Текст книги "Тема для медитації"

Автор книги: Леонід Кононович

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 16 страниц)

V

... почув нарозвидні, як у горідчику щось почало шелепати, неначе хтось бив долонею по мерзлій осінній землі. Не розплющуючи очей, він перевернувся на другий бік і, перше ніж знову поринути у млосну прірву забуття, устиг іще втямити, що це почав облітати клен, який завжди скидає грона тяжкого лапатого листу аж перед самісінькими холодами; й тоді йому подумалося, що над ранням таки ударив перший добрячий мороз і за день чи два повинні зірватися буревії, які зазвичай дмуть на цій горі при самісінькому початку зими. Більше він нічого не встиг подумати, бо в голові все почало плутатися й, підклавши долоні під щоку...

... снилося: літо було, зелене й квітуче, літо, яке щебетало й сміялося, літо-літечко, яке барвистим колесом котилося через леваду, над якою пливли хмари, білі й пухнаті, неначе величезні пушини кульбаби, хмари, що світилися чудним примарним сяєвом, пропливаючи над самісінькою землею, – а він усе йшов та йшов через луку, попід тим небом і хмарами, по землі, яка ріжним зіллям квітчалася, зіллям-бур’яном ще й усяким квітом, по ласкавій теплій землі, вузесенькою стежиною, котра зачала потроху щезати, аж замінилася двома насилу помітними коліями, де позаростали гусячі лапки, спориш та білопінний деревій; і там, де колії оті пропадали, у маєві та печальному світінні хмар, що линули над землею, наче здорові, білі та осяйні пушини кульбаби, – зближалася до нього невисока тендітна постать.

І тоді живий біль рвонув його серце, як колись, і він аж задихнувся, усвідомивши, до чого ж самотньою може бути людина у цім світі... чому ж вона тут, подумалося йому, ну чому ж вона тут – адже все давно відійшло в минуле, скінчившись разом із тією епохою, в якій вони були молодими; адже ніщо ніколи не вертається й щастя – це міт, ілюзія, в яку віриш хіба на початку життя; адже попереду більше нічого немає і...

... постукало в причілкове вікно, а тоді гукнуло: Юру-у! – і той голос вирвав його з каламутної товщи сну, й він збудився, й сів на ліжку, безтямно роззираючись по хаті, а далі схопився на коліна й зирнув у вікно, але побачив там тільки голе верховіття клена, опушене інеєм, сіре досвітнє небо над яворами, а більше не побачив нічого. Відчуваючи, як дрібно-дрібно тремять руки, він одкинув ковдру, похапцем натяг комбеза – в хаті так вихололо, що в нього й зуби стали цокотіти, – й притьма подався надвір, щоб глянути, хто це добивається до хати отаким раннім світом.

На обійсті не було й душі. Скрізь білів густий пухнатий іній – і на воротях, і на загаті, й на рудих кукурудзяних дідухах, якими було обставлено хату, й на стежці попід вікнами, і в провулку, що зяяв за ворітьми, – й ніде не видно було й сліду людської ноги. Спинившись на причілку, він трохи постояв, розглядаючи сивий морозяний краєвид, і понуро всміхнувся, усвідомивши нарешті, що ж це було, позаяк іще змалку чув: коли тебе кличуть отакі голоси, – боронь, Боже, на них відгукуватись, а вже виходити надвір і зовсім пропаще діло... На додачу ще й холодно було, хоч собарноту ганяй, і він, узявши біля горідчика пару грубих ломак, перевагом потяг до хати.

У грубі ще жевріло кількоро жаруків; Юр напхав туди сухого ріща, а поверх кинув оті ломаки й допіру за чавунними дверцятами свінула вогненна повінь, як у вікно поволі заструмувало вранішнє сонце, котре червоним кружалом викотилося над верхівками яворів. Воно було морозяне й люте, і в його багровому сяєві стало видно, що у світлиці літають золоті порошини куряви, які піднялися з долівки. Сонце розгорялося, однак іній надворі не танув, а тільки дужче й дужче густів малиновою барвою. Юр загледів, що в хаті немає води; він брязнув дужкою відра й, вибігши надвір, почав хутко спускатися до криниці. Трава була немов бляшана й хроботіла під ногами з якимсь прикрим шкляним звуком. Світ змінився; усе зайве пощезало, простір був ясний та холодний, і в ньому видно було на багацько гін удалеч. Цямрини теж ряхтіли малиновим інеєм; уклякнувши, Юр схилився над криницею й на тлі незамерзаючого плеса угледів чорний квадрат зрубу, шматок вранішнього неба в ньому, листки, які жовтими човниками плавали на воді, – але з того чорного прозору на нього раптом глянуло дівоче лице з червоними, мов калина, вустами, у вінку з осінніх квітів, й очі його сяяли, мов дві зорі...

