Текст книги "Тема для медитації"

Автор книги: Леонід Кононович

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 16 страниц)

– Не затримуватися! – гаркнув контролер і штовхнув її у розчинені двері кабінету. – Вперед!

Юр перевів погляд на Лимаря. Той спостерігав за цією сценою і посміхався; його посмішка була, широка, хазяйська, і в ній читався тріумф; це була посмішка переможця, професійного ловця душ, який зугарився обвести круг пальця свою здобич – і загнав її в пастку, з якої вона вже не вирветься до кінця свого життя.

Юр плигнув на нього і схопив за горлянку. Вони попадали додолу. Слідчий хтів було крикнути, але з рота вихопилося конвульсивне харчання. Юр зумів уп’ястися двома пальцями за борлака; не тямлячи себе од шалу, він вхопив слідчого другою рукою за чуприну і почав бити головою об землю. У коридорі залунали тривожні голоси. Його шарпали за плечі, кричали, далі почали гамселити кулаками, – а він усе товк і товк тією головою об підлогу, наглядаючи, як вираз тріумфу на твердому самовпевненому обличчі поволі замінюється невимовним звірячим жахом...

... погасив світло й, уклавшись на ліжку, вкрився грубою важучою ковдрою. Всеньке тіло було негнучке, інертне і видавалося ніби виліпленим із воску; мимохіть він зачудувався з того, бо за цілісіньку днину йому й за холодну воду не довелося взятись, а значить, і втомитися наче не було від чого; та за хвилю цей подив згас, тому що непроглядна чорна пітьма, що залягла у хаті, зненацька завирувала, заклекотіла, дедалі дужче й дужче наростаючи гучним підземним гуркотом, і стала поволі втягувати його у чорну мов смола круговерть; й коли у вухах почало дзвеніти, як від занурення у глибоку глибочінь, то свідомість раптом рвонулася виконуючи якийсь незбагненний стрибок, і він ще встиг побачити: залізні коробочки авт, що снують бульваром Шевченка; тополі, з яких пооблітало жовте листя; і здорові чорні парти, за якими бовваніють білі плями облич із роззявленими ротами...

... то Мумукало як не вихопиться на воза, та як не роззявить свого рота, здоровецького ніби піч, та на всю горлянку як не зареве: «Тіка-айте, люде добрі! до Дніпра! до Дніпра!» – і допіру голос його, ніби ярихонська труба, покотився над усеньким вировищем отого повоєнного базару, де купували й перепродували геть усе, що за тих пір на білому світі водилося, – то всеньке оте юрмисько із його репетом, гомоном і лайкою нагло замовкло й зробилося тихо, яку могилі, – а ми, з півсотні голодних обдертих фабзайців, розсипавшись по всенькому базару, заголосили, як на пуп: «До Дніпра! до Дніпра! у-у-у!»

Матінко моя, що за чудо та диво почало тут коїтися! а кров у жилах захолола, як спершу дівки та молодиці у заводи завели несвітськими голосами од переляку, а своїм очам я не повірив, як старці базарні (зачучверіле, нужденне, так і диви, що от-от Богу душу оддасть) на рівні схопилися та через отой двометровий паркан як махонуть... лиш торби мликнули! а циганським потом кожного з-поміж нас пройняло, коли дядьки, хто до воріт ближче, почувши отеє – на вози притьмом! та по конях гаття! да хутчій із базару! коли ж підводи як не зчепляться у воротях – то було щось із чимось: осі ламаються, полудрабки тріщать, коні дуба стають і калічать усіх підряд; а тут ще й товписько навалилося – ну, й пішов страшний суд.

Всі збилися в купу. Люд колотився й ліз один на одного. Хто впав під ноги, з того зробили криваве місиво. Якийсь інвалід, вирячивши очі, гамселив костуром наліво й направо. Лемент, мат і прокльони стояли такі, що у вухах почало лящати. Але все покривало те волання, – отой страшенний рев, аж душу роздирало від нього: «До Дніпра! до Дніпра! у-у-у-у-у!»

А я глянув, коли ж, бачу, Мумукало на тому кінці базару вже лантуха із пшоном тягне, а Петро півкабана завдав на спину та аж зогнувся, тікаючи з ним, та й другі ж хлопці з ремісничого – хто цибулі вінок, хто ковбасу, хто що під ту колотнечу зумів спірвати, – так і цуплять, так і цуплять, ловко да змисно, через дірку в огорожі.

