Текст книги "Тема для медитації"

Автор книги: Леонід Кононович

Юр зупинився. Висока червона лоза геть заполонила всеньку луговину й подекуди вилізла на городи; трохи розваживши, він пригадав собі, що десь у цій місцині була вільхова гать, яку мостили так давно, що вона угрузла в болото. Під ногами знову зачвяхкотіла багва; він став продиратися крізь лозу і врешті вийшов до річки, де поверх темних колод, утоптаних в муляку, ледве чутно лолотіла мутна вода. Потойбіч видно було стирлований лужок, на якому паслися гуси; намацуючи ногами ковзкі вільхові бервена і брьохаючись по кісточки у воді, Юр перебрів на той берег, і стежка, вихопившись із-поміж куп оситнягу, повела його через вигін, а затим пірнула в густий здичавілий садок, де під ногами тріщало сухе галуззя, обламане осінніми вітрами, й запровадила у дворисько, на якому стояла повітка, криниця з мальованим дашком, а трохи далі – добренна хата з білої цегли й ушита бляхою, яка місцями проржавіла й узялася довгими червоними патьоками; й допіру він вийшов на те обійстя, як в ополонці поміж хмарами свінуло полудневе сонце – і хльоснуло його увіччю, й він спинився напівдорозі, затуляючись ліктем і не бачачи перед собою нічого, крім гарячих оранжевих плям.

– Сюди завертай... сюди! – гукнув десь поруч деренчливий насмішкуватий голос.

Під яблунею в плетеному кріслі сидів череватий дідуган із круглою, мов гарбуз, головою. Незграбно ступаючи, Юр підійшов до нього й спинився, відкидаючи на землю тяжку довгу тінь.

– Здорові були!..

– Здоров і ти... враг народа! – насмішкувато примружився Багрій. – Прийшов, значить?

– Ну!

– Казали мені, казали, що тебе лиха година принесла... Такі, як ти, рано чи пізно, а вертаються... щоб знов пхати свого носа в чужі діла!

– Що, вже чутки пішли? – після паузи обізвався Юр.

– Всеньке село балакає! Приїхав, кажуть, на нашу голову, гицель такий...

Юр кинув оком зокола й, нагледівши якогось пенька, підкотив його носаком.

– Тут і села того лишилося! – понуро сказав він, сідаючи на пеньок. – Ішов я оце берегами, так половина дворів пусткою стоїть...

– Вимирає люд, вимирає... – кивнув Багрій. – На той рік у перший клас п’ятеро душ всього піде! А яке ж село було після революції – три млини, церква... півтори тисячі дворів! Писанка, не село...

– ... поки ви його не виморили в голодовку!

Багрій махнув рукою.

– А ти, враг народа, мовчи! Мовчи, втямив? Ти не жив у те врем’я... так і язиком не ляпай за те, чого не бачив! – Він зміряв його понурим поглядом. – Шкода, не задавила тебе совєцька власть...

– Та мене, знаєте, важко задавити! – посміхнувся Юр краєм рота, і його лице набрало недоброго, вовчого виразу.

– Воно й видно... здорова товаряка вимахала! – Багрій аж сплюнув. – Чого прийшов, кажи?

– Поговорити... – він витримав паузу й знову посміхнувся. – Справа одна є!..

–Ну... говори!

Юр глянув на нього спідлоба.

– Тридцять третій не забули? – Старий нічого не второпав, і він докинув: – Як застрелили мого діда, пам’ятаєте?

– А воно тобі на хріна оце... – Багрій раптом здивовано відкинувся у кріслі. – А-а, то ти за цим приїхав... задля цього і вернувся, товаряко?!

– Ну! – буркнув він.

– Й тобі хочеться оте порохно ворушити? Доскіпуватися, хто й кого вбивав більше, як шість десятків років тому?!

– Я поставив запитання!

Старий замовк і якусь хвилю тільки сопів, про щось напружено міркуючи.

– Ні хріна ти вже їм не зробиш!.. – нарешті виснував він. – Ті люди повмирали... Їм тепер на хвоста соли насип!

– Ви брали участь в облаві?

– Ні.

– Чому?

– Я одвічав за викачку хліба. Буксирними бригадами командував... ясно?

– Хто ж організував облаву?

– Нема їх, пізно похопився, голубе! А добряче операцію влаштовано було... ще за добу в село стягли й міліцію, й чекістів...

– До початку облави?

