Текст книги "Тема для медитації"
Автор книги: Леонід Кононович
Жанр:
Современная проза
сообщить о нарушении
Текущая страница: 14 (всего у книги 16 страниц)
Запала тиша, й тільки вітер стогнав і ревів у проваллях.
– Так йому й треба!.. – прошепотів Юр.
Вовчиця журливо махнула рукою.
– Що вже тепер за се балакати... всі там будемо – хоч добрі, хоч злі! Ти ж бачив, смерть уже до мене прилітає – та як сяде на бовдура, та так гукає... аж мороз по шкурі дере!
Юр переступив з ноги на ногу.
– Я ще вертатимуся увечері, – пообіцяв він, – і прожену твою смерть, бабо!..
– Вертайся... вертайся, мій соколе! – Вовчиця благально притисла до грудей хлібину. – Тілько ж тебе вона й послухається... бо ти із того світа живий вернувся!..
До містечка він прийшов аж пополудні. Була неділя, й середмістя неначе вимерло. Підкидаючи носаками жовте осіннє листя, він поволі брів через парк; обличчя горіло від стрімкого холодного вітру, ноги аж гули, відмірявши двадцять кілометрів полями та балками, – і йому зненацька подумалося, що вся ця мандрівка може виявитися марною: Чумака давно вже немає серед живих, а в газеті – просто прізвище іншого чоловіка. У верховіттях дерев шалено стогнав буревій, і на стежку летіло чорне поламане галуззя. Ступаючи нога за ногою, він звернув у бічну алею і в кінці її побачив дворисько, обнесене голубим штахетником. Ще мить – і ось він уже стоїть на ґанку й, ледве стримуючи хвилювання, стукає у двері.
– Не замкнено! – гукнули десь у глибині будинку. – Заходьте.
В покоях було порожньо й темно. Десь попереду горіла настільна лампа, й він попростував на те світло. За хвилю перед ним постало: кабінет, завалений книгами, і невисокий чоловічок, який балакав у телефон.
– Як-як, ви кажете? – Чумак відкинувся у фотелі й, узявши ручку, почав щось записувати. – Ану по літерах, будь ласка...
Юр сів на стілець. Чумак сливе й не змінився, хіба що посивів і якось наче всох, – але очі його так само гостро й допитливо зирили крізь шкельця окулярів, як і чверть століття тому.
– Так, звичайно... Ні, з публікацією проблем не буде! На все добре... – Чумак поклав слухавку і, взявши цигарку, яка диміла в попільничці, видихнув хмару тютюнового диму. – Ви, – озвався він, – у справі прийшли?
– А ви не впізнаєте мене? – глухо поспитався Юр.
Чумак уважно глянув на нього.
– Ми були знайомі?
– А певно!
– Коли це?
– Давно, – сказав Юр, – давно...
– Та коли ж? – вигукнув Чумак. – За яких обставин?
Юр нахилився вперед, і світло від настольної лампи впало йому на лице.
– Впізнали?
Чумак ще раз уважно роздивився його з усіх боків.
– Ми з вами ніколи не зустрічалися! Послухайте, що вам, у дідька, потрібно?!
– Я приніс портфеля! – тихо сказав Юр.
– Якого?!
– Та ось!.. – він підштовхнув його носаком до столу.
Чумак спантеличено зняв окуляри.
– Та я не тямлю, про що ви говорите! Е, чоловіче... може, ви переплутали номери будинків?
– Тут усе на місці... – Юр нахилився і, клацнувши замком, відчинив портфеля. – Дивіться... геть усе ціле!
Мабуть, вираз його лиця був при цьому особливий, тому що Чумак хтів було ще щось заперечити, – але, глянувши на нього, передумав і, нахилившись, витяг з портфеля першу-ліпшу теку. В жовтому світлі настольної лампи видно було, як він аж закам’янів, тоді знову глянув на Юра, поклав теку і надів окуляри.
– Ти... Юр?!
– А-а, – криво посміхнувся Юр, – впізнали-таки...
– Ні, ти справді Юр? – Чумак схопився з місця й, обернувши настольну лампу, почав розглядати його упритул. – Мені ж казали, що ти загинув...
– А ви вірите чуткам? – він крутнув головою і засміявся. – Колись те саме сказали й про вас... пам’ятаєте?
Чумак відійшов назад і розгублено зняв окуляри.
