Текст книги "Атомний вогонь над океаном"
Автор книги: Курт Герварт Балль
Соавторы: Лотар Вайзе
сообщить о нарушении
Текущая страница: 3 (всего у книги 15 страниц)
Стефсона дратував цей спокійний академічний тон.
– Для того, щоб якнайшвидше покінчити з цим надзвичайно небезпечним становищем, – сказав технічний керівник, – треба заборонити атомну зброю і не провадити більше ядерних випробувань. Ми повинні в найкоротший строк завершити серію дослідів, які я розпочав. Ядра повинні з'єднуватись, не звільняючи радіоактивних часток.
Стефсон опустив униз стиснуті кулаки і запросив Кальмана зайти в свій кабінет.
– Я не зовсім певний, І. Ф., що ваші думки цілком правильні, – тихим, в'їдливим голосом сказав Кальман.
Стефсон уже біля самих дверей оглянувся, пропустив колегу і спитав:
– Що ви маєте на увазі?
– Боюся, що тепер взагалі справу вирішують не думки, а тільки факти, І. Ф. І таким фактом є наші досліди по створенню Х-10. Я американець, – сказавши це, Кальман виструнчився, – тому мені прикро, що в Стокгольмі прийнято пропозиції: заборонити атомну зброю і припинити її випробування. Участь американців у конференції межує із зрадою батьківщині. Цими людьми має зайнятися комітет по розслідуванню антиамериканської діяльності. Вашому батькові зовсім не слід було їздити туди. – В сірих очах Кальмана спалахнули іскорки фанатизму. – Ми не відмовимося од завдання, яке стало нам близьким і рідним!
– Завдання, яке стало нам рідним? Гуманізм – поняття інтернаціональне.
– Інтернаціональне! – знизав плечима Кальман. – Між Аляскою і Вогненною Землею є тільки одне поняття – американське завдання!
І. Ф. Стефсон з удаваною цікавістю розглядав папери на своєму робочому столі. Вони дійшли до межі, до якої з Кальманом можна було розмовляти. Сперечатися далі не було рації, бо він фанатично вірив в «американське завдання».
– Про це питання, дорогий колего, ми вже говорили не раз, але розв'язати його не в наших силах. У нас свої завдання, в тому числі і з'єднання малих ядер. Пробачте, мені ще треба зайти до Брекдорпа, – Кальман рвучко повернувся і попрямував до виходу. – Нам ще частенько доведеться дискутувати, Стефсон, – кинув він через плече. – Ви уникаєте таких розмов. Ви прибічник компромісів.
– Я вчений, Кальман, і відповідаю за наукову роботу в Мехіко-Занді, тому вважаю, що ми й далі повинні розглядати керований процес з'єднання ядер без нейтронів як питання номер один.
Кальман зачинив двері. Стефсон зітхнув. З цим Кальманом завжди доводиться сперечатися. Кожне наукове питання він повертає по-своєму, тлумачить його з погляду своїх теорій. Дивно, що така людина відповідає за досліди в Мехіко-Занді по створенню «чистої» радіоактивної бомби. Це питання мучило Стефсона вже кілька тижнів. Адже «чистої» бомби нема…
Стефсон переглянув папери, підписав їх і хотів уже натиснути на клавіші розмовного апарата, щоб спитати у Біт, чи можна зайти до Брекдорпа, коли хтось постукав у двері.
Увійшов один з наймолодших науковців атомного міста Роджер Бредлі. Він явно був чимось стурбований. «Певно, дізнався, що його звільняють», – подумав Стефсон.
Професор вийшов з-за стола, подаючи гостеві обидві руки. Він, Стефсон, зробить усе, що в його силах, щоб Бредлі лишився на роботі в Мехіко-Занді.
– Пробачте, містер Стефсон, але я сьогодні вже чотири рази намагався поговорити з містером Брекдорпом. Я прошу у вас поради. Я – ми… Ліліан і я дуже стурбовані.
Вигляд у нього був розгублений.
– Будь ласка, сідайте. Якщо вам можна допомогти, я зроблю все, що від мене залежить.