– А певно! Душ із сорок тої ночі вийшло на полювання... всі стежки й дороги перекрили!

– Чекайте-но... хіба їм наперед було відомо, що він прийде до хати?

Багрій зневажливо посміхнувся.

– Вони точно знали, якої ночі цей зарізяка навідається в село! Ти думаєш, чого кодло ваше куркульське на Сибіряку не вислали, а поселили на тій горі?

– Та й чого ж?

– А щоб на живця зловить того зарізяку! А...

ГЛОСАРІЙ. Протокол засідання педагогічної ради. На повістці денній: антирадянська провокація учня восьмого класу Юра, що здійснив наругу над головою основоположника марксизму-ленінізму та вождя трудящих усього світу Володимира Ілліча Леніна шляхом надівання її на палицю й бігання довкола сільського будинку культури з вигукуванням нецензурної лайки. На засідання викликано учня-хулігана та бабу Чакунку, що являється його опікуном. Першим узяв слово...

......................................................

– Які ще будуть пропозиції, товариші?

З-за столу підвелася худа й довга, мов щука, викладачка фізики.

– Я чула, як отут ця баба ще й рота почала роззявлять, щоб захистити свого внука... Товариші, – її голос аж захлинувся од обурення, – та якби моя дитина оце таке вчинила, то я вийшла б на дорогу – і як дурна, криком кричала: люди, поможіть! люди, убийте цього виродка! люди, заріжте його, чи втопіть, чи задавіть тихцем десь у кутку, – а то в мене рука на свою кров не підіймається! – Вона звела подих і рішуче стріпнула головою. – А тому вихід може бути тільки один: давайте передамо цього учня міліції, й нехай вона, що хоче, те з ним і робить!..

Вчителі схвально загули.

– Правильно сказано, товариші!

– Та це ж справжнісінький хуліган... у колонію його, щоб не позорив школу!

– А може, дитину психіатрові треба показати... ми всі напали на нього, а воно, може, на голову слабе!

– Тихо, товариші... тихо! – підняв руку Багрій. – Передати цього виродка міліції ми завжди встигнемо... але перш ніж виносити рішення, гадаю, треба і його вислухати, правильно? – Він обернувся до мене. – От поясни голубе, – помовчавши, озвався він цілком нормальним і навіть трохи втомленим голосом, – навіщо ти оце таке одколов, га?

Я мовчав, дивлячись у підлогу.

– Та воно ж больне, товариші! – прорізав тишу співчутливий жіночий голос.

– Тихо! – гаркнув Багрій. І до мене: – Ти відмовляєшся відповідати?

– Ні... – промовив я нарешті й переступив з ноги на ногу.

– Ну, то ми чекаємо!

– Я це... – сказав я, не піднімаючи голови, —... я... ну я... думав, що воно буде смішно. А воно вийшло не смішно. А здіватися з Леніна я й не думав. Хіба ж можна! Лєнін, він... – я подумав, —... ну, це... він хороший.

– Похвалив!.. – реготнули в задньому ряду.

– Це все, що ти можеш нам сказати? – діловито уточнив Багрій.

Я ковтнув слину.

– Я... ну, я більш не буду! Простіть.

Вчителі знову загули.

– Е, ні, голубе! – посміхнувся Багрій, і на його лиці зблиснула нещадна, жорстока радість. – Вчинив злочин – значить, відповідатимеш по всій строгості закону... Товариші, – він підвівся й окинув поглядом зібрання, – я хочу звернути вашу увагу на те, шо в даному разі ми маємо до діла не просто з хуліганським учинком. Те, що зробив учень нашої школи, – відверто ворожий, антирадянський акт! Цей, з дозволу сказати, Митрофанушка, цей нєдоросль посягнув на саме дороге, що є в кожної радянської людини... на світлий образ Володимира Ілліча Леніна! – він замовк і крутнув головою туди-сюди, неначе йому заважав комір. – А тому, – озвався він глухим здавленим голосом, – я пропоную... Перше: виключити учня восьмого класу Юра зі школи. Друге: клопотатися перед комісією у справах неповнолітніх про притягнення його до кримінальної відповідальности!...

В класі зробилося тихо, як у могилі.

– Ану пождіть... пождіть-но, люде! – Баба схопилася із-за столу й вийшла насеред учительської – сива, з розпатланими кісьми і так подібна в цю мить до відьми, що всі й роти пороззявляли. – Ви що се надумали, га? Ви отсю дитину хочете в хурдигу запакувати? А Бога ви не боїтеся, скажіть?

