Текст книги "Атомний вогонь над океаном"
Автор книги: Курт Герварт Балль
Соавторы: Лотар Вайзе
сообщить о нарушении
Текущая страница: 5 (всего у книги 15 страниц)
У Мехіко-Занді і Рівертауні було вічне літо, а над Нью-Йорком завивала хуртовина. Френк Вільсон дивився на сніг, що сповзав з віконних шибок, наче морожена сметана. Внизу простягалася вулиця. Згори, з десятого поверху, вона була схожа на занесену снігом ущелину між скелями, а небо – на розірвані шмаття сіро-білої вати.
Вільсон вилаявся. Вчора ввечері він домовився з актрисою Еллою Марлінгтон про зустріч. Хіба ж він думав, що сьогодні буде завірюха. Вільсон хотів показати актрисі свою віллу за містом. Туди тридцять кілометрів, а 5. – таку погоду це чимала відстань… Можливо, Марлінгтон і не подзвонить. У цю мить задеренчав зумер розмовного апарата. Вільсон швидко натиснув на потрібну клавішу і сказав:
– Алло, Френк слухає.
– Говорить Еверет.
Вільсон відчув, як по його спині стікає щось холодне, наче йому накидали снігу за комір. Треба ж було, щоб подзвонив саме Еверет…
– Як там посувається робота з новим відкриттям у Мехіко-Занді? Я вже два тижні чекаю повідомлення.
Вільсон тим часом отямився і відкашлявся.
– Робота йде успішно, сер… Звичайно, сер, Брекдорп тримає мене в курсі справ.
– Отже, досліди буде закінчено в строк?
– Звичайно, містер Еверет. Перші попередні експерименти вже проведено, вони обіцяють успіх. І все-таки мені довелося поговорити з Брекдорпом трохи різкіше. У нього в Мехіко-Занді першокласні спеціалісти, дорогі люди…
– Витрати, Вільсон, не мають значення, – перебив його Еверет. – Ми чекаємо успіху! Витрати окупляться. – Еверет помовчав і сказав: – Я сам полечу в Мехіко-Занд.
Вільсон злякано відкинувся назад, наче Еверет зненацька став перед ним.
– Цього я вам не радив би, сер, – поквапливо сказав Вільсон. – В атомному місті таке становище… Ви ж знаєте, був вибух… У Мехіко-Занді завжди можливі нещасні випадки. Хто знає, чи не попадете ви там під небезпечну радіацію.
– Ви дуже піклуєтесь про мене.
Це іронічне зауваження свідчило, що Вільсон надто далеко зайшов: адже науковці і робітники живуть в атомному місті вже кілька років.
– І ви сердитесь на мене за таке піклування, сер? Це й справді було б безвідповідальністю, якби ви поїхали і наразилися на небезпеку. Полководцям нема чого робити в окопах на передовій, містер Еверет.
– Ну що ж, коли ви так думаєте, – сказав засміявшись президент. – Тільки-но Брекдорп доповість про нові успіхи, одразу ж повідомте мене. Якщо матиму час, то все-таки злітаю туди.
– Разом зі мною, прошу вас, сер. Я й справді це пробачив би собі… – його перервав неголосний тріск. То Еверет вимкнув апарат.
Вільсон відкинувся на спинку крісла і глянув у вікно. Надворі все ще падав сніг. Отже, президент ПЕК хоче відвідати атомне місто. Було б непогано, якби Брекдорп хоч трохи Посунувся далі з роботою. Але він тупцює на місці. Треба самому поїхати в Мехіко-Занд і поговорити з Брекдорпом. Оті вчені роблять з директора дурня.
Вільсон рвучко встав з крісла. Адже він уклав угоду з повітряними силами й флотом і повинен додержувати строки. Зрештою, мова йде і про його власні гроші. Доведеться таки поговорити з Брекдорпом, а можливо, і з Стефсоном. Той захопився дивною ідеєю: будувати атомні електростанції. Для цього ще знайдеться час. Спершу треба створити чисту бомбу. З цього погляду
Метіус кращий за Стефсона. Але він працює дуже повільно. А Кальман! Може, найкраще поговорити з Кальманом, це дуже честолюбна людина.