ГЛОСАРІЙ. Ой на Йвана та на Купала да ластівонька в дунаю купалася! Вона купалася-стрепенулася, у красну дівчину обернулася. Візьму я лука з турового рогу, натягну тятиву з білого шовку, пущу золоту стрілу – нехай летить вона туди, де красна дівчина свого вінка в’є. А тая дівчина понад синім дунаєм походжає, на биструю воду віночка пускає, до свого віночка такою клятьбою промовляє: «Ой ти ж, віночку, дівоцький квіте, з руж та з барвінку звитий! Не пливи ж ти, віночку, на безвісті безвіснії, на пороги каміннії – припливи ти, віночку, до того козака, що мені на віку судився. Хай він тебе, мій квіте, на синім дунаю переймає, сивого комоня золотим сідлом засідлає, до мене, своєї долі, чимдуж поспішає...»

... біля червоних колон університету.

– О, – сказало над вухом, – осьдечки ж він! То що, здав?

Я озирнувся й уздрів Стояна.

– Всі екзамени на п’ять! – хвалькувато сказав я. – Можна вважати, вже студент.

– Ти так гадаєш?

– Он уже й списки вивісили... зарахований!

Стоян подумав.

– Зачекай! Зараз я познайомлю тебе з одною людиною...

Він пірнув у відчинені двері. Я одійшов убік і спинився, замислено роззираючись навкруги. Оцей університет із його здоровецькими незграбними колонами, чорна стяга вулиці, зелений парк, де завмерла гранітна постать Кобзаря, – усе воно сприймалося тоді, як ознаки іншого, духовного світу: ще два роки тому в цім університеті таємно видавався «Український вісник» і, напевне, й досі тут уціліли люди, котрі були причетні до цієї справи; коло цього пам’ятника щороку на свято 22 Травня збиралися українські патріоти і, як розповідав Чумак, саме з оцього цоколя прочитав свої поезії Микола Холодний, показуючи на машину, котра повезла заарештованих на мітингу: «Он знову на третій швидкості помчало когось авто...»; а в оцьому червоному корпусі колись працював художником сам Тарас Шевченко. В університеті, думав я, зібралися люди, котрим небайдужа доля України; приховуючи до пори свої переконання, вони гуртують довкола себе студентську молодь; звичайно ж, мене вони одразу помітять і...

Із-за колони вийшов Стоян, а з ним – якась дівчина, й перше, що впало мені в око, був золотий спалах її кіс.

– Оце мій однокласник! Його зовуть Юр. Але він вступає на філологію...

– Як-як вас зовуть? – перепитала дівчина.

Я мовчав. Я так розгубився, що не міг вимовити й слова Навіть зараз, пишучи ці рядки, я почуваю, як мені перехоплює подих, а в душі починає зринати щемке, палюче і надзвичайно гостре усвідомлення того, що сталося диво і ти неждано зустрів таку ж істоту, як сам, – і найголовніше, що вона теж утямила це, тому що її очі першим же поглядом обпалили мене, як зоря.

– Мене зовуть Юр. А... а тебе?

– Оляна! – тихо сказала вона.

– Леляна?

– Та ні... Оляна! – Вона знову подивилася не мене. – А Леляна... це кого так зовуть?

Стоян безцеремонно підхопив її під руку.

– Ми зараз ідемо на Хрещатик їсти морозиво! А далі будемо готуватися до остатнього іспиту... А ти?

– А я увечері їду в село. Але з вами, звичайно, прогуляюся...

Ми перейшли вулицю й попростували через парк. Зблизька Шевченко ще дужче вражав якоюсь містичною величчю й піднесеністю над колотнечею цього метушливого світу.

– Стоян казав, що ти любиш поезію... – тихо сказала дівчина. – Цікаво, а хто твій улюблений поет?

– Богдан-Ігор Антонич. Ти чула про нього?

Вона покрутила головою.

