Текст книги "Після дощу"

Автор книги: К’яра Меццалама

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 14 страниц)

35

«Я б і сама із задоволенням долучилася до цієї спільноти, якби не молитви. Забагато молитов, тільки почнеш щось робити, як уже слід усе кидати, йти до церкви, співати, ставати навколішки, знову підводитися. Виснажливо. Проте одна з черниць сказала мені те, що змусило мене замислитися; вона зауважила, що в наш час те ж саме відбувається з мобільними телефонами: тільки-но почнеш щось робити, як відразу чуєш «пііііп!», «біп» або «ту-ту», починаєш дивитися, і – прощавай, концентрація. Сказала, що вони в монастирі принаймні замість того, щоб отримувати некорисні, фейкові або гнітючі новини, намагаються з’єднатися з Богом, що означає, – так пояснила черниця, – з’єднатися з самими собою. Хоча, якщо чесно, мені це здається великою дурницею. До того ж вони всі – жінки. Чоловіки – вони такі, які є, але інколи, – нехай і дуже рідко! – з ними можна поговорити або разом порозважатися. Існують, звісно, і супергерої, обрані, але вони завжди не для тебе. От мені зараз, наприклад, стає млосно від однієї лише думки. Я тільки про це й думаю відтоді, як побачила його; все в ньому здається мені бездоганним, починаючи з його зовнішності. Мені трохи соромно через це, але так кортить побачити його голим. Я ще ні разу не бачила голого хлопця, крім мого брата, однак він ще зовсім малий, а тому це не рахується. Оті всі відео, які дивляться мої однокласники та однокласниці, мені не подобаються, мені від них страшно. Як на мене, певні речі мають залишатися приватними. Схоже, лише мені одній від перегляду того лайна гидко; і виходить, що саме це є однією з причин, чому інші однолітки мене уникають. Тільки от Ове на десять років старший за мене і має дівчину, яка чекає дитину. Чи не замолодий він для того, щоб стати батьком? Чи не хочеться йому ще деякий час порозважатися? Можливо, ця вагітність була незапланованою. Я думала, що у норвежців такого не трапляється. А може, він справді хоче мати сім’ю. Я от не знаю, чи хочу мати власну родину. У моїх батьків усе погано. Як на мене, вони більше не кохають одне одного. Хочуть розлучитися. Поводяться гірше, ніж підлітки, я їх терпіти не можу, коли вони так поводяться. Тобто я їх обох люблю, це нормально; я навіть трішки сумувала за мамою в ці три дні, але їхня поведінка здається мені просто неприйнятною. Думають, що ми нічого не розуміємо, а я багато чого вже зрозуміла.

Ось і зараз вони стоять поряд зі мною у цій церкві, а я відчуваю, що щось не так у їхніх стосунках. Он які напружені! У батька очі блищать, ніби ось-ось розплачеться, тільки не насмілюється. Бідний тато! Він здається мені таким нещасним! І навіть його робота, схоже, йому теж не подобається, він завжди повторює, що хоче подорожувати, податися до Норвегії, і ніколи цього не робить. Каже, що мусить піклуватися про нас, але таким чином він тільки завдає шкоди самому собі. Гадаю, в нього є коханка – напевно, молодша за нього. Здається, я її бачила одного разу в його офісі; він так на неї дивився! У всіх батьків моїх подруг є коханки, а матері вдають, що так і треба, як і моя мати. Хоча тепер уже більше не вдає. Он яка роздратована – за милю видно, що вона люто гнівається на татка. Через це й поїхала з дому. Звісно, якою ж треба бути безталанною, щоб поїхати з дому якраз у той день, коли сталася оця страшна негода! Як би мені хотілось, аби моя подруга Ірена була зараз тут! Принаймні можна було б виговоритися з кимось замість того, щоб тримати все в собі. Вона б мене зрозуміла, її батьки теж розлучаються. Ні, вирішено: не буде в мене ніякої родини, і в неї теж не буде, ми разом подорожуватимемо світом, будемо знайомитися з тисячами людей, аж поки не відшукаємо місце, де захочемо оселитися. Звичайно, якщо так піде й далі, гарних місць для життя у світі залишиться небагато.

