Текст книги "Тема для медитації"

Автор книги: Леонід Кононович

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 16 страниц)

II

... то прокидався, то знову засинав, неначеб виринаючи з глибокої глибини і знову занурюючись у непрозору темну товщу, крізь яку не долинає ані жоден звук, і тільки раз по разу спливаючи на поверхню, краєм вуха чув, як, нагрівшись, глухо потріскують сволоки, і ловив ніздрями запах крейди, якою була помащена груба, і вогкого мотлоху, що валявся по хаті, й жарин, які повипадали з піддувайла й ледве курілися гіркуватим чадом. Крізь приплющені вії видно було, що надворі насилу благословляється на світ; він перевернувся горізнач і, геть відкинувши тяжку ватяну ковдру, під котрою вже давно зробилося гаряче й парко, почав глибше й глибше провалюватися в сон, заколисаний тісною світлицею з образами на покуті і закуреною стелею, яка мовби схилилася над ліжком; і коли він опустився на самісіньке дно забуття, то непрозора темна товща зімкнулася над ним і загучала у вухах високим дзвоном в’язкого мертвого безгоміння...

... снилося: грузьке подвір’я. Калюжі, що блищать мов люстерка. І явори понад обійстям, котрі гойдає й гойдає холодний вітер. А над яворами у високій височині пливуть кудлаті темні хмари, схожі на конопляне повісмо. Він стоїть у сінях. Йому років зо три, не більше. Поріг такий високий, що сягає йому сливе по пояс. Але йому треба вибратися з хати. Він впирається долонями в поріг і задирає ногу. Сіни глибокі, мов яма, й нога зривається. Він падає на долівку, та підводиться й, сопучи, знову лізе на поріг. Вітер гойдає явори, вивертаючи мокре зелене листя. Він уже висадив ногу й, ухопившись за одвірок, намагається вилізти з сіней. Це дуже нелегко, та він мусить це зробити. Він мусить здолати цей поріг. Він повинен вибратися у той білий світ, де мокра земля, і явори, і холодне водянисте небо. Для чого це потрібно, він не знає. Знає лише одне: це конче треба зробити і зараз немає важливішої справи, – а тому вперто лізе й лізе на поріг, хапаючись...

... заколивалося, неначе водорості на бистрині, й почало танути, затягуючись примарною сивою млою, й коли він урешті розліпив повіки, то уздрів: золота сонячна повінь, що вливається у причілкове вікно. Миготливі тіні на стелі, які відкидає знадвору грубелецька стара груша. І якась легкість у всьому тілі, й нестримний захват од того, що все допіру починається і день стоїть як намальований.

– От учителька й послала нас, щоб одвідали Ганю та поспиталися, чого це вона перестала ходити в школу, – жебонів десь поруч монотонний старечий голос. – А була вже весна, й люде мерли, як мухи... було, вранці йдеш селом, а по дорозі то тут, то там трупи валяються... Тільки удосвіта й можна було таке побачити, бо до полудня їх уже звозили на цвинтар!..

– Гордій звозив, хто ж іще!.. – озвався другий голос.

– А певно! Йому ж два трудодні платили, що мерців по селу збирав... От ідемо ми через вигін та й заходимо в обійстя. Вовчиця, ти ж знаєш, коло вигону тоді жила, в Антоновій хаті. Двері незамкнені були, як зараз пам’ятаю... Ми на поріг. Здрастуйте! Здрастуйте. А де Ганя? – Деренчливий старечий голос урвався. Чутно було, як хтось закашлявся. – Аж тут нас немов би правцем поставило... на ослоні під вікном лежить її голова, й коси додолу звисають!..

Настала тиша, й тільки чутно було, як у шибку б’ється муха.

– Як ми кинулися надвір... а матінко рідна! Ніби подуріли – їде Гордій драбиняком, а ми простісінько під коні! Трохи й самі життя не стеряли...

– Той Гордій теж був добрий! – озвався другий голос. – Такого людей живцем у кагати повкидав...

– А Югину! А Христю! А Степанового батька хто ж одвіз, як не він? Степан у Мурманському офіцером служив та й прочув, що на Вкраїні голод. Приїжджає в село, а батька вже на цвинтар звезли. Він туди, коли ж гукає щось із кагата... Насилу живого витяг!

– Степанів батько потім і Гордія пережив!

