Текст книги "Тема для медитації"

Автор книги: Леонід Кононович

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 16 страниц)

Зрадник! – застугонів холодний вітер, жбурляючи йому в лице жмут пожовклого листя. Зрадник! – просигналив нічний потяг на залізниці.

Її немає, думав Юр, дедалі дужче стискаючи голову долонями. А я живий. І гуляю на свободі. Тільки навіщо ж мені ця свобода? Якби я розділив її долю, то вона не загинула б. Навіть із-за ґрат я зумів би передати їй звістку, – і може, це утримало б її над прірвою смерти. Але тепер уже пізно...

І його захльоснув такий відчай, що він відчув себе малим і нікчемним, ніби комаха. З останніх сил чіпляючись за життя, він хтів було встати і чимдуж піти геть із цього місця, – та щось наче поклало йому долоню на плече і сказало: куди ж ти підеш? Адже це все. Це – все... розумієш?

І тоді він утямив, що виходу вже немає ніякого.

Біля огорожі знову спалахнув ліхтар. У різкому крейдяно-білому світлі стало видно, що під ногами блищать уламки розбитої пляшки. Нагнувшись, він перебрав те шкло і знайшов трикутну скалку з гострими, як бритва, краями. Потім умостився на лавці, випростав зап’ястя лівої руки – і побачив, як під шкірою вирізняються темні лінії вен.

Він цупко стис у пальцях уламок зеленого шкла. Тоді вдавив його у м’яку податливу плоть – і раптом нерішуче спинився.

Секунди текли, а він сидів і неначе б до чогось прислухався. Аж ось крізь тоскний стогін вітру, який розгойдував гілля осокорів, почувся протяжний, тонкий і надзвичайно жалібний крик, який нагадував дзвін кришталевої чаші; й тоді він стрепенувся, й утямив, що час таки прийшов.

Ну, сказав собі він... пора!

... й міцно-міцно заплющив очі, і до болю зціпив щелепи, і щосили різонув тою скалкою, почуваючи, як легко і глибоко увійшла вона в гаряче живе тіло і чикрижить його, немов качалку сирого тіста...

... й коли з перерізаних вен ударили цівки чорної крови, а свідомість зафіксувала перші больові імпульси, котрі скидалися на дотик до гарячої праски, – то йому зробилося так легко, наче він ув однісінький мент скинув із себе якийсь нестерпно важкий і болючий тягар, а далі його пійняла неймовірна радість, бо душа ожила, й заспівала, і розправила крила, щоб злетіти назустріч незнаному, що от-от мало явити своє лице, назустріч світлу, яке прозирало крізь темряву, назустріч новому життю, що кликало її в містичні далі...

... але тут-таки у вуха штовхнув гучний переможний регіт.

Він розплющив очі. Затим підняв голову – і кроків за двадцять уздрів білий, мов крейда, силует, котрий гостро й неприродно світився посеред глухої осінньої ночі. Це була ота безрука й безнога потвора; широко роззявивши глибоченну чорну пащу і розхитуючись із боку на бік, вона захлиналася диким тріумфуючим реготом, вона відкидала круглу безволосу голову і трясла бородою, вона дриґала своїми оцупками й неначе б аж підскакувала од захвату; сміх клекотів у її горлянці й жахливим громовим бухканням виривався назовні, боляче і нестерпно вдаряючи по барабанних перетинках, – і тоді він...

... заборсався, намагаючись вирватися із липких обіймів сну, аж в очах почало світліти, і вії задрижали, і поволі стали розтулятися, відкриваючи розширені зіниці, де бився і скипав невимовний темний жах, – але за повіками він побачив не світлицю з образами на покуті й довгими запорошеними сволоками, які тягнуться попід стелею, а тисячі облич, над якими полоскалися і майоріли криваво-червоні знамена, а над ними побачив кам’яниці, де висіли портрети бісів у людській подобі; а ще далі – багрові трибуни, на яких стовбичили мордаті партійні фюрери з очима садистів. Він заплющився знову, міцно-міцно, аж за повіками пішли огненні кола, однак видіння не щезало – люди під прапорами крокували й крокували, безгучно роззявляючи свої чорні роти, вродливі юні дівчата відкидали голови, і їхні очі променіли, як від оргазму, молодики із вовчими щелепами й червоними пов’язками на рукавах плигали й телесувалися, намагаючись привернути до себе увагу вождів; ці люди ішли й ішли, дружно підкидаючи ноги, вони крокували щільною згуртованою лавою, нікуди не звертаючи й ні на що не зважаючи, їхні обличчя, сповнені ентузіязму і несамовитого злого спортивного азарту, усе зближалися і зближалися, ось вони вже на відстані витягнутої руки, він відчуває, як тверді підошви їхніх чобіт наступають йому простісінько на груди – і топчуть, і стусають, і підкидають його, мов непотріб, який чогось опинився на їхньому шляху; й тоді свідомість його відчайдушно шарпонулася, злітаючи до світла, туди, де немає ні вождів, ні кривавих знамен, ні безмозких людей зі сталевими очима, – однак це їй не вдалося, і перед його внутрішнім зором знову постав лисий пагорб, на якому десь-не-десь поросли кущі дикої рожі, а далі те видиво побільшало, й він побачив здоровезні ями, біля яких височать купи свіжої землі, а трохи далі, на траві, – ще живих людей, що лежать горізнач, тримаючи в руках палаючі воскові свічі...

