Текст книги "Тема для медитації"

Автор книги: Леонід Кононович

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 16 страниц)

Було вже далеко за полудень, і в передпокої стояла сутінь, бо сонце світило з причілка. Він зазирнув до мисника, потім понишпорив під столом, та так і не знайшов ящика із залізяччям, де мав бути брусок, терпуг і всякий інший струмент. Поникавши в кутках, він зайшов до світлиці й, зіп’явшись на лежанку, зазирнув на піч – баба давно її не топила, й на черіні валявся ріжний мотлох. Коли він одкинув квітчасте запинало, з-за комина потягло крейдою, холодною пилюгою і грушами, котрі хтозна одколи сохли на деку. Юр став на коліна й поцупив до себе побиту шашелями скриню; впершись ліктями у черінь, він підтяг її до краю й перехилив догори дном, – але замість брухту на лежанку з гуркотом вивалилося якесь пожовкле папіряччя, од котрого знялася ціла хмара куряви.

Він завмер. Грубі стоси машинопису, перев’язані шворками; теки з цупкого темного картону; фотокопії малого формату, які можна сховати до кишені; негативи в пластмасових коробках; тексти, переписані од руки в загальних зошитах... Забувши, навіщо він сюди прийшов, Юр опустився на лежанку, а тоді потяг до себе одну теку, другу – й увіччю замигтіли імена, імена, імена...

Валентин Мороз. Репортаж із заповідника імені Берії Абдурахман Авторханов. Технология власти

В’ячеслав Чорновіл. Лихо з розуму

В’ячеслав Чорновіл. Відкритий лист до Івана Дзюби з приводу книжки «Грані кристала»

Александр Солженицын. Бодался теленок с дубом

Александр Солженицын. Жить не по лжи

Василь Стус. Відкритий лист до Івана Дзюби

Український вісник. Екстрений випуск (березень 1972 року)

Хроника текущих событий. Випуски різних років у фотокопіях

Іван Дзюба. Інтернаціоналізм чи русифікація?

Василь Симоненко. Щоденник

Євген Сверстюк. Іван Котляревський сміється (фотокопії) Євген Сверстюк. Собор у риштованні (машинопис)

Пам’яті героя. Листівка про самоспалення на Хрещатику Василя Макухи

Василь Рубан. Помирав уражений проліском сніг. Повість Михайло Брайчевський. Возз’єднання чи приєднання? Абдурахман Авторханов. Сила и бессилие Брежнева Александр Солженицын. Образованщина

Євген Сверстюк. Померла Алла Горська

З приводу процесу Погружальського (без автора)

Кілька думок про свободу слова, права людини й політичні арешти (без автора)

Михайло Осадчий. Більмо. Повість

Й вірші, вірші, вірші... Микола Вінграновський і Василь Симоненко, Михайло Осадчий і Микола Холодний, Ліна Костенко і Володимир Сосюра, Леонід Кисельов і Дмитро Павличко – усе те, що він і досі знав напам’ять, те, що повторював колись як молитву, те, що горіло десь у душі під тягарем прожитих літ, час від часу спливаючи на поверхню свідомости...

ГЛОСАРІЙ

 
Дали одну, як солов’єві голос,
Мурованку в Пириєвім Яру.
Дали ще вечір стишеного поля,
немов чорнильну краплю по перу.
 
 
Дали могилу із вербою наодинці
і мов патрон, – притихлий час.
Дали тривожну душу українця,
Щоб мати, Україно, Вас... [3]3
  Автор цього вірша – київський поет Віктор Кушнір. Текст наводиться за самвидавом – прим. автора.


[Закрыть]
 

... перейшов греблю і, сповільнивши крок, почав підійматися у середмістя. Йшло вже до вечора, й тісна ущелина вулиці просто-таки пашіла од нестерпної червневої спеки.

– Гей, поете! – гукнули од бочки з пивом. – Куди розігнався?

Це був Поліщук. Він підійшов до мене і, відпивши з кухля, діловито облизнувся.

– В редакцію! – Я махнув рукою упростяж вулиці. – Нема коли... біжу!

– А чого це ти сяєш, як нова копійка?

– Та одбув десять класів, слава Богу! Вже й випускний одгуляли.

Він з іронією зміряв мене очима.

– Напився, мабуть, як свиня... еге?

– Ну, – охоче погодивсь я, – не без того! Скинулися по рублю та накотили по пару шклянок...

