Текст книги "Тема для медитації"
Автор книги: Леонід Кононович
Жанр:
Современная проза
сообщить о нарушении
Текущая страница: 9 (всего у книги 16 страниц)
– Та, – почухав я потилицю, – не збираюся, звичайно... Але вся та література стосується переважно минулого десятиріччя!
– Що стосується актуального самвидаву, то це не проблема! Головне, щоб ти був готовий працювати. Ну?
Я підняв руки догори.
– Та згоден я... згоден! – я раптом затнувся. – А ти що ж... сумнівалася в цьому?!
Її погляд потеплів.
– Та ні!.. – буркнула вона, засоромлено ховаючи погляд. – Я від самого початку знала, що ти наша людина...
– Але все-таки трохи сумнівалася! – вигукнув я, вдаючи з себе ображеного. – Не вірила мені, еге? Думала, я – боягуз, правда? – Вона хтіла щось заперечити, але я пильно глянув їй у вічі. – До речі, а звідки ти візьмеш актуальну літературу?
– Я не можу тобі цього сказати! – відрубала вона.
– Не довіряєш, значить?
– Ну, Юру... – Леляна докірливо подивилася на мене, і я знітився. – Ну, ти ж повинен знати, що існують речі, про які нікому не кажуть!
– Та знаю я... знаю! Існує конспірація, і такого запитання взагалі не можна ставити... Хто буде іще з нами працювати?
– Стоян!
– А він знає про це?
– Я провела з ним роботу... Він прочитав працю Дзюби і просто-таки загорівся бажанням щось зробити. Чого ти так дивишся?
Я зітхнув.
– Ти впевнена, що він піде з нами до кінця?
– А чого! В нього сильний характер...
– Люба моя, та він просто закоханий у тебе! Завтра це у нього пройде, і він здасть нас разом із усім гамузом. Ти думала про це?
– А ти що, боїшся тюрми? – насмішкувато поспитала вона.
Я подумав.
– Та, – сказав я нарешті, – з моїм характером її так чи йнак, а не минути! І взагалі, як у нашому селі казали, швидше сядеш, – то швидше й вийдеш... – Я зміряв її зацікавленим поглядом. – А ти молодець, треба сказати... справжня войовниця з Божого Вирію!
Вона зашарілася.
– Правда?
– Та звісно! – потвердив я. – До речі, в Отхлані теж є три діви, котрі прилітають на землю Троянову з ножами й мечами... але вони служать Морані!
– А як же їх зовуть?
– Цього ніхто не знає! Наймення їхні відомі знахарям і відьмам, але вголос їх вимовляти не можна... Коли навіть заходить про них розмова, то треба прочитати закляття: «В чистім полі камінний стовп стоїть, у тому стовпі заклятий меч лежить, – хто цього меча має, той усю нечисть постинає!» А то накличеш нещастя...
– Юру, а яка вона, ця Отхлань?
– Ну, – сказав я, – це така прірва між світами! Коли людина вмирає, то її душа пливе по чорному дунаю, який тече в Отхлань. Між іншим, дунай – це колись так звалася всяка вода... От цей дунай і є першою рікою, яка оперізує всю Отхлань. Друга ріка – це кровавий дунай. Третя ріка – огненний дунай, через який перекинуто калиновий міст, і його стереже червоний див. Далі починається камінний ліс, у якому водяться люди з собачими головами. Потім ідуть три камінні пороги, що їх стережуть різні потвори. Найстрашніша з них – це Лизень, бо він як подивиться на живу душу...
– А хіба живі можуть потрапити в Отхлань?
– В царство Морани, – повчально сказав я, – ходять відьми й характерники, бо вони їй служать! Але навіть вони цього стараються не робити, бо звідти можна й не вернутися... Одначе був один чоловік, який живцем потрапив ув Отхлань і зумів звідти вирватися – і навіть піднятися у Верхній Світ. Там він бачив Город-на-Оболоках, де вічно живе Сварог.
– Це все бабуня тобі розповідала?
– А хто ж іще! – Я глянув на годинника й побачив, що до початку першої пари лишилося яких десять хвилин. – Мені пора, Леляно... Ти принесла щось почитати?
Вона дістала якусь теку. Тоді розв’язала поворозки, і я побачив заголовок: «Репортаж із заповідника імені Берії».