– Оце сюрприз! Послухай, але ж... скільки ж це років ми не бачилися з тобою?
– Двадцять п’ять...
– Хай йому дідько! Але ти ж і змінився, друже...
– Не на ярмарок уже ж літа йдуть!
– А й правда, що з ярмарку... – Чумак махнув рукою, розганяючи дим. – А що це за форма на тобі?
– Та... довго розповідати! – Юр нарешті зважився підняти погляд. – Ви вже давно у цих краях?
– Ще з початку дев’яностих! Я ж відбув два терміни... у вісімдесят дев’ятому Горбачов звільнив мене указом про помилування! До речі, оту звістку про мою загибель спростували вже через місяць... – Чумак знову глянув на портфеля. – А як же ти оце все зумів сховати від обшуків?
– А ви й про це знаєте?
– Я багато про що знаю!.. – Чумак нерішуче роззирнувся по кімнаті. – Давай, мабуть, вип’ємо, га? Це така несподіванка, що ти завітав!..
Він одчинив шафу і, понишпоривши там, добув пляшку горілки й пару шклянок. Юр сидів і зацікавлено роззирався по кімнаті. Стіни тонули в напівмороці, однак, судячи за обстановкою, тут нічого не змінилося. Й навіть тиша стояла, як тоді... така недвижна, така сіра й глуха тиша – ну, як перед кінцем світа!
– Ну, – сказав Чумак, сідаючи у фотель, – берися! Вип’ємо за те, що ми знову зійшлися на цім світі... й що обоє зуміли вціліти!
– Ніхто ніколи не вмирає!.. – переконано сказав Юр і залпом вихилив свою шклянку.
– Послухай. – знову поспитався Чумак, пахкаючи тютюновим димом, – але що ж за форма оце на тобі? Відзнаки, бачу, ти споров... але ж сліди видно! Воював десь, чи що?
Юр дістав пачку «Кемелу» і клацнув запальничкою.
– Я ж контрактник... Шакал війни, як тут кажуть!
– А який же дідько тебе туди заніс?!
– Та який... – він замислено пахнув сигаретою. – Після того, як мене витурили з університету, я бомжував по всенькому Союзу. Наприкінці восьмидесятих забився в Карабах, а там почалася війна. Я так подумав, що вірмени – свої хлопці, та ще й християни, та й пристав добровольцем... Спочатку сидів ув окопах, а пізніше служив у розвідці.
– Але чому... чому ти не повернувся на Вкраїну! – вигукнув Чумак. – Тут же все кипіло!
Юр стенув плечима.
– Був я тут... В перший же день путчу я подався прямісінько до Верховної Ради!
– Та й що?
– А ви не знаєте? Біля парламенту вже зібралася купа людей. Хтіли вивертати стовпи, перекидати тролейбуси – одне слово, будувати барикади! А під вечір по радіо виступив Кравчук і сказав, що ліпше готуватися до зимівлі худоби... – Він коротко реготнув. – Відтоді цей народ тільки те й робить, що готується до зимівлі!..
– Все готується та готується... – зітхнув Чумак. – Значить, у дев’яносто першому ти був на Вкраїні?
– Лікувався... після першого поранення! А ви?..
– Я спочатку мешкав у Києві... там було багато політичної роботи! Ну, а в дев’яносто другому стало ясно, що ми проґавили свою нагоду і владу вихопили у нас із-під носа... Якраз тут звільнилася посада головного редактора, і я вирішив, що краще вернутися додому...
– У дев’яносто другому?!
– А що?
Юр посміхнувся.
– Треба ж таке! Навесні того року я подався у Придністров’я. А могли б і зустрітися...
– Послухай, – сказав Чумак, дивлячись на нього своїм гострим допитливим поглядом, – ти мені все ж поясни: чому тебе занесло в найманці? Ти ж любив літературу, писав вірші... у тебе були ідеали!..
– Ідеали?! – Юр голосно зареготався. – Ви пам’ятаєте дев’яносто другий рік? Інфляція, безробіття... голод! Я не міг заробити у своєму селі на шмат хліба. Врешті, й хліба в сільмаг не завозили, тому що не було бензину... А щодо Придністров’я, то я поїхав туди спецкором одного часопису. Просто через пару місяців часопис припинив існування, й мені довелося знову взятися за своє ремесло...
– Чекай-но, друже... але чому ти вирішив, що війна – це твоє ремесло?
Юр нахилився вперед.
