Текст книги "Після дощу"

Автор книги: К’яра Меццалама

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 14 страниц)

26

Стіл був накритий білою полотняною скатертиною, на якій красувалися глиняний, розписаний від руки посуд, кольорові склянки, різні за формою столові прибори, вазочка з хлібом і маленька свічка в центрі.

– З ними все добре, вони ночуватимуть у пані з Японії. Моя донька сказала, що вони вже заприятелювали і що пані називає її Сюзі-сан. Не розумію, зазвичай вона терпіти не може, коли її називають Сюзі. Каже, що та жінка мені точно сподобається і що вона пригощала їх найсмачнішим супом, який їй коли-небудь доводилося їсти. Здається, їй кортіло розповісти мені ще дещо, однак я вирішила не допитуватися.

– Побічні наслідки катастрофи, – весело підморгнув Ґвідо, – сподіваюся, моє різотто буде не гіршим за суп Іроко.

– Це ж той самий запах, який я відчувала у машині. Як я могла його відразу не впізнати? – Елена понюхала різотто.

– Ти була не в собі.

– О, тоді виходить, що зараз я оговталася, бо цей запах здається мені просто неймовірним.

Ґвідо підняв келиха:

– Як казав мій батько, краще померти насолоджуючись, аніж тупо чекати смерті. Елено, я дуже щасливий, що зустрів тебе.

– Я теж, – відповіла вона, дивлячись йому в очі. – Зараз мені хотілось би змінити ім’я, адже віднині я почуваюся іншою особою.

– Цікаво. І як би ти хотіла, щоб тебе називали?

Елена скуштувала рис. Здавалося, всі смаки такі яскраві, такі впізнавані: смак кожної окремої зернинки, радікйо, гриби, пармезан.

– Смакота, і цей хліб – теж, – сказала вона, кусаючи великий окраєць.

– Його пече одна пані з селища Амелія; як на мене, найкращий хліб в окрузі. Ну, то яке ім’я ти собі вибрала?

– Я не розповіла тобі, як почався мій сьогоднішній день... я поцупила продукти в супермаркеті.

Елена розповіла про блекаут і паніку на касах. Про те, як вислизнула надвір із візком, коли розчахнулися двері. Ґвідо дивився на неї й недовірливо хитав головою.

– А якщо я зватиму тебе Кармен? Кармен-дикунка... Кармен... Кармен... та ні, – вирішив, – Елена пасує набагато краще. Елена Троянська, провокаторка воєн, – куди вже далі? Поглянь, який вплив ти маєш на мене.

Ґвідо повторював її ім’я знову і знову, ніби пробував на смак:

– Елена...Елена... мммм... Елена.

– Припини, а то ми так і не довечеряємо.

– Ти не можеш встати з-за столу, поки не спробуєш мій фірмовий омлет із трюфелем і не доп’єш пляшку «барбери».

Елена спостерігала за Кармен – за тією жінкою, що залишалася ув’язненою в ній, можливо, вже протягом багатьох років, іще відтоді, як тільки народилися її діти. Вона її захоплювала і разом з тим лякала. Замислилася на мить, що їй з нею робити, але згодом вирішила, що краще зараз про це не думати. Поглянула на Ґвідо, котрий повертався з кухні з пательнею в руках, від якої линув аромат масла, яєць і трюфеля. Скуштувала той омлет, що просто танув у роті, і знову відчула, як його тягне до неї. Їжа та вино діяли на неї збудливо, викликаючи у всьому тілі тепло, що розливалося аж до кінчиків пальців і змушувало почуватися гарною, бажаною. Саме в ту мить, коли все навколо неї розпадалося на друзки.

Після вечері вона допомогла Ґвідо прибрати зі столу, навести лад на кухні, нагодувати Орцо. Потім Ґвідо запропонував вийти прогулятися.

– У таку погоду?

– Обожнюю ходити лісом під дощем, там такі запахи, яких в інший час не відчуєш, – пояснив він.

Вони вдягнулись, узяли великий ліхтар і вийшли надвір із собакою, що радісно махав хвостом, стрибаючи навколо.

