Текст книги "Після дощу"

Автор книги: К’яра Меццалама

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 14 страниц)

38

Елена прокинулась у якійсь бентежній тиші. Гектор спав поряд. Раніше вона роками засинала, стиснувши в кулаці його піжаму. Ніби побоювалася, що розлука через сон може виявитися занадто тривалою, що вони можуть загубити одне одного, якщо розлучаться. Попри все впізнала його запах. Збагнула нарешті, що означала та тиша: злива вщухла. Нарешті вона зможе повернутися до Червоного Бука. Вона не хотіла нічого, крім одного: повернутися додому, адже лише в тій садибі вона почувалася по-справжньому вдома, у своїй хаті. Квартира в Римі належала Гекторові та дітям. Їй добре жилося там протягом багатьох років, але вона не відчувала її своєю оселею. Подумала: а чи є ще якийсь сенс у тому, щоб мати власність? Гектор поворухнувся, повернувся, розплющив очі, глянув на неї. Глянув так, ніби бачив уперше за багато років. Провів рукою по її щоці. Відколи це вони вже більше не торкалися одне одного? Його рука була гаряча. Елена згадала ті часи, коли вона була вагітна, а Гектор гладив її втомлену спину своїми гарячими, як вогонь, руками. Акушерка тоді казала, що в його руках є особлива енергія, йому треба бути цілителем. Гектор лише реготав у відповідь. «Скільки людей проходить через наше життя, а ми їх навіть не помічаємо», – подумала Елена. Пригадала себе разом із Ґвідо, у тому ліжку посеред лісу, де вона була зовсім іншою жінкою, однак відразу відігнала від себе згадку – ще й тому, що не знала, що з нею робити.

– Відвези мене до Червоного Бука, – сказала вона Гекторові, залазячи йому рукою під футболку. Потерлася стопами об ноги чоловіка; шкіра у тому місці в нього була гладенька. Тоді встала з ліжка, відчуваючи легкість у всьому тілі, підійшла до вікна й визирнула надвір. Пейзаж набув форм і об’ємів, темні хмари вже не нависали так низько над землею, дерева колихалися під вітром, вологе листя здавалося покритим блискучим лаком, що надавало йому особливої краси. Вода після багатьох місяців нещадного сонця повернула їх до життя. Елена пішла до кімнати дітей, застала там саму Сюзанну, яка ще спала. Сіла на край її ліжка і дивилася на доньку, аж поки та їй не усміхнулась і не промовила:

– Привіт, мам, я рада тебе бачити. Мені приснився дивний сон: у ньому в нас був чудовий будинок у горах, – гарний як у казці! – куди ми могли запрошувати численних друзів, та в ньому протікав дах. Протікав, але якось химерно: речі в будинку від дощу не намокали.

– Щиро сподіваюся, що твій сон – не віщий і що дах у будинку в Червоному Буці витримав, незважаючи на бурю.

– От якби ще один дах також витримав... – замислено сказала Сюзанна.

– Здається, тобі багато чого треба мені розповісти, якщо я не помиляюся.

Сюзанна зашарілась і усміхнулася, сіла на ліжку. Під напіврозстебнутою, заширокою для неї картатою сорочкою вгадувалися її маленькі груди.

– Гарна сорочка, – похвалила Елена, провівши рукою їй по щоці. – Давай, збирайся – і поїдемо. Ти не знаєш часом, де твій брат?

Вона знайшла його біля вуликів у бджолярському комбінезоні, від чого він здавався схожим на астронавта. На черниці, яка стояла поряд з ним, із захисного спорядження були тільки рукавички. Вигляд у Джованні був неймовірно зосереджений; він уважно стежив за кожним рухом жінки і зазирав до вулика через віконце. Він так захопився справою, що не помічав нічого навколо. Коли вони закінчили обхід вуликів, малюк побіг до матері, скинувши на ходу бджолярську сітку, яка захищала його голову.

– Мамочко! – вигукнув. – Я бачив бджіл-цариць! А ми можемо завести вулики у Червоному Буці? Фатіма пояснила мені, що без бджіл не було б ні квітів, ані фруктів – нічого! – і що життя на землі закінчилось би за лічені тижні. Ми повинні допомагати бджолам! Матусю, прошу тебе! – схвильовано торохтів Джованні, топчучись на місці від нетерплячки. – Фатіма нам допомагатиме, поки ми не навчимося, що і як робити. А ще нам треба буде створити маленький ставок, щоб допомогти комахам і жабам, це потрібно для біодиверсифікації.