– Дівку в кущі затягли та взули! – розуміюче кивнув він. – Чи, може, не взули? А, я ж і забув... ти в нас не по тих ділах! Знов, мабуть, якусь голову на дрючку носив? Ану зізнавайся, чию... Карла Маркса, еге?

– Ставте пляшку, то розкажу! – зареготавсь я. – А зараз чао!

– Чекай, чекай... – перепинив він мене. – Ти до Чумака?

– Ну!

– А в якій справі?

– Так він же ж обіцяв рекомендацію для вступу... А що?

– Значить, ти так нічого й не чув?

– Про що?!

Поліщук сторожко роззирнувся.

– Його ж заарештували! – тихо сказав він. – У нього був обшук... вилучено антирадянську літературу, листівки! Ввесь райцентр тільки про це й балакає.

Погожий день збляк у моїх очах.

– Давно?

– Тиждень тому!

– І... і де ж він тепер?

– Де, де... під слідством сидить, у Києві! Цим ділом займається КГБ – там викрито націоналістичну організацію, зв’язки ведуть аж за кордон... – Поліщук стис мене за лікоть. – Він давав тобі якісь матеріяли?

– Ні, не давав! – швидко сказав я.

– Зізнавайся відразу, ато потім буде гірше! В нього був цілий архів самвидаву, але він комусь його віддав... Якщо віддаси антирадянську літературу, то за це тобі нічого не буде! Навпаки, отримаєш подяку від органів і рекомендацію для вступу в університет... він тоді, вважай, у тебе в кишені! Ну?

– Та не знаю я ні про які матеріяли! На хріна вони мені здалися, питається?

– А, може, він провадив з тобою бесіди?

– Які, в дідька?!

– Не підмовляв часом здійснити якусь провокацію? Наприклад, відбити голову в пам’ятника Леніну?

А це ідея, подумалося мені мимохідь... над цим треба буде помізкувати!

– Та ми з ним і двома словами не обмінялися! – дурнувато посміхаючись, вигукнув я. – Ну, ви даєте!..

– Дивися мені, хлопче... ой дивися! – Поліщук ще більше стишив голос. – На третю ніч після арешту хтось вивісив над будинком райкому жовто-блакитного прапора... Твоя робота?

– Ви що, блекоти об’їлися?!

– Значить, тобі про це нічого не відомо?

– Авжеж!

Він розімкнув пальці.

– Може, щось пригадаєш, то негайно ж телефонуй мені! А зараз, – лице його посуворішало, – розвернувся на сто вісімдесят градусів – і почухрав назад... ясно? Тут іде слідство, і ніяких рекомендацій тобі ніхто не дасть! – Він одпив з кухля й знов облизнувся. – А то диви... рекомендацію йому ще давай! Ану вали звідси на хрін, кіт помийний!

Я похнюплено почвалав геть. Вийшовши за містечко, я не втримався і озирнувся назад. Мені ввесь час здавалося, що за мною вишлють погоню. А не дай, Боже, зроблять обшук, то п’ять років гарантовано, подумалося мені. Десь треба буде сховати того портфеля... в лисячу нору, о! Там уже ніяка скотина не знайде... і До села зоставалося десять кілометрів. Я спустився в долину і, перебрівши струмок, звернув о праву руч.

Мене й зараз дивує, що того вечора я не почував якогось особливого жалю за Чумаком, який так негадано потрапив у лапи кагебістів, – мене переповновали якісь не зовсім зрозумілі емоції, де захват від повноти життя змішувався з прикрим враженням дотику до неприхованого грубого насильства. Я йшов і бачив мідяно-зелену стягу овиду, що замінялася оранжевою барвою із ледве помітним лазуровим берегом; бачив поля, в яких цвіла висока пахуча конюшина; бачив сліди пересохлих річок, які давно вже запливли землею; чув, як ритмічно дирчить і дирчить деркач, як сюрчать під вечір цвіркуни, як десь в очеретах гуде бугай – і в якийсь момент я раптом збагнув, що люблю цю землю, котра зветься Україною, й хочу для неї щось зробити. Десь у глибині душі я передчував, що на цім шляху мене нічого доброго не чекає; однак я був готовий до цього, тому що вважав себе поетом, а всі поети, – в цім я був твердо переконаний, – це такі люди, котрі...

