Текст книги "Тема для медитації"

Автор книги: Леонід Кононович

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 16 страниц)

Юр хтів було ступнути вперед, та відчув, що ноги його не слухаються; він поворухнув язиком, та на силу Божу зміг ним володати; помалу звівши подих, він заплющив очі, а потім розплющився знову, та сього разу біль, котрий пульсував усередині, зненацька вибухнув мов сонце, роздираючи його навпіл, і він...

ГЛОСАРІЙ. Матінко Морано, втвори ворота! За лісом за пралісом чорний дунай тече, на чорнім дунаю мерлецький човен пливе. В тому човні сивий волхов лежить – живим огнем катований, гострим залізом калічений, княжою челяддю замордований. Матінко Морано, втвори ворота! Прийшла до чорного дунаю босорканя-чаклунка, пустила на воду білого калача з трьома свічами, стала того волхова клясти-заклинати. Батьку-волхве, Коштрубів страднику! Візьми мого калача, понеси його по чорнім дунаю, поклади на золотого стола, де мати Морана сидить, – хай втворить вона ворота в бездонну Отхлань! Щоб я через три пороги переступила, сім чорних бродів перебрела, дванадцять навських застав перейшла, лихую годину та нечисту силу од своєї дитини одвела – щоб вона не тужила, не марніла...

... три ночі поспіль. Варто було звести повіки, і я знову й знову бачив: дворище, яке поросло височенним споришем; чорний гребінь хати на тлі криваво-червоного обрію; і білий-білий силует, який гостро й мертвотно світиться у померках старого вечора...

На четвертий день баба спекла калача й поклала його на покуті. Після півночі я напився з кварти молока, настояного на маківках, і нарешті почав засинати, дедалі глибше зсовуючись у теменну безодню прірву, де блукали якісь незнані голоси, проблискували сяйливі вогні, які скидалися на спалахи падучих зір, і час від часу спливали уривки минулих снів, про які я вже й думати забувся, – однак свідомість моя, од ляку, що знову зустрінеться з отим навським видивом, плавала на грані дійсности й марення, а тому я чітко й виразно чув тривожний гарячковий шепіт, який снувався й снувався в тісному покої, осяяному полум’ям трьох свіч, які...

матінко морано втвори ворота

а хто ж мене волає хто з білого світа на мене гукає

се я босорканя-чакунка рожденна відунка

а яким же ти речéнням на мене волаєш чиїм же найменням ти мене заклинаєш рожденна відунко

велесовим реченням тебе волаю коштрубовим найменням тебе заклинаю морано

ой ти босорканю-чакунко рожденна відунко одгадай же сперва три загадки одгадаєш жива будеш прогадаєш моя будеш

на те я й чакунка рожденна відунка щоб ті загадки одгадала на білий світ живою вертала од тебе нагороди жадала морано босорканю-чакунко рожденна відунко ой що ж то за три річки під калиновий міст біжать одна огняная друга кровавая а третя невидная

на камінній горі камінна дівка сиділа камінна дівка сиділа три сльози ронила морано

босорканю-чакунко рожденна відунко а що ж то за три діви над білим світом летять з ножами з мечами з огняними очами

в чистім полі камінний стовп стоїть у тім стовпі заклятий меч лежить хто того меча має той усю нечисть постинає морано

босорканю-чакунко рожденна відунко одгадай же остатню загадку а що ж то за світ буде коли сього світа кінець настане

не була б я чакунка рожденна відунка щоб тобі про сеє сказала

хто на сюю загадку одвіт дає той..................................

проси що хочеш босорканю

матінко морано припливла душа моя з білого світа з білого світа з синього цвіта по чорнім дунаю де живого духа немає де

півні не співають де дзвони не дзвонять де люд хрещений не ходить ласки твоєї прохати благати коштрубом голубом тебе клясти заклинати покинь морано душу раба божого юра зніми з нього своє наслання одволай лютого нава котрий мордує його терзає душу його козацьку з тіла виганяє матінко морано велесовим реченням тебе волаю дажбожим найменням заклинаю нехай іде сей нав на безвісті безвіснії на гори креміннії на ліса на болота на сухі очерета де дівка косою не має де козак на коні не гуляє де ворон кісток не заносить слово своє запечатую водою огнем залізним мечем слово моє кремінне ніщо його не одміне ні клятьба ні ворожба ні огненна стрільба

босорканю-чакунко........................................................

