412 000 произведений, 108 200 авторов.

Электронная библиотека книг » К’яра Меццалама » Після дощу » Текст книги (страница 5)
Після дощу
  • Текст добавлен: 26 июня 2025, 00:13

Текст книги "Після дощу"


Автор книги: К’яра Меццалама



сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 14 страниц)

12

Елена протерла очі й ніс рукавом сорочки, бо боялася відірвати руки від керма або зупинитися. Їй кортіло зателефонувати Гекторові, однак вона не знала, як це зробити. «Зосередься на дорозі, – наказала вона сама собі, – постарайся доїхати до місця призначення. А як щодо нашого подружжя, яке у нас місце призначення? Як могли ми настільки загубитися і віддалитися одне від одного, що моє місце зайняла інша?»


**

Нарешті Елена доїхала до розвилки, де треба було звертати на садибу Червоного Бука; навколо не було видно ані душі. Останній відрізок шляху радше нагадував нестримний потік каламутної води, по якому їй було не проїхати. Вона вирішила залишити машину і перенести всі харчі пішки (можливо, за кілька разів): пасту, томатний сік, крекери, консерви з квасолею та два пакунки з водою. Решту залишити у багажнику доти, поки ситуація не покращиться. Зупинилася, з’їхала на узбіччя. Як тільки вона відчинила дверцята машини, в обличчя їй вдарив дощ, і вона вмить промокла до нитки.


**

Спробувала увімкнути світло. Немає. Вирішила запалити вогонь у каміні. Як тільки приміщення почало нагріватися, зняла з себе мокрий одяг, витерлася, вдягнула старі штани, футболку, розтягнутого светра із зеленої вовни з латками на ліктях. Сиділа й дивилася на вогонь. Поступово її охопило заціпеніння. Здавалося, все навколо зникло, розсіялось. Елена подумала про Гектора, про ті далекі часи, коли вони ще кохали одне одного і гадали, що так буде завжди. Про ті давні, майже міфічні часи, коли все здавалося таким легким, а єдиною правдою в житті було їхнє кохання.

Вона втратила відчуття часу, не усвідомлювала, що Гектор із дітьми дуже затримуються. Почорніла дровина покотилася їй під ноги, вивівши її із забуття. Була вже одинадцята ранку, а надворі ніби стояла ніч. Вона спробувала зателефонувати Гекторові, але його мобільний виявився вимкненим. Знову закортіло курити. Вона кинула курити давним-давно, коли завагітніла Сюзанною, а потім їй навіть на думку не спадало почати знову. Взялася нишпорити по шухлядах буфета, сподіваючись знайти стару пачку з цигарками або залишки тютюну. Марно. Хотіла було сісти за роботу, але вже через мить передумала: все одно не змогла б зосередитись, а насамперед – не хотіла розрядити батарею ноутбука. Перемкнула мобільний у режим енергозбереження. Взяла з полиці старий детектив Сіменона, який читала й перечитувала в юності, коли час здавався нескінченним, а стовбур дерева – найзручнішим кріслом. Її охопив незбагненний смуток. Він був спричинений не стільки тугою за минулим, скільки чимось значно глибшим і невідомим, чого й сама не могла описати конкретно, але від чого їй робилося боляче на серці. Відчуття радше нагадувало непоправну втрату. І уникнути її було неможливо – ні їй особисто, ні цілому людству.

Задзвонив телефон. У неї трусилися руки.

– Є новини? – почувся голос Ади.

– Ні.

– Ти вдома? Тут вибило струм.

– У мене теж. Не слід було мені залишати тебе саму, – сказала Елена і розплакалася.

– Та що на тебе найшло?! Я живу самотньо ось уже п’ятдесят років! Гадаєш, я не в змозі дати собі раду?!

– Вибач, Адо. Просто я дуже хвилююся. До того ж оцією нашою нав’язливою думкою завжди й в усьому давати собі раду ми, здається, самі викопали собі могилу.

– Так, звичайно, твоя правда. Однак зараз нам слід докласти зусиль, щоб пережити негоду, пережити космічну бурю й увесь той хаос, який вона викличе.