... жбурнув до купи остатню теку і, струснувши головою, замислено перевів погляд на грубу. Хвилини зо три він про щось міркував, із сумнівом поглядаючи то на стоси рудого папіряччя, од якого тхнуло мишвою і тліном, то на чавунні дверцята, де билося й ревло жовте полум’я, – а далі зітхнув і, жужмом запхавши усе те добро в скриню, нарешті зліз додолу.

На годиннику була вже третя пополудні. Хмари геть розійшлися, і причілкове вікно відкидало на долівку золотий сонячний квадрат. Юр трохи постояв посеред світлиці, намагаючись пригадати, навіщо ж він сюди прийшов; тоді махнув рукою і, одягнувши шкірянку, потяг надвір. Коли він вийшов за ворота, ніде ніщо й не зворухнулося, таке безвітря стояло над горою; він звернув о ліву руч, поминув обійстя, де світила кроквами розвалена хата – й побачив перед собою голе, відкрите усім вітрам узвишшя; й це була самісінька вершина гори. Шурхаючи ногами у грубій сірій мураві, Юр перевагом піднявся на белебень – і перед ним забовваніли камінні хрести, поміж котрими де-не-де росли кущі дикої рожі; на осонні пахло чебрецем, сухою травою і ягодами, яких тут родило як нігде; він обігнув каменя, на якому видно було стерті часом кириличні знаки, спустився стежкою на край пагорба – й уздрів бабину могилу.

Гробок був насипаний рік тому, і його вже розмили дощі. Він кинув оком зокола – й загледів, що в густій високій траві насилу вимальовуються контури двох величезних кагатів, які геть засмоктало землею; й тоді він утямив, що бабу поховали в тій місцині, де лежать люди з тридцять третього року. Ступнувши ще крок, Юр зупинився; сонце било простісінько у вічі, двома шклистими кружалами сяючи в примружених зіницях; він дістав з піхов у комбезі армійського ножа, провів хрест-нахрест по долоні – й коли на порізах закипіли перші краплі...

ГЛОСАРІЙ. На чорному дунаї біла діва опівночі лелече. «Ой чого ж ти кличеш, чого ж ти лелечеш серед темної ночі, білая діво?» – «А як же не кричати, як же мені не лелесати, коли видно мені аж за край світа!» – «А що ж ти там зрящеш, що ж ти за краєм світа бачиш, білая діво?» – «А зрящу я Отхлань бездонну, а в ній ріку огненну, а на тій ріці острів з каміня бачу». – «А що ж ти там зрящеш, кого ж ти на острові тім бачиш, білая діво?» – «А бачу я дива дивнії: над тим островом сонце не світить ні місяць не сяє, тілько щурі да пращурі остатнього суда виглядають». – «А хто ж їх має судити, грішних і праведних порізнити, білая діво?» – «А буде мати Морана лютим змієм прилітати, на камінного стола буде сідати, грішним да праведним остатнього суда буде справляти». – «Ой ти ж білая діво, непорочна умерлице, загублена душе! Візьми моє волання, понеси його по чорнім дунаю, занеси до камінного стола, де мати Морана сидить, – хай милує вона щурі да пращурі зроду нашого! Хай виру за їхні гріхи моєю кровлю одбирає, з чорної Отхлані їхні душі відпускає – нехай летять вони в зелений Ир, де ні плачу ні стогону немає...»

... й тоді постає питання: як існувати в умовах цілковитої духовної смерти? Проблема ця не настільки проста, як вона видається позірно, і в будь-якому випадку, не має нічого спільного з риторикою: людська істота мислить себе елементом певної містичної ієрархії, себто вважає своє життя сповненим сенсу й виправданим лише за умови, якщо воно підпорядковане служінню великій і обов’язково позитивній ідеї, яка може розглядатись як домінуюча над людським світом і, так чи інакше, породжена вищими, божественними силами. Людська істота нездатна існувати поза цією ієрархією; всякі твердження про те, що людина – це альфа і омега власної духовности, що вона ґрунтується, так би мовити, сама на собі – не мають жодних підстав. Отож, неспроможність або нежиттєздатність такої ідеї призводить, у кінцевому підсумку, до компрометації всієї ієрархічної системи, яка відтак розглядається як фальшива, ілюзорна, а значить, неіснуюча; й тоді виявляється, що духовна смерть набагато гірша від фізичної, хоча б тому що людина, яка зазнала краху всіх своїх ідеалів, мусить жити далі.