– Це, – сказала вона, – досить давня праця, одначе тут цікаві думки. Прочитай... І ще одне. Увесь самвидав буде зберігатися в мене. Я мешкаю в тітки на Мишоловці, й там заховати можна що завгодно... Так що того портфеля теж віддаси мені... Домовилися?
– Та певно! – я подумай. – Знаєш, єдине чого я не хтів би, це залучати до цієї справи Стояна...
– Чому?
– Його дід був активістом і вигубив три чверті села. Його батько був головою сільради і розвалив церкву. Сам він ще й тижня не провчився на факультеті, а його вже обрали комсоргом. Яблуко від яблуні недалеко падає, розумієш?
– Я ручаюся за нього! – заявила вона. – Врешті, це не твій клопіт.
Я глянув на неї й зітхнув. Її ніжний м’який профіль чітко вирізнявся на тлі осіннього краєвиду, й у душі моїй зненацька поворухнулося невиразне тоскне передчуття того, що ми обоє роковані й наближаємося до тої межі, за якою починається непоправне; що будь-яке щастя – де всього лиш одна мить, яка може більше й не повторитися; що прийде час, коли я згадуватиму цей день з глибокою печаллю й сумом...
Юр штовхнув хвіртку, і вона пронизливо завищала незмащеними завісами. Спотикаючись на кожному кроці, він піднявся до хати, пройшов попід вікнами, де шурхотіло пожухле кленове листя, і спинився перед порогом. Відро так і стояло на присьбі, як він його залишив, повернувшись од криниці. Уклякнувши на колінах, він перехилив те відро до себе і заходився жадібно ковтати холодну воду, в якій прозорими скалками плавала дрібна крига...
ГЛОСАРІЙ. ... не мав ані найменшого уявлення про реальну політичну обстановку. Філологічний факультет у середині 70-х років – це була жалюгідна жменька переляканих і вкрай озлоблених людей, що скидалися на собак, яких побоями і лайкою загнали в глухий кут. Після нещодавніх політичних арештів достатньо було запідозрити кого-небудь в націоналізмі – й уся ця зграя з диким ревом і гавканням починала рвать таку людину на шматки. З цією метою партійні органи запровадили процедуру з перевірки на політичну благонадійність – офіційно вона звалася атестацією з громадсько-політичної практики, і гаслами її були такі фрази, як «усім до всіх є діло» й «ніхто не повинен залишатися осторонь»...
... після лекцій. З вікна видно було тополі, з яких уже геть облетіло листя, й залізні коробочки авт, які снували туди-сюди бульваром Шевченка.
– Відзначається пасивною, аполітичною поведінкою! – урочисто виголошував дзвінкий дівочий голос. – Протягом цілого семестру відмовлявся брати участь у житті студентського колективу, ігнорував усі громадські заходи, а також не з’явився на комсомольські збори університету... Коли я нагадала йому, що явка обов’язкова, то він відповів: «А на дідька вони мені здалися... що я, дурний?!»
– Нічого, ці слова йому боком вилізуть! – озвалася Попружна.
– Крім того, активно пропагує вірші маловідомого поета Антонича, в якого прослідковуються релігійні й націоналістичні завихрення... Одне слово, фігура дуже оригінальна! Пропонуємо: не атестувати Юра, справу передати на розгляд комсомольського бюро факультету...
Я підняв голову й подивився на дівча, котре виголошувало всю цю бридню. Воно звалося Вірочка, й посмішка в нього була солодка, як мед. Найсмішніше ж було те, що ця юна істота мені трохи й подобалася: карі оченята, розпущені темні коси, класична фігура з пухкими стегнами й довгими ногами... ну, на дідька їй, питається, потрібен був той собачий комсомол?!
– Які ще будуть думки? – діловито поспитала Попружна.
В аудиторії стояла тиша.
– Сміливіше, товариші! – солодко посміхнулася Вірочка. – Ваш однокурсник, такий же комсомолець, як і ви, одірвався від колективу... і наше завдання – повернути його назад! Так що ніхто не повинен залишатися осторонь.
– Кожен з вас повинен внести свою частку в його перевиховання! – підсумувала Попружна. – Дембицький?
Збоку підвівся здоровий, мов дуб, чолов’яга.
– Мені здається, Юр просто не поважає нас! – басом сказав він. – Йому начхати на своїх товаришів, на колектив, на комсомольську організацію... Так не може далі тривати. Гадаю, ми повинні висловити йому недовіру!
– І взагалі, таким не місце в університеті! – дзявкнуло з місця якесь дівча.