– Що ти пропонуєш?

Ада помовчала якусь мить.

– Кішка ніби оскаженіла від тривоги, а кімнату знизу затопило, – пробурмотіла вона нарешті таким тоном, ніби соромилася признатись.

– От біда!.. Зараз приїду й заберу тебе.

– Заради Бога, не роби дурниць! Залишайся вдома і чекай на Гектора. Приїдете мені на допомогу, коли увесь цей потоп закінчиться. Я зараз спробую перенести нагору картини, на решту мені начхати. Зателефонуй мені, як тільки вони приїдуть, зрозуміло?

– Так-так, звичайно, будь обережна.

– Не хвилюйся. Будьмо на зв’язку; якщо побачу, що зовсім непереливки, покличу на допомогу сусідів.

– Згода, бувай.


**

Елена натиснула на «відбій»; вона відчувала провину, що покинула Аду саму, і тривожилася, що немає новин від Гектора. Підійшла до вікна, надворі вирувала негода: вітер хилив дерева аж до землі, із силою тріпаючи за крони, дощ періщив майже вертикально, бурхливі потоки води упереміш із розмитим ґрунтом стікали в долину. Від тривалої літньої засухи земля затверділа як камінь, не вбирала вологу, а тому дощова вода мчала по поверхні, не зустрічаючи перешкод на своєму шляху. Небо почорніло, ніби сонце назавжди покинуло їхню галактику.

Елена піднялася нагору, щоб перевірити, чи все добре. Злива з гучним гуркотом тарабанила по даху. «Скільки він іще так витримає?» – подумала. Їй ніколи раніше не доводилося про таке замислюватись, ба навіть припускати, що шалена стихія може стерти з лиця землі цей її надійний прихисток.


**

Їй довелося побувати в Норчії відразу потому, як страшний землетрус завдав горя та збитків усій тій частині Умбрії; довелося стояти перед статуєю Святого Бенедикта, оточеною численними церквами, від яких залишилися хіба що купи каміння, розкидані тут і там по землі. Тоді вона несподівано для себе відчула таку слабкість, що аж коліна підігнулися. Було щось неймовірно вразливе і неприйнятне у тому видовищі. Статуя святого, яка стояла там століттями, в усій простоті принципу «ora et labora»[9]9
  Молись і працюй (латин.).


[Закрыть]
, на якому ґрунтувалася мораль цілої Європи, тепер залишилася самотньою посеред тих страшних руїн. Хто вирішує, чому руйнуватися, а чому вціліти? Будь-яка можливість знайти логіку чи сенс життя розвіялася. Від церкви не залишилося нічого, крім фасаду, що викликало відчуття неприйнятного обману: вціліла на перший погляд споруда, за фасадом якої ховалися суцільні руїни. Однак мешканці Норчії не змирилися, не втекли, а залишилися там, щоб боротись. Якщо ця злива колись ущухне, вона обов’язково повернеться до Норчії і спробує збагнути, яким чином можна знайти в собі сили, щоб пережити катастрофу.

Елена зійшла донизу. Чекання ставало все нестерпнішим. Вона підкинула дров у камін і визирнула у вікно. Тривога за дітей наростала з кожною хвилиною. Що робити? Залишатися тут і чекати? Їхати назустріч? Вона розклала подушки на дивані, поправила картину, пішла в кухню, зазирнула до комірчини, знову піднялася нагору, щоб перевірити вікна. Даремні дії, від яких її тривога лише посилилася.

13

На кожному повороті автівку так заносило, що здавалося, ніби вона взагалі нічого не важить. Діти принишкли, Джованні прилип носом до вікна, Сюзанна в навушниках слухала музику. Гектор дивився перед собою на дорогу і не впізнавав її – настільки вона була спотворена зливою й поривами вітру. Час від часу з темряви попереду вигулькували фари іншої машини – як котячі очі вночі – або блискавка розрізала цупку ковдру хмар, а відразу за нею лунав гуркіт грому. Не слід було в таку негоду сідати в машину, занадто небезпечно, але що вже було робити? Все трапилося так зненацька; ота дорога, яку він знав напам’ять, по якій міг їхати із заплющеними очима, тепер здавалася чужою, ворожою.