–А ти нам тут свого Бога під носа не тикай, бабо! – крикнув Багрій. – Заступника собі знайшла, диви... Крім того, ти не маєш права виступати, бо я тобі слова не давав!

Баба глянула йому в вічі, й він замовк, неначе вдавившись.

– Ти, – глухо промовила вона, – убійнику... а ти якогось права питав, коли людям віка збавляв у тридцять третьому? Ти за що батогом забив Петра Шекерика, як той з-під снігу мерзлу картоплю викопував? Ти навіщо конем затоптав двох жінок, которі настригли колосків та несли дітям у пазусі? А тепер ти за право балакаєш, еге?! – Багрій роззявив рота і пробував щось промовити, – але вона тупнула ногою. – Сядь, гицлю, я сказала!

В учительській покотився гомін.

– Всі ви тут люди, і вірите в Бога! – сказала баба, і в кімнаті зробилося тихо. – А Господь карає всякого, хто бажає зла дитині. Не думайте, що ви будете жити у цьому світі вічно. Половина з вас умре вже через п’ять год, і тоді Господь спитає з вас за оце, що ви сьогодні коїте!

– Ти, бабо, знаєш, скільки нам жити зосталося? – насмішкувато поспитався хтось із заднього ряду.

Вона простягла руку й тицьнула пальцем у вчительку фізики.

– Ти приходила до мене ворожити! Правду я тобі сказала чи ні? – Та мовчала, і баба підійшла до неї й узяла за підборіддя. – Правду чи неправду... одвічай, просцітутко!

– Правду... – хрипко сказала та.

– Як я наворожила тобі, так і вийшло?

– Так... так, бабуню!

– А я ж тебе пожаліла, суку партійну... усеї ж правди й не сказала! – Баба відступилася й простягла руку. – Так знай же ж: через два годи ти умреш од раку, і смерть твоя буде така, що й ворогові не побажаєш!

–Ну, а зі мною, що станеться? – насмішкувато поспиталися із заднього ряду, і я втямив, що обізвався фізрук.

– А тебе, гицлю, задавить машина... як на висолопеді будеш їхати! – Баба подивилася на вчителів. – Ви думаєте, що смерть приходить раз у сто год, еге? Що жити будете довго й щасливо? Ні, люде... вона у кожного стоїть за плечима, – і треба жить так, щоб гріха не було!

Вчителі понуро мовчали.

– Ну... хто ще тут хоче знати, коли умре?

– А чого... – іронічно сказав завуч, і голос його раптом затремтів. – Заворожи нам, бабо, послухаємо!

– Ти умреш через сім год... прямо в класі! А ти, – баба глянула на вчительку початкових класів, яка радила показати мене психіятрові, – на той год весною вийдеш заміж... чоловік буде пити і п’яний зарубає тебе сокирою!

Багрій смикнувся й підняв голову.

– А я... а я?! – безтямно поспитався він.

Баба обернулася до нього, і її очі зблиснули, мов дві жарини.

– А ти, убійнику, довго житимеш... та перед смертю живцем згниєш, утямив?

– ... хто навів чекістів на його слід?

Багрій коротко реготнув.

– Та на хріна воно тобі, товаряко? Хто не навів, то добре зробив... він же ж людей убивав, ти що!

– Яких людей?

– Тих, що за совєцьку власть стояли, колгоспний рух очолювали... комуністів!

– А хіба комуністи – це люди? – тихо поспитався Юр.

– Він товариша Білошкурського зарізав... уповноваженого райкому! Ех, який це був чоловік... – Багрій зітхнув. – Та що тобі розказувати... Простий був, людяний... а веселун! Шутками завжди сипав, прибаутками... Завжди з собою коров’ячу машкару возив. Ото як ідемо, бувало, хліб трусити, то він у сінях її надіне та тільки через поріг – і як зареве: «Му-у! му-у! Ваша мама прішла, молочка прінєсла!»

– Справді, веселун! – буркнув Юр.

– А той Петлюра й перестрів його в чистому полі! Товариш додому їхав, натомився... а він його зсадив із коня, поставив на коліна – та й каже: «їж партійний білет!»

– Звідки це відомо? – з цікавістю поспитав Юр.

Багрій сплюнув набік.