Ноги грузли в багнюці, а вони йшли по м’якому килиму з гнилого листя і сухих гілок, що пахнув землею і мохом, грибами, підліском і загадковою тишею. Шум дощу й вітру в кронах дерев був дуже сильним. Вона вчепилася за руку Ґвідо, тому що боялася. Почувалася тут чужинкою, гостею у цьому святому місці, про закони й традиції якого навіть гадки не мала. Стовбури дерев, освітлювані ліхтарем, здавалися велетенськими бовванами, хранителями давнини; навіть не уявлялося, як у когось може піднятись рука їх спиляти. Раптом Орцо завмер на місці й нашорошив вуха. Якийсь незвичний звук. Шурхіт посилився, глухе шамотіння по землі.

– Ось вони, – шепнув Ґвідо. Елена боялася дихнути.

– Хто?

Четверо великих диких кабанів із рохканням пробігли повз них. Один повернув голову, і на мить його очиська у світі ліхтаря, здавалося, втупилися прямо в них. Вигляд у звірів був не загрозливий, навпаки: господарі ночі, володарі лісів гордо прослідували своїм шляхом, не зважаючи на людську присутність.

– Я їх добре знаю, оту четвірку, вони завжди тут пробігають, інколи навіть до будинку наближаються. Ось чому в мене немає городу, до того ж полоти городину – це не для мене.

– А мені б хотілося, – сказала Елена, яка все ще ніяк не могла оговтатись після такої зустрічі.

– Ми – гості на цій землі. Коли поряд з’являються тварини, це – найперше, що мені спадає на думку.

Вони ще трохи гуляли густим лісом, аж поки Елена не втомилася.

– Я хочу повернутися додому, – сказала, але не знала, яке «додому» має на увазі.

Вони розвернулися, повернулись до будинку, зняли мокрий одяг.

Ґвідо пішов ставити воду на вогонь.

– Я приготую тобі трав’яний чай, а потім відправлю у ліжко.

– А ти зі мною не підеш?

– Я люблю працювати вночі, а ця ніч – ще й особлива, адже ти спатимеш у моєму ліжку, це ж треба! – промовив Ґвідо схвильовано. – Я – неймовірно щасливий чоловік.

– Як гадаєш, дощ закінчиться? – запитала Елена, позіхаючи. Запитала, як мала дитина, що потребує тільки того, щоб її заспокоїли. Простирадла пахнули тілом Ґвідо. Він довго погладжував їй спину, поки вона не поринула в глибокий сон.

***

Наступного ранку, коли Елена прокинулася, вона побачила його поряд із собою: його сильне, струнке тіло, ямочку на підборідді, уважні очі, що її вивчали. Він міцно притиснув її до себе.

– Аромат лосьйону після гоління, – прошепотіла Елена, проводячи долонею по його гладенько виголених щоках, – а я раніше вважала, що шукачі трюфелів усі бородаті.

– Усі, крім мене, – сказав Ґвідо, перекинувши її на себе. – Ти легесенька, як пушинка.

Волосся Елени впало йому на обличчя, лоскочучи йому ніс; вона спробувала відкинути пасма рукою, але марно.

– Нехай. Я зроблю тобі гарну заколку з дерева, щоб його збирати. Все одно боятися мені вже більше нічого: серце ти мені вже простромила наскрізь.

– Ти сам посадив мене до себе в машину; міг покинути там, де була.

– А от і ні. Не міг. Ніяк не міг. Але тепер я не маю наміру тебе відпускати. Ходи до мене.

***

Їй дуже хотілося назавжди залишитися в цьому ліжку, забувши про все решту: родину, повінь, екологічну катастрофу, переклад, який вона повинна була здати, обіди, вечері, школу й гуртки, друзів, родичів, неділі, кінець світу, підшивання штанів, прибирання в кухні, книжки для читання – усе. Тіло Ґвідо здавалося їй єдиною правдою, що могла допомогти їй вижити, що могла її врятувати. Можна було вдати з себе зниклу безвісти; хто б шукав її в лісі у тому скляному будинку, оточеному дикими кабанами? Знала, що Ґвідо думає про те саме; знала по тому, як він її цілував, пестив, як кохався з нею.