– Це все через глобальне потепління, через надмірну кількість вуглекислого газу в атмосфері, – промовила Сюзанна, знімаючи навушники, – загальна температура планети підвищується. Гаряче повітря утримує більшу кількість випарів води в холодному повітрі, а тому на посушливих територіях буде все спекотніше, а на вологих – усе частіше дощитиме. Кліматичні зміни й атмосферні явища набувають критичнішого характеру.

– А тобі звідки це все відомо? – здивовано запитав Гектор.

– Так про це навіть малюки в дитсадку знають! Чи не так, Джованні?

– Послухай, дурепо, я не ходжу в дитсадок!

– Це все наш учитель з природознавства нам товкмачить, у нього це прямо якийсь пунктик. Однак, як на мене, він каже правду: ми наближаємося до тотальної катастрофи. Він нам розповів, що є членом руху колапсологістів – учених, що підтримують теорію колапсу, тобто кінця світу, яким ми його знаємо. На їхню думку, вся суспільна система от-от розвалиться через цілу низку причин, пов’язаних між собою ланцюговою реакцією, на зразок доміно. І тоді вже нічого не поробиш. А ви тим часом і надалі вдавайте, ніби нічого не відбувається.

– Хто це – «ви»?

– Як хто, татку?! Все ваше покоління невдах і боягузів.

Знову кольнуло під серцем. Страх смерті. Гектор глибоко вдихнув і відповів:

– Проте тобі подобається жити у теплій хаті, мити через день голову, кататися у зручній машині, купувати нові ганчірки за десять євро, їздити на відпочинок, їсти здорову й смачну їжу.

– Я мию голову лише двічі на тиждень за три хвилини, – встряв у розмову Джованні, – таким чином економлю воду, завжди вимикаю світло, яке ви залишаєте увімкнутим у порожніх кімнатах, і не їм м’яса, тому що тварин слід оберігати.

– О Господи, діти! Не все так просто, як вам здається! – заперечив Гектор.

– Але ж ви нічого не робите для того, аби щось змінити! – розпачливо вигукнула Сюзанна.

– Я й не знав, що подорожую у компанії двох затятих борців за екологію! Це ваша мати так вас нацькувала! – відповів Гектор. – Однак в одному ви таки маєте рацію: далі так жити не можна, я і сам уже давно про це думаю. І останні критичні атмосферні явища є яскравим тому підтвердженням. Проблема в тому, що змінити все не так просто. Знаєте, у нас, невдах та боягузів, теж траплялися сварки з попереднім поколінням наших батьків... і зруйнувати економічну систему, утворену двісті років тому... можливо, вам це вдасться. Послухаймо, яким чином ви думаєте вибиратися з пастки, куди потрапило людство?

– У яку ви самі його загнали! – уточнила Сюзанна.

– Згоден, важливо знайти винуватців, однак ти, знаючи всі ці речі, що збираєшся робити? – запитав Гектор.

Йому справді було цікаво дізнатися думки, що роїлися в доньчиній голові. Вона змінювалася з кожним днем; сьогодні могла бути витонченою, як метелик, а вже завтра перетворитися на палаючий від пожежі ліс. До того ж була в ній така сила, така впевненість у собі, якої Гекторові завжди бракувало, яка змушувала його пишатися нею і разом із тим її побоюватись.

– Я ще й сама не вирішила, – відповіла Сюзанна серйозно, – якраз обмірковую. Але гадаю, що мені хотілось би піклуватися про рослини. Зокрема про ліси. Ліси – це бездоганна модель розвитку, життя у спільноті, в гармонії, у співробітництві, де нічого не викидають, адже в лісах відбувається стільки всього, що ти навіть уявити собі не можеш. Наприклад, останні дослідження вчених доводять, що дерева через коріння спілкуються одне з одним, допомагають одне одному, захищаються. Ми з мамою про це говорили; у тій книжці про гриби, яку вона зараз перекладає, якраз ідеться про такі речі. Тобто ліси – це модель виживання і для нас, людей.

