Текст книги "Тема для медитації"

Автор книги: Леонід Кононович

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 16 страниц)

А символом партійної ідеології для мене був і на все життя залишиться Київський університет. Багацько води втекло відтоді, як я покинув цю одороблувату червону кам ’яницю, а й досі нудить мене від одного тільки спомину про його величезні аудиторії, в яких немов би на віки вічні завис їдкий чад марксизму-ленінізму з його теорією класової боротьби та партійностю літератури; й зараз мені сняться його похмурі темні галереї, де так і жди, що з-за рогу вискочить партійна почвара, озброєна гострою ідеологічною сокирою; і нині бачу я кабінети, в яких, неначе тхори в норах, сидять партійні фюрери зі здоровезними вгодованими рилами і божевільними очима...

Зі Стояном у нас відбулася тільки одна розмова, й говорили ми на сходовій площадці в гуртожитку.

– Я хотів побалакати з тобою ось про що... – сказав він, спершись ліктями на поручні й замислено дивлячись униз.

– Ну? – не втерпів я.

Він випростався й глянув мені просто у вічі.

– Я хочу, щоб ти нарешті облишив Оляну!

– Що?! – перепитав я.

– Те, що чуєш! Послухай, доки буде тривати оця гра з вогнем? Ти що, не бачиш, яка зараз обстановка в місті? У зв’язку з діяльністю Руденка й компанії назріває нова хвиля арештів... ти не розумієш цього, чи як?

– Ну, то й що?

– Навіщо ти втягнув її у розповсюдження самвидаву? Тобі що, не шкода цієї дівчини?!

Я нарешті втямив, що він і не підозрює про зв’язки Леляни з дисидентами, і мені подумалося, що це й на краще.

– Послухай, – сказав я, – кожен сам обирає свій шлях у житті! Вона ж не безмозка лялька, як більшість наших однокурсниць... та врешті, й небезпека не така вже велика!

Очі його зблиснули гнівом.

– Ти слухаєш «Свободу»?

– Ні.

– А дарма! Чумака пам’ятаєш... заступника редактора нашої районки?

– Та й що?

– Вчора повідомляли: помер у табірній лікарні... А за що, питається... за що?!

– За Україну! – твердо сказав я.

– Яку саме Україну?

– Що?

– Чию це Україну? – повторив він. – Чорновола? Чи Мороза? Чи американських спецслужб, які фінансують дисидентів? За чию Вкраїну буде страждати в тюрмі Оляна?

Я вражено підняв голову.

– Вкраїна, – з притиском сказав я, – в нас одна! Й ми всі проти неї – ніщо, розумієш? І наше життя лише тоді матиме цінність, якщо ми віддамо його в боротьбі за визволення України. Симоненко писав: «Я проллюся крапелькою крови на твоє священне знамено», пам’ятаєш? А взагалі, я не розумію... ти що, ума стерявся? Ти що це мелеш?!

– Це ти ума стерявся... й ті, хто за тобою стоїть! – з ненавистю закричав Стоян. – От скажіть, чого вам іще бракує? Якого рожна ви підриваєте державу, котра вас виховала, дала вам освіту, безкоштовне медичне обслуговування, житло? Навіщо ви продаєте її міжнародному імперіалізму?!

– Клепка вилетіла, еге? – поспитав я його. – Значить, немає ні порушення прав людини, ні політичних арештів, ні русифікації?

– А де ти бачиш русифікацію?

– Як це – де? – розгубивсь я од такого дурного запитання.

– Хто вам забороняє говорити рідною мовою? Ніхто, правда ж? Говоріть, скільки влізе! – Руки його тремтіли, голос ламався. – Так ні-і... ви ж хочете бути героями, слави здобувати!

– Що-що? – перепитав я. – Хто це хоче слави здобувати, по-твоєму?!

– А ті, що за тобою стоять... покидьки націоналістичні!

Я стис кулаки.

– Ти кого це назвав покидьками... людей, котрі всім пожертвували для України?!

– Не треба... не треба! – скривився Стоян, виставляючи перед собою долоню. – Давай критично поглянемо на їхню діяльність... добре?

– Ну, – сказав я, трохи заспокоївшись, – нехай! І що ж ти мені скажеш?

– Давай, – вкрадливо почав Стоян, – поставимо собі запитання: що вони роблять для республіки? От поглянь: партійні органи здійснюють керівництво економікою, відстоюють інтереси України в Москві, вибивають кошти для республіканського бюджету... а результати, ось вони, перед нами! – Він обвів рукою круг себе. – Дороги будуються, мости, стадіони... метро в Києві он яке! А тепер подумай: а яку ж користь приносять республіці дисиденти?

