Текст книги "Після дощу"

Автор книги: К’яра Меццалама

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 14 страниц)

4

«У невизначеності або в непередбачуваній природі часто криється щось страшне, але саме така непевність у мисленні змушує нас припускати, що невизначеність призводить і до можливості життя. Єдина причина, з якої цей факт здається нам дивним, – це те, що більшість із нас виросли з мріями про модернізацію і прогрес».

«Мені б хотілося познайомитись із цією жінкою», – подумала Елена, підводячись із-за робочого столу, щоб піти й зігріти собі води. Вона часто захоплювалась авторками книжок, які перекладала. Оте безпосереднє занурення у чужі слова й фрази, що могло тривати кілька місяців, створювало неймовірну близькість між нею, мисленням авторів та їхніми творами, у яких виливалися їхні думки. Інколи їй здавалося, що авторки – тут, поряд, кладуть їй руку на плече, щоб підбадьорити. Але в ту мить самого такого підбадьорювання їй не вистачало. Вона не могла думати ні про що інше; перед очима стояв чоловік із тією жінкою: як вони обіймаються, падають у ліжко, перезираються по-змовницьки в офісі, обідають разом, п’ють каву, торкаються колінами під столом, сміються... вона відчула, що божеволіє, втрачає самоконтроль.

**

Вона почувалася полонянкою у цьому домі, що був їхнім, їхньою родинною домівкою, яку вони вибрали, купили, обставили меблями, – домівкою, де вони народили й ростили двох дітей, святкували їхні дні народження, сперечалися, кохалися, тисячі разів умикали пральну машину, ще тисячі – посудомийну і де збиралися зустріти старість. Усе це їй здалося таким безглуздим, ніби вона – це не вона, а стороння людина, що спостерігає за нею збоку: за бідолашною сорокап’ятирічною жінкою, яку зрадив чоловік, як то буває з багатьма сорокап’ятирічними жінками. Їй несамовито захотілося перебити посуд, позривати зі стін картини, битися головою об стіну. Але вона б так не змогла. Щось усередині її втримувало. Ніби якась невидима мотузка обкрутилася навколо її тіла, заважаючи поворухнути руками й ногами. Чому вона не почала кричати, як тільки помітила, що відбувається? Чому не пішла до офісу Гектора і не влаштувала там скандал? Чому не захистила їхні стосунки?

Вона глянула на розгорнуту книжку на письмовому столі, на екран ноутбука, на розкидані аркуші, словник, полиці книжкових шаф кабінету, де покоїлися сотні історій, які вона прочитала за всі ці роки і які утворили навколо неї своєрідний захисний бар’єр. Захист, схованку, але разом із тим – в’язницю. Вона багато разів питала в себе, чому не насмілюється писати. Чому ховається за словами інших, якщо в неї в голові безліч власних історій і сюжетів, які вона занотовувала до товстого зошита з чорною обкладинкою звідтоді, як їй виповнилося двадцять років? Тримала їх у собі, аж поки вони не потонули у вирі непозбувного болю, пов’язаного зі смертю її матері, куди тепер так само засмоктувало її шлюб.

Нарешті вона отямилася від тих думок, що паралізували, як зміїна отрута. Взяла валізу, похапцем запхала в неї черевики й одяг, повернулася до кабінету, взяла ноутбук, книжку, яку перекладала, ще три інші, що їх якраз читала. Завмерла на мить навпроти дитячих кімнат. Перш ніж піддатися смутку і почуттю провини, послала дітям подумки по поцілунку, вхопила одну з м’яких іграшок Джованні, взяла один із Сюзанниних шаликів і намотала собі на шию. Зазирнула до їхньої з чоловіком спальні, розібрала ліжко, яке ретельно заправила кілька годин тому, понюхала чоловікову піжаму, відчувши запахи поту і бальзаму після гоління, які так добре знала, розкидала ногами блакитні еспадрильї, якими користувалася замість капців, – вона купила їх колись давно на ринку на Мінорці. Куди подівся чоловік, якого вона так несамовито кохала?!

Вкинула в сумку ключі від машини та ключі від сільської садиби, озирнулася востаннє на вітальню, почала хапати подушки й покривала з дивана й жбурляти на підлогу. «Годі вже, годі», – вмовляла саму себе, аж поки не потьмяніло в очах. Вийшла з квартири, гепнувши дверима. Молилася, щоб не зустрітися ні з ким на сходах або на вулиці. Надягла сонцезахисні окуляри, сіла в машину і завела двигун.