... стіл під образами, чорний та вишмугляний, світло мутне-мутне через вікно, а на столі – череп’яна миска. Ті оладки чибриками звалися. Із картоплі пекли їх під ту голодну пору, та з буряків, та з лободи і гречаної полови; але що вже смачні були, Господе! й зараз у пам’ятку: як я до них допалася, то так уже наминаю, так ними запихаюся – а не огляділася, як у мисці й дно стало знати! От облизнулась я, зиркнула по хаті, – а там тільки голі стіни, піл, застелений рядном, та парсуна вусатого вождя, котрий зирить на тебе, як той кіт на мишу.

«Ой, мамо, – кажу я тойді, – а Сталін же ж, значить... се ж Сталін, видать, оцих чибриків... мабуть, скіки хоче, скіки і їсть, еге ж?»

Мама зразу на те нічого не сказали. Хіба одвернули голову й довго-довго дивилися у вікно, де ллялося оте світло, мутне да невеселе.

«Щоб його розірвало, дитино моя!» – прошепотіли вони.

VII

... од того, що в комині грюкало, наче там оселилася вітряниця. Плаваючи на грані яви і сну, де предмети матеріяльного світу незбагненним чином перемішувалися із думками та образами, він зненацька пригадав, як баба розповідала про вітряниць – малих відьом-недолітків, які вночі залітають через комин і, прокусивши горло, ссуть кров із сонних людей. Допіру цей спогад промайнув краєм його пам’яти, як він почав потроху пробуджуватися, струшуючи з себе сон, що, немов полова, шамотів і шелепав у вухах сухим набридливим шурханням; аж ось він розплющився, й у вічі вдарив світ білого дня, й він уздрів, як за чорними перехрестями рам гнеться од вітру кущ дикої рожі, як відчайдушно вимахує гілля стара кощава груша на причілку, а ще далі, потойбіч провулка, шалено костричить буревієм розкуйовджену темну стріху в покинутому обійсті. Юр одкинув ковдру і, звівшись на ліжку, став наслухати, як реве й гупає в лежаках на хаті, однак за кількоро хвиль свідомість остаточно повернулася до нього, й він тоскно подумав, що так чи йнак треба вставати, розводити огонь і лаштувати сніданок, бо надворі вже давно зайнявся білий день... Подумавши це, він обвів неуважним поглядом шпаристу грубу, вікна й ліжко, геть побите й поточене шашелем, – і загледів, що поміж дошками над узголів’ям щось біліється. Він сягнув у кишеню комбеза й, добувши ножа, знічев’я виколупав зі шпарини складений учетверо листок. Тоді розгорнув ту бомагу – й увіччю заплигали здорові кривобокі літери...

Юру дитино я знаю шо ти приїдеш до хати отам коло печі замуровано теє Намисто як стане тобі дуже Зле візьми його та піди вночі до Церкви котора на вигоні а за мною не сумуй не треба ніхто ніколи не вмирає ніколи ніхто ніколи

Його пальці розімкнулися, й листок полетів під ліжко. Десь із хвилю він сидів, понуривши голову, а тоді зробив над собою зусилля і, злізши на долівку, почав одягатися. Все, що в неї було найдорожчого, баба ховала в кубасі коло печі – там, вона казала, ні огонь не дістане, ні вода, ні злодійська рука... Юр постукав кісточками пальців і, коли піч озвалася лунким дудонінням, почав колупати глину, од котрої зразу ж стало диміти сухою курявою. Ось ніж провалився в порожнечу; він зашилив руку в діру і, понишпоривши, дістав з кубашки щось замотане в стару пожовклу газету.