Гектор вражено мовчав. У її віці йому таке навіть на думку не спадало.


**

Щось маленьке й темне несподівано перебігло через дорогу. Гектор різко загальмував, колеса втратили зчеплення з дорогою. Автівку занесло, вона обкрутилася навколо власної осі і врізалась у стовбур дерева на узбіччі дороги. Гуркіт при цьому стояв страшний, але ще страшнішим здалася тиша потому.


**

Подушка безпеки придавила його до сидіння. Він часто закліпав очима. Дихати було важко. Кров стугоніла у скронях. Повернутися, щоб поглянути на заднє сидіння, не вдавалося. Хотів закричати, однак голосу не було. Його поранило? Спробував поворушити ногами. Ззаду почувся чийсь стогін. Відстебнув пас безпеки, вхопився за ручку, носаком вдарив по дверцятах, щоб відчинити. Кинувся до задніх дверцят, ті розчинилися відразу. Його діти сиділи непорушно з широко розплющеними від страху очима. «Джованні, Сюзанно, ви як? З вами все добре? Вас не поранено?» Такі прості слова, примітивні, але чомусь застрягли в горлі, ніби в’язні його враженого мозку. Обома руками він обхопив голову Джованні, поплескав: усе добре, все добре? ти як? Цілував лоба, голову, волосся, щоки, шкіра в сина здавалася крижаною від переляку. Допоміг малому відстебнути пас, затим перебіг на бік доньки, яка вже сама вибиралася з автівки. Завмерла прямо перед ним. Притиснув міцно до себе, ніби хотів злитися з нею в єдине ціле. Обдивився всю, обмацав. Ніяких поранень, ніяких слідів крові. Повернувся до Джованні, витягнув його з машини, підхопив на руки. Той не пручався, тіло обм’якло, як у ляльки. Він обережно опустив сина на землю, щоб перевірити, чи зможе той встояти на ногах. Ніяких поранень, ніяких слідів крові. Хлопчик іще був кволий, однак поступово приходив до тями, ніби прокидався після сну.

– Татку, – промовив непевно, – там... там щось є.

Гектор підійшов до зім’ятого від удару об стовбур дерева капота машини. Там, на землі, лежало маленьке чорне цуценя, змокле як хлющ, і жалібно скавчало. Гектор нахилився, погладив тварину і помітив, що в неї поранена лапа. Тим часом підійшли діти.

– Воно поранене, – сказав Джованні.

Донька злякано озиралася довкола, дощова вода струмками текла по її довгому каштановому волоссю, що вільно спадало на плечі. Скільки часу ще знадобиться, перш ніж вони второпають, що їхній батько не в змозі розмовляти? Що не здатний промовити ані слова, хоча в голові його зібралося вже стільки слів, що її ось-ось розірве від тієї каші з оскаженілих звуків? Страх у його душі поступово переростав у паніку.

– Татку, ти як? – запитала Сюзанна. – Ти не поранився?

Гектор заперечно похитав головою. Повернувся до салону автівки у пошуках мобільного. Від удару, хоча той виявився не таким уже й сильним, телефон упав і розбився; можливо, Гектор сам на нього наступив, коли вибирався з машини. Він показав розтрощений мобільний Сюзанні й кивнув, щоб та дала йому свого. Дівчина зиркнула на нього спідлоба.

– Я вичерпала всі гроші на рахунку, – призналася, – вибач.

І заплакала. Тут уже зарюмсав і Джованні.

– Що робити, татку? Чому ти мовчиш?!

Гектор понишпорив у відсіку в дверцятах, знайшов аркуш паперу й огризок олівця і написав: «Нам треба шукати підмогу, вдягайте куртки і йдіть за мною, тримаючись поближче до узбіччя».

– А песик? – запитав Джованні здушеним від сліз та страху голосом.

«Я його понесу, – написав Гектор. Потім додав: – Робіть, як я сказав».

