Текст книги "Після дощу"

Автор книги: К’яра Меццалама

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 14 страниц)

15

Вони все йшли і йшли під дощем, невідомо скільки часу, – здавалося, вічність, – коли нарешті небо на мить раптом просвітліло. Гектор помітив попереду на схилі хатину, йому навіть здалося, що з димаря тягнеться стрічка диму. Він вкотре, тримаючи цуценя за пазухою, озирнувся на дітей і наказав звернути з дороги на стежку. Джованні цокотів зубами. Від крижаного вітру мокрий одяг примерзав до тіла. Протягом усього часу вони не бачили жодної машини, ніби на всій Землі більше нікого, крім них, не залишилося.

– Тримайтеся, дітки, – підбадьорив їх батько, поки вони видиралися догори стежиною, – останнє зусилля!

Двері будинку були відчинені. Вони шмигнули всередину, ховаючись від дощу.

– Є хтось? – прокричав Гектор кілька разів, перш ніж до них вийшов юнак. Високий, білявий, з довгими кучерями до плечей. Він був одягнений у завеликий білий вовняний светр із червоно-синім орнаментом, пошарпані джинси, на ногах – брудні робочі черевики.

– Заходь! – відповів із помітним іноземним акцентом. Кивнув, запрошуючи зняти промоклі вщент куртки. Велика напівпорожня кімната слабко освітлювалася мерехтливим вогнем від дров, що потріскували в каміні. У центрі стояли грубо витесаний дерев’яний стіл та кілька різнокаліберних стільців.

– Собака, – промовив юнак і простягнув свої величезні ручиська, щоб узяти поранену тварину, – погано.

– Авжеж, – відповів Гектор, – треба його підлікувати.

Юнак запросив Сюзанну й Джованні, які й досі тупцювали біля дверей, підійти ближче до каміна, щоб зігрітися. Через щілини в старих вікнах свистів вітер, пожвавлював полум’я в каміні, однак у кімнаті було тепло. Гектор зустрівся поглядом із Сюзанною і зрозумів її стан. Її очі палали, ніби в зіницях ховалися діаманти. «Як мало треба в її віці», – розчулився він, подумавши про палке, юне сердечко доньки. Юнак поклав собача на щось на кшталт килимка, а сам пішов до сусідньої кімнати. Всі троє перезирнулися.

– Схоже, ми опинились у правильному місці, – промовив Гектор. – Замерзли?

– Трішки, – відповів Джованні, й досі трусячись від холоду.

– Анітрохи, – сказала Сюзанна, випрямляючи спину.

– А чому тут так темно? – запитав Джованні.

– Напевно, від цієї бурі вибило струм, – відповів батько.

Юнак повернувся з бинтами, пляшечкою води і дезинфекційним засобом. Хлопець, схоже, звик жити самотньо, цілими днями ні з ким не спілкуватися й усі проблеми вирішувати самостійно. Вони з Гектором опустилися на коліна перед цуценям. Юнак погладив його по голові, затим м’яко, але рішуче затиснув йому писок.

– Що ви йому робите? – занепокоєно запитав Джованні.

– Перевіряємо рану, щоб зрозуміти, наскільки вона глибока. До речі, це самочка, – відповів Гектор.

– Ой! – вигукнула Сюзанна. – Тоді назвімо її Пандора!

– Пандора? – перепитав юнак, підводячи на неї свої блакитні очі, від чого дівчина негайно зашарілася.

Потім уважно оглянув собача і сказав:

– Добре, нехай буде Пандора.

Гектор взявся трохи обрізати шерсть навколо рани, потім промив її теплою водою з милом, промокнув кров марлею і продезинфікував. Його рухи були впевненими й рішучими, як у того, хто знає, що робить. Однак несподівано його охопило неймовірне відчуття. Ніби він нарешті, після дуже тривалого часу, робить усе правильно. Таке з ним траплялося іноді, коли він був із Клаудією і знав, що він у правильному місці, хоча в душі й відчував, що чинить не так, як треба. Це усвідомлення, приховане у найдальшому куточку його розуму, аж ніяк не затьмарювало його почуття до Клаудії. Навпаки: підсилювало його заборонене задоволення. Однак раз по раз воно проявлялося у найнесподіваніші моменти їхніх коротких, таємних зустрічей, а з часом прорізало в нього посеред лоба глибоку зморшку. Він усвідомив це у ту саму мить, коли лікував поранену лапу приблудного собачати і почувався щасливим. Нарешті йому випала нагода виправити помилки минулого, ніби доля надавала йому другу можливість.

