Текст книги "Після дощу"

Автор книги: К’яра Меццалама

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 14 страниц)

9

А ще ота новобудова, ота триклята новобудова. Місце, де взагалі не можна було щось будувати. Однак його вартість визначалася, виходячи з ризику, з абсурдного переконання, що природні катаклізми не треба враховувати серед критеріїв урбаністичного розвитку. Хоча якщо поглянути на світ у цілому, навколо відбувалося якраз навпаки: природні катастрофи перетворилися на циклічні явища, до яких людству слід було пристосуватись якомога швидше. А натомість воно й надалі вдавало, що нічого не помічає. І спекулювало. А він був співучасником цієї сліпоти й цього цинізму. Він підписував документи, брав участь у прийнятті рішень, він теж удавав, що все – як і раніше, що ризик непередбачуваного настільки віддалений, що його не варто навіть брати до уваги. Знав, що насправді це не так, що цілий регіон перебуває у зоні гідрогеологічного ризику, що вистачить зовсім незначної кількості опадів, яка б ненабагато перевищувала середні показники, щоб це призвело до страшних наслідків. Гектор згадав одне із засідань у муніципалітеті, що відбулося задовго до початку будівництва, під час якого він обізвав останніми словами бідолашну інженерку з урбаністики за те, що та намагалася застерегти присутніх щодо ризиків таких планів забудови, звинувативши її у тому, що її старорежимні принципи гальмують розвиток Південної Італії – усіх тих територій, які століттями виключалися з прогресу. Йому тоді всі дружно аплодували. Але він добре пам’ятав неприємний післясмак невіри у власні слова, як тільки їх промовив. Післясмак іржавого заліза, – так, ніби несподівано на язиці з’явився присмак крові.

Знову подумалося про те, що сталося на засіданні членів Товариства напередодні. Можливо, його тіло противилося таємній змові з системою, яка була причиною його власного кінця? Поки він неспокійно крутився у ліжку з усіма тими думками, що не давали йому заснути, гучний грім вибухнув у небі і полив дощ.

До нього в ліжко заліз Джованні.

– Таточку, мені дуже страшно, – мовив, прослизнувши під ковдру.

– І мені, – відповів Гектор і міцно притиснув до себе худорляве тільце сина, ніби останній засіб спасіння, за який можна вчепитися, щоб не потонути.

Пригадав тіло Елени, чого з ним уже давно не траплялося. Чому він його більше не шукав? Що вбило в ньому бажання близькості з нею? Зустріч з іншою жінкою стала причиною чи наслідком? Він розділив з Еленою найнеймовірнішу пригоду свого життя: народження їхніх дітей. Можливо, саме в той час він і збився з дороги? Спільні зусилля, докладені до цієї цікавої, але нелегкої справи, змусили їх відсунути на друге місце особисті, інтимні стосунки? У чому полягає секрет тривалої єдності подружжя?

Він глянув на ніжне обличчя Джованні, який уже заснув: заплющені оченята, бездоганний обрис губ, маленькі вушка, пасмо волосся, що падало на високий лоб. Не вистачило цих чудових творінь, їхніх дітей, щоб захистити їхнє з Еленою кохання; навіть гірше, діти його випробовували, щодня займаючи собою увесь простір, вимагаючи все більше часу.

Коли Сюзанні виповнилося десять років, Елену охопила глибока депресія. Вона тоді відмовилася від цікавої пропозиції про роботу, тому що не хотіла надовго відлучатися з дому, вважала, що лише її постійна присутність поряд з дітьми могла гарантувати її власне та їхнє виживання. Доти вона так і не змогла щиро поговорити з Гектором про свою тугу за померлою матір’ю; чи то він так і не знайшов способу її вислухати. Таким чином у тій чорній скрині накопичувалися взаємні невдоволення та непорозуміння. А тепер відкривати її було вже запізно, розрив уже стався.