Усі ці обставини й пояснюють те, чому проблема смерти – смерти як такої, смерти взагалі – посідає головне місце в духовних пошуках людини, яка переступила певну вікову межу, й навіть більше – чому ця проблема стає, власне, єдиною справжньою проблемою, що потребує негайного вирішення. Звучить вона так: якщо там, за межею, лежить інший світ, себто якщо фізична смерть насправді є пробудженням, то, значить, містична ієрархія (а отже, і особиста система цінностей) існує реально, дарма що якийсь її елемент у людському світі виявився нежиттєздатний; а якщо немає фізичної смерти, – значить...

Юр зціпив пальці в кулак. По зап’ястку побігла кров. Він не знав, чи почують його там, за межею. Але він усе одно мусив це зробити. Він мусив хоча б що-небудь зробити. Губи його дрижали, увіччю все пливло. Це був давній-давній обряд, який доводилося бачити йому тільки один раз, у дитинстві. Й він знав: якщо його жертву прийняли, то має бути знак...

Він завмер. Серце стукотіло, відлічуючи секунду за секундою; й коли перша хвилина вже добігала кінця, десь поруч зненацька пролунав довгий жалібний крик, який скидався на протяжний дзвін кришталевої чаші. Юр чекав чогось подібного, та цей звук, який досі лунав посеред глибокої ночі, вразив його до самісінької глибини душі – він зірвався з місця і, сховавши руку до кишені, кинувся стрімголов із пагорба, спотикаючись неначе сліпий і налітаючи на кущі, які траплялися по дорозі.

Він прийшов до тями лише в берегах, коли продерся крізь татарник і з розгону вшелепався в студену осінню воду. По річці, кружляючи, пливло жовте вербове листя; насилу вириваючи ноги із в’язкого чорного мулу, Юр перебрів на той берег і побачив город, на якому десь-не-десь стриміло сухе соняшничиння. Десь із хвилину він стояв, кліпаючи очима й намагаючись уторопати, куди ж його занесло; аж увіччю стало ясніти й, загледівши стару кощаву грушу коло межі, а далі штахетник і хату під черепицею, він глибоко відітхнув і, зайшовши на обійстя, штовхнув хатні двері.

– Гей, – крикнув він з порога, – є тута хто?..

– Зараз, зараз... – озвалося за стіною. – Зайдіть, товаришу!

Гупаючи своїми здоровецькими черевиками, Юр пройшов до столу й знову спинився, мало не зачіпаючи головою сволока. В хаті тхнуло якоюсь кислятиною і чадом із відтуленої печі, яка зяяла праворуч.

– Ви з райкому, еге?

Він обернувся. Дзякунка стояла біля відчиненої комори, – й на тлі чорного прозору дверей чітко вимальовувалася її суха фігура в запасці й вишитій сорочці, її жовтий козячий вид із погаслими очима й голова, до того замотана в ріжне ганчір’я, що віддалеки скидалася на довбню.

– Від товариша Лошака, еге?.. – Дзякунка придивилася уважніш і зачудовано роззявила рота. – А ти хто се такий, гицлю?..

– Не впізнали мене, бабо?

– Твар наче по знаку... – Вона притулила долоню дашком над очима. – Ти чий се?

– Старого Юра онук! Петлюрівця того... активістів котрий різав, пам’ятаєте?

Дзякунка опустила руку.

– Так його вбили... наші випантрували його ще в тридцять третім году та застрілили! А Чакунка вмерла, так що нікого з них на світі нема... Й онука їхнього на войні, слава Богу, вколошкали!

– Та не вколошкали! – невдоволено буркнув він. – Живий ще я, бабо!..

– То ви не з райкому?

Юр притяг до себе стільця й сів посеред хати.

– Бабо, – втомлено сказав він, – про який райком ви торочите! Вже скоро шість год буде, як усі райкоми порозганяли к лихій матері!..

– А от і не порозганяли! До мене приїжджає осьо, на виступи возить!

– Хто?!

– Райком, хто ж іще!

– Який?

– А там, де товариш Лошак заправляє... Молодий такий парень, бідовий... Каже, ви у нас ветеран колгоспного руху, то вас треба людям показувати! Мене, цебто, показувати треба!..

– Та вже ж не мене! – буркнув Юр. – А навіщо?

