Текст книги "Після дощу"

Автор книги: К’яра Меццалама

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 14 страниц)

7

Він поїхав до офісу автобусом, чого не робив уже багато років. Поглядав навколо себе збентежено: оці всі люди, куди вони їдуть, чим займаються у житті? Автобус був напхом напханий і просувався ривками. Вимушена тілесна близькість із подібними йому, – кого, якщо говорити по правді, він не вважав собі подібними, – здалася йому абсурдним посяганням на його особистий простір. Відчуваєш чийсь запах, кого не знаєш і більше не побачиш у житті, – який у цьому сенс?! У якусь мить відчув, що задихається. Вирішив зійти й добиратися далі пішки. Йому не хотілося йти до офісу, натикатися на погляди колег, німі запитання, що читались би у їхніх очах. Єдиною втіхою була Клаудія, без неї він би взагалі ні на що не відважився.

Прийшов на роботу спітнілий від ходіння й аномальної спеки. Відразу пройшов до свого кабінету. Серце шалено калатало. Знову майнула думка, що з його тілом відбувається щось страшне. Перехопило дихання. У їхньому офісі йому часто доводилося чути про так зване «вигорання на роботі». Раніше це визначення здавалося йому дурним і безглуздим. Невже і з ним таке сталося? І чому? Справи йшли непогано, навіть дуже непогано. Ні, це щось інше, неясне й підступне. Слово «колапс» тепер часто крутилося в нього в голові.

Він відповів на кілька імейлів, зазирнув у робочий щоденник, побачив, скільки накопичилося перенесених засідань, запланованих робочих поїздок, ділових зустрічей, угод, які слід було підписати або обговорити, візитів до адміністративних установ, де треба було посваритися, бюрократичних справ. Усе це здалося йому раптом таким важким, складним, недоступним для вирішення. Подумалося, що в усьому цьому немає ніякого сенсу, – так, ніби тримав у руці порожню оболонку якогось фрукта, а сам фрукт уже з’їв хтось інший. Він повернувся з відпустки лише місяць тому, а вже почувався таким виснаженим.

Увійшла Клаудія, принесла документи.

– Чао! Ну, і вигляд у тебе... ти добре почуваєшся?

– Не дуже, якщо чесно. Сам не знаю, що зі мною відбувається. Боюся, що захворів.

– Це називається іпохондрія, може виникати як наслідок стресу. Заспокойся, подумай, і сам збагнеш, що немає причин турбуватися. Все буде добре.

– Легко тобі казати...

– Побудь трішки зі мною, я тебе враз вилікую, – спокусливо всміхнулася Клаудія.

Вона завжди вміла знайти потрібні слова. Життя Клаудії здавалося йому набагато простішим, аніж його власне, і цим заспокоювало. Вона закохалася в одруженого чоловіка, що було найкращим способом самозахисту. Завжди на все погоджувалася, не набридала, не просила нічого, крім незначної кількості його часу. А він сам, що він до неї відчував? Чи зважився б колись покинути дружину й дітей заради неї? Гектор ретельно уникав думок про це, тому що наперед знав відповідь. Досі він тривалий час ніби перебував на роздоріжжі. Але тепер усталений порядок речей летів шкереберть.

– Згода, спробую викроїти час. Обіцяю.

Та згодом офісні справи навалилися на нього горою. Засідання за засіданням, телефонні дзвінки, ускладнення по роботі, проблеми, загальний брак професійності персоналу. У нього складалося враження, ніби без нього нічого не вирішується, без його втручання вся робота стоїть на місці. На щастя, він більше не втрачав дару мови, як минулого дня. Йому вдалося попри значні труднощі керувати всіма справами. Коли Клаудія вдруге постукала в його двері, була вже п’ята вечора. Він виринув з робочого ритму, як із болота. Забув зателефонувати своїй матері, щоб та забрала Джованні. Вхопився за мобільний.

– Мамо, вибач, там Джованні... у нього танці, – поспіхом пробубонів.