... неначе мене в плече штовхнули. У хаті панував якийсь чудернацький багровий півморок. Видно було, як на сволоках скачуть і скачуть відкиди полум’я. І тиша висіла в світлиці – така мертва, така моторошна тиша, що серце моє здригнулося в лихому передчутті, а тоді закалатало мов навіжене.

Я підхопився на лікоть, Побачив: баба сидить коло столу, бліда-бліда мов стіна. Перед нею небаченим темно-вишневим огнем горять три свічі. А на столі лежить калач, який вона спекла увечері. Я позирнув на нього – і жах пійняв мене з такою силою, що незмога стало поворухнути ні ногою ні рукою: калач, який іще півгодини тому був рум’яний мов сонце, зробився тепер білий-білий неначе виліплений з крейди, і та білина гостро й мертвотно світилася в кривавому напівмороці, котрий панував у хаті.

– Не бійся, дитино... воно зараз піде! – ледве чутно проказала баба.

Вона щось зашепотіла й дуже хутко й часто почала хрестити над покуттю здоровим чорним ножем, який мигтів у її руці, що й око не здужало того зловити; і я побачив, як простісінько на моїх очах калач починає танути й видовжуватися, обертаючись у крейдяно-білу качалку, яка зненацька вигнулася, мов змія, й стала плигати по всенькому столу, кидаючись у страшенних конвульсіях і щоразу меншаючи й меншаючи, аж врешті зібгалася в крихітну грудочку і спливла омахом вишнево-червоного полум’я, котре тут же погасло.

Баба глянула на мене, і в її очах промайнув якийсь незрозумілий жаль.

– Значить, це доля!.. – нарешті видихнула вона і...

Вони йшли під гору, й баба Лепестина раз по разу спинялася, щоб звести подих.

– Ох і белебень, ох і белебень... скільки віка мого, все міряю його ногами!..

– А я вже думав було, що на нашій горі й душі живої не зосталося... – озвався Юр.

Баба Лепестина покивала головою.

– Дитино, я сюди на крилах прилетіла б, якби змога моя! Ото як поховали твою бабуню, то з’їхалися діти да й кажуть: «Чого ти, мамо, будеш сама-самісінька на сій горі бовкуном сидіти... йди до нас віка доживать!» Я, дурна, й согласилася. Як привезли мене в той город... Господе, сохрани та помилуй! Ой затужила я, ой затужила... Вийду, було, надвір ...і вітер повіє, то здається, що він з нашої гори прилинув, і пташина яка пролетить, так думається, чи не з наших країв звістку несе!.. А як пішов мені вісімдесят перший год, я їм і кажу: «Ану везіть мене додому, собачі діти!» Вони й вивернули до мене кожуха: і стара я, і безрозумна, і голову їм морочу... а я затялася і знай своє товчу: «Везіть!»

– А я вчора уночі йшов, коли ж глип – світиться у вікнах! То ви назавжди вернулися?..

– Умирати я вернулася, сину... – Баба замовкла й, спираючись на ціпок, знову подибала під гору. – Хочу, щоб на цім белебені й кості мої зосталися! Тут усенький наш рід лежить, одколи село заселилося... А ти ж, сину, за чим сюди приїхав, га?

– Та так... треба зі старими ділами розібратися! – неохоче сказав він.

– А ти, кажуть, на войні десь був?

– Хто се казав?

– Бабуня твоя, хто ж іще! Ой вона ж тебе виглядала, ой і виглядала... Вмирала вже, а все просить: «Лепестино-голубко, вийди на обійстя та подивися, чи не йде він там шляхом...» Стану я на горі, гляну з-під долоні... щоб хоч душа жива на тій соші появилася! Не пройде і півгодини, як вона знов просить: «Біжи, біжи... гукни, щоб швидше йшов! Я чую, він уже на гору підіймається!..»

Юр понурив голову. Баба Лепестина замовкла, й хвилини зо дві обоє чвалали розбитим звивистим провулком, не кажучи одне одному ні слова.