У печі зітхав і стугонів буревій. Поклавши ножа на лежанці, він розгорнув газету – і в темному покої загорілося червоне, мов жар, намисто, що світилося ізсередини своїм власним огнем.

Йому перехопило подих. Оце чаклунське намисто було найпершим спогадом його життя, і зараз, глянувши на нього, він мов би полинув крізь товщу літ і знову повернувся в отой день, коли був геть малим, років зо два, й сидів отуто на ліжку, зачудовано позираючи у вікно, де було стільки всього інтересного: і сіре, мов кужіль, небо з химерними кшталтами хмар, і сороки, які плигають по загаті, і річисько, де вітер колошкає шелюги, – аж у глибині покою, біля глухої стіни, де завжди стояла сутінь, щось раптом свінуло неземним, ясно-червоним сяєвом, – і він зіп’явся на ноги й, ухопившись за спинку ліжка, уздрів, як у бабиних руках струмує і палахкотить оте диво. Юр замислено струснув намистом. Кожен камінець виточений був на кшталт голови якогось божества, і видно було, що це робота давня й дуже тонка. Ось Лада із Лелею... ось Позвізд... ось Морана... це, напевне, Переплут... це Велес... а це гнівне жорстоке лице – Тор... Коштруб-Дажбог замикав коло й виточений був у вигляді тризуба, в котрому, якщо придивитися, вгадувався силует голуба. З яких давніх давен прийшло це намисто? Хто носив його тоді, як світ ще був молодий? Він знав, що відповідей на ці запитання не буде ніколи, однак почував, що доторкається до якоїсь дуже глибокої містичної таїни, осягнути яку свідомістю й логікою неможливо. Юр зітхнув і, взявши газету, розправив її на столі. В цей же момент щось поворухнулося у ньому; це було стрімке навальне передчуття, що в реальному світі, який становить матрицю людського буття, відбулась якась зміна; йому аж усередині замлоїло від раптової порожнечі й цілковитої, скрайньої вичерпаности, що виникає тоді, коли підходиш до межі, за якою починається новий етап твого життя; нічого не тямлячи, він ще раз провів долонею – і краєм ока помітив, що в тексті промайнуло знайоме прізвище.

Він узяв ту газету і, підійшовши до вікна, побачив, що це районний часопис, куди він ще школярем носив свої вірші. За радянської епохи цей листок звався «Ленінська варта»; тепер же, як і водиться, його перейменували у «Незалежність», і серед вихідних даних чорним по білому було написано: головний редактор Чумак.

Юр не повірив своїм очам; він перевернув газету й побачив, що видрукувано її восени минулого року; затим він знову глянув на задню сторінку, – й перед ним знову постало те лрізвище, набране здоровими літерами.

Вітер стогнав і свистів, скажено торгаючи залізом на хаті. Юр сів біля столу і безтямно подивився у вікно, силкуючись зібратися з думками; й тоді крізь рев і квиління буревію стало чутно, як у сінях загупало, забряжчало клямкою, а далі з гуркотом розчинило двері. Поквапом загорнувши намисто в газету, він схопився з-за столу і сховав згорток за образами. Допіру він це зробив, як розчахнулися двері до світлиці й поріг повагом переступила баба Лепестина, вбрана у якусь подерту кухвайку.

– Ох і віє, ох і віє!.. – сказала вона й перехрестилася до образів. – Оце видерлася на белебень, то замалим із ніг не поваляло... Бачив, що у двориську в тебе коїться?

Юр покрутив головою.

– Та я допіру встав... збудило буревієм! А вам теж не спиться, еге?

Баба продибала до столу й сіла на лаві.

– Скільки вже ж його спати, сину! Осьо прийде безноса, то спатиму вже аж до Страшного Суда...

– Та, – сказав Юр, наливаючи у чайник води, – за це не варт балакати... У кожного своя пора, і ніхто не знає, коли вона прийде!

– Правду, правду кажеш, сину! – закивала баба. – Твоя бабуня так само говорила: я, каже, того й кінець віка людського бачу, що він у книгах Морани записаний... Але, каже, не журися, Лепестино: душа людська не вмирає, а переселяється – і знову приходить на білий світ!

– Нічого собі! – вигукнув Юр. – А чому ж мені вона про сеє ніколи не казала?