– А все того, що Гордій Бога не боявся! Загадали йому норму – двадцять мерців. А воно ж у день одного чи двох і не добереш... То він тяг на воза й тих, котрі ще духа не рішилися! Це я, каже, за тобою ще раз буду приїжджати?!

– Але Господь його й покарав!

– Та вже ж! А все за ті хрести, що з цвинтаря привіз...

– Які хрести?

– А що ними піч топив! Ніде ж і галузки було взяти, ти ж знаєш! То він якось поламав хрести на могилах, привіз цілу хуру та й накидав у піч... Коли ж слухає – а щось наче співає! Та так протяжно, хором, неначе у церкві... Він туди по хаті, він сюди, аж у піч зазирнув, – а то хрести співають людськими голосами!

– З нами сила і міць Господня!

– Він тут і ума рішився. Як зараз бачу, така зима люта да холодна... а він іде по вулиці босий – і в кожного просить прощення! Простіть мене, каже, бо я Господа зневажав і живі душі закопував у землю! Простіть, каже, бо я сатані служив і з комуняками, чортами червонопузими, лигався... А народ то сміється, то відхрещується од нього. Коли вдосвіта їхали люде на базар, аж дивляться – висить Гордій скрай шляху на берестку!..

– Собаці й смерть собача! Скільки ж вони люду виморили в той год... щоб їх і кість непрощена була!

Він звісив голову з ліжка й побачив, що коло столу сидить бабуня, а навпроти – баба Лепестина, висока та здорова, мов гайдамака.

– А хто виморив, бабцю?

Бабуня неуважно подивилася на нього.

– Більшовики... хто ж іще!

– А хто такі більшовики?

– То такі погані люде, сину!

– Бо вони погані слова кажуть? Через те вони погані, еге?

Бабуня зітхнула.

– Вони людей гублять! Он і діду твоєму віка збавили колись...

– А чого вони людей гублять, бабцю?

– А щоб люде не жили, як їм хочеться!..

– А як?..

– А так, як більшовики їм скажуть!

Баба Лепестина похитала головою.

– Що ти оце дитину вчиш, бабо... А як ляпне десь, не доведи, Господи!

Бабуня знову глянула в його бік, і її очі зблиснули.

– Хай знає!.. – твердо сказала вона – Хай знає... може, виросте та відплатить за наші голови!

ГЛОСАРІЙ. На огненній річці калиновий міст лежить, біля калинового мосту камінний стовп стоїть, у камінному стовпі червоний див сидить. Кривим ятаганом грає-махає, живих із мертвими розлучає. Надіну я залізну кольчугу, заб’ю у сволока ясного ганджара, буду три посестри з того світа викликати. Ви, посестри-поляниці з Божого Вирію – Росана, Леляна й Світляна! Одягніте панцирі золотії, озьміте мечі гострії, полиньте за мною до калинового мосту. Червоний див не спить, не дрімає, гуком-свистом відьми, нави й біси збирає, мерлецьку рать із Отхлані викликає. Посестри-дівиці, Дажбога непорочні войовниці! Одверніте чорнії стріли, бистрії кулі, гострії мечі од раба Божого Юра – од його білого тіла, од його чорної крови, од його жовтої кости, од його комоня, од його шолома, од його щита, од його лат, од його кольчуги...

... захлинулася, насилу докотившись до насипу. Я повалився долілиць і зразу ж став переповзати вбік. Ситуація виглядала безнадійною: в село врізувалося прямокутне поле, й із того боку смалили так, що голови не підняти. А найгірше ж було те, що цю ділянку шосе кляті босняки пристріляли, мабуть, ще з місяць тому! Я сповз під насип і почав хапливо протирати затвор штурмової гвинтівки, який забився землею. Зараз піднімуть в атаку, а ця штатівська зброя завжди клинить у найкритичніший момент... Але й наступати під таким огнем – чиста загибель! Поклавши гвинтівку напохваті, я ледве звівся на ліктях і зиркнув поверх шосе. Куля з тріском клацнула над головою, однак я встиг побачити: стовп чорного диму посеред села. Поле, довге й вузьке, з поодинокими штурпаками жовтого кукурудзиння. А там, де воно кінчається, попід будинками – нагромадження бетонних блоків, перекинуті авта і мішки з піском... Аж тепер я тверезо й чітко усвідомив, що смерть чекає мене на цім полі. Я відчув, що мене поцілять, насилу я перебіжу шосе й почну спускатися униз. Поле довге-довге, і навряд чи хтось дістанеться до його кінця... Я востаннє протер ствольну коробку своєї М-16 і сховав ганчірку в кишеню комбеза. Усі мої відчуття зросли й аномально загострилися: я зненацька почув, як гостро і їдко пахне кущик полину коло насипу, і яка тепла земля під моїми ліктями, і як потужно та нестерпно садить по барабанних перетинках громохке бахкання великокаліберних кулеметів, і як смердять пороховим гаром долоні, – а в найостанніший мент, коли земля раптом задвигтіла й почала коливатися туди-сюди й насип із ревом почав перевалювати брудно-зелений приземкуватий танк, а за ним поповзло двоє бронетранспортерів, а потім почали підводитися й вискакувати на шосе постаті в плямистих комбезах, то перед моїми очима неначе б роздерлася завіса, і підхоплюючись на ноги, на однісіньку мить я ще встиг побачити: грузьке дворисько. Мокра зелень яворів, які шарпає й шарпає вітер. І крихітна постать, що вперто лізе й лізе у цей білий світ, хапаючись...

