Текст книги "Після дощу"

Автор книги: К’яра Меццалама

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 14 страниц)

29

Через годину вони прибули до монастиря. Смертельно втомлені. Щоб доїхати до Віторк’яно, їм довелось рухатися другорядними шляхами й ґрунтовими дорогами, які, здавалося часом, вели в нікуди. Джованні скавулів, що хоче до мами, Сюзанна невдоволено пирхала, Гекторові осточортіли і дощ, і сидіння за кермом, він почувався стомленим, стривоженим, досі не зміг додзвонитися своїм батькам і запитував себе подумки, чи й справді віднині їхнє життя стане отаким назавжди. Іроко здавалася байдужою до всього. Сиділа, заплющивши очі, схрестивши руки на животі, ніби занурена в глибоку медитацію, незважаючи на гармидер, що панував у салоні пікапа, і на собачий хвіст, що тарабанив по кузову. Нарешті вони під’їхали до воріт монастиря. Їм назустріч вийшла черниця з чорною парасолькою, відчинила ворота і впустила їх усередину.

– Заходьте, заходьте, – запрошувала, провівши до приймальні.

Вони опинились у порожньому приміщенні з голими стінами, де не було нічого, крім дерев’яного розп’яття і статуї Богоматері з маленьким Ісусом на руках. Гектор відзначив, що Матір Божа легенько всміхається синові: адже дуже рідко можна побачити усміхнену Мадонну. У приміщенні пахло цукром і лавандою – звичним ароматом черниць. Дівчина назвалася, у неї було юне обличчя з азіатськими рисами:

– Я – сестра Леонора.

Вони з Іроко обнялися, через кілька хвилин зайшла ще одна, теж молода й струнка, з бездоганними рисами темношкірого обличчя.

– Я – сестра Марія, – промовила новоприбула, – ласкаво просимо.

Гектор почувався збентежено, він не чекав зустріти таких молодих і таких різних зовні черниць. Його уявлення про мешканок монастиря підказувало йому згадки про черниць похилого віку, які працювали в будинку для літніх людей, де минули останні роки життя його бабці. Досить ненадовго вибитися зі звичного ритму життя та його координат, щоб відкрити для себе геть нові світи. Катастрофа – адже то було вірне слово для визначення всього, що відбувалося, – призвела до чималого струсу в його маленькому особистому світогляді. Іроко коротко змалювала ситуацію, пояснивши, що їм потрібна каністра бензину, щоб залити в бак машини і вирушити за її чоловіком у напрямку Флоренції, знайти когось у долині Тибру, хто міг би підвезти до Умбрії, де перебуває мати дітлахів, а потім... потім – хтозна, в залежності від погоди.

– З бензином проблем немає, – сказала сестра Марія. – Хочете печива? – запитала у дітей, виймаючи бляшану коробку з дерев’яної шафи для посуду. – Це ми самі печемо, – пояснила, відкриваючи кришку, – неоковирні на вигляд, зате смачні. Однак машину ми вам дати не зможемо.

Сюзанна збагнула відразу:

– Ти ж бо не збираєшся покинути нас тут, татку?

Гектор з докором зиркнув на неї.

Джованні вкусив печиво, потім заревів уголос, аж Пандора загавкала.

– У нас немає іншого виходу, – сказав Гектор, – Іроко не вміє керувати машиною, я мушу її відвезти.

– Ви нас так боїтеся? – запитала сестра Леонора в дітей.

– Я хочу до мами, – відповів Джованні, шморгаючи носом.

– І я теж! – обурилася Сюзанна. – Невже немає якоїсь черниці, що змогла б нас відвезти?

– Можливо, ми могли б попросити вашу маму приїхати сюди за вами? – запропонувала Іроко. – На північ звідси є брід через річку, позашляховиком Ґвідо ймовірніше перебратися через річку, ніж моїм пікапом.

– Іроко має рацію, – сказав Гектор, – як на мене, це найкраще рішення, тут ви будете в безпеці.

– Я без тебе тут не зостанусь, – заявила рішуче Сюзанна.

– Зараз ми залишимо вас на кілька хвилин, щоб ви могли спокійно порадитися. Не хочемо, аби наша присутність вас турбувала. Ми якраз варимо варення, приєднаєтеся до нас, якщо раптом занудьгуєте. У монастирі, якщо вже казати по правді, нудьгувати ніколи, – і черниці вийшли, легенько вклонившись на прощання.

Ще кілька днів тому Гектор би не сумнівався. Правильним рішенням було поїхати з Іроко. Однак глибоко в душі якийсь голос підказував йому, що не слід залишати дітей самих. Інстинкт, інтуїція? Ще кілька днів тому він би просто відмахнувся від того внутрішнього неспокою, однак тепер відчув, що треба до нього прислухатися. Яким би надійним прихистком у цей час не здавався бенедиктинський монастир, він єдиний ніс відповідальність за своїх дітей. Якщо не може взяти їх із собою, значить, повинен залишитися з ними. Він на хвилинку відійшов убік з Іроко, щоб пояснити їй ситуацію.

– Сам не знаю, що на мене найшло, – пояснював, – однак Сюзанна має рацію: я маю залишитися з ними. Як ви гадаєте, зможе якась із черниць вас відвезти? А ми зачекаємо на вас тут. Я...

Він відчував, що ось-ось розплачеться; слова застрягли йому в горлі, і він знову злякався, що оніміє, що він – хворий, не такий, як треба, що в ньому щось розладилося всередині і розвалюється на шматки, як відбувалося з його рідним містом.

Якраз у ту мить до приміщення, рвучко розчинивши двері, ввійшла ще одна черниця.

– Мені сказали, що вам потрібна моя допомога, – промовила з порога з сильним іспанським акцентом. – Мене звати сестра Маґда. Перш ніж стати черницею, я працювала водієм-дальнобійником і навіть брала участь на позашляховику в «Ралі “Газелей”», яке проводять у Марокко. Обожнюю керувати машиною за екстремальних умов і з радістю відвезу Іроко. Так ми з нею принаймні зможемо досхочу наговоритися.

– Маґдо, а ти впевнена, що тут зможуть обійтися без твоєї допомоги? – запитала Іроко.

– А я якраз і допомагаю, – вигукнула зі сміхом Маґда. – Ходімо!

Тоді звернулася до Гектора:

– Я привезу вам її назад до вечора! – і вже на ходу схопила одне печиво.

Іроко попрощалася з дітьми й Гектором.

– Ви тут будете в безпеці, – сказала, – я попередила Ґвідо, що ви тут. Вони спробують перетнути Тибр, деякі дороги заблоковані, перекриті заваленими деревами, та я маю надію, що їм таки вдасться доїхати. А я сподіваюся повернутися швидко, з моїм чоловіком. Не турбуйтеся.

– Дякую вам, Іроко, за все, що ви для нас зробили, – сказав Гектор.

– Це все заслуга мого зеленого дощовика!

Жінки вийшли. Гектор з дітьми залишилися у приймальні самі.

– Ніякий це не монастир, – шепнула Сюзанна батькові, – і ніякі вони не черниці. Ти чув коли-небудь, щоб черниці брали участь у ралі?

– Сюзанна має рацію, – додав Джованні, – черниці завжди негарні й старі, як ота, що навчає нас релігії у школі. А ці всі он які вродливі! Якось дивно. Можливо, це пастка.

– Не знаю, де ми з вами опинилися, – заперечив Гектор, – однак я довіряю Іроко, тут ми в безпеці, до того ж іншого виходу в нас немає. А тому постарайтесь поводитися добре, скоро за нами приїде ваша мама.

– Я пити хочу, – заскиглив Джованні.

Якраз у ту мить увійшла сестра Леонора з глечиком води.

– Гадаю, вам хочеться пити, – сказала вона.

– Бачив? – пробурмотіла Сюзанна. – Вони стежать за нами через приховані телекамери.

– Це монастир для самітниць, – пояснила згодом сестра Леонора, – а тому теоретично ви не маєте права заходити до наших робочих приміщень, але для вас, зважаючи на ваш юний вік, ми могли б зробити виняток. Ми варимо варення на зиму з груш, грейпфрутів і терну. Не хочете нам допомогти?

***

Гектор зайшов до монастирської церкви. Приміщення виявилося майже порожнім, з кам’яною підлогою і колонами, які утримували арки нефів. Воно здавалося не дуже давнім, хіба що пресвітерій із хорами з темного дерева, вирізаний з мармуру амвон та вівтар, без сумніву, належали до іншої епохи. Того похмурого дня кінця світу через кольорові вітражі із зображеннями біблійних сцен знадвору проникало зовсім мало денного світла. У церкві пахло ладаном і воском, той запах нагадував йому дитинство; він отримав перше причастя від черниць, а після того практично більше ні разу не переступав церковного порога. Вони з Еленою уклали цивільний шлюб, а коли доводилося бувати на чийомусь вінчанні, він зазвичай курив надворі. Інших нагод не траплялося. Він вважав релігію давно віджитою концепцією, а тому до будь-яких спалахів фанатизму, що час від часу прокочувалися світом, ставився зі здивуванням і роздратуванням.

Він сів на дерев’яну лаву, тримаючи собача на руках, і його несподівано охопило дивне почуття спокою. Десь, не дуже далеко, він відчував присутність Елени.

30

Хмари низько нависали над землею; здавалося, холодне повітря і туман, що насувався з долини, поступово поглинали все навколо. Вони ніяк не могли вирішити, що робити далі: їхати до річки чи повернутись. Елена наполягала. Ота бурхлива ріка попереду, яку треба було перетнути, краяла їй серце навпіл. На одному березі – її діти, а на другому – решта її особистості. І жорстоке життя змушує завжди робити вибір. Їй слід було дізнатися про це значно раніше, – ще до того, як вона стала матір’ю, – але ніхто їй тоді про це не сказав. Елена почувалась як у пастці. Цей чоловік, що сидів поряд із нею, уже залишив у її серці свій слід, ніби поставив розпеченим залізом своє тавро на її шкірі, незникомий рубець. «Про яку емансипацію всі белькочуть? – подумала про себе. – Про яку таку свободу вибору?» Вона знала: якщо зараз повернеться з Ґвідо до нього додому, більше не знайде в собі сили його залишити. Вона б нарешті викинула все своє минуле життя котам під хвіст, і ті коти стали б її порятунком. Тому що глибоко в душі у неї вже давно гніздилося нестримне бажання викинути своє минуле життя котам під хвіст. Елена пригадувала кожний раз, коли воно в неї виникало, кожний раз, коли їй бувало занадто тяжко вставати посеред ночі з ліжка або чекати на повернення дітей зі школи вдома, ті нескінченні самотні дні, коли кожна найменша спроба викроїти хоч дещицю часу для себе завершувалася жалюгідною невдачею. Її образа на чоловіка насправді пояснювалася нічим іншим, як виснаженням, славнозвісною точкою неповернення – тепер вона добре це усвідомлювала. Так, ніби густий туман, що до цієї миті її оточував, несподівано порідшав, відкривши видимість аж до небокраю, – прямо в очі Ґвідо, до його обіймів, до його кучерів і дихання, до самого відчуття свого існування. «Якби я була просто жінкою, я б залишилася з тобою», – подумала вона.

– Мені треба повернутися до своїх дітей, – сказала вголос і не додала нічого більше.

Тепер до дощу примішувалися рідкі сніжинки. Здавалося, хтось там, на небесах, розважався, струшуючи барометр, від чого той збожеволів. Білі ведмеді помирали від тепла й голоду, риби задихалися від пластику, цілі міста залишилися без водопостачання, однак і досі зустрічалися такі, хто все ще сумнівався в катастрофі або заперечував її. Вони сіли в машину, Ґвідо увімкнув опалення.

– Тільки снігу нам зараз іще не вистачало, – буркнув, – спробую спуститися до Аттільяно.

***

«Що утримує людей разом? – думала Елена. – Самих дітей недостатньо». Оті дрібні сніжинки, що сипали з неба, віщували, як здавалося, довгу зиму людських сердець. Період, коли всім доведеться навчитись довіряти ближньому чи взагалі більше не вірити нікому і ні в що, навіть у звичну зміну пір року. Невже справді можна призвичаїтися до абсолютної нетривкості й непередбачуваності довкілля? Еволюція людської раси ґрунтувалася на певних ритмах природи, але з часом люди вирішили її приручити і зрештою – зруйнувати. І тепер руйнування природи обернулося проти людей.

**

Елені пригадалася пірога. Ясного зимового ранку Париж недовірливо прокидався, вражений терористичними актами, що призвели до жертв, численних жертв у різних частинах міста. Вона приїхала в Париж як перекладачка всесвітньої конференції з питань клімату. Всі заходи та маніфестації заборонили з питань безпеки. Вона бачила величезний, заставлений черевиками майдан, що мало символізувати мега-демонстрацію, яка так і не відбулася. Уздовж одного з каналів по холодній і спокійній воді тихо пливла вирубана зі стовбура дерева пірога, що формою нагадувала вугра. Кілька туземців з Еквадору в покритих пір’ям головних уборах спершу били в барабани, а потім сіли в пірогу. Святі землі їхніх пращурів, розриті в кар’єри, з вирубаними лісами, забрудненим хімікатами ґрунтом, спаплюжені нафтовими компаніями та сільськогосподарськими концернами. Туземці у своєму мовчазному протесті пливли в пірозі вздовж каналу. Елену розчулила та відчайдушна спроба привернути увагу суспільства до руйнування довкілля, що сягнуло планетарних масштабів. Що могли вдіяти п’ятнадцятеро туземців проти цілої системи? Однак щось у її душі сколихнулося: можливо, почуття належності, якась безглузда надія, іскра для зародження значно більшого руху. Тільки відчайдушний спротив міг би породити останню можливість відвернути людство від долі, на яку воно само себе прирекло. Один із туземців запросив її сісти в пірогу, вона відчула під ногами міць дерева, озирнулася довкола і побачила місто з іншої перспективи, з води каналу, що його омивала. Бог річки прокинувся, і ось тепер їм треба було спробувати перебратися через бурхливий потік.

– Надворі нуль градусів, – повідомив Ґвідо.

Елена цокотіла зубами. Її тіло теж ніяк не могло призвичаїтися до таких перепадів. Поглянула на Ґвідо; досить було б сказати «повертай назад, я залишаюся з тобою». Кілька слів, щоб змінити хід речей. Вона поклала руку йому на ногу, відчула пальцями жорстку тканину, його напружені м’язи, мимоволі згадала його оголене тіло. Ледве стримувалася, щоб не розплакатися.

– Щось ти занадто мовчазний, – промовила нарешті.

– Чому я маю тебе покинути якраз тепер, коли щойно знайшов?

– Я й сама про це думаю, – призналася вона.

– Вирішимо, коли вже будемо на березі. Розкажи мені щось про твою садибу Червоного Бука, я часто повз неї проїжджав.

– Я дуже люблю це місце, там живуть спомини про мою маму. Вона отримала його у спадщину від тітки; тоді то була стара стайня із земельною ділянкою навколо. Мої батьки вирішили відбудувати садибу після мого народження. Вони любили туди приїжджати, але тільки тим і займалися, що працювали, не покладаючи рук. Відбудували будинок з допомогою місцевого майстра, який згодом із помічника перетворився на вірного друга. У них ніколи не було часу побавитися зі мною, однак я все одно не сумувала. Цілими днями гуляла в садку, спостерігала за метеликами, мурахами, ловила ящірок. Я була відлюдькуватою дівчинкою, любила щось собі придумувати. У своїх фантазіях я завжди була хлопчиськом – не знаю чому.

– А так не скажеш, глянувши на тебе зараз...

– Пам’ятаю, як холодно було в будинку – навіть улітку! – адже через старі вікна свистіли протяги, а товсті кам’яні стіни прогрівалися погано. Мій батько зробив дерев’яні сходи нагору, скільки разів я літала з них сторчака! Мої ноги завжди були покриті синцями. Потім без якоїсь певної причини, – принаймні без зрозумілої для мене, – мій батько нас покинув. Покинув самих, зненацька. Моя мати більше ні разу не повернулася до Червоного Бука. Казала, що там усе нагадує їй про батька, однак вона сумувала за садибою. Ніби таким чином вирішила покарати себе за те, що не зуміла втримати чоловіка. Все більше сумувала, втратила радість до життя, ніби їй на очі несподівано накинули сіру пелену. Я не могла більше до неї достукатися, вона зачинила своє серце і для мене теж. Тоді я вирішила, що то все через мене, – із сил вибивалась, аби привернути її увагу. Не відходила від неї ні на мить. Думала: якщо залишу її хоча б на хвилину, вона теж покине мене, як батько. Згодом вона захворіла й померла. Я все думала, чи є в її смерті вина мого батька; вона не зуміла жити самотньо, і навіть я не змогла повернути їй смак до життя. Мені знадобилося багато років, щоб збагнути, що моєї провини в тому не було...

Ґвідо мовчки слухав. Дивився вперед, на дорогу, вологу, слизьку, суміш снігу й багнюки, на небо, від одного погляду на яке тіло мимоволі здригалося.

– Я ще багато років не насмілювалася туди повернутись. Боялася провалитись у прірву болю. За садибою приглядав наш приятель-майстер. Час від часу телефонував мені, розповідав, що відремонтував, а що підладив. У мене не було грошей, щоб йому платити, однак він все одно туди навідувався; казав, що робить це заради моєї матері. Ніколи не попросив ні гроша. З власної ініціативи насадив квітів і фруктових дерев. Приїжджав туди вечорами, щоб відпочити в тіні; Червоний Бук перетворився на його садочок. Потім я познайомилася з Гектором. Одного вечора ми поверталися з якогось святкування, що відбувалося в Орв’єто. Ми ще не так давно зустрічались, я того вечора випила зайвого, ми танцювали, а потім, коли вже проїжджали біля Орте, я раптом попросила його з’їхати зі швидкісної траси. І вказала дорогу до Червоного Бука. Я йому навіть не розповідала про садибу раніше. Вже навіть сама назва болем відзивалася в серці. А Гекторові несподівано там дуже сподобалося. Коли ми доїхали туди, було вже пізно, зупинилися переночувати в невеличкому готелі неподалік, тому що Гекторові кортіло подивитися на садибу за денного освітлення. Тієї ночі ми вперше кохалися... – Елена на мить замовкла, – чому я тобі все це розповідаю?

Невдоволено скривилася, ніби з її рота вийшло щось непристойне:

– Я не люблю викликати почуття жалю у людей.

Вона на мить глянула на власне відображення у дзеркалі заднього огляду, ніби побоювалася, що те відчуття, якого терпіти не могла, ті погляди, які кидали на неї однокласники, коли дізналися, що вона – сирота, жалість, яку вона викликала в оточення, можуть якось спотворити риси її обличчя.

– Мені тебе не шкода, – відповів Ґвідо. – Навпаки. Мене вражає, наскільки твоя історія нагадує мою власну. Таке враження, ніби ми вже раніше багато разів проходили поряд і так жодного разу й не перетнулися.

– Я про тебе нічого не знаю, – обурилась Елена.

– Так. Просто ти – краща за мене, сміливіша.

– То моє тіло таке сміливе й відважне, а не я.

– Авжеж. І це таке щастя, хіба ні? – Ґвідо простягнув руку і ніжно провів по її волоссю. Орцо загавкав. – Ти часом не ревнуєш? Чи теж хочеш дізнатися продовження історії?

– На цьому історія практично закінчується. Ми з Гектором вирішили відремонтувати садибу. Провели в Червоному Буці чимало щасливих днів, згодом народилися діти. Там ми створили наше родинне гніздечко. Запрошували в гості друзів, влаштовували свята. Скільки чудових літ там минуло! Таким чином я зуміла відновити духовний зв’язок з матір’ю, адже я теж у дитинстві була там щасливою. Існують місця, пронизані позитивною енергією. Однак тепер я відчуваю щось недобре, якусь тривогу, смуток, – так, ніби ті часи назавжди закінчились, і навіть звичні й дорогі серцю місця змінилися. Відчуваю якесь відчуження відносно всього, що мене оточує.

***

Нарешті вони спустилися в долину. Поки їхали, за густими хмарами взагалі нічого не бачили. Вийшли з машини. Прямо перед їхніми очима постало страшне видовище розбурханої річки. Шалений каламутний потік сердито поспішав, тягнучи за собою все, що траплялося на його шляху: гілки, шматки пластику, автомобільні шини, уламки різноманітних речей, скелети тварин. Ціла вервечка машин стояла в черзі, щоб перетнути річку по напівзатопленому мосту. Вони завмерли, вражені цією картиною.

– Я проїжджав тут два дні тому, – зауважив Ґвідо, – не було ні краплі води. Що робитимемо? Скоро і тут уже буде не проїхати.

Якби ж вона сама знала, що робити! Однак відчувала той біль, що краяв навпіл їй серце – так само, як зараз ріка розтинала навпіл долину; посередині ніяк не встояти. Остання ниточка між одним та другим берегом ось-ось обірветься. Всі мости позривало. Залишалася лише прірва. Елена або Кармен, Кармен або Елена... Одна з двох мала затонути в тій бурхливій воді, вирвавши серце з грудей.

31

Одна з черниць сіла на лаву поруч із ним. Гектор аж підскочив від несподіванки. На якусь мить ніяк не міг уторопати, де він.

– У Середньовіччі монастирі врятували культуру. Тепер ми повинні врятувати насіння. Ходімо зі мною.

Гектор озирнувся. Чернича хустка обрамляла вродливе жіноче обличчя медового відтінку.

– Мене звати Фатіма. Мій батько був із Малі, а я сама народилась у Франції, – промовила жінка з ледве чутним акцентом.

Сюзанна таки мала рацію: цей монастир відрізнявся від інших монастирів, а ці жінки – ніякі не черниці. Гектор рушив слідом за Фатімою довгим вузьким коридором, який упирався у сходи.

– Ти зачекай на мене тут, – сказав він Пандорі. Собака загавкала. Фатіма погладила її по голові, і та спокійно вляглася їй під ноги. Здивування Гектора наростало. Вони спустилися вирубаними у туфовій скелі сходами до підземного склепу.

– Ми приходимо сюди, щоб насолодитися прохолодою... ви навіть не уявляєте, як він став нам у пригоді цього літа, коли ми збиралися тут, щоб помолитися, помедитувати, а надворі було сорок п’ять градусів!

Вони знову повернулися до сходів і рушили ще нижче, ніби збиралися дістатись до центру Землі.

– Тут, під землею, температура ніколи не перевищує п’ять градусів, – сказала Фатіма, – однак наші холодильники підтримують сталу температуру на рівні мінус вісімнадцять.

Із етруського підземелля вони раптом опинились у космічній лабораторії.

– Тут ми зберігаємо насіння – запаковуємо його у пластикові тришарові пакетики, які вкладаємо у коробки, а ті розміщаємо в оцих відсіках. Давнє і рідкісне насіння – наш банк генетичного матеріалу, який ми збираємо разом з університетом Вітербо. Вам подобається?

– Холоднувато тут у вас... – пробурмотів Гектор. – Я так розумію, ви самостійно виробляєте енергію, щоб підтримувати тут сталу температуру. Навіщо ви показуєте мені це місце?

– Тому що ми ним дуже пишаємося, – відповіла черниця, – ось уже десять років ми збираємо насіння різних культур, у нас тут уже більше тисячі сортів – справжній скарб. А щодо енергії – так, звичайно, ми на автономному забезпеченні, адже не можемо ризикувати, щоб оцей скарб втратився через перебої зі струмом.

– Невже справи йдуть так погано? Тобто невже існує загроза зникнення значної кількості рослинних видів, що населяють Землю?

– Почасти – через це, а почасти – через монополію мультинаціональних компаній. Охорона та зберігання біологічного розмаїття планети вже перетворилися на особливу форму спротиву.

На якусь мить Гекторові здалося, що він спить і бачить сон, заснув у церкві і тепер під впливом розмов із дітьми потрапив до фантастичного фільму. Треба було якомога швидше прокидатись, адже йому зовсім не подобалося тут, під землею, у компанії дивної жінки, одягнутої як черниця, яка уважно дивилася на нього своїми чудовими очима оленяти. «Годі, прокидайся!» – наказав собі Гектор. Однак ні, він і досі стояв і розглядав численні відсіки з однаковими за розміром етикетками, де зберігалося укладене в архів насіння, ніби йшлося про світові документи під загрозою зникнення. Та якщо добре подумати, із самого світанку попереднього дня у нього не зникало бентежне враження, ніби він перебуває в одному з тих фільмів-катастроф, що наразі користувалися великою популярністю серед глядачів.

– Я так розумію, краще нікому не розповідати про те, що я тут побачив...

– У цих краях багато кому про це відомо, ніякої таємниці тут немає. Ми ще не дожили до того, щоб насіння перетворилося на рідкісний та коштовний товар і стало предметом незаконної торгівлі.

– Сподіваюсь, цього не станеться.

– Як черниця, я б мала не втрачати надію, однак як людина... скажімо, я дещо зневірилася у подібних мені.

– Як ви тут опинилися? – запитав у неї Гектор. Щось у цій жінці його зацікавило, певно, якась особлива витонченість манер, що приховувала непокірний дух.

– Це дуже довга історія, яку я могла б викласти коротко так: навчання живопису в Академії мистецтв Парижа, подорож до Умбрії, зустріч із нашою матінкою-настоятелькою.

– Більше нагадує ребус, аніж історію, – зауважив Гектор, чия цікавість від тих слів іще більше розпалилася.

– Ви забагато хочете знати. Ходімо, поглянемо, що роблять ваші діти.

Пандора чекала на них нагорі біля сходів; побачивши їх, підвелася, обережно кульгаючи на поранену лапу. Гектор навіть зрадів, коли її побачив; зрадів простою, щирою радістю, яка охоплювала його щоразу, коли він повертався додому і заставав дітей за їхніми звичними заняттями: за уроками, купанням, допомогою з накриванням столу для вечері, переглядом телевізора, слуханням музики. Як тільки він заходив додому, у нього виникало враження, ніби він порушив їхнє приватне життя, з якого був виключений протягом дня, однак саме через це так тішився, знову в нього повертаючись. Роззувався, знімав куртку, мив руки і йшов цілувати дітей. Коли цуценя ткнулося писком йому в ноги, Гектор несподівано усвідомив, як важливо комусь належати: Елені, дітям. Протягом усіх цих років він сприймав це як норму, як щось таке, що нікуди від нього не подінеться, – трохи через якісь чари, трохи за звичкою. І ось тепер, коли він міг запросто втратити все, усвідомив нарешті, наскільки важливо для нього бути часткою їхньої маленької родини. Як він міг тільки подумати про те, щоб пустити все коту під хвіст?

***

Лабораторія з приготування варення. Можна уявити собі великий казан, що кипить на слабкому вогні годинами, до якого час від часу хтось підходить і помішує вариво дерев’яною ложкою, щоб не пригоріло. Нічого схожого. Все було організовано, як у справжній лабораторії: однакові алюмінієві посудини, дозатори, блискучі робочі столи для чищення й нарізування фруктів, черниці у білосніжних фартухах, одноразові рукавички, найсучасніше обладнання для стерилізації банок. Лише його діти були вимазані фруктовим соком по лікті, але здавалося, це їх аж ніяк не засмучувало.

– Татку, – вигукнув Джованні, – ти тільки скуштуй оцей інжир! Який же він смачнющий! Ще кращий, аніж той, що з Червоного Бука!

– Не може бути! – заперечив Гектор і відчув, як погляди всіх черниць зосередилися на ньому. – Добре, скуштую!

Скуштував; у роті – смак цукру й сонця, які плід накопичив протягом літа, а ще – ніжність м’якоті. Інжир із Червоного Бука, яким вони ласували раніше, не був соковитим через посуху і високу температуру попередніх місяців.

– Ой! – вигукнув Гектор. – Справді, і порівнювати нічого! Це фрукти з вашого саду?

– Звісно, – відповіла Леонора, – ми продаємо наше варення по цілому світу, згідно з найвищими міжнародними стандартами. І коштує воно чимало, майже так само, як і наша оливкова олія.

– І як ви зуміли виростити ваші фрукти за таких температур, як у Сахарі, і за цілковитої відсутності опадів? – поцікавився Гектор.

– А ви чули коли-небудь про пермакультуру[18]18
  Пермакультура (від англ. Permaculture – permanent agriculture – «стале сільське господарство») – підхід до проектування сталих систем і система ведення сільського господарства, що працює в гармонії з природними процесами з мінімальними витратами праці і без шкоди для довкілля. Підхід сформувався у другій половині ХХ століття через недовіру і спротив сучасним методам землеробства (активне застосування мінеральних добрив і пестицидів, обов’язкове орання землі і т.д.) з боку багатьох агрономів та біологів, а також фермерів-практиків світу. Найвідоміші з них – австрійський фермер Йозеф Гольцер, японський фермер і філософ Масанобу Фукуока, австралійський дизайнер, еколог, зоолог і пропагандист пермакультури Білл Моллісон. Основа пермакультури – грамотне функціональне проектування (дизайн) компонентів, з яких будується конкретна стала система (город, присадибна ділянка, парк, екопоселення тощо). Грамотність такого дизайну визначається достатнім знанням властивості й особливості кожного складника (плодові дерева, господарські будівлі, живоплоти, стави) та вмінням встановити зв’язки між ними таким чином, щоб підвищити ефективність їх обслуговування і, відповідно, зменшити зусилля на їх підтримку.


[Закрыть]? Ми вже двадцять років послуговуємося цими принципами, вони тоді ще не вважалися такими модними.

Гектор чув це слово від Елени, але так і не зрозумів як слід, що воно означає. Так, в основному ясно: ніяких пестицидів, взаємодія між рослинами, комахами, бур’янами – всі мають робити внесок у захист ґрунту, користування гідроресурсами. Однак він не вірив, що цей метод культивації можна успішно застосовувати у промислових масштабах. До того ж черниці вже починали його дратувати: складалося враження, що вони знають усе на світі краще за інших. Якщо ця пермакультура справді така вже революційна, тоді чому й досі існують фітопрепарати, екстенсивне сільське господарство, монокультури? Невже справді купи кущів та бур’янів можуть забезпечити все людство їжею? Він дуже сумнівався, однак обережно утримався від того, щоб висловити свої сумніви. Звична суперечка, яка б закінчилася сваркою у розмові з дружиною, а тепер уже і з донькою також, – що вже й казати про певних у власній правоті войовниче налаштованих черниць! Він уже був твердо переконаний, що оцей монастир – прикриття для якоїсь форми екологічного, феміністичного та екстремістського руху.

– Якби не така злива, – продовжила черниця, – я б показала вам наші поля. І дітям вашим обіцяла показати, вони неймовірно зацікавилися. На щастя, нове покоління відразу збагнуло суть. Зараз ми проводимо досліди з давніми зерновими культурами у співробітництві з агрофірмою з Орв’єто.

«Бач, як заговорила! Тоном черниці, – подумав Гектор, – уже готова виступити з проповіддю! Та хто вони такі, оці марсіани, звідки взялися на світі?!» Рубежі реальності швидко розсувались, а він до такого не був готовий. Почувався як той фотограф, що намагається навести фокус на об’єкт фотографування, а той постійно пересувається.

– Татку, а знаєш, у них тут є і ферма для вирощування їстівних комах? Я вже спробував коників, схожі на хрумтливі чіпси. Черниця сказала, що в них багато протеїнів.

Здавалося, вся попередня недовіра Джованні якимось дивним чином випарувалась, а от Сюзанна була мовчазнішою, схоже, це місце її вразило, але вона ще не збагнула, в чому полягає його секрет. Була у ній незбагненна внутрішня сила, яка тільки з плином часу набирала форми. Гектор пригадав випадок, коли вона повернулася додому з розбитою губою, їй тоді виповнилося років дев’ять-десять. Губи розпухли, кров засохла навколо рота. Кілька днів вона нічого не хотіла пояснювати. Потім нарешті розказала. На виході зі школи вона відчайдушно виступила проти двох старших хлопців, які насміхалися з Джованні через його рожеві шкарпетки, обзиваючи гоміком. Сюзанна пояснила: її раптом охопила така лють, що навіть подруги не змогли її утримати. Вона з самого початку знала, що вони її відлупцюють, адже – хлопці, та ще й старші, однак їй було все одно. «Я була як та рогатка, – пояснила батькам, зобразивши руками постріл з рогатки, – ґумова стрічка натягувалася, натягувалася, а потім – вистрілила». І стенула плечима, ніби й говорити більше не було про що. Відтоді Сюзанна перетворилася на захисницю слабких і немічних, її лупцювали, але й вона навчилася бити. Тоді як його син ходив на уроки балету і літав залом під звуки музики, насолоджуючись свободою рухів, донька махала кулаками у боксерському залі в центрі Рима, де тхнуло немитими ногами й потом. Згодом покинула заняття, після того як травмувала коліно, однак підтримувала силу м’язів і час від часу вибухала перед несправедливістю. Вони з Еленою нерідко жартували через цю їхню дивну родинну особливість, якою пишалися, однак яка спричиняла чимало проблем і ще чимало спричинить у майбутньому.

– Спробуй іще це, – сказала Сюзанна. – Груші-дички, просто неймовірні!

Підійшла до батька й зашепотіла:

– Може, вони – інопланетянки, які прибули, щоб урятувати Землю.

Тоді запитала у сестри Леонори:

– Можете пояснити мені краще, що воно таке, ота ваша пермакультура?

Гектор закотив очі під лоба.

– Я могла б говорити про це годинами, ця тема мене дуже захоплює. Назва походить від «permanent agriculture», тобто «стале сільське господарство». Скажімо, йдеться про перший метод спостереження за природою та її особливостями. Знаєш, природа – вона дуже мудра; вона – найкраще джерело ідей для розробки та створення сільськогосподарських екосистем, – але не лише їх! – які б мали такі самі характеристики диверсифікації, стабільності та пристосовуваності, що й природні екосистеми.