Вільсон підійшов до дзеркала, провів щіткою по блискучому, немов лакованому волоссю і підморгнув сам собі. Якщо пощастить виготовити чисту бомбу в Мехіко-Занді, йому забезпечена підтримка військового міністерства, і він зможе поступово, розумно маневруючи, зіпхнути Еверета… Старому вже пора звільнити крісло. Роздуми Вільсона перервав зумер. На цей раз дзвонила Елла Марлінгтон.
На вулицях все ще завивала віхола, але Вільсон весело насвистував мелодію найновішої модної пісеньки…
* * *
Коли автомобіль старого Кальмана зупинився в шерензі машин перед ворітьми атомного міста, Барн з цікавістю оглянувся довкола. Пасажири з віконець машин показували маленькі перепустки. В Джека Кальмана теж була перепустка: фото, прізвище, посада і номер.
Вартовий на воротах із стоїчною витримкою брав у кожного документ, проглядав його, віддавав назад і підносив руку до крислатого капелюха.
– Навіщо це, тату? Ти ж їздиш сюди вже багато років.
Кальман саме хотів пояснити, що це просто формальність, коли вартовий повільно підвів голову і спитав:
– Ваша перепустка, містер?
– Це мій син, – сказав професор, – їде до директора Брекдорпа. З сьогоднішнього дня він тут працює.
Велетень вартовий жестом руки звелів Барну вийти з машини і показав на маленький будиночок за спиною.
Що це означає? Барн глянув на батька – той знизав плечима. Точнісінько як учора ввечері. Барн хотів піти до Хріса Брауна, але мати його не пустила: «Тобі не можна нікуди виходити, – сказала вона. – Ти ще не зареєстрований. Тут кожен мусить спершу одержати номер. Немов у в'язниці…» Голос матері затремтів, а батько знизав плечима, як оце зараз.
Барн вийшов з машини. Батько швидко рушив з місця, наче боявся, що син щось скаже йому вслід: не годиться висловлювати особисті думки в присутності вартового.
Барн обернувся і побачив маленьку машину Біт Стефсон, яка саме під'їхала. Дівчина теж подала вартовому перепустку. Помітивши Барна, Біт осміхнулась і злегка кивнула головою.
Барн відповів на привітання. Раптом йому стало смішно. Звичайно, контроль потрібен. Інакше сюди зможе зайти хто завгодно. Коли він уже сидітиме в своїй лабораторії, ранкові церемонії його зовсім не цікавитимуть. Молодий учений глянув услід білій машині. Біт опустила руку, наче махнула нею. Барн мимоволі підняв руку і здивувався: Біт теж підняла руку. Отже, вона бачила його в дзеркальці. Ця маленька пригода розважила молодого вченого, йому довелося чекати хвилин десять у порожній кімнаті. До однієї стіни був прикріплений звичайний для цього міста світловий щит з індикатором променів. Поруч висіли вирізані з журналів малюнки, на яких були зображені голлівудські красуні.
Нового співробітника відвезли на електрокарі до головного корпусу. Обидва його супутники, одягнені, як і вартовий, у форму пісочного кольору, байдуже сиділи поруч і жували гумку. Один з них зайшов разом з Барном у ліфт і піднявся на восьмий поверх. Коридори, двері… І жодного вікна. Скрізь порожньо, все має суворий вигляд. Світильники сповнювали коридори примарним прозорим сяйвом. На дверях самі тільки номери, ні табличок, ні прізвищ. Незабаром і він стане номером.