**

Увімкнула радіо. Урагани, землетруси, пожежі, війни, епідемії охопили цілу планету, а якийсь недолугий політик тим часом висловлював своє занепокоєння з приводу урядових коаліцій і втрати національної ідентичності. Як могло людство до такого докотитися?! Хіба не заслуговувало на те, щоб зникнути з лиця Землі через власний ідіотизм?! На об’їзній дорозі рух посилився, довелося стишити хід попри гарячкове бажання якнайшвидше покинути місто. Як тільки вона опинилася за околицями Рима, відразу вимкнула радіо. Вирішила не їхати швидкісною трасою, їй подобалося керувати автівкою неквапно, поглядаючи на пейзаж довкола. Як вона могла миритися із чоловіковою невірністю, його поступовим і невпинним відчуженням? Як могли вони разом спати, ходити у гості до родичів, планувати відпустку?.. Подумала про Гекторові руки, коли він керував машиною або куховарив, про руки, що вміли так багато. Їй знову захотілося плакати, але вона стрималась.

***

Фламінієва дорога[6]6
  Фламінієва дорога (латин. Via Flaminia) – важлива римська дорога, що сполучала Стародавній Рим із північними провінціями і вела до Аріміна (сучасне місто Ріміні). Сьогодні це траса державного підпорядкування Фламінієва дорога (італ. Strada Statale via Flaminia), яка закінчується у Фано.


[Закрыть] почала вихляти, Елена зменшила швидкість, обабіч дороги майданчики для термінової зупинки були завалені сміттям, посеред якого товклися повії, переважно африканки, що ховалися від сонця під зламаними парасольками, сидячи на напіврозтрощених стільцях або дрімаючи на старих лежаках. Від такого споглядання їй стало сумно, накотилася втома. Хотілося зупинити автівку, поговорити з однією з тих жінок, але не вистачало сміливості, як то завжди з нею траплялося. «Та до біса все!» – подумала вона. З’їхала з дороги на одне з тих бридких узбіч і вийшла з машини. Пахло сухим листям, від спеки бракувало повітря. Вона підійшла до жінки, яка курила під деревом і водночас говорила по мобільному невідомою їй мовою. Елена почувалася збентеженою: що вона тут робить? А якщо зараз зупиниться якась машина? Що вона казатиме цій незнайомці? Хотіла було повернутися до своєї автівки, аж тут жінка припинила балачки по мобільному й обізвалася до неї ворожим тоном, вимовляючи слова з химерною римською говіркою:

– Гей, ти! Не бачиш хіба, шо я тут на роботі?! Шуруй звідси!

Жінка була висока, у коротеньких шортах, що залишали оголеними міцні смагляві ноги, і в блискучому червоному топі, який тісно обтягував груди. Елену вразила її зачіска: ціла архітектурна конструкція з численних закручених кісок, яка нагадувала Вавилонську вежу.

– Вибачте, – промовила несміливо Елена, – сигареткою не почастуєте?

– Ти диви! Знайшла кого просити!.. Мене, шо сама ледве з голоду не здихає!

– Так, розумію. Я зазвичай не палю, а тут чомусь раптом закортіло.

– Ти шо, божевільна? Може, он звідти втекла? – запитала жінка, махнувши рукою кудись у далечінь. – Ще й викати мені надумала!.. от чому мені попадаються самі пришелепкуваті?!

– Ні-ні, я не божевільна. Просто... мені дуже погано.

– Шо ж із тобою поробиш? На, тримай. Та якшо хто зупиниться, зникни й не відсвічуй! Ти хоч припалювати вмієш?

Елена кивнула.

– Я колись палила, в юності. Потім пішли діти, подорослішала... покинула, – пояснила.

– Я б і сама покинула, бо дорогі вони, ці цигарки. Та й на пачку дивитися гидко через зображення з чорними легенями на ній... Але потім як подумаю: а шо тоді в мене залишиться доброго? Шо робитиму весь той час, поки стоятиму отут і чекатиму, коли мене хто покличе в машину?

– Ти звідки родом? – запитала Елена.

