Текст книги "Після дощу"

Автор книги: К’яра Меццалама

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 14 страниц)

Ґвідо обернувся до неї і глянув співчутливо.

– Мені подобається розмовляти з тобою, – промовив, вмикаючи двигун, – і я кажу тільки частину правди.

Машина повільно викотилася на дорогу.

– А тепер настав час рятувати світ! – продовжив зі сміхом. – Треба ввімкнути музику!

– Я готова, і ще одне: я терпіти не можу слово «споживач».

21

На галявині стояла дерев’яна хатина, побудована у японському стилі, а поряд – дерево ґінкго з пожовклим від осені листям, що робило його схожим на золоту хмаринку. На якусь мить Гектор навіть подумав, чи йому все це не привиділося.

– Зніміть черевики й мокрий одяг! – наказала Іроко.

За хвилину вона вже повернулася з чистим одягом: штаньми з м’якої бавовни і білою футболкою, що пахла мускусом. У Гектора був час роззирнутися. Йому здавалося, ніби він раптом опинився в одному з тих манґа[13]13
  Манґа – комікси, створені в Японії або японською мовою.


[Закрыть], якими зачитувався у дитинстві, перш ніж заснути, або в одному з фільмів, що так подобалися Елені, де ніколи й нічого не відбувається, однак наприкінці фільму сидиш зі сльозами на очах, сам не знаючи чому. В хатині було тепло, але не жарко, гладенькі дерев’яні дошки підлоги приємно гріли ноги. Через великі вікна було добре видно ліс – так, ніби між житлом і довкіллям не існувало ніяких перепон. Іроко поставила гріти воду на чай. Чайник засвистів через пару хвилин.

– Дивно, адже струм вибило повсюди, – здивувався Гектор.

– А в мене сонячні батареї на даху; зважаючи на сонце й спеку останніх місяців, у мене тепер запас на цілу зиму, адже я придбала два неймовірно ефективних акумулятори, що коштували не так уже й багато. А отам, унизу, – не знаю, чи ви помітили, – я встановила вітряк із вітрогенератором.

Гектор перевдягнувся у невеликій кімнатці, де побачив татамі. Йому кортіло ненадовго влягтися на білі простирадла й забути про все. Перед очима постійно стояв образ Джованні з собачам на руках. Він відчував провину за те, що покинув їх, повівся як справжній боягуз, і від тієї думки йому не було спокою. Якщо з ними щось станеться, як він зможе це собі пробачити?! Як пояснить Елені?

Він повернувся на кухню, де на нього вже чекав кухоль із гарячим зеленим чаєм, що пахнув луговими травами. Іроко ввімкнула газовий камін, від якого відразу потягнуло приємним теплом. Поступово, тоді як його тіло відновлювало звичну рівновагу, тривога в душі наростала. Іроко запросила його сісти в крісло. Поряд із кухнею розташовувалася світлиця, де він помітив кілька накритих для вечері столів. Це мало нагадувало ресторан; здавалося, ніби господиня чекала на гостей і скористалася тим, що було у її розпорядженні: всі стільці відрізнялися одне від одного, так само, як і столи, скатертини, тарілки, келихи. Як результат, у світлиці панував веселий бедлам, що так різав око в порівнянні з суворим порядком інших кімнат. Гектор нарахував п’ятнадцять місць за столами.

– Розслабте зморшки на лобі, прошу вас, – сказала Іроко, сьорбаючи чай зі своєї чашки, – вам дуже поталанило, адже ваші діти зараз із найнадійнішою особою з усіх, кого я знаю. Так само, як і ваша дружина і ви самі.

– Не розумію, – пробурмотів Гектор. – Звідки вам знати?

– Схоже, останнім часом трапилося багато такого, чого ви взагалі не зрозуміли, – відповіла Іроко. Рудий кіт, що вигулькнув невідомо звідки, потерся об її ноги.

Поведінка жінки почала дратувати Гектора: ти бачиш, яка ворожка знайшлася! Що вона могла знати про нього, як насмілилася віщати тут, перед ним, свої інсинуації?! Однак жінка перебила його ще до того, як він устиг висловити своє збентеження.

– Послухайте мене. Як я вам уже сказала, у цю мить ви не можете зробити нічого корисного. Те, що мало статися, вже сталося. Ми за крок від катастрофи, – тут я не можу з вами сперечатись, – однак у цей час мужність полягає в тому, щоб визнати факт катастрофи і уважно спостерігати за всім, що відбувається навколо. Ми втратили здатність спостерігати, не вміємо більше ні розуміти, ані уявляти. Ось у чому полягає трагедія наших днів. Зауважувати межі – те, що донині не викликало ані найменшої цікавості. Наприклад, у цю хвилину перестаньте думати про своїх дітей та дружину і зосередьтеся на теплі власних рук, яке передається від гарячої порцеляни, куди налито ваш чай.