– Бачу, ти багато чому тут навчився, – промовила Елена, наближаючись до жінки, яка зняла рукавички, щоб привітатися.

– Хотіла вам подякувати, – додала Елена.

Вона й сама не знала, за віщо, однак відчувала, що за час перебування у монастирі Гектор і діти змінилися, ніби відкрили для себе двері до інших можливих світів.

– А ми тут якраз для цього: щоб допомагати мандрівникам, переселенцям, втікачам і потерпілим. До того ж ваші діти, як би це сказати... завдяки їм ми збагнули, що маленька надія у нас іще залишається.

– Он як, – відповіла Елена, – то ви приїжджатимете до нас, щоб навчити догляду за вуликами?

– Якщо Господь цього захоче, – відповіла Фатіма. – У нас тут планується багато роботи протягом наступних місяців, після цього катаклізму.

Вони попрощалися з черницями і всілися до машини, за кермом якої сиділа сестра Маґда.

***

Машина рушила у напрямку долини. Вода залила все навколо, утворивши велетенське сіро-мутняве болото, в якому віддзеркалювалися хмари, що швидко бігли по небу, викликаючи химерну гру тіней і світла. Пейзаж нагадував Елені рисові поля. Дерева стояли у воді, межа між водою і землею розмилася. Міст, через який вони проїжджали вчора, затопило, а тому довелося дертися вгору аж до Баскі. Елена всю дорогу дивилась у вікно, спостерігаючи за знайомими з дитинства місцями, що за лічені години перетворилися на чужі, невпізнанні, хоча у такій їхній трансформації була певна краса, пов’язана з відчуттям непостійності, крихкості буття. Їй навіть подумалося, а чи не в цьому полягає майбутня доля планети: змінюватися до невпізнання, щоб перетворитися на цілком іншу.

Сестра Маґда ввімкнула радіо. Мільйон жителів Рима та нижньої частини долини Тибру залишилися без житла. Батьки Гектора були в безпеці, він нарешті зміг із ними зв’язатися, а от решта? Де були у цей час її подруги? А друзі її дітей? Елена згадала книги про війну, про листи, що надходили із запізненням на кілька місяців, про родини, яким роками доводилося чекати на новини від рідних та друзів. Раніше такі історії здавалися їй фактами з минулого, а тепер те минуле несподівано перетворилося на реальність сьогодення. Ніби вони всі раптом опинилися в минулому, перелетівши через темний тунель, що переніс їх до невідомих сторінок Історії.

***

Щоб доїхати до того місця, де Елена покинула свою машину на узбіччі дороги, їм знадобилося чотири години. Сестра Маґда зачекала, поки вони впевнилися, що автівка заводиться, і вирушила у зворотну путь, відмовившись від запрошення заїхати до них і трішки відпочити.

– Я потрібна в монастирі, – сказала вона, поправляючи хустку, – допомогла вам чотирьом, тобто п’ятьом, – вибачай, Пандоро! – вчора привезла Іроко та її чоловіка, а скількох іще доведеться возити по цілій долині! Було приємно з вами познайомитися. Надсилайте звістку про себе, хай береже вас Господь, і навідуйтеся до нас сонячної днини! – крикнула вже через вікно машини, здаючи назад.

– Хочеш, я сяду за кермо? – запитав Гектор.

– Ні, – відповіла Елена сухо.

Вона хотіла сама привезти дітей до Червоного Бука. Вздовж дороги їм трапилися дерева, що попадали від повені, по асфальту текла каламутна вода, від якої утворилися цілі калюжі, але їм вдалося поволі доїхати до розвилки, що вела до садиби. Останній відрізок довелося пройти пішки, щоб не ризикувати, що автівка застрягне в багнюці на ґрунтовій дорозі. Елена йшла хутко, попереду, серце стугоніло від тривоги. Потім побігла – бігла щодуху, ніби лише так іще могла щось урятувати. Однак було пізно.