– Я, – з притиском сказав він, – війну ненавиджу так само, як і ви... а може, й ще дужче! Одначе з віком людина починає мінятися. Причина цього – крах ілюзій і того, що ви називаєте ідеалами! Зараз... – він перевів подих, відчуваючи, як раптом закалатало серце, – ...я вже нічого не хочу від життя. Нічогісінько! Крім одного. Й цього одного я чекаю вже десять років.
– Ну й чого ж ти оце чекаєш? – поспитався Чумак.
Він стис щелепи, аж у вухах задзвеніло.
– Я хочу тільки одного – помститися! Усім, хто носив коло серця цього диявольського квитка, хто знівечив моє життя, хто винищив моє село, хто вбивав і топтав наш народ! Саме задля цього я служив контрактником. Я думав: прийде час, і мій досвід придасться в Україні.
– Навіщо?
– Ми ніколи не станемо великою нацією, поки не відплатимо за все, що зробили на нашій землі комуністи! – твердо сказав Юр. – І платить буде кожен, хто був членом КПРС. Кожен... без винятку!
Чумак аж головою крутнув.
– Ну, гаразд, – посміхнувся він, – уявімо, що це зроблено! А знаєш, як воно все скінчиться?
– Ну, і як же?
– Перше! – Чумак загнув пальця. – Масове пролиття крови розбудить у суспільстві найгірші інстинкти. Люди, котрі здійснюватимуть оці от... зачистки! – він знову крутнув головою, – стануть по суті тими ж комуністами – хіба що прапор буде синьо-жовтий! Зникне усе, що принесла нам оця незалежність – свобода слова, друку, політичної діяльности і релігії... літераторам знову будуть диктувати теми їхніх творів, художників ганитимуть за формалізм і аполітичність, повсюдно запанує ксенофобія... і врешті-решт, Україна стане таким же закритим суспільством, яким був Радянський Союз!
– Але... – почав було Юр.
– Друге! – перебив його Чумак. – Ти одержимий нав’язливою ідеєю: помститися, відплатити, знищити. Однак це дуже вузький погляд на речі. Бачиш... – він затягся й видихнув хмару диму, – ...сьогодні світ поділяється, скажемо так, на дві цивілізації.
Перша – це християнська, європейська культура, друга, – ну, скажемо... всі інші зразки організації суспільного життя. Найбільш конструктивним, життєздатним і перспективним виступає християнське суспільство. Свобода поглядів та ідеологій, гуманність, лібералізм – усе це робить суспільство європейського зразка відкритим і здатним до розвитку, а значить, і подальшого існування. У нас просто нема вибору, друже! Або ми станемо християнською державою, або ж повернемося в ту азіятчину, де перебували цілих сімдесят років. В першому випадку потрібно відмовитися від помсти, в другому – чітко і ясно усвідомити, що наша державність, а значить, і нація, приречені на загибель! Так що тут і думати нема чого..
– Але ж ми не можемо усе отак облишити! – вигукнув Юр. – Погляньте... хіба це та Україна, котрої ми прагнули? Не може бути європейською держава, де на всіх постах перебувають колишні члени фашистської партії. Не може стати християнським суспільство, в якому колишні комуністи привласнили все національне багатство, порозпихали по кишенях фабрики і заводи, а народ викинули за борт, як непотріб... Чому на вулицях наших міст лунає чужа мова? Чому русифікація в незалежній Україні сягнула таких масштабів, яких не було навіть за сталінських часів? Чому знову повторюється те, про що писав колись Микола Вінграновський:
Пам’ятаєте?
Чумак зітхнув.
– Пам’ятаю, ще й як... – Він узяв пляшку і знову поналивав у шклянки. – Давай-но ще по одній... за те, щоб ми не втрачали надії!..
– Ось я повернувся додому, – озвався Юр, вихиливши свою шклянку. – і побачив, що стара Україна вмирає... Отой процес, який розпочався у восьмидесятих роках, сьогодні вже завершується, розумієте? А натомість іде нова Україна... й я не можу її прийняти, я не розумію її, вона мені чужа й огидна! Просто повзе по нашій землі безкоста й безмозка маса, яка здатна тільки хапати, пожирати і розмножуватися... а більше нічого! Найгірше ж те, що ми втратили орієнтири. Зруйнована вся система цінностей, от що! За радянської влади я знав: комуністи – це вороги. Дисиденти – друзі. Незалежна Україна – мета, за яку треба віддати життя. Я знав, що мене посадять, але був готовий до цього. А зараз що ж?