Діти мовчки послухалися. Він теж натягнув куртку. Перевірив, щоб не промокнув гаманець, потім присів біля собачати. Знову погладив його по голові, зачекав, поки той понюхає руку, і підняв. Тварина не пручалася, лише час від часу тихенько скавчала і дрижала всім тілом. Гектор міцно притиснув цуценя до грудей і рушив уперед під зливою, пересвідчившись, що Джованні з Сюзанною ідуть слідом. Навіть якби в них був мобільний, хто б приїхав їм на допомогу? Має ж бути якась оселя вдовж дороги до Орте-Скало! Мабуть, вони десь поблизу від поселення Баукки, хоча видимість була такою кепською, що Гектор не був упевнений. Він проходив уперед з десяток кроків і озирався, щоб переконатися, що діти не відстали. Відчував, як у черевиках чвакає вода і як тривожно б’ється серце собачати біля його власного. Неможливо, це просто неможливо! Неможливо, щоб отак ураз усе перекинулося з ніг на голову! Що ще б мить – і їх би вже не було! Однак вони всі живі, дякувати Богу!

Він подумав про Елену, сподіваючись, що та перечікує негоду десь у захищеному місці. Йому хотілося взяти на руки ще й дітей, хотілося бути мужнім, всепереможним батьком, сильним і впевненим у собі. А замість цього він почувався нікчемою, невдахою, що онімів з переляку, що зраджував дружину і роками не був здатним як слід піклуватися ні про неї, ні про власних дітей. У ту мить йому кортіло, щоб земля розверзлася у нього під ногами і він провалився крізь землю навіки разом зі своїм почуттям провини. Однак ні, треба було йти далі, тримати за пазухою песика і сподіватися, що його діти вже достатньо дорослі й сміливі, щоб іти слідом, – доросліші й сміливіші за нього. Дощ і вітер, які періщили в обличчя, були справедливою карою за його егоїзм. Вони могли загинути в аварії, однак вижили, ніхто не поранений, окрім собаки, – хіба це не знак небес?

Несподівано у нього в душі щось зрушилося. Ніби зсунули камінь із поховання. Це покарання здалося йому єдино можливим порятунком, ця дорога – єдино можливим шляхом, а діти – найбільшим благословенням, яке може отримати людина.

З його грудей вирвався глухий крик, разом зі сльозами, що змішувалися з дощем, змиваючи все. Примітивний, дикунський хрип, який нічим не нагадував його власний голос. Він обернувся до дітей.

– Пробачте мені, – сказав, – я б нізащо не хотів, щоб вам довелося таке переживати, однак зараз нам треба йти, щоб дістатися до першого житла, яке трапиться нам на шляху. Тримайтеся, все буде добре.

Але казав це швидше для себе самого, аніж для них. У ту мить він почувався таким вразливим, ніби сам був дитиною, а світ набув гігантських, некерованих розмірів. Розвернувся і рушив далі, крок за кроком.

14

Вона прокинулася від придушеного крику – крику Гектора, як бувало з ним посеред ночі, коли йому снилися жахи. Страшно перелякалася. То був крик болю, безіменного й немотивованого, який ховається глибоко в серці у кожного з нас і з яким нікому не хочеться зустрітися віч-на-віч. Вона відразу збагнула: трапилося щось жахливе. Вхопила мобільний, набрала номер. Вкотре той механічний голос автовідповідача, хай йому грець! Сердито кинула телефон на підлогу і підхопилася з ліжка. Вступила в старі чоботи, накинула плащ і вийшла надвір. Ураз промокла до нитки, збагнувши безглуздість свого вчинку. Де б вона їх шукала?! У неї не було анінайменшого шансу їх знайти, вона б тільки марно випалила бензин в автівці, й усе. Слід було залишатися в Червоному Буці й чекати на них. Повернулася до будинку – знову мокра, як хлющ, – почувалася ідіоткою. Схопила мобільний. Екран був чорний. Вийняла і знову вставила сімку, спробувала знову ввімкнути. Марно. А щоб тебе! Невже вона його розтрощила, невже зламала?! Впала безсило на коліна в розпачі. От дурепа! Обхопила голову руками, міцно замружилася. Перед заплющеними очима виникло сліпуче світло.