Черниці сказали мені, що вони створюють повсюди осередки спротиву, куди залучають непокірних осіб, котрі виступають проти системи, яка перетворила нас на споживачів товарів, що руйнують землю. А коли замислитися, хто керує цією системою? Так, звичайно, всі ті мегаломани – каліфорнійці, китайці або росіяни чи корейці, – мільярдери, коротше. І, зрештою, ніхто не знає, що станеться насправді. Можливо, вимремо всі, що й на краще, однак тим часом треба знайти спосіб якось жити далі. Буду вивчати хімію та біологію; гадаю, це єдиний спосіб щось второпати і спробувати якось виправити оце лихо, в якому ми опинилися. Адже наука наділяє певною формою влади, – так сказали черниці. Влада, якщо по правді, певною мірою залежить від того, як нею користуватися. Черниць дуже лякають атомні електростанції; вони кажуть, що ті призведуть до катастроф, масштабів яких ми навіть уявити собі не можемо. Господи, якщо ти справді раптом існуєш, спробуй не допустити, щоб ми всі померли від раку, або від епідемії, або щоб у нас народилися діти-чудовиська, щоб з’явилися тварини-чудовиська та інші монстри серед істот, що заселяють Землю! Який стрес – думати про все це, чорт, у яку бридку епоху я народилася?! Чому оці двоє народили мене на світ, хай їм грець?! А тепер іще й розлучаються! Знаю, що таке з усіма трапляється, але на мене все це наганяє глибокий смуток! Я не хочу перетворитися на поштову посилку, яку передають із рук в руки, – то тут, то там, трішки з татом, трішки з мамою. А потім почнуть сваритися через гроші, через відпустки, через наше навчання. Навіть думати не хочу; можливо, переберуся на деякий час до Ірени, поки вони не вирішать, чого їм треба. Як на мене, мама теж прагне розлучитися, змінити своє життя, але тато з нею одружений. Усе так складно! І потім – що там відбувається у Римі? Ми сидимо собі тут спокійно в монастирі, а там тим часом відбувається казна-що; можливо, щось сталося з Іреною, їм довелося покинути свій дім; може, наша домівка теж зруйнована, залита каламутною водою... а як же всі мої речі, одяг, взуття, мої щоденники, книжки, скринька з секретами, комп’ютер, фотографії... мамочко, я ж про це навіть не подумала, жах який! Можливо, нам тепер усім і їхати нікуди!

Та є в усій цій ситуації і позитивний бік: школо, бай-бай! Враховуючи, в якому вона була стані, тепер вона точно вже завалилася, ще й розташована поряд із Тибром, її напевно залило. Сподіваюся, ту дурепу, нашу викладачку італійської – теж. Слава Богу, молитва закінчилася, а то я вже і справді геть засумувала. Схоже, тепер нам доведеться закінчувати роботу з варенням. Робота руками мені час від часу на користь. Не треба багато думати, до того ж оте варення справді смачнюще. Хтозна, що там ці черниці домішують до їхніх біологічно чистих, святих і духовних варив. Як на мене, у них є якась таємна зброя. Занадто вони вже тут усі сильні та спритні, щоб вдавати із себе простих селянок або вчених і молитися. Навіть дивно, що вони нас сюди так запросто впустили. Можу битися об заклад, що в них тут десь приховано найсучасніший спортзал з усім необхідним крутим спорядженням. Треба буде поговорити про це з Джованні; він живе у своєму власному світі, однак у деяких речах таки розбирається.

Кажуть, що Іроко знайшла свого чоловіка; слава Богу, я радію за неї. Судячи з того, як говорить про неї той тип, він непоганий. Мені б хотілося з ним познайомитись. А там, може, вигорить іще одна неймовірна японська вечеря; обожнюю японську кухню – уже хоча б за те, як вони готують рис та оті водорості, які ми їли раніше. Хтозна, чи дах домівки Ове витримав; хтозна, чи Іроко запросить і його на вечерю; мені б так хотілося ще раз його побачити! Краще мені зосередитися на цих золотавих грушках і вибрати з них насіння. Три дні без мобільного – це справжній світовий рекорд! Навіть не думала, що витримаю! Можливо, ми повернемося ще до Іроко, і я зможу познайомитися зі знаменитим шеф-кухарем, якого звуть так само, як і відомого героя з фільму Міядзакі[21]21
  Міядзакі Хаяо – японський режисер анімаційних фільмів.