Вірочка посміхнулася.
– Добре, добре... – похвалила вона. – А от я хочу спитати таке... скажи нам, будь ласка, – обернулася вона до мене, – з якою метою ти пропагуєш вірші оцього... як там його...
– Антонича! – підказала Попружна.
– От-от, Антонича! Дякую, Валентино Миколаївно... – посміхнулася вона Попружній. І до мене: – От поясни нам, своїм друзям... навіщо ти це робиш?
Я переступив з ноги на ногу.
– Антонич, – урочисто сказав я, – це великий поет! Знайомство з його поезією було для мене відкриттям. Знати творчість Антонича й мовчати про неї – дорівнює злочину. А тому я хочу тільки одного: щоб мою радість і захват од його віршів розділила зі мною якомога більша кількість людей...
– Але хто, хто вам дав право пропагувати його творчість?! – закричала Попружна.
– Право?! – перепитав я.
– Авжеж! – потвердила вона. – В кого ви питалися дозволу на оцю вашу пропаганду?
Я підняв голову.
– Таке право, – гордо сказав я, – мені дало моє власне сумління!
Попружна зробила такий рух горлянкою, наче вдавилася.
– Он як! – зизом глянула на мене Вірочка. – Добре, ще одне запитання... Скажи нам, Юру... на якій політичній платформі ти стоїш?
Я посміхнувся.
– А ти?
– Ми всі стоїмо на марксистсько-ленінських позиціях! – гордо відрубала вона.
– Справді?
– Та ви що, знущаєтеся із нас?! – погрозливо запитала Попружна.
– Та ви самі з себе знущаєтеся! – зневажливо сказав я. – Ну, які з вас ленінці... ви ж навіть не знаєте, як Леніна звали!
– Негайно ж облиште це блазнювання! – закричала Попружна. – Я вас попереджую, чуєте?
– Ну, добре! – глянув я на неї. – От ви нам і скажіть: яке ім’я мав Ленін?
– Володимир Ілліч – ось яке його ім’я! – безапеляційно заявив Дембовський. – Це навіть дурні знають... тільки тобі й досі, мабуть, невідомо!
– Ну? – поспитав я в Попружної.
– Не перетворюйте атестацію на балаган, повторюю ще раз! – поволі сказала вона, і її очі загорілися недобрим жовтим огнем. – Повірте, ви за цим дуже, дуже будете шкодувати...
– Значить, не знаєте... – констатував я. Тоді глянув на Вірочку. – А ти?
– Послухай, – ухопив мене за рукав Дембовський, – може, поговоримо про це після засідання? Як чоловік з чоловіком, га?
Я скинув його руку й насмішкувато подивився на присутніх.
– Ех ви, марксисти! Леніна звали Ніколай... таким був його революційний псевдонім, яким він підписував партійні документи! А Володимиром Іллічем Леніном він став аж після громадянської війни... втямили?
– Та що ви мелете! – розгублено вигукнула Попружна. – Я забороняю вам поширювати ці вигадки, чуєте?!
– Щось забагато ви мені забороняєте! – безцеремонно перебив я її. – А знаєте, чому?
– Ну й чому ж? – єхидно поміхнувшись, запитала Вірочка.
– А тому що ви підмінили марксизм-ленінізм голим адмініструванням! Невже ви думаєте, що Ленін схвалив би оце судилище, яке ви влаштували наді мною? Ленін – це найбільший гуманіст XX сторіччя... якби він зараз устав з мавзолея, то розігнав би ці збори палицею! Ви розбігалися б од нього в усі боки, неначе миші! Ви плакали б і тікали, куди очі дивляться! А тобі, Віро, він закотив би спідницю – і так усипав би, що в тебе оце місце ще й упоперек репнуло б!..
– Ану замовкни! – гаркнув Дембовський, підхоплюючись із-за парти.
Я безнадійно махнув рукою й сів.
– У мене все! Раджу вам зробити висновки, виправитися – і доповісти мені особисто! Запитання?
Попружна ковтнула повітря, і лице її почало набирати нормальної барви.
– Ми зробимо... зробимо висновки! – пообіцяла вона мені. – І ви ще будете просити вибачення за ці слова... Віро, ви вже підготували постанову?
– Так, Валентино Миколаївно... – солодко посміхнулась та. І взявши листок, почала врочисто читати: – За свідоме нехтування комсомольськими обов’язками, низьку успішність з історії КПРС та відрив од колективу атестаційна комісія постановила: не атестовувати студента першого курсу Юра з громадсько-політичної практики; справу його передати на розгляд комсомольського бюро факультету...