– А воно їй перед смертю вже одкрилося, дитино! Прийшла до неї Морана вві сні да й повела ув Отхлань, щоб усе там показати... Ото, каже, попадають до мене душі всіх живих істот, які єсть на світі... а я їх держу в себе, поки Господь не погукає сії душі в Ир. Він дасть їм нове тіло, й народяться вони, щоб знову жити...

– То то, виходить, душа у всіх є – і в собак, і в котів?!

– А ти ж як собі думав! Морана казала: людина мусить прожити на світі свій вік... а як умре до часу, то сюю душу переселяють у звіряку, щоб вона дожила свій строк! Так що всяка душа знову народжується, і буває, стрінуться дві душі, які любилися колись, – і впізнають одне одного...

– А так воно, так! – замислено буркнув Юр. – Коли моя доля перетиналася із життям інших людей, то було таке відчуття, наче я їх уже знаю, й колись одні були моїми друзями, а другі – ворогами...

– Се ж воно так і єсть, дитино! – повагом сказала баба. – Ніхто ніколи не вмирає... а тільки знову й знову народжується!

На плиті засвистів чайник. Юр одставив його вбік і, познаходивши кварти, засипав туди чаю, а потім налляв окропу.

– А я отеє прокинулася... чую, гуде й свище у бовдурі! – сказала баба, сумовито схиливши голову. – Дай-но, думаю, сходжу до тебе в гості... Та й, чимчикуючи, згадала, як воно було в тридцять другім году, коли Чакунка з дітьми прийшла ув отсеє дворисько...

– То ви й це пам’ятаєте?

– А певно... мені ж тойді шістнадцять год було! Теж вітрюган отакий гуляв, і сніг починав імжити потроху... В сій хаті Нечаї сиділи, а як пішло розкуркулення, то виселили їх на Сибір... там вони й пропали до їдної души! То сільрада й поселила твою бабу... живіть, каже, куркульські прихвосні, а весною відправимо вас туди, де Макар телят пасе! – Баба роззирнулася по хаті. – Отсеї стіни тут не було... і передпокою... і піч зразу ж о праву руч стояла, як заходиш! То вже Чакунка тут після войни все переробила...

Юр заплющив очі. Перед ним постало: провалля, в котрих клубочиться туман, кручі, які поросли дерезою, а за річкою – хатина, що зизить у темряву жовтою плямою вікна...

– А місток був? – нарешті поспитався він.

– Аякже! З вільхових бервен, сто год йому було. Тоді ходили отими проваллями, де зараз хабуззя позаростало й ні жодної души не живе... хіба Вовчиця сама-самісінька в глиниськах сидить! А тойді ж там був присілок, і як ішли відтіля до Чакунки ворожити, то виходили в долину та через отой місток і проз криничку підіймалися в обійстя.. Еге, змінилося зараз усе! І людей тих уже нема, і життя зробилося геть не таке, й уся Вкраїна вже не та...

– Така ця Вкраїна, що ми їй геть ні на що не треба! – понуро буркнув Юр.

Баба гірко посміхнулася.

– Ого, сину... коли вже ти їй не треба, то за мене що вже й балакати! Отеє на днях привидівся мені сон... Таке, наче прийшов до мене перший чоловік, той, що у войну його забили... да й каже: ходи, Лепестино, поглянеш, як у мене гарно! Та й наче пішли ми з ним у якусь долину, – а там барвінок цвіте, і ромашки, і так пахне, що голова чамріє! От він мені й говорить: зоставайся зо мною, голубко... А я й питаюсь: а діти? – Баба замовкла і засовгала ціпком по долівці. – А він і каже: нічого... погодя й дітей заберемо!..

Юр поколотив у кварті залізною ложкою і відпив ковток.

– Під ранок завжди щось таке верзеться.. – нарешті озвався він, ховаючи погляд.

– А ти сину, – поспиталася баба, – що ж, не передумав гребтися в отсьому ділі?

– Ні. – Він рішуче покрутив головою. – Воно, певна річ, смішно виглядає... а все ж!

– Значить, до Вовчиці надумав іти?

– А до кого ж іще! – буркнув Юр. – Так ви каже, вона ув отих проваллях живе?

– Там, сину, там! У глиниськах сидить, як сова... Але як будеш іти до сеї лярви, то візьми хлібину. Бо вона, кажуть, одних жаб да гробаків там їсть...

Надворі заревло й застугоніло, і в шибку знову застукотіла гіллям стара груша.