– Зайди до мене, сину! – нарешті озвалася вона, звертаючи у дворисько, де густо поріс високий деревій. – Сядемо в хаті та побалакаємо за все, що було... се ж нас двоє тілько й зосталося на сій горі! Мо, баба тобі ще й у нагоді стане...

– Про що се ви?

Вона посміхнулася.

– Про ті діла, з якими ти хочеш розібратися... Що, не правду я кажу?

Юр мовчав.

– Правду, правду... – нарешті буркнув він крізь зуби. – Але хтось же ж мусить з ними розбиратися!..

Хата стояла під кручею. Стукаючи ціпком об глиняну долівку, баба Лепестина впровадила його до світлиці, й допіру він ступнув через поріг, як у носа йому вдарив запах злежаного дрантя, що жужмом валялося на лежанці, й холодний дух запущеної оселі, куди цілу зиму не заглядала жодна душа, й сухої житньої соломи, яка валялася під грубою... На стіні чорніла здорова тарілка репродуктора, що висів у цій хаті ще зі сталінської пори; вікна виходили у старий здичавілий садок, і в світлиці панувала напівтемрява.

– Щось ти, сину, геть на пси звівся! – озвалася баба Лепестина, коли вони посідали на лаві. – Такий, наче з хреста знятий... Раняний був на тій войні, еге?

Юр поворухнувся.

– Та... живий же ж! – неохоче сказав він. Тоді з сумнівом роззирнувся по хаті. – Це ви думаєте отут перезимувати?

– Дитино, я в сій мазанці вісімдесят год звікувала, дві голодовки перебула, войну... а ти кажеш! Вдома й стіни помагають, не те що... Он і бабуню твою хтіла рідня забрати до себе, – а вона ні в яку! Тут я, каже, народилася, – тут і руки мені складуть...

Юр понуро мовчав.

–Виглядала мене, кажете? – озвався він по хвилі.

Баба закивала головою.

– Ой виглядала ж, сину! Вона все віри не йняла, що тебе забили на тій войні... Коли ото письмо прийшло, що ти погиб, то насипала вона пшениці на сито й заворожила, Я все теє бачила, і в мене коси дибом устали, коли зерно на ситі почало ворушитись, як живе. Другий раз оце на віку вона так чаклувала!

– А перший?..

– Перед голодом, сину! До того вона просто собі молодиця була... а перед тим лихом дав їй Господь так, що з неї відунка зробилася! Вона не вчена була відьма... рожденна, сину! До самої смерти людям помагала...

– Ото вона заворожила та й що?

– І воно показало, що ти живий! Ой зраділа ж вона... Лепестино, каже, не погиб він, душа його з сього світа озивається... от тілько не втямлю, що ж се таке чорне висить над нею!

Юр заплющив очі й немов би перенісся на рік назад: він знову побачив жорстке сліпучо-біле сяєво хірургічної лампи, од якого ріже увіччю, й постаті в операційних балахонах, які то з’являються, то пропадають із поля зору, і стелю, високу й білу мов смерть, – а потім напрочуд гостро й виразно почув запахи йоду, крови, етеру й понівеченого тіла, що здригається в очікуванні гострого стерильного металу...

– А далі? – хрипко поспитався він.

– А тойді взяла вона ножа, забила його в сволока і давай заклинати! Я не чула, що вона там шепотіла... бачу тілько, що зробилася жовта-жовта – ну, як той віск! І очі були такі, ніби зі шкла... Аж за годину отямилася, сердешна, да й каже: «Ну, прогнала я її!..»

Баба знову замовкла. Юр сидів, підперши голову рукою, й дивився у землю. Й у хаті, й надворі було тихо... ну, як перед кінцем світа, ото так!

– Мені було сімнадцять год, коли вона стала ворожити... – озвалася баба Лепестина. – А сиділи вони тоді не на сій горі, а за річкою! Велика була сем’я і багата – дві пари волів держали, корову, коняку... Аж як пішли чутки, що в нашому селі з’явилася відунка, то народ і повалив до них із усіх усюд!..

– В якому году се було?