– Синку, якби ми чекали на тебе... ми вже у роздягальні спортзалу. Не хочу тобі дорікати, але твій син засмутився. А твоя дружина куди поділася? Ти о котрій годині будеш удома? Бо в мене теж, як ти розумієш, є свої справи.

– Дякую, мамо, – коротко відповів Гектор, – до вечері повернуся. Передай Джованні, що... ні, нічого. Чао!

Що за життя?! Постійно доводиться перескакувати від одного почуття провини до іншого! Отака в нього мати! Часом він заздрив Елені, що вона залишилася сиротою. Але так ніколи й не насмілився їй про це сказати.

– Ну то що? Ходімо вже, я хочу на свіже повітря! – заявила Клаудія, вдавши, ніби нічого не сталося.

**

Вони поїхали разом на скутері. Гектор відчував, як її груди притискаються до його спини; його це збуджувало, часу на прогулянку не залишалося. Єдине, чого він прагнув, – стиснути її тіло у своїх обіймах; було в ній щось таке, що притягувало його, як ніколи раніше в житті, навіть коли він був молодим. Раніше він думав, що з настанням старості в душі наростає нагальна потреба у негайному тілесному задоволенні, від чого все здається таким скороминущим, крихким. Однак ті хвилини, які він проводив у товаристві Клаудії, вміщали в собі для нього цілий світ, у якому були тільки вони двоє і куди реальність не могла проникнути. Йому спали на думку слова з пісні Де Андрé: «Як воно так виходить у коханні: за один день від страху втратити себе я отримав упевненість, що себе знайшов...» Він і сам знав: то все ілюзія, самообман, – але не хотів її втрачати.

– І що ти в мені такого знайшла? – запитав у неї, коли вони піднімалися сходами до невеликої квартирки його студентських років. – Я старію, до того ж перетворююся на тривожного іпохондрика.

Дві кімнати й тераса над дахами. Ця маленька домівка його тішила, у ній Гектор почувався захищеним: далеко від гамору міста, ніби у затишному гніздечку на верхівці дерева.

– Знову за рибу гроші... – буркнула Клаудія. – Годі тобі вдавати з себе жертву.

Вони захекалися, поки піднімалися на п’ятий поверх. Клаудія його поцілувала:

– Не хочу більше нічого чути!

Погладила його по бороді, голові, розстебнула йому сорочку, штани. Він завжди почувався незручно, коли доводилося оголятись у присутності жінки. А от із Клаудією не відчував ніякого сорому. Чудове сонячне світло римського передвечір’я проникало в кімнату, заливаючи її золотом. Тепла, духмяна шкіра Клаудії теж набула золотавого відтінку. Він провів рукою по плавному вигину її стегон і заплющив очі. Обережно доторкнувся до внутрішньої поверхні стегон, аж до промежини. Там у Клаудії завжди було волого. Він примушував себе стриматися, не піддаватися бажанню проникнути в неї і забутись у її теплі. Спробував було відволіктись, але марно. У ту мить його мозок заполонила вона і тільки вона. Її тіло. Неймовірне почуття цілковитого забуття, бажання, що піднімалося зсередини, наче хвиля цунамі, якої йому ніколи раніше не доводилося зазнавати і яка його лякала. Він знесилено впав на спину.

– Яка ти гарна! – сказав їй і ледве не розплакався. Чи казав він таке колись своїй дружині? Підвівся. Довго дивився на неї. Йому кортіло щось їй сказати, подякувати, але слів не знайшлося. Клаудія сумно дивилася у вікно. Гектор устав, пішов до ванної помитись, уважно подивився на себе в дзеркало і відзначив, що щось не так. То була лише мить: він розгледів у своєму відображенні невдоволеного життям чоловіка, егоїста, не здатного зробити себе щасливим.

**

Він приїхав додому о восьмій. Обстановка була напружена. Його мати переступала з ноги на ногу від нетерплячки біля дверей, готова йти, бо запізнювалася на партію в карти; діти були втомлені й голодні, а він не заїхав до супермаркету, щоб закупитися продуктами.