То я і подумав, перше ніж і собі щось ухопити: отеє й правильно! бо дурним так і треба! бо дурного і в церкві наб’ють, а не те щоб! адже перше ніж тікати, да на голови лізти, та душить один одного, як навіжені, – хоч би стала яка скотина да спиталася: а що ж се за рейвах? а що за лемент, у чортової мами? а головне, – от чом до того Дніпра бігти, питається?! Тільки ж, мабуть, правильно про наш люд у всенькому світі кажуть: великий мов ломака, – а дурний мов собака!

VI

... прокинувся удосвіта од якогось квиління й утямив, що надворі зірвався вітер. Протяжний свист і стогін то наростав, торохкаючи в шибку гілляками старої кощавої груші, а то помалу вщухав десь за причілком, щоб тут же повернутися знову; піднявши голову, Юр прислухався – й почув, як глухо стугонить у комині, як гуркає на покрівлі старе проржавіле залізо, як рипить і треться одне об одне віття дерев у садку, а тоді втягнув ніздрями запах студеного попелу, який вивіяло з груби та рознесло по всенькій світлиці, – й, зітхнувши, подумав, що тепла пора вже минулася й за день чи два впадуть сніги, які відріжуть цю гору від цілого світа. Крізь шпарини у віконних рамах так тягло, що подушка зробилася холодна, мов крига; трохи покрутившись, він урешті-решт укрився з головою і звільна почав занурюватися у гарячу темну глибочінь, яка засичала йому в вухах, неначе горіло сире яворове дерево...

... снилося: залізнична станція. Потойбіч колій видно водонапірну вежу, а далі – цегляні хати, городи зі штурпаками соняхів і штахетники. Він стоїть, перечікуючи, поки проїде товарняк. Це вечір, тому що над болотами, які оточують зусебіч залізницю, сідає червоне сонце. Він зодягнений у бляклу спецівку, на ногах кирзові чоботи, котрі геть зашкарубли від бетону. За лісосмугою курить чорним димом асфальтовий завод. Від шпал їдко тхне креозотом. Він стоїть і дивиться, як повз нього помалу котяться платформи із піском і жорствою. Біля насипу ростуть височезні бур’яни. Вряди-годи налітає вітер, і верхівки бур’янів починають хилитатися.

Нарешті вдалині прогуркотів останній вагон, і він рушив з місця й, стрибаючи по шпалах, почав переходити на той бік. Оддалі видно було, яка незграбна його постать і які здоровецькі на ньому чоботи, що по самісінькі халяви обросли цементною корою. Перейшовши залізницю, він спустився з насипу і знову спинився.

Стояв пізній вечір. Чутно було, як вертаючи з поля, хрипко мукає череда. Він дістав зім’яту пачку «Паміру» і, запаливши, окинув довколишній краєвид безтямним поглядом...

Вже цілих півроку втекло від тої днини, як він оселився у цьому райцентрі. За бійку зі слідчим довелося заплатити дорогою ціною: кагебісти наділи йому наручники і, вкинувши у машину, одвезли до психлікарні. З цього закладу він вийшов аж через рік; з рота у нього текла слина, голова теліпалася на грудях, а погляд був шклистий і безживний, ніби в мерця. Не встиг він прожити вдома і трьох днів, як на гору прикотила чорна «волга» з київськими номерами. З неї вийшов кущовий уповноважений КГБ та начальник обласного управління. Вони заявили те ж самісіньке, що сказав свого часу Лимар: йому забороняється мешкати ближче, як за сто один кілометр від міст-героїв та обласних центрів, а ще краще було б, якби він виїхав з України – десь на Сибір, або в Казахстан, або й геть до чорта на роги... Такі, як ти, – наволоч... покидьки нашого суспільства! – прямо сказав начальник обласного управління. А як не поїдеш добровільно, то вишлемо адміністративним порядком... Одне слово, тобі немає чого робити в цьому районі! Зрозуміло? Він сказав, що зрозуміло. На той час він уже навчився відповідати, як їм хотілося. За той рік, що він провів у психушці, з нього зробили механічну ляльку. Єдине, чого їм так і не пощастило добитися від нього, це щоб він свідчив проти Леляни. Втім, на цьому ніхто дуже й не наполягав – кагебісти приїжджали в клініку два чи три рази, а наостанку його звістили, що відбувся суд і її засуджено до дев’яти років суворого режиму. Шість плюс три, сказав йому чорнявий майор, чиє прізвище він забувся. Шість плюс три... ти розумієш, про що я кажу? Він сказав, що розуміє. Це була стаття 62 частина перша, і за нею могли дати до семи років ув’язнення та п’яти років заслання. Так чи йнак, а Леляна зникла з його життя. Вона пішла туди, де мають право бути лише окремі, вибрані, тверді мов криця – і йому ніколи не буде місця серед цих людей, хоча б тому, що віднині на нім лежить тавро психічно хворого, а точніше, хворого на голову. Так що їдь куди завгодно, сказали йому наостанку. Але пам’ятай – від органів ти ніде не сховаєшся! Він не поїхав у Сибір. Він сів на електричку й, відрахувавши сто один кілометр, вийшов на першій-ліпшій станції. Тут, же, біля платформи, висіла об’ява, що потрібні бетонярі. Покружлявши вузенькими звивистими вулицями, він знайшов облуплений цегляний будиночок із написом «Райсільгоспбуд» і, зайшовши у відділ кадрів, простяг свої документи чоловікові, який сидів за дерев’яним бар’єром...