[Закрыть]. Сподіваюся, що молитва пішла на користь таткові й мамі; мені дуже шкода бачити їх такими, аж плакати хочеться. Як по-вашому, чи можна сприймати серйозно книжку, що називається “Революція однієї соломинки”[22]22
  Ідеться про книгу Масанобу Фукуокі (1913–2008) – японського фермера, письменника та одного із засновників пермакультури. Він розробив принципи натурального, природного землеробства, що передбачає мінімізацію втручання людини в процес вирощування сільськогосподарських культур.


[Закрыть]? І досить уже з нас цього клятого дощу!»

36

Вони їли у трапезній, усі четверо, мовчки, тоді як знадвору долинав шум дощу. Пандора зацікавлено спостерігала за ними. Скільки вечорів вони сідали за стіл разом, десятки чи навіть сотні разів, однак того разу все було інакше; вони були напружені, ніби їхні стільці хтось обтикав колючками. Гектор пригадав, як колись батько возив його з собою на вечерю з важливими клієнтами. Тримати спину рівно, лікті притиснуті до боків, не сьорбати, не чмокати; тоді їжа здавалася зробленою з дерева й картону. Чим більше жував, тим важче було ковтати. Він намагався запити водою, але тільки погіршував ситуацію. Якось відразу після такої вечері його знудило просто за столом. Після того батько більше не брав його з собою. Суміш полегшення та сорому: Гектор не виправдав батькових сподівань. Він тоді так поглянув на сина, що Гектор на ціле життя запам’ятав той погляд. Погляд зневаги, як остаточний вирок, без можливості апеляції. Тим поглядом батько його ув’язнив. Гектор провів решту свого життя, намагаючись якось виправитися після того приниження, заслужити батькову повагу. Так він заклав підвалини власного життя.

***

Він поглянув на дружину, яка сиділа поряд з відсутнім поглядом: довге волосся на плечах, худорляве тіло, вузлуваті пальці, малесенькі сережки у формі квітки. Ще одна його поразка. Відкрита рана, що завдавала болю. Як він зможе наблизитися до неї? Що робитиме з руїнами їхнього шлюбу? Від однієї лише думки про це у нього хололо серце, тягар відповідальності за ті руїни був нестерпним. Він покинув її саму, але він і сам теж почувався покинутим. Як можуть допомогти одне одному двоє, що страждають від одного болю? Які звинувачують одне одного в одному й тому самому? Тієї ночі у чернечій келії, разом із дружиною, яка спала на сусідньому ліжку, по-дитячому скрутившись бубликом, Гектор усвідомив масштаби власного відчаю, їхньої спільної поразки. Перед очима пробігали кадри життя, без будь-якого певного порядку чи логіки, затягуючи його у вир тривожної безнадії. Йому здавалося, що він іще ніколи за все своє існування не був на своєму місці, – з самого дитинства, – і разом із тим він усвідомлював, що сам відмовився від того, що життя так щедро йому пропонувало. Зустрів Елену, народив із нею на світ двійко дітей, однак так ніколи й не присвятив себе родині цілком, утримав якусь частку душі для самого себе, і згодом ота частка розрослася, поступово й невпинно з’їдаючи любов, яку він мав подарувати їм. Йому довелося зрадити їх, знайти собі іншу, щоб повернутися до себе, але таким чином він усе втратив. Він ніяк не міг заснути, не в змозі заборонити думкам крутитися в мозку, як у божевільній пральній машині, а тому вирішив таки встати. Діти спали у сусідній келії; він зазирнув туди, аби перевірити, чи все в порядку. Вони міцно спали, солодко посопуючи уві сні, – хтозна, якими світами вони мандрували. Собачка розплющила одне око, ніби заспокоюючи його, адже тепер їхній сон боронила вона. Гектор вийшов надвір і рушив уздовж портика, куди виходили двері келій. Посеред внутрішнього двору побачив водограй; шум дощу, який тут змішувався із шумом водограю, його заспокоїв. Він почав походжати під портиком по периметру двору, аж поки тигр, що роз’їдав його зсередини, не вгамувався. Почув якісь звуки в іншому кінці монастиря. Пробило пів на четверту – годину, коли черниці ходили до церкви на вранішню службу. «Яке химерне життя!» – подумав Гектор і пішов слідом за ними.