– Ні. А вірші ти пишеш?

– Звичайно.

– А... а можеш мені щось прочитати?

– Між іншим, я теж пишу вірші! – утрутився Стоян. – І можу читати їх по кільканадцять годин підряд. Хочеш?

– Твої вірші я вже чула! – поважно відказала вона. – Раджу тобі їх більше не писати. Поезія – це завжди неповторність, як сказала Ліна Костенко... в поезію не можна йти з фальшивими гаслами і дерев’яним комсомольським пафосом, розумієш?

– Зате в мене двадцять віршів надруковано, а в Юра – тільки чотири! – засміявся Стоян.

– Прочитаєш? – знову повторила вона.

Я знітився.

– Та, – сказав я нарешті, – нехай іншим разом! А то вони в мене такі...

– Які ж?

– Націоналістичні! – знову втрутився Стоян. – Ідеологічно незрілі, от які!

Вона швидко глянула на мене, і її очі спалахнули, мов дві зорі.

– Це правда?

– Правда... – неохоче відказав я.

На вулиці було завізно. Стоян відпустив її руку, й тепер вона йшла біля мене, і крадькома поглядаючи в її бік, я бачив м’який лагідний профіль, і золоті коси, які струмували на плечі, і її маленьке вушко, де зблискувала сережка з крихітним сяйливим камінцем.

– А хто ж така Леляна? – тихо запитала вона.

– Войовниця з Божого Иру, – відказав я. – їх троє – Росана, Леляна й Світляна. Коли з Отхлані лізе на землю Троянову всяка нечисть, вони прилітають, щоб звоювати її й загнати назад...

– А що таке Ир?..

Я зітхнув.

– Це довго розповідати... Будеш слухать?

Вона знову обпекла мене поглядом, і я одвів очі убік, бо в мене перехопило горло.

– Буду, ще й як!

– З почину світа, – сказав я, – не було ні неба ні землі. А було тілько одне Яйце-Райце! Воно розбилося, й постало море, а на морі зелений явір, а на тому яворі сиділо троє голубів – Сварог, Ярило і Даждьбог, котрий ще зветься Коштруб, а в піснях його прозивають Голубонько-Коштрубонько. Над явором літала біла лебідь, їхня сестра, яка звалася Морана. Стали тії голуби раду радити, як світ сновати. Пірнув у синє море Ярило і дістав синій камінь, з якого утворилося небо. За ним пірнув у море Коштруб і дістав жовтого піску, з якого постала земля, себто цей світ або ще кажуть на нього, білий світ. А тоді пірнув у море Сварог і виніс дорогий перстень, – з того персня утворилися ще два світи – зелений Ир, або Ирій, або ще кажуть на нього Вирій або ж Вирай, і Верхній Світ, про який достеменно ніхто нічого не знає, але відомо, що він існує. Ярило злетів на небо і став сонцем, Сварог злетів у Верхній Світ, а Даждьбог, себто Коштруб, став богом зеленого Иру. А сестра їхня Морана зробилася богинею Отхлані – це така безодня, котра утворилася в землі, коли Даждьбог-Коштруб діставав пісок, щоб створити білий світ...

– Послухай, – вражено вигукнула вона, – звідки ти все це знаєш?!

Я знічено посміхнувся.

– Од баби, звідки ж іще...

– В нього баба – відьма над відьмами! – зареготався Стоян. – Її прозивають Чакунка... вона гляне на тебе – і може сказати, що з тобою станеться в майбутньому!

– Невже, це справді так? – глянула вона на мене.

– Щира правда! – потвердив я.

Ми звернули на Хрещатик. Хідниками валом валила юрма, і за ревиськом авт, які гнали по вулиці, голос цієї дівчини ледве можна було розібрати.

– Тобі подобається Київ? – поспитавсь я в неї.

– Ні. А тобі?

Я роззирнувся доокруж.

– Це місто мені здається якимсь паразитом! – сказав я нарешті. – Усі оці помпезні кам’яниці, авта, магазини – все воно кров і піт мільйонів селян, котрих задарма заставляли гнути спину в колгоспах! Коли моя бабуня вийшла на пенсію, то в її колгоспній книжці річний заробіток був десять-п’ятнадцять карбованців...

– То це що ж виходить, – утрутився Стоян, – уся радянська історія коту під хвіст, еге? А позитивних наслідків партійної політики ти не бачиш?