Юр пожбурив недопалка у бур’ян і, спльовуючи крихти тютюну, котрі поналипали на губах, потяг уздовж насипу. Він простував нога за ногою і здіймав своїми чобітьми хмари їдкої сірої пилюги. За кількоро хвиль понад городами, які половіли о ліву руч, потягло горілим; він пройшов ще трохи і побачив здоровезне радгоспне дворисько, геть розтовчене колісними тракторами. Коло бетонної огорожі куріло звалище різного непотребу. Вихоплюючись із ядучого брунатного диму, сині омахи полум’я пожирали пластмасу, гумові камери і якісь барвисті дроти. З двориська тхнуло гноякою і пересохлим солідолом. Юр закашлявся і сплюнув. Прямуючи попід огорожею, він обігнув те дворисько, перестрибнув жовту калюжу, де скипіла смердюча піна, і вийшов на сошу. З того боку росли грубі осокори. Він пройшов стежиною, що плутала поміж осокорами, й опинився на подвір’ї, де стояла недобудована кам’яниця з білої цегли. Тоді добув ключі й, одімкнувши двері, піднявся на мансарду.

Це була величезна кімната з нефарбованою підлогою і нашвидкуруч отинькованими стінами. По кутках стояли мішки з вапном і відра, в яких засох розчин. Юр скинув біля порога свої чоботиська і, ходячи по кімнаті, помалу почав роздягатися. В цій мансарді він мешкав на правах сторожа і вважав, що йому дуже пощастило. Проживши десь із місяць у гуртожитку, який дало йому будівельне управління, він урешті-решт дійшов висновку, що дуже мало знайомий із життям: виявляється, робочий люд не знає інших способів убити свій вільний час, як тільки пити, пити й пити – причому на того, хто не п’є, тут дивляться, як на особистого ворога. Інтереси цих людей були надзвичайно вузькі – книги вони вважали придатними лише для того, щоб із них виривати сторінки, а всяке читання в’їдливо прозивали «політікою», Шо, знакому букву найшов, питалися в нього, коли він падав після роботи на ліжко, щоб почитати який-небудь журнал. Та покинь ти, на хрін, ту хріновину... давай осьо краще по рублю – та грушки-яблучки [6]6
  Так звалося наприкінці 70-х років «Плодовоягідне», пляшка 0,5 л коштувала 1 крб. 02 коп. Були ще такі популярні серед пролетаріяту марки, як «Сонце в бокалі» (сонце в підвалі), «Біле міцне» (біоміцин), «Рожеве міцне» та «Червоне міцне» (барматуха), «Портвейн приморський» (портюша), «Аперитив степной» (оператив сцепной); надто ж мені в пам’ятку «Рубин» (т. зв. шмурдяк), тому що після другої шклянки цього вина завжди спрацьовує блювотний рефлекс – прим. автора.


[Закрыть]візьмемо! Особливо його дивували шофери: від спілкування з моторами вони, здавалося, й самі поробилися безмозкими механізмами, що здатні були тільки пересуватися, поглинати неживу матерію чи перебувати в стані безруху. Так що на тлі цього контингенту особливо гостро й чітко виявилося, що він чужинець, біла ворона і взагалі ненаший чоловік; вибивши зуби кільком аж надто агресивним суб’єктам, котрі вирішили випробувати його на міцність, він зрозумів, що його таки посадять, але вже не за націоналізм, – а за те, що завдав тілесних ушкоджень представникам робітничого класу. А тут ще й вождь прямо заявив по радіо: «А с отщепенцами, товарищи, мы теперь будем разговаривать по-другому...»