У ці дні, після вибуху, коли очищали цементні шляхи і покрівлі корпусів атомного міста від радіоактивного пилу, у Брекдорпа щодня відбувалися наради. Директор і Шпрінгер домагалися звільнення з роботи в атомному місті кількох науковців. Проти жодного з них, у тому числі й проти Роджера Бредлі, не було ніяких компрометуючих матеріалів. Однак одним помахом руки Брекдорп, зарахував їх до «неблагонадійних». Директор вважав, що коли звільнять частину вчених-атомників, то серед них буде і «злочинець», винуватець вибуху. Наче так легко підібрати нових науковців для Мехіко-Занда, наче десь є готові спеціалісти.
Стефсон підсунув Бредлі сигарети і подав запальничку.
– Слухаю…
– Пробачте, пане професор, але я змушений говорити про випадок у корпусі 37, незважаючи на заборону. Це чисто особиста справа, можливо, цілком невинна. Може, ви сміятиметеся з мене… Я навіть був би радий, якби ви мене висміяли…
Бредлі запитливо глянув на Стефсона, і той відчув полегшення: отже, розмова йтиме не про звільнення з роботи:
– Ви ж знаєте, пане професор, що моя дружина чекає дитину через місяць. І Ліліан, – вона весь час тільки про це й говорить, що цілком природно, – не дає мені спокою. Ми дуже раді, що в нас буде дитина. Тут, в атомному місті, всі живуть надто замкнено. Це зв'язано з характером роботи. І все-таки… Справа от у чому: коли трапилося нещастя в корпусі 37, Ліліан була на вулиці, пішла щось купити. – Бредлі нахилився вперед. – Моя дружина дуже турбується про долю дитини. Вона знає, який шкідливий для здоров'я вплив променів. Звичайно, я втішаю Ліліан, але сам теж непокоюсь. От я і хотів попросити директора, містера Брекдорпа, щоб сказав мені чи принаймні лікареві нашої клініки, якої сили була променева інтенсивність під час вибуху і наскільки вона поширилася на Рівертаун.
Стефсон щось занотував у книжечку. Бредлі запитливо подивився на професора. Той лагідно кивнув йому головою і сказав:
– Добре, що ви зайшли, Бредлі. З такими сумнівами не треба критися. На мою думку, вам слід повести дружину в клініку. Нехай її огляне доктор Бердслей. Я з ним поговорю, і відповідно поінформую.
Бредлі дивився в очі Стефсону з почуттям легкого страху.
– Отже, ви вважаєте, пане професор, що дитині, ще перед народженням, могло щось зашкодити? Вам відома інтенсивність гамма-променів?
Стефсон заспокоююче поклав Бредлі руку на плече.
– Прошу вас, друже, не хвилюйтеся даремно. Ми ще точно не знаємо, яка мінімальна доза здатна зашкодити такій ніжній-істоті. До того ж на різних людей промені впливають не однаково. – Він згадав Брауна. Хтось інший, напевно, вже помер би, а Браун живе. – Звичайно, в людини із спадковим зараженням променевою хворобою можуть виникнути різні ускладнення. Вашій дружині потрібен насамперед спокій. Подбайте про це, а я побалакаю з доктором Бердслеєм. Доза променевої інтенсивності, яку дістала ваша дружина, може…
– Прошу вас, містер Стефсон, – схвильовано перервав ученого Бредлі. – скажіть мені, якої сили був вибух! Я вже сам підрахую, яка променева інтенсивність припала на Рівертаун.
Стефсон підняв руку і тут же повільно опустив її.
– Я охоче сказав би, дорогий Бредлі, бо цим я, певно, зміг би розвіяти ваш необгрунтований страх. Але це було б порушенням службових правил.
Молодий науковець зблід. Він безпорадно оглянувся довкола і почав потирати пальці.
– Я вам дуже вдячний, пане професор. – Бредлі перейшов на шепіт. – Ви вже, мабуть, і так сказали мені більше, ніж дозволено говорити. Ви не хочете позбавляти мене мужності і тому змальовуєте, страшну правду тільки як можливість. Я плекатиму надію. Всупереч усьому, що знаю, не втрачатиму надії.
Бредлі повернувся і швидко вийшов з кімнати.
Стефсон подивився йому вслід. Професорові було шкода і цього чоловіка, і ще більше його молодої, жвавої, життєрадісної дружини. Променева інтенсивність під час вибуху досягла значної сили, навіть у найвіддаленішому кварталі Рівертауна. При такій інтенсивності навряд чи народиться здорова дитина. У Бредлі, певно, буде сумне різдво. Стефсон стиснув кулаки.