– Та й що? – спокійно запитав Чумак.
– Не знаєш, хто твій друг, а хто ворог! Учора генерал КГБ душив дисидентів... а сьогодні вони підтримують його на виборах! Я нічого не розумію в цій новій Україні! – Він перевів подих. – А ще гірше те, що, виявляється, Україні ми просто не потрібні...
Чумак зміряв його іронічним поглядом.
– Друже мій, – озвався він, хитаючи головою, – ти геть заплутався. Я наведу тобі один-однісінький приклад. А ти подумай над ним... добре?
– Угу!.. – буркнув Юр.
– Коли я відбував перший строк у таборах, вийшла книжка Івана Дзюби «Грані кристала». Ти, звичайно, пам’ятаєш цю брошуру... Це була спроба перекреслити працю «Інтернаціоналізм чи русифікація», спростувать те, що не надавалося до спростування, заперечити очевидне! Коли я прочитав цю брошуру, мені стало погано. Враження було таке, наче завалився цілий світ... система цінностей, як ти оце кажеш! Дзюба на той час був не просто людиною, що вступила у конфлікт із режимом, – він був прапором нашого руху, його теоретиком, вождем! – Чумак запалив ще одну цигарку і якусь хвилю мовчав, понуривши голову. – Але за кілька день у табір таємно передали відкритий лист Чорновола. Перебуваючи за колючим дротом, цей чоловік звернувся до нас і спокійно пояснив ситуацію. Цим листом він дав зрозуміти, що, власне, нічого не сталося і «Грані кристала» – це елементарна захисна реакція на тиск із боку держави. Й ще одне: кожен з нас тоді збагнув, що боротьба триває і прапор, який випав зі слабких рук, перехопила людина, яку ніколи не зламають...
– Ну, й що з цього випливає?
– Неправда, що все втрачено! – твердо сказав Чумак, дивлячись йому в вічі. – Неправда, що ми не потрібні Україні! Ти кажеш, стара цивілізація вмирає... з величезного материка, який живив наші серця, лишився один-єдиний осколок, правда?
– Ну! – буркнув Юр.
– Так треба робити все, щоб виросла з цієї окрушини нова Україна! І не озиратися назад. І не вимагати заплати за свою працю. А крім того, – він стишив голос, – пам’ятай, що були набагато гірші часи... та Україна все одно відроджувалася! З нічого. З нуля... розумієш?
Юр відчув, як його охоплює сонна змора.
– Гаразд, – озвався він, струснувши головою, – все це слова... Давайте ще по одній – та й потяг я додому, а то вже не рано!
Чумак знову поналивав у шклянки й поставив порожню пляшку під стіл.
– Давай... за воскресіння з мертвих! Ти до мене сьогодні заявився, мов гість із минулого... До речі, – раптом обізвався він зовсім іншим, діловим тоном, коли вони випили, – поясни мені, що це за історія була в університеті?
– А що, чутки ходили?
– Та ні, не чутки! – Чумак гостро подивився йому в вічі. – Про тебе розповідали дуже погані речі...
Юр посміхнувся.
– Он воно що!.. Було це дуже, дуже просто... Річ у тому, що тут попрацювали чарівники, розумієте? Як відповів мені один кагебіст словами з пісні Марка Бернеса: «Почему, дружок? Да потому что я жизнь учил не по учебникам! Просто я работаю... просто я работаю волшебником!»
Він зітхнув і, припаливши ще одну цигарку, розповів про всю оту провокацію, внаслідок якої було заарештовано Леляну. Коли він скінчив, Чумак підвівся із-за столу і пройшов туди-сюди по кімнаті.
– Елементарна підставка... – озвався він урешті. – Коли не хочуть засвічувати провокатора, то здійснюють отаку оперативну комбінацію. Але ж ти й улип, чоловіче... ворогові такого не побажаєш!
– Але ж хто... хто був провокатором – ось що й досі не дає мені спокою! – вигукнув Юр.
– Стоян, звичайно.
– Ви впевнені?
– Я старий конспіратор... і знаю, як робляться отакі підставки! – гірко посміхнувся Чумак. – Врешті, цей хлопчина підозрювався нами й раніше... Тобі ж, мабуть, невідомо, що він крутився серед наших аж до дев’яносто першого року?