– А ще ти знаходиш у ній позитивного?

– Як це – що? Наслідки, ось вони... тролейбуси, метро! Ну, й досягнення науки, техніки...

– А політичні арешти?

– Арешти?!

Вона торкнулася мого ліктя, і я здригнувся.

– Не будемо про це! – попросила вона. І примруживши очі, зміряла мене допитливим поглядом. – Між іншим, я знаю, про що ти ведеш мову...

– Звідки?..

– Давай поговоримо на цю тему потім! Адже... – вона затнулася, а тоді підвела на мене благальний погляд, – ... адже ми бачимося не востаннє, правда ж?

– Правда! – хрипко сказав я і...

Юр поволі розплющив очі. Уздрів: чорний квадрат зрубу, який відбивається у воді; шматок осіннього неба, в якому плаває жовте ясенове листя; і своє лице, схилене понад водою, і сивина, що біліє на скронях, неначе сніг... Якусь хвилю він безтямно дивився на своє відображення, а тоді підняв відро і щосили вдарив ним у дзеркальне плесо; бризки підлетіли увиш, обляпуючи його з голови до ніг, вода ринула через край, але він мов би не завважив того, наглядаючи, як усе ламається й брижиться у несамовитому хаосі, котрий бурунився прозорими бульками, – й тільки тоді, коли через хлюпотіння води продерся чийсь голос, який гукав його на ймення, він хутко витяг відро, підтюпцем піднявся до хати і побачив, що біля дверей стоїть баба Лепестина.

– Ходи, сину, та хоч поснідаємо удвох... – сказала вона, поправляючи хустку. – А то так сумно, так сумно – хоч вовком вий! Ти ж нікуди не спішиш, га?

– Та, – буркнув він, ставлячи відро біля призьби, – куди вже мені спішити!

– Ну, то ходім же ж, сину, ходімо...

Вони спустилися під кручу, і баба розчинила сінешні двері.

– Коржі пекли, еге? – поспитався він, заходячи до хати.

– Та спекла ж, спекла... Сядь у мене в хаті да хоч побалакаємо... а то з глузду можна з’їхати од цієї тиші!

Юр знову принюхався.

– Стільки я хліба переїв по всенькому світові, а добрішого від наших коржів не бачив! Ото пригадаєш, було, як вони пахнуть...

– А се того, що рідний хліб хоч і глевкий... а всьоднак найрідніший! – сказала баба, наливаючи вишняку в старосвітські гранчасті чарки. – Сії коржі пекли на нашій горі, одколи село заселилося! Тепер, правда, вже пекти не будуть... Ну, давай, дитино... щоб ми були живі!

– Будемо живі... щоб з наших ворогів повитягало жили! – кивнув Юр, піднімаючи свою чарку.

Вони повагом випили й стали закусувати. Сонце падало через вікно, й коржі золотіли в його промінні гарячою ясною барвою.

– В Дзякунки був? – раптом поспитала баба.

– А певно!

– Ну, що ж вона тобі розказала, просцітутка ся політічеська? Люде казали, що геть уже з розуму вижила... не тямить, і на якому світі живе!

– Та забалакується! – Він замислено покрутив чарку в руках. – А правда, що бабуня хтіла перед смертю дання передати?

– Се комсомолка отсяя тобі таке сказала?

– Еге ж!

Баба довго мовчала.

– Правда, сину!.. – врешті озвалась вона. – От тільки з вашого кодла ніхто не захтів його перейнять... Дядькова онука вже й надумалася, коли ж, розказувала, сниться їй сон... Таке, наче прийшла до неї ота прапрабаба, котру ляхи стратили в Коліївщину, да й каже: «Не роби сього, дитино... я ото була відьмою, а тепер на тім світі цілий цебер крови за собою тягаю!»

Юр заплющив очі. Перед ним постало: передпокій, дві невиразні постаті, які мріють немов би в тумані, і ширшим планом – ота дівка на лаві, а коло неї цебер, у якому... Він струснув головою, відганяючи од себе видиво отого сну, й розплющив повіки.

– Хіба вона тільки жінкам оце дання могла передати?

– Відьма, – повчально сказала баба, – коли приходить її остатня година, передає свій дар лише тій жінці, котра одної з нею крови! Як уже немає кому, то може й чоловікові передать, – але тільки тойді, коли він сам при смерті! Се його відрятує, але він зробиться характерником і буде служити Морані!..