юру дитино моя ото ти поїхав галасвіта а їх навалило до мене як Татарви аж двоє авт прикотило ану кажуть Бабо показуй де твій унук антісовєцьку літіратуру пряче він кажуть Враг Народа його місце в Сібірі ми його зништожимо бо нам так наравиться пойняла да і давай мої Лахи перекидати і скриню одчинили всеньку мою одіж на землю та чоботиськами по ній товчуться гдє кажуть гдє говорі куркульская Морда двоє на гору полізли з ліхтарнями а там ти ж знаєш діра така над Коморою ото Стріха текла а тойді як ти хату Залізом перекрив то я тую діру в стелі затулила Кожухом старим нехай думаю хоч так буде а якийсь Гицель поліз та як загримить у тую Діромаху та прямісінько в Діжу з водою шо там стояла коли ото текло то я підставила та перелякався заревів як Скотина спасіте кричить спасіте на помощ а кількоро Песиголовців по обійстю зо щупами бродять да штрикають усе штрикають шоб вам думаю в печінках штрикало Драби ви льотри убійники Люде позбігалися з усього кутка стоять попід загатою та дивляться дитино се таке було наче Тридцять Третій год вернувся наче знов Хліб Святий по дворах шукають наче знов Кодло наше куркулити прийшли але не бійся Сину геть нічого не розшукали вони з твоїх Бомаг а на однісінький зуб не поживилися Собаки все воно на печі лежало у Скрині як ото ти поклав а лазили ж вони туди ого куди вони вже й не лазили але Я їм очі одвела дивилися вони своїми Балухами безесними а Скрині тої й не узуздріли хоч під самісіньким носом була Виродки проклятії бузувіри за шо вони тебе поневіряють спитатися шо за Правду стояв еге протів їхньої Власти людоїдської йшов людям розказував шо вони на Землі нашій коять а їм бач не до хендзу воно стало а певно правда Очі коле в сибіряку кажуть в сибіряку шоб він там і подох Унук твій петлюровець а я тойді як розійшлася геть чисто все їм виказала самі кажу подохнете Кобилячої Голови поплентачі й ви і вожді ваші Людоїди і всенька власть ваша собача всіх нечиста сила в Отхлань потягне з утіхою Лапи потираючи Юру дитино моя не журися нічогісінько вони не вискіпали Облизня ухопили собаки да й поїхали Хвости підібгавши меж ногами тіки Біль мою дівоцьку геть виваляли в пилюзі і хустки і керсетки і сорочки шо я на Посаг собі вишивала ше Дівчиною й те шо на Смерть було приготовлено так шо кріпися не падай Духом сину се так тобі на Віку написано з отим Білим Навом герць держати нехай же Господь тебе сохраняє і Тор заступник усім козакам-полянам і Матер Божа шо в Ирі зеленому на престолі сидить а я буду молитися за тебе і вдень і поночі твоя Баба чакунка.

Юр умився в погнутій бляшаній мисці й, зачісуючись, підійшов до люстра. Звідти на нього витріщилася засмалена понура мармиза, котра по самісінькі очі заросла грубою щетиною. Цілісіньке літо він заливав фундаменти під промислові корпуси, які мали будувати серед боліт; попервах ця робота його так вимотувала, що він ледве ноги тягав, однак згодом його богатирський організм, оклигуючи від лікування у психушці, помалу почав пристосовуватися до щоденної тяжкої праці. Й усе ж протягом усього цього часу його не полишало тоскне гнітюче почуття безвиході, од якого інколи хотілося вити як вовк, – він розумів, що його нарешті загнали в глухий кут і ще й з усіх боків оточили наглядачами; враження було таке, наче він опинився перед стіною й намарне мацає по ній долонями, шукаючи двері, котрих тут ніколи не було. Часом він почував, що йому хочеться у тюрму, – принаймні там він сидів би з такими ж людьми, як сам. А найбільше ж він міркував над тим, хто ж доніс на Леляну і звістив кагебістів, що того вечора він передав їй дві теки із самвидавом. Певна річ, щонайперше підозра падала на Стояна; однак цей парубійко не міг здати Леляну, тому що був у неї закоханий по вуха... А якщо міг? А якщо здав? А може, цей арешт був результатом старанної оперативної розробки? А по тому він пригадував, як Лимар дружньо поплескує його по плечу і на всенький коридор промовляє «молодець, наша людина», а далі поставало гордо закинуте обличчя Леляни, золоті пасма її кіс і той погляд, сповнений невимовного презирства, – і в очах йому аж тьмарилося від безнадії... Він зітхнув і, піднявши у кутку мостину, дістав з-поміж лаг у підлозі грубого зошита. Поселившись на цій мансарді він почав писати щоденника; це була спроба тверезо подивитися на себе, на історію й на цю прокляту епоху, котра стільки сала залляла йому за шкуру, – а поза тим у ньому жила надія, що цей рукопис не пропаде і колись його прочитають історики в незалежній українській державі. Він гаряче сподівався, що така держава буде. Може, промине п’ятдесят років. Може, сто. Може, й двісті. Але не може бути такого, щоб Україна щезла з лиця землі! Він сів за столом і, відкривши зошита, подивився у вікно. З мансарди видно було довжелезний двоповерховий будинок. У дворі стояла колонка, і круг неї натекло цілісіньке озеро. Двері під’їздів у тому будинку були потрощені. Під вікнами валялося сміття. У калюжі купалися гуси, голосно ляскаючи крилами. Це був сімейний гуртожиток. Його прозивали дурдом. У ньому мешкали пролетарі. Їм нічого було втрачати, бо вони пролетіли за всіма параметрами ще від самого народження. Мабуть, тому вони гнали бурячиху, пили і по-чорному лупцювали своїх жінок; а коли ті виривалися й тікали, то лупцювали всякого, хто трапиться під руку. Он вони сидять на лавочці: Туз, Мурмило, Жора-Махамет... Коло них стовбичить здоровецький парубійко у військовому картузі. На ньому офіцерський кітель, обвішаний бляшаними медальками. Це дурний Волоша, син тітки Собацюрихи. Його робили по п’яні, через те він такий і вродився. За дурдомом видно жомові ями, з яких тягне дохлятиною. Ще далі жовтіє стерня, і там пасуться радгоспні свині.