***

Гекторові довелося кілька разів глибоко вдихнути й видихнути, щоб стриматися, щоб не скочити на ноги, не втекти звідси світ за очі, не бігти під проливним дощем, викрикуючи імена своїх дітей, своєї дружини, не вчинити будь-якого безглуздя, щоб їх розшукати, замість того, щоб сидіти, як оце зараз, непорушно і відчувати тепло чашки з чаєм у руках, тоді як якась японка намагається втирати йому в вуха дешеві прописні дзен-істини. Йому здалося, що він божеволіє. Однак щось його утримувало. То що насправді тримав він у себе в руках?

– Така тонка порцеляна, – промовила Іроко, попиваючи чай, – а зберігає тепло. Ви пам’ятаєте, що сталося одинадцятого березня 2011 року?

Голос Іроко долинав до нього здалеку, як через вату. У ньому звучав гнів, якого раніше він від неї не чув. Одинадцятого березня? Він довго думав, аж поки не пов’язав дату з батьківщиною жінки. Так, тепер він добре пригадував той день. Він тоді тільки-но приїхав до офісу, як почув у новинах: землетрус, потім цунамі і вибух на атомній електростанції. Славнозвісна японська ефективність, що не встояла перед могутньою силою природи, десятки кілометрів зруйнованої берегової лінії, величезна територія, заражена радіацією. Новини поступали безладно, неясною залишалася природа катастрофи. Чому атомну електростанцію побудували на березі моря? Чому ніхто не подумав, до яких наслідків це може призвести? Чи, можливо, ризик здавався таким малоймовірним, що його навіть не взяли до уваги? Ота форма пихатості людської раси, що призводить до сліпоти, Гекторові була добре відома: ми – хазяї світу, володарі природи.

– Я тоді мешкала в Наміє, невеличкому приморському містечку. Так вирішив мій чоловік, щоб ми перебралися ближче до його літніх батьків. Мені таке не дуже подобалося, адже мене непокоїло, що ми мали жити поряд із атомною електростанцією. А він з мене кепкував. «Ну, що такого може трапитися? – казав. – Ти начиталася забагато книжок про Другу світову війну». Він мав рацію, мене справді дуже цікавить той історичний період, коли людство наблизилося, як ніколи раніше, до свого кінця. Було сорок шість хвилин на третю дня. Я сиділа вдома, вчила італійську, – дієслова в умовному способі, – аж тут почало трусити. Для мене це було вже не вперше, однак коли подали сигнал тривоги цунамі з наказом термінової евакуації, я відразу подумала про електростанцію. Мене паралізувало від страху.

Іроко дивилася прямо перед собою в порожнечу, поки розповідала; її пальці стискали чашку з чаєм, ніби хотіли її розчавити.

– Все навколо втратило сенс, не було ніякого надійного сховища, навіть думка про чоловіка не допомагала мені вийти із заціпеніння. Я почувалася мертвою, разом з усім, що мене оточувало. Думала про тварин, про річки, дерева, – все зникло б навіки, через повільне і неухильне зараження всіх форм життя, до якого б призвела поява найрізноманітніших чудовиськ. Я не помилялася: система охолодження вийшла з ладу, а вже через кілька годин вибухнув перший реактор. І то був лише початок катастрофи, яка триває й досі. Кохічі, мій чоловік, підхопив мене, як клунок, перекинув через плече і поніс до машини. Ми заїхали по його батьків і подалися з міста, перш ніж інші мешканці вчинили так само, потрапивши на кілька годин у затори на дорогах посеред спричинених землетрусом руїн. Можна втікати від вогню або від урагану, можна втікати від землетрусу, якщо тобі поталанило не опинитися під завалами, але від радіоактивної хмари не втечеш. Префектура Фукусіма була однією із сільськогосподарських територій-годувальниць Японії; там вирощували фрукти й овочі за традиційними технологіями, що передавалися з покоління в покоління. Сьогодні ту заражену землю у жалобних чорних мішках накидано у здоровенні купи – гектари й гектари чорних мішків, набитих отрутою. Сотні років на тій землі не зможе вирости нічого їстівного. Природа поступово повертає собі евакуйовані території, однак рівні радіоактивності такі високі, що ні людина, ні тварина там не зможуть жити. Можливо, колись рослини повернуть до життя той колись квітучий край, але для цього знадобиться так багато часу, що навіть уявити собі важко. Ми здатні за лічені секунди зруйнувати те, що природа терпляче створювала тисячоліттями. Щось не так із нашою цивілізацією, ви не думаєте?