**

Коли Гектор закінчив обробляти рану, юнак відпустив песика, але той так і залишився лежати, важко й часто дихаючи, однак поволі його дихання почало заспокоюватися. Гектор підвівся з колін і подякував юнакові.

– Чаю? – запропонував той.

– Так, дякую. Однак можна мені спершу зателефонувати?

Юнак вийняв із кишені старенький мобільний. Джованні тим часом наблизився до Пандори. Він побоювався доторкнутися до неї, але присів поряд. Собачка лизнула йому руку.

А Сюзанна тим часом не рушила з місця. Юнак сам перший підійшов до неї, запитав, як її ім’я, чи вона вже відігрілася трішки, а тоді, не чекаючи на відповідь, потиснув їй руку:

– Мене звати Ове, – і зник на кухні.

Сюзанна зашарілася ще більше. Через кілька хвилин хлопець повернувся з пластмасовою квітчастою тацею з чотирма надщербленими чашками, в яких парував окріп.

– Вибач, у мене немає чаю, та й кави теж нема, я збирався закупити продукти сьогодні вранці, однак... – він стенув плечима, – бачиш, яка біда, яка страшна злива.

Вони з Гектором сіли за стіл. Ове розповів трішки італійською, трішки англійською, що він приїхав з Норвегії. Перебрався сюди кілька місяців тому, купив за безцінь оце старе помешкання разом із земельною ділянкою з наміром стати землеробом.

– Тут земля коштує мало, а ще тут стільки сонця! – він розсміявся. – Сонце протягом багатьох місяців року, аж забагато! Цього літа було дуже спекотно; спершу мені подобалося, однак згодом було вже занадто. А тепер дощ, хтозна як воно для землі, вся оця вода. Спершу земля тверда, як камінь, неможливо щось посадити чи посіяти. Я – інженер-програміст, – він перейшов на англійську, – приїхав сюди випадково два літа тому і працював у агротуристичному комплексі в обмін на житло та їжу. Мені так сподобалося, я навіть трохи вивчив італійську... зовсім трохи. – Він знову стенув плечима. – Коли я повернувся до Норвегії, усе навкруги здавалося мені таким сірим, таким сумним, позбавленим смаку. І я почав читати підручники з обробки землі.

– Подумати тільки! А я все життя мріяв порибалити у Норвегії! Ось уже кілька років збираюся, та ніяк не зберуся! Мені так кортить податися на Лофотенські острови[10]10
  Лофотенські острови (норв. Lofoten) – архіпелаг у Норвезькому морі біля північно-західного узбережжя Норвегії.


[Закрыть], зійти на риболовецьке судно! – промовив Гектор.

– Зáпросто! Поїдемо разом! У мене є друг, він мешкає у Тронгеймі[11]11
  Тронгейм (норв. Trondheim, колишня назва – Нідарос) – місто в Норвегії, розташоване біля гирла річки Нідельва. Третє за населенням місто країни після Осло та Бергена.


[Закрыть]. Звідти можна легко сісти на риболовецьке судно.

– Було б чудово!

– Татку, ти вже стільки років про це говориш! Коли ти нарешті наважишся?! Як зберешся, я теж поїду з тобою! – сказав Джованні.

– Тобі подобається рибалити? – запитав у нього Ове.

– Зовсім ні, а от таткові – дуже. Мені риби до вподоби, коли плавають у морі, а не тоді, коли їх виловлюють.

– Я завжди мріяв поїхати сам, хоча можу й передумати. Навіть щодо риболовлі! – заявив Гектор.

– Я б усе одно змусив тебе випустити в море всіх риб! – вигукнув Джованні. – Адже я дуже люблю море й природу.

– Тоді в Норвегії тобі буде добре, – сказав Ове. – У нас там природа така... неймовірна. А мені хотілося нових вражень. Поки що я за нею не сумую. Тут стільки всього нового!

– Скільки тобі років? – запитав Гектор.

– Двадцять п’ять.