– Люди йшли з буряків, то бачили! Отак поздівався твій дід із чоловіка... Ще й потім зерна мертвому в горлянку напхав!

– До-обре зробив!..

– А що ж тут доброго... ти, товаряко? В товариша четверо дітей сиротами зосталися... один другого менші!

Юр зціпив щелепи.

– А в тих людей, котрих товариш прирік на голод у тридцять третьому, дітей не було? Пам’ятаєте, як вони у колгоспних яслах умирали весною? По п’ятеро, по десятеро душ за день – і їсти просили до самісінької смерти?!

– А ти що, на власні очі це бачив?! – крикнув Багрій, і шия його почервоніла. – Бачив, кажи?!

– Усіх вас треба було вбивати!.. Вішати треба було, розстрілювати... щоб і сліду не лишилося од вашої фашистської партії!

Старий зазіпав, хапаючи повітря.

– А, то ти вбить мене прийшов? На... вбивай, душогубе! – Він підсмикнув холоші, і Юр побачив жахливо роздуті ноги, з котрих текла сукровиця. – Я й так у бога смерти прошу кожнісінький день... до половини вже згнив, бачиш?!

– Та на хріна ти кому потрібен, старий собако! – втомлено сказав Юр. – Сам...

... лежало перед ним пологими сірими хвилями. Він крокував через поле, шурхаючи носаками своїх черевиків у ламкому почорнілому стерновищі; улоговина помалу переростала в схил, який закінчувався розмитим нерівним гребенем, і видно було, як там, попереду, гостро й чітко вирізняється на тлі вечірнього неба кущ сріблясто-сірого полину. Юр збавив ходу; все доокруж принишкло, як буває тільки перед заходом сонця, й лише його кроки тяжко й гучно шелепали в цьому безгомінні, осяяному кривавими відкидами овиду; аж ось він піднявся на узвишшя й, утомлено сівши на землю, обхопив руками коліна.

Хмари геть розійшлися, й під високим чистим вечірнім небом напрочуд ясно видніли білі квадратики хат, гребля і руде глинисько біля неї, а ще далі, за селом, – довгі стяги перелісків і дороги, що немов би закам’яніли серед чорних піль. Хвилини текли й текли, а він сидів, не рухаючись із місця, й дедалі більше почував, як у самісінькій глибині єства починає ворушитися невиразний подив. Його свідомість знову немов би розкололася: одна половина фіксувала цей круговид у найменших його деталях, а друга – відмовлялася вірити, що він таки нарешті повернувся додому і тепер бачить оце село, розкидане по обидва боки широчезної долини, і навіть дивиться на нього з того узвишшя, де завжди колись зупинявся, повертаючись зі школи. Він став дошукуватися причини цього відчуття і зненацька уторопав: увесь оцей світ із його небом, полями і долиною видавався містичним, а значить, несправжнім, неначе б його намалювала якась могутня рука, – врешті він сам був часткою цього світу й, оскільки та ж таки потуга наділила його здатністю мислити, то він усе не міг збагнути, яка ж його роль у цій світобудові і чому лінія його життя, склавшись у певний, суворо визначений згори малюнок, має обірватися отут, у цих краях, де він колись народився. Юр провів рукою по чолу; в сей мент щось неначе зрушилося в ньому – і він мовби уздрів себе крізь товщу літ, і задихнувся од тої повноти життя, що переповнювала колись його істоту, й до самісінької глибини душі вразило його, настільки гостро й екстатично сприймалося тоді оце небо, і вечір, і вся оця земля...

ГЛОСАРІЙ

 
Вечір червоний упав на покоси,
впав у яруги розлогі.
Сонце розхристане бродить і босе,
порох здійма на дорогах.
 
 
Звивисті балки, провалля та схили
мріють в багрянці води...
Чом же мені так несказанно милий
Тікич, спокійний завжди?
 
 
Ген у вечірніх потоках проміння
згадка бринить не одна.
З тихих глибин і старого каміння
вічність ізнов вирина...
 

Баба казала: коли починалося село, в нім жили одні козаки. Король подарував їм цю землю, щоб вони перекрили шлях татарським чамбулам, які переправлялися через Тікич. Аж за сто років у селі з’явилися ляхи, які принесли із собою панщину. І тоді знайшовся такий чоловік, який прозивався Залізняком, – він підняв людей і вирізав ляхів та уніятів у Жашкові, Лисянці, Черкасах та Умані. Отут, на цім полі, військо Залізняка зустріло конфедератів, які спалили сусіднє село, знищивши там геть усеньку людність...