– А скоро, каже, будемо всю цю сволоч розкуркулювати, так щоб партійні кадри досвід у вас переймали! У мене, цебто, досвід переймали... Ну, то я їм і розказую. Вчу їх, як треба куркулів у землю заганяти! – Її очі ошкліли; вона підняла руку й випросталася. – Товариші! – крикнула вона, мов дурнувата. – Куркуль – це класовий ворог. Він палить трактори, нищить худобу, краде збіжжя. Поки куркуль у селі, колгоспу не буде. До куркуля добирається двох способів. Перший – у Сибіряку його, а другий – це голодовка!

– А який же ж ліпший?..

– Другий, товаришу! Реманент у нього заберемо, так?

– Ну!

– Худобу в нього заберемо, так?

– Ну!

– Хліб у нього заберемо, так?

– Ну... А далі?

– Та й куди ж йому тоді подітися! Тіки в сиру землю, правильно? Із Сибіряки ще втекти можна... а з могили вже не втечеш! – Вона вдарила кулаком об кулак. – Ой не втечеш, куркулику... ні-і! Земля, вона тяжка... як насиплють на груди, то будеш лежати!

Юр опустив голову.

– Он яка, значить, поведенція була в тридцять третім году!..

– А ви думали, товаришу!.. Нам поставили задачу: ліквідувати куркуля як клас! Помню, хтось і питається: а як і батьки куркулі, то що робити? А...

ГЛОСАРІЙ. Та Дзякунка одиначкою в батьків була. Як мали їхнє кодло з села вивозити, пішла вона до комуняк просити помочи. А ті вислухали її, перезирнулися між собою та й кажуть: «Ти ж комсомолка?» – «Ну, – каже вона, – комсомолка!» – «Ото, – кажуть їй комуняки, – відцурайся свого роду та й будеш наша людина!» Не довго думавши, вона й написала в газету: батьки мої – вороги народу, вони з наймитів кров пили, і я не хочу з ними більше ніякого діла мати.

Через місяць після того лущили ми кукурудзу на току. Зайшла балачка за те да за се. От якась із дівчат і питається Дзякунки: «Послухай, Галю, аякже це ти рідних батьків могла одцуратися? Се ж гріх од Бога і од людей!» А вона голову так гордо підняла. «Так хіба ж, – каже, – вони батьки мені?» Ми й перезирнулися. «А хто ж твої батьки, Галю?» Вона ще вище носа задерла. «Мій батько, – каже, – Ленін, а мати моя, – каже, – Карла-Марла!» А якраз проїжджав бригадир конем да й зачув тую балачку. «Дурна ти, – каже, – Дзякунко аж крутишся! Як же ж Карла-Марла може бути твоєю матер’ю, коли не жінка се, а чоловік? Да й не Карла-Марла його звати, а – Карло Марло... се дід такий, з бородою! Оно піди в школу, дурепо, та подивися – його там під стелею повісили!» Вона тут бачить, що забрехалася, і давай викручуватися. «Ну, й що, – зацвенькала на всі боки, – ну й що! А хіба чоловік із чоловіком не можуть жити, як чоловік із жінкою?» – «Та як же ж вони можуть жити! – загаласували ми всі. – Що ти, Галю, з глузду з’їхала? Такого не бачено, відколи світ засновався!» Коли ж Пацюкова Одарка крутнула головою та й каже: «Ой ні, дівчата... можуть! Он Петро Сердюк у тюрязі одбув, то, розказує, там чоловіки так живуть!» – «Та хоч і живуть, – закричали ми хором, – а хіба ж діти в них од того народжуються?!» А Дзякунка тут і груди розправила. «Як се не народжуються? – питається так гордо. – А звідки ж тоді я взялася?!» —«Ну, й звідки ж, Галю?» – «А се, – каже,—Лєнін із Карлом Марлом любились, як голубів пара... а від того отеє така я на білий світ і вродилася!»

– ... Чакунку оту клятенну!

Юр підняв голову.

– А як же це ви так маху дали? – іронічно поспитався він.

Дзякунка розвела руками.

– Чоловік її втік... ви ж, либонь, чули, як се було?

– А певно!

– Утік, собака такий, і півгода жить нам не давав! Усі активісти в селі тряслися, щоб не дай, Боже, не перестрів поночі... От Чакунку й зоставили з усім виводком – щоб на живця того убійника зловити! Ну, а як упорали його наші, то голод почався, поголів’я народу скоротилося – мусили цю суку в колгосп записати! Так що не догледіли ми, товаришу, – а за те ой же поплатилися!..