**

Був серпень, стояла спека. Однак не та нестерпна спека, що місяць тому. Сонце ховалося за кронами дерев, а її донечка, лежачи в колисці, спостерігала за грою світла й тіней своїми ще не зовсім широко розплющеними оченятами. Елена поставила колиску поряд із собою, вмостилася на шезлонзі з книжкою. У будинку Гектор щось там майстрував, він завжди щось підлагоджував. Час від часу заводив машину і їхав у містечко, щоб купити інструменти та знаряддя для своїх невеликих майструвальних робіт. Господарські крамниці для Гектора були як книгарні для Елени: місце, де можна відшукати справжні скарби і де час плине інакше.

– Купи, будь ласка, памперси третього розміру, – попросила вона його.


**

У ті часи вони ще вірили у здійснення мрій. У них була чудова донечка. Елена взяла її на руки й піднесла до грудей. Спостерігала, як та смокче, і їй здавалося дивовижним, що ота бездоганна маленька істота може вижити винятково завдяки її тілу. Через отой крихітний ротик відбувався зв’язок із навколишнім життям та з нею. Раз у раз Сюзанна зупинялася й уважно втуплювалася оченятами в Елену. Ніхто, ніхто й ніколи не дивився на неї так виразно. Елену це бентежило, однак разом із тим наповнювало все її тіло почуттям безмежної вдячності. Вона часто думала: а що відчувала її мати, коли вперше взяла її малу на руки? Тисячу разів їй хотілося про це запитати. А так довелося все самій вигадувати. Вона просто цілком віддалася тому новому досвіду, не шкодуючи себе ані крихти. Вона шукала сліди матері у тій садибі – єдиному, що залишилося їй після материної смерті, – старій садибі із землею навколо. Шукала у старих стінах, що утримували тепло взимку і прохолоду влітку; шукала її погляд, дивлячись через шибки вікон, за якими виднілися пологі пагорби, столітні оливкові гаї, виноградники, інші окремі садиби, – скільки разів її мати милувалася отим краєвидом? Чи змінився він відтоді, чи залишився таким самим? Шукала її у книжках; їй здавалося, ніби вона чує шурхіт перегорнутих матір’ю сторінок, її голос, коли вона читала ті рядки, книжки для дітей, які мати читала їй, коли вона була маленькою, а вона сама читала б власній дочці, відчуваючи таким чином неперервність ланцюжка, що пов’язував одне покоління з іншим. А тепер той ланцюжок розірвався.


**

Вона розплющила очі. Щось важливе втрачено навіки у стосунках між людством та планетою, що його прихистила. Вона ясно це відчувала, поки дощ так шалено тарабанив по даху, що здавалося, ніби він тарабанить безпосередньо у неї в мозку. Оте відчуття безсилля, яке паралізує щоразу, коли все летить шкереберть. Треба було щось робити. Ота лють, яку вона придушувала в собі, не знаючи, як висловити, – треба було негайно вилити її. Пригадалися суперечки з Гектором. Гектор щоразу вибухав роздратуванням, як тільки його зачіпали за живе. Гектор інколи її лякав.


**

Це трапилося одного вечора, не так давно, на початку літа. Діти гостювали у друзів на морі. Елена дуже тішилася, що нарешті проведе вечір наодинці з чоловіком, чекала його на вечерю. Приготувала різотто зі спаржею, що повільно студеніла у пательні. Елена все чекала й чекала, поглядаючи, як рис стає все густішим, клейкішим, все менш їстівним. Спробувала було відволіктися, почитати, подивитися телевізор, послухати музику. Хотіла лише одного: щоб повернувся. Раз по раз поглядала на годинника. Вона вже нетямилася від довгого чекання, підскакувала від найменшого звуку. Уявляла, що ось зараз він встромить ключа в замкову щілину, зайде, привітається з нею, нарешті буде вдома. І тоді вона кинеться йому назустріч, обніме, вони сядуть за стіл, вечерятимуть, розмовлятимуть, попиватимуть вино. Можливо, кохатимуться. Нарешті. Минуло ще трохи часу. Ще один келих вина. Затим щось сталося. Ніби вона переступила поріг, тонесеньку межу, що відділяє нестерпний біль від тіла, переростає у відчай. Одна лише мить. Елена знала тільки, що в якусь мить у душі щось обірвалося. Як линва, що лопнула. Як вимикач, що вирубився. Як рука, що доти утримувала її на краю прірви, а потім несподівано відпустила, і вона полетіла донизу. І тоді вже вона нічого не могла вчинити; не відчула б анінайменшого полегшення, почувши кроки Гектора на сходах, скреготіння замка в дверях. Переступивши ту межу, Елена усвідомила, що все втрачено: вона – вже не вона, рис переварився, вечір зіпсовано, її чоловік – предмет її ненависті. Точка неповернення.