– Якраз перед голодовкою... тридцять другий добігав! Уже ходили буксири по хатах і хліб трусили... А вона сиділа посеред обійстя й віщувала: буде, каже, такий голод, що люд люда їстиме! То Дзякунка з буксирів і поставила питання в сільраді: треба, мовляв, розкуркулити нарешті цих індусів, бо вони антисовєцьку пропаганду ведуть... Через тиждень прийшли активісти, описали все до цурки, – а діда твого повезли в город, щоб судити!..

– За що? – не второпав Юр.

– Бо в Петлюри служив колись! Правда, так і не довезли – по дорозі він обох чатових задушив і з їхнім оружжям утік... Ой, полювали ж на нього, ой полювали! Він же ж як почав цих чортів червонопузих убивати... в Китайгороді голову колгоспу застрілив, під Жорнівкою зарізав бригадира, в полі коло Морозівки поклав двох активістів... Такий, як ти, був оце запеклий... нікому нічого не прощав!..

– То як же ж його вбили?

– А бабуня хіба тобі не казала?

Юр криво посміхнувся.

– Вона про все говорила... от тільки про се ні пари з вуст! Мовчала мов затялася...

– Півгода ганялися за твоїм дідом... і все дарма! Аж весною він став приходити до хати й приносив хліб... Хтось побачив його та й заявив у сільраду... Обклали його в сім яру як вовка – всеньку ніч стріляли та не могли вбити! Аж як стало розвиднюватися, обійшли поза горою – та гранатами й закидали!..

Баба Лепестина втупилася у долівку. Юр понуро мовчав, дивлячись у вікно, де по загаті плигали меткі сірі горобці.

– А хто ж його видав на смерть, невідомо? – поспитався він по хвилі.

Баба підняла голову й гостро подивилася на нього.

– Нащо воно тобі, сину?

– Та не в цьому ж річ... – замислено сказав Юр. – Просто я хочу знати, як воно все було... розумієте?

– І що ж воно тобі дасть?

Він гірко засміявся.

– Бачите, – нарешті сказав він, – я оце рік лежав у госпіталі – й увесь час думав над тим, як склалося моє життя... Аж додумався до того, що воно не могло скластися саме по собі, а пов’язане з долею тих людей, котрі вже пішли на той світ... тому що все на цім світі пов’язане! І життя мого діда якось перехрещується з моїм життям... хоч я й народився через двадцять п’ять років після його смерти!..

– Та певно... – погодилася баба Лепестина.

В хаті знову зробилося тихо, й тільки чутно було, як десь у сволоках точать шашелі.

– А хто ж іще в селі зостався з тих людей? – озвався Юр.

– Таки хочеш докопатися до тих часів, еге? Ой сину, сину...

– А кому ж іще правди добиватися! – понуро сказав він. – Старіші в нашім роду повмирали, а молодим той тридцять третій год ні до чого... один я й лишився!

Баба махнула рукою.

– Дивися... роби як хочеш! У кожного своя дорога в сім житті...

ГЛОСАРІЙ. Здрастуй юру пише письмо твоя Баба чакунка сину я вже стара і скоро умру приїдь до мене хоч востаннє побачимося звиділася вві сні Морана да й каже зажилася в мирі християнському стара Відьмо пора в Отхлань іти одвіт пора держать покутувати що накоїла на білому світі а вмиратимеш каже то щоб наділа оту сорочку що Калиною да барвінком вишита котору на весілля вбирала колись юру Христом Богом благаю приїдь щоб я остатній раз подивилася на тебе покинь ту войну була б вона проклята скіки віка мого все люде оден другого вбивають совісти в них немає всеньке наше кодло в сиру землю загнали оден ти в мене зостався мов Сонце в Небі а тут сину вже ні душі живої нема спустіла наша Гора геть чисто вся перебралася на цвинтар тільки ми з лепестиною сидимо як дві ворони аж дивно яка вулиця порожня й двориська бур’янами позаростали хіба Сови поночі кричать а я вже геть дитино подалася на силу Божу з хати виповзаю руки й ноги холонуть а вночі не спиться згадую геть усе що було на віку й революцію й колективізацію й Тридцять Третій год отой страшенний що люд люда їв таке те Життя було тяжке та трудне а тебе Сину згадую найдужче ворожила я на картах то недобре тобі падає Боже сохрани і помилуй три рази кидала а воно все однаково лягає приїдь до мене дитино одні ми з тобою зосталися на сьому Світі хоч побачимося перед смертю хай Господь тебе милує й сохраняє і вся Сила та Міць небесна