– Із Малі. Знаєш, де це? Питаю, бо ніхто й ніколи не знає, де воно є, те Малі. Решта дівчат – усі нігерійки.

– Так, я знаю, де Малі. Я колись переклала книжку однієї малійської письменниці.

– Я так і знала, шо ти – з учених, по тобі зразу видно... і як тобі ота книжка, яку ти переклала?

– Дуже сумна.

– Так само, як і наше життя, – стенула плечима жінка. – Шо ж поробиш: коли довелося народитись у глухому селі в задрипаній країні на задвірках Африки, то нічого гарного чекати в житті не доводиться... треба було мені зразу це збагнути... а я...

– А ти?

– А я напридумувала собі дурниць. Європа, Італія, робота... і поглянь, де опинилася: хвойда на купі сміття, – розвела руками кругом себе жінка, – ось вона, моя домівка! Гарна, правда?

У Елени паморочилося в голові – напевно, від цигарки. Вона обперлася рукою на плече повії, щоб не впасти, відчула, як від тієї пахне – деревом і потом, а ще – дешевим парфумом, купленим на базарному прилавку. Сама не знаючи, як і чому, вона опустилася на коліна, впала в обійми жінки і розплакалась, як мала дитина.

– Дай-но вгадаю... твій чоловік завів собі другу... сподіваюся принаймні, шо по хвойдах не таскається. – Жінка розреготалася, сміх у неї був гучний, розкотистий, від якого тряслися груди й ота вежа з волосся на голові. – Вибач, золотко, я тут такого набачилася!

Елена глянула на неї, витерла сльози зворотною стороною долоні, шморгнула носом та й собі розсміялася.

– Деякі чоловіки можуть здатися на перший погляд добрими й порядними, але насправді в усіх одне на думці. І оті, шо вдають із себе таких набожних, як оті, шо в моїй країні... та ні, ті ще гірші. Годі тобі, було б чого плакати! Ось побачиш: ти теж знайдеш собі нового гарного парубка!

– Як тебе звати? – запитала її Елена.

– Рокія, але тут мене називають Лізою, та я не ображаюся. Так мене прозвав один із моїх перших клієнтів. Знаєш, як то буває: я нагадувала йому когось, може, його перше кохання, – хто його зна. – І знову вибухнула своїм розкотистим, щирим сміхом.

– А не боїшся заразитися якимись хворобами?

– Так я ж он яка здорова! – відповіла та, показуючи мускули. – Бережуся, як можу. Поки шо, тьху-тьху, не жаліюся.

– Скільки тобі років?

– Двадцять три.

«Двадцять три роки, а вже стільки життів прожила», – подумала Елена.

Загальмувала якась машина.

– О, а ось і Антоніо – пунктуальний, як той швейцарський годинник. Вибач, золотко, тобі краще забиратися звідси. Не переймайся ти так, мужики – вони такі, не варто через них побиватися, – сказала Ліза, поправляючи топ.

Часу на прощання не було. Елена сіла в машину, звільнивши місце для автівки Антоніо. Дивилась на жінку через дзеркальце заднього огляду, аж поки дорога не повернула.

Не переймайся ти так... Слова Рокії все лунали в її голові. Вона мала рацію, не можна розкисати. Елена збільшила гучність музики по радіо, опустила скло на вікні, натиснула на педаль акселератора і почала підспівувати Едді Веддеру, який так їй подобався. Society, you’re a crazy breed. I hope you’re not lonely without me[7]7
  Суспільство, ти – божевільна раса. Сподіваюся, тобі без мене не сумно... – слова з пісні «Суспільство» відомого американського музиканта, вокаліста, автора пісень, зірки альтернативного року Едді Веддера. Його поставлено на сьому сходинку у списку «найкращих вокалістів-солістів», укладеному журналом «Rolling Stone».


[Закрыть]... Її волосся розвівалося на вітрі.

5

Він відчув, як щось тепле заворушилося поряд. Спершу не второпав, що воно, але потім згадав про Джованні, який, напевно, заліз до ліжка серед ночі так тихо, що він не почув. Обняв малого, вдихнув його чистий запах, погладив по гладенькій шкірі і по тому тендітному тільці, яке викликало в ньому надзвичайну, майже болісну ніжність.

– Татку, молока немає! – почув голос Сюзанни з кухні.