... прокидався довго й тяжко. Всеньке тіло було наче з каміння, й коли він ворушив уві сні ногою чи рукою, то натруджені м’язи озивалися тупим болем, який врешті-решт віддавався попід ребрами, де причаєно пульсував і пульсував тремтливий болючий згусток. Аж ось у голові стало світліти, неначе б він спливав на білий світ із глибини темного плеса, й коли очі його нарешті розплющилися, то перше, що відбилося в їхніх чоловічках, була низька запорошена стеля з грубими сволоками, де поснувалося темне павутиння. Він зачудовано кліпнув і, обернувши голову, зиркнув на причілкове вікно, в яке цідилося вбоге ранкове сяєво, а тоді звісився з ліжка й поглянув на стола, біля котрого стояв порожній стілець. Його свідомість іще перебувала у примарних обіймах сну і не могла второпати, куди ж поділися оті люди, які щойно балакали такими реальними живими голосами й чому над яворовим гіллям у вікні видніє розмите сіре небо, яке скидається на мочарище з купинами дрібного хмар’я; але наступного менту перед його внутрішнім зором постали провалля з химерними сувоями туману, жовтий конус електричного світла у пітьмі, хатина у вербах, що зизить гарячою плямою вікна, – й він струснув головою, заганяючи це видиво у щонайдальші закутки підсвідомости, а тоді одкинув ковдру і спустив ноги на холодну долівку.

У хаті висіла похмура мертва тиша. Ані в світлиці, ані надворі не чутно було жодного звуку, й що довше він сидів на ліжку, напружено вслухаючись у це безгоміння, то дужче й дужче утверджувався в переконанні, що таки нарешті повернувся додому й оті безлисті голі явори, що схилилися над провулком, – це явори, які він бачив із перших днів свого життя, а вичовгана дубова лава попід вікном, – ота самісінька лава, де він повзав, іще як не вмів ходити. Нарешті він поворухнувся й, потягши до себе комбеза, що висів на дерев’яній спинці ліжка, заходився помалу вдягатися. М’язи на спині боліли так, наче по них трактор гарцював, і взуваючи тяжкі армійські черевики, він аж головою покрутив – ще рік тому перехід із повним спорядженням був для нього звичайнісінькою річчю! Тупнувши за звичкою, кілька разів ногами, щоб перевірити, чи не мулятиме взуття, він урешті підвівся й, узявши відро для води, що стояло в передпокої під вікном, потяг надвір.

Лагідне млисте безвітря огорнуло його з ніг до голови, мов літепло, допіру він переступив поріг і, покинувши сінешні двері розчахнутими навстіж, спинився насеред обійстя. Небо супилося, мов чоловік на лиці, однак із розмитого сірого хмар’я струменіло м’яке сяєво, од якого бляклий осінній краєвид палахкотів теплими барвами, й на їхньому тлі вже не так прикро та вбого виглядало чорне гілля кощавої старої груші, яка росла скрай причілка, і здоровецький бур’ян, що геть заполонив дворисько й підступав аж до самісіньких вікон, і темні провалені стріхи покинутих осель, які бовваніли упростяж вулиці. Юр трохи постояв, роззираючись зокола, а потім переклав відро у другу руку й помалу рушив у берег, спускаючись насилу помітним прослідком, що брався попід городом. Земля не оралася вже років зо три, й на городі повиганяло будяки, височезну нехворощ і таку лободу, що треба було голову задирати, щоб побачити її верха. Ще кілька кроків – і прослідок геть згубився у хащах, і йому довелося брести сливе на безбач, силоміць продираючись крізь густе сухе бадилля, що з тріском і хрясканням ламалося під ногами. Аж ось із берегів потягло запахом верби, вогкого мулу й латаття; прослідок вихопився на леваду й, метнувшись попід кручею, вперся в криничку з дерев’яними цямринами, які обросли клаптями зеленого й бурого моху. Поставивши відро, Юр опустився на коліна, розігнав долонею пожухле ясенове листя, яке плавало на темній воді, й нахилившись...