Гектор запитав себе, чи в Умбрії теж дощить, – там, куди зараз поїхала Елена. Після місяців засухи та пожеж вода для села була справжнім божим даром, але був ризик, що вона може виявитися ще однією карою, якщо випаде зараз за короткий час у величезній кількості. Вільно стікаючи по схилах, вода призвела б до численних зсувів ґрунту, змітаючи на своєму шляху будинки разом із їхніми мешканцями. Він спробував відігнати ті думки, але торохтіння дощу посилювалося, ніби все небо проливалося на землю. Поглянувши знову на Джованні, слухаючи його спокійне дихання уві сні, він не міг стримати розчулення. Як захистити родину, не поступившись власними інтересами? Як почуватися вільним і разом із тим прив’язаним до неї?

**

А дощ і не думав припинятися. Немає навіть сенсу намагатися заснути. Гектор надіслав одне повідомлення Клаудії, а друге – Елені, затим вимкнув телефон. Розбудив дітей, допоміг їм зібрати речі до ранців і напівсонних всадив у автівку. Небо залишалося чорним, як смола; попри світанок сонячним променям ніяк не вдавалося пробити важку ковдру загрозливих хмар. Дощ періщив без упину, дороги були порожні. Десь навпроти мосту Мільвіо він на мить зупинився, щоб глянути на рівень води в Тибрі.

Лише кілька тижнів тому, наприкінці серпня, він був вражений тим, наскільки пересохла річка. Тоді вони з Клаудією гуляли по мосту Сант-Анджело, він перегнувся через кам’яну стіну мосту, щоб подивитися на русло. Прямо посередині річки утворився острів, навіть очеретом поріс. «Красень Тибр» швидше нагадував дельту Нілу. Човни далі на північ практично опинилися на суші. Однак тепер вистачило кількох годин дощу, щоб річка перетворилась на бурхливий, загрозливий потік, готовий у будь-яку мить вирватися з берегів. Вода вже піднялася до самих верхівок мостових арок, і тепер дерев’яні стовбури, шматки пластику й брезенту та іншого сміття створювали затори у тому мізерному просторі, що залишався для течії. Йому навіть подумалося, чи не прорвало часом дамбу на Аньєне.

Як так може бути, що й досі ніхто не забив тривогу? Жодного поліцейського патруля, ні місцевої міліції, ні солдатів, ні мішків із піском, – нічого! Здавалося, місто цілком кинули напризволяще. Гектор звернув на проспект Франції і взяв напрямок на північ.

10

Кількість дощу, що випала за лічені години, просто вражала. Пейзаж навколо змінився до невпізнання, ніби сірим мулом покрило все довкола. Елена дивилася на схили через шибку великого вікна, тримаючи в руках кухлик чаю, а кішка тим часом умостилася біля її ніг.

– Видно, зрозуміла, що ти потребуєш утішання, – сказала Ада.

– І хоч трішки мужності.

– Ну, цього тобі якраз ніколи не бракувало; просто зараз страждання дещо затьмарило тобі розум. Однак із ким би такого не сталося на твоєму місці? Кожний новий біль долучається до накопичених раніше, діючи багаторазово і прицільно. Так само і з нашим тілом.

– Оця страшна злива... вона теж є часткою грози космічного масштабу?

– Не думаю, зірки тут ні до чого. Єдині, хто несе відповідальність, – ми самі.

– Наступні покоління нас проклянуть.

– Якщо зможуть пережити катастрофу.

**

Елена подумала про Сюзанну; останнім часом вони з нею часто обговорювали ці питання: забруднення довкілля, перенаселення планети, несправедливість, що охопила людство, і те, як тріщина все поглиблюється і розходиться навсібіч. Її донька прокидалася до світу, із вразливістю свого віку, але й із новими засобами розуміння реальності, що не дозволяли їй і надалі жити у дитячих ілюзіях. Вона стежила за соціальними мережами, читала блоги, розмірковувала над багатьма темами. На думку Елени, у дівчинки сформувався власний, доволі оригінальний і точний погляд на події. Погляд настільки суворий, що не шкодував і матір. Елена увімкнула мобільний. Прочитала повідомлення від Гектора: «Ми в машині, їдемо до тебе. Тут всесвітній потоп, скоро Рим зникне під водою».