Гекторові здалося, ніби він відчув тепло, про яке говорила Іроко. Тепло від дотику рук до порцеляни.

– Моя реакція на ситуацію була такою, як оце у вас, – продовжувала Іроко, – спершу мене охопила паніка. Я хотіла залишитися, щоб допомагати тим, хто втратив усе, і чекати, коли захворію на рак. Принаймні так від мене була б якась користь. Таке ставлення до катастрофи можна виправдати, але воно тепер уже недостатнє. Слід навчитися дивитись уперед. Нас прийняла до себе родина двоюрідного брата на півдні країни, неподалік від Осаки. У нас не залишилося нічого, ні житла, ні роботи: архітектурна студія, з якою я співпрацювала, збанкрутувала, ресторан, де працював мій чоловік, зачинився. У нас не вистачало духу завести дітей, а тому й наші плани створити велику й міцну родину теж зазнали поразки. Кілька місяців потому померла мати Кохічі; казала, що не може жити вдалині від рідного краю, від землі, яку вони з чоловіком обробляли десятки років. Коли ми розповідали, звідки втекли, люди поглядали на нас скоса, боялися заразитись від нас радіацією, вважали, що ми розносимо заразу, тримали нас на відстані, нам не вдавалося інтегруватись у громаду. Я ніяк не могла викинути з голови евакуйованих – тих, хто, як ми самі, втратив усе майно, а насамперед – гідність і право жити своїм життям. Таке вже було після війни: тих, хто пережив Хіросіму й Нагасакі, – у нас їх називали hibakusha, – зганяли у гетто, тому що боялися їх. Багато хто накладав на себе руки, не витримавши пережитого суспільного тиску. Ніби то ми, жертви, якимось чином несемо відповідальність за катастрофу. Я знаю, що тобі це здається безглуздим, однак такий традиційний устрій у нас в Японії. Народ хоче лише забути те, що сталося, уряд і компанія, якій належала атомна станція, зробили все можливе, щоб зам’яти справу.

– Не думаю, що так роблять тільки в Японії, на жаль, – сказав Гектор. – Досить згадати, як поводяться в Італії з іммігрантами-біженцями, які пристають до наших берегів. Вибачте, що запитую: а де зараз ваш чоловік?

– Це довга історія. Гадаю, зараз він у Парижі, куди його запросили прочитати лекцію в бізнес-інкубаторі для тих підприємців-початківців, які хочуть відкрити власну справу, а потім приготувати вечерю разом з іншим відомим шеф-кухарем із Бразилії – не пригадую його ім’я... Не дивіться на мене так, я ж вам сказала, що історія ще не завершилася. Шість дерев ґінкго вижили після атомного вибуху і ростуть ще й досі. Коли я вперше приїхала сюди й побачила оце дерево, що чекало на мене, то вирішила: я мушу оселитися тут.

Гектор озирнувся довкола. Почув, як дощ тарабанить по даху, і ніби прокинувся від сну. Спробував знову зосередитися на кухлику з чаєм, на своїх руках, на порцеляні, на теплі. У цій жінці було щось незвичайне, якесь внутрішнє світло. Він подумав, що Елені вона б сподобалася. Звідси, з цієї оточеної лісом галявини, світ здавався далеким неконтрольованим хаосом. І в цю мить задзвонив телефон Іроко.

22

У долині панував цілковитий хаос: річки розлилися і вийшли з берегів, на дорогах затори через покинуті машини, автівки з людьми, які боялися вийти назовні.

– Ми їх нізащо не знайдемо, – стривожено промовила Елена.

– А от я сумніваюся, що зможу перевезти трюфелі на той берег. Долину навпіл розділяє річка. Тут навіть моєму коникові-позашляховику доведеться змиритися. Хтозна, можемо спробувати далі на півночі, однак доведеться набратися терпіння: дорогу, що пролягає вздовж берега, затопило, а швидкісну трасу закрили. Знайдуться такі, хто товктиметься тут цілий день.

– І де вони ночуватимуть, як на тебе? – запитала Елена.

– Сподіваюся, десь у безпечному місці.

– Нам треба розшукати моїх якомога швидше.

– Так, я знаю. Дай мені подумати.