... замужем була та якось зустріла його біля коперації, а стояла така негода, він був забрьоханий з ніг до голови і п’яний-п’яний. Голубонько моя, каже, як же ж ми розлучилися з тобою на сім світі! да я ж тобі радий був неба прихилити! а мені за сльозами й світа білого не видно, й се був той день, коли ми зійшлися та й жити у парі зачали – на зламану голову, на одчай душі, на сміх людський та неславу! – і так уже любилися, Боже! да й він розповідав: як у город він потрапив, і як у тюрмі сидів, і як бив його конвой у лагері та геть чисто бебехи поодбивав. А як нашпигуюся, каже, тимго марафетом, то таке мені ввижається: Бог-Отець, ясний та світлий мов сонце, а янголи – так і в’ються, так і в’ються кругом.

Матір його Дзякункою прозивали. Коротко стрижена була, в червоній косинці, й очі мов у гадюки. Коли йшла по селу, то старі люде спльовували услід: отеє та, що три чверти села голодом виморила... щоб її на марах винесло! Кажуть, як починалися колгоспи, то вона комсомольцями заправляла. Хто не виконав продподаток, до того приходила комса під ворота, запалювала солом’яні віхті й горлала: гав-гав! гав-гав! куркуль хліба не дав! Отак, бувало, й цілу днину репетують. А восени записалася та Дзякунка до буксирів. Молода була, допіру двадцять років, – а з людей наче справдешня гестаповка збиткувалася! Кажуть, шукала комісія хліб в одної сім’ї – тепер уже й прізвище їхнє пропало, бо навесні вимерли до їдної душі. А в печі лежали на декові чибрики – такі коржики з картоплі й кукурудзяних качанів. Голова буксирів як витяг деко, так і вивернув його на долівку. Діти кинулися, було, збирати, а Дзякунка випередила їх – та постолами бігом і розтовкла ті чибрики... щоб не дісталися, каже, куркульським виплодкам!

Сина змалечку привчила красти. Ото, каже, йдеш через чужий город, то щось і вирви – хоч цибулі, хоч огірків чи навіть гарбуза... вдома усе знадобиться! І взагалі не зівай – що де погано лежить, то під полу його. От він виріс та й пішов тою стежиною. По комсомольській лінії пішов, сміялися в селі – один раз у тюрягу попав за крадіж, а тоді й другий... Вернувся в село уже вмирати. Був він злодій у законі, й усе йому з общака возили – і гроші, й харчі, і навіть морфій, бо наркоманом зробився... Але мені було до того байдуже: я жила з ним і була щасливою, бо ми ще молодими дуже любили одне одного.

А вмер він весною. Поховали його на цвинтарі неподалік од шляху. Було, на короварні йду, то кожного разу і бачу той хрест, рушником пов’язаний.

... короткий осінній день, який догорів поміж яворовим гіллям. Юр уже скінчив лагодити ворота, які геть було похилилися й ось-ось упали б од вітру, а тоді пошукав у повітці й виволік насеред обійстя важучого ясенового стовпа, якого він хтів підставити на причілку, – аж зір його ковзнув провулком, що зяяв за стіною колючих сухих бур’янів, і він зненацька побачив, що вже стоїть старий вечір і сонце давно сховалося серед грудкуватих піль, які прозирають крізь голе віття безлистих верб. Він замислено зважив у руці сокиру й, зміркувавши врешті-решт, що сьогодні вже багацько утнути не встигне, похилив стовпа на стіну й утомлено почвалав до хати.