– Адо, мені треба йти, – сказала вона, підводячись. – Гектор з дітьми їдуть сюди, мені треба закупити продуктів і спробувати добратися додому, перш ніж для цього доведеться шукати човен. Залишаймося на зв’язку... мені тут спало на думку: чи не краще тобі поїхати зі мною? Звісно, прихопивши з собою Евеліну.

– Дякую, золотко, але я краще залишуся тут, у моєму надійному гніздечку. Якщо виникне потреба, я тобі зателефоную. Прошу тебе, насамперед поважай себе, ніколи не забувай, хто ти. Спробуй порозумітися зі своїм чоловіком, вам обом це потрібно.

Був якийсь безумовний інстинкт, щось первісне і некероване у жіночій поведінці, що примушувала їх ставити родину в центр власного життя. Вистачило однієї смс-ки від Гектора, щоб вона негайно перейшла у режим «гостинність – готовність прислужувати». Чи вдасться їй коли-небудь звільнитися від цього ярма? Чи принаймні розділити його тягар із супутником життя? Багато чоловіків це роблять охоче, але – не її. Від цієї думки Елені стало сумно, ніби в такому стані речей була і її вина. Можливо, вона недостатньо вимагала; можливо, занадто багато уваги приділяла дітям... до того ж, ота її тенденція все переосмислювати, завжди чекати пояснень, виправдань. Невже немає простішого способу подорожувати життям?!

**

Через слабку видимість Елена їхала повільно. Зупинилася на майданчику перед супермаркетом, що вже встиг перетворитися на озеро. Все запитувала себе, чому це й досі ніхто не забив тривогу. Побігла до входу в супермаркет, але тих двадцяти метрів вистачило, щоб вона промокла до нитки. «Я так собі тут бронхіт зароблю», – подумала Елена, коли студінь від холодильників торкнулася її огорнутого мокрим одягом тіла, і вхопила візок для продуктів. У супермаркеті було повно народу: не їй одній спало на думку зробити запаси, багато полиць вже наполовину спорожніли. Вона згадала, що колись читала, ніби у разі тимчасової відсутності електроенергії продуктових запасів Парижа вистачило б на три доби. Лише три доби – і мільйони містян залишились би без їжі. Який абсурд! Накидала до візка всього потроху: пасти, томатного соку, консервів. Але не переборщила: тим, хто прийде за нею, теж щось залишиться. Намагалася збагнути: що могло їм ще знадобитися, коли б вони з якоїсь причини залишились би ізольованими. Марно, страх не дозволяв мислити тверезо. Вона ніколи не вміла раціонально робити закупи, завжди щось забувала.

Якраз у ту мить, коли вона дійшла до каси, вибило струм, і супермаркет поринув у темряву. Настала мить непевності, касирка сказала спокійним голосом, що такого ще ніколи не траплялося і що через хвилину енергопостачання відновлять.

Однак вистачило п’яти хвилин, щоб почалася паніка. На касах утворилися довжелезні черги. В Елени з собою було мало готівки, а тому вона захвилювалась, як заплатити. Вийшов збентежений директор супермаркету.

– Іще хвилинку терпіння, – оголосив, – ми намагаємося запустити генератор.

Ніхто не повірив. Люди почали обурюватись, обстановка напружувалась. Автоматичні двері входу до супермаркету через брак струму заблокувалися; надворі чекала юрба промоклих під дощем людей, які лупцювали по скляних дверях, щоб їх впустили. Елена збагнула, що треба якомога швидше забиратися звідси. Минуло ще кілька хвилин, і якийсь чоловік силою розсунув стулки, від чого двері розчинились. Елена скористалася тим гармидером, щоб вискочити з супермаркету зі своїм візком. Під зливою кинулася до машини, абияк покидала все до багажника і, не озираючись, рвонула з місця.