Пожежники намагалися звести мобільну переправу, дорогу біля річки перекрили старими бар’єрами. Поліція умовляла людей повернутися, однак здавалося, ніби ніхто не знає до пуття, куди їхати й що робити. Три стареньких пароплави в зоні інтерпорту нагадували білі прапори, які просили пощади.

– Так мало треба, щоб посіяти бедлам. Хтозна, чому ми ніколи не думаємо про це, поки все йде правильно, – зітхнула Елена.

– А якщо саме так, як оце зараз, і є «правильно»? Прийняти хаос, звикнути до факту, що ми не в змозі нічого контролювати, і коли хочемо й надалі жити на цій землі, мусимо призвичаїтися до чогось іншого? Маємо стати гнучкішими, ніж раніше, знову почати озиратися навколо себе; зрештою, людство завжди так поводилося. Це тільки протягом кількох останніх десятиріч ми переконали себе в тому, що все навколо повинно пристосовуватися під нас. Однак це хибна думка.

– На себе мені начхати. А от що буде з тими, хто прийде після? Що буде з моїми дітьми?

– Годі філософії. Я зателефоную Іроко, а потім вирішимо, що робити.

Перекинувшись кількома фразами з жінкою по телефону, Ґвідо звернувся до Елени:

– Хочеш поговорити зі своїм чоловіком?

Елена вирячилася на нього, не розуміючи.

– Він – там, у неї. Я ж казав, що з ним усе добре. А твої діти у норвежця, – отже, за них тобі теж можна не хвилюватися.

Елена і надалі нічого не розуміла. Ґвідо передав їй мобільний, і Гектор розповів їй про аварію, про зустріч із норвежцем, про Іроко, яка забрала його до себе. Вони разом поїдуть по дітей, не слід хвилюватися, їй можна спокійно повертатись до Червоного Бука, а вони згодом до неї якось доберуться.

Елена відчула полегшення, однак разом із тим слухала Гектора якось відсторонено, ніби він перебував за тисячі світлових літ від неї. Тепер, коли вона почувалася у безпеці, їй здавалося, що її діти десь далеко-далеко, ніби частина її самої відірвалася від тіла, таке з нею трапилося вперше. Відтоді, як діти народилися, вона не могла думати про себе окремо від них, сприймаючи їх невіддільною часткою себе, а тому їм усім трьом треба було виживати разом. Коли вона була поруч із Сюзанною і Джованні, почувалася спокійно; їй подобалося проводити час із ними, хоча буденність іноді навалювалася на неї своєю одноманітністю і повторюваністю: куховарити, проводити до школи й дитсадка, вислуховувати, дорікати, а ще – купати, перевдягати, витирати, колисати, присипляти, читати, годувати... – ціла низка дієслів, щоб відтворити нескінченний перелік первинних обов’язків, монотонний опис буденного життя, яке давало змогу її дітлахам рости здоровими, захищеними, вільними, спокійними. Елена подумала, скільки треба зусиль, скільки рішучості, самопожертви і відданості – так, відданості! – ось правильне слово! Подумала, чи навчила їх бути ще й гнучкими та здатними до адаптації, як радив Ґвідо, адже правильне виховання на початку життя, можливо, дозволило б їм краще зжитися із неуникним безладом існування. Хтозна. Думка, що вони там зараз самі з якимось незнайомцем, до того ж у такій критичній ситуації, її навіть тішила: все одно їм доведеться навчитися дбати про себе.

– Я пропоную повернутися, – сказав Ґвідо, – все одно тут ми мало що можемо вдіяти.

– Проведи мене до машини, – сухо попросила Елена. Серцебиття посилене, важко ковтати. Очевидні ознаки страху. «Я – доросла, одружена жінка з двома дітьми», – подумала, нервово покручуючи на пальці обручку.

Ґвідо увімкнув радіо. Ситуація у центральній частині Італії, зокрема в Римі, була катастрофічною: вири проковтнули цілі палаци; ґрунт несподівано став нетривким, просоченим водою, гнилим; цілі квартали затопило, жителі розбігалися у паніці... важко було навіть уявити, що там відбувалося. А дощ і не думав ущухати. Папу Римського попри його бажання евакуювали на гелікоптері, – так повідомив журналіст. Політики мовчали, як води в рот понабирали. Схили пагорбу Янікул[14]14
  Янікул (італ. Gianicolo) – пагорб у Римі на західному березі Тибру (район Транстевере). Названий на честь бога Януса (дволикого бога входів та виходів) і легендарного царя Лація, що жив, за переказами, на цьому місці.