– Ну, й дідько вас бере! – не стримавшись, вигукнув я. – Ми ще побачимо, хто з нас...
Юр відірвався од відра і якусь хвилю дивився в стіну, облизуючи краплі води, які стікали по бороді. Земля була холодна й пропікала його тіло до самісіньких кісток; а водночас він почував, як попід ребрами, пульсуючи, стрімко наростає шпаркий пекучий біль, який ось-ось має вибухнути всередині, немов граната; сягнувши у бокову кишеню комбеза, він дістав грудку липкої темної маси, похапцем одщипнув од неї кавалок і поклав під язика. Сонце вже пригріло, й із призьби почали вилазити на осоння червоні кузки. Іній сяяв і яскрів, аж боляче було дивитися. Юр тягуче сплюнув і, завалюючись назад, опустився на призьбу; йому зробилося добре, як ніколи в житті; він глибоко відітхнув і, наглядаючи, як увіччю починають танцювати барвисті геометричні візерунки, утямив, що...
ГЛОСАРІЙ.... незаймане юне створіння, що звалося Вірочкою. Озираючись на ту епоху, я й досі не можу зрозуміти: чому воно так зацікавлено й активно брало участь у комсомольських судилищах? Що ним рухало – ідейна переконаність, невміння відрізнити добро від зла чи вроджена стервозність ? Найсмішніше ж було те, що вона дуже добре усвідомлювала ріжницю між добром і злом. Вона була достатньо розумна, щоб дати вірну оцінку партійно-радянським догмам, а значить, аж ніяк не могла бути ідейним фанатиком. А водночас вона стала найбільш активним організатором отої нервозної атмосфери, в якій відбувалося цькування незалежних особистостей, котрі хоча б чимось виходили за межі встановлених рамок. Все це разюче скидалося на поведінку собачої зграї: серед псів завжди знайдеться такий, що починає гавкати на якусь беззахисну істоту – і цим заражає решту зграї, вона починає гавкати й собі, а затим кидається на цю істоту й загризає її до смерти. Подібну роль відігравали й молоді комсомольські активістки в середині отих чорних 70-х років, коли їх нацьковували на конкретних осіб партійні фюрери. Юні, вродливі дівчата, які, здавалося б, уже за своєю природою повинні були б відзначатися чуйністю, добротою і подібними рисами, під час комсомольських зборів оберталися на справжнісіньких фашистів! Коли я спостерігав за їхньою поведінкою, мені ставало зрозуміло звідки ж могли узятися есесівки, які лютували в концтаборах Третього Рейху...
... у вересні наступного року. Стояла суха тепла осінь, і видно було, як алеями летять за вітром сяйливі нитки павутиння.
– Знаєш, – озвавсь я після довгої мовчанки, – найліпше було б, мабуть, кинути цей університет – і податися десь на периферію!
– Чому?! – видивилася на мене Леляна.
Я махнув рукою.
– Все одно витурять у три шиї! Чергував оце в гуртожитку на вахті... там такий бар’єрчик, знаєш?
– Ну й що?
– Підійшов один активіст і каже: «О-о... ти ніби на лаві підсудних! Ну нічого, звикай... скоро ми тебе посадимо за такий бар’єр, але вже під конвоєм!»
– Але ж ти закінчив перший курс!
– Леляно, – посміхнувсь я, – протягом першого курсу вони ще сподівалися зробити з мене радянську людину! Але тепер їм стало зрозумілим, що з цього нічого не вийшло. Врешті, й виганяти мене особливо не було за що – вчивсь я добре, а з самвидавом працював дуже обачно... Ні, ти уяви собі, – я крутнув головою, – Дзюбу на нашому курсі читало душ із вісім – і ніхто не доніс!
– Бач, а ти кажеш!..
– Люба моя, скільки клубочку не розмотуватись, а кінець таки знайдеться! Моїх приятелів уже викликають у перший відділ і розпитують, що я за один і яким духом дихаю...
– А вони?
– Клянуться, що запевняли, ніби я радянська людина і гарячий інтернаціоналіст...
Леляна спохмурніла.
– Значить, тобою вже зацікавилося КГБ... Це дуже погано, Юру!