ГЛОСАРІЙ. У морі-окіяні камінний ідол стоїть. Він ні живе, ні вмирає, на кров людську зв’ягає. Приїхав до моря козак-нетяга, лицар християнський, став він кривого запоясника діставати, став білеє тіло своє козацьке втинати, камінного ідола живою кривлею причащати. – «Ідоле, ідолисько, ідолище погане! Чи ти з ліса чи з праліса, чи ти зо дня чи ти з полудня, чи ти з ночі чи ти з півночі, чи ти живий чи ти мертвий – пий мою кривлю, ідоле» [1]1
  В сканах відсутні сторінки 24-25 ( прим. вичитувальника)


[Закрыть]

(…)

вибиратися на той світ одне за одним, і якогось дня він приїхав і не застав у цьому провулку ані жодної живої душі...

ГЛОСАРІЙ. На горі огонь горить, коло огня залізний стовп стоїть, коло стовпа троє зміїв червоних лежить, – первий із трьома головами, другий із п’ятьма головами, третій із сьома головами. Вони ревуть-волають, з білого світа помочи виглядають. Летіли через кам ’яну гору три діви простоволосі – з ножами, з мечами, з огняними очами. Стали вони над тою горою кружеляти, стали до зміїв такими словами промовляти: «Ой чого ж ви ревете-волаєте, червонії ви змії?» – «Ой як же ж нам не ревти, як же ж нам не волати, як закуто нас у заліза, поки й конця світа!» – «А хто ж вас ізвоював, хто ж вас у заліза кував, червонії ви змії?» – «Звоював нас Юр-богатир, лицар християнський, козак запорозький! На залізному току булавою нас бив-побивав, залізними путами до камінної гори кував, на смерть да погибель остатнім закляттям заклинав – щоб ми над миром християнським не літали, край веселий, люд хрещений не плюндрували, душі козацькії з білим тілом не розлучали...»

... зненавидів школу від самого першого дня. І зараз увічню стоїть: парти у чотири ряди. Здоровецький клас із лискучою чорною дошкою. І парсуна примруженого татаркуватого чоловіка на білій-білій стіні.

– Скажіть мені, дітки, хто зображений на цьому портреті?

Високий жіночий голос дзвенить у порожнечі класу, неначе бите шкло.

– Стоян?

Мизатий хлопчик, грюкнувши кришкою парти, схопився на ноги.

– Це – вождь трудящих усього світу Володимир Ілліч Ленін!

– Правильно. Сідай, Стоян! Це Ленін, вождь світового пролетаріату... А хто скаже тепер, що ж таке зробив Ленін для трудового народу?

В класі було тихо.

– Що, ніхто не знає?

Я поворухнувся й підняв руку.

– Юр?

– Ну... – я встав і потупцював на місці. – Ну, він як ото була революція... то він таке зробив... ну, це...

– І що ж саме?

– Ну, цей Лєнін... він... він хліб у людей забрав!

– Що?.. Що таке?!

– Ну, він загадав активістам, щоб вони хліб у людей одібрали... А вони тоді пішли по хатах і геть усе до зернини витрушували! І тоді люде стали мерти з голоду.

– Хто... загадав?

– Отсей же ж... Лєнін! І ще один дядько.

– Як-як?!

– Ну, той дядько... Троцький він звався, о! Люде казали: Лєнін і Троцький забрали хліб сиротський.

– Ти... що плетеш? Ти що мелеш оце, урвителю?!

Голос дзвенить на високій ноті, й від того аж у вухах вібрує.

– А я що хіба... так люде кажуть!

– Та де ти їх бачив... де це ти бачив таких людей, обревку?!

Біла рука з довгими пальцями ухопила мене за чубчика.