– Не може бути!..
– А чому ти так думаєш? Кагебе спрацювало чітко: з тебе зробили провокатора і змусили покинути Україну, а він зостався на місці й, користуючись знайомством із Леляною, проник у наше середовище... З його іменем пов’язувалися й подальші арешти, зокрема, й на факультеті журналістики... просто не було певности, що здав цих людей саме він!
Чумак сів у фотель і, глянувши на Юра, знову посміхнувся.
– Ось як роблять провокаторів! Кепська справа, друже мій...
– А зараз чим він займається?
– Стоян? Торгує кольоровими металами! Такий бізнесмен, що ого...
– То це він вам звістив, що мене убили?
– Ні... Леляна казала!
– Хто? – не зрозумів Юр.
– Ну, Леляна ж... – Чумак побачив його здивування й посміхнувся. – Леляна... котра фігурувала в цій справі! Ти що, забув?
Юр страшенно зблід.
– Не може бути! Вона ж померла в таборах!..
– Коли це?! – витріщився на нього Чумак.
– Наприкінці сімдесятих! – вигукнув Юр, атолі затинаючись, розповів, як його занесло вночі на отой цвинтар. Він розказав геть про все – тільки оту спробу вкоротити собі віка обминув мовчанням, тому що цей спогад і досі обпікав його соромом.
– Нічого не розумію! – стенув плечима Чумак, вислухавши його плутану розповідь. – Я з нею давно вже знайомий... ми разом працювали в Києві! Та й узагалі це якась нісенітниця... коли в’язень умирає в таборі, то його там же й ховають! Ніхто нікуди його не вивозить, ще чого... А ти дивився, що було написано під портретом?
– Ні... але на фото була вона, вона! Послухайте, може, ми говоримо про ріжних людей?
Чумак рішуче встав із-за столу і підійшов до шафи.
– Як же ж це ми маємо балакати про ріжних людей... Ось же вона видала збірку поезій! І тут її портрет... поглянь!
Юр узяв до рук тоненьку книжечку – і побачив фото: юне дівоче лице з червоними, мов калина, вустами, у вінку з осінніх квітів, й очі, що сяють мов дві зорі... Не тямлячи себе, він перевернув книжку – і прочитав: Леляна Стоян.
– Чому, – тихо спитався він, – чому її прізвище Стоян?!
Чумак застромив руки до кишень і понурив голову.
– Вона його дружина! – озвався він урешті. – А ти не знав, еге? Вона вийшла за нього заміж... Давно, іще десять років тому! У них троє дітей. І мешкають вони тут, у райцентрі.
Юр знеможено заплющив очі. Діткливий, фізично відчутний біль, який викликала в ньому ця звістка, раптом погас, і він побачив перед собою горбкувате осіннє поле, дерева понад шляхом, що нагинаються од вітру, і далеку риску овиду, над яким жене й жене буревієм розкошлані сірі хмари; й тоді йому подумалося, що пора збиратися додому. Він почувався таким змореним, що буквально не міг поворухнути ні ногою ні рукою; сягнувши до кишені, він помацки відшукав оту грудку і вирішив, що прийме дозу, нехай тільки розпрощається з Чумаком.
– Ви... бачитеся з нею?
– Ми розмовляли сьогодні вранці! – сухо відказав Чумак.
Юр знову замовк і якусь хвилю просто дивився перед собою, не бачачи нічого, крім картини осіннього поля, де на обрії летять і летять важкі олив’яні хмари.
– Який у неї телефон?
Чумак глянув на столі, а тоді підвівся з фотеля.
– Один момент... це в записнику!
Коли він вийшов у сусідній покій, Юр знову роззирнувся по кімнаті. Тут і справді нічого не змінилося... змінився він сам, його особистість, те, що Чумак назвав ідеалами! Він посміхнувся, згадавши це слово. Затим ще раз обвів поглядом кабінет – і посмішка завмерла на його вустах, а лице зробилося, мов крейда.
З темряви на нього дивився білий нав.
Юр заплющив очі, а тоді розплющився знову, та видіння не щезало: маленький лисий дідок дивився на нього, і його білина гостро й неприродно світилася у сутінках покою, насилу освітленого настольною лампою.
– Тримай! – сказав Чумак, заходячи до кабінету. – Чого це ти такий блідий?
Юр безтямно глянув на нього, а тоді перевів погляд на білу потвору, котра й не думала щезати.