– Я сьогодні ще й у містечко хочу навідатися... – сказав Юр, підводячись із-за столу. Тоді виліз на лежанку й став нишпорити у скрині, викидаючи на припічок пожовклі стоси паперу. – Може, до вечора встигну й обернутися!

– А що ж у тебе там за діло таке?

Юр пошукав на печі й витяг із закутня старого портфеля із поржавілим замком.

– Давній приятель об’явився! – нарешті озвався він, запихаючи у портфель оте папіряччя. – Мабуть, правда-таки, що ніхто ніколи не вмирає..

– Та й що?

– Борг йому хочу повернути! Дав колись він мені на збереження оцього портфеля...

– І вмер, чи як?

– Були чутки, що зо світа зійшов! Аж виходить, живий...

Хутко накинувши шкірянку, Юр підхопив портфеля, а тоді озирнувся і, загледівши на покуті хлібину, взяв її під пахву.

– А Дзякунка як там... жива? – поспитався він, коли обоє вийшли у передпокій.

Баба Лепестина стрепенулася.

– Ти що... й за це нічого не чув? – Юр зачудовано глянув на неї, й вона аж у поли долонями вдарила. – Так повісилася ж сяя комсомолка... позавчора іще!

– Як це – повісилася?!

– На мотузку, як же ж іще! А перед тим, як зачепитися, взяла і всі образи у хаті лицем до стіни пообертала... Так ти й направду не чув?

– А звідки!..

Баба зміряла його поглядом своїх бляклих очей.

– Ой сину, сину... – сказала вона, переступивши поріг. – Мабуть, щось не з сього світа ходить за тобою назирці – дивися, щоб воно й тобі віка не збавило!..

В небі ревів і стогнав холодний вітрюган. Спускаючись до кринички, Юр глянув через плече – й побачив, як жене буревієм клапті брудного розкошланого хмар’я над горою, як схоплюються у провулку вихори, ген понад гребенями хат підкидаючи куряву і пожовклий лист, як пручаються ув обіймах вітру явори; й тоді йому знову подумалося, що мине день чи два і вітрюган ущухне, мовби його ножем обрізало, а поміж вербами поволі закружляють сніжинки, білі й лапаті, неначе лебединий пух... За цим спогадом спалахнув другий, а потім і третій, аж нарешті йому згадалося, що такий же сніг починав пролітати і тої безмежно далекої осени, коли його життя розкололося, немов крижина, й біля одного берега зосталася юність із її устремліннями та ілюзіями, – а попереду... Втім, він тоді вже ніяких планів не будував. Усі його зусилля були спрямовані лише на те, щоб вижити. Отам, на цвинтарі, він зненацька зрозумів одну річ: біла потвора заманила його у пастку, і смерть – це те, чого так добивалися від нього і Стоян, і Попружна, і Вірочка, і звичайно ж, Лимар із усеньким кагебістським кодлом. Коли він почув отой страшний тріумфуючий регіт, його наче осяяло: він раптом утямив, що померти легко, це як раз плюнуть, морснув уламком шкла – і суши лапті; а от жить – набагато важче, а тому треба вціліти й жити назло цій червоній наволочі, яка так старається загнати його у землю; й коли він це збагнув, то зібрав останні сили і, віддерши клапоть сорочки, затяг на руці тугий джгут. На станції швидкої допомоги він пояснив, що скалічився розтрощеною шибкою; це пояснення було конче необхідне, тому що за спробу самогубства його запроторили б до психлікарні. Коли рана загоїлася, він покинув містечко і виїхав за оргнабором на Північ. Він не хтів скінчити своє життя у психушці. Він не хотів, щоб його посадили за зґвалтування чи іржавий револьве', якого підкинуть під час обшуку. Він знав, що наближається олімпіяда і таких, як він, уже кидають до в’язниць, аби чогось не скоїли. Цілісіньку зиму він валив ліс у Тюмені, а навесні подався ще далі, за Полярне коло. Він вирішив згубитися, стати ніким, розчинитися серед брудної маси бомжів, заробітчан і колишніх зеків, які бродили теренами цього проклятого краю. Він утік і зачаївся, – мов звір, який заліг серед непролазного бурелому, готовий щомиті зірватися на ноги. Він знав, що за ним ідуть мисливці і собаки ось-ось виведуть на його схованку, – та якщо матися на бачності, то після нього вони застануть хіба що прим’яте лежбище... Часом йому згадувалися рядки з Миколи Холодного: «Але він протии жив і проти, і від роботи до роботи ходив, немов Сковорода...» Вже в університеті він передчував, що колись йому доведеться провадити отакий триб життя, однак ніколи не думав, що на практиці воно виглядає так безнадійно і моторошно... Єдине, що не давало йому зірватися в прірву пияцтва й отупіння, була поезія. Він знав напам’ять десятки тисяч віршованих рядків і подумки читав твори Антонича й Плужника, Вінграновського й Симоненка, Холодного й Ліни Костенко, – і вони держали його на плаву й не давали пропасти серед бруду й хаосу того життя, котре оточувало його зусебіч...