Барна привели до молодої дівчини, йому дали заповнити анкету, потім запросили в сусідню кімнату. Тут ученого чекав чоловік у білому кітелі, який назвав своє прізвище. Барн почув його, але не розібрав, бо поглядом прикипів до крісла, що стояло посередині кімнати. Воно нагадало йому бачену колись фотографію електричного крісла. Барн підійшов ближче, іронічно посміхнувся і сказав:
– У цій церемонії прийняття на роботу не вистачає тільки детектора брехні[1]1
В американських газетах кілька років тому з'явилися повідомлення, ніби винайдено детектор брехні – прилад, який подає спеціальні сигнали, коли опитуваний каже неправду…
[Закрыть].
Чоловік у білому кітелі не звернув на слова Барна ніякої уваги. Він запросив молодого вченого сісти, пристебнув його до крісла і попрямував до пульта з вмикачами. В кімнаті погасло світло. Протягом кількох секунд Барн бачив у темряві тільки кумедну тінь чоловіка в білому кітелі. Щось безперервно дзижчало. Раптом широко розкриті очі Барна засліпило яскраве світло і враз погасло. Крісло захиталось і кудись покотилося, зупинилось і знову покотилося. Це повторювалось кілька разів. У Барна було таке відчуття, неначе він під час шторму пливе на паруснику – падає в бездонні глибини і виринає на поверхню. Його ще раз зачепив промінь прожектора, і збожеволіле крісло, на якому він сидів, ривком повернулося на місце.
Барна м'яко огорнуло приємне світло без тіней. Він не встиг вимовити жодного слова. А чоловік у білому кітелі вже натискував різні важелі на кріслі. На голову Барна опустився металевий ковпак з голчастою решіткою, стиснувши його лоб і скроні. До оголених грудей Барна приклали жолобчастий гумовий шланг, до передпліччя, стегон і шиї прикріпили невеличкі металеві пластинки, від яких тяглися шнури до апарата, що стояв, мабуть, біля задньої стіни. Барн відчув, як на чолі в нього виступив піт. Краплини поту стікали по щоках на верхню губу – вони мали солоний присмак. Варну було дуже жарко.
– Ваше прізвище?
Молодий Кальман моргнув очима. Навіщо це? Адже чоловік у білому знає, хто сидить перед ним. Потім пригадав: такі самі питання ставлять, коли перевіряють людину з допомогою детектора брехні.
– Барн Кальман.
– Ви вчилися вісім років?
– Так.
– Ви одружені?
– Ні.
«Безглузді запитання. Вони ж знають».
– Ви член Міжнародного товариства по мирному дослідженню?
«Ага, це стає цікавим».
– Ні.
– Ви колись виїжджали із Штатів?
– Ні.
– Ви знаєте про наслідки Стокгольмської конференції?
– Я читаю газети.
– Будь ласка, відповідайте так або ні, – попередив його лагідним, але байдужим тоном чоловік у білому кітелі.
– У вас є коханка?
– Ні.
– Ви знайомі з Джеймсом Стефсоном?
На якусь частку секунди Барн завагався. Молодий учений хотів відповісти правду, але щось застерегло його, і він відповів невиразно:
– Е… ні.
Коли Барн прощався з Джеймсом Стефсоном, старик сказав: «Привітайте мого сина і внучку».
Барн пригадав невисокого лагідного професора. Біт зраділа, коли він передав їй привіт від діда.
Чоловік у білому перейшов до наступного питання.
– Як звали першого президента Сполучених Штатів?
– Це питання суперечить вашій вимозі, щоб я відповідав «так» або «ні». Крім того, мене ображає думка, ніби я такий невіглас.
Якщо ці відповіді реєструються, а вони, напевно, фіксуються на стрічці, в Барна може виникнути приємна розмова з начальством атомного міста.
Але чоловіка в білому, здавалося, зовсім не цікавили ні питання, ні відповіді. Він питав про те, що йому написав начальник служби безпеки. А вже Лекс Шпрінгер знає, що до чого.
– Ви прибули сюди вчора о шістнадцятій годині тринадцять хвилин?
– Так.
– На вас чекали?
– Чекали. Інакше я не був би тут. З моєї родини на аеродромі не було нікого, – додав він.