– На що це ти дивишся? – поспитав Чумак, озираючись. – На оцього боввана, чи що?
– А ви... ви теж його бачите?!
Чумак зареготався.
– А чом би й ні! Ти що, друже, блекоти наївся? Це ж Ленін!
Юр вилаявся й, не кажучи більше ні слова, підвівся і підійшов до полиці.
Це був гіпсовий б’юст. Втямивши це, він хитнувся назад, а тоді простяг руку, помацав його – і смертельний холод обпік долоню, проникаючи у самісінький мозок. Він відсмикнув руку й, поволі відступаючи, повернувся на своє місце. Тепер йому стало зрозуміло, звідки узявся у його снах оцей білий нав – маленьким він десь побачив отаке гіпсове одоробало й воно так вразило його уяву, що цей образ ліг у самісіньку підсвідомість і став жахом цілісінького життя.
– Навіщо... навіщо ви поставили його тут?
– Нехай стоїть... нагадує про молодість! Він хліба не просить Колись же ж і я був комуністом... – Чумак зареготався. – Аж дивно часом, як згадаю!
Юр криво посміхнувся Виходить, сни були пророчі – цілісіньке життя він воював із цим вічно живим небіжчиком, і спочатку це було щось, наче гра з вогнем, а далі вийшло так, що біла потвора звоювала його – й відібрала геть усе: кохання, свободу, Батьківщину, а небавом забере і життя... Що ж, думав Юр, дивлячись на гіпсову личину примруженого татаркуватого чоловіка, – ти переміг, Білий Наве! Ти прийшов до мене із чорної Отхлані, й я став із тобою на герць, бо так судилося мені на віку... але тепер наш двобій скінчився! Коло мого життя замкнулося, я стою на березі чорної ріки, твої поплічники знову окупували нашу землю, моя кохана віддалася за мого ворога, нащадка зрадників та убивць, – так що радій... радій, потворо, твоя взяла! Тільки пам’ятай: тобі не вдалося зламати мене; я не скорився і, навіть будучи переможеним, не вивісив білого прапора ганьби й поразки; і може, після мене прийдуть інші, справжні бійці, які заллють цю землю кров’ю наших ворогів...
– Послухай, – заклопотано сказав Чумак, – може, я перший зателефоную Леляні?
– Навіщо? – поспитався він, отямившись од задуми.
– Вона ж і досі вважає, що ти провокатор! Хтось повинен розповісти їй правду...
– А вона хоче її знати?
– Друже, – тихо сказав Чумак, – усі ми змінилися! Ти. Я. Однак вона лишилася такою ж твердою і несхитною...
Юр утомлено підвівся з фотеля.
– Робіть, як хочете... – махнув він рукою. – Все одно це нічогісінько не зможе змінити!..
– Ти помиляєшся, друже! Повернути добре ім’я – це все-таки неабищо...
Юр подумки посміхнувся. Що значить добре ім’я, коли ти утратив усе, що можна було втратить, – навіть людину, котру тобі послало самісіньке небо! Й у цю мить перед ним знову постало гоже обличчя Леляни, юне-юне, яким воно було двадцять років тому, – й він відчув такий біль, що мало не застогнав уголос...
– Гаразд, – озвався він, простягаючи Чумакові руку. – Піду я... Добре, що ми з вами зустрілися!
– Які в тебе плани на майбутнє? – поспитався Чумак, проводячи його до дверей.
Юр голосно зареготався.
– От чого не знаю, того не знаю... – нарешті озвався він. – Тут хоч убийте мене, а за плани я навіть не думав!..
У середмісті він зайшов до телефонної будки і щільно причинив двері. Тоді набрав номер.
У слухавці задзуміли короткі сигнали.
Він вилаявся і, смикнувши за важіль, набрав номер ще раз, а потім ще і ще, – та щоразу лінія була зайнята. Чумак, напевне, балакає, подумалося йому, коли за цим заняттям збігло хвилин із десять.
– Слухаю, – раптом озвалося в телефоні. – Гало?
Серце його немов би провалилося. Він хтів було щось промовити, але не зміг.
– Слухаю... та говоріть же! – повторив тихий мелодійний голос. – Це хто?
– Леляно... – прошепотів він. І голосніше: – Леляно, це я! На тому боці мовчали.
– Я... я живий, Леляно!