здрастуй Юру пішла я отеє по хліб у коперацію а коло вигону перестрічає мене Дзякунка та й ну скакати прямо в Очі виказувати усе шо в її дурній голові макітриться тішитися шо на нашу гору отії Татаре приїжджали аа каже гарного унука вигляділа Стара Відьмо ше ліпшого як дід його душогуб до в’язеня до в’язеня піде теперички антісовєтчік троцькіст конячий революцьонер оно по тілівізору показували як у Залізах його ведуть шоб судити унука твого такого доброго на горло на Горло скарають тойді всеньке ваше Кодло в селі до їдної души вже переведеться та скаче од утіхи та дулі мені під самого носа Дулі а певно раденька шо дурненька та ше ж і Сила її теперички зверху дитино моя шоб ти бачив скіки наїхало до неї Писак десь із туда чи не з Московщини самої та давай розпитувати її та записувати та на Карточку знімати ото тіки шо в Сраку її не цілували а то все було а тойді й прописали в сильно великій газеті де тіки за дуже самошедших Партійців пишеться а за таких шо не дуже то й ні але за неї написали шо стара Більшовичка активістка куркулів на Сибір одправляла хліб святий забирала в людей та здавала Державі сій проклятущій тьху гидота і язик не повертається за неї Лярву балакати отож у сій собачій Газеті за неї прописали а вся Наволоч більшовицька на селі й заплигала коло неї наче круг Малпи і голова і багрій і вчителі пенсію присвоїли їй здоровецьку і хату перекрили і в школу отеє гукали шоб вона розказувала як се треба Люд Хрещений голодом морити так шо підняли її сину як те Гівно на Вилах то вона мені й Дулі тепер під самого Носа на каже на з’їж а звісно не дурно кажуть нема Розуму змалку то не буде й до останку а вона ше із Замолода прицуцувата була сяя комсомолка як Церкву Святу в тридцятім році закривали то вони вчотирьох вона чикилдиха бовкуниха і степа іващенкова книги церковні поскладали та підпалили та й ну гопки вибивати на Престолі як дурненькі та пісеньку виспівувати ми молоді весняні квіти ми діти молота й серпа [7]7
  Пісня 30-х років на слова Дмитра Загула. Та це йому не помогло, бо все одно репресували – прим. автора.


[Закрыть] Курви Мандрьохи Повійниці комсомольські було на паску люде здоровкаються христос воскрес а вони ув одвіт брешеш як Пес кажуть ні ти уяви собі тіки але ж Господь їх покарав ох і покарав степа здуріла чикилдиха здуріла бовкуниху на кавалки роздерли тіки отсяя Дзякунка живе й живе три чверти Села в Сиру Землю загнала крови людської напилася і ходить по Світу лярва така а ти Сину казав комуняк до порозуміння треба закликати до злагоди до рехвормів аа бач сину де ти зо своїми Рехвормами опинився дак слухай же тепер шо я тобі скажу свині вони й будуть свині хоч рябі хоч сиві хоч коростяві а комуняки вони й зостануться комуняками бо то тіки зверху Люде а всередині гірше ніж Бидло юру Дитино моя розлучили вони мене з тобою та й шерегнуть на нас приходив отеє Голова з участковим да й каже шоб він тут не появлявся ноги шоб його тут не було Відщепенця бо запроторимо туди де козам роги правлять отеє тобі сину і порозуміння й злагода і рехворми з ними вкупі ну та дарма кріпися не той Козак шо за водою пливе а той шо проти Води хай Бог тебе в опіці держить і Матер Божа чуває над тобою а Я за тебе всім богам буду молитися твоя баба чакунка