– Ви знаєте Москву?
– Досі я не мав можливості побувати там, у чому ви пересвідчилися з моєї відповіді на п'яте питання.
– Що ви думаєте про мету комуністів?
– Я вільний американець.
– Дякую, містер Кальман.
З голови вченого зняли ковпак з голчастою решіткою, а з тіла – пластинки з шлангами й дротами, Барн витер піт з обличчя. Після всіх цих процедур в нього було мало бажання працювати в атомному місті. Це ж тільки початок. А що буде далі? Вчений вийшов з кімнати, навіть не попрощавшись. Він сердився на чоловіка в білому, хоч той робив тільки те, що йому наказали. А хіба завжди слід робити те, що накажуть? Невже в Мехіко-Занді доводиться постійно підкорятися, виконувати накази, вказівки, доручення без будь-яких сумнівів і вагань? Невже тут ніхто не має власної думки?
Вчора Біт Стефсон сказала, що в атомному місті є люди, які носяться з планом створення «чистої» бомби. Невже це правда? Адже Мехіко-Занд усі вважають дослідним інститутом. Інакше думає тільки Джеймс Стефсон. Як він висловився з цього приводу? Зрештою, сказав учений, не так уже й важливо, що виробляють: бомби чи потрібні для їх виготовлення матеріали атомного розщеплення, які потім продають тим, хто створює бомби. Це правда. Але працювати над «чистою» бомбою безглуздя! В Мехіко-Занді таких дурнів не може бути.
Він відмахнувся од цієї думки і знову зайшов у кімнату до молодої дівчини. Вона сказала:
– Директор Брекдорп чекає вас. Але спершу підпишіть, будь ласка, в генеральному секретаріаті договір. Це поверхом нижче, в кімнаті номер 11/310.
Барн попрощався з секретаркою і відчинив двері. Перед ним стояв його мовчазний супутник. Барн дуже здивувався: чоловік показав на ліфт і пропустив нового науковця вперед. Барна весь час не покидало відчуття, ніби він ув'язнений.
Вони спустилися ліфтом на один поверх, і супутник Барна підвів ученого до кімнати П/310. Коли чоловік натиснув сигнальну кнопку, розсунулися одні двері, потім відчинилися другі, оббиті шкірою, і Барн побачив кімнату, посередині якої сиділа Біт Стефсон. Він ступив кілька кроків до неї і вигукнув:
– Нарешті, я бачу розумну людину!
Дівчина усміхнулась і жестом запросила його сісти. Барн підсунув крісло до її письмового стола.
– Невже ви за такий короткий час могли зустріти багато нерозумних людей? – насмішкувато спитала Біт. – Нічого не вдієш. Церемонія прийняття до атомного монастиря трохи відрізняється од церемоній при зустрічах за коктейлем.
– Це було б ще не так страшно. У кожного свої дивацтва. Але я починаю думати, що зробив би краще, якби одразу ж сів на літак, що йде звідси.
– Сигарету хочете? – спитала дівчина і підсунула Барну пачку. – Чому такі сумні думки? В Мехіко-Занді є багато своєрідного й цікавого. Проте найбільше цінується тут вміння мовчати.
– Ви теж не майстер у вмінні мовчати, Біт, – зауважив Барн, запалюючи сигарету.
Дівчина глянула на щит – індикатор світився чистим жовтим світлом – і сказала:
– Треба одразу вирішити так або інакше.
– Мене все це зацікавило, – відповів Барн. – Але я хотів би спочатку ознайомитися. Ви мені дасте таку можливість? Чи, може, вважаєте, що в мене не вистачить сили волі? Я маю підписати договір, а він же, мабуть, передбачає і іспитовий термін?
Біт хитнула головою і подала йому формуляр.
– Хто приходить сюди, того, так би мовити, з'їдають з тельбухами. Іспитового терміну немає. Та й навіщо? У вас чудові документи й рекомендації. З ними ви скрізь могли зайняти добру посаду.