– Значить, вона виглядала мене... – поволі почав Юр.

– Отож, для сього й виглядала! – кивнула баба. – Вона чула, що з тобою недобре і хтіла одволати се нещастя... Яким би вмирущим не був чоловік, а як босорканя візьме його за мізинець лівої руки й вишепче дання, – смерть утече од нього в сей же мент!

Юр понурив голову.

– А се правда, – озвавсь він урешті, – що вона вигубила чи не всіх активістів на селі?

– Розказувала вона мені, як се робиться... – зітхнувши, сказала баба. – Треба виліпити з тіста подобу тої людини, котрій хочеш віка збавить... А на той світ, казала вона, біжить чорний дунай, по котрому пливуть душі у мерлецьких човнах! Жива душа туди не може попасти, але відьма знає, як се зробить. Ото вона виходить над чорний дунай і, як закине сюю ляльку в човна, то в сьому світі людина обов’язково умре... вже їй не буде спасіння!

– А ви казали, вона нікому зла не вчинила!..

– Та хіба ж се люде! – вигукнула баба Лепестина. – За комуняку гріха немає, сину... його уб’єш, то ще й сорок гріхів з душі одпуститься! Коли хто рішить комуніста чи комсомольця, то вся Отхлань регочеться і лапи свої потирає – там же нечиста сила з комуністів своїм дітям ляльки робить!

– Ну?! – не повірив Юр.

Баба перехрестилася.

– От тобі хрест, сину! За що купила, за те й продаю... бабуня твоя сама бачила: там, каже, бісенят як мурах... а самі улюблені їхні ляльки – се Лєнін зо Сталіном! Що вже вони з ними там не роблять – і кусають, і щипають, і гризуть... а то зберуться всі разом даяк почнуть ними у худбола гуляти! Гилять уже, гилять... як дране відро, Їй-Богу! А ті двоє, Лєнін і Сталін, плачуть та приказують: «Ой нашо ж ми в комуністи записалися, щоб отеє такеє горе зараз терпіти!» А Карла-Марла, жінка Лєнінова, дивиться на все теє да тілько сльози бородою втирає...

– І все це бабуня розповідала?!

– А ти ж як думав собі! Вона рожденна відьма була і великою силою владіла! От тільки для себе чаклувати заказано їй було...

– Щось вона й мені казала таке! – замислено буркнув Юр.

– Після войни став учащати до неї один чоловік... Але вона все сумлівалася й сумнівалася, чи приймати його... А тоді надумалася да й пішла на третє село – там ворожбит був такий, що геть усе про тебе міг розказати!

– Вургун його прозивали... – крізь зуби сказав Юр.

– Та й прийшла вона до того знахаря, а він похитав головою да й каже: «Сестро моя, сестро! Ото ж твоя й доля, що люде убили...»

ГЛОСАРІЙ.... Київ середини 70-х років.

З першого ж погляду мене вразила його помпезність і цілковита, майже стерильна вихолощеність – це було місто, в якому не зосталося нічого українського; місто, де вулиці були вилизані до найменшої порошини, а через кожних десять кроків попадалися міліціонери з настороженим, агресивним виразом на обличчях; місто, з якого друга хвиля репресій вимела останні окрушини патріотично настроєної інтелігенції. Психологічна атмосфера Києва за тої епохи нагадувала кримінальну зону. Основою людських стосунків у всіх сферах життя виступало насильство: начальство знущалося з підлеглих, у міліції збиткувалися над затриманими, батьки духовно калічили своїх дітей і нав’язували їм оцю ж таки садистську модель стосунків, – і рушієм цього всього було середнє покоління, що виховувалося й зростало за часів сталінізму. Ці люди не знали ніяких методів управління, окрім насильницьких; в них не було жодних ідеалів, окрім радянських, а значить, ніяких ідеалів не було взагалі; вони не вміли відрізнити добро від зла чи, радше, й не підозрювали про можливість такого вибору. Це було покоління фронтовиків, – обвішані орденами й медалями, вони сиділи в директорських кріслах, відділах кадрів, військкоматах, парткомах, райвідділах і, звичайно ж, у найвищих партійних органах. Всяке виробниче або службове питання вони вирішували за допомогою несамовитого істеричного крику – вони рвали на собі одяг, били кулаками по столу й крили нецензурною лайкою всіх, що стояли на нижчих щаблях суспільної драбини. Основними їхніми гаслами були «Сталіна на вас немає» і «ми вас притиснемо до нігтя». Найбільш потворної форми це засилля набрало в письменницьких колах: у всіх журналах і газетах друкувалися переважно твори фронтовиків, увіч бездарні й неграмотно написані, а Спілкою заправляли вчорашні політруки та фронтові комісари. Певна річ, не був тут винятком і Київський державний університет, однак чорна садистська атмосфера, що панувала в стінах цього закладу, підсилювалася додатковими факторами, які робили життя студентської громади справжнісіньким пеклом.