Вітер зненацька урвався. Піднявши голову, Юр побачив, що надовкіл височать стрімкі глинясті кручі, які поросли колючою дерезою; і тільки тепер йому стало ясно, що за думками він геть не зчувсь, як забрів у провалля, які відгалужуються від річиська, прорізуючи поле вузьким зміястим каньйоном; шурхаючи ногами в пожовклому листі, він пройшов яких двадцять кроків – і перед ним розчахнулася долина зі стрімкими схилами, в якій о праву руч текла річечка, а з другого боку, попід самісіньким урвищем, видніла якась хата.

Він звернув у ворота, збиті з ламкого яворового паліччя, і, продершись крізь бур’яни, спинився перед порогом.

З дороги видно було тільки чорну зотлілу стріху, яка насилу мріла понад чагарями; аж тепер він побачив, що хата геть зійшла внівеч – передня стіна впала, і по всенькому дворищу валялися брили сухої валькованої глини, стріха осіла й завалилася... а на самісінькому бовдурі сиділа здоровецька ворона. Угледівши його, вона роззявила дзьоба – і почала кричати, мов заведена.

– Каркай, каркай... здохнеш ти! – Він підняв кавалок глини і пожбурив у ту прояву. – Киш звідціля, чортова тінь!

Ворона зірвалася з бовдура; порив студеного вітру підхопив її – й поніс над проваллями, крутячи і жбурляючи, мов сухий листок.

– Нагнав?

Юр поволі обернувся. Посеред чагарів стовбичила довготелеса почвара у темній спідниці і брудній свиті, що світилася дірами.

– Авжеж! – обізвався він. – А що?

– Даремнісінько й трудився... осьо вона знов прилетить по мою душу!

Її голос був такий, наче ламається стара проржавіла бляха – він харчав, скреготів і часом зривався на клекіт, який нагадував звіряче гарчання.

– Хто?

– Смерть моя... Вже третю ніч сідає на бовдурі та гукає у той світ! Ти наженеш її, як ще прилетить?

– А певно!

Це була Вовчиця. Височенна, худа мов скіпка, з довгим кощавим лицем, вона скидалася на звірюку, яка щойно вилізла із барлогу. Це враження посилювала й нижня щелепа, яка випиналася вперед, од чого її вид разюче був подібний до вовчого писка.

– А що ж ти тут отеє шукаєш, чоловіче?

– А ти не впізнаєш мене... еге, бабо? – поспитався Юр, не рухаючись із місця.

– Ні.

– Юром зовуть мене! Забулася?

Вона зціпила щелепи.

– Брешеш, псяюхо! – її голос так загарчав од люті, що в ньому насилу стали розріжнятися слова. – Юра немає на світі... вбили його, давно вже!

– Та нехай вас чорти ухоплять усіх до одного! – вигукнув Юр, почуваючи, як йому вривається терпець. – Не дуже радійте... живий ще я! Ану ж глянь, бабо, хто це перед тобою... га?

Вона витягла шию. Затим зненацька хрипко зойкнула і кинулася до нього, плутаючись у височезному рудому хабуззі.

– Ти ж мене ще маленьким знала! То що... впізнаєш?

Її жахливе лице з темними ямами щік було жовте, неначе віск.

– Юру... – пролебеділа вона і вхопила його за плечі. – Так ти... живий? Ти не вмер?!

Вона трясла його, і він бачив, як по щоках у неї течуть сльози. Зблизька од неї тхнуло їдким, справді звірячим духом.

– Юру... – белькотіла вона, – Юру!.. Живий, живий... Стільки год минуло, стільки води втекло у Тікичі... а ти прийшов! Так ти не погиб, еге?

– Та начебто...

– Так то, значить, неправда була... вони не забили тебе отойді?

– Та ні... – нерішуче буркнув Юр.