Він писав: «Я не маю жодних ілюзій щодо свого майбутнього. Мене посадять, і станеться воно протягом найближчого часу. Їм байдуже, веду я пропаганду чи ні – біда в тому, що такі, як я, вирізняються на тлі загальної маси. Головна заповідь радянської людини: будь таким, як усі. Всякі відхилення розглядаються, як патологія, зокрема й відхилення зі знаком плюс. Таланти, математичні здібності, феноменальна пам’ять, допитливість, відраза до спиртного чи навіть замилування поезією або есперанто – неодмінно кваліфікуються як вихід за межі середньої норми, а значить, загрозливі для держави. Певна річ, мені можуть закинути, що я сам накликав на себе це лихо, тому що провадив політичну діяльність, що карається законом; але хіба це політика – ділитися враженнями від поезії Богдана-Ігора Антонича? Хіба висловлювати свої думки про ті чи ті аспекти громадського життя – це опозиційна політична діяльність? Хіба казати, що голод у тридцять третьому році був штучний і наперед спланований – це поширення наклепницьких вигадок, які потрапляють під дію статті 62 Карного кодексу УРСР?» Юр на мить зупинився й, утупившись перед собою невидющим поглядом, став думати. Потім написав: «Найгірше в цій ситуації те, що мене засудять не за націоналістичну діяльність, а за кримінальною статтею чи, ймовірніше, відправлять на примусове лікування. Так чи йнак, а цього не минути, і перш ніж загриміти туди, звідки вороття, може, й не буде, я хочу збагнути для себе деякі речі, які, мушу зізнатися, й досі не вкладаються у мене в голові...»

здрастуй сину кінчається Літо а ти все не їдеш до мене виглядала я виглядала та й сама стала Картоплю копати а вороги наші тішаться зрадецькії речі кують він сидить він сидить П’ятнадцять Год йому дали приїдь дитино шоб вони побачили тебе своїми собачими Балухами та не дзявоніли та й город поможеш мені копати бо сама вже не втну стара зробилася мішка з картоплею на Гору не занесу геть Здоровля немає серце заходиться вночі не сплю блукаю по хаті як Сновида та згадується все що було і як дівувала і яка сем’я наша була велика та багата і як замуж виходила шо серце аж тьохкало од Щастя бо з люба за нього йшла ага якраз було того щастя з горобиний скік оден ти в мене отеє зостався а то все як не в Голод погибли то на сю власть гаруючи як батько й мати твої пам’ятаю прийшло письмо з Челябінського шо вони пропали од атома котрий зірвався ото тойді а я сіла коло вікна й сама не тямлю шо зо мною сльози котяться як горох а ти ше геть маленький був та й кажеш бабо Бабо чого ти плачеш не плач я тобі осьо цукерок дам а тепер і тебе хочуть зништожити Виповзні Гадючі бач правда їм поперек горла стала еге вони люблять шоб їм потурали та вклонялися та хребта гнули перед ними Люд хрещений для них як сміття під ногами пам’ятаю записали мене в колгосп іди кажуть Відьмуго роби на совєцьку власть прощення заробляй у неї а я й пішла а куди ж було дітися Сину хто на них робив то давали черпак юшки і такий кавалок Хліба як ото з буханки цілушку зрізати та ше перерізати начетверо то такий а вже Великдень минувся Люде мерли ти собі уявити не можеш гордій трупар збирати їх не встигав ото в бур’янах умре та й лежить тиждень а коти да їжаки геть лице пообгризають не Собаки ні собак усіх половили та ше взимку поїли то люде шоб їх Звірота не жвакувала та білеє тіло не поневіряла до Кагатів ідуть та лягають коло ями та й ждуть поки Смерть прийде живцем Сину йшли на Цвинтар а ти тепер кажеш порозуміння злагода діялог якийсь ой сину сину ти не бачив того всього а то так не казав би Вовчицю ти ж знаєш то в неї у Тридцять Третім году троє дітей було і всіх вона порізала одне за другим та поїла і всеньке село знало і Голова і бригадир і парторг а мовчали нехай собі їсть було на буряки йду а вона рано вранці ходить по вигону та кістки обгризені по бур’янах розкидає шоб сліда не було повен хвартух тих кісток а вона їх розкидає а ти кажеш од комуністів добра треба ждати ага дождешся ти вже маєш од них Заплату за своє добро та щирість а ну його шо вже балакати твій дід не так з ними говорив він як побаче було комуніста чи комсомольця то зразу йому ногою під Дихало добре дасть а тоді ножа із-за халяви та й питається шо Гнидо крови християнської хтів напитися панувати хтів еге ну зараз я тебе уконтентую ото такий із ними діялог тіки і може бути а більше ніякого та нехай ще оділлються їм наші Сльози ше кривлею вони будуть блювати комуністи і комсомольці й уся наволоч отся червонопуза то приїдь сину до мене в Гості шоб вони не гавкали шо ти в Тюрмі сидиш жду тебе як Соловій літа Твоя баба чакунка