Найпершим із цих чинників була ідеологія. Партійні фюрери, які заправляли університетом, усі факультети розглядали як такі, що готують пропагандистів марксизму-ленінізму (історичний, філологічний, філософський та факультет журналістики) – й ті, яким ідеологію не дуже вчепиш. Студенти так званих ідеологічних факультетів проходили інтенсивну партійну дресировку, їх ретельно перевіряли на вірність існуючому режимові, а якщо виникали хоча б найменші сумніви, то такого студента безжально викидали з університету, чи, як тоді мовилося, відсіювали. Кожен повинен був засвідчити свою підтримку радянської влади, причому вона мусила бути гарячою, щирою і з домішкою здорової ненависти до ворогів комуністичного режиму. Другий чинник виглядав іще гірше і звався хльостким, гострим словом «націоналізм». Через п’ятдесят чи сто років людям буде видаватися смішним і неймовірним, що націоналізмом на той час можна було назвати все, що завгодно. Як сказав поет Михайло Саченко, викинув порожню пляшку в вікно – значить, націоналізм. І хоч би повну... атож порожню! Справа дійшла до абсурду: в листопаді 1976 року декан філології особисто зняв стінгазету, бо там на малюнку було синє небо й жовте листя, що можна при бажанні розцінити як натяк на барви національного прапора! Крім усього іншого, не рекомендувалося вживати слова «нація», «Україна», «відродження», «культура», «свідомість», а якщо їх усе-таки використовували, то в поєднанні зі словами «соціялістичний» чи «радянський». Негласно були заборонені цілі масиви імен, що повернулися в обіг протягом шістдесятих років – од Яворницького до Богдана-Ігора Антонича, який і слова не написав проти радянської влади. Ще одним чинником, який отруював життя, були велелюдні комсомольські збіговиська...

... через два тижні. Я спускався у вестибюль, аж зненацька хтось ухопив мене за лікоть.

– Юру!

Це був її голос, і мене відразу ж мов би струм пронизав.

– О, – вигукнув я, намагаючись приховати дрож у голосі, – так це Леляна! Ти теж вступила?

– Ну, звісно! – вона пішла поруч, а тоді раптом узяла мене під руку, наче робила це кожен день. – Ти куди?

– Та, – затнувсь я, – ще не знаю! А давай десь підемо погуляємо. Беру зобов’язання пригостить тебе морозивом. Га? Вона засміялася, і я аж затремтів, настільки дзвінкий і мелодійний був її сміх.

– Ні, це я буду тебе пригощати! А ти за це читатимеш мені свої вірші. Добре?

– Домовилися! Але я хотів тебе запитати ось про що...

– Ну-ну?

Я опустив голову.

– А можна... можна я буду називати тебе Леляною?

Її рука стисла мій лікоть.

– Юру!

– А що?

– Невже в народі збереглися отакі прадавні повір’я? Про Ир, Отхлань, Верхній Світ?

– Та звичайно! – Я нарешті зважився й подивився на неї. – Моя бабуня – рожденна відунка, й усе це я чув іще з дитинства. Ото, бувало, сидимо, з нею взимку на печі, й вона розповідає...

– А от її посестри-поляниці... які вони, Юру?

– Росана одягнута в чорну кольчугу й носить червоного щита. Коси в неї – ніби вороняче крило. Світляна в срібній кольчузі, а щит її золотий. Коси її мов біль біла. У Леляни черлений панцир і чорний щит, а коси... – голос мій раптом затремтів, – ...золоті в неї коси... як у тебе оце!

Вона скоса глянула на мене й подумала.

– Ну, якщо так, то можеш казати на мене Леляна... А ось і морозиво!

– До речі, як там Стоян? – поспитав я, коли ми відійшли од ятки.