– Я тебе зараз навчу, як совецьку власть любити! – Вчителька зігнула мене в три погибелі й стала товкти головою об парту. – Ти диви, що воно собі надумало! Ми душу з тебе виб’ємо, скотиняко! Ми покажемо тобі, де раки зимують! Ми тебе в бублика скрутимо й плакати заставимо! Це старого Юра насіння... це петлюрівця отого цуценя, щоб воно їм здохло! Ану геть із класу, драбуго, й без баби щоб не приходив!

На все життя запам’яталося: гострий запах парфумів, який струменіє од зачіски, безжальна тверда рука і таке відчуття, наче ти мале звіря, котре силоміць загнали у цей величезний клас, щоб цькувати цілих десять років.

– Ні батька, ні матери... росте як бур’ян... – бубонів у порожньому класі бабин голос. – Хіба ж за ним догледиш...

– Але ж ви подумайте: першокласник – і плете отаку антирадянщину! А що ж із нього буде, як він виросте?! Це ж звірюка буде... убивця якийсь! І, до речі, де це він отакого набрався?

– А Господь його знає... либонь, почуло десь...

– Ні, уявити собі, отаке на Володимира Ілліча Леніна сказало! А головне, як уперся – ти йому слово, а він тобі десять! Я його спиняю, а він своє товче: люди, мовляв, кажуть... люди кажуть – і все! Хоч вогню йому приклади!..

– Нічого, я з ним побалакаю...

– Та добре, добре побалакайте! Візьміть лозиняку та дайте йому так, щоб і шкура на нім закипіла! Таких дітей треба бити, поки вони й кричати не перестануть... а тоді водою одливати – і знов бити!

– Угу...

– Ото дивіться мені! А то через суд заберемо його від вас та здамо в інтернат для недорозвинених! А там як запроторять його поміж олігофренів та дебілів, то він шовковий зробиться! Ви зрозуміли мене? Зрозуміли чи ні, я вас питаю?

Ми йшли з бабою через вигін, і я чув, як вона балакає сама до себе.

– Бити, значицця... а тоді одливати... Це ж яку голову треба, щоб до такого додуматися... не меншу, ніж у коняки, мабуть... А щоб вас у німі дошки положило! Всіх уже виполонили... всенький наш рід із круга світа звели... ще треба тільки отсю дитину в землю загнати – і буде добре! – Вона вдарила кулаком об кулак. – А дзусь вам! Ще прийде на вас лиха година та нечиста сила, чорти ви червонопузі!..

Я поторсав її за спідницю.

– Бабо...

– Га? – Вона отямилася й глянула на мене згори вниз. – Ти, обревку... бач, до чого ти добалакався?

– Бабо, а чого вона мене лобом об парту била?

– Щоб її безбитниця побила, сину! Не кажи більше такого, бо вони тебе од баби заберуть, чув?

– А чого вони мене заберуть?

– А того, що у них вся власть у руках! Дитино, вони в тридцять третьому сливе усеньке село виморили... а тебе як притиснуть до нігтя, то тільки кавкнеш!

– Це як голод був, то виморили, еге?

– Ото ж тойді! А ти з ними за барки вирішив братися, дурнику такий... Мовчи, дитино, бо ті песиголовці й тебе, і мене в сиру землю закопають! Будеш мовчати?

– Буду...

– От і молодець!

Ми вже поминули вигін, коли вона поклала мені руку на голову.

– А ти козак... бач, не продав бабу!

Тої ночі я вперше побачив сон, котрий переслідував мене потім протягом усенького життя...

Юр зітхнув і, допивши оденки з кварти, замислено роззирнувся по світлиці. Хоч він і не знав, скільки ще проживе в цій хаті, все ж тут потрібно було зробити цілу купу роботи – нарубати дров, бо вночі уже відчуваються зазимки, виполонити бур’яни, що заглядають у самісінькі вікна, та врешті-решт і підставити стовпа на причілку, бо вугол геть осів і ось-ось завалиться... Та, звичайно ж, передовсім треба навідатися в село.

Ця думка сподобалася йому найбільш, і поставивши кварту на грубі, він похапцем одяг шкірянку і, понишпоривши в кишенях...

... снилося: вечірній присмерк. Дворище, яке поросло густим-густим споришем. І чорний гребінь хати на тлі криваво-червоного обрію. Він стоїть коло порога. В руках у нього коса. Вона така довга, що сягає через усеньке дворище. Від порога добре видно, що в сутінках щось біліється. Він підходить ближче. Він бачить: це щось таке, як людський тулуб. Воно без рук і без ніг. Воно біле-біле, наче виліплене з крейди. Воно сидить під яворами, і кукси його рук стирчать у ріжні боки. Він добре знає: чіпати його не можна. Треба втекти до хати і защіпнутися на всі клямки. Однак його розбирає цікавість. Він думає: а що ж воно буде робити, коли його розкутурхать? Підсвідомо він знає: те, що воно йому вкоїть, буде гірше, ніж смерть. Однак він заносить косу й легенько штурхає це одоробало вістрям. Воно скидається, немов рибина. Тепер видно, що непоправне уже почалося: одоробало заворушилося і звернуло на нього увагу. Він знову торкає його, сього разу вже сильніше. Одоробало починає вовтузитися. Рухи його загрозливі, в них щось нелюдське. Основна домінанта сну: гостра пульсуюча тривога, котра все наростає й наростає. Здається, от-от – і станеться таке, од чого можна буде з’їхати з глузду. Він почуває, як від жаху в нього піднімається чубчик на голові. Повітря у двориську згустилося й аж дзвенить од напруги. Він утретє штурхає одоробало вістрям коси, і тоді воно починає кидатися в корчах, мов епілептик. Уста його ворушаться. Воно щось белькоче. Це якісь нечленоподільні звуки. Ось нарешті воно починає рухатися. Він силкується відіпхнути його вістрям, але воно виповзає з-під яворів. Тепер він бачить, що це маленький лисий дідок з борідкою, білий-білий неначе борошно, й ця білина гостро й мертвотно світиться у померках пізнього вечора, дідок уперто повзе й повзе до нього через дворище, й він розуміє, що тікати до хати вже пізно, і бабу гукати пізно теж, і взагалі на все уже пізно, а все-таки чимдуж силкується й силкується відіпхнути його держалном, аж врешті коса виривається йому з рук і, хуркнувши, одлітає аж до воріт, і тоді в горлі його починає наростати несамовитий звірячий крик жаху і відчаю, що врешті виривається назовні й...

... спускався в діл, дедалі глибше вгрузаючи в імлисте осіннє повітря, просякнуте запахами сухого картоплиння, зів’ялого листу, темної води, яка жебоніла в берегах, гіркого каламутного диму, що стелився понад кручами, й землі, яка тхнула прілістю, гноєм і покинутими на городах шкаралущами гарбузів; і що дужче даленів його силует на тлі розбитого сірого провулка, який брався з гори, звиваючись поміж безлистими яворами і заростями колючої дерези, то дедалі світліло й світліло імлисте небо з купинами білястого хмар’я, аж крізь нього стало поволі проблискувати мляве осіннє сонце, од якого ув однісінький мент заясніли руді левади із плямами зеленої осоки біля плес, і мідно-червоні верховіття кленів, що майоріли понад вигоном, неначе заграва, і далека нитка соші, де, спроквола ступаючи нога за ногою, простувала до вигону кремезна постать у бляклому армійському камуфляжі та вичовганій шкірянці наопаш. Хмар’я помалу тануло й тануло, згоряючи по краях небосхилу нерівними прозорими клаптями, і врешті сонце заяріло, неначе крапля розтопленого металу, і в його палючому сяєві м’якою притлумленою барвою засвітився витоптаний вигін, де тирлувалися строкаті намети, авта і ятки, а поміж ними, наче мурашня, туди-сюди снували люди. Видно було, як постать у камуфляжі збочила із соші й, на мить пропавши поміж кленами, вигулькнула на майдані, а потім, так само не поспішаючи і пристаючи час від часу перед ятками, пройшла усе оте тирловище од початку аж до кінця – й зупинилася.

Юр трохи постояв, міркуючи, що ж йому треба придбати на цім базарі, аж врешті розстебнув нагрудну кишеню комбеза й, понишпоривши у ній, добув кім’ях зіжмаканих банкнот. Коли він розсортував їх, то стало видно, що грошей вистарчить, хоч поміж них і затесалося трохи югославських динарів, котрі тепер, звичайно ж, ні на що не згодяться; зібгавши жужмом, він сховав їх до бокової кишені й уже було надався рушити вперед, як по плечу його ляснула чиясь груба долоня.

– Гей, дядьку... а ти звідки тут узявся?

Він обернувся й уздрів опасистого чолов’ягу, який витріщився на нього, мов теля на нові ворота.

– Ні, оце діла! Послухай, ти що, воскрес?! – Чолов’яга обернувся до свого супутника, присадкуватого здорованя з вилупкуватими очицями. – Це ж Юр... Юр, баби Чакунки онук! Ти пам’ятаєш?

– Ну! – басом потвердив той.

– А як це ти тут опинився? – знову поспитався чолов’яга в Юра. – До хати приїхав, еге?

Юр кивнув.

– Та от... вернувся в рідні краї! На батьківщину, знаєш, потягло...

– Довгенько ж тебе не було тут! Кажуть, баба вмирала, то так побивалася за тобою... А ти наче десь воював, еге?

– В Сербії... в Боснії, точніш! – неохоче буркнув Юр.

– Найманцем чи що?

– Контрактником! – Юр подивився на чолов’ягу. – А що ж у вас тут нового?

– Де?

– В селі, де ж іще!

Чолов’яга почухав свою здоровецьку закустрану голову.

– Знаєш що... – сказав він нарешті. – Давай вип’ємо, раз таке діло! Не сподівавсь я тебе живого побачити, їй-богу... – Він знову обернувся до здорованя. – Це ж мій корефан, ще зі школи... за одною партою з ним сиділи! Пам’ятаєш?

– Ну! – басом потвердив той. – А що пити будемо?

– Горілку, що ж іще! – чолов’яга знову ляснув Юра по плечу. – Ходімо накотимо до двісті грамів... ти не уявляєш, як я радий тебе живим здибати!..

Вони взяли в наметі пляшку «Посольської» й, пропхавшись крізь юрму, вийшли до сільради, де під штахетником стояв сталево-синій мікроавтобус. Чолов’яга натиснув кнопку на портативному пульті, й авто блимнуло габаритними вогнями.

– Залазь, братва! Оце моя лайба, – сказав він Юрові, падаючи на сидіння, котре аж застогнало під його тягарем, – сім тисяч оддав! Але що ж ти вдієш... знаряддя виробництва!

– А ти чим промишляєш?

– Купи-продай! Ось, із кумом на пару гендлюємо... – Чолов’яга відгвинтив кришечку і хвацько поналивав у шклянки. – Ну, давай... щоб діти грому не боялись...

– ... і хрін до старості стояв! – басом укинув кум.

Юр перехилив шклянку і відчув, як огненна волога пішла по жилах.

– Рідня твоя хвалилася, що тебе убили! – сказав чолов’яга, запихаючи до рота здоровезний шмат сала. – А я...

– Коли це?

– А як бабу ще ховали... Я й питаю: а чого ж це Юр не приїхав бабцю провести? А мені й кажуть: вже вони з бабою на тому світі балакають... письмо було, що поліг він!

– Поранили мене... під час атаки! – неохоче сказав Юр. – Так що ж тут чутно?

Чолов’яга махнув рукою.

– А що тут може статися... Все як завжди: кругом одна мафія та безправство... більш нічого! Люди рвуть свій шмат, хто як може: хто був убогий, той зробився ще вбогіший, а хто був заможний...

– ... той ще дужче забагатів! – озвався кум, наливаючи ще по одній.

– О-то-то! – кивнув чолов’яга. – Народ, правда, мре як мухи. Жінки, ті ще сяк-так, – а чоловіки й до п’ятдесяти не дотягують! Хто спивається, хто вішається, хто від хвороб гине... Ото єдине добро, що гривня появилася торік! А то задовбали ті купони... щитаєш їх щитаєш – аж сорочка мокра! – Чолов’яга знову поналивав у шклянки. – Ну, погнали... за збичу мєчт, горіли б вони синім полум’ям!

Вони випили ще, і Юр відчув, що його починає хилитати.

– Хай йому гак! – буркнув він, проводячи рукою по чолі. – Давненько не пив...

– То, кажеш, тебе поцілило?

– Та зачепило... злегка по-конячому! Рік у госпіталі провалявся...

– Так ти, кажуть, год із п’ять там воював? – поспитався кум.

– А в яких військах?

– У таких, що всякі діри затикають! – неохоче буркнув Юр.

– Чув, що воно таке – контрактники? Це ті, хто перший іде в атаку, виконує всякі зачистки, провадить розвідку боєм...

– Ну, а якого ж дідька тебе туди потягло? За що ти воював на чужій землі... щоб дірку в шкурі заробити?