На тому боці мовчали. Але він прислухався – і почув, як у мембранах відлунює схвильований гарячковий подих; й тоді він зібрав усю свою волю в кулак і заговорив, насилу промовляючи слова:
– Леляно, ми вже ніколи не зустрінемося з тобою. Просто я подзвонив, щоб сказати... щоб сказати тобі... – він перевів подих почуваючи, як шалено гамселить серце, і з відчаєм прошепотів: – ... прости, прости, що все отак склалося!..
Він ішов через поле, і стерня шурхала й ламалася під його ногами, а вітер завивав у вухах на сто голосів. Довкруги стояла ніч; вона була така чорна й непроглядна, що в ній потонули усі орієнтири, які мали вказувати шлях до села; однак він ішов, керуючись у цій пітьмі самою інтуїцією, – і згадував, якою теплою і погожою була ота далека осінь, коли він ще студентом приїхав із Києва і пішки простував через поля. Цілий день вони з Леляною гуляли містом, а на прощання вона поцілувала його і прошепотіла: «Вертайся, бо я не можу без тебе й одного дня... не можу, Юру!»; й коли він поночі приїхав у містечко, і вийшов з автобуса, і вже простував серед піль, над якими сходив круглий червоний місяць, то зненацька йому спали на думку слова, які він повторював іще школярем:
– і згадавши їх, він подумав, що любов прийшла до нього не з далекої далини, а подарована була йому на оцій землі, яка зветься Україною, й що дівчина, яку послав йому сам Господь, народилася і виросла в містечку всього за тридцять кілометрів од його села... Хіба ж він розумів, що йому випало щастя, котрого за інших обставин можна було б не дочекатися й до самісінької смерти? Хіба ж він знав, що любов – це рідкісний дарунок, який дається один-єдиний раз у житті? Хіба ж міг він подумати, що наймення, котре було символом їхньої любови, колись буде стояти поруч із прізвищем зрадника й провокатора? Юр відчув, як щось буквально душить його за горло, – й щосили шарпонув застібку свого комбеза, відкидаючи її убік. Чому, чому вона взяла такий псевдонім? Невже вона так зненавиділа минуле, що вирішила отаким робом перекреслити усе, що було? Відчуття безповоротности того, що сталося, налягло на нього з такою силою, що на мить він утратив усяку орієнтацію – і йому здалося, ніби тіло його пливе в якійсь густій чорній субстанції, котрій немає ні початку ані кінця. Повернувшись до тями, він провів долонею по обличчю й мимохідь подумав, що світ (справжній, а не отой ілюзорний світ, який дається людині у відчуттях і сприйманнях) виглядає саме отаким чином, а значить, насправді немає нічого – ні душі, ні Бога, ні потойбіччя, – й вони з Леляною ніколи не зустрінуться після смерти, щоб виправити найбільшу помилку свого життя.
Фосфоричні стрілки годинника показували сьому годину вечора, коли він уздрів у долині жовті світлячки осель, а по праву руч – провалля, які тяглися через поле вузьким зміястим каньйоном. Падаючи від утоми, він спустився із кручі й, насилу продершись крізь чагарі, підійшов до хати.
– Франю! – загорлав він, грюкаючи ногою в двері. – Озовися!
А-а-а! – засвистів буревій, підхоплюючи його хрипкий зірваний голос, – і поніс останні звуки понад проваллями, од чого вони зазвучали потворним дисгармонійним акордом.
– Франю... Ти де?
У хаті мовчали. Він трохи постояв, озираючись на всі боки, а тоді нагнувся і, спотикаючись, поліз через діру в стіні.
– Франю! Франю!
Під ногами захлюпала вода. Він черконув запальничкою і побачив, що на долівці стоїть калюжа. Тхнуло цвіллю, сирістю й розквашеною глиною.
– Ти тут, Франю?
Запальничка нагрілася, й він поспішно її згасив. У хаті зробилося темно, хоч вовків тюгукай. Незграбно чалапаючи по воді, він ступнув кілька кроків і тут же вдарився коліном об піл. Тоді знову черконув коліщам – і побачив жовте, наче віск, лице із довгою вовчою щелепою.
Вона була мертва. Смерть настала хвилин із п’ять тому, і тіло ще не встигло закоцюбнути. Він остовпів, не вірячи своїм очам; жовте полум’я запальнички тріпотіло на протязі, який струмував крізь хату; аж нагрітий метал знову обпік йому пальці, – й тоді він погасив огонь і, відступаючи назад, ледве чутно прошепотів:
– Пізно я прийшов, бабо... не встиг одігнати твою смерть!