Проїхавши невелику відстань, побачила попереду, що шлях їй перекриває довжелезна черга автівок до бензоколонки. Елені якимось дивом вдалося прослизнути між двома іншими машинами й вибратися із затору. Все тіло пробив холодний піт, дихалося важко. Дорога попереду перетворилася на річку з каламутної води й мулу, і вона подумала, як їй вдасться проїхати останній відрізок шляху додому, де починався крутий схил з ґрунтовою дорогою, що вела безпосередньо до Червоного Бука.

Востаннє вона щось крала в супермаркеті, коли їй було п’ятнадцять років. Разом зі своїми однокласницями вони запихали у гольфи та в труси ґумки для стирання, олівці й ароматизовані ручки. Робили таке протягом кількох місяців, як випробування на сміливість, а то і просто задля розваги. Виходили з супермаркету, почуваючись героїнями і заходячись веселим реготом. Однак вона так ніколи й не змогла примусити себе користуватися поцупленими речами, ховала їх у коробку з-під взуття, що стояла у неї під ліжком. «Досить на п’ять хвилин вимкнути струм – і ми всі перетворюємося на злодіїв», – подумала вона засмучено. Протягом одного дня пейзаж навколо цілком змінився. Захвилювалася, чи Гекторові з дітьми вдасться до неї добратися. Глибоко зітхнула.

Коли вона з’їхала з дороги і почала підніматися схилом, колеса автівки застрягли в мулі. Вона увімкнула першу передачу і спробувала просуватися далі на мінімальній швидкості. Пішки звідти їй було не дійти, бо треба було нести сумки з продуктами. Щоб заспокоїтися, увімкнула радіо. Передавали особливий випуск новин, присвячений неймовірному метеорологічному феноменові, що охопив центральну частину Італії: «непогода з масовими опадами у вигляді дощу». Відразу потому посипалися градом страшні слова: зливи, світовий потоп, повені, кінець світу в Римі. І на додачу випуск завершили передачею в ефір пісні «Дольченера»[8]8
  «Дольченера» (італ. Dolcenera – «чорна вода») – так назвали повінь, що охопила й зруйнувала місто Геную у 1972 році. Так назвав свою відому пісню генуезький бард Фабріціо Де Андрé. Пісня про самотність коханців, настільки захоплених своїм коханням, що навіть не помічають того, що відбувається довкола.


[Закрыть]. Від проникливого голосу Де Андрé її пробило тремтіння; вона згадала, коли востаннє побувала на його концерті, й засумувала, ніби від втрати близького друга, супутника життя, коханого. Ледве стримувалася, щоб не заплакати через те, що все навколо і всередині неї розвалюється на шматки. Думала про Сюзанну, про Джованні, про Гектора, проклинаючи себе за те, що поїхала з дому. Раніше вона завжди думала, що краще було б загинути всім разом, адже тоді нікому не довелось би оплакувати померлих. Однак тепер вона була сама, посеред бурі: те, чого вона боялася найбільше у світі, відбувалося наяву.

11

– Що робиться, татку? – запитала Сюзанна, виходячи з машини з напівзаплющеними від сну очима.

– Поглянь на річку. От-от вийде з берегів.

– Як таке може бути?

– Не знаю, я ніколи ще такого не бачив.

– Це все через оту зливу, що пройшла минулої ночі?

– Так. Гадаю, нам краще забиратися звідси, поки ще не пізно.

– А що буде з нашою домівкою?

– Гадки не маю. Ну ж бо, сідай до машини, а то промокнеш до нитки.