– А тут, – згадав я, – іще одна халепа трапилася... Нас же змушують чергувати в добровільній народній дружині, а я з’ясував, що нам цього не можна робити, бо ми ще неповнолітні, уявляєш? Тільки став розповідати про це перед лекціями, як одна комуністка й каже: «Ану замовкни!» – «А чому це?» – «А так... замовкни і все! Закрий рота, зрозумів?»
– Це Вірочка, чи що?
– Та ні... друга! Теж активістка. Я її прозиваю Лошиця ... молода така, вродлива!
– Ну, а далі?
–Все це скидалося на бандитизм: якщо аргументів немає, бандити завжди погрожують розправою! Я не втримався й обізвав її партійною мордою. Вона так здивувалася... «Як ти міг таке сказати! – питається. – Ти ж повівся немов фашист... поліцай! Послухай, тобі не соромно?»
– Боже, Боже! – прошепотіла Леляна, взявшись за голову. – Юру, в тебе що, клепки бракує?
– Найцікавіше, – провадив я, – що мені не було соромно за ці слова! Тому що я втямив у цей момент кілька дуже важливих для себе речей...
–... що ти вилетиш із університету! – тоскно сказала вона. – Тепер і я в цім переконалася.
– Я зрозумів, – сказав я, не звертаючи уваги на її ламентації, – що член КПРС – це не людина. До цієї партії потрапляють лише специфічні типи – активні мерзотники, патологічні садисти і покидьки, для котрих не існує ні добра ні зла!
– Юру, ми ж із тобою марксисти-ленінці! Ми ж правильні марксисти... не такі, як вони! Як же ж ти можеш отаке верзти, скажи мені?
– І ще одне. Тепер я збагнув, що будь-які спроби порозумітися з партією безрезультатні! Втім, на власному прикладі це засвідчили і Чорновіл, і Дзюба. Єдиний метод впливу на КПРС – це грубе фізичне насильство! Запитання?
– А ленінські заповіти? – запитала вона.
Я спохмурнів.
– Мені здається, – сказав я по хвилі, – що ми обрали неправильний шлях...
– Як ти сказав?!
– Потрібно відкинути комунізм! Як це зробив у Росії Солженіцин... Втямила?
– Увесь комунізм?
– Абсолютно увесь! – потвердив я. – Але про це зараз давай не будемо... а то ще, боронь, Боже, посваримося! До речі, як там Стоян?
– Оті матеріяли, які ти привіз із села, читає майже всенький курс! Він виявився дуже надійним каналом розповсюдження... Так що, як бачиш, ти помилявся!
– Ну, – буркнув я, – іще подивимося... А взагалі, мені здається, ми повинні трохи згорнути цю діяльність! Принаймні поховати самвидав, а то він у нас валяється де попало... Збери все, що маєш, і я завезу в село.
– Коли ти поїдеш?
– Сьогодні ввечері. Треба ж викопати бабі картоплю... поки погода стоїть!
Вона благально подивилася на мене.
– Юру, а можна... можна й мені поїхати з тобою?
– Куди?!
– Ну, до твоєї ж бабуні... помагати! Га?
Я відчув, як серце моє на мить завмерло, а тоді закалатало, мало не вискакуючи з грудей.
– Я ж із села... і дуже роботяща, ти не думай! – гаряче запевнила вона. – Ти стільки розповідав про свою бабуню, що мені кортить познайомитися з нею!
– Гм!.. – буркнув я.
Леляна поклала руку на мою долоню.
– Ну, Юру... ну, ти ж не відмовиш мені, правда?
– А як... – голос мій зненацька захрип, – ...як же ж мені представить тебе?
Вона якось чудно посміхнулася, і її очі засяяли, мов дві зорі.
– А ти скажеш, – пошепки промовила вона, – ти скажеш їй, що я – твоя дівчина...
... поворухнувся й розплющив очі, та замість укритого інеєм двориська, яворів і морозяного сонця понад ними уздрів густу чорнильну пітьму, і в цій пітьмі зненацька озвався отой журливий голос із нещодавнього сну, який промовляв давно забуті слова:
І коли ці слова відзвучали й пропали у чорній непроглядній тьмі, то він гірко засміявся, киваючи головою і не бачачи нічого, крім глухого щільного мороку, який стояв йому в очах, і сміявся голосніше й голосніше, розгойдуючись назад і вперед, мов китайський бовван, аж пітьма обвалилася, мов земля, і накрила його з ніг до голови...