**

Двадцять п’ять – а вже стільки прожитих життів. А от Гектор почувався в’язнем свого власного. Йому подумалось: а його діти, чи відчуватимуть вони більше свободи і, попри економічні труднощі, чи не житимуть краще? Йтимуть по життю без важкого багажу на плечах, змушені полишити зону комфорту, отой добробут, що все більше нагадує пастку і зовсім скоро все одно вичерпається? Життя, сповнене мрій, які ніколи не здійсняться, – гіршого майбутнього для Сюзанни й Джованні він навіть уявити не міг. Можливо, краще вже в Норвегії, з її безкрайніми засніженими просторами, холодом, тишею, самотністю. Однак, можливо, цей пейзаж існував тільки в його голові, був його мрією про порятунок, обманом. Він чув, як тарабанить дощ, як шумить вітер, однак у тому будинку почувався безпечніше, ніж у більшості звичних йому місць.

Час від часу позирав на доньку.

– Ходи сюди, сядь із нами, послухай розповідь Ове, – сказав їй насмішкувато, – і годі гризти нігті.

Сюзанна підійшла, обпаливши його поглядом, і сіла на краєчок стільця.

– Хочеш іще окропу? – запитав її Ове з широкою усмішкою. – Нехай і не дуже смачно, зате гаряче. Ти говориш англійською?

Сюзанна кивнула. Ове розповів їй про те, як познайомився з жінкою, що була власницею агротуристичного комплексу.

– Вона врятувала мені життя. Я наївся грибів, яких назбирав у лісі, а вони виявилися отруйними. Мені стало погано; на щастя, я якимось дивом доплівся до дороги. Напевно, вигляд у мене був іще той, адже вже найперша машина, що проїжджала повз мене, зупинилася, водій запитав, як я почуваюсь. Я відповів, що не дуже, що мені здається, ніби я помираю, і тоді він відвіз мене до цієї лікарки в найближчому селі. Вона промила мені шлунок. Найнеприємніша процедура в моєму житті. Однак жінка була така привітна. Іноземка, як і я, – тут усі всіх знають, – і наділена такою внутрішньою енергією, такою харизмою! Після того, як вона врятувала мені життя, вона поцікавилася, чи мені є де жити. Я поселився у неї і прожив там два місяці. Вона дала мені почитати книжку про їстівні гриби, а потім – іще одну, про екологічне господарювання на селі, розповіла про свої численні задуми, про альтернативні методи агрономії, про особливий спосіб життя та спілкування; вона хотіла відкрити пологовий будинок разом із подругою-акушеркою. Я допомагав їй поратися на городі, робити закрутки на зиму, куховарити для інших гостей. Так, ніби вона змусила мене надягти якісь особливі окуляри, через які я зміг поглянути на світ інакше, – торохтів захоплено Ове, – таким чином я з палкого поборника хайтеку, який приїхав до Італії засмагати на сонці, смакувати спагеті й купатися у морі, перетворився на бідного селянина.

Він так весело розреготався, що важко було не усміхнутися у відповідь.

– Інколи життя може бути таким химерним! Біда в тому, що коли надягаєш нові окуляри, твоє колишнє життя і все, що ти бачив і робив раніше, тобі стає вже не потрібним!

– Коли я намагаюся говорити про це з моїми друзями й однокласниками, вони з мене кепкують, – насмілилась нарешті висловитися Сюзанна, яка протягом усього часу не відривала від хлопця очей.

– Тобто як? – утрутився Гектор. Йому дуже хотілося підтримати її, якось допомогти.

– Вони кажуть, що я наврочую, що наганяю на всіх смуток, бо тільки те й роблю, що говорю про екологічні катастрофи, кліматичну кризу, забруднення морів, вимирання тварин. Ще й дратуються, коли я зауважую, що треба уважніше ставитися до споживання, не викидати їжу, не купувати одяг, виготовлений дітьми-рабами по той бік планети... всяке таке.

Вона несподівано розплакалася. Гектор підвівся, щоб її обійняти.

– Ти мені ніколи про це не говорила, – намагався заспокоїти, погладжуючи по голові.

– Бо гадала, що тебе це не цікавить, – відповіла дівчина, шморгаючи носом, – я про таке лише з мамою могла розмовляти.