– А чого б се?

Дзякунка зневажливо глянула на нього.

– Ви, товаришу, або дурний – або в дурного зимували! Ви що, не знаєте, то це за лярва? Да се ж відьма над відьмами! Да вона ж не тілько ворожити вміла, – але й віка збавити!

– Ну?! – не повірив Юр.

– А ви думали! Вона всіх активістів на селі вигубила – Іван Ґерґола повісився прямо в сільраді, Петра Лушню розстріляли, Степа Іващенкова здуріла, Софія Чикилдиха здуріла, старий Стоян од горілки умер, Гордій-трупар здурів і повісився... за сім год, щитай, більше половини наших на той світ пішло! Зате ж і вмирала вона тяжко, відьмуга сяя проклята... Так тяжко, що не доведи, Господе! Нікому було дання передати... а поки сього відьма не вчинить, то смерть її не йметься! Чули про таке, товаришу?

– Он воно що!.. – замислено буркнув Юр.

– Наїхало до неї рідні, як гною, а ніхто не захтів од відьми дання перейняти! Онук, той узяв би... але ж його вбило! – Дзякунка перехрестилася. – Слава тобі, Господе, що той зарізяка у сиру землю пішов! Ох то ж і песиголовець був... він же батькові Леніну голову одірвав і...

– Ото не бреши, бабо! – не втерпів Юр. – От не люблю, коли вже брешуть! Та голова, щоб ти знала, одбита була й за сценою валялася... ясно?

Дзякунка знову роззявила рота.

– А ви не з райкому хіба? – поспитала вона, підступаючи до нього. – Ви... хто ж се ви, товаришу?

– А вгадайте!

Вона обійшла його колом, уважно приглядаючись.

– Так... се ти Юр, виходить... еге?

– Авжеж!

Вона вдарила руками в поли.

– Боже, Боже!.. Та коли ж тебе, зарізяко, вже чорти рогаті ухоплять! Та коли ж тебе вже на марах винесуть, драбе ти кандигарний! Та коли ж прийде тая чорна година да нечиста сила, котра з тебе кров виссе, щоб ти по світу не вештався! Та ти ж і в тюрмі сидів за совєцької власти, і на войні воював, кажуть... і ще й досі живий?

– А як бачите! – буркнув Юр.

– А до мене чого ж ти отеє прийшов? – поспитала Дзякунка, спиняючись коло вікна. – Задушити, мабуть, хочеш? Чи теє зробить, що Хванасьці Бовкунисі утнули, як война була?

Він махнув рукою.

– На дідька ти мені здалася, Дзякунко! Сама себе задушиш... Хто вбив мого діда?

– Я нічого не знаю!

– Хто записав нас у куркулі?

– А як же ж вас не записати було, як ви в колгосп не хтіли йти! – Її очі знову заблищали, мов шкло. – Товариші! Хто проти колгоспу, – той куркуль. Куркуля треба ліквідувати, як клас. Двадцять чотири години – й на Сибір. Вам ясно, товаришу?

– Хто ж попередив, що Юр прийде в село?

Вона покрутила головою.

– Не знаю, товаришу! Люде казали...

– Ну?

– Казали, в селі у нього спільники були, й вони його видали на смерть!

– Спільники?! – перепитав Юр.

– А хто ж іще! Ви що, товаришу, – Дзякунка зміряла його зневажливим поглядом, – на голову шванкуєте? В мізках олію немає, еге?

– Та не товариш я! – сказав Юр, підводячись зі стільця. – Немає чого називати мене цим собачим званням, бабо! В райкомі будеш так на комуняк говорити, втямила?

Дзякунка роззявила рота.

– А... а ви не з райкому хіба?!

Юр узявся за клямку.

– Я в райкомі якщо й поріг переступлю, то тільки з ножем за халявою! – буркнув він скоріш сам до себе.

ГЛОСАРІЙ. Тії Чигирі за річкою сиділи, як оце зараз до коперації йти. У тридцять третім году старих вивезли на Сибір, а четверо дітей так і зосталося на обійсті. А прийшла комсомолка Хванаська Бовкуниха та й повиганяла тую малечу на мороз. «Ідіть, – каже, – к лихій матері, куркульські вилупки... була ваша хата, – а стала тепер моя!» Діти тії залізли у скирду на полі та до ранку й закоцюбли. Оден Павлусь тілько й вижив, бо його вранці їздовий підібрав.