– Ну, все, любі, я поїхала, побачимося, – сказала бабця. – Сюзанно, доробиш домашні завдання!

Поквапливо підхопила сумку. Вже з порога сказала Гекторові:

– Ти нічого не хочеш мені сказати?

– Ні, мамо.

– Від тебе якось дивно пахне.

– Піду, прийму душ. Гарного вечора, мої вітання татові, – попрощався, зачиняючи за нею двері.

Матері завжди незбагненним чином вдавалося його збентежити, виставивши цілковитим дурнем. Отим своїм пронизливим поглядом вона ніби хотіла сказати, що між ними не повинно бути таємниць і все, що він робить, нікуди не годиться. Таке враження, ніби вона несвідомо звинувачувала його в усіх світових бідах, що завдав їй у минулому її власний чоловік. Ніби він, так само, як і його батько, був зрадником.

Гектор тяжко зітхнув. Джованні на нього ображався, а Сюзанна із заклопотаним виглядом тупилася в екран ноутбука.

– Я швиденько перевдягнуся і приготую вам щось на вечерю. Добре?

– Де мама? – запитав Джованні. – Чому не повертається?

Гектор вдав, що не почув запитання, і зачинився у ванній. Постукав син, увійшов і всівся на підлозі в куточку, поряд із раковиною для умивання.

– Як пройшло заняття з танців?

– Погано.

– Не вірю. Я знаю, що ти на мене гніваєшся, але я не встиг приїхати, у мене було засідання на роботі. – Від брехні стало млосно. – Наступного разу я обов’язково приїду, обіцяю. Чого б тобі хотілося на вечерю?

– Нічого, я не голодний.

– Ти хвилюєшся за маму?

Джованні кивнув.

– Ось побачиш, вона скоро повернеться. Знаєш, навіть мамам іноді хочеться побути на самоті. Ну ж бо, Баришніков, вище носа! Зараз шеф-кухар приготує щось смачненьке, від чого в тебе слинка потече! Вийшло в тебе зробити подвійний пірует?

**

Гектор понишпорив по полицях шафок та у морозилці; раніше йому завжди вдавалося щось знайти.

Отакі прості заняття – конкретні, буденні – його заспокоювали. Слід було тільки пережити першу мить, коли в душі піднімалася хвиля роздратування. Це допомагало протягом якось часу не думати, зосередившись на простих, повсякденних діях, що мали початок та кінець, на чомусь такому, що можна було робити руками: нарізувати, перемішувати, смажити, додавати, замішувати. Приготувавши вечерю, він пішов кликати Сюзанну. Щойно зайшов до її кімнати, вона різким порухом закрила ноутбук, який тримала на колінах.

– Що переглядаєш?

– Нічого.

– Я хоч і старий та затурканий, але зовсім не йолоп.

– Татку... – пробурмотіла Сюзанна тоном, що видавав роздратування й нудьгу, з яким ціла армія підлітків у ту саму мить промовляла «татку» або «мамо» в найрізноманітніших куточках світу.

– Сюзі... – промовив він.

– І не називай мене Сюзі! Ти ж знаєш, як це мене дратує!

Знову стало млосно, ще й навалилося відчуття якоїсь нестерпної втоми.

– Здаюся! – підняв угору обидві руки Гектор. – Ходімо до столу, вечеря готова.

– Іду.

**

За столом панувало мовчання. Увесь простір займала відсутність Елени. Гектор не знав, що робити. Втупився поглядом у свою тарілку, йому кортіло встати й вийти, піти на прогулянку, не обертаючись. Можливо, його діти почувалися так само.

Дзенькнув мобільний. «У мене все добре, йду на вечерю до Ади. Мої вітання дітям». І кілька секунд потому: «Мені здається, ніби ти ще й досі в мені. Наступного разу я тебе не відпущу».

– Татку, все добре? – запитала Сюзанна. – У тебе такий вигляд!

– Авжеж, усе добре. Це від мами, вона в Умбрії, сьогодні вечеряє з Адою і шле вам свої вітання.

– Ви розлучаєтеся? – несподівано запитав Джованні.