***

У церкві було темно, тільки амвон та розп’яття слабко освітлювалися свічками, а черниці у своїх чорних рясах здавалися середньовічними воїнами. Черниці заспівали; той хор голосів, у якому зливалися різні акценти й інтонації, лунав так гарно, так пронизливо, як давній григоріанський спів, що передається із покоління у покоління. Вірити в Бога, мати релігію, слідувати тисячолітній традиції – все це здавалося йому таким безглуздим, однак доводилось жити у світі, де немає Бога, де людина перетворилася на мірило всього навколо і геть збожеволіла, потягнувши за собою у прірву все: звірів, рослин, моря і землі, вічну мерзлоту й ліси, – все. Ні, було в цьому щось хибне, щось трагічно неправильне. Слід почати з нуля, як це роблять черниці: віднайти Бога, в якого вірити, землю, майстерню-лабораторію, а особливо – спільноту. Духовність, розум, тіло і любов. Однак хіба ненависть, ілюзія всемогутності та насильство – хіба все це не прерогативи людства? Йому кортіло поговорити з однією з черниць, дізнатися, у що вони насправді вірують. А що, коли їхня віра правильна і є єдиним способом захисту, прихистком, укриттям? Після молитви черниці розійшлися по келіях згідно з обітницею усамітнення, забравши з собою свою таїну. Церква враз стала порожньою і мовчазною. Гектор підвівся, повернувся до своєї келії. Там знайшов Елену, яка сиділа на ліжку й чекала на нього.

***

Він узяв її руки в свої, довго їх розглядав, вражений блакитними жилами, що випиналися з-під шкіри, легкістю, з якою обручка спадала з її пальця. Елена дуже схудла.

– Ти перетворив моє тіло на пустелю, – сказала вона.

– Пам’ятаєш дамаську троянду? – запитав Гектор.

Багато років тому вони подорожували Сирією, – ще до страшної біди, до нескінченної війни, до зникнення з тієї землі останніх слідів людяності. В Дамаску вони зупинилися на ніч у давній оселі однієї жінки-християнки, де був секретний сад. Увечері вони піднялися на терасу, де милувалися польотом ластівок, співом мулли, який скликав на молитву, вогнями міста, що вмикалися одне за одним. Вони покупалися в хамамі, повечеряли у єврейському кварталі й купили пустельну троянду у вуличного торговця, старого беззубого араба.

– Так, пам’ятаю, – відповіла Елена, – на жаль, її довго не поливали, а тому вона вже ніколи не розквітне знову. В мене тепер інші бажання, я далека від тебе.

– Мені б дуже хотілося, щоб ми спробували. Все буде інакше. Того, що було раніше, більше не існує, від нього залишилася купа руїн, під якою опинилися і добрі речі – ті, які я протягом усіх цих років занедбав.

– Я боюся повертатись до тієї в’язниці. Не хочу жити в Римі, у тій домівці, яка мені не належить. Хочу бути вільною.

– Ти будеш нею.

– Щоб бути вільною, мені треба йти своїм шляхом.

– А як же діти? – запитав Гектор.

Знов оте відчуття наждачного паперу в роті, удар нижче пояса: діти тут були ні до чого і разом із тим саме вони їх пов’язували протягом довгого часу.

– Діти до всього призвичаюються. Ми й надалі їх любитимемо, але інакше, в залежності від того, яких форм набуде наша любов.

– Якщо тобі потрібен час, якщо ти хочеш поїхати з дому на кілька тижнів чи місяців, я готовий подбати про них. І про тварин. Я хочу розпочати нову справу, займатися тим, чим мені завжди хотілося. Коли я взяв на руки те собача після того, як наїхав на нього, я відчув калатання його сердечка поряд із моїм. Я відчув його страх і біль так, ніби моє серце почало битися в унісон із його, сильніше, швидше, – так, ніби воно давало мені другий шанс у житті.

– Мені життя теж надало другу можливість... яку можна вважати порятунком і разом із тим – карою.

Де була його дружина у ці дні? Де подорожувала? Йому ніколи не спадало на думку, що вона може знайти собі іншого. Як він міг бути таким тупим і незрілим?! Побачивши сльози, які текли з її темних очей, він вийняв із кишені ткану хустинку. Елені подобалися ті духмяні хустинки, вона казала, що вони надають стилю, є ознакою вишуканості, стабільності і змусили її колись закохатися у нього.

– Тобі слід поголити бороду, – сказала Елена після тривалого мовчання і шморгнула носом, – вона тебе старить.