Реальність завжди навалювалася на нього зненацька, перш ніж він встигав до неї як слід підготуватися. Його дружина пішла з дому. Звісно, він не міг за це їй дорікати, але все одно злився. Розумів, що йому хочеться розповісти їй про те, що сталося вчора в офісі, але знав наперед, що через кілька днів уже не зможе. Таким чином іще одну таємницю буде приховано на дні їхніх стосунків, від чого вони колись таки проваляться у ту прірву.

– Іду! – крикнув він у відповідь. – Джованні, прокидайся, час у школу, – обережно потряс сина за плече.

Яке право мав він порушувати сон дитини? Було щось святе в тому солодкому забутті, у недоторканній таємниці кожної особи. Він ніколи не хотів спати з Клаудією, сам не знав, чому: чи через небажання дивитися на неї уві сні, чи щоб вона на нього дивилася. Однак її тіло все одно здавалося йому доступнішим, аніж тіло дружини.

Джованні розплющив очі:

– Тату, мені ще так хочеться поспати!

Потім раптом підхопився:

– Мама не повернулася?

Гектор помітив, як в очах сина промайнула іскра тривоги.

– Ні, – відповів він якомога м’якше, – їй довелося поїхати на кілька днів; але ти не хвилюйся, адже я тут, із тобою.

– Мені наснилося щось дивне, – сказав Джованні, – такий собі будинок із земляною підлогою, а прямо з підлоги всередині ростуть дерева. Така гарна оселя, і мамі вона подобалася. На одному дереві було гніздечко, а в ньому – пташенята. Співали без упину, хіба що вночі мовчали. Уявляєш, як дивно... але то було б так чудово, – додав, – мати отаку хату-ліс із звірями всередині... я б там залюбки жив!

– Так, справді чудово. Але зараз біжи вмиватися й одягатися, а снідати підемо до бару.

Хлопчина понурив голову й неохоче зліз із ліжка.

Гектор став під душ. Відчував, що все летить шкереберть, що його усталене життя руйнується, але піклування про дітей його заспокоювало. Бути з ними, виконувати батьківські обов’язки здавалося значно легше, ніж вирішувати, як надалі поводитися з жінкою, котра багато років була поряд із ним; на це не існувало ні законів природи, ані соціально-культурних настанов. Його батько, можливо, ні разу глибоко не замислився над цим питанням, а його мати вирішила мовчки миритися з таким подружнім життям попри численні зради, про які всі знали, але ніколи не говорили. Вийшов з-під душу, ретельно поголився, обтер обличчя лосьйоном і пішов одягатися.

– Ви готові? – крикнув дітям.

Джованні, ще й досі в трусах, розставляв на поличці Барбі.

– Ти ще й досі не вдягнувся?! – дорікнув батько.

– Татку, я не знаю, що мені вдягти.

– Не забувай, що тобі вже дев’ять років! Швидше! – підганяв його Гектор, відкриваючи шафу для одягу. – Чисті труси, штани й поло, що тут складного?! Не примушуй мене втрачати терпець!

– Шафа, яка розмовляє, збожеволіла, – промовив Джованні, який іще був цілком занурений у гру своєї уяви.

Знов ота історія із Барбі... Багато років вони з Еленою бідкалися, не знаючи, що робити. Відтоді, як Джованні навчився писати листа Дідові Морозу, він просив у подарунок тільки Барбі, Вінкс та Маленького Поні. Жодного разу трактор, машину чи лего. Вони з дружиною годинами обдумували, як повестися. Син, так не схожий на інших хлопчиків, зовсім не такий, про якого він мріяв, навчив його неоціненній мудрості: кожна дитина має право виражати свою натуру – те, що йому в дитинстві не дозволялося ніколи. Спершу йому було дуже важко зрозуміти й прийняти це. Чому Джованні не хоче бавитися у ковбоїв та індіанців, як він малим бавився з друзями? Чому йому байдуже до футболу? Джованні цілком зруйнував його уявлення про роль батька, про те, щó слід передати синові, чому навчати і що робити разом. Роззявивши рота, він змушений був спостерігати, як малий, пов’язавши голову хустинкою, витанцьовував перед його очима сцену прибуття принцеси до крижаного палацу з мультфільму «Крижане серце». І, зрештою, мусив визнати, що виходило це в малого просто чудово.