Однак треба було боротися, дбати про дітей, щоб вижили, годувати їх, захищати від епідемій. Треба було страждати, мучитися і плакати, щоб добитися свого, виступати проти людської дурості, пихатості, невігластва. Багато хто помер би; невідомо, скільки потонуло б у повенях; сотні загинули б під руїнами будинків і розвалених мостів, на залитих водою дорогах, у зсувах ґрунту, в багнюці, від холоду й голоду. Адже саме таке майбутнє чекало на світ, яким би безглуздим воно не здавалося. Їй хотілося померти в обіймах цього чоловіка, котрий так міцно притискав її до себе, що змушував почуватися найдорожчим скарбом у цілому світі. В ту мить їй згадався Джованні – як вона любила дивитися, коли він танцює, як він намагається навчитися новим рухам під час занять з балету, слухаючи музику; згадала про неймовірну свободу, яку виявляв її малий синок у танці, про його задоволення від можливості почуватися самим собою. Пригадала тіло Сюзанни, що змінювалося, її вроду, її витончене і ніжне личко, її таємничу усмішку. Подумала про Гектора, який чекав на неї вдома, і на неї накотилася глибока туга за тим, що було в них колись у минулому. Вона ні краплі не шкодувала, відчуваючи себе щасливою через те, що кохалася з іншим чоловіком. Навпаки. Хіба що гадки не мала, як зуміє утримати разом обох жінок – Елену й Кармен, Кармен та Елену, – що живуть у ній. А ще – їй було дуже страшно.

– Ґвідо, – промовила вона зі сльозами на очах, – мені пора. Треба їхати, подивитися, що там із садибою Червоного Бука. І машину треба забрати. Мені пора, – повторила, ніби переконуючи саму себе.

– Я знаю, – відповів Ґвідо, – я цілу ніч про це думав, я відвезу тебе; гадаю, нам краще поїхати разом. Тримай, – він простягнув їй статуетку русалки, – не забудь оце.

27

– А тепер що робитимемо? – запитав Джованні, як тільки прокинувся. Йому знадобилося кілька хвилин, перш ніж він збагнув, де перебуває. Насамперед пішов погладити Пандору.

– Як твоя лапка? – запитав у неї. – Можливо, нам слід повторити процедури.

– Так, – промовив Гектор, – я зараз усе зроблю.

На сніданок Іроко приготувала яйця, хліб з маслом і паростки сої.

– Спершу сніданок, – сказала, – а потім – душ. День буде довгим і нелегким, а тому слід набиратися сил.

Сюзанна ще спала, загорнувшись у картату сорочку Ове. Гектор з Іроко з розумінням перезирнулися.

– Сьогодні наша черга відшукати свої другі половинки, – зітхнувши, промовила Іроко, – мій чоловік учора увечері сів на потяг: побачимо, куди він зможе ним доїхати. І оцим подорожам по Європі та по світу, ніби так і треба, теж кінець приходить.

Гектор подумав, скільки йому довелося подорожувати по роботі за своє життя. Не було такого тижня, щоб він не побував принаймні у двох різних куточках Італії та Європи, інколи навіть Африки чи Азії, – скрізь побував. Спершу той досвід його тішив: побачити нові краї, познайомитися з новими людьми, їхніми традиціями, соціальним устроєм, скуштувати нові страви, почути нові мови. Однак з часом робити це йому було все важче, рідко коли вдавалося досягти значних успіхів, і все здавалося щораз безглуздішим. Таке враження, ніби люди тільки те й робили, що встановлювали нові правила, укладали нові закони і чинили всілякі перешкоди, перетворюючи його роботу на пекельні випробування. І разом із тим здавалося неможливим запровадити механізми для спрощування. Інколи йому здавалося, ніби він сів у швидкісний потяг і не має змоги зійти. Йому хотілося поговорити про це з Іроко. Він іще перебував у полоні цих думок, коли почув голос Джованні, що кликав його, і аж підскочив від несподіванки.

– Татку, а який сьогодні день? – голосно запитав хлопчик.

Гектор цілком втратив почуття часу.

– Навіщо тобі це знати? – запитав, повертаючись до дійсності.