ГЛОСАРІЙ. Над тихою водою красна дівка біль білила, до свеї біли говорила: «Білю ж моя білесенька! Хто ж тебе, моя білю, марувати буде, віночок мій дівоцький одбирати буде – чи князь, чи боярин, чи славний козак-полянин?» Ой візьму я золотого персня, виїду конем-воронем на жовтого берега, стану до тої дівки такими словами промовляти: «Дівчино -любцю! Подай же білую рученьку, щоб надів я на неї сього персня дорогого – бо я ні їм, ні п’ю, ані гуляю, усе тебе лиш одну на помислях маю!» – «Ой ти козаче, соколе ясний! А чим же ж я тебе причарувала, яким же скарбом дівоцьким твоє серце звоювала ?» – «Ой ти ж дівчино, райськая паво! Очі твої мов два ізмарагди зелені, руки твої мов дві ласиці прудкії, груди твої мов дві голубки білії. Коси твої, як чорний дунай, котрим душа моя в остатнім човні плисти буде. Вуста твої – з рожі квіт, який у в Ирі процвітає. Вся ти мов чаша ярого меду, в котрій серденько моє навік утонуло...»
... і запах розворушеної землі, й гіркий присмак диму, який стелився понад городами, і мелодійний клич журавлиної зграї, яке линула ген-ген у високій височині – усе воно й досі горить у моїй пам’яті, хоча відтоді утекло стільки води, що мені тепер здається, ніби я прожив двоє життів.
– Юру, Юру... глянь, журавлі летять!
– Не кажи, доню, журавлі... кажи: веселики! – озвалася баба, порпаючись у землі. – А то будеш увесь год журитися...
Леляна закинула обличчя до неба.
– В цій долині так легко... так легко! Ну, чому мені так добре тут... га, Юру?
– Ця долина має виразну містичну ауру... про це ще з літописів дійшли відомості! – відказав я. – Он там на кручах стояло капище Тура, де чинилися ріжні язичницькі таїнства й жертвопринесення... а отут, де зараз наше обійстя, на Купайла відбувалися ігрища! Кажуть, річка тоді була глибока й повновода, й дівчата з оцієї кручі пускали свої вінки...
– Пускали, пускали... – закивала баба. – То вже пізніш Дунай-богатир посадив тут своїх воїв і городище засновав... а до того на сій горі стільки дівок сходилося Купайла справляти, що вінки їхні, неначе мак, цвіли! І якраз в тую ніч дуже багацько дівок викрадали. Ото як підуть дівчата од огня в ліс, щоб голими в росі покачатися, то козаки підглядали – і котора найдужче понаравиться, ту й умикає собі...
– Звідки вона все це знає... про городище, про купальські ігрища?! – поспиталася Леляна. – Адже це було... ну, може за тисячу років до нас!
Я стенув плечима.
– Хтозна... Ти тут, взагалі-то, намагайся ні з чого не дивуватися – сприймай усе, як є, бо воно може не вкладатися у рамки твого розуміння! – Молодцювато хекнувши, я завдав собі на спину мішка й глянув на неї. – Он ліпше відпочинь... а то, бачу, на тобі лиця немає!..
Коли я повернувся з погріба, вони з бабою сиділи біля криниці й щось плели із осінніх квітів.
– О, – сказав я, – а се ви що надумали змайструвати?
– А ти поглянь тільки! – Леляна підняла угору вінок, а потім урочисто наділа його на голову. – Ну, як мені в цім віночку... га, Юру?
– Гожа, гожа дівчина... й міцненька, нівроку, наче горіх! – закивала баба. – А вінок треба носити, щоб щастя було... Колись дівчата тричі на рік плели вінки – весняний, купальський і осінній!
– А як вони плетуться?
– Весняний вінок в’ється з дев’яти квіток, а вплітається усе воно у барвінок... Купальський віночок в’ється з дванадцяти квіток, а основа його – папороть. А осінній вінок роблять із семи квіток і вплітають їх у полин-зілля... Тепер про се тільки я пам’ятаю, дітки!..
– А хіба це правда, що на Купайла зацвітає папороть? – поспиталася Леляна. – Це ж казка, еге?
Баба сумно посміхнулася.
– Папороть цвіте раз у сто год, але не всяка... На всеньку Вкраїну, може, одна квітка й зацвітає... от і подумай, чи тобі вона достанеться!
– А ви бачили її?
– Бачила, чом би й не бачить... та мені заказано сей цвіт чіпати! – Баба підвелася. – Збирайте, дітки, що позоставалося, та носіть у льох, а я пішла вечерю лаштувати!