37

«Лише тобі одній відома моя таємниця, – шепнув Джованні Пандорі, – гляди, не кажи нікому, бо мене не зрозуміють, скажуть, що я – божевільний. Все почалося тоді, коли я загубився в лісі. Спершу я був із мамою, татком і Сюзі (вона не любить, коли її називають Сюзі); я йшов попереду і першим побачив щось таке, воно рухалося, велике-велике. Як гігантський метелик, отакенний, – він широко розвів руки. – Я ішов, ішов, ліс усе густішав, а коли я озирнувся, позаду не було нікого. Самі дерева, кругом – дерева. Поки я поспішав слідом за метеликом, я зійшов зі стежини, а тому не знав, як повернутися назад. Спершу я не дуже боявся, просто гнівався на нього, на того метелика, який утік від мене, але потім я збагнув, що заблукав і залишився сам. Я почав плакати. Мені хотілося їсти й пити, я ще й замерз, хоча було літо, згодом почало смеркати. Я закричав “мааамоооо, таааатууу”, але ніхто не відповідав. Так я кричав і кричав, аж поки не захрип. Тоді я замовк. Зрозумів, що доведеться залишатись і ночувати в лісі. Почав озиратися довкола в пошуках місцинки, щоб улаштуватися. Почав обдивлятися стовбури дерев, кору, рослини під ними, листя, коріння; були там і звірині нори, і гнізда, і комахи, і ще ціла купа всього, чого я раніше ніколи не помічав. То було так гарно! Сонце пробивалося через листя тисячами золотистих промінців, і мені здавалося, ніби я потрапив до зачарованого лісу або в калейдоскоп... знаєш, що це таке? Така трубка, її повертаєш, дивишся, а там щоразу виникає новий візерунок. Та якби я побачив хатинку, над якою в’юнився димок із димаря, я б туди нізащо не зайшов, бо там напевно жила б відьма. Там було здоровенне дерево, я заліз на нього. Я добре вмію лазити по деревах. У нашій садибі, що за містом, теж є одне дерево, на якому ми з Сюзі влаштували собі схованку. Отож я всівся на гілці і став чекати. Ліс був повний звуків, від яких мені робилося лячно. Але найбільше я боявся, що мама або татко будуть на мене сердитися. Знав, що вони мене шукають і будуть лаяти. Більше боявся їх, аніж лісових звуків. Дерево було моїм другом, воно б не дозволило, щоб хтось або щось завдали мені шкоди. Я торкався рукою кори, моху, нюхав їх і почувався добре. Дерево було ніби велетнем, що піклувався про мене, а я сам перетворився на звіра. Я згадав казку, яку мені читала мама, про дівчинку, що жила на дереві і нічого не боялася. Через деякий час піді мною пробігли дикі кабани. Принюхувалися, рохкали, – мабуть, відчували мій запах, – а потім побігли далі. Я знав, що в тому лісі немає вовків, а сезон полювання вже скінчився. Мені татко казав. Отоді я й заснув собі в обіймах дерева. Чого ти на мене так дивишся? Гадаєш, я все понавигадував? Може, так воно і є. Але відтоді я навчився розмовляти з деревами і тваринами, як оце з тобою. Знаю, що ти не можеш мені відповісти, однак я тебе розумію, і ти мене розумієш. Не завжди потрібні слова, щоб розуміти одне одного, правда? Ось чому я так люблю танцювати; танець усі розуміють, тому що для нього слова не потрібні. Я слухаю траву, що росте, слимака, що повзе по листочку, трударів-мурах, бджіл і метеликів. Чую, коли ти боїшся і коли в тебе болить лапка. Відчуваю, коли мамі сумно, але вона вдає, що все добре, – як оце зараз. І коли татко гнівається. Відчуваю, якщо дерева хворіють, тоді вони пахнуть інакше... і коли квіти страждають від спраги... відчуваю запах коріння, якщо воно загниває, якщо із землею щось не так, як треба. Як оце зараз, із цією зливою, адже це ненормально. Гадаю, що я володію особливими чарами, але я нікому про них не казав, навіть сестрі, хоча вона, мабуть, мене б зрозуміла. Ці чари називаються “Сила Велетенського Метелика”. Мені так хочеться зробити щось для моїх батьків! Знаю, що вони нещасні, можливо, вони більше не кохають одне одного, як колись. Ти чула таткове серце? Гадаю, татко теж чув твоє. Ми повинні їм допомогти».

***

Джованні прокинувся вранці у доброму гуморі. Спершу не зрозумів, чому. Йому щось снилося, однак він не пам’ятав, що саме. Зліз із ліжка, щоб погладити Пандору, став босими ноженятами на холодну підлогу келії. Собачка лизнула йому руки й обличчя.