 
Степ реве, гримлять пістолі,
шабельні удари —
гайдамаки на роздоллі
здибали гусарів.
Ой же ж дзвонять гострі шаблі
ще й земля куриться!
Гей не ’дного кров шляхтича
може тут пролиться.
Гей не ’дин орел козацький
в сиру землю ляже.
А тим часом Україна
«Бийте ляха!» – каже.
 

Надвечір загнали гайдамаки ляхів у глинисько і виполонили їх до однісінької душі. Кажуть, крови того дня пролилося стільки, що вода в Тікичі на десять верстов була червоною.

 
Добре бились гайдамаки,
шаблями кресали, —
ще до вечора поляки
трупом полягали!
Котить Тікич мутні хвилі,
мутні та криваві.
У воді тіла безсилі,
гайдамацька слава.
Не вода – лиш кров багряна
ляська протікає!
Будуть знати воріженьки,
як Вкраїну краять.
 

Навесні я бачив, як розорюють гайдамацькі могили. Коли плуг вивернув із ріллі кістки, трактористи заглушили техніку. Вони повилазили надвір, постояли коло тих кісток, про щось перемовляючись, а тоді підгилили череп із порожніми дірами очей – і, залізши в кабіни, заходилися орати далі...

 
Вічність поволі стихає в глибинах,
губляться згадки останні.
Знов я дивлюсь на ріку тихоплинну,
згадую Тайну прадавню...
 
 
Мулом занесло вже трупи шляхетські
і проростило бур’яном.
Трактор із гуркотом, з ревом дереться
ген сивочубим курганом.
 
 
– Що там таке?
– Та кістки перебиті!
– Викинь їх к бісу в калюжу!
Зяють козацькі могили розриті,
дизель регоче байдуже...
 
 
Тікичу мій! Хай вода каламутна —
доста ж напилася крови!
Хвилям твоїм і могилам забутим
це я присвячую «Слово...»
 

Здрастуй, Юру! На жаль, поему твою «Слово про червону ріку» ми надрукувати не можемо. Що ж до її художньої вартості, то це окрема і дуже довга розмова. Як будеш у райцентрі, заходь якось до редакції – поговоримо про твої поезії, про навчання і плани на майбутнє.

Заступник редактора Чумак

... миршавий чоловічок, який щось черкав авторучкою в машинописному тексті.

– Он ти який... – сказав він, мимохідь глянувши на мене крізь окуляри. – Присядь, голубе!..

Я зняв шапку й, умостившись на стільці, поклав її на коліна. Редакція містилася в звичайнісінькій сільській хаті, й видно було, як за вікном туди-сюди ходять люди.

– Я приніс іще віршів, – несміло сказав я, – і...

Чумак нарешті відірвався од машинопису й узяв цигарку, яка диміла в попільничці.

– Віршів, значить... – повторив він, видихнувши цілу хмару диму. – Послухай, а як це ти написав отаку поему?

– Що? – витріщивсь я на нього.

Він знову пахнув цигаркою, над чимось, вочевидь, міркуючи.

– Мабуть, я неточно сформулював запитання... – озвавсь він по хвилі. – Що, власне, спонукало тебе взятись за оці теми – козацтво, минуле України... га?

– Ну, – почав я, бгаючи в руках шапку, – це саме... як його... ну, старі люде казали, що біля нашого села гайдамаки... ну, вони побили багацько ляхів! Ще як була Коліївщина. Бо ляхи усіх людей хтіли навернути в унію. А прийшли Залізняк із Гонтою і вирізали ту ляхву до ноги. Впень витяли їх, гадів...

– А ти читав що-небудь із сучасної української поезії? – раптом перебив мене Чумак.

– Цього... – я подумав. – Ну, Шевченка... й Франка!

Він посміхнувся.

– А ще?

– Ну... оце нещодавно я прочитав поему «Орлеанська діва». Вольтер її написав.

– Вольтер, чи що?

– Еге!

– Й тобі сподобалося?

– Ще й як!

Він раптом зареготавсь, аж шибки в кабінеті задзвеніли.

– Ти вибач, – сказав він, утираючи сльози, – але ця поема... цей твір настільки непридатний, щоб саме із нього починати знайомство з поезією, що...