– Таточку, сьогодні п’ятниця, чи не так? Отже, завтра субота, і в мене має бути генеральна репетиція перед виставою. Мені треба негайно повернутися до Рима; наша вчителька з балету мене приб’є, якщо я не з’явлюся.

Гектор, не розуміючи, вирячився на нього. Зрештою, збагнув, про що йдеться, глибоко вдихнув і взявся пояснювати:

– Не думаю, що хтось проводитиме репетицію. Якщо чесно, то й вистави не буде. Можна сказати, що в Римі зараз не до вистав через цю зливу, яка ніяк не вщухає, через повінь на Тибрі, – тобто ситуація справді критична...

Оченята Джованні налилися сльозами. Досі все нагадувало йому якусь незвичайну забавку, пригоду, але несподівано він ніби все зрозумів.

– Я хочу поговорити з мамою, – сказав серйозно.

Тим часом прокинулася Сюзанна, підійшла до брата і щось прошепотіла йому на вухо. Джованні уважно її вислухав і, здалося, трохи заспокоївся. Іроко, що уважно спостерігала за цією сценою, наблизилася до малого:

– Виходить, ти у нас – справжній танцюрист? Це ж просто чудово! Мені шкода твоєї вистави, дуже хотілось би її побачити, однак якщо тобі треба трішки потренуватися, розім’яти м’язи, у мене є тут одне місце, яке тобі обов’язково сподобається.

Іроко взяла його за руку і повела на другий поверх. Собача, кульгаючи, пошкандибало слідом; Джованні підхопив його на руки, щоб занести нагору сходами. Нагорі виявилася кімната зі світлою дощатою підлогою, зі скляними стінами, які з одного боку виходили на ліс, а з другого – на скелю Орте і на долину.

– Сьогодні погана погода, нічого не видно через хмари; а от коли сонячно, то краєвид тут просто неймовірний. Ми з чоловіком приходимо сюди, щоб помедитувати, проводимо курси з йоги та тайцзіцюань[16]16
  Тайцзіцюань – буквально «Велика межа кулака», або «Кулак великої межі», китайське внутрішнє бойове мистецтво, один з видів ушу. Популярне як оздоровча гімнастика. Інші варіанти написання назви: «тай чи», «тай-цзи», «тай-цзи цюань», «тайцзичуань».


[Закрыть], однак якщо тобі кортить розім’яти трішки ноги...

Джованні дивився на неї широко розплющеними очима.

– Яка гарна ця кімната! – вигукнув. – Таке враження, ніби стоїш серед дерев!

У кутку висів гонг, а ще – численні металеві чаші різного розміру; кімнату наповнював запах ладану і сандала.

– Можеш залишитися тут на деякий час, а я спущуся, щоб поговорити з твоїм татом. Почувайся як удома.

Джованні вже почав робити паси. Іроко спостерігала, як він легко зробив перше коло, ніби вивчаючи розміри приміщення і призвичаюючись до нього. Він рухався з неймовірною грацією, нагадуючи ельфа чи метелика. Подумала про дітей, яких у неї ніколи не буде; та це, мабуть, і на краще. Яке майбутнє чекало б на них? У якому страшному світі довелось би їм жити? Гектор тим часом теж зійшов нагору, зацікавившись.

– Здається, у хлопчини талант, – зауважила Іроко.

– Не знаю, але коли він танцює, то завжди щасливий. Так було з ним із самого малечку. Я розчулююся щоразу, коли дивлюся на нього, і плачу на всіх його виступах.

– Добре, – промовила Іроко, повернувшись думками до нагальних проблем, – спробуємо поїхати на північ. Біда в тому, що у нас небагато бензину, а заправитися у цей час, мабуть, нелегко. Я хочу заїхати до черниць, якщо ви не заперечуєте, вони, можливо, зможуть нам допомогти. Вони – автаркічні[17]17
  Автаркія (від грецького «самовдоволення») – незалежність від усіх речей зовнішнього світу або інших людей. Життєвий ідеал кініків та стоїків. В економіці – економічна незалежність країни, що позбавляє необхідності ввезення найважливіших продуктів споживання. Термін «автаркія» часто вживається в розумінні прагнення до відособлення, схильності до вузького намісництва.


[Закрыть], у них купа ресурсів, як у Середньовіччі.