Як прийшли німці, то Хванаська Бовкуниха свій комсомольський білет спалила і з хвашистами стала водитися. Жила з німецьким комендантом і на бричці їздила, спишна голову задерши. А як почали наші наступати, посадив її комендант на машину та й ну втікать із села. Недалеко, правда, й утік: десь біля Жорнівку вийшли з ліса партизани. Німця вони зразу вколошкали, а до Хванаськи другого фортеля застосовано було. Як не спірвуть за коси:«А т-ти, – кажуть, – курво фашистсько-німецька! То це чоловік десь на фронті кров свою мішками проливає – а ти тут із німцями лигаєшся ? Та ти, – кажуть, – враг народа!» Коли ж тут підходить Павло Чигир, який до тих партизанів раняний прибився. Хванаська як не вчепиться у його: «Павлусю, – кричить, – ти ж знаєш мене, порятуй!» «А хто ж се ти така», – питається Павло, бо не впізнав й зразу. «А ти не помниш хіба, – каже вона йому, – я ж Бовкуниха – ота, що хату вашу в голодовку викупила!»

Павло як почув теє, то й затрясся мов осиковий лист. А тоді шапку зняв, перехрестився да й каже: «Господе вишній! Я все не вірив, що ти єсть на небі, – а тепер славить буду тебе вдень і поночі, бо ти цю лярву комсомольську в мої руки оддав!» «Ти чого се», – питають його друзі-партизани. А він тоді й давай розказувати, як з цею Бовкунихою в тридцять третім году діло було. Як скінчив, то їхній командир і каже: «Ти диви... гарна штучка нам у руки попалася! Цю, – каже, – треба добре пошановати!» Та нагнули дві берези, та залигали Хванаську путами, та й прив’язали догори ногами. Підійшов до неї Павло Чигир да й питається: «Ну що, суко... як тобі тепер?» А вона як зареве: «Павлусю, лебедику... порятуй, бо не хочу я вмирати, не хочу!» А Павло тоді аж побілів. «А ти пам’ятаєш, – каже, – як ти вигнала нас маленькими з хати? Я, – каже, – тулив братиків до себе, тулив... а вранці кинувся, – а вони вже й кригою взялися!

Щоб ви, – каже, – прокляті були, комуністи да комсомольці, разом з вашими вождями вкупі!»

Та й махнув рукою. «Давай, – каже, – хлопці!»

Вони як пустили ті берези, – так сяя комсомолка на дві половини й роздерлася.

... яка стояла у вікнах, мов темна вода. Помацки запаливши світло, Юр сів біля столу й утомлено схилився головою на руки. Він сидів, заплющивши очі, й думав, про те, що збіг іще один день, – а йому так і не пощастило вивідати в цій історії чогось суттєвого; про те, що люди, які могли б щось розповісти, вже давно на тім світі, й усі його потуги крути не крути, а будуть марними; про те, що він так і піде у безвість, не зробивши нічого путнього в житті, й за рік на цім двориську будуть бродити здичавілі коти й кричатимуть пущики... Він розтулив повіки; крізь вії зблиснуло яскраве світло, котре відбивалося від сліпучо-білих стін; краєм свідомости майнула невиразна думка про те, що слід було і повечеряти, але якась дивна млявість скувала всеньке його тіло, й тоді він, рухаючись мов сонна муха, роздягся й заліз під ковдру.