Гектор аж підскочив:

– Що ти таке говориш?! Хто тобі сказав таку дурницю?!

Джованні ткнув пальцем на сестру.

– Вона.

– Татку! – вибухнула Сюзанна, виправдовуючись, – та це видно неприкритим оком! Мама все частіше впадає в істерику і плаче без причини, як божевільна. А ти... ти завжди думаєш тільки про власні справи, а коли ви буваєте разом, то тільки те й робите, що сваритеся... не треба мати університетського диплома з психології, щоб збагнути!

Гектор вражено завмер.

– Не все так просто, – промовив нарешті, – до того ж усе зовсім не так, як здається.

«Яка дурна фраза! Гірше не буває!» – подумав про себе.

– Я маю на увазі... так, це правда, ми з мамою переживаємо непростий період, але це зовсім не означає, що між нами все закінчено, навпаки... ми просто намагаємося зрозуміти, як нам жити далі. Ми з вашою мамою уже двадцять років одружені, це вам не жарти. Ми були зовсім юними, коли познайомилися, відтоді минуло так багато часу...

Йому доводилося напружувати всі зусилля, щоб тримати себе в руках. Він знову відчув, що тіло йому зраджує.

– Знаєте що? Завтра ми з вами поїдемо до неї в Умбрію, – відразу потому, як він промовив ці слова, він уже жалкував про сказане.

– Але ж завтра – четвер, мені треба в школу, – запротестувала Сюзанна, – до того ж у мене контрольна з англійської.

– Будемо навчатися на свіжому повітрі і цілісінький день слухатимемо американську музику, згода?

– Я згоден, – відповів дуже серйозно Джованні.

– Тату, а мені можна залишитися тут? На той час, поки вас не буде вдома, я переберуся до моєї подруги Ірени. Вона єдина дитина в родині, і їй дуже сумно самій, отже, побуду їй за сестру.

– Вирішимо завтра, а зараз допоможіть мені прибрати зі столу і йдіть готуватися до сну. Вже десята година, вашому мозку слід відпочивати, лише так виростете розумними.

– Але ж ми вже й так розумні! – запротестувала Сюзанна.

– Тобі аби знайти привід посперечатися! Ходи сюди, – сказав батько, затим ухопив за плечі, підставив підніжку й притримав так, що вона від несподіванки опустилася на підлогу. – Отже, за ким залишилося останнє слово?

– Припини, дай мені спокій! До того ж застосування сили – це тобі не слово, так нечесно!

Гектор підняв її і притиснув до себе, хоча вона й намагалася вислизнути з його обіймів. Він ще раніше помітив, що Сюзанна напружується щоразу, коли він до неї торкається. Закінчилися часи обіймашок та лоскотання, поцілунків та веселих борюкань. Цей факт наводив Гектора на думку про старість і зовсім його не тішив.

– Ти – дівчинка розумна, а тому не хвилюйся за нас дуже. Ми завжди будемо твоїми батьками, що б не сталося, – сказав він доньці, проводжаючи її до спальні. – На добраніч, золотко!

– На добраніч, тату.

Уклавши дітей, він довго стояв перед вікном і дивився на освітлену ліхтарями вулицю. Що відбувається? Усім було так важко чи тільки йому одному здавалося, що життя тільки те й робить, що знущається з нього, кидає його з боку в бік, як іграшку? Що небокрай закривається, і вже нема чого чекати від майбутнього, крім нудьги, звички, хвороб або у найліпшому разі – старості? Він ніколи нікому, крім Елени, не розповідав про ті неприємні думки, від яких почувався засмученим і непотрібним. Однак Елена й сама почувалася роздавленою і сповненою відчаю, – ще гірше за нього. Причиною такого її стану був він. І це ще посилювало його стан.

8

– Насувається гроза космічного масштабу, – промовила Ада, – я це відчуваю всім тілом. Я приготувала для тебе кремовий суп із гарбуза і ніжне-преніжне рагу з листя буряка. Тобі зараз як ніколи хочеться, щоб тебе побалували, хіба ні?