Нарешті Джованні закінчив одягатися, та й Сюзанна вже була готова. Сюзанна, що перероджувалася із дівчинки в підлітка, її тіло щодня змінювалося, ноги витягувалися, взуття кожні кілька місяців доводилося купувати більшого розміру. Вона перетворювалася на юну жінку, а в нього ті її зміни в зовнішності викликали якесь химерне відчуття незручності. Він зачиняв двері до ванної, які та постійно залишала відчиненими, – так само, як і його дружина. У перший час після їхнього знайомства Гектор підглядав за Еленою, коли та милася під душем, дивився на неї через пару гарячої води, іноді не витримував і собі заходив до кабінки, де вони кохалися навстоячки, де він підхоплював її легке, мокре тіло, що ковзало в руках. Здавалося, відтоді минула сотня років; коли саме сталося те, що віддалило їх одне від одного? Куди поділася жінка, яку він так шалено кохав? Перед ним стояло двійко дітей – гарно вбраних, із шкільними ранцями на плечах, готових провести цілий день далеко від батьків, – дітей, яких вони, можливо, зачали саме під час одного з тих спільних купань під душем.

Вони спустилися до бару, розташованого якраз біля їхнього будинку, – старого місцевого бару, порожнього й напівтемного. За касою стояв Діно, який, здавалося, стояв там вічність; Марко готував каву, а Мауріціо з дня в день тільки те й робив, що нарізав канапки. Гектор любив цей бар і від душі сподівався, що ніколи, нікому й нізащо не спаде на думку зачинити або переробити його з якихось причин.

– Що замовлятимете? – запитав Діно, не вітаючись, адже в усіх тих нормах етикету він не дуже тямив.

– Мені – трубочку з шоколадом, – сказав Джованні.

– Круасан без нічого, – якось непевно пробурмотіла Сюзанна.

– До вас учора Елена часом не заходила? – поцікавився Гектор.

– Та наче ні, – відповів Марко.

Діно також заперечно хитнув головою.

**

– Татку, чим тобі так до вподоби цей бар? – запитала Сюзанна, як тільки вони вийшли надвір. – У них найгірші круасани в Римі, до того ж там такий відстій. Усередині темно, дихати нічим.

– Прийде час, і ти теж, можливо, збагнеш, що значить «ностальгія», – відповів Гектор.

– Краплина мудрості номер 998! Дякую, таточку!

– А мені подобається, – втрутився Джованні, – вони схожі на братів Адамсів.

– Отож бо воно і є! Справжні невдахи! Я впевнена, що вони тут уже сто років не прибирають!

– Досить балачок! О котрій годині ви повернетеся додому сьогодні? – запитав Гектор.

– Я вийду зі школи о другій, але потім піду до моєї подруги Ірени, будемо вчитися разом.

– А ти?

– Не знаю... мабуть, о пів на п’яту... але потім мені на балет.

– Добре, я попрошу бабусю, щоб забрала тебе.

– Ні, краще ти, прошу тебе! – попросив Джованні. У його голосі Гектор ясно відчув нотку благання.

– Побачимо, чи в мене вийде. Напевно не можу обіцяти.

Хлопчик кивнув і поплівся за сестрою. Гектор дивився йому вслід, аж поки той не звернув за ріг вулиці. Його охопила незбагненна тривога. Спробував знову зателефонувати Елені – марно. Що відбувається?

І тільки в ту мить він згадав, що напередодні залишив скутер на роботі.

6

Вона приїхала на місце майже о першій. Відчинила дерев’яні ворота, заїхала на подвір’я і зупинилася під старим розлогим буком. Те дерево бачило її ще маленькою дівчинкою. Листя вже почало набувати багряного кольору, але було помітно, що цього літа дерево страждає від спеки. Елена прихилилася чолом до грубої, шорсткої кори стовбура; від того доторку по її тілу розлилося відчуття спокою. Вона дуже любила це дерево, майже як доброго старого дядечка, до якого бігла щоразу, коли шукала втіхи. Зайшла до хати. Там її привітали напівтемрява, прохолода, легкий запах сирості та кілька сімей павуків. Розчинила одне з вікон, щоб впустити всередину свіже повітря і світло, покинула речі у вітальні, а сама вийшла на галявину за будинком. Листя на деревах посохло і вже почало опадати – не стільки через осінь, скільки через брак вологи.

Та думка її стривожила. Досить було уважно поглянути навколо, щоб помітити, як тут усе змінюється. Уздовж дороги цілі клапті схилів почорніли від численних пожеж, якими регіон був охоплений влітку. Ось уже кілька місяців, як тут не випало ані краплі дощу. Трава висохла й пожовкла; земля порепалася від нестачі вологи і вже не могла родити; як для початку осені, було занадто тепло. За літо один із дубів зовсім засох. Елена підійшла до нього. Як могло загинути таке могутнє дерево?! Провела рукою по шкарубкому стовбуру, приклала до нього вухо у відчайдушній спробі щось почути. По тріщині в корі бігла вервечка мурахів. Елена поглянула зі схилу на долину; у спекотну полуденну годину небокрай аж побілів, а обриси предметів розпливалися у серпанку. Її власне тіло спорожніло після того, як останніми роками заповнювалося лише її дітьми. Яскравим залишався спомин про мить народження Сюзанни, коли вона чітко усвідомила, що віднині не є хазяйкою власного життя. Вона перетворилася на тло, а основну сцену зайняли її діти. Її завданням було надати їм змогу вижити, принаймні поки вони були слабкими і вразливими малятами, які цілком залежали від матері. Неймовірно важка відповідальність. Потім поступово їй доводилося поволі відступати на крок, щоб вони могли рости, займаючи місце, яке раніше було її власним. Є щось жорстоке у канонах природи: деякі її творіння здатні жити лише за рахунок інших, як рослини-паразити.

**

Вона забула про себе саму. І її чоловік теж забув про неї. Від тієї думки гостро кольнуло в серці. Чому Гектор її не підтримав? Чому замість того, щоб кохати її удвічі сильніше, покинув саму під час виконання такої складної місії: залишатися жінкою попри відповідальну роль матері? На якусь мить у неї виникла думка піти до сараю по бензопилку і спиляти мертвий дуб; у ту мить від наявності бензопилки в руках вона відчула б себе краще. Але згодом зрозуміла, що в неї рука не підніметься; нехай хтось інший зробить за неї цю невдячну роботу. Подумала про дітей. Що скажуть вони, коли, повернувшись зі школи, не застануть її вдома? Цікаво, чи вдасться їй принаймні пару днів не згадувати про них? Про Гектора. І особливо – про Гектора з тією жінкою...

Елена вирішила таки піти до сараю по бензопилку. Раніше вона ніколи нею не користувалася. Бензопилка здалася їй заважкою. Перевірила наявність пального в бачку. Надягла робочі рукавиці і спробувала завести. Від різкого ревіння пилки аж підскочила. Зазвичай для виконання важчих робіт вони наймали садівника, що піклувався про виноградники. Підійшла до дуба, вибрала найзручніше місце, увімкнула пилку і піднесла її до стовбура. Тисячі іскор розлетілися навсібіч. Вона ледве встигла заплющити очі, щоб не поранити їх. Почувалася такою дурепою! Вимкнула інструмент, кинула його в багажник разом із рукавицями, стала на коліна перед деревом, попросила пробачення, адже злість і ненависть – це не рішення. Навіть мертве дерево заслуговує на повагу. Так само, як і кохання, що вмирає...

**

Елена вирішила знову сісти за кермо й поїхати до села, щоб закупитися продуктами. Околиці були такими рідними її серцю, але відчувалося в природі навколо щось чуже, невпізнане, як провісник неминучої катастрофи. Просто перед нею відкривався здоровенний котлован, прелюдія нового жилого масиву: однакові похмурі коробки будинків, цемент і дахи з черепиці у вдавано-сільському стилі, де нові родини марно шукали б сімейного щастя. Долина, особливо той її схил, що належав до регіону Лаціо, зазнала страшних змін в результаті безладного, нерегульованого забудовування. Вона переїхала по мосту через Тибр, що в цьому місці тепер швидше нагадував пересохлий струмок, називати його річкою навіть язик не повертався. Завалені камінням береги заросли бур’янами і ледве не торкалися один одного, вистачило б пари гребків, щоб перепливти з одного на другий.

Вона зупинилася біля супермаркету на околиці селища. Коли стояла в черзі до каси, почула, як хтось назвав її ім’я.

– Добрий день, Елено!

– Ада! – здивовано вигукнула вона.

– Яким вітром до нас?