– А де ж ти був отеє так довго?

– Ну, як сказати... – він затнувся. – Далеко-далеко!

З її очей текли і текли сльози. Віддалі їхні постаті видавалися до абсурду комічними: здоровецький чолов’яга у бляклому армійському комбінезоні – й старезна баба у старосвітському одязі, яка неначе вилізла з пекла.

– Молодий, молодий... – гарячково шепотіла вона, розглядаючи його з усіх боків. – А хоч би трохи змінився... кожнісінька риска така ж! А я бач, стара вже стала... мов звірюка зробилася... бач, на що я звелася, бач?!

– Угу... – пробурмотів Юр.

Її руки були тверді й чіпкі, немов граблі.

– Казала ж я тобі... казала! Не вір, казала, тому обіяснику, урвителю отому, бо продасть він тебе! Що, неправда хіба?

– Правда!.. – нерішуче озвався він. – А я що казав?

– А ти сміявся, говорив: що ти, Франусю, таке балакаєш – се ж побратим найвірніший мій... він душу за мене оддасть! Було так, скажи?

Юр відчув, як усередині аж похололо від страшного здогаду.

– А було! Та й що?

– А він прийшов, прийшов... другого дня до мене прийшов, – да реготів, хваливсь, як тебе вбивали... Тверда, каже, штучка була, цей мій друзяка! Ніяк не могли укоськати його, пса... цілісіньку ніч одстрелювався, що не підступиш! Чотири душі забив, і всіх прямісінько в голову... Та певно, каже, він у Петлюри первий стрілець був... у чорних шликах служив! Реготів усе, реготів... Ну, що Франусю, питає, як я спровадив на той світ твою любов?

– Хто? – закричав Юр, хапаючи її за руку. – Хто?!

– Стоян, хто ж іше! – вигукнула Вовчиця. – А ти забувся, еге?

Він провів долонею по чолу й тільки тепер відчув, як скажено гамселить його серце.

– Забув...

– А я так плакала, так плакала! Я ж тебе всенький вік любила... хоч ти й дивитися не хтів на мене, бо вона тобі всенький світ заступила... вона!

– Чакунка?

– А яка ж іще проява! – Її очі раптом загорілися недобрим жовтим огнем. – Се правда, що вона вмерла?

– Правда...

– Я теж скоро умру... Пізно ти прийшов, мій милий! Бач, на що твоя Франуся перейшла? Бач, що з мене зробилося? Вовчицею мене прозивають... десятою дорогою обходять, плюють на мене!

– Чого б се?

Вона приклала пальця до вуст.

– Я тобі скажу... але ти нікому не говори! – зашепотіла вона. – Люде про се вже забулися... старі повмирали, а молодим воно байдуже! Ти ж пам’ятаєш, який отої весни голод був на селі?

– У тридцять третім?

– А коли ж іще! – Її очі здивовано розширилися. – Як же ти міг про сеє забутися, Юру?! Ти ж хліб мені приносив!

– Коли?

– А вночі, як приходив у село! Ти що, й сього не пам’ятаєш?

– Та... багацько літ пройшло!

– А Боже ж ти мій милий! Та як же ж за таке можна забутися! Тобі ж до Чакунки йти не можна було, – то ти через мене і того урвителя Стояна їй збіжжя передавав! А як мене з дітлахами голод притис, то ти й нас рятував од смерти... згадав?

– Угу... – понуро сказав Юр.

По її лицю знову потекли сльози.

– Як тебе не стало, то я наче ума рішилася... Я ж тебе завжди любила – і дівкою, і як замуж вийшла, і як сем’я вже була велика... все не могла тебе з серця викинути! А як ти пропав... – її голос почав сідати, переростаючи в хрипке гарчання, – ... то зробилось, хоч погибай! Голод був, голод...

– Знаю я... – понуривши голову, сказав він.

– Але не кажи нікому, чуєш? – Вовчиця сторожко озирнулася, а тоді нахилилась і заговорила хрипким, насилу чутним шепотом. – Нічого, нічого їм не кажи, мій соколе!

– Кому?

– Отсьому... теперішньому людові! їм байдуже до нашої кривди... вони і віри не ймуть, що ми так гірко та страшно вмирали тією весною!..

Він мовчав, і тільки обличчя його сіпалося.