– Припини, ти ж не умивальник! – вигукнув хлопчик. – Я і сам можу вмитися!

– Здається, ти мені наснилася, – сказав він, чухаючи їй шию, – і велетенський чарівний метелик.

Сюзанна ще спала. Її розкидане по подушці волосся утворювало навколо голови незвичайну корону; Джованні теж кортіло мати таке довге волосся, але він соромився про це сказати. Визирнув надвір через маленьке віконце келії і здивувався. Дощ ущух! Небо було сірим, однак не таким похмурим, і з нього нарешті вже не лило, як із відра.

– Буря скінчилася! – закричав малий, плигаючи по келії, і собака плигала навколо нього. – Сюзанно! Прокидайся, дощу вже немає, ми врятовані!

***

Сестра щось буркнула крізь сон і перевернулася на другий бік. Джованні вискочив із келії і почав стукати у сусідні двері. Застав батьків, що спали разом у маленькому ліжку, притиснувшись одне до одного, як діти. Вийшов надвір, у водограї в центрі двору поміж водяними ліліями плавали червоні рибки. Подумав: а як воно для рибок, коли з неба падає вся ота вода і б’ється об поверхню водограю. У рибках було щось заспокійливе: плавали собі неспішно і граційно у своєму водоймищі – зрештою, їхнє життя минало спокійно. Звісно, великих пригод у тому водоймищі не зазнати, та, можливо, їх це влаштовувало, у морі вони, напевно, розгубились би, як він сам часто розгублюється посеред шкільного двору, тоді як інші хлопці грають у футбол, а йому футбол не до вподоби, він боїться того м’яча, за яким слід бігати щодуху, щоб наздогнати. Йому більше подобається бавитись із дівчатками, але треба стежити, щоб спілкування з ними не затягувалося, інакше з нього почнуть кепкувати.

Відтоді, як його сестра перейшла до ліцею, він втратив свою захисницю; думка про перехід до старших класів наганяла на нього паніку. Він наперед знав, що там йому доведеться скрутно. Часто думав: чому обов’язково всім ходити до школи, невже не можна навчатися якось інакше? Чому не можна самому вибирати собі тих, у кого хотілось би чомусь навчитися? От він, наприклад, окрім уміння танцювати, хотів би ще навчитись малювати, піклуватися про бджіл, щоб робити мед, хотів би вивчити назви всіх рослин – дерев, кущів і квітів, що ростуть навколо, – хотів би вміти лікувати поранених тварин. Але нічому з переліченого в школі не навчали. То навіщо йому туди ходити? Він уже багато разів намагався поговорити про це з матір’ю; та погоджувалась, однак казала, що таких шкіл іще не придумали. «То чому ми самі її не відкриємо?» – відповів на це Джованні.

Із батьком взагалі розмовляти не було сенсу. Джованні знав, що не відповідає його сподіванням; вони обидва докладали зусиль, щоб хоч у чомусь бути схожими. Джованні, наприклад, щоб потішити батька, погодився вступити до спільноти скаутів. Згодом звернув увагу на те, що вожаті скаутів навчали їх найголовнішим правилам виживання у лісі в екстремальних умовах, а тому ходив на заняття охоче. Він самостійно нашив на блакитну сорочку свої ініціали, Гектор дуже ним пишався. Недавно він дізнався, що батько теж хотів би лікувати тварин. Так вони поступово, крок за кроком, почали знаходити дорогу одне до одного, ніби складали докупи частинки пазла, що спершу видався їм занадто складним. Мама казала, що їм треба просто звикнути одне до одного.

Поки він обдумував усі ці речі, до нього підійшла черниця.

– Я чомусь упевнена, що тобі подобаються бджоли, – промовила Фатіма, – хочеш мені допомогти? Мені треба перевірити вулики, хочу скористатися цими хвилинами перерви, поки немає дощу. Гадаю, бджоли згодні. Вони неймовірні! Ти навіть не уявляєш, скільком речам ми можемо у них навчитися!

***

Джованні знову пригадав, про що вони говорили з Сюзанною. Ці черниці справді володіли якимись особливими силами; можливо, вони навіть уміли читати чужі думки. Та, зрештою, що тут дивного? Йому вже не терпілося зазирнути до вулика, побачити бджолу-царицю, і вже цього йому вистачило б, щоб почуватися щасливим. Собачка поплелася слідом, махаючи хвостом.