Гектор завів двигун і поволі рушив уздовж набережної. Увімкнув радіо. Передавали про катастрофи, зливи, повені як про абсолютно несподівані та непередбачувані явища. Однак зміни в природі відбувалися вже давно, в усіх на очах. Після випуску новин – музика, ніби так і треба. Пісня Васко Россі «Селлі». Він чув, як Сюзанна тихенько підспівує.

– Звідки ти знаєш цю стару пісню? Я сам слухав її, коли був молодим.

– Сама не знаю, чула, як співала одна дівчина, я навіть гадки не мала, чия вона. Але непогана.

– Хай там як, але напевно краще, ніж оте, що ви слухаєте зараз! Принаймні у неї вкладено почуття.

– Тату, ти вже старий, не можеш постійно думати про ті часи, коли сам був молодим. Тепер ми – молодь, і в нас інші смаки, це ж нормально, хіба ні?

Гектор пригадав, які коментарі відпускала його мати щодо Васко Россі та інших співаків та гуртів з його юності.

– Маєш рацію, Сюзанно. Твоя бабуся ненавиділа Васко Россі приблизно так само, як я терпіти не можу ваших татуйованих реперів, які горланять матюки зі сцени.

– Татку, ти вже відстав від моди на кілька років. Таке вже давно ніхто не слухає.

– А що тепер слухають?

– Забудь, все одно тобі не зрозуміти, – промовила Сюзанна, втикаючи собі у вуха навушники.

**

На об’їзній дорозі на виїзді зі столиці вже утворилася довжелезна черга; видно було мало що, крім дощу та сірості. Гектор вирішив звернути на Фламінієвий шлях. Щоразу, коли дорога наближалася до берега річки, було помітно, як Тибр набирався водою, погрозливо здіймався, його темні води вирували від гніву, здавалися живими. Гекторові ще ніколи раніше не доводилося думати про річку як про живу, наділену власною волею істоту; він завжди вважав природу радше тлом, аніж активним суб’єктом. Спробував відігнати думку про забудови берегів, однак марно: у голові постійно крутився образ втомленого від численних знущань дракона з каламутної води й мулу, що зрештою вирішив піднятися і забрати все, що належить йому по праву. Замислився про той факт, що ніколи раніше не розглядав свою роботу з точки зору її впливу на довкілля. У його уявленні про подальший розвиток він завжди виходив із того контексту, що реальність слід розподіляти на дрібні складники і розглядати кожен складник окремо. З іншого боку, якби він не послуговувався цим принципом, то інколи нічого не досягав би. Подумав про покоління своїх батьків, про їхню беззастережну віру в прогрес, яку вони так само палко передали своїм дітям.

**

Коли Гекторові виповнилося шістнадцять років, батько взяв його з собою до Кенії, неподалік від Найробі. Він тоді працював у великій будівельній компанії, яка проектувала дороги й мости. У країні якраз був сезон дощів, вони їздили «джипом» на будівельні майданчики, червона земля розмокла і несподівано перетворилася на бурхливий потік. Грязюка летіла навсібіч, здавалося, ніби розбризкується кров, у нього виникло почуття небезпеки. Вся Африка здалася йому сильною і разом із тим – вразливою. Було щось неймовірне в очах усіх місцевих жителів, з якими він зустрічався: суміш гордості й відчаю. Попри злидні й хаос навколо йому здавалося, що люди там живуть у гармонії з природою і з усім, що їх оточує. Гармонія та життєлюбство, які йому, як білошкірому, не були притаманні. Він перебував з хибного боку барикад. «Джип» зав’яз у муляці, і поки вони з батьком намагалися витягти його тросами, Гектор впав у відчай, а от батька, здавалося, це тільки розпалювало. Він знай повторював, що зовсім скоро тут все зміниться, що між селищами прокладуть дороги і це принесе процвітання та добробут. Але Гекторові не вірилося, він не міг собі уявити, яким чином можна вибратися з того болота, не пожертвувавши нічим: людськими істотами, тваринами або рослинами чи ще чимось. Того дня він вирішив, що обов’язково стане ветеринаром, піклуватиметься про тварин, що на відміну від людей не прагнуть володарювати над іншими жителями планети, котрі не так уже й сильно від них відрізняються, як це може здатися. Поки Гектор щосили тягнув за трос, йому здавалося, ніби він відшукав свій життєвий шлях, і він був так твердо в цьому переконаний, як можна бути переконаним тільки в такому юному віці. Він повернувся до Рима з мрією в серці. Однак із часом та мрія кудись поділася, він навіть не помітив, коли це сталося.