* * *
Банкетний будинок ПЕК – Першої електричної корпорації – поблизу міста Міамі в різдвяну ніч 1957 року сяяв сотнею вікон. Від цього яскравого світла зірки здавалися блідими. В обох великих залах групами стояли представники всіх товариств і компаній – учасників банкету ПЕК. Негри-офіціанти в білих фраках заклопотано снували туди й назад, пропонуючи гостям сендвічі, вино, шампанське. Десь грав оркестр.
Годину тому закінчилася дводенна нарада, на якій обговорювалася програма тижня по святкуванню сторічного ювілею ПЕК. За сто років це підприємство, засноване на капітал у кілька десятків тисяч доларів, виросло в об'єднання міліардерів, що впливало на всю політику Сполучених Штатів.
На великій галявині в центрі чудового парку закінчували підготовку до грандіозного фейєрверку. Після цього мала початися вечеря, на яку своїх гостей, учасників наради, запросив президент корпорації Еверет.
З кабінету Еверета вийшов Френк Вільсон. Управитель будинку чекав його і одразу ж доповів:
– Фейєрверк можна починати, містер Вільсон.
– Дякую, Сміт.
Вільсон став у дверях між двома залами й оголосив:
– Панове, запрошуємо вас вийти на веранди або в парк. Починається фейєрверк.
Вільсон, видно когось шукаючи, оглянувся довкола. Потім швидко підійшов до Більма Брекдорпа і взяв директора Мехіко-Занда під руку. Так вони зійшли по сходах і піднялися в парк окремо від інших гостей. Брекдорп тяжко дихав.
– Тут немає часу навіть дух перевести. Що ще намічається?
– Це генеральна репетиція другого кульмінаційного пункту святкового тижня, дорогий директоре.
Вільсон показав рукою на парк, і, наче скоряючись рухові його руки, в будинку враз згасли всі вогні. Мерехтіли тільки кольорові лампи в кришталевих абажурах на стінах великого залу.
Вгору злетіла вогняна куля, забарвивши обличчя обох чоловіків яскраво-червоним світлом.
Брекдорп злегка вклонився і відійшов од Вільсона трохи вбік. Френк Вільсон мастив волосся помадою, що мала дуже неприємний запах. Брекдорп крутнув носом: як можна так помадитися?
– Ми дозволили собі деякі витрати, Брекдорп! Адже ПЕК лише один раз відзначає своє століття.
його слова заглушила гуркотлива канонада. В нічне небо із свистом і шипінням злетіли барвисті ракети. Парк залило примарним світлом: зірки зовсім зникли, наче вони раптом згасли. Вікна розкішного будинку і його облицьований мармуром фасад мінилися різними барвами. Ракети розсипалися цілими каскадами вогню. Нові фонтани світла прорізали нічну темряву. Потім густа стіна вогню розсипалась і дощем іскор усіх кольорів райдуги впала вниз.
– Це китайське мистецтво, – спокійно промовив Вільсон солодким голосом.
– Китайське?.. Тільки цього не вистачало! – засміявся Брекдорп. – Перша бомба в басейні Тулуроа…
– То було зовсім інше, дорогий друже, – тепер голос Вільсона звучав гостро.
Атомний слон одразу помітив цю зміну і почав підтакувати:
– Авжеж, звичайно.
– Почекайте, ви побачите ще й не таке. З цією штукою нам довелося добряче поморочитися. Ми запросили кількох справжніх китайців.
Слово «справжніх» очевидно означало жарт. Брекдорп вимушено розсміявся. Все-таки Френк Вільсон права рука президента і його довірена особа. Саме через нього президент підтримує зв'язки з Пентагоном – військовим міністерством – США. Вільсон безпосередній начальник Брекдорпа. Крім того, всі його вважають майбутнім наступником вісімдесятип'ятирічного Еверета.
– ПЕК буквально злітає в повітря, – пожартував Вільсон. – Подивіться!
Товстуну було дуже жарко, він весь час обливався потом.
Видовище справді казкове! Сотні й тисячі різнобарвних ракет відтворили в повітрі всі ті підприємства, які ПЕК правдами й неправдами заснувала або проковтнула протягом ста років: вугільні шахти, бурильні вишки, греблі, електростанції, величезні заводські корпуси, залізниці, кораблі, літаки тощо.
– Чудово! – Вигукнув Брекдорп, помахуючи шовковим носовичком. – Чарі в н о, Вільсон! Тут і атомне місто.
І справді, в небі над парком засяяло атомне місто, відбиваючись далі в темному морі. То були бетонні куби Мехіко-Занда, де він, Вільм Брекдорп, займав посаду директора, Правда, в нього нерідко виникало бажання перейти на іншу роботу: він був ладен відмовитись од кількох тисяч доларів на рік, аби тільки позбутися того паскудного передчуття, що одного дня ти можеш злетіти в повітря або, – що було б ще гірше, – кляте проміння роз'їсть усі твої нутрощі. Та зараз товсте обличчя директора було горде.
Обриси химерного атомного міста почали тьмяніти.
Прорізавши нічну темряву, в небо стрілою злетіла нова ракета, лишивши за собою сліпучо-білу смугу. Ракета так завивала, ніби летів з швидкістю звука реактивний літак.
Високо в небі, біля самих зірок, ракета, наче атомна бомба, вибухнула, перетворившись на яскраво-сліпучу пляму, що мінилася білим, червоним, фіолетовим і сріблясто-сірим кольорами. Над нею виникла схожа на величезний гриб свинцева хмара, в якій світилися три літери – ПЕК.
– Грандіозно, Вільсон, вітаю вас, зроблено чудово!
На опасистому, залитому жовтувато-червоним світлом обличчі Вільсона з'явилася ледве помітна глузлива посмішка.
– Ви помиляєтеся, дорогий Брекдорп. По-перше, це був тільки пробний фейєрверк, так би мовити, різдвяний жарт. Прем'єра відбудеться через чотири місяці. А втім, вона теж буде тільки одним з кульмінаційних пунктів святкового тижня. По-друге, – Вільсон знову взяв товстуна під руку, – бомба, що оце злетіла, була тільки натяком на справжню бомбу, яка й стане грандіозною кульмінацією столітньої діяльності корпорації.
Вільсон повільно повернув голову і пильно подивився в скам'яніле обличчя Брекдорпа.
До них підійшли інші гості, голосно висловлюючи захоплення видовищем. Вони говорили так, наче Вільсон особисто запалив фейєрверк.
Спекавшись гостей, Вільсон через кілька хвилин вже знову говорив з Брекдорпом.
– Директоре, ви знаєте побажання президента?
– Побажання президента для нас однаково, що веління обов'язку, – відповів Брекдорп, обмахуючись носовичком.
– І ви все ще не просунулися вперед? Чому ви не просите грошей на додаткові витрати, Брекдорп?
– Нас відкинув назад вибух у корпусі 37.
– Для мене просто загадка, як це могло статися. Чи знайшли хоч злочинця?
– На жаль, ні. Розслідування ведеться. Можливо, це акт помсти одного з службовців. Шпрінгер…
– Шпрінгер вигадує дурниці. І нічого їх повторювати. – Вільсон говорив коротко і різко. – Я подбаю про те, щоб ви якнайшвидше одержали потрібні вам матеріали з інших заводів. Просіть грошей, – повторив він. – Десять, двадцять тисяч доларів, скільки треба. Президент жде наслідків найпізніше через чотири місяці. Я не можу зараз розповісти вам, з чим це пов'язане. Та ви й самі, мабуть, знаєте: це питання про роззброєння і створення росіянами ядерної зброї. Будьмо чесними, Москва не тільки ліквідувала нашу монополію на атомну зброю і не тільки наздогнала нас. Червоні супутники літають, а ми з нашими ракетами пасемо задніх. А тут ще й оцей протест проти ядерної зброї. Події розвиваються шаленими темпами. Ми повинні бути готові до всього, Брекдорп. Статистики вважають, що в наступному році безробіття знову зросте. Мабуть-таки насувається економічна криза. – Вільсон замовк і на мить заплющив очі, так немов ще раз усе обмірковував. – Треба за всяку ціну випередити біржову кризу. Випередити, будь-якими засобами, розумієте? Наш останній засіб має бути готовий якнайскоріше, Брекдорп.
Атомний слон віддихався.
– Ви маєте на увазі чисту бомбу? – спитав він невдоволено. – Ми її не створимо. Я залучив до цієї роботи найбільш здібних людей. Я обіцяв премії. Але за чотири місяці…
– Чотири місяці – це сто двадцять днів і ночей, Брекдорп. Ми, я і президент, не відступимо. Раніше ПЕК і Мехіко-Занд не займалися цією справою. Але коли вже ПЕК взялася виготовити бомбу, то вона має бути якоюсь особливою. Такою новинкою стане чиста бомба. Невже ви цього не розумієте?
Брекдорп розумів. Але науковців Мехіко-Занда, очевидно, мало цікавили економічні кризи і статистичні дані про кількість безробітних.
– Стефсон проти цього, – сказав Брекдорп. – Він працює над проблемою злиття малих ядер, Метіус теж. Над виготовленням бомби вони не працюватимуть.
– Пробачте, Брекдорп, – сказав Вільсон нудним тоном, – хто вирішує, що слід виробляти в Мехіко-Занді, ви чи Стефсон? До речі, які в Стефсона взаємини з батьком? У Стокгольмі старий мав не дуже приємний для нас успіх. Треба було б подбати про те, щоб то був його останній успіх. Вони вимагають заборони атомної зброї і припинення ядерних випробувань? Коли в нас буде чиста бомба, ми плюватимемо на ядерні випробування.
Брекдорп нічого не відповів. Тут, у Нью-Йорку, де міститься контора Вільсона, все начебто просто. Натискують кнопку і віддають накази, а в Мехіко-Занді треба працювати з людьми, які мають свої погляди і бажання.
– Отже, Брекдорп, через чотири місяці, до ювілею ПЕК, Мехіко-Занд доведе, що там не тільки вміють провадити досліди, які дорого коштують, а й здатні зробити епохальне відкриття, бути на рівні сучасних політичних вимог.
Атомний слон мовчав. Не міг же він відповісти Вільсону словами, які йому недавно сказав Стефсон: «Поки бомба може знищити хоч одну людину, вона не чиста. Навіть якщо вона замість альфа-бета-гамма променів і стронцію розсіюватиме трояндове масло. Вже саме поняття бомба не чисте». Стефсон не боїться це сказати, бо знає, що сьогодні його ще ніким замінити.
– А що як Вашінгтон вирішить підписати певну угоду?
Вільсон нетерпляче одмахнувся І відповів:
– По-перше, ПЕК не Вашінгтон, а по-друге, за нинішніх обставин Вашінгтон може піти на таку угоду лише тоді, коли ПЕК більше не будуть потрібні ніякі випробування, – Вільсон цинічно розсміявся і підійшов ближче до Атомного слона, хоча той всіляко намагався уникнути запаху помади. – Я пропоную вам… Сюди йдуть. Добре, ми поговоримо про це після вечері. Має ж бути вихід, Брекдорп, вихід завжди є. Я його постійно знаходжу, коли хочу зробити бізнес…
Приблизно через півгодини почалася вечеря. З стільця підвівся І. В. Еверет, невисокий на зріст сивий чоловік, простий і непоказний. Він уже шістдесят років з невтомною енергією керував ПЕК. Президент виголосив тост за майбутній успіх атомного міста Мехіко-Занда, який викличе захоплення в усьому світі.
Почуваючи на собі погляд Френка Вільсона, Вільм Брекдорп нервово засовався на місці. В нього було таке відчуття, наче його підхопив невидимий підйомний кран і тягне вгору. Директор атомного міста взяв келих шампанського і виголосив тост.
– Люди Мехіко-Занда підтримують вас, сер. Армія науковців іде за своїм керівником. Я підіймаю келих за президента!
Гості відповіли оплесками. Вільсон схвально підморгнув Брекдорпу.
Задеренчав зумер. Джек Кальман сидів, заплющивши очі. Його кольоровий олівець застиг на недописаній формулі, а вуста повторювали її вголос, наче молитву. Ще раз задеренчав зумер. Лише тепер до свідомості Кальмана дійшло, що це сигнал розмовного апарата. Професор невдоволено подивився на прилад і натиснув пальцем вмикач. Він хотів кілька годин попрацювати на самоті і перевірити важливі наслідки досліджень. Все ще невдоволений, що йому перешкодили, Кальман назвав своє прізвище.
– Брекдорп, – почув він у відповідь. Атомному слону, певно, приємно було називати своє прізвище, бо він вимовляв його, розтягуючи кожний склад. Директор розсміявся в апарат: – Ще не зовсім отямилися, професоре? Сподіваюся, ви добре зустріли Новий рік? Чи, може, я перешкодив вашій роботі, га?
Вираз обличчя Кальмана одразу ж змінився. Професор мимоволі вклонився. Цікаво, що треба шефові в такий час? Звичайно він розмовляє з керівниками відділень щодня о дев'ятій ранку.
– Щиро вдячний за увагу, містер Брекдорп. Ми з дружиною провели святкові дні на самоті. Дружина дуже хотіла відсвяткувати Новий рік разом з сином. – Професор відкашлявся. – Я зараз перевіряю останні дані досліджень. Ви ж знаєте, я маю на увазі злиття ядер.
– Гм… – промимрив Брекдорп. – Злиття ядер? А хто це вам доручив? – Шеф явно підкреслив слово «вам», і Кальман насторожився.
– Технічний керівник, – з ледве помітною іронією відповів Кальман.
– Он як! Стефсон. А я гадав над цією проблемою працюють його асистенти. Що ж…
Це був натяк, який Кальман міг зрозуміти так: коли вам хочеться, – можете вважати себе заступником технічного керівника.
Брекдорп довго мовчав, даючи можливість Кальману розжувати підкинуту гадючку. Здавалося, розмову закінчено. Але в апараті знову почулося дихання Брекдорпа.
– Що я хотів вам сказати, професоре. Ви згадали про свого сина. Ми вже розмовляли про це. Ви якось висловили бажання викликати його в Мехіко-Занд.
Очі Кальмана заблищали від радості. Виходить, його бажання здійснюється, Барн зможе приїхати в атомне місто!
Іноді Кальман мріяв про майбутнє. Тоді він бачив свого сина технічним керівником атомного міста. Можливо, він, Джек Кальман, колись заступить Стефсона. Тоді можна було б передати високу наукову посаду Барну.
– Барн висловив бажання працювати у нас, містер Брекдорп, – швидко промовив Кальман. – йому хочеться бути ближче до практики. Теорії в університетах не завжди здорові. Там на науковця впливають різні шкідливі течії. Барн днями написав нам, що дістав запрошення від інституту, який перебуває у відомстві армії.
– Армії! – презирливо повторив Брекдорп. – Хто хоче робити бізнес, той повинен вести справу з повітряними силами або з морським флотом. Ви маєте рацію, в університетах є різні течії, я б сказав, неамериканські. Що ж до вашого сина, то він міг би виконувати роботу Брауна.
Лабораторія В-24. Це один з найбільш небезпечних експериментальних відділів в Мехіко-Занді. Кальман заплющив очі. І все-таки це початок. Коли вже Барн працюватиме тут, він, батько, зможе підібрати для нього іншу роботу, менш небезпечну.
– Вам ця пропозиція, мабуть, не дуже подобається, Кальман? – запитав Брекдорп з ноткою глузування.
– Чому ж, містер Брекдорп? Правда, робота в лабораторії В-24 пов'язана з певною небезпекою, але ж Барн не початківець.
– Я теж такої думки. Повідомте хлопця, щоб приїхав.
– Я йому надішлю телеграму.
– Цього не треба робити. Дайте мені його адресу, і я все влаштую. Коли ми це зробимо офіціально, йому і звільнитися буде легше.
Натиснувши кнопку, Брекдорп викликав Біт Стефсон і передав їй записку:
– Це адреса сина Кальмана. Телеграфуйте в університет, щоб вони звільнили Кальмана згідно з розпорядженням, ну, ви ж знаєте. Він переходить на роботу сюди. Особливий відділ сповістіть: Варна Кальмана прийнято на роботу замість Брауна.
Біт Стефсон, висока, струнка дівчина з блакитними очима і густим каштановим волоссям, вже біля дверей обернулась і запитала:
– Звичайний договір?
– Спеціальний! – пробурмотів Брекдорп, який завжди сидів у кріслі непорушно, хіба що обмахувався носовичком.
Біт продиктувала секретаркам кілька листів і розпоряджень згідно з вказівками Брекдорпа. Потім зайшла в кімнату напроти і сама передала на телеграф текст телеграми. Барн Кальман? Десь вона бачила його фото. Ага, вона була в гостях у місіс Кальман. Марлі Кальман підійшла тоді до неї і сказала: «Це Барн, мій єдиний син». У словах матері, досить замкнутої жінки, бриніли гордість і радість. Бідолашній, певно, не легко жити в шлюбі з Джеком Кальманом. Марлі Кальман, мабуть, не зраділа б, якби знала, що її син працюватиме в лабораторії В-24. Хріс Браун мав тривалий час лікуватися в санаторії.
Хріс! Дівчина заплющила очі. Колись їй здавалося, що Хріс Браун надмірно цікавиться нею і це їй неприємно. Не те, щоб вона його не поважала. Він їй завжди подобався. Але чи могла б вона його покохати? Цього Біт не знала. І раптом дівчина згадала, що Хріс Браун говорив з нею про Варна Кальмана. Вони колись дружили. Біт одразу ж натиснула на своєму апараті кнопку з номером Брауна.
– Алло, Хріс! Коли ви сьогодні кінчаєте роботу? Добре. Я заїду по вас. Хочу розкрити вам державну таємницю. До побачення.
Брекдорп, висунувшись з крісла, вдячним поглядом окинув новий кліматичний прилад, який діяв ідеально. Після розмови з Вільсоном директор мусив двічі на тиждень відвідувати друге відділення, яке ось уже кілька місяців стояло на першому плані і, власне кажучи, мало тепер називатися першим, бо просто поглинуло всі інші. Правда, катастрофа в корпусі 37 трохи пригасила запал Метіуса, послабила його цікавість до досліджень. Крім того, вченому недавно зменшили платню, чим він був страшенно обурений. Але, можливо, все це «зробить самовпевненого вченого трохи покірнішим.
Директор неохоче покидав свій захищений від променів кабінет. В атомному місті завжди була небезпека появи радіоактивного випромінювання, і це тримало Брекдорпа в постійному страху.
Дозу радіоактивних випромінювань, що впливала на людину в нормальних умовах роботи, пощастило за допомогою різних захисних заходів поступово знизити до 0,3 рентгена в тиждень, тобто до рівня, який в усьому світі вважається цілком безпечним. Коли в Мехіко-Занді тільки-но розгорнулася дослідницька робота, траплялося, що небезпечні дози досягали трьох-чотирьох рентгенів у тиждень. Але для Брекдорпа було однаково, яка там доза визнана в світі безпечною. Він одгородився від міста досконалою системою фільтрів, які очищали повітря, і все-таки недовірливо поглядав на індикатори в своєму кабінеті. Атомний слон хвалився, що за весь час свого перебування в Мехіко-Занді, він ще ні разу не діставав дози більшої за 0,005 рентгена, а це менше ніж виділена «гірським сонцем» доза, що припадає на жителів високогірних районів.
Другою турботою Брекдорпа були різні виробничі й дослідницькі таємниці, які, на його думку, у відділах зберігалися не досить надійно. Врешті, всі люди, які тут живуть і працюють, це тільки люди, і їм властиве людське прагнення розмовляти між собою. Цілком зрозуміло, що в цих розмовах вони торкаються і роботи. Брекдорп вважав небезпечним, щоб один науковець знав про справи іншого більше, ніж це конче потрібно. Тому він разом з Лексом Шпрінгером створив бездоганну систему нагляду.
Поступово люди в Мехіко-Занді зрозуміли, що нікому не можна довіряти, бо невідомо, чи твій співбесідник часом не агент Шпрінгера. Тому всі поводилися дуже обережно. Страх перед радіоактивними променями і турбота за збереження таємниць ніколи не покидали Брекдорпа. Він думав про це і зараз, коли проходив нескінченним коридором головного корпусу між двома рядами герметично замкнених дверей із свого кабінету до другого відділення. Орієнтуватися тут важко. Довгий час директорові потрібен був провідник. У голові Брекдорпа знову промайнула думка, що просто безглуздо було виходити з свого чудово захищеного од зараженої променями атмосфери кабінету. Всі питання можна розв'язувати і там через розмовний апарат. Але відтоді, як Стефсон фактично усунувся од справ, зайнявшись дослідами в першому відділенні, директор змушений був особисто контролювати хід робіт, якими постійно цікавився Вільсон. Було б нерозумним залишати без уваги докір Вільсона, що він, Брекдорп, не вміє взяти від людей їх знання. Та що поробиш? Не може ж він щодня сперечатися з керівними науковцями. Адже в питаннях науки вони розуміють більше за нього, йому лишалося тільки особисто відвідувати робочі приміщення і тим підкреслювати значення своїх побажань і вказівок. Наказами тут не зарадиш.
– Директор з недовір'ям придивлявся до співробітників, що зустрічалися в коридорі. Здебільшого вони не виявляли один до одного ніякого інтересу, безшумно з'являючись у коридорі і так само тихо зникаючи за якимись дверима.
Атомний слон у захисному одязі, що робив його велетенське тіло ще більш безформним, зупинився біля дверей з цифрою 400 і обережно натиснув кнопку. За кілька секунд важкі двері розсунулись, впустивши Брекдорпа, і в ту ж мить зачинилися за ним. Директор потрапив у так званий повітряний душ, кімнату, що створювала невидиму завісу, завдяки якій повітря робочого приміщення не змішувалося з повітрям коридора і, отже, не забруднювалося радіоактивними частками пилу і газів. У цій кімнаті Брекдорп завжди затримувався лише на кілька секунд, але щоразу в нього починало шалено калатати серце і спирало дух.
Глибоко вдихнувши, Брекдорп увійшов у кабінет Метіуса. Той підвівся за-за великого письмового стола і пішов йому назустріч.
– Директор знову завітав до нас, – загримів могутній бас, від якого, здавалося, двигтіли бетонні стіни.
Учений потиснув директорові руку. Той скривився від болю. Просто грубіян цей Метіус. Втомлено зітхнувши, Брекдорп сів у крісло і одразу ж кинув погляд на індикатор. Прилад сяяв жовтим світлом. Метіус теж дбав про чистоту повітря. Регулювання клімату в цьому приміщенні було приємне. Директор зручно вмостився в м'якому кріслі і склавши руки приязно посміхнувся Метіусу.
– Дорогий професоре, коли я вже можу розраховувати на завершальне випробування вашого нового відкриття? Вільсон дає нам чотири місяці, неповних чотири місяці.
– Додайте ще нуль, містер Брекдорп, – відповів Метіус. – Нулі, як відомо, нічого не важать. – В його очах спалахнули іронічні вогники. – Якщо Вільсон цікавиться строками, будь ласка, скажіть йому сорок, сорок місяців. Це найкоротший строк! Хіба що, – знизав учений плечима, – затримається виготовлення конденсаторів запалювання. За такі затримки я, звичайно, не можу відповідати, директоре. Виготовлення конденсаторів слід було б передати іншому філіалу, ПЕК…
– Ми зробимо все, що в наших силах, професоре, – запевнив Брекдорп, – щоб швидше мати чисту, вільну від нейтронів… реакцію. – Він не сказав бомбу: ніколи не знаєш, як ці науковці реагуватимуть на таке слово. – До речі, нещодавно ви називали інший термін – дванадцять-п'ятнадцять місяців. Звідки раптом взялися сорок місяців?
Метіус відкрив дверцята металевого сейфа, витяг з ящика густо списаний аркуш паперу і подав його Брекдорпу. На аркуші директор побачив колонки цифр і формул.
– Реакцію між тритієм і воднем, – сказав учений, – можна, мабуть, створити за допомогою конденсаторів запалювання. Енергія, що звільняється під час цієї реакції, має запалити другу оболонку з більш дешевими вихідними матеріалами.
Брекдорп махнув рукою, тому Метіус далі не заглиблювався в свої формули.
– Ви обіцяли нам створити первісну реакцію між літієм 7 і воднем. Вихідні матеріали у вас уже є, професоре. – Говорячи це, Брекдорп намагався надати своєму масному голосу різкості.
Метіус зміряв директора глузливим поглядом і ледве помітно всміхнувся.
– Якщо ви посилаєтеся на мою доповідну записку, містер Брекдорп, то прошу бути точним. Я пропонував безнейтронне злиття літію 7 і водню, це правда. Проте я наголошував на тому, що без конденсаторів запалювання цю реакцію важко здійснити. Тим часом виявилося, що конденсатори потрібної форми найближчими роками навряд чи пощастить виготовити. Отже, треба шукати іншого виходу. Такий вихід я бачу… Але для цього потрібен тритій, багато тритію. – З обличчя професора зник вираз люб'язності. – Наука вимагає від нас, – вів професор далі, – точного спостереження всіх можливих ядерних реакцій, всіх повторних реакцій, що виникають після злиття ядер. Цій меті і має насамперед служити безнейтронна ядерна реакція.