– Після Великодня таке настало... В хаті хоч запали... – Вона шепотіла йому в обличчя, й він чув, як хрипить і грає їй у грудях. – Чорне, чорне село було... Пустка кругом і смерть... Ой, Юру, Юру! Зайшла я до Бондарів – покотом усі. До Іщуків заглядаю – теж одні небіжчики. До Плахотнюків... а там сем’я із тринадцяти душ, і всі немов поснули: те на припічку заклякло, те на лаві, а теє за столом голову схилило...

– А ти ж?.. – пошепки поспитався він.

– Не суди мене, мій соколе... Нічого й зараз добре не тямлю! – її зіниці звузилися і стали неначе макові зернята. – Одне тілько у пам’ятку: сиджу на долівці, чамренна з голоду, – і...

– Не треба! – прошепотів Юр. – Я... я знаю!

– Звідкіля?!

– Казали... люде! Нащо ж ти отеє таке вчинила?

– Їсти хтілося! – прохарчала Вовчиця, аж у грудях їй заспівало. – Так уже хтілося, що й шкура на мені боліла!..

В розваленій хаті застугонів і заквилив холодний вітер.

– Ти приніс мені хліба? – раптом поспитала вона.

– На! – Юр дістав з-під пахви паляницю, замотану в газету. – Їж...

Вона взяла хлібину і, перехопивши її обіруч, почала одривати кавалки і запихати до рота.

– Я шість год хліба святого не куштувала... – озвалася вона перегодя. – Приходили до мене, приходили... Візьми, Франю, – ми тобі й того, й сього принесли! Та я не дурна, знаю, чого їм треба було...

– А чого ж?

Вона так напхала рота, що мусила жвакувати хвилини зо дві, поки знову змогла заговорити.

– А струїти мене хтіли! У голодовку... – її голос заклекотів, переходячи в гарчання, – ...комуняки посилали своїх прихвоснів, щоб затроєне їдло розносили! Не чув за таке?

– Кого ж вони труїли?

– Нас, Юру... – Вона затнулася, а тоді ледве чутно прохрипіла: – Тих, котрі ото... з’їли!..

Він мовчав, понуро дивлячись у її лице.

– А тепер уже ніхто не приходить! – озвалася вона, заглитнувши здоровий шмат хліба. – Немає вже тих людей на світі... а я одна зосталася! Піду ото до річки води напиться, гляну... звіряка звірякою!.. Та ти ж і сам бачиш, еге?

– Ну!.. – пробурмотів Юр.

– А хіба ж я такою вродилася, Юру? Ти ж пам’ятаєш, яка я дівчиною була! Очі як зорі, личко мов калина, сама неначе тая лебідка походжала... Пам’ятаєш, як ти до мене парубком учащав?

– Я?

– Тра вбицця! Та ти й за се забувсь, як заорав... еге?! А як під вербами стояли ми... теж забувся?

– Коли ж се було?

– А ще ж тойді, як за більшовиків і слихом не слихав ніхто! Як село наше велике да красне було. Як ми з тобою молоді були да щасливі... А тепер бач... – вона замовкла – і раптом прошепотіла, криво посміхаючись йому в обличчя, – ... пропав вік, як маків цвіт!

Юр опустив очі.

– Так ти кажеш, – озвався він по хвилі, – це Стоян видав мене на смерть і розправу?

– Він, він!.. – закивала Вовчиця, знову наминаючи хліб. – Сам хвалився мені... реготів, собака більшовицький, тішився, що зо світа звів тебе! Не буде тепер, каже, люд колотити, носа свого пхати в усі діри... ми, каже, тепер таку Совдепію збудуємо, що по всенькій землі цвістиме! Ну, та недовго він, драб, у тій своїй Совдепії й прожив...

– Од горілки умер, чи що?

Вовчиця підвела своє жахливе лице і глянула йому у вічі.

– Чакунка йому віка збавила! – хрипко видихнула вона.

– Що?! – не повірив Юр.

– Чари на нього навела, кажу тобі! Снилося мені, як його поховали... – Вона стишила голос до шепоту. – Наче йду я полем – та таким уже безмірним да безкраїм, аж туга бере за серце! Аж глядь – він мені наперестріч. Да вже до того нужденний та обдертий... ну, лата на латі! Ой, Стояне, кажу, чого ж ти отеє перевівся на ніщо? А він мені й каже: Франю, Франю... загнала мене на той світ сяя відьма – та ще й у ньому спокою не дає! Намовила нечисту силу, а та як вискочить мені на карк, то їздить уже верхи, їздить... аж сорочка на мені мокра!