Сонце хилилося за обрій. Чутно було, як на сусідніх городах гучно бухкає об відра картопля. Повернувшись черговий раз із погріба, я побачив, що Леляна стоїть біля криниці.
– Юру, – жалібно сказала вона, – зачерпни водиці, га? Бо я чогось не дістаю!
– Мабуть, на суху осінь заповідається, – сказав я, заглядаючи до криниці. – Перед зливами це джерело часом аж через цямрини бурхає! Ану дай цю кварту...
– Ось глянь, як вода впала! А ще ж пополудні я могла дістати до неї...
Ми схилилися над зрубом – і зненацька я уздрів у дзеркальному плесі її відображення: юне лице з червоними, мов калина, вустами, у вінку з осінніх квітів, і очі, що сяють, мов дві зорі. Я втупився у те видиво – та так і завмер із квартою в руці, не в змозі відвести од нього погляду.
– Чого ти не набираєш? – нарешті не втерпіла вона.
Я випростався.
– Леляно, – сказав я, і голос мій задрижав. – Ти така... така!..
– Яка ж?
– Ну... я просто слів не знаходжу! Знаєш... я... я хочу тобі сказати...
– Не треба... – прошепотіла вона. – Я... знаю! Юру...
– А що?..
– Поцілуй мене, а то я більше не можу... – ледве чутно промовила вона й покірно заплющила очі.
Які гарячі та сухі були її вуста! Як палко й щиро вміла вона цілуватися! Який гіркий і палючий присмак осени витав у берегах, де на тлі сумного краєвиду завмерли дві наші постаті! Леляно, Леляно! Чи пам’ятаєш ти мене, чи згадуєш ти про мене хоча б інколи у своєму житті?
Увечері баба запалила сім воскових свічок і поставила на столі череп’яну миску з молоком.
– Давайте я вам заворожу, діти... Сядьте ось тут рядком!
Ми посідали під образами. Леляна трохи нервувала, і я взяв її за руку.
– Хоч би що ти зараз побачила, сиди і не рухайся! Втямила?
– Угу... – тихенько сказала вона.
– Се проста ворожба! – озвалася баба. – Щоб усе достеменно прознати, треба ворожить на пшениці, а ще ліпше – на житі...
– А чого ж ви так не ворожите?
– Сила вже не та, сину! Там треба дуже великою міццю владіти, бо можеш і життя стерять... Морана одвічає на все, що її спитаєш, – але Морана пантрує, щоб і в Отхлань тебе затягти!
Баба взяла ножа і почала розмішувати молоко, тихо нашіптуючи замовляння. Чутно було, як потріскують ґноти в свічках. Ніж черкав по череп’яному дну, й попервах нічого не видно було, аж зненацька Леляна стисла мою долоню.
– Диви... Юру, диви!
– Цить! – пошепки сказав я. – Коли ворожать, то не можна балакати!
Молоко у мисці взялося тонкою дзеркальною плівкою. Вона стікала з ножа, мов живе срібло, й коли на поверхні стали відбиватися огні свічок і навколишні предмети, баба перестала мішати і схилилася над мискою.
– Ану ж бо глянемо, що воно покаже... – ледве чутно прошепотіла вона.
На дзеркальній поверхні стояв сивий туман. За хвилю по ньому стали зміїтися барвисті геометричні візерунки. Потім вони пропали і з тої мли почали проступати якісь довгі приземкуваті споруди, за якими вгадувався темний сосновий ліс.
– Нічого не розумію!.. – видихнула Леляна.
Видіння пропало, і поверхня знову взялася дзеркальним полиском. Баба взяла ножа й хотіла було ще раз розмішати молоко, аж по дзеркалу пішли дрібні бульки. Вони густішали й густішали, – і враз молоко засичало й стало підніматися шапкою лискучої сяйливої піни.
– Господе... а се що?! – подивовано вигукнула баба.
Піна сичала, немов змія, і врешті з неї почав формуватися гриб, який зростав і роздувався простісінько на очах.
– Ану геть! – скрикнула баба, і, вхопивши ножа, провела ним хрест-нахрест над мискою. – Ти чого се до неї ймешся?! Дівка тобі не мати, не дасть тобі цицьки ссати!
Гриб роздувся, неначе кобра, і став хилитатися туди-сюди, але баба хрестила й хрестила над ним здоровим чорним ножем, і він завмер.
– Згинь, пропади, в огненну Отхлань іди! Од жовтої кості, од чорної крови, од білого тіла, – одкаснися!
Леляна вчепилася в мене обома руками. В якийсь момент я подумав було, що вона закричить і тоді нам усім прийде кінець, але вона, мабуть, так перелякалася, що не змогла вимовити й слова.
– На ній свастя Коштрубове сяє, од лиха, біди та злої нечисти оберігає! Тут тобі не гуляти, жовтої кості не ламати, білого тіла не в’ялити, крови християнської не пити! – Гриб став помалу зменшуватися й осідати у миску, озиваючись глухим невдоволеним клекотом. – Мрець у землі, камінь у воді, місяць у небі! Іди собі на чорний дунай, зла прояво! На кровавий дунай іди, на огненний дунай іди, нечистий духу! Там будеш пити кров із тих, що в камінному лісі виють!
Коли в мисці знову забіліло молоко, баба поклала ножа на стіл і знеможено розіпнула хустку.
– Не знаю, діти, що се за знак! – сказала вона й подивилася на Леляну, котра...
... отямився – й уздрів перед собою дворисько, і горідчик, геть занесений жовтим листом, і далекий осінній круговид, що прозирає крізь голе віття дерев; і дивно-дивно зробилося йому від того, що він сам-самісінький сидить отуто на призьбі, а Леляни чомусь коло нього немає. А, зненацька подумалося йому... вона ж пішла до криниці! – й невимовна світла радість переповнила його істоту, коли він уявив, як зараз у хащах старого садка замріє невисока тендітна постать і на сонці огнистим спалахом засяє золота корона її кіс; але тут же його неначе штовхнули в плече – й він побачив свої руки, в які назавше в’їлося порохове гариво, і грубий солдатський комбінезон, який шурхотів і лопотів на ньому, наче брезент, і запущене обійстя, в якому тхнуло пусткою і смертю; й тоді він збагнув, що все вже минулося й існує лише як спогад, який давно побляк і втратив свої барви й запахи. Це була остатня думка, яка червоною плямою промайнула в...
ГЛОСАРІЙ.... не знаю, чи вціліє цей рукопис до тої пори, коли на світі постане самостійна українська держава. Пишучи ці рядки, я добре усвідомлюю, що моє життя – всього лиш крапля у тому океані, який зветься Україною; і що могла змінити одна-однісінька крапля серед чорного хаосу свавілля, яке чинить партійно-радянська наволоч на нашій землі? Те, що ми робили, було спробою зберегти власну гідність; ми знали, що результат буде нульовий, та все одно робили це, бо не хтіли почувати себе двоногою худобою, котра з радісним ревом крокує під барабани. Звичайно, уся наша діяльність була хибною в самісінькій своїй основі, адже існує тільки один метод боротьби з комуністичним режимом – збройний терор; та ще більшою помилкою було вважати, ніби ідейний вождь нашого руху – націонал-комуніст Іван Дзюба. Навіть зараз я сумніваюся, чого ж більше, шкоди чи користи, принесла Україні його книга «Інтернаціоналізм чи русифікація». Відомо тільки одне: вона призвела до того, що ми почали вважати себе вірними ленінцями, а тодішній режим – засиллям ревізіоністів, яких, однак, треба закликати до громадянського діялоґу. Коли нас брали на розповсюдженні самвидаву, ми встрявали в суперечки зі своїми слідчими й намагалися переконати їх у необхідності широкої публічної дискусії з наболілих проблем; кагебісти радісно кивали головами і час від часу вкидали такі собі невинні запитання, що, на перший погляд, нітрохи не торкалися конспіративних методів нашої роботи. Врешті нам давали підписати протокол, і ми з жахом бачили, що з наших слів ці здорові треновані хлопці, схожі на молодих звірів, зліпили образ ворога, який шляхом розповсюдження наклепницької літератури намагався підірвати політичну та економічну основи радянської влади! Аж тоді хід наших думок трохи мінявся, й ми починали здогадуватися, що ніякого діялоґу з цією фашистською владою не може бути; що комуністи – це не люди, і до них не можуть бути застосовані загальнолюдські норми моралі й права; що їх потрібно розстрілювати, вішати, топити, давити гусеницями танків, рубати на шматки й розкидати по вулицях, – щоб усі бачили, яка страшна й невідворотна кара чекає на кожного, хто носить коло серця цей диявольський квиток!