Юр писав: «Про той страшний год я чув іще маленьким. Зійдуться, було, люди в бабиній хаті та й починають згадувати, як прийшли активісти, вигребли усе, а далі такий мор настав, що трупи валялися просто на шляху... Аж у зрілому віці я почав дошукуватися причин цієї трагедії і врешті-решт збагнув: факти потребують тлумачення, тому що без цього Тридцять Третій рік так і зостанеться в нашій свідомості страшною макабричною казкою, не більше. Не знаю, чи пощастило мені дочерпати до самісінького дна, одначе для себе я зумів розібратися в деяких найбільш загадкових феноменах тієї епохи. Першим з-поміж цих явищ слід назвати психологію сільського активіста...» Він трохи подумав; затим почав швидко-швидко писати: «Що ж таке червоний активіст? За півтора року в університеті мені довелося аж надто близько спілкуватися з цією породою людей; й уже тоді впадала в око разюча подібність комсомольців 30-х років і тої безмозкої тупоголової комси, яка заправляла у нас на факультеті. Зараз можна з певністю сказати, що буксири, які провадили заготівлю в нашому селі, й комсомольські активісти середини 70-х, що здійснювали політичні судилища, – належать до того ж самого психологічного типу. Якби Вірочку чи Дембовського послали на село викачувати хліб, то діяли б вони точнісінько так же, як і їхні попередники – цебто вимітали б усе до зернини, видирали недоїдений шмат коржа в маленьких дітей, а згодом, розперезавшись, убивали б людей або закопували живцем у землю. Питання полягає ось в чому: навіщо активісти свідомо коїли зло, та ще й раділи од того, що вони його роблять? Які мотиви лежали в основі цієї патологічної поведінки? Соціяльний психоаналіз – невдячне заняття, хоча б тому що за це в Радянському Союзі садять до тюряги; однак я вирішив записати на папері свої спостереження, тому що в майбутньому навряд чи зможу це зробити...» Він знову замислився. Далі рішуче струснув головою, і перо забігало по сторінці, виводячи нерівні кострубаті літери: «У розповідях очевидців дуже часто повторюються свідчення про нелогічні дії червоних активістів. Ці люди сміються там, де інші плачуть, танцюють там, де інші моляться, й узагалі вони все роблять навиворіт, причому без жодного логічного обґрунтування. Найбільше мені в пам’ятку розповідь про те, як у сусідньому з нами селі куркулили чиюсь родину. Обстановка трагічна, вся процедура скидається на похорон, – а комсомольські активісти регочуть та свистять... Але, зразу ж додавали очевидці, Господь їх покарав – усі вони потім здуріли! Оця невелика, однак дуже нав’язлива деталь (патологія поведінки, яка закінчується божевіллям) змусила мене знову переглянути свої записи про події Тридцять Третього року, і я просто-таки остовпів: подібні явища спостерігалися чи не в кожному селі! Аж врешті я дійшов висновку: виходить, на початку хлібозаготівлі 1932 року серед сільського активу налічувалося від 30 до 40 відсотків психічно хворих людей, котрі відзначалися агресивною, садистською поведінкою!