– І яку ж?

– А жодної! – скрикнув Стоян, зриваючись на вереск. – У них одна думка: як підірвати республіку, її економічну та політичну міць, як заронити в народну свідомість зерна чужої ідеології... а потім усе розвалити!

– Значить, – перебив я його, – ти вважаєш, ми повинні йти на співробітництво з цією владою?

– Юру, це наша влада! – гаряче сказав він. – Це наша держава... ми повинні приймати її такою, яка вона є, розумієш? Ми повинні підтримувати її, втілювати в життя всі її накреслення й постанови! Цю владу визнав наш народ... а хто ми такі, щоб іти проти волі народу? Хто, скажи мені?!

Я голосно розреготався.

– Ох ти, боягузе! – сказав я нарешті. – Тюрми злякався, еге? Так перелякався за свою шкуру, що заговорив газетними фразами? Ну-ну... валяй далі!

Він сіпнувся, наче його ножем штрикнули.

– Я – боягуз?

– А хто ж іще! Ти думав, цього не видно буде, еге? – Я зміряв його зневажливим поглядом. – Гарно ж ти заспівав, голубе! Може, ще й у КГБ побіжиш?

Він обурено підняв голову.

– За кого ти мене маєш?! – скрикнув він, хапаючи мене за барки. – Та я за такі слова...

Я пхнув його, й він, одлетівши, ударився головою об пожежну драбину.

– Облиш, дядьку... облиш! – з презирством сказав я йому. – Здоров’я у тебе не те, втямив?

Стоян притулив руки до грудей.

– Я прошу... ні, благаю... тільки одного, – щоб ти зробив із моїх слів належні висновки!

– А от це вже не твоє діло!

– Я хочу, щоб ти дав спокій Оляні! – понуро сказав він. – Ти ж не любиш її... ти не зможеш зробити її щасливою! Віддай цю дівчину мені, чуєш?

– Для чого? – насмішкувато поспитав я.

– Я кохаю її! Зі мною вона ніколи не потрапить туди, звідки немає вороття!..

Я дико зареготався.

– Ага, – сказав я, – і ти наплодиш із нею дітей, котрі нікому не будуть потрібні, крім вас, і виростиш їх духовними байстрюками, які будуть говорити отою собачою мовою, язичієм окупантів і комуняк, і ви з нею будете працювати в якій-небудь партійній газетці і писати про те, як пройшла районна партконференція і скільки зібрали буряків... Знаєш, я волію, щоб вона загинула в таборах, ніж стала отакою партійною проституткою!

Його лице перекосилося.

– Ти... ти ворог! – нарешті вигукнув він. – Ти ж ворог усякої держави... навіть у своїй самостійній Україні ти будеш боротися проти існуючого ладу, правда ж?

– Правда! – твердо сказав я. – Тому що всяка держава – це зло. Вона плодить величезну кількість чиновників, які паразитують на тілі народу. А такі, як я, розглядають чиновників, як слуг... собак, яких треба держати в нашийниках і на повідках! Ти перечитав стільки правозахисної літератури, а й досі не втямив, що не держава головне, – а демократія... права людини, розумієш? – Я махнув рукою. – Гаразд, мені ще до Леляни їхать...

– Значить, ти не покинеш оцю підпільну діяльність?

Я застебнув куртку і сховав руки до кишень. Поки ми балакали, надворі смеркло, і шиби зробилися чорні, як вугіль.

– Я виключаю тебе з нашої групи! – заявив я офіційним тоном. – Так що й балачки з тобою не буде жодної... І ще одне. Якщо ти донесеш у КГБ, то я розправлюся з тобою особисто! Через десять років, двадцять... але я тебе знайду і зроблю з тобою так, як робив мій дід із активістами колгоспного руху... зрозуміло?

Стоян дивився на мене, й лице його мінилося. Нарешті він зітхнув, неначе прийнявши якесь рішення, котре далося йому дуже нелегко, й дістав із-за пазухи грубу теку.

– Ти будеш в Оляни?

– А що?

– Віддай, будь ласка, їй оці матеріяли!

– Що тут?

– Меморандуми Гельсінської групи! Оляна просила терміново повернути, але я забув...