Елена любила її домівку. Входом сюди служили великі двері у самому кінці вузенького провулка в центрі. При вході відразу потрапляєш до великої вітальні з вікнами, що виходять на долину, навіть край лісу видно. Один зі схилів засаджений виноградом, де жовті й червоні відтінки переважають над зеленими. Ціле море сріблястого листя оливкового гаю довершує той чудовий пейзаж, що залишається таким ось уже кілька століть, гідний пензля францисканського ченця-художника.

Центральну частину вітальні займав великий камін. Елені кортіло побачити його запаленим, але не в таку спеку. Їй захотілося осені, коли перші холоди навіюють бажання вмоститися на дивані перед вогнем із книжкою в руках, укрившись ковдрою, приносять запах смажених каштанів і грибів. Божевільна захопленість японців грибами (так вона прочитала у книжці з антропології, яку перекладала) пов’язана якраз із фактом, що гриби є квінтесенцією осені, згадкою про давно забутий світ села, пам’ять про який можна пробудити хіба що через запахи та смаки. Літо перетворилося на нескінченну пору року, ніби інших взагалі не існує. Пихатість літа чимось нагадувала їй людську.

Вона вийняла з полотняної торби пляшку вина, каштани і підійшла обійняти Аду. Відразу впізнала її заспокійливий аромат, суміш сухих квітів і трав’яних есенцій. На Аді були дуже гарні сережки, легка шаль прикривала плечі. Велика тигрова Адина кішка підійшла до Елени й потерлася об ноги; вона у відповідь погладила її по голові.

**

– Що саме ти маєш на увазі під грозою космічного масштабу?

– Виходячи з моїх останніх занять астрологією, – тобі ж бо відомо, що я знову взялася її вивчати...

– Від лікарки до астролога... тобі завжди вдається мене приголомшити.

– Насправді цілком природно. Людина – не що інше, як малесенька частка космосу, до того ж не найцікавіша. Зараз ми переживаємо дуже незвичайний парад планет, який мені зовсім не подобається; можливо, згодом поясню детальніше. А зараз краще розкажи мені про себе.

– Що розказувати? Схоже, я сама зараз перебуваю в епіцентрі бурі космічного масштабу. Через Гектора; гадаю, він мене більше не любить.

– Як тебе можна не любити, зіронько моя?

Ада розкрила обійми, й Елена всім тілом припала до неї. Тепер її сльози мали інший присмак, солодший.

– Знайшов собі другу, а я... не знаю... таке враження, ніби помираю. Не думала, що буде так боляче. Раніше я завжди гадала, що коли навіть зі мною таке трапиться, я обов’язково буду боротися, докладу всіх зусиль, щоб відвоювати своє місце. А тепер ось здалася. Дізналася про все кілька місяців тому, але так і не знайшла в собі мужності щось зробити. Спостерігала, як паралізована, за тим, що послала мені доля, хоча я – не тюхтійка за вдачею. Що зі мною відбувається?

Ада зазирнула їй в очі й похитала головою:

– Несеш на собі тягар усіх тих жінок, які століттями залежали від своїх чоловіків. Їх перетворювали на рабинь, зраджували, а вони й надалі піклувалися про дітей, домашні справи, господарство. Не так легко скинути із себе оце ярмо, і в тяжкі години життя воно дає про себе знати.

– Я тривожуся про своїх дітей.

– Не треба. Вони знайдуть власний шлях у житті. Зараз тобі слід подбати про себе. Тим, що ти принесеш себе в жертву, ти нікому не допоможеш. Навіть гірше: рано чи пізно змусиш їх за це заплатити, і його, і їх.

– Як же мені тяжко, Адочко! Я думала, що вже багато чого пережила, а тут...

– Знаю, дівчинко моя. Але ж Гектор... яка сволота! Сивина в голову – біс у ребро. Б’юся об заклад, що його пасія принаймні років на десять молодша за нього. Якщо потрапить мені під руку одного дня, я його так відлупцюю, що на ньому місця живого не залишиться!