Липа впала прямо на дах будинку. Коріння, яке стирчало над землею, нагадувало дикого звіра, що мирно спав собі у своїй берлозі, а його насильно виволокли звідти. Дерево було ще живе, але вбачалося у ньому щось страшне, щось неприродне. Елена поглянула довкола. Не тільки будинок, а й сад здавався невпізнанним. Живопліт, що оточував сад, повалило, ще два великих дерева, бук та тополю, теж вирвало з корінням, і тепер вони лежали на лузі, що перетворився на закаламучену ділянку землі, в якій грузли ноги. Фруктові й оливкові дерева звалені докупи. Тільки червоний бук витримав, залишаючись єдиним вартовим, єдиним свідком руйнівної сили, з якою небеса накинулися на пагорб. Підійшли Гектор з дітьми. Завмерли, не в силах поворухнутись чи промовити слово перед отим руйнуванням.

– Доведеться все відбудовувати, – пробурмотів Гектор після довгого мовчання. У ту мить сонячний промінь пробився крізь щільну завісу хмар і освітив верхівку червоного бука, від чого той, здавалось, яскраво запалав.

Епілог

Події того дня назавжди закарбувались у моїй пам’яті. Від нашого попереднього життя нічого не залишилося. Перед моїми враженими очима були руїни рідної садиби, зруйнований шлюб, дівча-підліток, хлопчина, кульгаве віддане собача і вирвані з корінням дерева. Однак у тій малості було все. Було життя – моє життя, наше. Якимось химерним чином руйнування надавало нам сил, робило сильними й мужніми, як ніколи раніше. Отой сонячний промінь, що на мить прорізав хмари, став найдорожчим і найкращим видовищем у моєму житті, дивним спалахом, вибухом, богоявленням. Ті руїни стали глибоким втіленням нашого існування. Усім, що в нас залишалося, нашим скарбом. Слова Гектора «Доведеться все відбудовувати» лунали в мені як набат посеред темної ночі мовчання та смерті.

Перед моїми очима стояла стара кам’яна садиба, в якій я зросла сама і де виростила своїх дітей. Для мене це була найнадійніша і найнепорушніша схованка, однак виявилося, що то неправда. Дивлячись на її пробитий посередині дах, на зруйнований стихією сад, я здалася, а здавшись, знайшла у собі сили, щоб діяти. Я зрозуміла: єдина можливість, що в мене залишається, – боротись, не сподіваючись щось отримати; просто у самій боротьбі криється остання можливість вижити.

***

Відтоді багато що змінилося. Наприклад, кімната, в якій я перебуваю зараз і де написала цю історію, приглушене світло лампи, кімнатні рослини навколо, що захищають мене від тривоги, від хвилин смутку, кішка Ади, яку я успадкувала після смерті моєї подруги і яка спить, згорнувшись клубком, у мене на колінах, – теж уже геть стара. Оця садиба, що перетворилася на прихисток для всіх, хто шукає нових шляхів у житті, втративши власні, для тих, хто пережив трагедії, катастрофи, кому кортить розповісти ще одну історію про те, як людство наближається до фатального кінця. Можливо, щоб відродитися, – хтозна.

***

Бувають дні, коли думки про неминучий кінець, що чекає на нас, стають нестерпними; новини, які надходять з усіх кінців світу, такі страшні, що будь-які бажання та надії вмирають, вичерпуючи з кожної моєї клітинки всі життєві сили. У такі дні я іду з Ґвідо в ліс шукати трюфелі; ми обоє знаємо, що насправді шукаємо іскру сенсу, почуття належності до чогось більшого, що являє собою довершену рівновагу між тим, що створює, і тим, що руйнує, яку ми, люди, назавжди порушили. Коли ми з ним кохаємося, то віддаємо шану правді тіла, потужній силі тілесного задоволення, бажання, перетворюємося на первісних істот, сповнених уяви та вдячності. У його обіймах я така, якою є. Неприкрита. Кохатися – це наш політичний акт спротиву.