Чому він відмовився від тієї мрії? Чому він не пішов своєю дорогою замість того, щоб слідувати торованим шляхом за батьком і дозволити захопити себе міражем прогресу! Можливо, просто побоявся бути самим собою. Вчився на інженера, був блискучим, сповненим планів на майбутнє студентом. Перед ним простиралася золота доріжка, як у казці «Дивовижний чарівник Країни Оз». Він читав її дітям уголос, коли ті були малими. Йому дуже подобалася та книжка, однак здавалося, що він тільки тепер зрозумів її цілком. Так само, як зрозумів свою категоричну і вперту відмову заводити домашніх тварин попри невпинні прохання дітвори. Сюзанна хотіла собаку, Джованні – кота. Йому особисто хотілося мати обох, однак це означало б роз’ятрити стару рану, а тому він сказав «ні». Від яких іще бажань та мрій він відмовився у житті?

– Татку, де ми зараз? За вікном нічого не видно, – почувся голосок Джованні.

– Ми на Фламінієвому шляху, їдемо до Червоного Бука, щоб бути разом із мамою.

– А чому так періщить дощ?

– Не знаю. Схоже, насувається буран; я ще ніколи в житті не бачив такої зливи. Хіба що одного разу, але то було в Африці, коли ми їздили туди з дідусем.

– І ти там бачив левів та слонів? – вражено запитав Джованні.

– Авжеж. А ще – крокодилів і тисячі фламінго.

– Повезеш мене туди колись?

– Тобі хочеться побувати в Африці?

– Звісно! Мені дуже кортить побачити усіх тих тварин! Ти знаєш, що багато з них перебувають на межі зникнення? Це так сумно! Ми з Аліче й Маріо вже давно вирішили: як виростемо, станемо ветеринарами і поїдемо рятувати від небезпеки всіх тварин по цілому світі.

– Чудова ідея! Я теж у дитинстві мріяв стати ветеринаром. Дуже важливо мати мрії в серці. І запам’ятай: ніколи й нізащо не зраджуй їх, – Гектор відчув якусь порожнечу в душі. – А хто такі Аліче й Маріо?

– Татку... – дорікнув йому Джованні, – це мої друзі. Ти що, не знаєш?

– Вибач, забуваю постійно.

– Тому що не слухаєш.

– Так. Інколи я буваю неуважним.

Цьому хлопчині завжди вдавалося вразити його прямо в серце і виставити недоладним батьком. Гектор відчув, що машину починає заносити. Зменшив швидкість.

– Вибач, Джованні, зараз мені треба зосередитися на дорозі. Однак я обіцяю, що ми продовжимо нашу розмову, як тільки зупинимося.

– А коли ми вже зупинимось? Я їсти хочу.

– А мені треба в туалет, – додала Сюзанна.

– Потерпіть ще трішечки, зупинимося у барі в Орте-Скало.

Колір неба змінювався, із чорного воно набуло неприродного червонуватого відтінку, все більше нагадуючи отруйну хмару. «Боже милостивий, – подумав Гектор, – скоро на землі не залишиться жодного місця, де можна буде знайти спокій та захист». Подумав, яке майбутнє чекає на його дітей, і йому стало недобре. У якому мерзотному світі доведеться їм жити?

Дерева низько хилилися від вітру, листя злякано тріпотіло, дощ, перетворившись на град, лупцював по даху автівки. Гектору здавалося, що дорога, дерева, небо от-от їх поглинуть.