– Тю! – здивовано вигукнув я. – А мені воно так понравилося... Особливо про те, як... – я подумав і на весь голос зацитував: – «Палко обіймав дебелі стегна войовниці молодої»... А ще там був осел, який теж... силенна поема, одне слово!

Чумак покрутив головою.

– Гаразд, не будемо про це... Ну, а про таких українських поетів, як Драч, Вінграновський, Симоненко, ти чув?

Я старанно подумав.

– Це той... як на нього... Костянтин Симоненко, еге?

Він зітхнув.

– Тут, – сказав він, висовуючи шухляду, – я приготував тобі кілька збірочок... Прочитай уважно, добре? Цих авторів не можна не знати, надто ж якщо ти сам пишеш вірші. Це – краса і гордість нашої літератури! І приїжджай на засідання літературної студії – ми збираємо її через два тижні. О, – похопився він, – ану покажи, то ти там притяг?

Я добув із-за пазухи грубого зошита.

– Це моя творчість за останні два роки! – значуще сказав я. – Тут багацько віршів. Не всі вони мені подобаються, бо це пройдений на сьогодні етап, але...

– Воно й видно, що багацько!.. – пробурмотів Чумак, гортаючи зошита. – О, тут і про кохання є... «Купальська ніч», ти диви! А загалом, які теми тебе приваблюють?

– Ну... про любов! – нерішуче сказав я. – Про звірів іще...

– Як-як?..

– Ну, це... ну, в мене є така поема... Коротше, люде полювали на вовка, й коли вони хтіли взять його живцем, то він плигнув у яр і вбився. Щоб у неволю не потрапити, розумієте?

– Гм!.. – буркнув Чумак. – Ну, а про партію ти пишеш, про комсомол?

Я нагнув голову.

– Та... нащо воно мені! Про них і так оно понаписували... та ще й напам’ять учити заставляють! Учиш, учиш, аж сорочка мокра...

Він постукав пальцями по столу.

– З тобою все зрозуміло... Одне слово, прочитай ці книжки, чув? Поговоримо потім... а зараз забирайся, бо ми здаємо номер!

Я надів шапку й почвалав до дверей.

– Ага, – згадав я, уже взявшись за клямку, – а що ж із моєю поемою?

– Потім, потім! – відмахнувся він. – Про неї треба говорити окремо...

– Ну, а вам вона як?..

Чумак подивився не мене.

– Якщо чесно, то – він раптом посміхнувся, – силенна поема! Однак...

... темно, хоч в око стрель. Шубовскаючи на безбач у плиткій воді, він перебрів річку і, нарешті діставшись берега, утямив, що таки обрав правильні орієнтири – ось перед ним лежить город, а трохи вище, під кручею, бовваніє криничка з дерев’яними цямринами й від неї біжить ледве помітний прослідок, який щезає в темних бур’янах. Поночі вся ця місцина виглядала непривітною і ворожою, тож піднімаючись нагору, він мимоволі насторожився, неначе там, біля обійстя, на нього могла чигати якась небезпека; це відчуття зростало, поки він із тріском чвалав крізь густе височенне хабуззя, в якому й стежки не було знати, й лише тоді, коли перед ним постало дворисько з темною плямою згарища, він відітхнув з полегшею і, підійшовши до хати, спинився перед порогом.

Допіру стихли звуки його кроків, як на нього знову навалилася непроглядна темрява, в котрій ледве чутно було далеке лолотіння води в берегах; трохи постоявши, він узявся було за клямку й торгнув дверми, – аж у вічі йому кинувся замок, і він раптом збагнув, що свідомість знову зіграла з ним один зі своїх злих жартів: піднімаючись городом, він почувався так, наче ніколи в житті не покидав цього двориська, і геть забувся, що люди на кутку вимерли до одної душі й у хаті на нього ніхто не чекає. Він пошукав у кишені й, брязкаючи ключами, почав одмикати замок. Двері поволі відчинилися, загримівши численними клямками і защіпками, які теліпалися з того боку; він ступив у сіни, помацки пройшов передпокій і, опинившись у світлиці, натиснув вимикача.