Сюзанна, схоже, була не в гуморі, з самого ранку не зронила ні слова.

– Все добре? – запитав її Гектор.

– Мені цей дощ уже геть набрид, – відповіла дівчина. – Коли він нарешті припиниться?! До того ж я хвилююся за Ове, за маму, за дідуся з бабусею, за цілий світ! Мені всю ніч снилося, ніби я намагалася набрати номер на цьому клятому мобільному, а в мене нічого не виходило... це було так страшно!.. і зрештою я викинула його в глибочезний колодязь, все прислухалася, щоб почути, як він упаде на дно, і нічого не чула... чекала, чекала і не чула... то була страшна тиша!..

– Так, золотко, ти маєш рацію, ми всі дуже хвилюємося, – відповів Гектор, усвідомлюючи, що не може сказати їй нічого, щоб заспокоїти, тому що в усьому, що відбувалося, не було нічого втішного.

Іроко поспішила йому на допомогу:

– Зараз спробуємо зателефонувати твоїй мамі й Ове, а потім вирушимо в дорогу, спробуємо принаймні зрозуміти, чи є можливість перетнути річку. Знаєш, Сюзі-сан, коли сталася катастрофа на Фукусімі, я почувалася так, як оце ти зараз. Усе здавалося мені таким безглуздим, і якби не мій чоловік, я б залишилася там, щоб померти. Тільки згодом я зрозуміла: щоб допомогти моєму народові, мені треба поїхати звідти. Не знаю навіть, навіщо я тобі все це розповідаю...

Уперше за весь час Гектор відчув пробоїну, слабину в броні Іроко, через яку сочився страх, але цей факт тільки збільшив його захоплення нею.

– Що найбільше лякає мене в атомних електростанціях, – додала Іроко, – так це те, що їх експлуатація ґрунтується на умові бездоганної роботи. Однак у світі немає нічого такого, що завжди діє бездоганно, навіть дерева, скелі, усе живе, що існує на Землі, не виключає фактора несподіванки, непередбачених ускладнень, зовнішнього впливу, помилок та хиб. Якби на планеті не залишилося жодної людини, всі ті атомні електростанції вибухнули б протягом десяти днів, спричинивши шкоду екосистемі на десятки, сотні років. Ось яку спадщину залишаємо ми своїй матінці-Землі після себе.

Згори сходами до них уже біг Джованні.

– Я придумав нову хореографію, – повідомив, ледве стримуючи хвилювання, – Пандорі дуже сподобалося, чи не так?

Собачка кивнула.

– А нам покажеш? – запитала Сюзанна.

– Ні, я ще не готовий.

– Ой, наш танцюрист великого балету, схоже, кирпу дере, – промовила сестра, закотивши очі під лоба.

– От тобі вже точно нічого не покажу, дурепо!

– Ну, годі вам, дітвора, – втрутився Гектор, не давши часу Сюзанні відповісти. – Гадаю, нам пора вирушати. Одягайте куртки і взувайтеся.

– Знаєш, Джованні, – сказала Іроко, – я із задоволенням подивлюся твою хореографію, коли ти будеш готовий. Я люблю балет. Як на мене, це один із найвитонченіших видів мистецтва.

Він легенько вклонився – бачив, як це робили артисти в театрі.

Усі четверо сіли в пікап, Джованні з собачам позаду в кузові, і рушили по дорозі, що огинала ліс у північному напрямку.

28

Машина Ґвідо спускалася в долину.

– А трюфелі? – запитала Елена.

– Я їх заморозив, нічого не поробиш.

– Омлет вийшов чудовий... як і решта.

– Тільки не кажи, що...

Елена кивнула. Ґвідо усміхнувся:

– Зробімо прохолодніше, добре? Я люблю, коли навколо свіже повітря. Чуєш, яка тиша? Тільки дощ шелестить, ані пташини, – нікого, тварини теж відчувають небезпеку.

– Так само, як і ми.

– Добрий знак, як ти вважаєш? Якщо почуваєшся у небезпеці, то поводишся уважніше. У гонитві за зручністю ми втрачаємо інстинкт самозбереження.