**

Скільки непорозумінь! Скільки труднощів у спілкуванні! Сюзанна мала рацію: він навіть на мить не задумувався, як дорослішає його донька, чим вона живе. Він і сам донедавна, зустрівши такого, як цей Ове, сприйняв би його за хіпстера у пошуках примарних красот Італії. Він навіть на мить не прислухався б серйозно до його слів і вирішив би, що той – балуваний заможними батьками хлопчина, який може запросто дозволити собі покинути роботу, щоб влаштувати тривалу відпустку в італійській провінції. Його завжди дратували ті, хто, як йому здавалося, читав мораль іншим, тоді як відповідальність за сучасний стан речей несуть усі без винятку. Кілька років тому Елена почала працювати перекладачкою на конференціях, присвячених питанням екології та клімату, і відтоді в ній щось змінилося. З’явилося щось таке, що виводило Гектора з рівноваги, щось на кшталт войовничого проповідування теорії неминучої катастрофи, через яку вони зрештою посварилися з багатьма друзями. Таке враження, ніби Елена навмисно намагалася покласти край стосункам, – а може, вони її і раніше мало цікавили. Вона цілими днями сиділа за письмовим столом, перекладаючи химерні книжки за сміховинні гонорари або пишучи власні твори, які ніколи не були б опубліковані. І ось тепер ще й Сюзанна. Гектор подумав про те, що сказав кілька хвилин тому Ове щодо особливих нових окулярів. Невже і з ним це зараз відбувається?!

– Тобі слід навчитися не звертати уваги на те, що думають і кажуть інші, – втрутився Ове своєю бездоганно правильною англійською зі скандинавським акцентом. – Я знаю, як це нелегко, однак можу навчити тебе одному прийомчику. Я не люблю тих, хто зневажає ідеалістів, адже це аж занадто легко. Коли по-справжньому чогось бажаєш, здаєшся вразливим в очах інших людей, тому що починаєш міркувати за іншими параметрами. І зазвичай у дискусіях терплять поразку ті, хто насправді вірить у свої переконання. Тобі треба знайти союзників, – таких, що думають так само, як і ти. Хто не має нічого, той не ризикує нічим; однак якщо нічого не робити, тоді трапляється найгірше.

Несподівано в кімнаті зависла тривала мовчанка. Їм знадобилося кілька хвилин, щоб збагнути, що злива вщухла. Гектор помітив, як Джованні щось шепнув на вухо собачці, а потім різко підвівся.

– Мені треба в туалет, не можу більше терпіти, – заявив, а тоді додав: – Пандора сказала мені, що почувається вже краще.

Ове усміхнувся, і Гектор теж полегшено зітхнув.

16

Вона чула від Ади про юнака-норвежця, який протягом двох місяців прожив у Катеріни, наївшись отруйних грибів. Він так закохався в Італію, що купив собі напіврозвалене обійстя з кількома гектарами землі. Про це тоді довго подейкували місцеві жителі цілої долини. І ось тепер Гектор з дітьми опинилися в самий розпал негоди якраз у нього. Дізнавшись про це, Елена після кількох годин невпинної тривоги відчула полегшення. Завела машину і дуже повільно рушила в бік каламутного потоку, на який перетворилася дорога. Вони з Гектором домовилися зустрітись біля в’їзду на швидкісну трасу.

Дощ періщив без упину, нагадував розлючену мстиву звірюку, однак приписувати природі людські почуття було б хибно. Вона ввімкнула радіо. Ситуація в Римі була драматичною: лікарню Фатебенефрателлі евакуювали, Тиберійський острів майже цілком затопило, річка вийшла з берегів, заливши в багатьох місцях вулиці. Тибр розлився біля Понте Мілвіо, затопив Фламінійський квартал та зону Італійського форуму, вода дійшла майже до П’яцца дель Пополо. Вітром повибивало шибки у вікнах, позривало дахи, повиривало з корінням дерева, перекинуло антени; водою позносило машини і мотоцикли; сміттям з річки завалило вулиці, що перетворилися на брудні потоки. Підбивали підсумок жертвам, пораненим та зниклим безвісти. Елена слухала радіо, а в душі наростала недовіра в суміші з панікою.

Усе це нагадувало сцени з апокаліпсису. Вона навіть уявити собі не могла, що там відбувається, хоча вистачило б просто роззирнутися довкола, щоб усвідомити всю серйозність ситуації. Якась частка її свідомості пручалася, не хотіла вірити. Не могла повірити. Якийсь когнітивний дисонанс. Рим під водою – ні, бути такого не може! Гектор у ліжку з іншою – які дурниці, справжнє безглуздя! Що заважає мозку встановити зв’язок між фактами, сприйняти всю складність реальності, збагнути, що відсутність дощу або його надмірність – це наслідок безглуздої поведінки? Що шукав її чоловік такого, чого вона більше не могла йому дати? А він сам, скількох деталей він не помічав, не хотів помічати, скільки їх приховував або перекручував заради власної вигоди? У мозку теж були свої тупики. Обмеження, що заважали йому зрозуміти і сприйняти. Ім’я їм – страх.

Вона слухала інтерв’ю, розповіді про порятунок літніх людей, яких виносили на руках, щоб посадити на перші-ліпші рятувальні човни, про дівчинку, яку змило водою на очах у матері, про осіб, що опинилися ув’язненими у власних автівках у тунелях, про вбитих уламками покрівлі, слухала плач, крики, історії про обвали і величезні провалля, які пожирали вулиці, палаци, будинки. Місто, таке вразливе, буквально розкришувалося, як розвалюється від старості вражене смертельною хворобою тіло.

Вона подумала про своїх подруг, про небагатьох родичів, про родину Гектора, про сусідку – про всіх тих, котрі вже й досі мусили економити на всьому. На черговому повороті машину занесло. Серце Елени підскочило у грудях, вона вимкнула радіо і зменшила швидкість. Не знала, де їде, бо відволіклася, слухаючи страшні новини по радіо у густому сірому молоці, що покривало все навколо, від чого вона втратила будь-які точки орієнтування на місцевості. Зненацька в неї виникло враження, ніби машина потрапила у пастку, що вона ось-ось злетить із дороги, вріжеться у дерево, впаде у прірву, її затягне водою до потоку, що бушує біля узбіччя.

Вона з’їхала зі шляху і вийшла з автівки, не могла дихнути. Підняла голову до неба, щоб дощ умив їй обличчя і привів до тями. Можливо, секрет полягав не в тому, щоб чинити супротив, а в тому, щоб здатися на волю стихії. Їй пригадалися пологи, коли на світ з’являвся Джованні, те відчуття, коли її тіло розривало навпіл, наче яблуко, відділяючи одну половинку від другої. Інстинкт підказував їй, що треба чимдуж тікати від того ніколи раніше не знаного болю: пече зсередини, трощить кістки, зводить судомами м’язи, що стають твердими, як каміння, а між ногами ніби вставили лезо ножа, – однак як захиститись? Тікати було нікуди, дитина мала народитися. Згодом вона таки збагнула. Випірнула з глибин моря паніки, яке поглинуло її, відірвалася від себе самої, змінила ритм дихання і почала тужитися, вирішивши здатися на волю отому дитяті, що разом із нею боролося, щоб з’явитися на світ. Несподівано потуги вже більше не здавалися їй безглуздим і нестерпним болем, а перетворилися на засіб звільнення. Вона прислухалася до м’язових скорочень, і м’язи трішки розслабилися, що й дало змогу Джованні вийти на білий світ.

**

Вона рушила пішки вздовж дороги. Гектор і діти були живі, у безпеці, якось вона до них зможе добратися. Саме тоді злива на мить ущухла, небо дивом прояснилося, як сповнена скарбів скриня, заливши землю світлом. Знизу під нею пролягала долина, по якій змією вився Тибр, що вийшов зі своїх берегів, як могутній і грізний бог. Дерева блищали на сонці гірляндами з тисяч дощових крапель, що нагадували діаманти на різнобарвному осінньому листі. І на додачу з лісу линув запах землі, моху, грибів, жолудів, прілого листя, цикламену – неймовірний дар богу осені. Затим блиснув останній промінь, а потім усе небо обійняла коромислом гігантська, бездоганна за формою веселка. Елена завмерла як укопана, побачивши таку красу. Її охопила журба, безмежна любов, від чого хотілося плакати за навіки втраченим, за тим, що зламалося і тепер уже не виправити, за коханням, що помирає, за порами року, що минають. Вона плакала гірко, сповнена цих глибоких почуттів, як бувало з нею після кохання з Гектором, коли тіло заливала безмежна ніжність і вона себе вже не стримувала. «Навіщо нам сльози? Хто їх придумав?» – допитувався часто її син. Ота солона вода, що тече з очей, яку ми часто похапцем витираємо тильною стороною долоні, ніби її слід соромитись. Однак у тому емоційному урагані, у той короткий відрізок часу, що тривав мить, Елена, дихаючи на повні легені, оглядаючи простір перед собою широко розплющеними очима зі світлою головою і ясним мозком, ясно відчула свій зв’язок із землею.

Потім небо знову спохмурніло, і все навколо стало сірим і темним. Вона ще трохи вагалася, намагаючись збагнути, чи побачене їй не привиділося, чи то не був міраж. Подумалося про магічну скриньку, яку їй подарувала мати незадовго до смерті: із балериною, що кружляла під музику, яка лунала щоразу, коли відкривали кришку. Чари не можуть тривати довше, аніж мить; краса речей ховається в них, поки вони існують. Елена рушила вперед, у напрямку веселки, що на хвильку з’явилася їй і вже зникла.

17

– Дивіться, веселка! – вигукнув Джованні, звівши очі до неба. – Хтозна, можливо, мама теж її бачить?

– Звісно, що бачить! – запевнив його Гектор. – Якщо дощ припиниться, нам буде легше її знайти. Ове, ти зможеш вивезти нас до виїзду на швидкісну трасу?

– Звичайно, вивезу... он яку тачку мені продав сусід, – махнув той рукою у бік «панди» 4х4, – як гадаєте, вдала покупка чи мене обдурили? Не знаю навіть. А погляньте-но на небо, – додав, задерши голову догори. Від небокраю насувався новий фронт темних і щільних, як свинець, хмар. У порівнянні із загрозливою похмурою завісою останні промені сонця здавалися ще золотавішими. На такому химерному тлі розмиті водою і мулом поля та схили набули якоїсь драматичної краси.

Ове встромив у землю палицю.

– Скільки збитків – і дурному ясно! Водою змило найродючіший верхній шар ґрунту, – сказав і вилаявся рідною мовою, – а черепиця у мене на даху?! Доведеться все починати спочатку!

– Якщо хочеш, ми можемо приїхати й допомогти! – запропонувала Сюзанна.

– Дякую за доброту, не відмовлюся. Через кілька днів має приїхати з Осло моя дівчина, але вона вагітна, а тому не зможе дуже допомогати мені! – і розвів руками.

По небу прокотився глухий удар грому, все навколо знову поринуло у морок. І серце Сюзанни – теж, адже після тієї миті вона більше не зронила ані слова. Гектор поглядав на неї засмучено, відчувши непереборне бажання міцно обійняти, пояснити, що кохання завжди вноситиме у її життя безлад і що він сам іще й досі у свої п’ятдесят із хвостиком нічого в ньому не второпав. Однак у душі він знав, що його пояснення їй би не допомогли, життя – це не шкільний предмет, якому можна навчити.

Ове повернувся змоклий і похмурий.

– Життя за містом – гарне, прекрасне, але ще й дуже, дуже важке... я про це теж інколи забуваю. Як то кажуть італійською... робота в селі до землі гне...

– Так, мій дід, який був хліборобом, теж любив так казати, щоб переконати батька вчитися, – відповів Гектор.

– І допомогло?

– Авжеж, мій батько взявся за науку і став інженером-архітектором, а згодом і я пішов його шляхом. У багатьох людей занадто романтичне уявлення про життя на селі лише через те, що вони його мало знають, – продовжував Гектор.

– Ми з Ізабель, мабуть, здуріли, вирішивши завести дитину. Та що вже тепер казати... Давайте я відвезу вас до траси, а потім заїду до супермаркету, бо дуже зголоднів.

– Я теж, – поскаржився Джованні.

Ове зник на кухні.

– Можеш поїсти оцих, – сказав, простягаючи малому кілька сухих шматочків печива.

– Дякую, але Пандорі, здається, їсти хочеться ще більше, ніж мені.

– Точно, Пандора, я і забув про неї! – вигукнув Ове. – Дай подумати... у мене є сухий хліб для курей.

– У тебе є кури? – запитав здивовано Джованні.

– Так, але з такою грозою вони тепер місяць не нестимуться, бо перелякалися. Що скаже Іроко?

– То кури такі страхопуди? А хто це – Іроко?

– Іроко – це моя знайома, вона японка, довга історія... так, кури – вони... як ти сказав? страхопуди. Мені до вподоби це слово. Кури – всі великі страхопуди, окрім однієї, Ренати, вона в них за поводирку. Як перестане лити дощ, приїжджай іще, я тебе з нею познайомлю. Вона неймовірна. Я вже зрозумів, що ти дуже любиш тварин.

– Я вмію розмовляти з тваринами, – шепнув йому Джованні.

Собачка погризла трішки хліба, але була ще заслабкою. Гектор та Ове взяли її на руки й поклали в багажник.

– А можна й мені з нею? – запитав хлопчик.

– Я не можу гарантувати, що це буде гігієнічно. Тобі щеплення робили? – запитав зі сміхом Ове.

– Ти впевнений, Джованні? – перепитав Гектор. – Нам їхати недалеко.

– Так, упевнений.

Батько не відповів, він і сам так вчинив би в його віці. У дитинстві він тільки те й робив, що збирав безпритульних тварин і ніс додому: то сліпу кішку, то пташеня, що випало з гнізда, то хворе цуценя. Приносив, щоб підлікувати, однак його мати терпіти не могла тварин у домі, а тому як тільки бідолашні починали почуватися краще, доводилось шукати їм інше житло. Він завжди мріяв, що колись матиме великий будинок у селі, де вистачить місця для всіх тварин. Згодом виявилося, що в його сестри алергія на котячу шерсть, і все – прощайте, тварини! – йому більше не дозволяли приносити додому навіть тих бідолах, чий стан був дуже тяжким.

**

Вони всілися в машину: Гектор – поряд з Ове, Сюзанна – позаду, – мовчала, як риба, – і Джованні – у багажнику разом із Пандорою. Автівка відчайдушно рушила по дорозі, що радше нагадувала брудний бурхливий потік. Коли вони під’їхали до селища, то побачили, що там панує цілковитий гармидер: машини, залишені посеред дороги, купи народу, що безладно блукають вулицями з дітьми на руках, покинуті валізи, візки з супермаркету, навіть надувні човни.

Гектор вийшов із машини, щоб запитати, яка ситуація. Якийсь літній чоловік відповів, що більшу частину селища затопило, тому що Тибр прокинувся і вирішив залишити звичне русло й піти прогулятися. Ове розтривожився.

– Значить, зовсім скоро й до мене навідається, – сказав, – мені слід негайно повертатися додому, щоб урятувати курей. А ви що робитимете?

На якусь мить усі захвилювалися, Джованні розплакався.

– Мама, нам треба знайти маму, – примовляв розпачливо.

– Я залишуся, щоб допомогти Ове, – заявила Сюзанна, – до траси нам все одно нізащо не дістатися, це занадто далеко і небезпечно.

Гектор не знав, що йому робити. До тривоги додавався страх знову стати німим, замурованим у самому собі. Було б розважливіше рухатися далі, назустріч Елені, самому, та чи міг він довірити своїх дітей незнайомцеві? А ще ж була ота тварина, цуценя, – Джованні нізащо не захоче її покинути. У нього не залишалося вибору.

– Ове, якщо ти не проти, діти залишаться із тобою, а я піду шукати дружину.

– Але ж, татку... – запротестувала Сюзанна, поглядаючи на брата.

Хлопчина вискочив з машини і вчепився батькові за руки:

– Ні, таточку, ні! Я не хочу, я хочу з тобою!

– Я повернуся швидко, Джованні, послухай мене, тобі не можна зі мною, це занадто небезпечно. До того ж тобі треба піклуватися про Пандору, тепер ти – її охоронець, принаймні поки вона не видужає. А ти, Сюзанно, мусиш подбати про брата.

– Ну ж бо, дітвора, поїхали! – поклав край суперечці Ове.

– Глядіть, обережніше... – тільки й зміг промовити Гектор, спостерігаючи, як вони втрьох сідають до машини. Стояв і дивився їм услід, намагаючись стримати сльози. Затим рушив уперед, як уві сні, через юрбу, під зливою, сам не знаючи, що робити і куди йти.