Текст книги "Після дощу"

Автор книги: К’яра Меццалама

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 14 страниц)

18

По дорозі в долину Елена побачила, що річка перетворилася на озеро. Попри відстань, брак видимості і невпинне торохтіння дощу розуміла: там, унизу, панує справжній хаос. Їй важко було збагнути, чи вдалося Гекторові перебратися через Тибр, перш ніж той перетворився на непереборну перешкоду, і дістатися до в’їзду на швидкісну трасу, однак чим нижче вона спускалася в долину, тим менш імовірним це їй видавалося. Як би вона їх шукала?! Вона вже так промокла, що одяг здавався важким, наче залізні лати.

Відтоді, як Гектор втратив до Елени інтерес як до жінки, у її поведінці з’явилося багато рис, притаманних черницям, що ховаються у власному тілі, ніби на знак виправданого самозахисту, а надмірна худорлявість служить їм зброєю, яка нібито захищає від бажання. Та хіба це не є особливою формою насильства? Покарання, яке вона накладала сама на себе у відповідь на зневажливе ставлення Гектора до неї як до жінки, – приховане, пасивне насильство, що змушувало її почуватися невидимою, негарною, не вартою поваги й кохання?

Вона сумувала за тілом Гектора, несміливо намагалася повернути його собі, доглядаючи за своїм тілом, одягаючись зі смаком, регулярно відвідуючи перукарський салон. Однак він залишався байдужим, неуважним, не звертав уваги на її зусилля. Їй хотілося чинити інакше, влаштовувати скандали, рвати на собі волосся, репетувати привселюдно, що її чоловік її зраджує, що ота модель родини, про цінність якої їй торочили змалечку, не має сенсу, бо накладає на людей кайдани, перетворюючи їх на рабів одне одного, і що зрештою завжди жінкам доводиться платити найвищу ціну. Єдине, на що її вистачило після місяців неспокою, безсонних ночей та болю, – поїхати з дому на кілька днів, і ось тепер космічна буря, яку передбачала Ада, перетворила її втечу на справжню халепу. Її сміховинна спроба протесту перетекла у значно страшніший і катастрофічніший протест природи.

**

Вона хотіла лише одного: обійняти своїх дітей. Та, якщо по правді, була такою розгубленою, що вже й сама не знала, чого хоче. Йшла, почуваючись все більш переляканою і знесиленою, і мусила обпертися об стовбур дерева, щоб перевести подих, а серце тим часом калатало в грудях, як шалене, і сльози текли по шоках, змішуючись із дощовими краплями.

Однак у неї була мета: знайти їх і привезти до садиби Червоного Бука. Що було б із ними усіма потім – не мало значення. Можливо, не було б ніякого «потім». Елена відчувала, що втрачає контроль над розумом, і це її злякало. Ця втрата самоконтролю витягнула б на поверхню давні хаотичні спогади, сумніви, страхи.

«Іще одне зусилля», – підбадьорювала сама себе, знову рушаючи вперед крутою, слизькою дорогою. Хотіла було скоротити шлях, пройшовши через ліс напряму, однак відразу зрозуміла, що то була дурна думка. Різкий сигнал клаксона позаду змусив її підстрибнути від несподіванки. Можливо, то Гектор якимось дивом доїхав до в’їзду на трасу іншою дорогою. Вона з надією озирнулась, однак на неї чекало розчарування: то була не автівка Гектора, а старий позашляховик із заляпаними мулом колесами. Водій махнув їй рукою, запрошуючи всередину. Елена відчинила дверцята і зазирнула до салону, поки серце стискалося від досади.

– Я вам зараз тут усе намочу, – промовила, перш ніж залізти в машину.

– Не турбуйтеся, покладіть оце на сидіння, – незнайомий чоловік подав їй чорний пластиковий мішок для сміття, – нехай і не дуже гарно, та іншого в мене немає.

У салоні стояв якийсь дивний, їдкий сморід. Відчуття тривоги змусило її пошкодувати, що вона погодилася на пропозицію підвезти. Однак вона занадто втомилася, щоб іти далі під зливою. Побачивши, як вона змокла, чоловік увімкнув гаряче повітря на максимум.

– Привіт, я – Ґвідо, – промовив чоловік, назвавши себе. На пальці правиці вона помітила в нього дерев’яну обручку. Вигляд у незнайомця був набурмосений і трохи неохайний.

– Я – Елена, – відповіла вона збентежено, – здається, я заблукала.

– Ой, знаєте, зі мною таке постійно трапляється! У лісі дуже легко заблукати, навіть якщо ти тут часто буваєш.

– Так, але я загубилася на дорозі, яку знаю напам’ять, адже я мешкаю в садибі Червоного Бука. – Вона відразу ж пошкодувала, що повідомила незнайомцеві свою особисту інформацію.

– Ну, сьогодні такі обставини, що можна собі й пробачити, вам не здається?

Чоловік здавався їй симпатичним, можливо, через його умбрійську говірку та скуйовджену шевелюру, яку він, схоже, ніколи не розчісував, і через його великі, порепані руки. Напевно, він багато часу проводив на природі, – можливо, мисливець. Його шкіра була засмаглою і обвітреною, а зелені бездонні очі нагадували лісовий мох. Елена не могла за зовнішністю визначити його вік.

– Вибачте за цікавість... куди ви прямуєте? – запитав він.

– Я і сама не знаю, я повинна була зустрітися із чоловіком та дітьми в Орте, на в’їзді на швидкісну трасу, однак не думаю, що їм вдалося туди дістатись; напевно, вони залишилися на другому березі річки. Я покинула машину посеред дороги, бо через цю зливу дуже злякалася.

– Ви вчинили розумно. Лише я на цьому мулі можу кудись проїхати в таку негоду. Навіть уявити не можу, що зараз твориться там, у долині.

– Отож! А ви куди їдете?

– Я?! Їду, куди вітер несе, а ще – куди заведе нюх мого пса! – вигукнув чоловік.

Сміявся він щиро, від душі. Елена поступово заспокоювалася, віддавшись приємному теплу в салоні машини. Навіть отой різкий сморід вже не здавався їй таким огидним.

– Я мав зустрітися з однією особою там, у селищі, – продовжив розмову Ґвідо, – а потім збирався поїхати до Рима. А тепер куди їхати? Чули новини?

– Слухала десь із годину тому, і вже тоді нагадувало кінець світу.

– Авжеж, це ви точно сказали: кінець світу і є! «Вічне Місто» покрито водою – ніби біблійний потоп або фантастичний роман-катастрофа, із тих, які я читаю звечора, щоб заснути.

– Бо ми не бажаємо помічати того, що відбувається просто у нас перед носом.

Машина повільно просувалася у долину, практично на швидкості пішохода.

– У вас у машині якось незвично пахне, – промовила Елена несміливо, бо не хотіла здатися нечемою.

– Так, ви маєте рацію. Там, у багажнику, у мене мій маленький скарб... мої трюфелі. Цього року через засуху їх вродило зовсім мало, та й ті такі маленькі, що ціни на них підскочили аж до неба. Я якраз збирався до Рима, щоб їх продати. Скажімо, день для цього я вибрав не дуже вдалий.

– Та кому потрібні трюфелі в такій ситуації?! Навряд чи їх можна вважати товарами першої необхідності!

– Ну, я б не закладався. Знаєте, завжди знайдеться хтось такий, кому захочеться здійснити своє найхимерніше бажання. Отримати неможливе – це одна з форм влади.

– Отже, ви – збирач трюфелів?

– Не професіонал, – так зазначено у моїй податковій декларації. Я б швидше назвався поціновувачем лісів.

Елену зацікавив цей чоловік; давно вже їй не доводилося відчувати такого легкого хвилювання на серці. Вона несвідомим порухом руки заправила за вуха волосся.

– На відміну від багатьох моїх колег, – продовжив розповідь Ґвідо, – я терпіти не можу мисливство, не маю зброї, зате в мене є товариш-побратим на прізвисько Орцо. А ще я – ветеринар. Ви любите трюфелі?

– Не дуже, хіба що з яйцем «пашот». Знаєте, що дивно? Якраз зараз я перекладаю науково-популярну книжку про один японський сорт грибів, мацутаке, збирання якого дуже нагадує збирання наших трюфелів.

– Так і є! Іроко аж нетямиться від трюфелів, скуповує їх у мене щоразу; каже, що восени їй так кортить попоїсти мацутаке, що вона б, не задумуючись, полетіла до Японії лише заради того, аби хоч раз ними поласувати. Я якраз збирався заїхати до неї, щоб пригостити.

– Ви, напевно, кепкуєте з мене, правда? – запитала Елена.

– Зовсім ні, – відповів Ґвідо, – я – експерт з лісів та грибів, я ж вам казав!

Елена задумливо дивилася у вікно. Рідко коли в неї виникала можливість поділитися з кимось предметом своєї роботи, своїх перекладів, розповісти про час, проведений за переглядом потрібних документів за темою. І ось тобі – зовсім чужий чоловік, який виник невідомо звідки, здатен підтримати розмову на теми, що зазвичай викликали в оточення хіба що байдуже стенання плечима. Тоді вона насмілилася і розповіла йому зміст книжки про гриби, про спільноту збирачів грибів, про знищені вирубуванням і пожежами ліси, про життя, яке відроджується за іншими критеріями, про вразливість усього живого, про його здатність відновлюватися попри все.

– Головна думка Анни Цин, цієї американської антропологині та експертки з питань антропоцену та глобалізації, полягає в тому, – пояснювала Елена, – що на руїнах капіталізму народяться нові системи розвитку і, як наслідок, – нові моделі життя, нехай навіть бідніші, зате живучіші. Найважливіше – вміти спостерігати за речами під новим кутом зору. Вона, наприклад, стверджує, що гриби завжди мали й надалі матимуть фундаментальну роль у структурі світу, однак про них мало хто знає, тому що вони ховаються під землею і не показуються на очі.

– Знаєте що? Я розумію, про що говорить оця ваша Анна Цин, і, здається, я вже колись чув про неї раніше! – відповів Ґвідо. – А вам слід неодмінно походити зі мною лісами, погуляти; ви дуже здивуєтеся, коли відкриєте для себе багато нового, якщо матимете змогу й бажання уважно спостерігати.

– Я навіть не сумніваюся. Досі мої знання мали суто теоретичний характер, адже я набула їх з літератури. Так завжди було зі мною, ще змалечку, однак, мабуть, зараз настав час нарешті вистромити носа з-за книжок, щоб познайомитися з живою природою! – вигукнула Елена, дорікнувши собі подумки за надмірне завзяття.

Вона відчувала, як усередині прокидається щось дивне, давно забуте. Цей чоловік слухав її по-справжньому, умостивши поряд своє велике неотесане тіло лісоруба, однак розумів і сприймав усе те, про що вона йому говорила.

– Я годинами міг би говорити про ліси, про життя рослин, – признався він, – міг би прочитати цілу лекцію про мохи та лишайники, розповісти про коріння та мікологію, звичайно, і про дерева теж, але мене більше цікавить життя підліска... Та не хочу вам надокучати. Коли закінчиться оця злива, що наробила стільки лиха, я візьму вас із собою. Орцо буде дуже радий з вами познайомитися.

Ці слова, тон його голосу, ямочка на підборідді, глибокі зморшки на чолі, кучеряве каштанове волосся – все її зачаровувало. Елена відчула, як десь унизу живота піднімається і розливається по всьому тілу тепла хвиля. Їй здалося, ніби вона потрапила до загадкового світу, де почувалася у безпеці, як уже давно з нею не траплялося.

19

По дорозі він теж бачив численні затоплені садиби, знесені з дороги розбурханою річкою автівки, залиті дощем поля, вирвані з корінням дерева... Люди покинули домівки, прихопивши з собою тільки найнеобхідніше, школи евакуювали, – сцени зі Всесвітнього потопу.

Як могло все це статися?! Чому ніхто не потурбувався, щоб забити тривогу?! Гектор уже уявляв собі наступну полеміку, перекладання відповідальності з одного на іншого. Він добре знав ці механізми. Дракон мулу дістався і до нього. Подумав: а чи в Римі річка теж вийшла з берегів? Зважаючи на рівень, якого досягли води Тибру на світанку, залишалося мало надії на те, що після полудня ситуація поліпшилася.

Він подумав про Клаудію, сподіваючись, що та в безпеці. Хтозна, скільки разів вона, напевно, намагалася йому зателефонувати. «Тепер вона мене зненавидить». Від цієї думки він несподівано для себе відчув полегшення. Протягом одного дня все його життя перевернулося з ніг на голову. Невже треба було так мало? Все, у що він вірив, усі його звички... вистачило кількох годин дощу, щоб опинитися за тридев’ять земель від власного життя, розгубленим і збентеженим. І, попри всю нестабільність, неврівноваженість, він усвідомлював абсурдність ситуації.

До в’їзду на швидкісну трасу залишалося ще чимало кілометрів, через Тибр – не перебратися, знайти Елену взагалі було неможливо через увесь той маразм. Він на мить навіть подумав, а чи не повернутися назад, до дітей. Як він міг їх залишити?! Йому слід було залишатися із ними, принаймні допоки не припиниться дощ, однак тепер уже це стало неможливо. Він збагнув, що навіть не спитав Ове його номер мобільного. Хай там як, та в нього тепер усе одно не було телефону, до того ж мобільний зв’язок не працював. Відчув, що зголоднів, адже з учорашнього вечора у нього росинки макової в роті не було. Тривога наростала. Почувався цілковитим ідіотом. Єдине, що залишалося робити, – йти далі, хоча він навіть гадки не мав, куди рухатись і що на нього чекає попереду.

Хіба не так само почувалися іммігранти? Чоловіки й жінки, що втікали насамперед від воєн, однак останнім часом було все більше таких, що бігли від засух, пожеж, ураганів та повеней. Він озирнувся довкола: ті, що втікали, чи знайшли б вони собі нові домівки, друзів – таке життя, як було у них раніше?

Його власне життя закінчилося назавжди – це він знав точно. Прямо перед ним – чорний екран. Згадався твір, який він колись написав у школі. У ньому він уявив собі, як після повені Рим перетворився на нову Венецію, а його мешканці, замість того, щоб ходити вулицями, мусили плавати. В його дитячих фантазіях вода була забавкою, у прозорій, як сльоза, воді плавала риба. Однак тепер річка, що вийшла з берегів, несла з собою руйнування і смерть, бурхливий потік був наділений страшною силою, перед якою ніщо не встоїть. З одного куточка садка Червоного Бука було добре видно долину Тибру; згори річка здавалася маленькою, таким собі безневинним творінням, яке зараз перетворилося на зголоднілу звірюку, розлючену і засліплену.

У ту мить повз нього пройшла невисока жінка; вона рухалася дуже швидко і ледь зачепила його рукавом. На жінці були великі вишнево-червоні гумові чоботи і просторий зелений плащ-дощовик із термоволокна. Гектор інстинктивно поспішив слідом, заворожений цією барвистою плямою посеред навколишньої сірості. Жінка, здавалося, не помічала, що відбувається навколо, і Гектор ледве встигав слідом. Зрештою йому вдалося її наздогнати. Від перебування поряд із нею він підбадьорився, ніби віднайшов малесенький промінчик світла у пітьмі. Жінка щось сказала незрозумілою мовою; здавалася роздратованою, схвильованою. Договоривши, вона різко розвернулась і опалила Гектора пронизливим поглядом. Жінка виявилася азіаткою років сорока. Її обличчя нагадало йому одну відому японську актрису.

– Ви що? Стежите за мною? – вигукнула вона обурено бездоганною італійською.

– Мені сподобався ваш дощовик, – відповів він збентежено, – я не хотів вам набридати. Я намагаюся добратися до дружини, на той берег ріки.

– Отакої! У мене теж була призначена зустріч на тому березі з однією особою, що мала приїхати з Умбрії, однак тепер і думати нічого. Та ще й мобільні не працюють як слід.

Не уповільнюючи ходи, вона продовжила:

– Яке лихо! Я тут такого ще ніколи раніше не бачила!

– І я.

Якийсь час вони мовчки йшли пліч-о-пліч. Гектор чув її рівне дихання; напевно, вона звикла багато ходити пішки. Ніби вгадавши його думки, вона промовила згодом:

– Уся справа в диханні. Ви просто не вмієте правильно дихати, а тому швидко втомлюєтеся.

– Насправді мені важко через мокрий одяг.

– Звичайно, ваше вбрання зовсім не придатне для такої погоди. Однак ви все одно дихаєте неправильно. Є щось таке, що вам заважає.

Чому вона так сказала? Дощ, здавалося, трохи вщух. Вони вийшли на околицю містечка, на дорозі не було видно ні душі, поля обабіч нагадували рисові посіви. Вони сховалися під навісом покинутого складу.

– Мені треба зробити два термінові дзвінки, – сказала жінка.

***

Гектор цокотів зубами, піт скував тіло холодом. Він віддав би що завгодно, аби опинитися зараз перед каміном і стягти з себе мокрі ганчірки. Подумав про садибу Червоного Бука, де у певні відрізки свого подружнього життя мешкав з Еленою, коли діти були малі. Побудував для них халабуду на фініковому дереві, в якій Сюзанна з Джованні бавилися тижнями. Згадував їхні веселі голоси, щебетання друзів, коли вони всі разом вдавали з себе то піратів, то астронавтів, то вчених, сперечалися, падали й набивали синці, а потім бігли додому, щоб їх пожаліли. Не знав тоді Гектор, що ті хвилини стануть найщасливішими спогадами його життя. Він несподівано відчув себе далеким і назавжди відокремленим від тих часів, загубленим у непевному й нестабільному світі, де нічого не можна сприймати за норму, навіть зміну пір року.

Він здригнувся, згадавши про своїх дітей. «Який же я бовдур, який боягуз, як я міг їх лишити?!»

– Ви добре почуваєтеся? – запитала жінка. – У вас такий вираз обличчя, ніби ви щойно з похорон. До речі, я – Іроко, – додала, легенько вклонившись. – У мене є друг із позашляховиком, він обов’язково по нас приїде, рано чи пізно. Я мешкаю отам, – вона махнула рукою кудись у бік лісу, – там досить високо, а тому відносно безпечно. Ви що думаєте робити?

Єдине, чого на той час хотілося Гекторові, – впасти на землю, знепритомніти і прийти до тями у теплому ліжку, у власній оселі. Та сил вистачало лише на те, щоб без зайвих запитань іти слідом за зеленим дощовиком. Ні за яких умов він би не хотів втратити з очей той дощовик. І не відчував до себе нічого, крім сорому й відрази.

– Іроко, благаю, допоможіть мені, – попросив, – мені треба розшукати дружину, я залишив своїх дітей і поранене собача в одного юнака-норвежця, з яким ледве знайомий; я врізався автівкою у стовбур дерева кілометрів за десять звідси і мусив кинути її там розбитою; я випадково розтрощив власний мобільний, наступивши на нього. Ми лише дивом вижили. Я зрадив дружину, вже кілька днів мучуся від панічних нападів, працюю на велику будівельну компанію, засновану моїм батьком, яка вважає кліматичні зміни цілком надуманою спекуляцією.

Іроко уважно оглянула його з голови до п’ят:

– Я відразу збагнула, що з вами щось не так. Як, ви сказали, ваше ім’я?

– Гектор, мене звуть Гектор.

– Послухайте, Гекторе, немає ані найменшої надії на те, що вам вдасться відшукати свою дружину за цих умов. Зараз ви поїдете зі мною, я позичу вам щось із одягу, щоб перевдягтися, ви трішки зігрієтеся, а потім ми спробуємо вирішити всі ваші питання. Мені теж є що вам розповісти, і моя історія у порівнянні з вашою... ну, про це краще пізніше.

Іроко звернула на стежину, що в’юнилася вглиб лісу. Стукіт дощу в шатах дерев посилився.

– Я так сподіваюся, що вродить хоч трішки грибів, – промовила Іроко, – після всіх цих місяців засухи я вже майже втратила надію. Звичайно, краще тихий осінній дощ, аніж тропічний ураган. Я дуже хвилююся за жителів долини і щиро сподіваюся, що обійдеться без жертв.

«Я щиро сподіваюся, що обійдеться без жертв, хай йому грець!» Гектор важко дихав, м’язи ніг задерев’яніли, він геть замерз. Він механічно плівся за широким зеленим дощовиком, аж поки вони нарешті не вийшли на галявину, посеред якої стояла хатина. А поряд із хатиною – велике ґінкго дволопатеве[12]12
  Ґінкго дволопатеве (Ginkgo biloba) – реліктова рослина, єдиний сучасний вид роду ґінкго, що є унікальним представником родини ґінкгових, яка в свою чергу є єдиною в класі Ginkgoopsida. Викопних видів у цій родині відомо близько 18-и. В популярній літературі рослина відома також під назвами ґінкго, ґінкго дволопатеве, ґінкго дволататолисте, абрикос срібний. У природі ґінкго збереглося лише в Китаї. Одним з останніх острівців дикорослих ґінкго вважають природний парк Тяньмушань у провінції Чжецзянь на західних схилах гори Тяньму, на висоті 1506 м над рівнем моря. Ґінкго дволопатеве вважається пам’яткою природи світового значення і занесено до Червоної книги МСОП як вид, що перебуває під загрозою вимирання.


[Закрыть].

20

Вона відчувала на собі погляд того чоловіка. І той погляд був сповнений бажання. Як давно на неї ніхто так не дивився? Відчувала страх – отой страх, що передує викликові, невідомості, який можна подолати тільки мужністю. Можливо, настав час проявити її. Елена простягла руку, що ледве помітно тремтіла, і легесенько доторкнулася до руки Ґвідо, яка тримала кермо. Провела пальцем по його дерев’яній обручці, гладкій і теплій, погладила жорсткі кісточки пальців, торкнулася м’якшої шкіри між пальцями. Від цього дотику щось ворухнулося у неї в животі і нижче. Ґвідо з’їхав на узбіччя, їхнє дихання ставало все прискоренішим, їхні обличчя зближувалися, а шибки в машині затуманювались.

***

Неймовірне відчуття, коли його велика долоня обережно пестить її щоку, торкається скроні. Гладить по волоссю. Обводить контур її вух, торкається сережок, проводить по профілю носа. Ніжно пестить чоло, ніби намагаючись відігнати всі страхи, всі погані думки. Прагнути обіймів одне одного. Скоротити відстань між тілами, аж поки не відчуєш смак його рота, потрісканих від вітру губ, його м’якого язика. Відчути своїм язиком край його зубів. Відчути на смак і збагнути, що тобі цього не досить. І тоді, відкинувши останній сором, цілуватися знову, перебиваючи ритм дихання, поки наростає бажання від несподіваних обіймів, яких вона відразу не усвідомила. Неймовірне відчуття, яке, здавалося, вже давно було сховано десь у найглибшому куточку душі, а тепер випірнуло на поверхню з тих незвіданих глибинних джерел, які ще не зовсім пересохли. Віддатися на волю почуттів і згадати, що ти ще жива. Прискорене дихання, серце, що калатає як скажене, ноги підкошуються, руки стискають, чіпляються, нишпорять поміж складками одягу, очі, які то широко розплющуються, то примружуються.

Ти ще тут. Однак хто ти?

***

Ґвідо відірвався від неї і зазирнув прямо в очі. У ту мить Елена відчула, що до неї повертаються сили, що у неї в жилах тече кров, що її шкіра чутлива до пестощів, а між ногами наростає гаряча хвиля. Відчула, що існує.

– Ти така гарна...

Як давно їй не казали таких слів? Невже вони справді призначалися для неї? Елена відчула, що втрачає самоконтроль. Протягом усіх останніх років вона несвідомо примирилася зі своєю роллю, прикриваючись відповідальністю за дітей, і зрозуміла тільки в цю мить, що то був лише страх – страх бути собою, зайняти забагато місця, зруйнувати усталені правила і не виправдати сподівання інших. Перекладати замість того, щоб писати самій, – ось що з нею сталося: вона ховалася за чужими словами, щоб приховати власні. Їй хотілося закричати, розбити вікна автівки, вискочити з неї і чимдуж бігти світ за очі під дощем. Вона спробувала знову прихилитися до Ґвідо, однак він її зупинив:

– Не зараз, не так.

«Чому?» – запитала подумки Елена, в душі наростало розчарування упереміш зі збентеженням. Реальність, що, як їй на мить здалося, дала їй спокій, знову навалилася на неї всією вагою. Вона відчула, як кров прилила до обличчя, – чи то їй здалося?

– Тоді як? І коли? – обурилася.

– Мені подобається зачекати, помріяти, помучитися від бажання до втрати здорового глузду.

– А от я його вже практично загубила, здоровий глузд.

– Це найперша річ, яку ти мені сказала при зустрічі: що ти загубилася. І що тобі не подобається почуватися загубленою. Однак я тебе знайшов. Це мій щасливий день. Я міг тебе не побачити і проїхати повз. Здалеку ти нагадувала маленьку істоту, що заблукала; я спершу навіть прийняв тебе за дівчинку.

Його шорсткі руки на щоках, у волоссі. Тремтіння, ніби від доторку їхні тіла пробиває струмом. Бажання уявити його оголене тіло поряд. Бажання зірвати з себе одяг і показатися йому оголеною. Короткий спалах несподіваного кохання. Дар. Несподіванка.

– Ти така гарна! У твоїх очах – глибина гірського озера. І це я бачу тільки твоє обличчя. Хтозна, які скарби ховаються за цими ганчірками, які дива під ними я відкрию для себе!

– Перестань так говорити, ти змушуєш мене червоніти.

– Серйозно? Тоді скажи-но мені, чого тобі від мене треба?

– Я соромлюся. Я ніколи не вміла висловлювати власні бажання.

– Але ж це так просто! Я навчу тебе, як це робиться.

– Я гадала, що деякі речі трапляються лише в книжках.

Їй згадалася «Нестерпна легкість буття». І подумалося, чи Ґвідо розмовляє, коли кохається.

– Ти помиляєшся, Елено. Зрештою ми, люди, не набагато відрізняємося від грибів. Найголовніша частка нашого єства залишається прихованою, шукає свою силу там, де ніхто її не бачить.

– У тебе досить дивний погляд на речі.

«Ні, він не розмовляє, коли кохається, – подумала. – Він уважно мене розглядає, як розглядає дерева в лісі... З благоговінням...»

– Я дивлюся на речі знизу. Саме там, унизу, в темряві, відбувається щось справжнє. Тільки так можна потім побачити світло. Подумай про рослини. Подумай про свої ноги.

***

Раптом Елена злякалася. Цей чоловік міг завести її далеко, у невідомі їй краї. Потяг, який вона відчувала до нього, був занадто сильний. Після одруження вона ніколи не була з іншим чоловіком, пам’ятала лише тіло Гектора. І ось тепер її охопило одне-єдине бажання: відкрити для себе тіло Ґвідо, цього незнайомця. Попри всі страхи вона була готова піддатися цьому бажанню. Хотіла це зробити. Потім згадала про своїх дітей, і їй ніби кулаком зацідили в щелепу. На якусь мить вона забула про те, що вона – мати; поряд із Ґвідо не було нікого, крім неї самої, без її життєвої історії, без її минулого. Було лише її тіло, плоть, кров, жили, серце, пристрасть і задоволення, які вона могла собі хіба що уявляти. Було її бажання, її фантазії, салон розбитого «джипа» посеред лісу. Їй хотілось, аби її думки обмежувалися тільки спогляданням навколишнього, а не зверталися раз у раз до часу й простору, які відділяли її від попереднього життя. Адже в цю мить вона ясно розуміла: зараз її життя на перехресті. Вистачило одного поцілунку. Згадала, як уперше цілувалася з хлопцем в юності і через недосвідченість та незнання власного тіла була глибоко вражена пережитими відчуттями. Їй тоді здалося, ніби вона народилася вдруге чи народилася нарешті по-справжньому, – там, на скелястому березі моря, в обіймах ненабагато старшого за неї юнака. І ось тепер вона ніби знову переживала те саме, однак цього разу з усвідомленням себе, свого тіла і почуттів – результатом минулого досвіду і прожитих років. Ніби перебувала у підлітковому тілі з розумом дорослої жінки. А куди ж подівся Гектор? Із чого було зіткане їхнє кохання? Адже вони таки кохали одне одного. Елена ніколи в цьому не сумнівалася. У перші роки шлюбу вони були дуже близькими. З ним вона почувала себе вдома. Їй здавалося, що з ним вона нарешті знайшла своє місце в житті після тривалого періоду непевності. Потім на світ з’явилися діти. І все якось змінилося.

– Про що ти думаєш? – запитав Ґвідо. – Ти якось ураз спохмурніла.

– Хочу почуватися вільною і не можу. І знаєш, що найгірше? Ще зовсім донедавна я навіть цього не усвідомлювала. Так, звісно, в душі я знала, що щось не так.

– Тоді це – не найгірше, а найкраще. Без усвідомлення проблеми у тебе мало можливостей для вибору.

– Справа не в усвідомленні, це щось значно глибше, щось пов’язане з пошуками мого особистого місця в житті... не знаю, як пояснити. Йдеться майже про фізичну потребу.

– Мені подобається, коли ти сумуєш, однак не сприймай мене занадто серйозно. Я – всього лише лісовий самітник.

– Який полюбляє жінок. Це відразу ясно з того, як ти мене цілував. Гадаю, жінок у тебе було чимало, однак жодна з них не готова жити вдалині від світу, як ти.

Ґвідо усміхнувся. Усмішка в нього була широка і щира. Елені закортіло знову його поцілувати. І вона так і зробила. Довгим, пристрасним поцілунком. Коли вони нарешті відхилилися одне від одного, Ґвідо випалив:

– Так же й задихнутися можна! Так і є, я без пари. І люблю жінок. Інколи переконую себе, що жити самому – це мій вибір, і тоді справді вважаю, що це правда; однак бувають моменти, коли важко. Не можна мати все в житті, – сказав, дивлячись у вікно машини, – зате в мене є чудовий пес, ти обов’язково маєш із ним познайомитися!

– У мене таке відчуття, ніби я роблю все – а точніше, не роблю нічого – через страх. У мені завжди гніздиться ціла купа страхів. Боюся помилитись, боюся бути собою. Боюся бути покинутою, вибирати, дати волю своїм почуттям.

– Страх. Цікава тема для розмови! Про нього можна говорити годинами. Знаєш, чого я найбільше боюся у цю мить? Що ми руйнуємо все, а самі навіть не усвідомлюємо цього. Я живу в лісі ось уже більше двадцяти років і бачу, що відбувається. І те, що я бачу, мене справді дуже лякає.

– Досить поглянути у вікно зараз... – продовжила Елена.

– Досить було відчути сморід диму і побачити попіл, що падав з неба місяць тому.

– Але ж ми скоро колонізуємо Марс, хіба ні? Які проблеми?! – різко заперечила Елена, заправляючи пасмо волосся за вухо.

– Ніяких проблем. Я шаленію від цього твого жесту. Але мене на Марс навіть мертвим не затягнуть. Я хотів би повезти тебе на зелену планету, вкриту квітами, де живуть численні комахи, рідкісні птахи, зниклі з лиця Землі тварини. Мені хотілось би побудувати з тобою халабуду з пахучого листя й моху, де ти ляжеш, потім повільно роздягнешся, а я буду дивитися на тебе, довго-довго, як на прекрасну картину або чудовий краєвид. І лише після того, як я роздивлятимусь на тебе так довго, що знатиму напам’ять кожен міліметр твого тіла, тільки тоді я візьму тебе.

***

На якусь мить зависло мовчання. Дощ, здавалося, теж стишився. Елена важко сковтнула; його слова – такі на перший погляд неприйнятні – проникали їй глибоко в серце. Вона знала, що ніколи не зможе їх забути. Ґвідо уважно поглянув на неї, він теж був схвильований, було щось неймовірне у його очах.

– Господи, вибач будь ласка, – промовив Ґвідо, обірвавши неймовірну емоційну напругу між ними, – сам не знаю, що на мене найшло. Який я бовдур!

– Не вибачайся, мені це стало на користь. Давно я не почувалася такою... ніби справді вродливою, особливою. Мені б дуже хотілося, щоб та планета справді існувала.

– А вона існує, – промовив Ґвідо, торкнувшись рукою до грудей, – ось тут. А ти – дуже вродлива. Справді.

***

У ту мить задзвонив телефон.

– Вибач, кінець романтики, мені треба відповісти. Можливо, хтось потребує допомоги.

Голос Ґвідо враз змінився, залунав серйозно.

– Так, я вже майже внизу, по дорозі на Пенну. Гадки не маю, як я зможу перебратися через річку, але спробую доїхати до тебе. Тут зі мною одна жінка, яка шукає чоловіка й дітей... Розумію. Я передзвоню тобі, як тільки матиму краще уявлення про ситуацію. Чао!

Потім знову звернувся до Елени:

– Доведеться нам повернутися на планету Земля, зруйновану пихатою самовпевненістю і тупістю людей. Ти готова?

– Я б назавжди залишилася у твоїй машині, – сказала Елена.

– Я й сам не проти. Інколи так кортить зупинити час. Буває, йдеш по лісу, і все навколо тобі здається бездоганним. Така рівновага в усьому, така гармонія у співіснуванні всіх лісових істот, що це наганяє журбу за втраченим світом. Від того глибокого смутку взагалі не хочеться виходити з лісу, хочеться перетворитися на рослину, змішатися з іншими лісовими мешканцями. Як правило, у такому стані я знаходжу трюфель, – вигукнув він, – то ліс мене так втішає подарунком і разом із тим каже, що я – інший, що я всього лише дурна й ні на що не потрібна людська істота, – тупий споживач.

– Мені довелося переживати подібне відчуття, коли народилися мої діти. У механізмі життя є щось настільки бездоганне, що завжди викликало в мене подив і захоплення. Саме через це я нетямлюся від новонароджених малюків. Потім, на жаль, вони теж ростуть... а ти, після того, як їх народила, перетворюєшся на просто дурну, нікчемну, ні до чого не придатну матір, – сказала Елена.