Їй здавалося таким природним сидіти поряд із ним у машині. Ніби вони разом уже здійснили сотні подорожей, проїхали тисячі кілометрів. Як могла виникнути між ними така близькість усього за кілька годин? Вони з Гектором багато подорожували, спершу вдвох, а потім – з дітьми. Автомобіль здавався їй маленьким окремим світом, що захищав її, своєрідним мобільним мікрокосмосом. Однак тепер, можливо, і подорожі мали змінитися. Їй здалося, що вона нарешті зрозуміла, чому досі люди вдавали, що не помічають усіх сигналів страшних, драматичних змін клімату та їх наслідків. Занадто багато такого, що важко навіть уявити. І занадто багато такого, від чого довелось би відмовитися.

Машина різко загальмувала. Великий стовбур бука перекрив дорогу.

– Хай йому грець! – вигукнув Ґвідо. – Зовсім недавно впав.

– Звідки ти знаєш?

– Бачу.

Увімкнув аварійні вогні, перш ніж вийти з машини.

– Піди вистав аварійний трикутник далі на дорозі, – наказав Елені, – із таким дощем і під носом нічого не розгледіти, я й сам ледве не врізався. На щастя, жодної живої душі навколо.

– Як далеко ми від моєї машини? – запитала Елена. – Я не стежила за дорогою.

– Не більше, ніж за кілометр, але піду подивлюся. Якщо ми не приберемо з дороги це дерево...

Орцо стривожено загавкав.

– Ні, дорогенький, ти поки що посидиш тут, вибач, – сказав Ґвідо.

Він вийшов з машини й обійшов навколо дерева. Елена тим часом виставила трикутник і повернулася до нього.

– Доведеться пиляти на частини, іншого виходу немає, – сказав Ґвідо. Пішов копирсатись у багажнику. – Нічого не поробиш, доведеться повертатись, я залишив бензопилку в майстерні.

– Зачекай, здається, у мене в багажнику є! – вигукнула Елена.

– Добре, я піду й візьму, дай мені ключі. Твоя машина має бути трохи далі, за парою поворотів, зачекай тут.

– Можна мені з тобою? – попросила Елена. Їй не хотілося залишатись наодинці з собакою в машині під отим пекельним дощем. Насправді їй не хотілось розлучатися з Ґвідо. Але він сказав, що ні, що краще їй залишитися з Орцо – на той випадок, якщо під’їде інша машина. Так надійніше.

– Я швидко повернусь. Не хвилюйся, – заспокоював він її, цілуючи в кінчик мокрого носа. Цей жест, такий інтимний і водночас жартівливий, її здивував. Вона повернулася до машини. Запах бруду і мокрого собаки. Хтозна, яким було собача, яке знайшли Гектор з дітьми. Вона уявляла, як зрадів її син. Поки чекала, відкрила відсік для документів. Усередині лежав ніж, серветки, огризки олівців, блокнот і заколка для волосся. Вона розгорнула блокнот, поглянула на зроблені Ґвідо замальовки: вправи із зображення жіночої натури, стегон, грудей, рук, лише частин тіла і ні разу – обличчя. У неї виникло враження, ніби вона копирсається в його особистому просторі; знала, що не можна, але не втрималася. Хотіла дізнатися про нього більше, розкрити для себе його секрети: які вони, скільки в нього було жінок? А чи для неї знайшлась би сторінка в тому блокноті? Вона усвідомлювала всю безглуздість своїх думок, але чомусь так щеміло серце під впливом тих змішаних почуттів. Знайшла у боковій кишені стару пачку сигарет. Дістала одну, спробувала підпалити, відчинила дверцята машини й закурила, жадібно вдихаючи, відчуваючи, як дим заповнює легені. Допаливши сигарету, хотіла було відразу запалити другу, однак стрималася. Що, в дідька, з нею відбувається?! Побачила Ґвідо, який ішов до неї з мотопилкою під пахвою, вийшла з машини.

– Добрий інструмент, – похвалив він пилку, – але буде нелегко впоратися, адже спершу слід обрізати бокові гілки, а потім уже переходити до стовбура. Швидко не вправитись. На щастя, дерево не цілком лягло на землю, а бак бензопилки повний.