Сліпуче сяєво різонуло увіччю, ніби вогонь. Він мимохіть одступився на крок, затуляючись долонею, а тоді обережно розплющив повіки – і вздрів тісну світлицю з білими-білими стінами... Це був покій, у якому він із самого малку знав кожен цвях і кожну шпарину; значить, він повернувся додому; але чому ж такий безрух панує в цій хаті, де колись і двом не ставало місця, щоб розвернутися? Він прислухався; ні в передпокої, ні в сінях ніщо й не зворухнулося, й лише серце калатало й калатало, шумуючи у вухах натужною пульсацією крови. Свідомість його знову попливла, розмиваючи відчуття реального часу; рухаючись мов сліпий, він ступнув кілька кроків уперед – і знову зупинився, не в змозі утямити, де ж він таки перебуває, і...

ГЛОСАРІЙ. ...нездорові тенденції, що спостерігаються в творчому доробку цілого ряду авторів. Поряд із формалістичними пошуками, де виразно проступають намагання реалізувати горезвісний принцип «мистецтво для мистецтва», у їхніх творах отруйним цвітом розпускаються мотиви, які відгонять націоналістичним душком. Оспівування патріархального села з його тинами і колодязними журавлями, хворобливе любування епохою козаччини, культ якоїсь абстрактної батьківщини, яка протиставляється нашій соціалістичній Вітчизні, – усе це дозволяє зробити висновок, що дані автори все глибше й глибше грузнуть в болоті українського буржуазного націоналізму. Збочивши із магістральних шляхів нашого сьогодення, вони забули про народ, котрий чекає від них ідейно виважених, по-корчагінському бойових творів, покликаних відстоювати комуністичні ідеали. В обстановці напруженої ідеологічної боротьби така література об’єктивно ллє воду на млин наших ворогів, зокрема на млин міжнародного імперіалізму, який веде проти нас війну, використовуючи цілий арсенал хитромудрих засобів. Цей підступний, хитрий і, не побоюся цього слова, розумний ворог передовсім намагається заволодіти умами молодого покоління, й тут у пригоді йому стає писанина авторів, які збилися на манівці формалізму й націоналістичної маячні. Не допустимо цього, товариші! Партія довірила нам найвідповідальнішу ділянку роботи...

... якісь дві тітки пенсійного віку, кількоро школярок з круглими лякливими очима і... Стоян, мій однокласник!

– А тебе як сюди занесло? – умостившись біля нього, пошепки запитав я.

Він витримав солідну паузу, як завжди це робив, одкриваючи комсомольські збори.

– У мене – вірші! – вагомо сказав він. І скоса глянув на мене. – А ти?..

Я знизав плечима.

– Те ж саме... Хто керує студією, не знаєш?

– Поліщук.

– Хто це?

– Прозаїк, живе в нашому райцентрі... А ось і він!

До кімнати увійшов Чумак, а за ним – високий лисий чолов’яга з квадратним обличчям.

– Щось небагато нас... – констатував Чумак, окинувши оком зібрання.

– Зате дівчата які! Ех, був би я молодшим... – Поліщук прицмокнув товстими, мов п’явки, губами й зітхнув. Тоді потяг до себе стільця й, сівши за столом, напустив на своє лице поважного виразу. – Сьогодні на засіданні літературної студії «Вітрило» присутні двоє поетів, причому, як виявилося, обоє вони з одного села і навіть навчаються в одному класі! Як бачите, наша земля щедро вродила талантами, хоч переважно це поетичні обдаровання... а шкода! Красне письменство потребує приходу молодих енергійних прозаїків, які відобразили б у своїх творах всю велич нашої епохи... – Він помовчав. – Гадаю, першим сьогодні ми заслухаємо учня десятого класу...

– Юра! – півголосом сказав Чумак, щось пишучи у блокноті.

– От учень десятого класу Юр зараз і прочитає свій поетичний опус, – а ми послухаємо, що він там понаписував...

Я розгорнув зошита й відкашлявся.

– Ну, – почав я, – передовсім до цієї поеми треба дати деякі пояснення, бо написана вона... ну, це... коротше, на основі...

– Ти тут нам баки не забивай! – відкопиливши нижню губу, перебив мене Поліщук. – Нам ці всі пояснення до лампочки... якщо твір лягає на душу, значить, це поезія, не лягає – що ж, звиняй-подвинься...

– Ну, гаразд... «Слово про червону ріку!» – врочисто виголосив я.

Допіру пролунали перші рядки, як десь у глибині свідомости почала зароджуватися недобра підозра; я читав цю поему й дедалі більше розумів, що це чисте безглуздя – виносити на суд геть незнайомих людей оте велике осяяння, котрого ти зазнав, усією душею доторкнувшись до минулого своєї землі. Остатню фразу я пробурмотів уже й геть мляво та неохоче; а потім закрив зошита й відкинувся на спинку стільця, намагаючись ні з ким не стрічатися поглядом.