– Добре, добре... – буркнув я, ховаючи теку в дипломат. Потім хтів було подати йому руку, та вчасно стримався. – Що ж... будуй стадіони, ренегате!

– Та за кого ти мене маєш, Юру!.. – кволо посміхнувся він, спостерігаючи, як я спускаюся по східцях...

... рвалася із чорної безодні, на дні якої скрадалися безформні двоногі постаті зі звірячими головами. Світло було вгорі – маленький клаптик неба, що насилу мрів у пітьмі й видавався далеким та недосяжним, як сонце; свідомість силкувалася піднятися із дна цієї глибочезної прірви, вона тріпотіла, мов птах, і билася об стіни, чимдуж намагаючись позбутися в’язкого холодного заціпеніння, яке скувало їй крила, світло то наближалося до неї, то віддалялося знову, перетворюючись у малесеньке бліде кружало; аж сили її вичерпалися до останку, і вона, зів’явши, опустилася на самісіньке дно забуття, де її накрила чорна пітьма, в якій огненними зиґзаґами побігли...

ГЛОСАРІЙ. Ой у полі, полі стеклий вовк на місяць звягає! Вовче-вовчиську, ясен місяць тобі не заглитати, в землі Трояновій князем тобі не стати. Скоч, вовчиську, по чистім полю, понеси моє серце до милої дому. А моя милая по двору походжає, до свеї матінки промовляє: «Ой, матінко моя, що ж то за сон мені снився, бодай же він да ще й не привидівся! Що по нашім та обійстю три чорнії комоні грають, ружу-цвіт в моєму горідчику ламають, мене, молодую, дивними голосами викликають...» «Ой ти, доню моя, ой ти ж, зоре моя! Візьми ж ти дорогеє намисто, кинь ти його в безодню керницю – нехай ідуть собі тії пекельні комоні...»

Я вийшов із автобуса й, насвистуючи, почав спускатися в діл. Поперед мене, згорбившись, простував якийсь чолов’яга. Я угледів його ще на Московській площі: він сідав разом зі мною в п’ятдесят другий автобус. Провулок був темний, і тільки десь далеко попереду світився ліхтар. Із-за штахетників звішувалися жовті осінні квіти, побиті морозами. Позаду стало чутно шум двигуна. Коли в спину вдарило жовте світло фар, я одступився вбік і став. Аж тепер я побачив, що за мною йде якась пара, хлопець і дівчина. Вони як по команді глянули на мене, а тоді почали так цілуватися, наче хтіли одне одного з’їсти. Глянувши ліворуч, я побачив, що той чоловік теж відступив під штахетник і стоїть, перечікуючи, поки проїде авто. Аж ось почувся шурхіт протекторів, і повз мене пропливла темна «волга» із антеною на капоті. Вона блимнула габаритними вогнями і звернула за поворот. Як тільки вона щезла з поля зору, я рушив з місця й хутко попростував провулком. Чолов’яга ішов попереду і теж вочевидь кудись поспішав. Я обігнав його і, підійшовши до брами, штовхнув залізну хвіртку. Тоді увійшов у двір і постукав у крайнє вікно, яке зизило в темряву гарячою жовтою плямою. На веранді почулися хуткі лопотючі кроки.

– Ой, – здивувалася Леляна, виглянувши надвір, і її лице аж розцвіло від радости, – це ти, Юру! А що сталося?

Я клацнув замками дипломата й дістав теку.

– Тримай! Стоян передав. І ще ось матеріали Московської групи...

– А це де ти взяв?

– На філософському факультеті. Там, виявляється, теж працюють такі, як ми оце... В перспективі можна буде обмінюватися літературою.

– Чекай-но... А чому це Стоян повертає цю теку?

– Ви ж домовлялися! Він сказав, що ти чекаєш...

– Та я ж йому дала, щоб він працював з нею! Із цими матеріялами треба було ознайомити якомога більшу кількість студентів. Його що, перемикає?

Я зиркнув на годинника.

– Вибач, сонечко... мені треба вже бігти! Гуртожиток зачиняють об одинадцятій. Щодо Стояна, то його поведінку треба буде обговорити... Крім того, маємо кепську новину!

– Яку це, Юру?

– Мене сьогодні викликали в органи! Нічого такого вони не знають, але я вже, як мовиться, на гачку...

– А з якого приводу була розмова?

– Уяви собі, на мене прийшов донос! І знаєш, хто його написав?

– А хто?

– Поліщук!

– Отой прозаїк?