Та чому ж на отаку явну патологію не звертали жодної уваги нормальні люди, які працювали в комісіях? В тому й полягав трагізм цієї страшної епохи, що практично всі активісти поводили себе як божевільні, себто поведінка нормальних людей нічим не відрізнялася від поведінки психічно хворих, інакше кажучи, патологія дорівнювала нормі, чи, ще інакше кажучи, нормою людських стосунків виступала патологія, а не власне норма як така. Втім, у цьому явищі мене більше цікавить інша, часткова проблема: чому найбільшими садистами тут виступають молоді й, за свідченнями очевидців, дуже вродливі дівчата? Чому вони відмовилися виконувати традиційно жіночу роль – плекати родинне вогнище й народжувати дітей, – а натомість зробилися активістками? Аналізуючи психологію дівчат-комсомолок 30-х і 70-х років, я дійшов до висновку, що ми маємо справу з певним психологічним (а, може, й соціяльним) явищем, яке можна було б назвати „феноменом Вірочки“»...

здрастуй юру ти ото як ми бараболю копали усе за тих Лярвів розпитував комсомолок отих прицуцуватих котрі стільки Люда Хрещеного в сиру землю загнали а Я тобі й забулася розказати сину була ж у селі Степа комсомолка доброволка петра Іващенка доця ох і звіряка ж була хай Господь милує і сохраняє таке чинила шо більшовики які не сволочі а й ті спиняли її а вона ти думаїш слухала еге де там не мішайте мені вищить не мішайте я комсомолка доброволка шо вже з Людей здівалася того й на воловій Шкурі не списати семену карбачеві око вибила як Хліб у нього трусили козаченка старого шпортнула ножем бо чимсь їй не догодив а як василь карнаух норму не здав то вони учотирьох бовкуниха чикилдиха вона і Багрій у сіліраді йому п’яти Огнем смалили а Господь з неба дивився либонь дивився та й годі сказав да так покарав сюю просцітутку шо Люде й досі за те розказують а почалося воно вже Весною ми тоді буряки сапали сіли оддихнути бо від голоду аж у в очах темно було от якась Молодиця й питається степо а чого ж се ти замуж не виходиш така дівчина з Лиця хоч води напийся срака як Жорна оддалася б за якого Парубка то може й такою звірякою не була б як ти отеє єсть а вона тоді й каже в одвіт а нашо міні той Замуж у мене єсть чоловік ми й роти пороззявляли а хто ж се твій Чоловік степо а вона тойді й каже Лєнін каже мій чоловік а я його Жінка так він же ж умер закричали ми хором ну й шо каже вона шо вмер а до мене приходить уночі тут стало видко шо тут щось не те та й щож він тобі робить питає ота Молодиця а вона й каже цілує каже милує голубить як чоловік жінку й застидалася застидалася почервоніла наче маків Цвіт тіки говорить як Цицьки цілує то Борода сильно лоскочеться в нас тойді й Коси дуба повставали ну і як же ж тобі степо від того питаємося ооой каже вона так мені добре так мені добре я наче попід небом літаю а тоді сплю як убита одне погано сорочка мокра мокрісінька хоч викручуй Сину їй бо не брешу сама була при тому та сама чула й Другі молодиці чули теж се ж не те шо я брехню яку справляю але слухай же ж далі шо було ото минулася Весна й Петрівка і Жнива вже минулися хліба святого наїлися всі аж стало тій Комсомолці таке робитися шо падає прямо на людях чи в Колгоспі чи в коперації чи на вигоні й корчиться і по землі качається й одіж із себе зриває прийшов прийшов кричить а тоді як завищить мов тая Сучка в тину й уже не качається а лежить і зіпає мов Рибина й очі горять мов Свічки степо кажуть їй дівчата се в тебе Переполох піди оно до баби шоб Яйцем бичачим викачала а вона каже ідіть Дури не мішайте се до мене лєнін приходить возлюблений мій аж якось упала на току стала дригатися Підтичку заголила по самісіньку шию а був якийсь приставник та й очі вирячив шо ето такоє питається она шо піддираска шо так мовляв спідницю піддирає а йому й кажуть а се товаришу Приставник лєнін до неї прийшов не мішайте хай Діло своє зробить та й іде собі з богом а то не доведи Господе ше якого лиха нашле на нас какой такой лєнін Вождь коммуністіческой партії што лі ну да кажуть а який же ж іще у нас другого не було дай розказали шо з тею комсомолкою доброволкою коїться він тут і заматюкався Конем крутнув і погнав на район через дві години приїжджає бричка троє міліціянтів у ній і приставник той ану кажуть де се та шо до неї лєнін ходить давайте її сюди та взяли тую Степу попід білії руки да в бричку й тіки покуріло за ними і по сей День ані жодна душа не знає де вона поділася ото такі вони сії Активістки собачі боронь боже тобі сину з ними зв’язатися обходь їх дитино десятою дорогою бо то такі Псиці скажені шо можуть з тобою шо хоч зробити Твоя баба Чакунка