Текст книги "Атомний вогонь над океаном"
Автор книги: Курт Герварт Балль
Соавторы: Лотар Вайзе
сообщить о нарушении
Текущая страница: 2 (всего у книги 15 страниц)
– Між іншим, – сказав директор Мехіко-Занда, – президент вважає зрозумілим для кожного, що цей гідний жалю випадок слід тримати в найсуворішій таємниці. Я наказав перевіряти всі особисті листи. Причини вам зрозумілі.
Він знову пильно подивився звуженими очима на співробітників. Але ніхто нічим не виявив невдоволення. За кілька років роботи вони вже звикли до суворої цензури. Зрештою, атомне місто Мехіко-Занд і житлові квартали Рівертауна не курорт. Всі знали, що під час війни, коли в Лос-Аламосі створювали першу атомну бомбу, з людьми, які там працювали, поводилися ще суворіше.
Брекдорп глибоко вдихнув повітря.
– А тепер прошу професора Стефсона зробити загальну оцінку ситуації. Сподіваюся, тим часом розвідники закінчать обстежування і ми матимемо повне уявлення про радіоактивну зараженість атомного міста.
Професор Стефсон, трохи нахилившись уперед, заговорив:
– Вимірні інструменти показали силу вибуху, еквівалентну двом тисячам тонн тринітротолуолу. Звільнення енергії спочатку відбувалося повільно, а потім швидкість процесу зросла, мабуть тому, що ящики сплавилися, між собою. Наприкінці реакція набрала сили, якої вистачило, щоб знищити всі наші запаси плутонію.
Ці висновки, здавалося, нікого особливо не вразили. Стефсон методично викладав свої міркування далі:
– Лише сприятливий напрям вітру захистив атомне місто і Рівертаун від цілковитого зараження. Якби не це, нам довелося б негайно евакуювати людей згідно з інструкцією щодо катастрофи А-1. Тепер, одразу ж після того, як найбільші за розміром радіоактивні частки осядуть, треба доручити спеціальним командам змити цементні дороги і корпуси. Води у нас досить. Осідання радіоактивного пилу триватиме годин п'ятдесят. Після цього команди можуть розпочати роботу. Радіоактивна вода по підземній системі каналізації потече в зону звалища. Таку дезинфекцію, можливо, доведеться повторити кілька разів. Прошу зважити на те, що тоді у нас, хоч і тимчасово, може не вистачити води. На щастя, Рівертаун не заражений радіоактивністю.
Брекдорп нетерпляче тарабанив пальцями по столу.
– Дві тисячі тонн тринітро, – директор з підкресленим невдоволенням скоротив назву вибухової речовини, – це ж, дорогий професоре, надзвичайно мало. Якщо мене не зраджує пам'ять, сила вибуху плутонієвої бомби досягає чотирьохсот тисяч тонн, а воднева бомба заміняє п'ятнадцять-тридцять мільйонів тонн вибухового матеріалу. А тут ідеться про дві тисячі тонн. На мою думку, роботу у відділах можна спокійно вести далі. Адже люди здебільшого користуються підземними ходами, куди не проникає радіація. А яка ваша думка, Шпрінгер?
Той знизав лівим плечем і акуратно струсив попіл з сигарети у невеличку попільничку.
– Мабуть, треба почекати висновків керівника променевої контрольної станції. Може, щось скажуть професор Метіус і професор Кальман?
Начальники відділень перезирнулись. Не було жодної наради, на якій ці двоє висловили б однакову думку з того чи іншого питання. Мерлан Метіус, який завжди керувався тільки науковими міркуваннями, завжди обстоював свої погляди одверто і різко. Джек Кальман у науковій роботі теж додержувався точності, але наслідки своєї діяльності ставив на службу особистому честолюбству. Зовні Кальман був непоказним – сірий, худорлявий, лисий чоловічок. А Метіус широкоплечий, довгорукий здоровило з міцною грудною кліткою; лише ноги в нього були короткуваті.
У відповідь на питання Шпрінгера Метіус одразу ж загримів густим басом:
– Отже, містер Шпрінгер хоче, щоб за нього говорив хтось інший. Це й правильно! Коли людина в якійсь справі нічого не розуміє, то й не треба удавати з себе знавця. Колега Стефсон уже висвітлив питання про можливість відновлення роботи. Насамперед треба позбутися радіоактивного пилу, який протягом п'ятдесяти годин осідатиме на атомне місто. – Професор виставив уперед широке підборіддя і закопилив нижню губу; його брови нависли рівною лінією над сірими очима. – На мою думку, можна дозволити відновити роботу тільки після того, як команди розвідників перевірять радіоактивність повітря в коридорах і кімнатах. Ви знаєте – саме в моєму відділенні зараз проводяться дві спішні і серйозні дослідні роботи. Через вибух ці роботи припинено, причому не на день чи два. Знищення запасів плутонію змушує нас відкласти роботи на багато місяців, а може, і років. Тому вважаю найважливішим і першочерговим завданням спорядження тритієвого реактора.
Професора Кальмана брала нетерплячка. Він нервово совався в кріслі, очевидно боячись проґавити слушний момент для викладу своєї думки. Професор набрав повні груди повітря, стежачи за тим, коли Метіус закінчить речення.
– Містер Брекдорп! Колеги! – Кальман обвів очима присутніх. – Ми знаємо, що разом з корпусом 37 висаджено в повітря цінності на мільйони доларів. Це начебто нещасний випадок. Але я не вірю, що стався нещасний випадок, і не можу приєднатися до такої думки, бо певен у надійності наших правил безпеки. Чи, може, хтось має сумніви щодо цього? А коли ні, то пропоную, щоб наш шановний директор, – професор зробив уклін Брекдорпу, якого той, здавалося, і не помітив, – вжив потрібних заходів і викрив злочин проти Сполучених Штатів. А це таки злочин. Ми повинні за всяку ціну не допустити повторення такого удару. Колега Метіус оплакував тут загибель плутонію. Він має рацію. Це справді тяжкий удар. Проте, гадаю, ми встигнемо збудувати новий корпус 37 і зробити значні запаси тритію, перш ніж друге відділення доведе свої «спішні» дослідницькі роботи до стадії випробування. – Професор замовк і випростався в кріслі.
Вже перші слова Кальмана насторожили Метіуса. Тепер він так розлютився, що ладен був накинутися на свого сухорлявого колегу.
Атомний слон підняв руку і примирливо сказав:
– Прошу вас, не зчиняйте сварки, ми і так маємо досить клопоту. Приймаються пропозиції професора Стефсона і професора Метіуса: одночасно з очищенням міста від радіоактивного пилу проведемо перевірку службових приміщень. Роботу у відділах відновимо після того, як дозволять контрольні команди. Треба також перевірити правила безпеки і правила контролю. Всім начальникам відділень і керівникам груп негайно приступити до роботи. Будь ласка, – звернувся директор до Стефсона, – візьміть цю справу в свої руки. До речі, вам доведеться, професоре, підшукати нових працівників для лабораторії В-24. Ваш співробітник Браун під час вибуху був на будівництві реактора і там разом з кількома іншими особами потерпів від радіоактивних променів.
– Браун? – схопився Стефсон. – Йому знову не пощастило! – Професор засмучено похитав головою.
– Це ви послали Брауна на будівництво реактора? – запитав Лекс Шпрінгер, нахилившись до професора Стефсона.
– Я. Він мав перевірити там деякі проекти, безпосередньо пов'язані з його роботою в лабораторії. Ідеться про…
– Дякую, дякую, – перервав його Брекдорп. – Містер Шпрінгер запитав про це лише тому, що Браун звичайно не виконує доручень за межами міста. – Директор підняв обидві руки, оглянув по черзі співробітників і сказав: – З цим кінчили. Треба починати все з початку. Віддамо цьому всі свої сили.
* * *
Берд Магон, секретар американської секції Міжнародного товариства по мирному дослідженню, влаштував прийом на честь професора променевої медицини Джеймса Стефсона. Холл великого будинку поступово спорожнів. Люди, які вийшли звідси цієї сніжної зимової ночі, належали до різних верств населення Нью-Йорка.
– Це був Нью-Йорк, – посміхаючись сказав Берд Магон професорові Стефсону, – білий, чорний і жовтий Нью-Йорк, люди різних професій: робітники, службовці, вчені. Я б хотів знати, чи є інша організація, здатна зібрати таку численну публіку. Це я вас прошу підкреслити, – звернувся Магон до журналіста Стіпса, представника газети «Нью-Йорк уікенд». – Так і напишіть: Джеймса Стефсона привітали представники всіх верств населення.
Сухорлявий журналіст, який в свої неповні сорок років устиг побувати в усіх частинах світу, посміхнувся і відповів:
– Як на це реагуватимуть, ви самі знаєте. Наші противники скажуть, що це були комуністи.
Джеймс Стефсон, батько технічного керівника Мехіко-Занда, кругленький, привітний дідок, схожий на лагідного чиновника, зауважив:
– Не знаю, чи добре бути комуністом, але певен, що ми повинні співробітничати з комуністами, інакше наша планета загине.
– Я теж думаю, що деякі особи не будуть у захваті від сьогоднішньої зустрічі, – сказав Барн Кальман і в першу чергу подумав про свого батька. Професор Джек Кальман, мабуть, не підозрював, що його син провів вечір у такому товаристві.
Берд Магон попрощався з Кальманом і професором Стефсоном.
– Може, зайдете до мене, Магон? Випили б по чарці, га? – спитав професор.
Магон заперечливо хитнув головою:
– Ні, ні, пробачте, професоре, але мене чекає Мері.
– Магон півроку як одружився, а в нього все ще медовий місяць, хоч з Мері він знайомий уже вісім років, – засміявся Барн.
Барн допоміг професорові надіти пальто, після чого всі втрьох – Стефсон, Барн і Стіпс – вийшли.
На вулиці біля будинку все ще юрмилися люди, які чекали професора. Натовп перепинив рух автомашин і автобусів. Коли професор показався в дверях, залунали вигуки:
– Стефсон! Стефсон! Стефсон!
Якийсь автомобіліст натиснув на клаксон, до нього одразу ж приєднались десять, двадцять інших сигналів. Вулиця сповнилася привітальними вигуками і звуками автомобільних сирен. Люди махали руками, капелюхами і кричали:
– Ура Стефсону! Ура Стефсону!
На сходах будинку поруч з Бердом Магоном стояв маленький професор, з вигляду зовсім не герой, не кінозірка, не генерал і не спортсмен, яких звичайно вшановують у Нью-Йорку. Ні, то стояла літня людина з виразом ніяковості на рум'яному обличчі. Професор був зворушений, зняв капелюха і почав ним розмахувати, наче веслував обома руками, закликаючи до тиші.
Він, мабуть, хотів щось сказати, та це йому не вдавалося.
– Ми не хо-че-мо бомб! Не хо-че-мо бомб! – хором кричав натовп білих, чорних і жовтих людей, молодих і старих, чоловіків і жінок.
– Ми не хо-че-мо бомб! Ура Стефсону! Стефсон, Стефсон!
Ці вигуки танули в шумі автомобільних клаксонів. А на гранітних сходах стояв невисокий чоловік з черевцем, збентежений, майже безпорадний і погладжував правою рукою сиве волосся. Нарешті йому пощастило сказати кілька слів:
– Що залежить від мене…
Барн Кальман схопив Стіпса за руку і запитав:
– Здорово, га?
Але Стіпс відмахнувся од нього. Він щось нотував, фотографував і знову нотував.
То була чудова демонстрація на честь людини, яка багато років свого життя віддала справі миру, боротьбі проти ядерної зброї, збереженню здоров'я людей. На Стокгольмській конференції він разом з представниками всіх країн світу від імені американського народу виступив з підтримкою радянської пропозиції про припинення ядерних випробувань.
У старого професора з'явилися сльози на очах. Опираючись на руку Магона, він зійшов на тротуар.
– Цього не треба було дозволяти, Магон! Ми ж ще не перемогли.
– А навіщо ждати, професоре, перемоги? – спитав Барн Кальман. – Сотні, тисячі таких демонстрацій треба проводити і день у день звертатися до совісті уряду. Це ж… – показав він на юрму.
– Це ще нічого не значить, друже, – Стефсон хитнув головою. – Добрий організатор може так усе влаштувати, що ці люди через дві години кричатимуть біля сусіднього будинку.
– Ні, Стефсон, ці люди не кричатимуть біля сусіднього будинку, – озвався Магон. – Заради кого ж ви тоді боретесь, коли не вірите людям? Заради кого, скажіть?
Вигуки вщухли, люди потроху розходилися, вулицею вже знову сунули автомашини. З ревінням промчав поліцейський автомобіль.
– Заради кого? – перепитав Стефсон. – Заради людей, звичайно, щоб люди могли жити спокійно. Може, сьогодні вони ще не вірять страшній правді, може, я для них просто нова сенсація. Не забувайте, що ми живемо в Америці, Магон.
Берд Магон похитав головою і сказав:
– З такими людьми ми могли б примусити Вашінгтон підписати угоду про заборону атомної зброї та припинення ядерних випробувань і спонукати атомну комісію працювати лише над проблемою мирного використання атомної енергії.
Біля будинку все ще юрмилися люди. Під'їхали машини професора і його друзів. Магон попрощався з своїми гістьми і сказав:
– Пробачте, але мені справді треба йти до Мері. Джон Стіпс попрямував до свого автомобіля. Стефсон гукнув йому вслід:
– Ми вас чекатимемо, Стіпс!
Варну Кальману професор запропонував сісти в своє авто. Уже в машині він сказав:
– Протягом багатьох років я борюся проти атомної зброї. Ейнштейн і його однодумці в роки війни хотіли перешкодити створенню бомби, та це їм не пощастило. Можливо, сьогодні ми зробили крок уперед, але треба пам'ятати, що викликати в людей ентузіазм легше, ніж переконати в істині.
– В чому ж полягає ця істина? – запитав Барн Кальман, повернувшись до професора.
– В тому, друже, що мало хто знає, наскільки ми всі заражені, скільки стронцію 90 вже є в наших тілах. Але ви фізик-атомник.
Барн Кальман дивився просто перед собою і нічого не відповів.
Через півгодини вони сиділи втрьох у квартирі Джеймса Стефсона. Економка старого професора подала їм закуску. Барн Кальман наповнив келихи вином.
Стефсон неспокійно походжав по просторій кімнаті. Показавши на книги й журнали, що лежали скрізь, він промовив:
– Ми знаємо багато, дуже багато. Ми нагромадили жахливі знання і вже є чимало людей, які своїми стражданнями підтвердили наші висновки.
– Жертви Хіросіми та їх нащадки – це наше вічне прокляття, – кинув Джон Стіпс. – Я їх бачив, професоре.
– Я теж, – промовив Стефсон. – Американський народ також заражений променевою хворобою. Скільки вже сьогодні народжується у нас неповноцінних дітей. Ми повинні домогтися, щоб атомна зброя була заборонена і, отже, ядерні випробування більше не проводилися.
– У Вашінгтоні є люди, які вважають, що Стокгольмські рішення – це нова перемога Москви, – зауважив Стіпс.
– Не знаю, – сказав Стефсон. – Ті, що стояли сьогодні біля будинку Магона, з Москвою не мають нічого спільного. Вони хочуть лише одного: щоб люди більше не гинули від атомних і водневих бомб. – На обличчі професора лягла тінь глибокої туги. Запросивши гостей до столу, професор розвивав свою думку далі: – Люди живуть, а що буде з майбутніми поколіннями? Ми знаємо, що з ними може статися: захворювання на рак, розм'якшення тканин кісткового мозку. – Раптом старий учений випростався і вигукнув: – Зараз більшість променевих часток висить у стратосфері, критичної межі ще не досягнуто. Поки радіоактивне проміння повністю проникне в нашу атмосферу, мине кілька десятків років! Тоді людям загрожуватиме зараження від опадів, через їжу…
Сивий сімдесятирічний Джеймс Стефсон, доктор і професор медицини, доктор філософії, доктор природознавчих наук, почесний доктор численних університетів багатьох країн світу, керівник інституту променевих захворювань простяг руки, і цей жест свідчив про безпорадність.
Барн Кальман і Джон Стіпс мовчали. Журналіста явно мучила якась думка. Нарешті, він звернувся до професора:
– Якщо я вас правильно зрозумів, професоре, ви вважаєте, що і в нас, у Сполучених Штатах, зростає небезпека променевих захворювань? Які підстави для такого висновку?
Стефсон сів у крісло біля письмового стола.
– Милий друже, в пустелі Невади стільки експериментують, що відповідь на ваше запитання довго шукати не треба. Правда, великі випробування провадяться на островах Тихого океану. Проте трапляються й такі речі, як учорашній вибух у Мехіко-Занді, який марно намагаються приховати.
– Але ж Мехіко-Занд – це місце суто теоретичних дослідів, професоре, – зауважив Барн Кальман. – Там працює мій батько.
– Так, місце дослідів, дорогий Кальман. Там виробляють, головним чином, плутоній і тритій. Досліджують і продають. У Мехіко-Занді виробляють не бомби, а сировину для них. Різниця не така вже й велика.
– Це правда, – сказав своєму приятелеві Стіпс. – Руки в них все одно нечисті, Барн. У вашого батька, мабуть, теж.
Джеймс Стефсон посміхнувся.
– Коли вже викликали небезпеку радіації, треба вести дальші досліди, щоб цю небезпеку подолати. А термоядерна реакція поки що неодмінно даватиме радіоактивність. Якщо насиченість радіоактивністю не збільшиться в багато разів від ядерних випробувань, атмосферу ще можна тримати в чистоті.
Стефсон встав, його гості теж підвелися, попрощались і пішли. Старому професорові треба було відпочити.
* * *
Технічний керівник Мехіко-Занда І. Ф. Стефсон вийшов з своєї лабораторії У дверях він кинув побіжний погляд на контрольний щит і світлові сигнали, що показували, в яких кімнатах величезного будинку ще працюють. Професор уже попрямував до виходу, але раптом зупинився.
Хто ж працює в експериментальній кімнаті В-24? Адже Хріс Браун хворий.
Стефсон швидко піднявся на другий поверх. Хто може бути в кімнаті В-24? Це одна з найнебезпечніших кімнат. Там Браун проводив серію експериментів за розробленою Стефсоном схемою. Він випробовував засоби для абсорбції – вбирання радіоактивних променів.
Професор зайшов у передпокій. Світловий сигнал на дверях знову підтвердив, що в лабораторії працюють. Невже хтось пробрався туди, щоб ознайомитися з його дослідами? Може, Кальман? Стефсон поквапливо надів у коридорчику робочий костюм, що висів на гачку. Тримаючи в руках променевимірювач, він відчинив двері в лабораторію. За столом сидів чоловік. Невже Браун? Професор хотів підійти ближче, але спершу вийняв невеличку трубку, підняв її вище до верхнього освітлення і глянув на показання стрілки.
Це неможливо! Тоненька стрілочка легенько тремтіла за контрольною червоною рискою. Стефсон оглянув кімнату. Індикатори на стінах між нішами показували небезпечне коливання червонуватого світла. Це означало, що людини за оббитим свинцем експериментальним столом працює в умовах дуже небезпечної радіації. А ось на столі біля дверей лежить дозиметр Брауна. Яка безвідповідальність!
Браун, а це був він, хоч йому слід було лежати в санаторії, сидів, нахилившись над автоматами. Раптом світло на індикаторах взялося червоним кольором. Браун відсахнувся.
Поступово яскраве червоне світло зблідло. Науковець доторкнувся до одного з автоматів. І одразу ж знову виникло червоне світло.
Стефсон не міг більше стримуватися.
– Послухайте, Браун! Що з вами? – Голос професора звучав дивно у цій кімнаті без вікон, осяяній рівним світлом, що не давало жодної тіні.
Хіміко-фізик обернувся, опустивши препарат високої радіоактивності в свинцеву шафу. На індикаторі одразу ж заблимали світліші сигнали.
Хріс Браун трохи ніяково всміхнувся. Обличчя в нього було страшенно худе, самі кості, обтягнуті шкірою. Здавалося, усмішка завдає Брауну болю.
Стефсон відчув щось подібне до провини. Чому він усе ще залишає Брауна на роботі в лабораторії В-24?
– Це легковажно, – сказав професор, – дуже легковажно. За це треба карати. Ви повинні лежати в санаторії і лікуватися, а не сидіти тут і спокійнісінько займатися експериментами, наче нічого й не було.
Хріс Браун підвівся з стільця. Він дихав коротко і важко.
– Прошу вас, містер Стефсон, – сказав він, показуючи рукою на двері. – Там не так небезпечно. – Браун пильно оглянув сигнальні лампи, шарячи у нагрудній кишені робочого костюма. Де дозиметр? Він добре пам'ятає, що, зайшовши в лабораторію, поклав інструмент, як і завжди, на невеличкий столик біля дверей. Але там його не було.
– Чому ви працюєте в умовах, небезпечних для життя? – запитав Стефсон. – Цього від вас ніхто не вимагає. Чого ви взагалі прийшли сюди?
– Досліди, містер Стефсон…
– Насамперед ваше здоров'я, Браун.
Нічого не відповівши, молодий учений посміхнувся гіркою посмішкою хворої людини, впевненої, що вона де з чим обізнана краще за інших.
Стефсон закинув голову назад і, показуючи на стелю, спитав:
– Коли востаннє працювала дощувальна установка?
– Здається, сім чи вісім днів тому… – відповів Браун, усе ще обмацуючи кишені свого костюма.
– Установку слід пускати не рідше як раз на добу. Адже дозиметр показує велику інтенсивність променів. Чи, може, у вас немає дозиметра?
– Є, – відповів Браун безпорадно, – але я… Він, певно, десь лежить…
– Еге ж, десь лежить. Ось тут він лежав на столику, – сказав Стефсон, суворо наморщивши лоба, і вийняв інструмент з кишені. – Між іншим, що з вашим дозиметром? Він показує тільки десяту частину променів, які ви прогнали крізь своє тіло. Від них не захищає жоден костюм.
Професор зробив Брауну знак, щоб той вийшов. Коли обидва милися під душем і переодягалися, Стефсон ще раз відзначив, що Браун страшенно схуд. Та це й не дивно, якщо людина так настійно проганяє крізь своє тіло смерть.
– Ви ж знаєте правила безпеки, Браун, але не додержуєте їх. Це самогубство. Ви вже двічі наражалися на смертельну небезпеку і вчора попали в зону дії променів. Може, опромінювання було й не таке сильне, але вам треба полежати в санаторії. Ви ж не можете самі… – Професор не закінчив.
Переодягнувшись, обидва вийшли в передпокій. Браун сів, він більше не мав сил стояти.
– Пробачте, містер Стефсон, – промовив він. – Ви ж знаєте, що мене вже не можна вилікувати. Спершу аварія в лабораторії, потім той випадок, коли я хотів урятувати пошкоджений реактор… Яке значення мають тепер для мене запобіжні заходи? Мої кістки такі пористі, мов нейлонове сито. Я хочу віддати свої останні сили роботі, хочу допомогти вам, професоре.
Голос Брауна звучав рівно. Здавалося, вчений ставиться до загрози смерті від променевої хвороби цілком спокійно.
Тим часом Стефсон вийняв з кишені блокнот і щось написав. Вигляд у нього був сердитий.
– Негайно повертайтеся в санаторій, – сказав професор, подаючи Брауну аркуш з блокнота. – Десять сеансів переливання крові – кожного тижня сеанс. І добре харчування. Я подбаю про те, щоб ви звідти більше не втекли.
Хріс Браун узяв записку технічного керівника, знизав плечима і промовив:
– Дякую. Може, це щось дасть. Принаймні трохи продовжить моє життя. Мені не хочеться припиняти роботу. Треба ж, нарешті, знайти засоби для цілковитого знешкодження небезпечних променів. – На сірому обличчі молодого вченого з'явилися світлі плями. – Якщо нам пощастить це зробити – ми знайдемо порятунок для всього людства!
– Порятунок для людства! – пробурмотів Стефсон. – Такого завдання я в наших інструкціях не знаходив. Врятуйте спершу своє життя, містер Браун. Ви маєте цілковите право на життя. Можливо, більше, ніж будь-хто інший.
– Місяць тому я заходив до лікаря Бердслея приватно. Вчора доктор оглянув мене у службовому порядку, – сказав Браун. Учений підвівся, закотив рукав піджака і показав руку Стефсону. – Мій кістяк став цілком радіоактивним. Якби ви доторкнулися вістрям лічильника Гейгера…
Хріс трохи нахилив голову вперед, і Стефсон побачив, як пульсує тоненька жилка на його шиї.
В атомне місто Хріс Браун приїхав шість років тому. Він пішов на роботу в найбільш небезпечне відділення Мехіко-Занда – в лабораторію В-24.
Уже через півроку з ним стався перший нещасний випадок: розбилась ампула з радіоактивним соляним розчином, і рідина, що перебувала під тиском, розбризкалася по кімнаті. Браун одразу ж переодягнувся і попрямував у душову. Лабораторію тим часом змили водою, витерли, і променеві індикатори знову почали показувати яскраво-жовте світло.
Брауна поклали в санаторій. Численні ванни, що тривали годинами, і натирання мазями, здавалося, допомогли хворому. Лікарі вже, було, полегшено зітхнули. Але раптом усе тіло Брауна вкрилося пухирями, а окремі місця ятрилися протягом довгих місяців. Лікарі знизували плечима і, кінець кінцем, зробили висновок, що хворий безнадійний. Проте він одужав.
Після дев'ятимісячної перерви молодий учений знову сів за стіл своєї лабораторії, не скорившись невблаганній хворобі. Здавалося, тепер він здобув імунітет проти небезпечних променів.
Минуло два роки. Браун свідомо і цілком добровільно залишився на кілька хвилин у зоні дії радіоактивних газів реактора і ліквідував аварію, яка могла знищити всю споруду. Він знову опинився в санаторії. Лікарі вважали, що це кінець. Але Браун і цього разу оклигав. Можливо, його організм був стійкіший, ніж організми інших людей!
Тепер молодий учений втретє попав під небезпечні промені і вже знову працює.
Професор Стефсон стояв, роздумуючи над дивною долею Брауна, який тим часом почав викладати йому свої найпотаємніші думки.
– Велетенські джерела енергії, які є в природі, слід передати людству в цілком безпечному вигляді. Кожен реактор містить у собі смертельні промені. Щороку нагромаджується багато тонн радіоактивних продуктів розпаду. Яка користь з того, що ми закупорюємо ці продукти в бетонні куби і кидаємо їх на дно моря? Частина ізотопів стійкіша за найміцніший бетон. Ми навіть не знаємо, чи є якась рація викидати атомні відходи із спеціальних гармат у стратосферу.
Стефсон уважно слухав молодого ученого, хоч такі міркування були йому відомі.
А Браун, знизивши голос до шепоту, провадив далі:
– Адже ваші досліди, над якими ви дозволили працювати і мені, не безнадійні, містер Стефсон. Ми знайдемо такі матеріали, які вже всередині самого реактора перетворюватимуть радіоактивні промені в електрику. Але, – в очах молодого вченого запалав гнів, – на жаль, у Мехіко-Занді не тільки вирішують проблему керування процесом з'єднання ядер. Тут уже починають виготовляти бомби, звичайно, «чисті». «Чисті»! – глузливо розсміявся Браун.
Стефсон підняв руку, наче хотів затулити Брауну рота. Проте він цього не зробив, а цілком спокійно сказав:
– Чистих бомб немає, Браун. Бомба і чистота поняття несумісні. Робляться…
– Робляться спроби, – перервав Стефсона Браун і схопив його за руку, – з'єднати ці два поняття. І ви, професоре, повинні цьому перешкодити. Не можна допускати, щоб у Мехіко-Занді виробляли бомби. Досить і того, що наш плутоній продають тим, хто виробляє бомби. Ваш батько…
– Прошу вас, Браун, ви ж знаєте, які ми підписали договори. Поки я працюю тут…
– У вас немає батька, знаю. Але ж це негуманно. На конференції в Стокгольмі прийнято заклик до всього людства. Видатні вчені всього світу заявили протест проти ядерної зброї. Тепер люди чекають нашого протесту, чекають, щоб ми перейшли до дій, містер Стефсон.
– Ми працюємо в дослідному інституті.
Браун повільно попростував до дверей. Уже взявшись за ручку, він знову обернувся і сказав:
– У нас тут дослідний інститут, який має виготовити «чисту» бомбу. Він уже перетворився на підприємство по виробництву зброї.
Браун відчинив двері і мовчки пропустив професора вперед.
Через дві години після цієї розмови І. Ф. Стефсон вийшов з корпусу. Різке сяйво сонця, що стояло високо над пустелею, сліпило очі. Стефсон надів захисні окуляри. На жаль, від тих сонць, що палали в корпусі 37, захисту не було ніякого. Десь у глибині душі Стефсон відчув задоволення, що корпусу 37 з його небезпечними запасами матеріалів більше немає. Він і сам знав, що так думати безглуздо. Адже ці матеріали потрібні йому самому. А втім, корпус скоро відбудують. Професор швидкою ходою пройшов по цементній дорозі від лабораторії до головного будинку. Піднявшись ліфтом на шостий поверх, Стефсон зупинився біля вікна і глянув униз на велетенський чотирикутник атомного міста: один коло одного стояли білі бетонні куби здебільшого без вікон. Усі будови мали чітку геометричну форму – лабораторії, лабораторії, лабораторії, виробничі корпуси, гаражі, будинки управління. Може, тільки він один, як технічний керівник Мехіко-Занда, знав, що відбувається в кожній з цих бетонних споруд. За деякі речі, що робляться там, він волів би краще відповідати сьогодні, ніж завтра.
Погляд професора ковзнув поверх пласких дахів. Там у далечині простяглася пустеля. Ах, якби можна було стерти оту білу лінію, за якою починається дуже небезпечна територія. Та лінія позначає як чумну зону, місце, де стоїть атомний реактор з корпусами управління й регулювання.
Хріс Браун правду каже, в цю справу слід було б втрутитися. Стефсон знову відчув тягар відповідальності. Якби він міг вирватися з цієї в'язниці, поговорити з ученими Москви, Токіо, Гетінгена, Кембріджа і Дрездена! Але це неможливо. Він завжди повинен боротися й шукати сам, пам'ятаючи про підписаний договір. Ні з ким не можна розмовляти, без дозволу дирекції не можна навіть виходити з атомного міста і Рівертауна. П'ять років після того, як науковець залишить роботу в атомному місті, він не матиме права виїхати із Сполучених Штатів. Усе регламентовано розпорядженнями дирекції, жодного кроку не ступиш самостійно. Стефсон, живе і провадить свої досліди у в'язниці, що перебуває під таким самим надійним контролем, як та зона, оточена невидимим муром. На різних висотах над землею інфра-промені створюють непереборний бар'єр. Один необережний крок, і починають вити сирени, сповіщаючи все місто про тривогу. Автоматичні кіно й фотокамери діють при яскравому, як блискавка, спалаху. Цей охоронний бар'єр потрібен для захисту людей. А другий? Хіба не повинні вчені всього світу співробітничати?
Стефсон провів рукою по густому посрібленому сивиною волоссю. Раптом він помітив, що за кілька кроків від нього стоїть Джек Кальман. От іще пролаза! Чи давно він тут стоїть і винюхує? Стефсон поборов своє невдоволення. Адже Кальман учений, хоч і не належить до видатних спеціалістів. Вони разом працюють. До того ж Кальмана високо цінує Брекдорп.
Стефсон підійшов до колеги і сказав:
– Добре, що ми зустрілися, Кальман. Я щойно перевіряв, як виконуються правила безпеки в лабораторії В-24. А як у ваших відділеннях? Усе гаразд?
– Думаю, гаразд, І. Ф. – В атомному місті так називали технічного керівника з легкої руки його дочки Біт. – Вчора і сьогодні я перевіряв роботу на установці по з'єднанню легких ядер. Її тепер можна трохи уповільнити.
– Чому? – запитав Стефсон, відчувши якусь небезпеку. – Я й сьогодні вважаю неприпустимим звільнення під час ядерних випробувань нових мас проміння, які не піддаються контролю. Радіоактивні частки загрожують життю людини! Подивіться на Брауна! Я щойно був у нього, його вигляд дуже злякав мене. Щоки запали, шкіра якась синювата. Ця людина вже не живе! Лікарі встановили цілковиту зараженість кісток. Ми винні перед ним. А він сам такий легковажний, що знову прийшов у лабораторію В-24. Я оце йду до Брекдорпа, хочу повідомити його, що дав Брауну відпустку і відправив його в санаторій.
Джек Кальман, який стояв біля вікна і зацікавлено дивився на атомне місто, повільно обернувся до Стефсона.
– Знаєте, колего Стефсон, при зараженні променями вмирають. Цього не зміг змінити навіть ваш батько. На превеликий жаль. – Слова звучали глузливо. – Один вмирає раніше, інший пізніше. Тут умирає один, там – тисячі, а ще десь – мільйони.