– Захотіла пообніматися із деревами.

– Дай-но краще я сама тебе обніму! – промовила літня жінка, притискаючи її до себе. Він неї приємно пахло сухими квітами, сніжно-сиве волосся зібране в акуратний пучок. Елена знала її ще з дитинства. Ада працювала лікаркою у лікарні, де померла її мати. А коли пішла на пенсію, перебралася до цього села, щоб присвятити себе численним захопленням, одним із яких було малювання.

**

Мати померла, коли Елені виповнилося десять років. Вона ніколи й нікому не розповідала, щó залишилося в її згадках про ті дні, ніби огорнуті в пам’яті густим туманом, про ту страшну прірву, куди могла провалитися від найменшого необережного кроку і тому завжди намагалася триматися від неї якомога далі. Дитячий острах, що вона теж помирає, заборонене й нестримне бажання справді померти, щоб долучитися до матері на небесах чи в будь-якому іншому місці, куди та потрапила, прагнення кинутися вниз щоразу, коли опинялася біля розчиненого вікна. Впасти або полетіти геть, не мало значення. Неспроможність дорослих називати все своїми іменами, неймовірне лицемірство, яким була оточена смерть, з наступною відмовою від будь-якої втіхи чи відповіді на загадку, як це мама може назавжди покинути свою доньку. Безсонні ночі в домі тітки й дядька, що взяли її до себе, почуття провини, сором через те, що вона – не така, як усі, присяга самій собі, що вона ніколи й нізащо не матиме власних дітей. Ада першою дізналася про те, що Елена завагітніла, першою, кому вона могла розповісти про те, що з нею сталося.

**

– Послухай, чому б тобі не прийти до мене завтра на вечерю? Якраз і розповіси мені все. Ми вже так давно не бачилися, – запропонувала Ада. – Тут так холодно, як у холодильнику!

Елена на мить замовкла; їй хотілося побути на самоті, вона боялася витягнути на поверхню біль, яким могла просто захлинутися. Але від Ади можна було нічого не приховувати, від неї в Елени ніколи не було таємниць.

– Добре, завтра о восьмій. Я принесу вино, – відповіла вона, кивнувши в бік стелажів із пляшками з вином, – і каштани з Румунії.

– Домовились, я чекатиму.

Останню частину дня вона продлубалася у саду. Спекотне літо його практично знищило. Земля була така тверда й суха, що неможливо було загнати лопату, щоб хоч би трішки її підпушити. Вже через кілька хвилин Елена понатирала собі водянки на руках, хоча й працювала в рукавицях. Перевірила рівень води в колодязі: він іще ніколи не був таким низьким. Почувалася в гармонії з деревами й кущами, що так прагнули води: із кущем лаванди, заростями лавра та розмарину, яким доводилося тягнутися корінням усе глибше й глибше, щоб відшукати ресурси для виживання. Кому вода була потрібніша? Трояндам чи жасмину? А з деревами що їй робити, щоб хоч якось полегшити їхні страждання від посухи?

Елена глянула на блакитне небо: ані хмаринки. Коли нарешті підуть дощі, вони проллються на землю стрімкими, руйнівними потоками, збігаючи по глинистому ґрунту і зносячи із собою все те, що повинно міцно в ньому триматися. Вона спітніла, однак почувалася краще, їй вдалося трохи втамувати внутрішню тривогу.

Вона покупалася в душі, намагаючись витратити якнайменше води, затим одяглась і пішла посидіти в саду. Нестримно закортіло курити. Згадалася жінка-малійка, з якою вона зустрілася вранці. Де вона ночувала? Чи була в неї якась домівка, чи вона тільки те й робила, що перескакувала з однієї машини в іншу, з одного матраца на інший? Не могла собі уявити. Помилувалася долиною Тибру з її умбрійського берега – своєю найулюбленішою панорамою з дитинства. Попри все пережите, цей краєвид і досі змушував її зазнати особливого відчуття, чогось на кшталт вдячності, належності до цього краю. Подумала про своїх дітей, уявила, як Гектор готує їм вечерю. Подумала про книжку, яку перекладала, про те, скільки зусиль доведеться докласти людству, щоб і надалі жити на зруйнованій ним планеті. Пішла спати рано, після легкої вечері, і спала так солодко й міцно, як їй уже давно не вдавалося.