Леляна зморщила свого носика.

– Він у нас комсоргом... далеко піде хлопчина! Послухай, ти будеш мені читати вірші?

– Може, Антонича?

– Ні, свої! – Вона ображено смикнула мене за лікоть. – Ну, Юру... ну, ти ж обіцяв!

– Гаразд, – зітхнув я, – прочитаю... Ця поема називається «Слово про червону ріку». Правда, мені радили її нікому не показувати...

Я став декламувати, вимахуючи руками і привертаючи увагу перехожих. Леляна слухала, і я бачив, що вона кидає на мене якісь дивні погляди. Коли я скінчив і полегшено звів подих, вона довго мовчала.

– Значить, я не помилилася в тобі... – нарешті сказала вона.

– Ти про що?

– Помовч! – перепинила вона мене. – А тепер я хочу спитати тебе ... ну, як би це сформулювати точніше...

– Про що ж? Я слухаю.

Вона знову скоса подивилася на мене.

Ти – свідомий українець?

– Як це розуміти?

– Ну... – вона трохи подумала, – ... ти ось пишеш вірші про Україну! А тобі відомо, що коїться на нашій землі зараз?

Я уважно подивився на неї згори.

– Далі?

– Тобі відомо, що десятки людей сидять у сибірських таборах за політичну діяльність? Що здійснюється цинічна цілеспрямована русифікація українського населення? Що наша мова й культура може реально зникнути вже через двадцять років?!

– Леляно... – прошепотів я, не вірячи своїм вухам.

– Ти – філолог-україніст! Але пройде небагато часу – і тебе можна буде назвати фахівцем з класичної філології, тому що українська мова стане мертвою! Ти бодай замислювався над цим?

– Та, – поволі сказав я, – бувало... А загалом, ти маєш слушність!

– Усі ви так говорите! А треба не балачками займатися... а щось робити, бо завтра може бути пізно! Боротися потрібно, розумієш?

– Проти кого?

– Проти цієї комуняцької наволочі, яка топче нашу землю! – Її очі аж потемніли од гніву. – Юру, не кнопки ж ми й не педалі... [4]4
  Слова з вірша Ліни Костенко «Заворожи мені, волхве», який на той час відомий був лише в самвидавчих списках – прим. автора.


[Закрыть]щоб дозволити їм отак збиткуватися з усього, що святе для нас! Адже ми з тобою – майбутня духовна еліта... надія України, розумієш?

Я взяв її за руку й потяг до лави, котра стояла під каштанами.

– Сядь! – тихо звелів я. – І вислухай мене уважно, добре?

Зараз мені важко в це повірити, але тоді я розповів їй геть усе: і про свою зустріч із Чумаком, і про самвидав, і про те, яке страшне, шокове враження справила на мене праця Івана Дзюби, і про портфель із правозахисною літературою, який і досі був захований у лисячій норі... Така відвертість буває тільки між людьми, які допіру ступили на шлях дорослого життя й поняття не мають про ті методи, якими користуються спецслужби, щоб виявити ворогів режиму; така розмова може бути тільки між двома юними серцями, які ще не зачерствіли в плині жорстокого буття, що наповнить їх розчаруванням і гіркотою; таке трапляється тільки один-єдиний раз і більше ніколи не повторюється, бо за тої вовчої епохи щирість багатьом коштувала молодого віку і приносила довгі роки глухої чорної безвиходи... Коли я нарешті замовк, Леляна обхопила голову руками і кількоро хвиль сиділа, не в змозі промовити й слова.

– Я відчувала, – нарешті прошепотіла вона, – відчувала, що в тобі є щось таке! Ще тоді...

– Коли? – тихо запитав я.

– Ще тоді як ти глянув мені просто у вічі і сказав: «Мене зовуть...»

... поналивала вишняку й поставила пляшку на стіл.

– Пий, сину! Така наша доля: в одні двері зайшли, в другі вийдемо...

– ... а що за тими дверима, не знає ніхто! – понуро докинув він.

Баба перехилила чарку й посмакувала.

– Не думай про се, дитино! Поки живеться, то живи... от тільки боргів нікому не прощай... За діда щось прознав?

– Сливе й нічого! Був тут у нього в селі спільник... і наче він видав його на смерть!..

– Ума не приложу, хто б се міг бути... – подумавши, сказала баба Лепестина.