Елена всміхнулася; їй самій дуже кортіло його відлупцювати.

– Ходімо, я хочу тобі дещо показати, – запропонувала їй Ада.

**

Вони спустилися сходами, що вели до кабінету. То було приміщення, вирубане в туфі, з нього був вихід на терасу, де Ада влаштувала чудовий підвісний садочок, що буяв зеленню. Розставлені тут і там Адині картини створювали химерну, безладну гармонію з приміщенням.

– Я почала потроху займатися ще й фотографією. Фотографія змушує мене до уважнішого спостереження; я шукаю дрібниці, такі речі, яких ми більше не бачимо, не помічаємо, бо сприймаємо як належне. Я придбала собі старий фотоапарат, так цікаво налаштовувати всі функції! Протягом цілого життя я займалася людським тілом, а тепер мені здається, що я не в змозі відірватися від контексту... що насправді мене цікавить природа. Природа – хвора, ми поводимося з нею погано; зрештою, я була й залишаюся лікаркою, хіба що тепер вбила собі в голову, що можу щось вилікувати.

Ада розчинила двері й вийшла на занурену в темряву терасу. Елені ті її джунглі здавалися живою істотою, сукупністю різних сил, що живилися одна від одної.

– Як так сталося, що ми прийшли до такого розриву між нами й природою? – промовила Ада. – Таке враження, ніби ми втратили певну частку нашого сприйняття реальності. Не все те, що існує, можна побачити. Вже зовсім скоро почнеться пора хурми.

Вона зірвала кілька плодів з маленького дерева:

– Я обожнюю хурму. Не можу дочекатися, щоб сфотографувати деревце, коли з нього опаде все листя і залишаться лише жовтогарячі плоди, схожі на великі бездоганні за формою кулі.

– У нашому садку теж є два дерева хурми, – пригадала Елена, – однак я на них навіть не глянула.

– Часом біль заважає нам бачити те, що в нас просто під носом. І не тільки речі, на жаль. А й людей.

Елена вже протягом тривалого часу відчувала, що на неї не дивляться і її не бажають. Однак вона й сама, мабуть, ні на кого й ні на що не дивилася і нічого не бажала. Як отямитись після того, що сталося? Коли саме все пішло шкереберть? Що їй робити з болем, з тривогою, гнівом, що накопичилися в серці, огорнули її, як важезна друга шкіра, і не полишали ні на мить?

– Скоро поспіють гранати. Поглянь, який неймовірно гарний плід! – Ада зірвала один і простягнула Елені. – Я багато чому вчуся у цього садочка, отримую від нього справжню насолоду. Але щось мене непокоїть. Не знаю навіть, чи слід тобі зараз розповідати про те, що зі мною сталося...

Тут Адин голос несподівано залунав напружено і сумно.

– Не думаю, що від твоїх слів мені буде гірше, – запевнила її Елена, намагаючись збагнути про себе, як її особистий біль може мати такий всеосяжний вплив, здатність перевернути з ніг на голову її стосунки зі світом, зруйнувати всі критерії, за якими вона вимірювала власне життя доти. «Таке враження, ніби моя внутрішня слабкість якимось химерним чином заразила все навколо, – думала вона, дивлячись на буйну рослинність, що проглядалася в нічній темряві, – як чорна дірка, здатна засмоктати в себе людей, речі, емоції, звівши їх до нуля».

– Ось уже кілька тижнів, – продовжила Ада, – заходячи до цього садка, я відчуваю присутність моїх померлих пацієнтів. Повертаються у пам’ять ті, про кого я давно забула, кого я лікувала, але їм не вдалося вижити. Багато літніх людей, але також жінки, чоловіки... особи, з якими я була знайома тридцять, сорок років тому. Таке трапляється зі мною лише вночі, ніби вони збираються тут, навколо, іноді розмовляють зі мною, ховаючись у заростях. Я переконана, що це привиди. Інколи мені буває страшно, але переважає інше почуття. Радше йдеться про якийсь особливий зв’язок, – так, ніби перешкода, що відділяє життя від смерті, раптом зникла... більше не знаю, як тобі ще пояснити, і гадки не маю, чому зі мною це відбувається.