У-у-у! – застугонів у комині вітер – і бухнув із печі холодним попелом, який розлетівся по всенькій хаті, кружляючи у непроглядній пітьмі, немов окрушини змарнованого життя.
Над горою ревло і стугоніло, як перед кінцем світа. З настанням ночі буревій розгулявся так, що, здавалося, ще трохи – й вітром почне вивертати деревляччя і зносити дахи. Підіймаючись у двір, він почув, як у провулку щось затріщало, а тоді завалилося зі страшенним гуком, і допіру він утямив, що це упав старий трухлявий осокір у сусідньому обійсті, як ревисько вітру перекрив надсадний шум двигуна, і провулком ковзнуло сліпуче сяєво фар, а затим стало чутно, як біля воріт на повному ходу загальмувало авто.
Він підійшов до причілка й зупинився. Ось гупнули дверцята – й висока темна постать одним скоком переплигнула тин і притьма кинулася у двір.
– Я тут!.. – неголосно погукав Юр.
Постать спинилася біля дверей, вилаялася, а тоді щодуху метнулася в його бік.
– Ти, сволото!.. – крикнула вона, викидаючи кулака.
Юр не встиг ухилитися, й кулак поцілив просто в обличчя. Удар був такий, що його жбурнуло назад, і він гримнувся потилицею об стіну. Чолов’яга замірився, щоб садонути носаком у живіт, але Юр зловив його за ногу, крутонув її, а тоді повалив напасника додолу й наступив йому на горлянку.
–Ти хто такий? – важко дихаючи, поспитався він.
– Я тобі зараз покажу, хто! – хрипів чолов’яга, намагаючись загилити його в пах. – Ти чого сюди прийшов, га? Ти з якої прірви оце виліз, мерзотнику?! Та тебе ж убили... а ти знову ходиш по білому світу?
– Чекай, чекай... – пробурмотів Юр. І раптом його наче громом поцілило: – Стоян?!
– А-а, впізнав-таки! Нічого я ще уб’ю тебе, сволото!..
Юр насмішкувато подивився униз.
– Руки короткі, Стояне! – він покрутив головою. – Що, правда наверх випливла... очі коле, еге?
– Ти в мене ще отримаєш, мерзотнику! – ще дужче загорлав Стоян, – Ти що це тут бучу зняв, га? Що тобі треба від Оляни? Вона моя, моя... ти ж ніколи в житті її не любив!
– Та невже?
– А де ти був, коли вона повернулася з таборів? Ти бачив, якою вона прийшла звідти... бачив?! Усі махнули на неї рукою, вона вмирала... а я врятував її, я! Тому що тільки я любив її!
Юр зненацька відступився назад.
– Вставай... будемо говорити! Тільки не смикайся, бо уб’ю! Мені це як раз плюнуть... втямив?
Стоян сів на землі й почав розтирати горло.
– Покидьок! – пробурмотів він. – Убивця... Права ще воно тут буде качати!..
– Мовчать! – гаркнув Юр. – А будеш пащекувать, то скалічу... Навіщо ти доніс на неї, вІДПОВІдай?
– Я на тебе доніс, мерзотнику! – з ненавистю глянув на нього Стоян. – Я звістив, що ти несеш літературу... я спеціально її тобі віддав! А вони пустили за тобою оперативку, замість того, щоб арештувати відразу! І вийшли на Оляну... ти сам їх туди привів! Потім я вже нічого не міг зробити... виявляється, за нею давно стежили, розумієш? Вона мала зв’язки з іншими людьми, крім нас.
– Та знаю я!.. То за що ж її засудили?
– Коли ти вийшов на зупинку, в неї уже йшов обшук. І там вигребли цілу купу самвидаву... зокрема, ті меморандуми, які понаписував Руденко зі своїми людьми!..
– Значить, я не винен у її арешті!.. – прошепотів Юр, і на душі йому зробилося так легко, наче він скинув з десяток літ, а далі охопила його така радість, що він ладен був розцілувати Стояна.
– Певно, що не винен! – Стоян підвівся й почав обтрушувати свою шкірянку. – Я не розумію тільки, чого ти оце хочеш добитися!
– Правди я добиваюся, голубе! Знаєш, не хочеться умерти стукачем і провокатором...