– Тепер уже не знайдеш!.. До кого ж тут іще можна піти ... га, бабо?

Вона покрутила головою.

– Нема вже нікого, сину, з тих людей... Активісти всі повимирали, а таких, як я оце, на пальцях можна полічити! Хіба що...

– Ну?

– А ти до Вовчиці піди! Вона, правда, теж ума стерялася й геть нічогісінько не тямить...

– Так вона ж умерла! – вигукнув Юр.

– Та хто це тобі таке сказав? Жива вона й здорова, мов коняка... ломом не уб’єш! Піди та й витягни з неї язика... ця людоїдка за мене ще старіша й добре той год пам’ятає!

– А де ж вона живе?..

– А там же, за річкою! Люде й те місце обходять десятою дорогою... кажуть, уночі там бродять душі тих дітей, котрих вона з’їла в голодовку! – Баба знову взяла пляшку. – Ну, давай іще по одній...

Юр підвівся й, хитнувшись, ухопився за стола.

– Ні, – посміхнувся він, – доста!.. Піду я.

– Упився, чи що?

– Немає часу! – Його знову повело, й він сперся од одвірок, щоб не впасти. – Просто немає часу, розумієте? Просто у кожного в житті приходить такий час, коли часу немає вже ні на що...

ГЛОСАРІЙ.... партійні фюрери факультету.

Троцький. Високий шатен із шапкою розпатланого волосся на голові, огнистим поглядом і глибоким оксамитовим баритоном. Зажив серед студентів слави ліберала й фрондера, насправді ж належав до тих комуністів, котрі ненавидять вільнодумство у будь-яких його проявах. Своїм прізвиськом завдячував тому, що міг, не переводячи подиху, балакати по кілька годин підряд. Опинившись на трибуні, він починав промову на самих низьких тонах, однак поступово розпалювався, входив у свою роль – і ось уже метав блискавиці й громи, театрально жестикулював, тицяв пальцем у чергову жертву; він просто-таки упивався своїм добре поставленим голосом, своїм натхненним обличчям, що виражало праведний гнів чесної людини, своєю стрункою поставою і пасмами непокірної чуприни, яка мальовниче падала на чоло. Охоплений азартом, він зазвичай губив усяку логіку і врешті-решт не тямив, про що говорить, – адже головним у його істеричних промовах був не зміст, а бурхливий потік неконтрольованих емоцій.

Попружна. Тлуста молодиця з плескатим обличчям, яке скидалося на скіфського глека. Очі вузькі, монголоїдного типу. Мислення суконно-комуністичне, однобоке, ортодоксальне. Будучи вульгарно-соціологічним літературознавцем, глибоко ненавиділа українську літературу, як розсадник націоналізму. На факультеті уславилася своїм віртуозним умінням плести інтриги і цькувати людей, які чимсь їй не догодили. Улюбленим її заняттям була організація комсомольських судилищ, під час яких вона вміло нагнітала атмосферу недовіри та ворожости. За своєю суттю – садистка, яка упивалася безкарністю й практикувала садизм задля садизму.

Дядько Сем. Кругленький чоловічок з лагідним усміхненим обличчям. Якщо його поплічників можна вважати просто моральними каліками, які гаразд і не тямили, що ж вони чинять, то цей тип становив собою класичний зразок фашиста. В екстремальних ситуаціях такі люди перетворюються на катів, патологічних убивць і комендантів концентраційних таборів. Зовні він був копією шефа гестапо Мюллера з відомого фільму: привітний голос, кругленьке черевце, ласкава батьківська посмішка – і гострий мов скальпель інтелект, спрямований на виявлення і знищення ворогів компартії, а значить, і його особисто. В ті хвилини, коли крізь личину доброго дядечка проступало його справжнє обличчя, видно було, що цей чоловік не зупиниться ні перед чим і...

Наступного разу ми зустрілися з Леляною в парку Шевченка.

– Значить, треба щось починати вже зараз? – із сумнівом поспитав я.

Вона пропекла мене очима.

– Ми не повинні сидіти склавши руки! Оці хлопці й дівчата, котрі приїхали з периферії, поняття не мають про те, що діється на Вкраїні, розумієш?

– А що ж саме будемо ми поширювати?

– А в тебе лежить без руху ціла купа самвидаву! – гостро сказала вона – Ти що, квасити його збираєшся?