**

Чому за всі ті роки він не зрозумів, що достатньо десяти хвилин, щоб усе полетіло шкереберть... Чому?! І чому вона так уперто сиділа й чекала на нього? Не могла піти кудись? Ні, не могла. По-перше, тому що діти були ще малими, – однак, можливо, то був тільки привід. Не могла, бо сподівалася, що він повернеться до неї, що збагне, наскільки важлива для неї його присутність.


**

Того вечора Гектор укотре прийшов додому значно пізніше за точку неповернення. Й Елена вкотре влаштувала сварку. Театральним жестом викинула захололе різотто в кошик для сміття, заявила: якщо він голодний, то вечеря – там, може попоїсти. На що він спокійно відповів:

– Зовсім не так мені хотілось би, щоб моя дружина зустрічала мене після довгого робочого дня.

– Ти повернувся пізно, – відповіла вона глухо, – ти завжди повертаєшся пізно. Я нічого для тебе не значу?! Чому я завжди повинна бути останнім пунктом у переліку твоїх турбот, у переліку твоїх зустрічей?!

Вона почала схлипувати:

– Не бачиш, котра година?!

– Ні, я не знаю, котра година. Треба було завершити нагальні питання на роботі, оце і все.

– Оце і все?! Але ж я на тебе чекала, приготувала вечерю... я для тебе – не нагальне питання? – вона збилася на крик.

– Все одно вечеря вже полетіла у сміття, а від тебе у мене й голод пройшов... я втомився.

Тоді вона ледве не збожеволіла від люті, вхопила сумочку і рушила до дверей. Він – слідом.

– Ти куди? – крикнув і, щоб зупинити її, вхопився за сумку з такою силою, що відірвав ручку. Елена втекла, покинувши сумочку на підлозі. Побігла донизу сходами, а він тим часом гукав їй услід, щоб повернулася. Вискочила надвір, осліплена від сліз, нетямлячись від розпачу. Довго блукала вулицями без мети, однак згодом поступово заспокоїлася, зосередившись на власній ході, на власних кроках, ногах, які все ще могли нести її кудись крок за кроком. Поступово перестала плакати, серцебиття повернулося до нормального ритму, вона глянула на місяць, що високо світив у небі, і повернулася додому. Гектор сидів на дивані й у світлі торшера пришивав ручку до сумочки.


**

Вогонь у каміні майже погас, у будинку було холодно й темно. Однак Елена більше не мала сил підкидати дрова. Вона була переконана: щось страшне сталося з її дітьми, з Гектором, а вона не могла нічого вдіяти, щоб їм допомогти. Почувалась, як ота відірвана від сумочки ручка. Аж раптом її мобільний слабко пискнув. Вона підхопилась і кинулася до нього, щоб відповісти. Почула далекий, ледве чутний голос, що лунав ніби з іншого світу.

– Добре, зараз приїду.

Взула чоботи, накинула плащ, розгорнула жар і вискочила під зливу. Слава Богу, вони живі! І просто диво, що машина й досі була на місці, що її не знесло водяним потоком, який нісся в долину. Дощило пів дня, однак здавалося, ніби вже вічність. Елена сіла в машину, постукала чоботами один об другий, щоб струсити бруд, і повернула ключ у замку вмикання.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю