Текст книги "Атомний вогонь над океаном"
Автор книги: Курт Герварт Балль
Соавторы: Лотар Вайзе
сообщить о нарушении
Текущая страница: 9 (всего у книги 15 страниц)
– Гроші! Для Кальмана гроші є!
Стефсон прислухався уважніше. Раніше Метіус не говорив у такому тоні. Професора цікавило тільки те, що безпосередньо стосувалося його дослідної роботи.
– Саме тому не поспішають з будівництвом реактора, – зауважив Стефсон. – Вони вважають, що Кальман покладе їм до ніг свою нову конструкцію Х-10, тобто «чисту» бомбу.
– «Чисту» бомбу, – повільно повторив Метіус. – Це ж тільки так кажеться. Брекдорп примушує мене швидше закінчити деякі досліди. Він навіть хоче, щоб я їх офіціально взяв на себе. А я не візьму на себе відповідальності. В такі строки це зробити неможливо. Ви ж знаєте, Стефсон, в якому стані моя робота. Сполучення ядер без звільнення небезпечних нейтронових променів можна здійснити за допомогою двох синтетичних реакцій. Я роз'яснював це Еверету. Проте, мабуть, даремно. Оті люди, – він кивнув головою, показуючи на робітників-будівельників, – більше зрозуміли б, ніж старий президент.
– Ну і що?
– Нічого! Еверет натякнув, що гроші для цього є.
Стефсон нахилив голову, не наважуючись сказати колезі правду. Трохи помовчавши, він зауважив:
– Гроші для цього, напевно, є. Але не думаю, що керівництво ПЕК розраховує на одну з ваших синтетичних реакцій, Метіус. Воно робить ставку на Кальмана і його Х-10.
– Кальман! – похитав Метіус головою. – Те, що він хоче зробити, не збагатить науку. Здійснити процес злиття ядер за допомогою плутонієвої реакції означає насамперед звільнення велетенської маси нейтронів. Ні, ні, я цього не можу і не хочу… – Метіус на мить замислився, потім знову заговорив: – Брекдорп мені роз'яснював, що їх задовольнив би і частковий успіх. Він потрібен ПЕК для святкування свого ювілею… Нібито можливо до кожних заручин, весілля чи похорону робити відкриття світового значення! Так, цей частковий успіх їм потрібен! А моє ім'я? Жоден учений не поважав би мене після цього.
Обидва професори повільно ходили й оглядали будівлю, її розміри свідчили, що тут серед невисоких піщаних дюн буде споруджено найбільший і, мабуть, найновіший за своїм обладнанням реактор Мехіко-Занда.
Трохи подумавши, Стефсон сказав:
– А що коли взяти для останньої стадії другу з ваших синтетичних реакцій, дешевшу, а реакцію між тритієм і воднем лише як другу стадію запалювання? Тоді конденсатор при сильній розрядці за певних умов запалить суміш тритію та водню, що викличе реакцію між літієм і воднем.
– Я прийшов до такого самого висновку, – одразу ж погодився з колегою Метіус. – Ми саме досліджуємо цей складний процес запалювання. Коли дослідження буде завершено, мені все одно потрібні будуть суперконденсатор і тритій. – Метіус зло засміявся. – Тритію виробляють тепер небагато, а запаси його малі. До того ж все віддають Кальману для його дослідів, для цієї… «чистої» бомби. Треба перешкодити йому ставити такі божевільні експерименти. Дослідів по виготовленню водневої бомби з найрізноманітнішими оболонками було вже дуже багато. В цьому нема нічого нового.
Стефсон спокійно подивився на колегу і повільно промовив:
– Пробачте мені, але Брекдорп, Вільсон і Еверет плюють на результати досліджень. Їх цікавить бізнес! Тому бомбу Кальмана випробовуватимуть. Випробування буде проведено навіть у тому разі, коли Кальман на підставі експериментів і обчислень прийде до висновку, що його гіпотеза неправильна, тобто навіть тоді, коли буде ясно: бомба щодо радіації не чиста.
Метіус зупинився у невеликому видолинку. На його черевики повільно стікав пісок.
– Скажіть, Стефсон, звідки ви це знаєте? – спитав він. – Звідки ви все це знаєте так точно?
– Думаю, підставу для таких висновків дають деякі зауваження Брекдорпа.
Метіус засміявся і почав струшувати пісок з черевиків. Він, правда, розумів, що Еверета цікавить тільки бізнес. І все-таки не хотів вірити в те, що сказав Стефсон.
– ПЕК не дозволить такого.
– Подумаєш, ПЕК не дозволить! Скандал буде, напевно буде. Але вчинять його не ПЕК, а вченому Кальману, дорогий Метіус. Адже він керуватиме експериментом. Аякже! Він і відповідатиме. Кальман обіцяв ПЕК створити чисту бомбу. Звідки керівництво корпорації могло знати, що експеримент не матиме успіху. Народи протестують проти зараження атмосфери радіоактивними частками? ПЕК теж згодна з цим. Корпорація саме й хоче випробувати бомбу без радіації, тим більше, що вчений обіцяв чисту реакцію. – Стефсон стишив голос, але говорив дедалі проникливіше, наче хотів будь-що переконати співбесідника: – Для ПЕК є лише дві можливості: або втратити Кальмана, від якого вона відречеться, коли зчинять бучу, або «успішно» провести експеримент. А втім, яке тут може бути «або»? Експеримент пройде «успішно», Метіус, бо це ж бізнес, що принесе мільйони.
Метіус раптом зупинився і спитав:
– Невже ви серйозно вважаєте, Стефсон, що ПЕК і уряд?.. Ні, я не можу цьому повірити.
– Наближається економічна криза. Це ви, мабуть, знаєте. У всіх галузях господарства звільняють безліч людей. Нам з вами доведеться побачити повторення двадцятих років. Такі кризи стають щораз глибшими. А по той бік є економічні системи, які не знають криз. За теоріями, поширеними у Штатах, можливий єдиний вихід: посилене озброєння, міжнародний бізнес із зброєю! Ми повинні показати нашим партнерам…
– Але ж це означає війну! Ядерну війну!
– Та ні, Метіус, війну, в якій буде використана чиста бомба. Це так звана, локальна війна. Крім того, міркують наші стратеги, той, хто перший ударить, переможе. А переможці повинні жити. Світу, зараженого радіоактивними частками, містер Еверет теж не хоче. Без чистої бомби війна означає самогубство.
– Що ж робити, Стефсон? – Голос Метіуса, завжди такий гучний, Впевнений, ледве чутно бринів. – Це технічна проблема. Вона захоплює, і вчений над нею працює, змушений працювати, поки не розв'яже її. Якщо боятися наслідків, боятися того, що інші зроблять з нашими науковими відкриттями, тоді взагалі треба покласти край будь-яким науковим дослідженням. – Метіус широко розкритими очима глянув на колегу і закінчив думку: – Я повинен, виходить, відмовитися од публікації результатів своїх досліджень?
– Ви не бачите третього шляху, Метіус. Це чесне й одверте міжнародне співробітництво, обмін досягненнями. Власне кажучи, це не третій, а єдиний шлях. За таких умов наші дослідження не можна буде використати для одержання прибутків. Ми повинні звернутися до совісті всіх учених, пробитися до тих, хто вже прокинувся. Якби десять років тому Ейнштейну пощастило розбудити совість учених усіх країн, якби наші колеги в Лос-Аламосі не схилилися наприкінці війни перед вимогами й наказами генералів, триста тисяч жителів Хіросіми й Нагасакі жили б і досі. І сьогодні не вмирали б там чоловіки, жінки й діти.
Метіус обернувся і попрямував до своєї машини, наче дуже поспішав кудись. Стефсон повільно йшов за ним. Вони сіли в машину. Лише коли вчені під'їжджали до атомного міста, Метіус сказав:
– Знаєте, Стефсон, мені здається, нам слід було б разом працювати над проблемою холодного реактора, про яку ми тільки-но говорили…
* * *
Біт Стефсон поклала на письмовий стіл пакет і промовила:
– Цілком таємно, містер Брекдорп, вам особисто. Прибув чверть години тому кур'єрським літаком.
Брекдорп прислухався до голосу дівчини. Чим далі посувалися експерименти Кальмана, тим недовірливіше ставився директор до всіх співробітників. Він намагався форсувати справу. Якщо експеримент закінчиться успішно, він одержить чималий кусень. Але коли буде невдача, з посади полетить не тільки Кальман, а й він.
– Дякую, – спокійно сказав Брекдорп, байдуже відсунувши пакет убік. Він ще трохи поговорив з Біт про справи. А коли вона рушила до дверей, рука директора намацала під столом кнопку і натиснула її. Не встигла секретарка зачинити за собою двері, як над ними спалахнуло червоне світло – знак, що входити заборонено. Брекдорп нетерпляче схопив пакет і розірвав конверт. З нього випала географічна карта і лист од Вільсона.
«Дорогий Брекдорп! У той час, як до вас приїхав з візитом Еверет, я був на сесії НАТО. Конференція в Парижі показала мені, що ми йдемо правильним шляхом. Нам треба поспішати, бо становище дуже напружене…» Брекдорп швидко пробіг очима лист, зупиняючись тільки на найголовнішому. «Президент хоче широко продемонструвати світові невинний характер нової бомби… Зацікавлені кола в Пентагоні… Випробування буде проведено поблизу Ратакових островів… на очах у тубільців…»
Брекдорп поклав листа і взяв карту. Ось це місце. А що написав Вільсон? «Випробування буде проведено… на очах у тубільців. Погодьтесь, що ця ідея просто геніальна…» Еге ж, геніальна, коли досліди Кальмана матимуть позитивні наслідки. Але поки що всі експерименти кінчалися невдачею. «… Якщо метереологічні умови будуть сприятливі, острів лишиться неушкодженим. Це означатиме, що радіоактивність на ньому незначна».
А що коли вітер буде несприятливий? «…Пентагон передав у наше розпорядження «Ізабеллу», – читав Брекдорп далі, – спеціально пристосований для таких операцій авіаносець. Для самої бомби закуплено старий корабель «Ураган». До місця вибуху він якось доповзе. Гадаю, ви вже обговорили з Шпрінгером, які потрібні матеріали, щоб підвести підсумки випробування. Це так само важливо, як експерименти Кальмана…»
Брекдорп відкинувся в кріслі і замислився. Із Шпрінгером він уже псе обміркував. Його непокоїли тубільці. Брекдорп запалив сигарету і ще раз перечитав листа…
* * *
У Рівертауні нетерпляче чекали скандалу між Кальманом і Стефсоном. Причиною його мала стати не суперечність у їхніх наукових поглядах, а часті зустрічі Біт з Барном. Молоді люди і на думці не мали приховувати свою дружбу. Та й хто міг щось сказати проти неї? Стефсон лише знизував плечима, коли йому натякали на це. Він дозволяв своїй доньці самій обирати собі друзів. А Барн зовсім не був йому неприємний. Професор дедалі більше шанував молодого Кальмана як здібного науковця. Тому Стефсон і сьогодні тільки головою кивнув, коли Біт мимохідь сказала, що запросила Варна прийти до них увечері.
Гуляючи з гостем в садку, дівчина помітила, що думками Барн десь далеко-далеко.
– У вас неприємності, Барн? – спитала Біт. Він глянув на неї здивовано і наче трохи злякано.
– А що, помітно? Пробачте, Біт, що я прийшов сьогодні з таким настроєм. Ваш садок завжди викликає в мене захоплення.
– Щось не схоже, – насмішкувато зауважила Біт.
Барн зупинився.
– Що ж, мабуть, мені не пощастило приховати своїх турбот. Та я і потреби в цьому не бачу, йдеться про те, що я… Це стосується нас обох.
– О! – Біт прикинулася здивованою.
– Не знаю, як пояснити. Те, що я приходжу до вас, що ми розмовляємо між собою, для мого батька – ніж у серце. Але я вже доросла людина і можу сам вирішити, якою стежкою іти.
– Он як… – знову насмішкувато промовила Біт.
Барн поривчасто обернувся до дівчини:
– Біт!
Вони стояли тепер одне проти одного.
– Барн! – З дивною ніжністю вигукнула дівчина.
У цю хвилину він збагнув, що за короткий час їхнього знайомства вони дуже зблизилися. Наче борючись з своїм почуттям, він зробив якийсь безпорадний жест.
– Уявіть собі, Біт. Мені кажуть, щоб я поїхав звідси, – хрипко промовив юнак.
Дівчина ступила кілька кроків і відповіла:
– Знаю, Барн!
– Ви це знаєте? І давно? А чому ж… ви мені не сказали про це?
– Може…
Вона не договорила, і Барн іронічно зауважив:
– Це, звичайно, службова таємниця!
– Так, але… – Раптом у дівчини виникло рішення. Біт давно знала, що воно неминуче, але не думала, що вже сьогодні прийме його.
– Що ж усе-таки? – спитав Барн. Він узяв дівчину за плече і повернув її до себе. Тепер Біт дивилася йому в обличчя.
– Може, мені важко було вам сказати.
Це прозвучало майже як освідчення в коханні. Барн так і зрозумів слова дівчини.
– Біт! – вигукнув він. – Ви мені не сказали тому, що боялися за мене?
Дівчина вже оволоділа собою.
– А ви розчаруєтесь, якщо я не відповім на ваше запитання?
– Так. – Він набрав повні груди повітря. – Досі я не наважувався запитати вас, тобто мені було неясно, чи я можу сказати вам…
– Що? – тихо запитала Біт.
Барн, не кажучи ні слова, обняв дівчину. Вона не опиралася. Молоді люди підійшли до річки й посідали в шезлонги.
– А що ж далі? – сумно промовив Барн. – Те, що ми кохаємо одне одного, не завадить ні батькові, ні Брекдорпу послати мене на «Ізабеллу». Та я не поїду, – сказав він твердо. – Я в цьому участі не візьму.
– А що, Брекдорп уже офіціально поставив перед тобою таке завдання?
– Ні, але батько натякнув.
– Твій батько все ще захоплений своїм планом, точніше планом Брекдорпа?
«І саме сьогодні доводиться говорити про такі речі! – подумав Барн. – Ніби нема іншої, важливішої для нас теми?»
– Мій батько… Ми не можемо спокійно балакати один з одним, а про ці проблеми зовсім не говоримо, бо одразу виникає сварка. Я відмовлюсь, і край!
– Не так це просто, Барн. Ти, мабуть, ще як слід не прочитав договору. Не ти, а дирекція вирішує, де використати твої сили і здібності в інтересах ПЕК.
– Тоді я піду з роботи.
– Це був би ще один привід для сварки з батьком. Крім того, звільненням навряд чи можна запобігти обману на Ратакових островах.
– Обман? – здивувався Барн. – Так можна було б назвати випробування. Але мій батько…
– Пробач, Барн, – сказала Біт, взявши його за руку, – але твій батько зробить те, що йому накажуть. Він до божевілля закоханий в свою ідею, крім того… – вона замовкла.
– Що ще?
– Є ще одна обставина. Саме тому я запросила тебе сьогодні до нас. Твій батько не може відступити.
– А коли він пересвідчиться, що не досягне мети?
– Тоді його змусять провести випробування.
Барн підвів голову і пильно глянув на Біт. Він нічого не розумів.
– Змусять? Ні, Біт. Хоч мій батько і честолюбна людина, але на обман не піде.
– Ходімо в дім, – сказала Біт і підвелася. – Прослухаєш розмову, записану на плівку, мабуть, помилково. Ні Брекдорп, ні Вільсон не знають про цю плівку.
Молоді люди зайшли в дім. Стефсон підвівся з крісла. Барн сердечно привітався з ним, а Біт сказала:
– Хочу, щоб Барн прослухав плівку.
Стефсон дивився то на дочку, то на гостя. Те, як вони стояли одне біля одного, усмішка Біт сказали йому все. Ну що ж, це їхня справа, хоч любити сина професора Кальмана нелегко, та ще такій дівчині, як Біт. Професор поклав руку на плече молодого вченого і сказав:
– Будьте мужні, Барн!
– Не знаю, містер Стефсон…
– Я теж казав: «Не знаю». Але настає час, коли кожному доводиться приймати рішення самостійно, йдеться про вашого батька, Барн… – сказав професор і кивнув у бік сусідньої кімнати, де Біт вставляла в магнітофон ролик з плівкою.
Барн попрямував туди. Ролик уже крутився, і незабаром почулися голоси Вільсона та Брекдорпа, які прикували увагу молодого вченого.
Коли плівка кінчилася, Барн підійшов до вікна. Згодом рвучко обернувся до Біт і спитав:
– Тобі неодмінно треба було прокрутити мені плівку?
– Заради цього я й попросила тебе прийти сьогодні до нас. Ти повинен знати все про цю справу. Це думка моя і батька.
До кімнати зайшов Стефсон. Він чув останні слова Біт і підтвердив їх.
– Я вважав своїм обов'язком, Барн, поінформувати вас про злочин, який готується. Ви єдина людина в атомному місті, з ким ми можемо про це говорити.
– І що ж, на вашу думку, я маю робити?
Стефсон замислився.
– Я тільки знаю, чого ми не можемо робити. Ми не можемо поговорити з вашим батьком: він нас не зрозуміє. З Брекдорпом теж не дійдемо згоди – директор відцурається од плівки і знайде спосіб затулити нам рота. А випробування бомби однаково проведуть.
Барн пригладив волосся. Руки його тремтіли. Нарешті, він повільно промовив:
– Лишається одне: поговорити з батьком мені.
– Іншого виходу ми теж не бачимо, – погодився Стефсон і знову поклав руку на плече гостя. – Якщо Біт і ви так довіряєте одне одному, то і я не хочу стояти осторонь, бо спільними зусиллями можна зробити багато. Проте цей відрізок шляху вам доведеться пройти самому. Але коли ви не можете цього зробити, то, прошу, забудьте все, що ви тут чули.
. – Це мені навряд чи вдасться, містер Стефсон. Таке не забувають. – Він оглянувся довкола і сказав Біт: – Чи не вийти нам знову в садок, мені душно.
Молоді люди мовчки пройшли стежкою до річки.
– Ти питав, – тихо промовила Біт, – чи мені неодмінно треба було прокрутити тобі плівку. Так. Я мусила це зробити. І ще одне. Не хочу приховувати від тебе, любий. Ти дружиш із Хрісом Брауном. Колись він сподівався, що я відповім йому взаємністю. Це було тоді, коли Хріс почав тут працювати. Не знаю, як він сприйме те, що сталося між нами, розумієш?
Барн кивнув головою.
– У мене до нього ніколи не було серйозного почуття. Я ставилася до Хріса, як до хорошого. знайомого. Якби я кохала Брауна, то не злякалася б того, що він захворів після нещасного випадку, це я хотіла тобі сказати, перш ніж ти поїдеш на корабель. А чому я прокрутила тобі плівку, ти тепер знаєш…
– Я тобі вдячний, Біт, дуже вдячний, – тихо промовив Барн. – Можеш бути спокійна. Я на корабель не поїду. Я поговорю з батьком. Він повинен звільнити мене од участі в цій ганебній справі. Повинен!
* * *
Барн Кальман повільно повертався додому. Настрій у нього був пригнічений. Почуття щастя було потьмарене. З думки не йшло, як умовити батька не примушувати його брати участі у випробуванні бомби.
Тільки-но Барн ступив на поріг дому, як із своєї кімнати визирнув батько і гукнув:
– Барн, мені треба з тобою поговорити! Я вже давно чекаю тебе. – Голос старого Кальмана звучав різко й нетерпляче. Професор пропустив сина повз себе.
Барн подумав, що батько напевно знає, звідки він прийшов, проте сказав:
– Я був у Стефсонів, у Біт, – і глянув на батька.
Біле світло лампи, що стояла на письмовому столі, надавало обличчю професора примарної блідості, а лиса голова відсвічувала жовтизною.
– Знаю. Це знає весь Рівертаун. – Різкий голос Кальмана раптом перейшов у глузливий сміх. – Ха-ха. Мій син у… Стефсонів! Вродливе личко, а ще що? Таку ти міг і з собою привезти.
– Прошу тебе, тату. Я заручуся з Біт.
– Заручишся? – Професор невиразно гмукнув. – Дурню! Стефсони розставили тенета, а ти й піймався. Мене, мабуть, теж треба спитати?
– Не знаю, чи ти питав дозволу в свого батька.
– Це не має значення, – сердито кинув батько. – Невже ти нічого не розумієш? Адже Біт Стефсон тільки шпигує, випитує. Я ж не для того викликав тебе в Мехіко-Занд, щоб ти попав до рук цих… людей!
Барн спалахнув, хотів щось відповісти, але батько випередив його:
– Не думай, що ця дівчина любить тебе! Смішно! Вона просто виконує доручення свого батька! Тепер, коли я фактично технічний керівник, вона хоче вивідати подробиці про мою роботу. Правда, Стефсон так розмовляє з робітниками, техніками і з своїми асистентами, наче його й справді цікавлять їхні турботи. Але він тільки, прикидається. Щоб у цьому пересвідчитися, варто заглянути за лаштунки.
– Не завжди добре й гарно заглядати за лаштунки, батьку. – Слово «тату» Барн не міг вимовити. – Я вже давно збагнув, що ви запросили до атомного міста Варна Кальмана не як науковця. Але в мене є свій розум, який мені підказує, що Стефсон дуже великий спеціаліст, я б сказав, видатний учений. А Біт розумна, вродлива, приємна дівчина, в усякому разі, значно сердечніша й людяніша, ніж багато інших знайомих мені жінок. Я вже не хлопчисько. Твої натяки, батьку, ніби вона шпигує за Брекдорпом чи за тобою, це, пробач, безглуздя!
Кальман з хвилину мовчки дивився на сина.
– Я покладав на тебе великі надії, – нарешті знову заговорив він. – Бачив, як ти поступово виправдовував їх, і був щасливий. Ти вчився, займався спортом, мав можливість подорожувати. Це мені коштувало багато грошей. Усе життя я працював заради тебе. І ось тепер, замість того, щоб допомогти мені прославити своє ім'я, ти перекинувся у ворожий табір, хочеш виступити проти мене. Заради вродливого личка, заради… Я і сам не знаю заради чого. – Професор, старий, втомлений, охоплений відчаєм чоловік, безсило опустив руки.
Поведінка батька, його щирий і глибокий біль зворушили Барна. Йому було ясно, що батько женеться за привидом, а Брекдорп і Вільсон хочуть використати його честолюбство для свого бізнесу.
– Я ж не вимагаю від тебе, щоб ти негайно порвав з Біт Стефсон, – знову почав Кальман після тривалої паузи. – Дай їй зрозуміти, що ми бачимо їхні наміри – її і батька. Мине деякий час, і Стефсон взагалі стане зайвим у Мехіко-Занді.
– Боюся, батьку, що честолюбство засліплює тебе.
– Я йду єдиним можливим для себе шляхом, а ти повинен іти зі мною, Барн. – Голос старого Кальмана знову став твердий, настійний.
– Але в кінці того шляху вченого Кальмана проклянуть, батьку. Дай мені договорити до кінця, прошу тебе! Я більше не студент, ось уже кілька років я сам науковець. Тобі доручено створити… чисту бомбу. Цього ти не зможеш зробити, тим паче за такий короткий час, який тобі дали. Що ж буде далі? Вони звертатимуться до твого честолюбства, використають твою химерну віру в ідею «американського століття», на яку світ не звертає ніякої уваги, щоразу висуваючи нові проблеми. Оцю твою фанатичну віру використають, щоб штовхнути тебе на шлях, який, – пробач батьку, що я змушений сказати це, – може зробити тебе злочинцем. Весь світ кричатиме про той злочин. І відповідати доведеться тобі.
Джек Кальман навіть не зміг одразу відповісти. Слова сина сповнили його гнітючим страхом. Барн має рацію: спроби за короткий час сполучити з допомогою металевих парів звільнені нейтрони і зробити їх нешкідливими не дають бажаних наслідків. Але в міру того, як Барн розвивав свою думку далі, в душі Кальмана зростала лють. Адже наукову проблему, над якою він працює, висунув Стефсон. «Мабуть, Стефсон передав мені свою ідею, – думав Кальман, – щоб скомпрометувати мене! А тепер ще й підбурив проти батька сина». Кальмана охопило почуття ненависті до Стефсона. Він узяв сигарету, хоч ніколи не курив.
Докори Барна призвели до зовсім протилежних наслідків. Спочатку Кальман завагався, але потім ще більше розлютився.
– Дякую, – сердито відмахнувся батько, коли Барн подав йому сірники, і запалив сигарету від електричної запальнички. Він кілька разів затягнувся і, оглянувши сина з голови до ніг, глузливо сказав: – Дуже добре, сину. Я недооцінив Стефсона, а тебе переоцінив. Ти говориш, немов обвинувач на суді. Певно, тебе надихала чарівна донечка Стефсона! – Кальман аж тремтів від гніву. – Ти чудово вивчив текст напам'ять, дуже добре. Ти вже й сам можеш так думати! Але це небезпечні думки, мій хлопчику. – Кальман ще раз кинув погляд на сина, рвучко обернувся і вийшов з кімнати.
Лише почувши, як грюкнули двері, Барн зрозумів, що батько пішов з дому. А тепер що? Він хотів попросити батька, щоб його залишили в атомному місті, не посилали на «Ізабеллу». Тепер це неможливо. Між ним і батьком – прірва.
Барн сів у крісло біля письмового стола і схилив голову на руки, його мучила думка, чи правильно він поводився з батьком.
* * *
Утретє за останні кілька тижнів у Мехіко-Занді завили сирени. В лабораторіях, робочих приміщеннях і конторах темно-червоні світлові сигнали кричали: «Тривога! Тривога! Тривога!» Гучномовці наказували негайно спуститися в сховища. За кілька хвилин атомне місто спорожніло.
Барн Кальман прямував підземними коридорами до сховища центрального будинку. Він сподівався зустріти там Біт.
У бункері В-15 молодого вченого хтось гукнув. Бари озирнувся і біля одного з столів побачив Тедда О'Брайєна, який привітно махав йому рукою, запрошуючи підійти. Кальман помітив біля того ж стола і Гаррімана. Досі Барн не мав можливості зустрітися з ним. Тепер випала нагода поговорити з науковцем.
Барн привітався з Теддом, потім з Гарріманом. Третій був той будівельник і вартовий, про якого недавно розповідав Тедд. Біля стола сиділи ще два чоловіки. Тедд відрекомендував їх:
– Фред Боттом і Джо Фоггі.
О'Брайєн сказав, що вони працюють на монтажі. «Мабуть, інженери», – вирішив Барн.
Коли Кальман сів, Гарріман кинув йому:
– Пробило швидкий нетрієвий інкубаторний реактор.
Барн висловив надію, що не сталося нічого страшного. Потім звернувся до Гаррімана:
– Нарешті, ми зустрілися. Кілька днів тому я заходив до вас у лабораторію.
– Я так і подумав. Тільки місце ви тоді обрали не підходяще. Вам, мабуть, Браун порадив зайти до мене?
– Я вчора був у нього, – втрутився в розмову Боттом. – Йому вже краще. Він мені… – Боттом запитливо глянув на Тедда О'Брайєна.
– З містером Кальманом, – пояснив Тедд товаришам, – ми зустрілися в містера Брауна. Пізніше містер Браун сказав мені, – звернувся він до Барна, – що на вас можна покластися. Ми віримо містеру Брауну.
Барн зрозумів: ці люди говорять про таке, що можна чути не всім.
– Якщо ви вірите Хрісу Брауну, будь ласка. Більше я нічого не можу сказати про себе. Я ж не знаю…
– Ми не згодні з тим, що за останні кілька тижнів коїться в Мехіко-Занді, – тихо промовив Гарріман. – Досліди, які тут провадяться, небезпечні. Ми це добре знаємо, бо самі їх робимо.
– Той, хто підписав контракт з пеклом, не може сподіватись потрапити в рай, – зауважив Фред Боттом.
– Декому це вже вдавалося, Боттом, звичайно, якщо вважати, що є райський сад для панів, – з усмішкою сказав Тедд.
– Йдеться про нову конструкцію вашого батька, Кальман, – знову заговорив Гарріман.
– Я проти цих експериментів.
– Ну добре, якщо Х-10 небезпечна річ, то воднева бомба ще небезпечніша. А в нас уже починають монтувати і таку бомбу. Фоггі і Боттом – інженери з монтажного корпусу.
Говену цей вступ здався занадто довгим. Робітник повернувся до перерваної приходом Барна розмови:
– Грошова допомога потерпілим від аварії дуже мала. Після того, як злетів у повітря корпус 37, допомогу вдвічі зменшили. Коли комусь щастить видряпатися, як Тедду, і повернутися на свій електрокар, то він замість долара одержує тепер лише п'ятдесят центів. А що буде далі, ніхто не знає. Згадаймо подружжя Бредлі…
Тедд О'Брайєн помахом руки перервав приятеля.
– Ви монтуєте водневу бомбу? – спитав Барн у інженерів.
Фоггі кивнув головою.
– Це перша, але досить велика, – відповів інженер.
– Розумієте, Кальман, – знову заговорив Гарріман, – ми тут обмірковуємо справу, яка стосується нас усіх. Треба використати всі наявні можливості. Вимоги підвищити грошову допомогу бере на себе профспілка. Це ваша справа, О'Брайєн. Профспілка має також поставити вимоги щодо безпеки праці. Аварію з натрієвим інкубаторним реактором можна було передбачити заздалегідь. По-перше, ним важко керувати, по-друге, його не дуже часто ставили на регенерацію. Стефсон і Метіус кілька разів попереджали про це. Але після вибуху в корпусі 37 пани вирішили поповнити втрачені запаси тритію і за всяку ціну збільшити виробництво цього матеріалу. Тепер ми маємо, очевидно, таку ж історію, як тоді, коли Хріс Браун накликав на себе смерть.
– Ну, він ще живий, – пробурмотів О'Брайєн.
– Під життям розуміють щось інше, – зауважив Боттом.
– Отже, – розвивав Тедд думку Гаррімана, – другий пункт вимог профспілки такий: реактори треба ставити на регенерацію через короткі проміжки часу, незважаючи ні на які обставини. Безпека праці – насамперед.
– Так вони й погодяться, – вставив Говен. – Їх цікавлять передусім гроші. А реактори дають великі прибутки.
Барн мовчав. Він пишався, що ці люди прийняли його в своє коло. І це тільки тому, що про нього доброї думки Хріс Браун. Проте в Барна виникло питання, чи знають про цю групу його батько і Стефсон.
– … Третім пунктом, – сказав Гарріман, – має бути протест проти ядерних випробувань.
– Цей пункт я не зможу провести, містер Гарріман, – хитнув головою Тедд О'Брайєн. – Наші керівники називають його політичною вимогою. А це вже, на їхню думку, справа не профспілки.
– Не може ж профспілка… – сердито пробурмотів Боттом.
Але його перервав гучномовець, який оголосив: «Містеру Варну Кальману негайно з'явитися в корпус 13. Містеру Варну Кальману негайно з'явитися в корпус 13».
За стінами сховища завили сигнали: «Відбій! Тривога закінчилась!» Гучномовець повторив:
«Тривога закінчилася. Містеру Кальману з'явитися в корпус 13».
Гарріман підвівся.
– Ну що ж, виходить, звичайна тривога. Старий реактор знову чогось завередував. Ходімо працювати. А вас, містер Кальман, мабуть, чекає невелике аварійне завдання.
Барн ще не знав, що значить «аварійне завдання», і Гарріман пояснив йому:
– Певно, якісь вимірювання біля реактора. Нічого особливого.
– Я вас відвезу туди, містер Кальман, – запропонував Тедд О'Брайєн. Іншим він нагадав – О сімнадцятій годині в атомному барі.
Всі кивнули головами. Тільки Френк Говен сказав, що він зайнятий, йому треба йти на чергування.
Всі вийшли із сховища. Тедд О'Брайєн подзвонив у гараж і сказав, що повезе Кальмана в корпус 13.
– Не верзи дурниць, Джо, – кинув Тедд у трубку. – Я їду, і все.
В цей час мимо пройшов якийсь чоловік. Тедд виплюнув йому вслід рештки жувальної гумки. Вже сидячи в машині, шофер ще раз глянув на чоловіка і зауважив:
– Хотів, певно, щось підслухати, винюхати.
– Чому ви розмовляєте так таємно, Тедд? – спитав Барн. – Про це ж можна поговорити офіціально. Адже профспілка тут досить сильна.
– Сильна? Це тільки так здається, містер Кальман. Вона дивиться на світ лише одним оком і тим оком лічить гроші, свої й наші. Вона лічить добре, нічого не скажеш. А на другому оці в неї пов'язка. Коли десь пахне політикою, у профспілкового начальства з'являється нежить. Я не хочу говорити нічого поганого про ваших колег, містер Кальман, але серед науковців дуже мало таких людей, як Браун і Гарріман. А в справах, що стосуються реакторів і «бару привидів», потрібні науковці, які можуть дати нам пораду, сказати розумне слово. Грошової допомоги ми доб'ємося. А щодо безпеки праці, то ПЕК і сама в цьому зацікавлена. Бо коли атомне місто злетить у повітря, пропаде і бізнес. А от протест проти ядерних випробувань…
– Чому ви не звернетеся до Стефсона і Метіуса? Якби вони приєдналися…
– Що робить горила, – відмахнувся Тедд, – мені невідомо. Але ті, що його знають, кажуть, ніби він може не їсти й не пити і буде ситий самими своїми дослідами. Коли до того ж має ще й сигару, то йому більше нічого не треба. Це схоже на правду. Ну, а Стефсон, той до нас ближче. Ви, мабуть, граєте в шахи і знаєте, що великі фігури вступають у гру останніми.
– А що ж я маю робити, Тедд?
– Вам треба приглядатися до людей і встановити зв'язки, найкраще з молодими науковцями. Ви син первосвященика, пробачте, але так звуть вашого батька, і голос такої людини, як ви, щось важить.
– У Мехіко-Занді вже, мабуть, знають, які в мене взаємини з батьком, – із сумнівом промовив Барн.
– Саме тому, містер Кальман, саме тому.
Вони під'їхали до корпусу 13. Прощаючись Тедд спитав:
