледве одсвічує червоний жар, од чого стіна й частина стелі немов би облиті кров’ю.

– Дай руку... хутчій!

Вона взяла його за мізинець лівої руки і, нахилившись, почала швидко-швидко шепотіти якісь незнані слова. Спочатку не відбувалося геть нічого, а потім він почув, як під стелею починає звучати могутній акорд, неначеб грає велетенський всесвітній орган, і музика ця лунала гучніше й гучніше, аж врешті йому зробилося страшно, як ніколи в житті, й він хтів було висмикнути руку, та рев уже звучав дужче від грому, і стіни задвигтіли, а всенька хата почала рипіти, хилитаючись туди-сюди, немов од землетрусу; а потім на нього звалилася чорна пітьма...

.............................................

й переступили вони перший поріг, і їх пропустили, й переступили вони другий поріг, і їх пропустили, й переступили вони третій поріг, і розчинилися перед ними ворота, які стерегли три діви простоволосі, наймення котрих не вимовляються. Й за тими ворітьми побачили вони залу, що не має ні початку ані кінця, а в тій залі побачили величезну білу постать, що сиділа на камінному троні, вирубаному в стрімкій чорній скелі.

Й розум його похитнувся, і він скрикнув, і впав на коліна, затуляючи долонями обличчя, а невидне вояцтво зареготалося, засвистіло і забряжчало оружжям у тьмі, скажено тупаючи ногами.

– Матінко Морано, – ледве чутно пролунав над ним тихий голос, – прийми у службу мого унука Юра!..

У залі запало мовчання. Час уповільнив свій плин, і секунди насилу текли, падаючи неначе краплі води в підземеллі; а затим у глухому чорному безгомінні задудоніли тяжкі повільні кроки, які лунали дужче, дужче й дужче, аж хтось пхнув його у груди, і шарпонув за підборіддя, підводячи лице угору, – й увіччю, неначе полум’я, хльоснув погляд, який скував його серце і розум нелюдською волею.

– Наш він, – громом ударило у пітьмі, – бо на нім Коштрубове свастя горить!

І знову заревла, і зареготала, і затупотіла невидна рать, шалено брязкаючи мечами і гупаючи в щити; аж пролунав такий звук, наче урвалася невидна струна, – і все стихло.

Він розплющив очі. Довкруг стояла пітьма, густа і чорна як вугіль; і в тій пітьмі поволі прорізувався тонкий сліпучий промінь; він зростав, бризкаючи навсебіч дрібними іскрами, аж перетворився у тяжкого дворучного меча, який поволі опустився на його плече – й він відчув, як у тіло його вливається потуга, про яку він уявлення раніше не міг мати, і голоси під склепінням заспівали могутні врочисті хорали, вітаючи його душу, яка пробудилася до нового життя.

І з високої високости пролунали слова:

– Встань, оружний волхве, лицарю Матери Морани!

Він підвівся і, випроставшись, гордо закинув голову. І зала, і тьма, і велетенська чорна скеля щезли. У цілому світі лишилися тільки він – і Та, що Сидить на Троні. Й подивився він у її обличчя, й побачив, що це – Велика Мати.

.............................................

Над пожухлою стернею сходило криваво-червоне сонце. Ранок був морозяний, і в прозорому студеному просторі добре видно було річечку, скуту молодою кригою, верби, які блищали від ожеледі, неначе вилиті зі шкла, й білі коробочки хат, розкидані по схилах долини. Юр поволі піднімався на гору; кожна клітина його тіла неначе співала од утіхи, аж сам він дивувався із того, бо упродовж останнього року відвик отак гостро відчувати повноту буття. Цілий світ бачився йому тепер в іншому світлі, так, наче він дивився на нього з високої височини, – й те, що вчора було незмірно важливим і становило проблему чи не світового значення, зараз видавалося мізерним і смішним. Він почував себе причетним до таїни; його розум іще відмовлявся вірити в те, що сталося цієї ночі, та підсвідомість була наповнена новим змістом і новою потугою, яка ще мала розкрити свої можливості. Отак він пройшов один закрут, і другий, і поминув темне згарище під кручею, де розбився Стоян, і вже почав було минати двір баби Лепестини, аж угледів, що біля воріт стоїть авто, а на обійсті туди-сюди вештаються люди. Двері в хату були розчинені навстежень, і з сіней викидали надвір якісь дошки.