– Так, я якраз позавчора перевіряла.

– Позавчора... а здається – ціле життя тому, коли ще було сонце.

– Можеш мене навчити, як нею користуватися? Гадаю, мені знадобиться в житті.

Ґвідо пішов до машини по захисні окуляри й робочі рукавиці. Випустив Орцо, який радісно забігав під дощем, стрибаючи по калюжах.

– Дивися, – пояснював Ґвідо, – слід міцно взятися за ручку, ось так, – показав, – ніколи не стій позаду мотопилки, завжди трішки збоку, щоб добре бачити, що робиш. Натисни на повну потужність і спершу зроби надріз на поверхні, а вже потім заходь пилкою глибше, ось так. Ніколи не натискай із силою; якщо відчуваєш, що пилка застряє, зупинися й сама і вимкни її. Треба діяти спокійно й методично. Зрозуміло? Зараз я тобі покажу. Почнімо з оцих, тонших гілок, а вже стовбур я різатиму сам. Працювати під дощем не дуже зручно, але вибору в нас немає.

Елена прислухалася до інструкцій. Надягла захисну маску і рукавиці, стала в правильну позу і почала з тонших гілок. Коли нарешті вимкнула бензопилку, її тіло все ще деякий час тремтіло від вібрацій. Поки Ґвідо працював, вона пішла посидіти в машині, а тим часом гуркіт пилки зливався з шумом дощу. Вона все дивилась і дивилась, як він працює, уявляючи його тіло оголеним. Ніяк не могла второпати, що з нею відбувається, адже вона ніколи не думала так про інших чоловіків. «Напевно, у моєму віці, – вирішила, – годі вже соромитися власних бажань». Ґвідо на хвилинку покинув роботу й заліз до салону, щоб відпочити.

– Ота картина, що в твоїй спальні, той морський пейзаж, звідки він у тебе? – запитала Елена.

– Він раніше висів у світлиці моєї бабці. Я змалку захоплювався прозорістю хвиль і думав: як це художник зумів створити таке правдиве враження розбурханого штормом моря? І сам почувався кораблем, який бореться з хвилями. Картина висіла над кріслом, де старенька сиділа цілими днями, розгадуючи кросворди в газеті. Коли я приходив її провідати, то нудьгував, допомагав їй із кросвордами, аби чимось зайняти час, і поглядав на картину, мріючи про далекі мандрівки. А після її смерті я попросив собі цю картину на пам’ять про неї.

– І подався у далекі мандри.

Їй неймовірно кортіло дізнатися більше про цього чоловіка, про його минуле, але вже через мить вона збагнула, що краще залишатися думками у сьогоденні.

– Авжеж, – коротко відрізав Ґвідо, поклавши край розмові, – спробуймо звільнити шлях до вечора, тому що вночі дуже небезпечно. Як таке може бути, що ніхто не проїде, аби нам допомогти?! Напевно, кругом справжнє лихо! Можливо, ми не усвідомлюємо собі масштабів катастрофи.

«От і добре», – подумала про себе Елена, і в неї защеміло серце.

Вони почули гуркіт машини, що наближалася. Замахали руками, щоб їх помітили. З позашляховика вийшли двоє чоловіків, одягнених як мисливці. Ґвідо їх знав. Вони розповіли, що дороги навколо порозмивало, сталися зсуви землі, які завалили дороги, залізничні колії, позносили електричні стовпи, дерева, і що їхати кудись небезпечно. Швидкісна республіканська траса, залізничні сполучення, місцеві дороги і трасу Орте-Вітербо перекрили, завалився один із мостів віадука, однак проїзд убрід через річку після Атільяно, можливо, ще існував, – якраз через нього вони й хотіли спробувати проїхати. Найвищого рівня повінь сягнула біля Орте-Скало, де річки Тибр та Нера перетворились на суцільне велике озеро. Струм, телефони, газ, бензин – нічого не було, закінчувалися харчі. Такого ще не траплялося. В Римі ситуація теж була критичною, але новини звідти надходили уривками. Природна криза поступово поглиблювалася, переростаючи у страшний кошмар. І Елена відчувала, як холод пробирається їй глибоко в кістки і стискає серце.