– Хтось хоче висловитися? – нарешті запитав Поліщук.

Всі мовчали.

– От я не зовсім поняла... – нарешті озвалася товста тітка в окулярах. Тоді обернулася до мене. – До чого ті гайдамаки? До чого зараз та Коліївщина? Для чого розпалювати ворожнечу... ти, писако?

– Яку?! – витріщивсь я на неї.

Вона ображено стисла губи.

– Я – з польського роду! З ляхів, як ти оце пишеш... Значить, мене треба вбивати? Різати треба, еге?

– Цікава, цікава думка... – схвально кивнув Поліщук. – В кого ще є міркування з приводу цієї... гм... поеми? Немає? А тепер дамо слово самому авторові... – Поліщук з цікавістю подивився на мене. – Для чого ти написав оцю поему?

Я нагнув голову.

– Ну, це ж на основі реальних подій... Коло нашого села гайдамаки в Коліївщину розбили ляхів, і од того річка стала зватися Красницею, а село...

– Та я ж не про те, дядьку! Розумієш, ти обрав дуже... як би це висловитися... неактуальну тему! Всі наші студійці як пишуть вірші, то або про БАМ – або ж про кохання... більше ні про що! – Він зміряв мене оцінюючим поглядом. – Ти вже закохувався в кого-небудь?

– Уявіть собі, що ні! – сердито буркнув я.

– Треба буде познайомити тебе з якоюсь!.. Крім того, – він споважнів, – у твоїй поемі часто повторюється слово Україна... воно наче й нічого, але... – він скривився, – ...усе це відгонить чимсь не нашим, не радянським... розумієш?

– Любити свою землю – це не злочин! – відрубав я.

Чумак підняв голову, і я побачив, як гостро зблиснули його очі за шкельцями окулярів.

– Та хто ж каже, що це злочин! – вигукнув Поліщук, піднявши обидві руки. – Ні, це дуже добре, що ти так любиш рідне село... а от увагу на цьому акцентувати не слід! Не варто, розумієш? Бо в поєднанні з отими тракторами, які розорюють у тебе козацьку могилу, все це звучить досить підозріло!..

– Виходить, за вірші ще й по шиї можна заробити! – прошепотіла якась зі школярок своїй подрузі.

– Моя тобі дружня порада: пиши про любов! Он твій однокласник, – він кивнув на Стояна, – оспівує своє перше кохання. Це чисте романтичне почуття, там усе ясно – що, куди, як... Ми даємо його добірку в наступному номері газети. Будеш так писати, надрукуємо і тебе... второпав?

Я підвівся і, взявши зошита під пахву, вийшов із-за столу.

– Я так бачу, мені тут немає чого робити! – й уже в дверях обернувся: – Я сам знаю, про що мені писать... зрозуміло вам?

У середмісті мене здогнав Чумак.

– Ти куди?

– Додому! – буркнув я сердито.

– То не спіши... давай пройдемося!

Була рання весна, й по тротуарах бігли струмочки талої води. Містечко лежало на пагорбах, і з середмістя видно було греблю, ставок і сірі крижини, які пливли по річці.

– Образився?

– А чого він! – я люто засопів. – Причепився, мов п’яний до радіва... заграй та заграй! Так і стовпові можне закинути, що в нього не ті акценти...

– Ти сам винен! – повчально сказав Чумак. – Не треба було читати цю річ незнайомим людям.

– Так це що ж виходить, – обернувсь я до нього, – й у Шевченка не такі теми, як їм хочеться? Він теж не повинен був акцентувати увагу на героїчному минулому?!

– Вони вважають, що так...

– Хто?

– А такі от... – зітхнув Чумак. Тоді подивився на мене. – Прочитав збірки?

– Авжеж!

– Сподобалося?

– Не те слово! Знаєте... – я затнувся, – ...я навіть не уявляв, що так можна писати! Переді мною наче горизонти відкрилися після цих віршів!

– А що тобі сподобалося найдужче?

– Вірші Василя Симоненка! От тільки я не втямив – ув одному місці якісь крапки... це пропущено, чи як?

Чумак загадково посміхнувся.

– Редактор вилучив половину строфи... але позначив цю купюру пунктиром!

– А навіщо він її вилучив?

– Бо там ішлося про Україну!