– А шо це тут коїться? – поспитався він у молодиці, котра вийшла з хвіртки.

Вона обернула до нього червоне обвітрене лице.

– Баба Лепестина вмерла! А ти що, не чув?

– Та звідки!..

– Сьогодня вночі Богу душу оддала! – Молодиця перехрестилася. – Он і дошки викидають на домовину...

– Он воно що!.. – пробурмотів Юр.

Він трохи постояв коло воріт, а тоді понурився й поволі почвалав провулком. Значить, один тільки я й зостався на цій горі, подумалося йому. Але як же ж тепер жити далі... Його свідомість знову неначе розкололася: одна частина її напоєна була тою страшною містичною силою, яку він отримав у дарунок, й не стільки бачила, як відчувала своє призначення у цім світі; а друга не вірила в ту силу, боялася її й прагла надалі зоставатися жалюгідним «я» пересічної людини, яка хоче без клопоту дожити свого віка. Він увійшов у ворота і, спинившись насеред обійстя, закинув лице до неба. Якийсь жаль, і туга, й розгубленість од того, що життя знову розламалося, немов крижина, і якась частка його утрачена безповоротно, пійняли усеньку його істоту. Не знаючи, що ж робити далі, він обвів безтямним поглядом обійстя й побачив, що на хаті, на деревляччі й на воротях – скрізь яскріє ожеледь. Час від часу повівав колючий морозяний вітер, і тонке галуззя дерев починало стиха дзвеніти, неначе воно було зі шкла.

І в тому передзвоні раптом пролунав голос, який линув десь ізверху:

– Людська істота не повинна замислюватися над сенсом буття; сприймаючи світ як ріку, що тече, а значить, міняється, вона за визначенням нездатна пізнати світобудову; адже справжнє обличчя дійсности далеке від того, що дається людині у відчуттях. Світ, який воно бачить, – це ілюзія; щоб зазирнути за цю завісу, вона мусить відмовитися від таких категорій, як «початок» і «кінець», «життя» і «смерть», себто вийти за рамки свого призначення й стати деміургом, який існує поза часом і простором.

Він обернувся. На верхівці явора сидів голуб; кожна його пір’їна була неначе кута зі срібла і сяяла, що боляче було дивитися; він заплющив очі; але пронизливий силует горів і горів за повіками; й тоді він розплющився і, подивившись угору, запитав:

– Але що... що ж таке істина?

.......................................

І тоді голуб сказав йому:

– Ти – частка мене. Доторкнися – і ти побачиш: ти – це я. А я – це ти... – Він замовк, а потім знову сказав: – Ти – це я!

– А я, – прошепотів Юр, – це ти...

Він простяг руку – і зненацька побачив дворисько зверху, в якомусь дивному, незнаному раніше ракурсі, й відчув, як пружно гойдається яворова гілка, угинаючись під його тілом, як струмують у ній рослинні соки, як відгукується дерево на його присутність, тремтінням кожної галузки виказуючи тиху світлу радість; і тоді стало йому зрозуміло, що немає страждання для того, хто здатний зіллятися із Творцем.

.......................

... знову став людиною, приреченою жити в абсурдному ілюзорному світі, і голуб уже тонув поміж нерівним білястим хмар’ям, потроху перетворюючись у палючу сліпучо-білу цятку, яка врешті й геть пропала з поля зору; й тільки яворова гілка знай гойдалася і гойдалася, хоронячи у собі спомин про явлення дива. Наступної миті налетів страшенний вітер: явори нагнулися, відчайдушно вимахуючи віттям, бляха на хаті загриміла і стала сторч, а посеред обійстя зірвався вихор, у якому закружляло жовте листя, бадилля сухого бур’яну і холодна сіра пилюга; і крізь рев та квиління буревію стало чутно, як, загримівши клямками та защіпками, розчахнулися хатні двері, як прочовгали через дворище неспішні кроки, й коли він обернувся, то простісінько перед собою побачив лице, половина якого тонула в тіні, яку відкидала низько запнута хустка.

– Ви... туди? – пошепки спитався він.

Вона кивнула. Вихор шаленів, і часом її лице сливе цілком щезало у брудній жовтій каламуті, якою затягло всенький світ.

– А з оцим... що робити? – сягнувши до кишені, він похапцем дістав намисто – і воно заструмувало, загорілося, мов жар, світячись ізсередини своїм власним огнем.