[Закрыть] поблизу Ботанічного саду посунулися, перетворивши його на суміш води та мулу, що потягла з собою дерева, теплиці, огорожі. У тій чарівній, покритій зеленню частині міста минула майже вся юність Елени. Вона любила там гуляти, читати, відновлювати душевну рівновагу, коли сумувала. Ходила туди навесні, коли розпускалися бруньки на деревах, а паморочливий запах троянд огортав усе навколо. Їй подобалася теплиця з сукулентами – рослинами, що мають спеціальні тканини для запасання води, здатними вижити у найнесприятливіших кліматичних умовах і захищеними від зовнішньої агресії колючками й товстою шкіркою. Шари життя, що накопичуються, колючка за колючкою, біль за болем. Вона ледве стримувала сльози, думаючи про весь той жах, про руйнування. Рим, такий вразливий, зруйнований, узурпований, завалений мулом, залитий водою. Той самий Тибр, що бурхливими водами протікав у неї перед очима, зовсім розходився. Та разом із болем Елена відчувала злість на людство через його впертість, бо воно не бажало нічого бачити й чути. Чому? Адже сигнали були такими сильними, що ними не можна було знехтувати.

Ґвідо розвернув машину і взяв напрямок на Пенну.

– Знаю, все, що відбувається, – це справді страшно, однак мені не вдається бути цілковитим песимістом. Подумай лишень, що трапилося з твоєю родиною, – сказав він. – Кожному з нас хтось допоміг, і що дивно – всі ті, хто вам допомагав, знайомі між собою. Таке враження, ніби якимось загадковим, без нашої безпосередньої волі, природним чином між нами виникла тут, у долині, єдина мережа, а в центрі цієї мережі – Тибр, що тече до Орте. Зовсім різні особи, не пов’язані між собою, однак мають щось спільне. Хіба тобі це не здається неймовірним?

Елена про це не замислювалася, але зрештою – так, мусила визнати: справді неймовірно.

– Ми ще й досі розділені, однак я відчуваю, як між нами виникають невидимі зв’язки, нові стосунки, і коли ми знайдемо в собі сили, щоб знову об’єднатися... не знаю, здається, йдеться про рух спротиву. Досі ми залишалися у підпіллі, але зараз ситуація критична, а тому доводиться об’єднатись і вийти зі схованок, щоб нарешті познайомитися.

– Схоже на діалог із фантастично-наукового фільму... або з військового, – задумливо відповіла Елена, – але я розумію, про що ти. Я вже кілька років так почуваюся – не такою, як усі, неправильною, ніби мій кривокосий погляд бачить те, чого інші не помічають. І те, що бачу, наганяє на мене тривогу. Я знайшла собі схованку в книжках, але ніколи не знайшла в собі мужності, щоб вийти з ізоляції. Забагато в мені страху, а можливо, сором’язливості, браку мужності.

– Як на мене, оте, що бачить твій, як ти кажеш, «кривокосий» погляд, настільки незбагненне, що призводить до паралізуючої дії. Що можу зробити я, що можеш зробити ти? Перекладачка і збирач трюфелів, які хочуть врятувати світ, – це ж смішно, однак...

– Подумай-но, якщо сонце вже більше ніколи не зійде над небокраєм, якщо нам віднині доведеться назавжди жити у світі, де без упину йде дощ, як оце зараз. Я, наприклад, більше не можу терпіти оцю зливу й сірість навколо.

– У мене було таке минулого літа. Я щодня молився, щоб побачити принаймні одну-єдину хмаринку на горизонті. Думав про пересохлі криниці, про дерева й тварин, що потерпали від спраги. Думав про нас, про те, що доведеться шикуватись у чергу, щоб набрати питної води, або про її надлишок, як оце зараз. Знадобиться докласти чимало зусиль, щоб виправити все понівечене. Подумай про ліси. В Італії лісові площі збільшуються через те, що малі села зникають, особливо у внутрішніх районах Центральних Апеннін. Однак ці райони характеризуються мінімумом біосфери, що спричинить ріст популяцій вовків, диких кабанів, а це призведе до виникнення недружніх для людини екосистем. Звісно, природа відвойовує свій простір, але яким він буде? Мені смішно від тих, хто каже «повернімося до природи»! Для мене такі заклики не мають сенсу.

– Можеш увімкнути музику? Бо на мене це все навіює журбу...

Ґвідо глянув їй у очі, і від того погляду вона затремтіла. Поки розмовляли, Елена навіть не помітила, як вони проминули те місце, де вона залишила свою автівку, і тепер піднімалися схилом у напрямку до Амелії.

– Зараз ти поїдеш до мене, – сказав їй Ґвідо.