– Запам’ятай, – сказав Юр, припалюючи цигарку. – Запам’ятай, голубе: я не єдиний українець, який там воював! І здобували ми досвід бойових дій, щоб повернутися додому й наводити тут порядок! Бо надто вже тут багацько всякої наволочі лишилося ще з совєцьких часів... – Він пахнув димом і, заскаливши око, подивився на чолов’ягу. – Значить, тут нічого так і не змінилося?

Чолов’яга покрутив своєю здоровецькою головою.

– Та де! Хіба ото церкву вирішили зводити...

– Церкву?! – не повірив Юр.

– Атож!

– А ти хіба не бачив? – утрутився кум. – Он же ж і хундамент залляли...

– Та хіба ж вони таку церкву збудують, як була! – встряв чолов’яга. – Ото церква у нас була... як собор! Ти пам’ятаєш?

– Ще й як!.. – понуро буркнув Юр.

Він заплющив очі й знову побачив, як вони з бабою ідуть попри церкву, яка стоїть посеред вигону, висока й стрімка, з трьома золотими маківками і вигадливим ліпленням, що в’ється зокола, й коли дивишся на неї оддалеки, то здається, наче вона висить у порожнечі не торкаючись землі, такий легкий і довершений її силует. «Бабо, а що це таке?» – вражено поспитався він, задираючи голову. – «Церква свята, дитино!» – «Це в ній Бог живе, еге?» – «Атож!» – «А чого ж вона дошками забита?» – Баба перехрестилася на золоті маківки. – «Бо вони, дитино, думають, що Бога немає... а самі ракети в небо посилають, щоб подивитися, чи він там де не заховався!»

– Я ще пам’ятаю, як її валяли! – сказав чолов’яга.

– А то все Стояни зробили! – знову встряв кум. – Кляте поріддя... стільки вони людей розкуркулили та з села вивезли!

– А певно! Іван же ж головою сільради був... от і взявся довершить те, чого батько не встиг – церкву розвалити! Ну, та їм і зараз не біда... твій друг, – він подивився на Юра, – он бізнесменом зробився... такий пан, що будь-будь!

Юр підняв голову.

– Стоян?! А він що... він буває тут?

– А чого ж йому не бувати! Приїжджав торік на гробки... – Чолов’яга крутнув головою. – Стрів я його та й кажу, що ти, мовляв, на войні погиб... А він тільки сплюнув... погиб, каже, то й добре, – а то завжди воно лізло, куди йому голова не влазила!..

– Друг, називається! – обурено сказав кум і, взявши пляшку, знову став наливати у шклянки. – Ну, потягли... за нас із вами...

– ... і за хрін з ними! – підтримав його чолов’яга.

Вони перехилили ще по сто грамів, і Юр відчув, що геть упився.

– А ти ж, видно, не просто так у селі появився, еге? – раптом поспитав чолов’яга.

Юр здригнувся.

– А чого ти так гадаєш?

– А того, що за тобою завжди якісь хвости тягнуться... ще з років застою! Правильно Стоян казав: сунеш ти свою голову, куди вона тобі не влазить... Бучу знімати любиш, одне слово! Може, брешу?

– Ні... правду кажеш! – Юр криво посміхнувся. – Вгадав ти, голубе...

– Ну, й що ж ти тут думаєш затівати?

– Та... нічого такого! Борги деякі хочу заплатити... А то, знаєш, накопичилося їх... вище голови!..

Чолов’яга з сумнівом зміряв його очима.

– Ну, гаразд... то твої діла! – врешті зітхнув він. – Добре, хоч вижив...

– А певно! – погодився Юр, насилу повертаючи язиком. Тоді взявся за клямку дверцят. – Добре, мені пора... ще здибаємося коли-небудь!

– То ти надовго? – поспитався чолов’яга навздогін.

Юр поблажливо посміхнувся.

– Поки не помру... втямив, ні?

– Угу!.. – буркнув чолов’яга, одводячи очі.

Юр виліз надвір і, не озираючись, посунув через натовп. Він почувався і геть зле: у роті пересохло, увіччю пливли нерівні жовті плями, а попід ребрами, пульсуючи, наростав і наростав шпаркий пекучий біль. Дійшовши до кінця базару, він спинився і почав думати, що ж йому треба було тут купити. В сей мент його пройняло таке відчуття, наче хтось торкнувся його потилиці, провівши по ній згори донизу шкарубкою долонею, – і коли він поволі обернувся, то кроків за десять од себе уздрів, що в прозорі між ятками стоїть баба Лепестина. Вона стояла, спершись на ціпок, і дивилася на нього, й не казала ні слова.