Й коли у хаті запала непроглядна чорна темінь, у якій чутно було тілько його віддих та цокотіння годинника, що висів коло узголів’я, то свідомість його знову заметалася, намагаючись ухопитися за якусь точку опори і віднайти у цій могильній пітьмі відповіді на запитання, які все не давали йому спокою. Проживши на світі сорок літ і спинившись перед межею, за якою починається небуття, в;н аж тепер збагнув, що насправді не існує ні часу ні простору; що всяка доля становить окремий викінчений малюнок, який висить у такій же пітьмі, як і ця, що панує зараз у хаті, от тільки масштаби і властивості того мороку мають зовсім іншу природу і збагнути її людській істоті просто не дано; збагнув, що світ – це ілюзія, і справжнє лице реальности геть відрізняється од того, що бачиться йому наоч; й усвідомивши це, він скорився непоправному і погодився з таким порядком речей, – і тільки одне-єдине запитання невідступно пекло й пекло в глибині душі: чому ж візерунок його долі було накреслено саме отаким, яким він є? Адже ніщо не існує окремо від інших явищ; світ, – хоч оцей ілюзорний, що його дано людині у відчуттях, хоч отой реальний, що недоступний сприйманню, – становить собою цілісну картину, де всі явища пов’язані причинно-наслідковим зв’язком, себто кожне явище задумано як таке, що має виконувати певну визначену функцію, а отже, і власне життя він прожив не для себе, а задля виконання якихось інших, містичних задач. Йому здавалося, що він може розв’язати цю проблему; однак свідомість, метаючись у глухій чорнильній пітьмі, що залягла у хаті, не знаходила в ній нічого, крім цілковитої порожнечі; й утомившись од цієї метушні, він аж не зчувсь, як почав помалу засинати, кружляючи в корогоді строкатих плям, що знай танцювали й танцювали за повіками; й коли сон пійняв його до тої міри, що думки та образи почали пролітати перед внутрішнім зором, неначе пожовкле листя, то він зненацька уздрів: голий пагорб, на якому подекуди ростуть кущі дикої рожі. Трава, од якої пахне солодким ягідним духом. І два кагати, котрі геть засмоктало землею...

Навесні од голоду вимерла всенька наша родина. Вилізла я надвір та й поповзла вулицею, вигризаючи бур’ян попід тинами. А їхав по дорозі Гордій-трупар та й узяв мене, щоб у кагат одвезти. Дві живі душі він того дня віз на цвинтар: мене – й Килину Слобідчиху, котра йому кумою доводилася.

Й зараз бачу ту яму, здоровецьку, мов хата. Гордій уже одну ходку зробив, і там було повно мерців – хто лежав долілиць, вивернувши руку, хто горізнач, утупившись шкляними очима в небо, а хто на боку, немов дитина. Один чоловік сидів, звісивши голову на груди, й ніби спав. Гордій стяг Килину й кинув поверх тих людей. А тоді взяв лопату й став прикидать їх землею. Тая Килина балакати не могла, однак ще ворушилася і щось белькотіла. Ото присипле він їй лице землею, а вона й одгорне, а вона й одгорне... Та роззявить рота і белькоче, ворушачи набряклим язиком. Гордій кидав, кидав, а тоді й каже так докірливо:«Да вмирай уже, кумо... а то мені на обід пора їхати!» Та землю на неї, землю, – а тоді заліз у кагат і чобітьми затоптав те місце, де голова була.

Я сиділа на возі й усе теє своїми очима бачила. Оце, думаю, засипле він тих людей, а тоді й мене в могилу разом із мерцями вивалить... Але, певно, змилувався Господь над невинною душею – йшли з буряків дві молодиці й угледіли, що я жива в тому драбинякові сиджу. Зняли крик да галас та й одняли мене в Гордія.

Перед війною вступила я в учительський інститут. Нас там заставили вивчати вірш Тичини «Партія веде»:

 
А нехай собі, як знають,
божеволіють, конають, —
нам своє робить!
Всіх панів до ’дної ями,
буржуїв за буржуями
будем, будем бить!
будем, будем бить!
 

Як же ж я плакала, прочитавши отого вірша! Зразу все стало перед очима – і кагат отой здоровезний, де люди лежать мов непотріб, і чоловік, що немов би заснув, схиливши голову на груди, і тая Килина сердешна, яка з останніх сил вигрібається із землі... Боже, боже, думала я собі, як же ж він міг оце так писати, коли нас живцем закопували в землю? Невже в його чорній партійній душі не ворухнулося й крихти сумління? А головне, що ж за диявол водив його рукою в отой страшний год, коли пів-України пішло в могилу?!

Аж на схилі віку я збагнула: це неправда, що він, мовляв, боявся радянської влади. Тичина просто не міг написати інакше, тому що він був – комуніст. А комуністи – вони тільки зверху люди, а насправді гірше, ніж бидло. Ви скажете мені, що є й хороші комуністи? Коли я чую отакі балачки, мені завжди пригадується байка про чоловіка, який зловив золоту рибку й загадав їй одне-єдине бажання: щоб усі комуністи, стільки їх єсть на білому світі, пливли тою річкою в домовинах! Та хіба можна отак усіх рівняти, вигукнула золота рибка... існують на світі погані комуністи, – але ж існують і хороші! Той чоловік подумав та й каже: ну, добре... нехай тоді погані комуністи пливуть в поганих домовинах, а хороші – в хороших!