– А хто ж іще! Мене запитали: що це за вірші про гайдамаків читали ви такого-то року на засіданні літстудії при районній газеті? Я відказав, що можу прочитати їх і зараз, і запитав: про це вам звістив Поліщук? Гебіст ухилився од відповіді, але його тека була відкрита, і я побачив аркуш паперу, списаний знайомими каракулями... у нього специфічний почерк... такий дитячий, з великими літерами! Скоріш за все, він цю заяву написав ще два роки тому... а наше районне кагебе переслало її в університет, коли мені виповнилося вісімнадцять!

– Ну, він же ж і сволота, цей Поліщук... написати заяву на школяра! – обурено сказала Леляна. – Що ще запитували?

– Про Антонича! Мовляв, чому це я так пропагую його творчість... – Я зареготався. – Одне слово, про поезію йшла балачка! Ні, ти уяви собі... виявляється, на Вкраїні є ще один заклад, в якому вивчають літературу – КГБ! Правда, літературознавці всі в мундирах...

– Зате в поезії вони тямлять набагато краще, ніж ми усі! – іронічно сказала Леляна. – Все це, звичайно, жарти... а от як нам бути далі, га?

– То ж бо й воно! – замислено сказав я. – Давай, напевне, зберемося завтра і виробимо план дій... згода?

– Коли?

– Після лекцій. Іде?

– Добре! – відказала вона. Й коли я ступнув до дверей, зненацька прошепотіла: – Юру!

– А що?

– Може, ти поцілував би мене на прощання?

Я взяв її обличчя в долоні, й вона покірно заплющила очі. Поцілунок був такий довгий, що в мене аж голова обертом пішла.

– Ох ти ж, Леляно... – видихнув я нарешті.

– Іди тепер... – прошепотіла вона, облизнувши припухлі губи. А тоді підняла руку й зробила те, чого ще ніколи не робила, – перехрестила мене! – Хай Господь тебе сохраняє, мій милий!..

Я вийшов за ворота й чимдуж погнав до зупинки. Ніч була темна, безмісячна, й у повітрі гостро пахло прілим листям. Біля сусідських воріт стояла темна «волга» з антеною на капоті, а коло неї – отой чолов’яга, котрого я загледів ще на Московській площі. Не встиг я пройти й десять кроків, як мало не врізався в оту парочку – уздрівши мене, вони знову стали жадібно цілуватися. Коли я поминув їх, дівчина почала щось тихо й дуже швидко говорити. В мені поворухнулася невиразна тривога, однак я відігнав її й, бігцем піднявшись на гору, підійшов до автобусної зупинки. Було вже п’ять хвилин по десятій, і цієї пори автобуси ходили дуже рідко. Я спинився оддалі й запалив. Люди на зупинці мовчали. Глянувши в їхній бік, я завважив, що це двоє чоловіків ув однакових темних плащах. Вони теж крадькома позирали на мене. Врешті цигарка догоріла до самісінького фільтра й стала чадіти. Я пожбурив її на дорогу, й сього менту з гори скотилося авто й на повному ходу загальмувало біля зупинки. Один з чоловіків підійшов до нього й, одчинивши дверцята, заліз досередини.

– Гей, ти... сідай підвеземо! – гукнув мені другий. Я підійшов до авта. Дверцята були відчинені, й усередині світилася панель приладів. – Куди тобі?

– На Ломоносова! – відказав я. – Але як підвезете бодай до Московської площі, то буде й зовсім добре...

– Підвеземо, підвеземо... – сказав чолов’яга й підштовхнув мене до дверцят. – Сідай, коротше!

Я хутко заліз на заднє сидіння. Дверцята гупнули, й авто притьма рвонуло з місця, метляючи світлом фар по штахетниках і цегляних мурах будинків.

– Добре, що ви нагодилися! – полегшено зітхнув я. – А то вже думав, у гуртожиток не пустять...

Водій зиркнув на мене й зненацька зареготався.

– А ти жартівник! – сказав мені чолов’яга, котрий сидів праворуч. І до водія: – Ввімкни світло, лейтенанте...

Під стелею спалахнула жовта лампочка.

– Читай! – сказав чолов’яга й тицьнув мені під носа розкриту книжечку.

– Комитет... – пробурмотів я, здивовано розглядаючи фото, де цей чолов’яга був у військовій формі. —... государственной... безопасности?!

– Попався ти, студент! – озвався водій із-за керма.

В очах у мене пішли жовті плями. В однісінький мент я збагнув усе – і те, що люди, котрі мене супроводжували у провулку, були з кагебе, і те, що в Леляни зараз іде обшук, і те, що ми нарешті влипли і попереду немає нічого, крім довгих років тюрми. Якийсь звірячий рефлекс кинув мене до дверцят – вирватися з цієї пастки! за всяку ціну дістатися на волю! – але кагебісти фахово схопили мене попід руки і заламали їх аж за лопатки.

– Сидіти, студент! На Ломоносова ти ж хотів? От зараз і поїдемо...

– Обшук робити! – докинув із-за керма водій і знову зареготався.

За вікном крутнулися височенні димарі Корчуватського цегельного заводу. Авто гаркнуло і чимдуж погнало під гору, висвічуючи з темряви урвиська, де поросла колюча дереза.

– Ордер показуйте! – загорлав я, щосили пручаючись у їхніх руках. – Ви не маєте права... ордер, суки, ордер давайте! Ордер на арешт пред’явіть, кому я сказав!

– Ні, ти послухай тільки! – сказав один кагебіст іншому. – Оце борзота, га? Ордер йому подавай, цьому...

... від того, що хтось його термосував. Повіки були неначе з олива, однак від того, що він їх розплющував, нічого не мінялося: за ними стояв усе той же густий непроглядний морок, який, немов смола, залляв усенький білий світ; однак усупереч цьому він таки приходив до тями, бо чиїсь настирливі руки ввесь час торсали й торсали його за плечі, й урешті свідомість його настільки посвітліла, що він уторопав: хтось трясе його з такою силою, що голова метляється назад і вперед, а зуби клацають, немов би ними вухналі кують. Юру... Юру, вертайся! – гукав над ним якийсь тривожний голос; краєм свідомости проповзла думка, що цей голос йому начебто знайомий і навіть небайдужий, і тоді він став продиратися крізь пітьму, відшукуючи в ній те, що могло б йому підказати, чий же це голос, такий лагідний і м’який, неначе шовк, голос, який звучить у його вухах, наче музика, голос, котрий пробудив у ньому якесь дуже щемке й болісне відчуття, котре зростало і зростало – аж він зненацька втямив, що це гукає на нього Леляна; й тоді свідомість його запручалася з остатніх сил і таки вирвалася з липкої чорної пітьми, яка зв’язала їй крила, і злетіла до світла, яке вдарило її, неначе омах сліпучо-білого полум’я.

Він отямився. Довкруг не було й душі. Стояла ніч, і крізь яворове гілля проблискували зорі. Було дуже зимно. Він зачудовано роззирнувся, намагаючись уторопати, куди ж поділася Леляна. Адже вона була тут... поруч! – із відчаєм подумалося йому. Нарешті у мізках і геть посвітліло, й він збагнув, що прийняв завелику дозу, котра буквально повалила його з ніг, і Леляна йому просто примарилася.

Він спересердя вилаявся і, гупаючи своїми здоровими черевиками, перевальцем почвалав до хати. У світлиці було темно, мов у ямі; запаливши світло, він укинув у грубу кількоро дровиняк, а тоді поставив чайника і втомлено сів коло столу. Мозок його ще й досі не вийшов зі стану заціпеніння, й думки повзли мляво та неохоче, мов сонні мухи. Од комина дедалі дужче тягло духом нагрітої цегли і сухого хатнього пилу, який темнів у кубасі; нарешті в чайнику, вируючи, заклекотів окріп, і він підвівся й, насилу вештаючись по світлиці, знайшов залізну кварту й приніс її до столу. Кожен рух коштував йому таких зусиль, що ліпше було б нічогісінько не робити, а просто сидіти і дивитися в яку-небудь цятку в стіні; але він добре знав, що з цього стану треба доконечне вийти, бо як пробудеш у ньому іще пару годин, – прийде клямка. Наллявши у кварту води, він запарив чай і, коли на поверхні скипіла брунатно-жовта піна, відпив перший ковток. Чай був такий кріпенний, що аж у роті в’язало; він ковтав його через силу й почував, як потроху починає оживати і до нього вертається здатність логічно мислити і навіть робити якісь умовиводи з того, що трапилося з ним за останні дні. Втім, найдужче у той момент його непокоїв біль, який знову озвався попід ребрами і тут же почав навально зростати, кидаючись шаленою пульсацією; а коли терпіти його стало вже й геть незмога, він дістав з кишені грудку липкої темної маси, одірвав од неї кавалок і, повагавшись, укинув до рота. Ефект наступив блискавично: тіло заклякло, а відтак зробилося легке й палюче, немов огонь, контури предметів стали чіткими, гострими й неначе б аж задрижали на гранях, а всеньку його істоту ув однісінький мент пійняло дивовижне почуття відрубности од цього світу – і водночас болюче, діткливе усвідомлення нереальности, ілюзорности речей і явищ, ілюзорности часу, який пронизував його стрімким неперервним потоком, і не в змозі стерпіти цього тривожного й не зовсім зрозумілого стану, він заплющив очі, а далі розплющив їх і заплющив знову, тоскно почуваючи, що все воно вертається назад і тепер від нього вже нікуди не подінешся...

... а коли він черговий раз підняв повіки, то уздрів перед собою просторий кабінет, полірований стіл, за яким сидів кремезний чолов’яга у краватці й костюмі, а праворуч од себе – вікно, в яке струмувало мляве осіннє сонце.

– Паспорт! – коротко звелів чолов’яга.

Він поворухнувся й, сягнувши до кишені, дістав червону книжечку із серпом та молотом на палітурці. Його свідомість знову немов би роздвоїлася, й час побіг у двох напрямках: він добре пам’ятав, що йому вже сорок літ і коло його життя замкнулося, підійшовши до тої межі, за котрою лежить порожнеча, – та водночас було неспростовним фактом і те, що він сидить у цьому кабінеті на Володимирській і вікно тут заґратоване легкою дротяною решіткою.

– Ну, – іронічно поспитався він, – що далі?

– А далі, – повчально сказав чолов’яга, щось переписуючи із паспорта, – чистять крейдою медалі! Не спіши, як голий кохаться... втямив? – Тоді закрив паспорт, але замість того, щоб повернути його, поклав біля себе на столі. – Значить, так. Оцей документ бачиш?

– Ну... бачу! Та й що?

– А ти не нукай... не нукай, студент! Цим документом, – перейшов чолов’яга на офіційний тон, – ви попереджаєтеся по статті 62 Карного кодексу УРСР за вчинення особливо небезпечного державного злочину...

– Якого це?!

– Такого! Того ж самого злочину, який ми інкримінували громадянці... – чолов’яга зненацька посміхнувся. – Тобі, напевне, відомо, кому ми пред’явили цю статтю, правда ж?

– Ні.

–Не забивай нам баки! Не треба водити слідство за носа... бо завтра ми зробимо так, що ти підеш по цій справі паровозом!

– Це ви мені баки не забивайте! – відрізав він. – Ваші люди затримали мене без усяких на те підстав, я провів три дні в камері, за цей час було зроблено два обшуки, в гуртожитку й на селі у моєї бабуні, й хоч ви ніде ніякої антирадянської літератури не знайшли, але я вилетів з університету, як політично неблагонадійний, – і ви ще пред’являєте мені претензії?! Та я буду скаржитися, дідько б вас узяв!

– Куди?

Він збився з плигу.

– В ООН, от куди! – озвався він по хвилі.

– А в Спортлото ти скаржитися не думаєш? – іронічно поспитав чолов’яга.

– Ні...

– А то можеш і туди поскаржитися... а чого! Результат буде однаковий, повір!

– Коротше, – не втерпів він, – якого дідька вам од мене треба?

Чолов’яга посунув до нього бланк.

– Підписуй!

– А чого це я повинен підписувати вам якісь документи?

– Ваш підпис, – офіційним тоном звістив чолов’яга, – означатиме, що ви зобов’язуєтеся надалі припинити розповсюдження літератури наклепницького націоналістичного змісту!

– А я її поширював?

Слідчий відкинувся на стільці й зміряв його поглядом.

– Твоя Оляна... чи ця, як її... Леляна... – на його лиці промайнула посмішка, і Юр відчув непереборне бажання затопити йому в рило, – дала з цього приводу вичерпні свідчення!

– Які ж?

– А такі, що ти приніс їй восьмого жовтня цілу купу нелегальщини! – раптом гаркнув чолов’яга. – У нас тут усе записано, поняв? Ти, студент... ти думаєш, ми тебе не посадимо? Нам це як два пальці обісцяти... поняв ти чи ні?!

– Покажіть документ!

– Що?

– Протокол покажи! – крикнув Юр. – Той, де вона свідчить проти мене! Врубався?

Слідчий вирячив на нього очі, але видно було, що він трохи розгубився.

– А більше ти нічого не хочеш? Протокол йому показуй, дивіться-но! Протоколи не для таких, як ти пишуться...

– Значить, це брехня!

– А я от у морду тобі дам за ці слова! – гаркнув слідчий, підхоплюючись із-за столу.

– А ти не дуже тут! – гаркнув Юр, підхоплюючись і собі. – Не дуже... поняв?!

Чолов’яга постояв ще трохи, а тоді крутнув головою і сів на місце.

– І де ти такий блатний узявся! – з удаваним жалем озвався він, відкинувшись у кріслі. – Хто сюди потрапляє, то... коротше, всі люді як люді... а ти – як гівно на блюді!

– Це ви тут сильно блатні! Лапшу на вуха вішаєте...

– Лапшу? – перепитав слідчий. – А як ти поясниш, що на двох теках із самвидавом, котрі вилучено в твоєї Леляни, експертиза виявила відбитки твоїх пальців?

Ні хріна собі, подумалося йому... це вже щось нове!

– Неправда!

– Показати висновок експертизи?

– Показуй!

Слідчий знову відхилився назад, і став розглядати його скрушно хитаючи головою.

– Ох і блатота... ох і блатота! Морду кирпичом зробило – і навіть не думає каятися! Думаєш, ти сильно хоробрий, еге? Розумний здорово? Та якби не вказівки начальства, то я зробив би тобі справу з двох сірників... ти, студент! Ми ж усе знаємо, поняв?

– Що ви знаєте?

– Що ти поширював антирадянську літературу в університеті, що робив це зі спільниками, а не сам, що головною у вас була оця... – слідчий знову посміхнувся, – ... Леляна! Й що вона одержувала самвидав од людей, котрі мали прямі зв’язки з Руденком і компанією! Що, думаєш, не знаємо?

Юр стенув плечима.

– Це все, – посміхнувся він і собі, – зветься знаєте як?

– Ну?

– Сон рябої кобили, от як!

– Ну-ну... – кивнув головою слідчий. – Типова поведінка ворога народу! Ти мені скажи одне: якого дідька ти борешся проти радянської влади?

– Я? – перепитав Юр.

– Ну, не я ж! Ти, голубе, ти... Не думай собі, що ти якась терра інкогніта для нас... ми знаємо, з якого ти кодла! І за діда твого терориста знаємо, і за бабу, котра вміє ворожити й чаклувати... Чого ти так дивишся? Ми трохи наче й земляки, з одного села! Моєму дідові в тридцять другому році Чакунка наворожила, щоб усе продав та з села утік, бо пропаде... а він і послухав! Я вже в Оренбурзі народився...

– Так ти... ти з отих Лимарів, які на хуторі сиділи?! – вигукнув Юр.

– Ото ж із них! – задоволено кивнув слідчий. – Що, дивуєшся? Бач, гора з горою не сходиться, а люди... – він посміхнувся. – Дід і зараз як вип’є, то розказує за ту ворожбу... Зерно, каже, саме по ситу повзало, як живе! А що, хіба це правда?

– Правда, – кивнув Юр.

– Так що ми все про тебе знаємо... Самвидав, правда, не знайшли, але ще не вечір! То поясни ж мені... не для протоколу, а так, як землякові... які ти маєш претензії до радянської влади?

Юр вражено зміряв його поглядом.

– Послухай... а, може, спочатку ти мені поясниш одну річ?

– Це ж яку?

– А таку, що я все не можу второпати, як це ти пішов на службу в ці органи! Ваш рід мало не розкуркулили, ви змушені були тікати з села, буквально чудом уникнули репресій, – і після всього цього ти перейшов на бік ворога?!

– Якого ворога... ти?!

– На бік радянської влади, ось якого! В тебе що ж, геть немає до неї претензій?

– А за що вони мають у мене виникнути?

– За всіх розкуркулених, розстріляних, утоплених, заморених голодом, живцем закопаних у землю! Ти ж із хліборобського роду... як міг ти його зрадить? От як, поясни мені?!

– А-а, он воно що... Голубе, – Лимар посміхнувся, однак у глибині очей промайнуло щось холодне й нещадне, як сталь, – в тебе, виявляється, однобокий погляд на життя! Ця влада, – він подався вперед і стишив голос, – існує сьогодні й зараз... а значить, це влада, яку треба визнавати! Ця політика робиться реальними людьми і дає реальні результати... а отже, її потрібно підтримувати! Твоя біда в тому, що ти не хочеш приймати життя таким, яке воно є... В тебе просто немає розуму, студент! Знаєш, у Гойї є така робота, котра зветься «Сон розуму породжує чудовиськ»? Ось і твій розум, як видно, спить... а тому ти бачиш тільки чудовиськ! Ти живеш в уявному світі, студент! Я вже зрозумів, що ти за один... У твоєму хворобливому мозкові існує минуле з його історичними комплексами й кривдами... й майбутнє, котре ти прагнеш переробити на свій копил! А в реальній дійсності всього цього нема... існує тільки сьогодні! Тільки ми існуємо, тільки наше життя, одне-єдине і найдорожче... У цьому житті треба урвати свій шмат – одружитися, наплодити дітей, заробити квартиру вірною службою державі!.. Жити треба сьогодні, а не вчора... І не завтра, розумієш?

– Значить, минулого не існує?

– А як же ж воно може існувати! Ну, ти даєш, студент... Минуле пройшло і вже не вернеться... а держава, партія, політика – ось вони, бачиш? – Лимар повів рукою по кабінету. – Хто цього не тямить, той просто недоумок! Ну, та ми таким хутко мізки управляємо... Просто мені тебе шкода, студент! Життя своє ти поламав – і не розумієш цього! Думаєш, органи дадуть тобі спокій?

– Нічого я не думаю! – буркнув Юр.

– Воно й видно... В нас, голубе, блатні ламаються дуже швидко! Кагебе так уміє карати людей, що вони до кінця свого життя лікті кусають... – На столі задзеленчав телефон. – Слухаю!

– Лимар відкинувся в фотелі, й лице його набрало звичного жорстокого виразу. – Через дві хвилини... я буду в коридорі. Ну, як і домовлялися... Але не затримуйтеся, зразу ж у кабінет! Ні, я не можу говорити, тут сторонні...

Він кинув слухавку і насмішкувато глянув на Юра.

– Ну що, студент... догрався? Значить, слухай: через двадцять чотири години щоб у Києві тобою й не смерділо! Забирай свою ксиву, – Лимар узяв паспорт і кинув його через стіл, – і катай у село! А втім, чекай... До нього скільки кілометрів?

– Щось із вісімдесят! – буркнув Юр. – А що?

– Відпадає! Тобі дозволяється жити не ближче, ніж за сто один кілометр од міст-героїв і обласних центрів! Їдь десь у віддалений район або глухе село, влаштовуйся вантажником, будівельником чи їздовим – і навіть носа свого не показуй до столиці! Це розпорядження – неофіційного характеру... але якщо ти порушиш його, то ми застосуємо до тебе закон!

– Який?

– Адміністративно вишлемо за стокілометрову зону! Втямив, студент?

– За що це ви мене вишлете, цікаво?

Слідчий зневажливо посміхнувся.

– За зґвалтування білого ведмедя в Київському зоопарку! Або за самогоноваріння... зрозумів?

– Та ще б пак!

– Ото й добре! – Лимар підвівся. – Ходім, я проведу тебе...

Вони вийшли в коридор, і Лимар зненацька зупинився.

– Так ти справді все зрозумів?

– Ну!

– А взагалі, ти мені подобаєшся! – Лимар посміхнувся й, узявши його за лікоть, розвернув спиною до кабінету. – Ти, звичайно, ворог... але переконаний, ідейний ворог! Ну, давай п’ять...

Юр похитав головою.

– Співробітникам кагебе я руки не подаю! Второпав?

– А все одно ти мені подобаєшся... – Лимар зненацька ляснув його по плечу й дружньо засміявся. – Молодець... так і далі роби! Ти – наша людина!

Юр одступився на крок і підвів на слідчого подивований погляд, збираючись йому щось відказати; але сього ж менту його пройняло таке відчуття, неначе хтось торкнувся потилиці, провівши по ній згори униз долонею, – й коли він озирнувся, то уздрів, що позаду стоїть Леляна.

Її щойно привели з камери; за ці три дні вона геть змарніла, зробилася ще меншою, ніж була, однак очі її так само горіли, мов зорі; й у тих очах він угледів подив, який поволі переростав у глибоке невимовне презирство. Леляна стояла, тримаючи руки за спиною і гордо піднявши голову, й дивилася на нього, мов на якийсь непотріб, – і тільки губи її все дужче й дужче тремтіли від хвилювання, а на щоках помалу проступав гарячковий червоний рум’янець.