***

Я сиджу в цій кімнаті наодинці з моїми думками, словами, вчинками, які здійснила протягом свого життя. Мій сад відродився і дає мені все, що потрібно для життя. Сонячної енергії вистачає, щоб опалити будинок і нагріти воду для купання. Дощова вода збирається у великі місткості, де зберігається і використовується протягом нескінченного періоду засухи, на який перетворилося літо з його небом без єдиної хмаринки, розпеченим інколи добіла, і таким непорушним, майже мертвим повітрям, що дихати не можна. Сестра Фатіма навчила мене й Джованні доглядати за бджолами. Я викопала на ділянці біля будинку ставок, залишивши землю навколо нього необробленою, адже слід зберегти хоча б маленьку частку дикої природи. Гектор, Сюзанна, Джованні та Пандора часто приїжджають до мене в гості. Без їхньої допомоги я б нізащо не змогла зробити все, що зробила. Саме завдяки нашим трудящим рукам, усім разом нам вдалося залишитись людьми і зберегти зв’язок із нерозривною цінністю, що називається «родина», але може набувати різних форм, – тепер я знаю це напевне.

***

Уночі я виходжу погуляти в саду. Слухаю спів жаб у ставку, милуюся світлячками, що хмарками пурхають у високій траві, яка пахне землею і водою, підводжу очі до зірок, а легенький вітерець щось тихенько нашіптує листочкам на фруктових деревах. Червоний бук і досі тут – гордий і сильний, мій надійний захисник. Уся ця краса мене захоплює, я відчуваю вологу під босими ногами, відчуваю себе часткою цього саду, цього світу, всесвіту.

Я – жива.

Про авторку

К’яра Меццалама народилася в Римі. Письменниця, перекладачка, психотерапевт. У 2009 році вийшла її перша книга «Я подбаю про тебе» («Avrò cura di te») (видавництво Edizioni E/O). Окрім того, вона є авторкою щоденника про серію терористичних актів, що сталися в Парижі: «Хочу бути Charlie: маленький щоденник італійської письменниці, яка живе в Парижі» (видавництво Edizioni Estemporanee 2015).

Її другу книгу «Персидський сад» («Il giardino persiano»), яка вийшла у видавництві Edizioni E/O, перекладено на французьку та фарсі. Цензура Ірану її заборонила. На основі книги створено її дитячу версію «Le jardin du dedans-dehors», щось на зразок коміксу, який отримав численні премії і перекладений багатьма мовами.

К’яра викладає літературу в Паризькому інституті італійської культури, співпрацює з журналами «Леджендарія» та «Парктайм Маґазін», член асоціації «Пікколі Маестрі». Живе на два міста, між Римом і Парижем, має двох дітей.

Люба Читачко, любий Читачу!

Щиро дякуємо за те, що законно придбали цю книжку через мережу уповноважених продавати книжки закладів (а не в продавця, який порушив закон про продаж книг, застосувавши знижку, що перевищує дозволену законом, або отримав її з мережі незаконного поширення).

Ми високо цінуємо цей вчинок, адже він є конкретною протидією піратству, що завдає значної шкоди системі італійського книговидавництва. Згідно з даними, представленими під час конгресу Асоціації видавців Італії 22 січня 2020 року, піратство паперових та електронних книжок, тобто незаконне завантажування текстів у цифровому форматі, нелегальне копіювання, фактична підробка та друкування книжок неуповноваженими типографіями, завдає економічних збитків на рівні 25 відсотків від загального товарообігу галузі в нашій країні, а це становить 216 мільйонів недовиплат до державної скарбниці, втрату 8 800 робочих місць, враховуючи суміжні з книговиданням галузі.

Ми можемо вас запевнити, що ціна, яку ви заплатили за цю книжку, – справедлива винагорода всім особам, які доклали зусиль, щоб її опублікувати та поширити (автор, видавець, перекладач, редактор, графік, типограф, працівник видавництва, дистрибутор, працівник рекламного агентства, власник та працівник книгарні і т.д.). Усі ці люди гідно і чесно виконують свою роботу, а їх буквально обкрадають усіма зазначеними вище піратськими вчинками.

Ціна, яку ви заплатили за цю книжку, служить підтримкою широкої та різнобічної системи книговидання, яка поряд із світовими бестселерами видає щороку тисячі нових книжок, які, можливо, не матимуть такого шаленого успіху, однак є необхідними для системи бібліодиверсифікації, що ґрунтується на принципах пошуку та плюралізму голосів.

Видавці