– То, може, тобі тепер вдається відчути щось нове?

– Можливо. Напевно, все через особливу енергетику цього місця... чи це я просто перетворююся на божевільну стару.

– Зі мною теж таке було після смерті мами. Вона часто мені снилася, я відчувала її поряд, ніби вона справді була зі мною, якась її загадкова сила, що підтримувала мене і скеровувала. Згодом у моєму житті з’явився Гектор, народилися діти, і вона зникла, ніби не хотіла заважати мені. І ось тепер я її шукаю, шукаю її допомоги, але більше не знаходжу. Вона пішла. А я залишилася на самоті.

– Ну, годі, – сказала Ада, – досить говорити про привидів, ходімо вечеряти, адже у нас самих ще є тіло і плоть.

**

Вони повернулися нагору і всілися за стіл. Ада розпитувала про дітей, про переклади, майбутні проекти, – про все, що могло відволікти Елену від тяжких думок і якось заспокоїти. Жінки довго говорили про Гектора.

– Залиш його на деякий час варитися у своїй каші, це може бути слушною нагодою для вас обох. Якщо він так захопився тією жінкою, ти не можеш нічого зробити, щоб якось вгамувати його почуття.

– Здається, я її ненавиджу. Я бачила її лише одного разу, мимохідь, однак мені й того вистачило.

– Я їй не заздрю. Адже їй завжди доведеться змагатися із тобою, адже ти з’явилася у його житті раніше, з тобою він реалізував усе те, чого вона так бажає. І не забувай: усі коханки в певний час хочуть стати дружинами, і тоді...

– І тоді... – повторила Елена, допивши вино у келиху, – мені до смерті кортить курити!

– У мене є все, що треба.

Ада дістала з шухляди скриньку з травою та тютюном.

– Сама виростила, – уточнила, – легка й екологічно чиста, – не така, як оте лайно, яким зараз повсюди торгують. Інколи, коли мучить безсоння або щось болить, допомагає.

Вони перейшли на диван.

– Чому ти не захотіла мати родину? – запитала Елена.

– Працювала забагато, до того ж я б нізащо не вжилася з чоловіком під одним дахом. Оцю ідею спільного проживання, як на мене, переоцінюють, – відповіла Ада, похитавши головою. – Саме в сімейному колі відбуваються найганебніші насильства. Гадаєш, ти й досі його любиш?

– Думала, що люблю... і протягом останніх місяців усе чекала, що він отямиться. А тепер навіть не знаю.

**

Коли настав час прощатись, Елена усвідомила, що вона не зможе сісти за кермо в такому стані. Ноги підгиналися, серце калатало, у голові паморочилося через випите вино й траву.

– Залишайся тут. Мені з Евеліною живеться дуже добре, – промовила Ада, беручи на руки кішку, – однак, знаєш, часом і мені стає самотньо. І нікуди від цієї самотності не сховатися.

**

Вони спустилися донизу, потім іще на один поверх, під кабінет та терасу з садочком, де були розташовані спальні й загадкова ванна кімната, прикрашена численними рослинами в горщиках та мушлями, чим нагадувала грот для русалок. Елені подумалося, що саме так їй хотілось би постаріти, і щоб на старість доля припасла для неї саме таке життя: діти б виросли й роз’їхались, а Гектор...

Вона вже більше не уявляла свою старість разом із Гектором. Послала ліжко, скориставшись простирадлами й ковдрами, що їх дала Ада. Кішка вирішила, що тієї ночі спатиме з нею, – так, ніби відчувала її душевний стан і розуміла краще за людей, що з нею відбувається. І, зігріта теплом кішки, що вмостилася у неї в ногах, заспокоєна запахом Адиного дому і присутністю отого зеленого бар’єру, який захищав її від світу, від її привидів з минулого життя та поразок, Елена заснула. О третій ранку кішка втекла з її ліжка всього за кілька секунд до того, як грім струсонув небо і почалася злива.