Світлиця зустріла його понурим глухим напівмороком; всі речі немов би заклякли на своїх місцях, і він мимохідь знову зачудувався з оцього недвижного статичного світу, який оточував його вже цілісіньку добу, а тепер почав породжувати якусь невиразну тривогу. Коли він запалив світло, це гнітюче почуття зробилося ще дужчим; пораючись коло груби, брязкаючи дужкою відра й чайником, совгаючи туди-сюди тяжкого стільця, який гарчав ніжками по долівці, він увесь час вслухався у ватяну тишу, що німувала в передпокої, і хоч звідти не долинало ані жодного звуку, тривога однак не полишала його – вона зростала й тоді, коли він вечеряв, сидячи на ослоні біля вичовганого дубового столу, й тоді, коли він відчиняв чавунні дверцята, щоб підкинути у вогонь грубих яворових полін, і навіть тоді, коли погасив урешті світло й, уклавшись на ліжку, вкрився вогкою ковдрою, що видалася йому такою тяжкою, наче її зробили з листового заліза.

Сон відразу ж навалився на нього, мов земля, й він став утрачати відчуття реальности, дедалі глибше й глибше провалюючись у непроглядну чорну ковбаню, де, неначе риби в темній воді, пропливали якісь безформні тіні, періодично проблискували гарячі оранжеві плями й безугавним тлом стояв сухий набридливий тріск, який звучав у барабанних перетинках...

... й коли свідомість його згасла, опустившись за грань, де кінчається ява, то зненацька він чітко й виразно почув крізь сон, як у сусідньому покої пролунав глухий старечий голос, який погукав його на ймення: «Юру!»

Він підхопився й сів на ліжку. Підсвідомість продовжувала з ним свою підступну гру: спросоння йому вдалося, ніби він ще малий, зараз йому років з десять і з передпокою гукає баба. Ще не прокинувшись, він тривожно заозирався наокіл, а тоді, не тямлячи себе, крикнув: «Бабо... бабо, я тут!»; і допіру ці слова прозвучали серед моторошного безгоміння, що висіло в світлиці, як він отямився й відразу ж згадав усе гамузом – і те, що за плечима в нього чотири десятки літ, і те, що він повернувся пораненим із зони бойових дій, і те, що баби давно вже немає й усе це просто сонна мара, яка лякає його серед ночі.

Він провів рукою по чолі й, повагавшись, знову вклався горізнач. Серце калатало, як навіжене, й сон геть відлетів од його віч. Темрява в покої стояла така, що він і рук своїх не міг розгледіти. Трохи полежавши, він одкинув ковдру й, ковзнувши долонею по ребрах, намацав із правого боку тверде перехрестя рубців, яке пульсувало гарячим сухим жаром. Навіть на дотик можна було розпізнати, що за останніх кількоро день цей кім’ях виріс майже удвічі. Юр сумно посміхнувся й, знову заклавши руки за голову, втупився у пітьму. Його поцілило на шосе, допіру він піднявся в атаку, й куля калібру 5,56 з розбалансованим центром вийшла аж під пахвою. Якимось дивом вона обминула легеневу артерію, однак подальші десять місяців стали для нього справжнісіньким пеклом – він просто-таки зненавидів своє тіло, яке проти його власної волі хапалося за життя й завдавало йому таких страждань, про які в нього до тої пори й гадки не було... Врешті, після кількох операцій справи неначебто повернули на ліпше, він помалу зіп’явся на ноги, а згодом навіть узявся було за тренування, щоб відновити м’язи, – аж якоїсь днини під час чергового огляду виявилося, що операційні близни почали розростатися, причому процес цей розвивається з катастрофічною швидкістю. За кілька днів хірург покликав його до кабінету. «Ти – солдат?» – поспитали його. Він мовчки схилив голову. – «Ну, то будемо говорити без реверансів... Ми більше нічого не можемо зробити для тебе. Це – онкологія... безнадійний випадок, розумієш?» – «Так уже й безнадійний?» – іронічно поспитався він, силкуючись приховати холодний жах, що пройняв його в однісінький мент. – «Ми вважаємо, що лікування принесе тільки зайві муки... Радимо тобі від усієї душі – їдь додому і постарайся прожити без медицини!..» – Хірург навіщось поправив окуляри. – «Якщо запасешся наркотиками, то зможеш зберегти людську подобу...»

А наступного дня прийшов лист. Він знайшов його на ліжку – жовтий конверт, замацаний десятками рук, із плямами од рушничного мастила, і поштовий штемпель свідчив, що йшло це послання до нього цілий рік, блукаючи по всіх госпіталях. Всередині був листок з учнівського зошита, списаний знайомими каракулями, й насилу пробігши його поглядом, він вискочив з кімнати й притьмом погнав до телефону. Зв’язок був кепський, та до вечора він таки додзвонився в село. «Що? – питалася секретарка у сільраді. – Не чую! Га? Який Юр? Та балакайте голосніш, а то я не пойму, що ви... А-а, баби Чакунки онук! Так вона вмерла... Вмерла, кажу! Коли? А вже з год, напевно... Еге! Її вже й зо списків усіх скреслили давно... А ви що, не знали?» Юр опустив руки й щось із хвилину стояв, наче укопаний. В слухавці подивовано квакало й квакало, аж врешті він отямився й, тихо повісивши її на важіль, вийшов з кабіни.

Юр заплющив очі. Хоч би там як, а поки що він живий. Він живий, і в нього вистарчило сил, щоб повернутися додому. Тепер зосталося тільки підвести риску під власним життям і, звичайно ж, повернути старі борги... Сон знову наліг на нього якимсь химерним заціпенінням, і Юр відчув, що не може поворухнути ні ногою, ані рукою. Він глибоко зітхнув і, перш ніж зісковзнути в чорну прірву, раптом згадав: світлиця, в котрій висить багровий напівморок. Відкиди трьох свіч, котрі танцюють і ворушаться на сволоках. І калач на столі – білий-білий, неначе виліплений із крейди...

...а як їх куркулили, то вона з кожним закутком і з кожнісінькою худобиною прощалася. А не подоба на все оте було й дивитися! Ото стане перед піччю, вклониться та й промовляє: «Дякуємо тобі, пече, годувальнице наша, що хліб пекла високий да пишний!» І до корови підійде, то ще нижче схилиться: «Дякуємо й тобі, паніматко, що живоття наше на світі держала й до чорної години догодувала – більше годувати не будеш!» А посеред надвір’я вийшла, то у всіх коси дуба поставали – перехрестилася тричі, та в пояс уклонилася, та й мовить: «Дякуємо тобі, хато, і вам, двері тисовії, й вам, поріженьки дубовії, хатній, сінний, комірний і стайняний, і тобі дякуємо, хазяїне домовик, – за те, що терпіли нас, і служили нам, і добром дарували... більше ж у сьому місці добра не буде нікому!»

А людей кругом, людей! – і попідтинню, й коло повітки, й у воротях... й усі мовчать, наче води в рота набрали.

Дівкою вона, як усі, була. Й заміж вийшла, то шестеро дітей устигла на світ привести. Аж у той чорний год таке їй поробилося, що сіла посеред обійстя й сиділа, наче з хреста знята. А люде до неї з усіх сіл ішли, і всім вона правду казала, і як сказала, так воно й збувалося. Ото як насипле, було, пшениці на сито, поведе рукою... а зерно так і ходить, так і ходить, немов живе! «Отсе ти, – каже одному, – в хаті замерзнеш: будуть хліб у тебе шукати зимою й піч розвалять. А ти, – другому радить, – як продаси всеньке збіжжя та з села виїдеш, то живий можеш зостатися». А прийшов до неї хлопчик, пастушок собі, то вона й у долоні сплеснула: «Дитино, – каже, – ти такого лиха зазнаєш! – батько твій і мачуха покинуть тебе в хаті на голодну смерть, геть і рядно з-під тебе витягнуть, як спатимеш... але не журись: як попадеш у город, то буде тобі дуже добре й великим начальником зробишся!»

А то рід у них такий був. Казали старі люде, прабаба її ще в Коліївщину відьмувала: гарна була як з ікони, а водилася з гайдамаками й на коні їздила, мов чоловік. Сильно ляхи її боялися, тож як зайняли тих коліїв у полон, то її закували в заліза, одвезли десь під Жашків та й спалили живцем. Гадали в селі, що вже не буде відьом у їхньому роду, – аж через сім колін оця Чакунка на білий світ уродилася.