– Ви так думаєте? – відірвався Барн од договору. – Звичайно, в мене були певні плани. Можливо, я їх тут поховаю. Але Мехіко-Занд мене приваблює. До того ж це не таке місце, перед яким можна повернути голоблі. ПЕК має достатню владу, щоб позбавити мене можливості влаштуватися в будь-якому іншому місці. – Барн уже знав умови життя в Штатах. Він витягнув з кишені авторучку, але Біт подала йому іншу і сказала:
– Прошу, розпишіться цією, у нас своє чорнило..
Барн Кальман підписав договір і підвівся. На обличчі дівчини він знову побачив той ніжний блиск і легеньке сяйво, які помітив учора на аеродромі. Вона подала йому руку і промовила:
– Вітаю. Я рада і сподіваюсь, що ми житимемо в дружбі.
На якусь мить Барн відчув щось схоже на безпорадність. Його кинули на незнайомий острів, на якому він має відтепер жити.
– Думаю, ми з вами порозуміємося, хоча я син свого батька, а ви дочка І. Ф. Стефсона і внучка Джеймса Стефсона. Ви самі вчора натякнули, що наші батьки не дружать між собою. Мій батько теж говорив про це. Одне я знаю твердо, Біт. Я не маю наміру перетворюватися в робота науки. Сподіваюсь, що і тут лишусь людиною і вченим.
Біт показала на двері, над якими світилася зелена лампочка, і промовила:
– Містер Брекдорп чекає вас.
Дівчина подала Барну перепустку з викарбуваним на ній номером, потім натиснула кнопку на письмовому столі. Оббиті шкірою двері безшумно розчинилися. Вчений ввійшов у велику чотирикутну кімнату, похмуру, холодну і без вікон. Спершу здавалося, що кімната порожня. Згодом Барн помітив чорний скляний письмовий стіл, за яким сидів товстий чоловік. Це був Брекдорп.
Молодому Кальману здалося, наче він бачить перед собою велетенського Будду, що сидить на троні в своєму храмі. Атомний слон. Барн уже чув цей вираз. Він дуже пасував до цієї купи м'яса вагою щонайменше в сто двадцять п'ять кіло. Брекдорп сидів нерухомо, і тільки шовковий носовичок ворушився в його руках. Ні, насторожено рухалися ще й світлі пильні очі…
Барн зупинився за три кроки від письмового стола. Під ногами запружинив товстий килим.
– Радий познайомитися з вами. Вас рекомендував батько, – сказав Брекдорп і подав Барну руку.
– Мене рекомендував батько? А я гадав, що тут зацікавилися наслідками моїх експериментів у дослідному інституті, – посміхнувся Барн.
«Яка самовпевненість! – подумав Брекдорп. – Мабуть, доведеться поморочитися з ним, щоб зробити його спину трохи гнучкішою. Треба буде поговорити з батьком».
– Містер Кальман, ми насамперед дбаємо про те, – поважно промовив Брекдорп, – щоб наші співробітники були добрими американцями. В цьому для нас гарантія – ваш батько. Ви підписали договір, одержали перепустку, а про роботу з вами поговорить професор Стефсон. «Може, не варто його віддавати Стефсону?» – подумав Брекдорп і спитав: – Ви знайомі з професором Стефсоном?
– Ще не мав такої приємної нагоди, містер Брекдорп.
– Справді, ви ж тільки вчора прибули до нас. Він передасть вам лабораторію, в якій ви працюватимете протягом найближчих тижнів і місяців. До речі, – несподівано спитав Брекдорп. – Джеймс Стефсон, спеціаліст з променевої медицини, ніколи не говорив вам про свого сина?
– Професора Стефсона я знаю тільки з лекцій, які слухав в аудиторії, містер Брекдорп, – удавано недбало відповів Барн.
– Ми надаємо вашим дослідам виняткового значення, містер Кальман, – вів далі Атомний слон, наче й не ставив питання про Стефсона. – Можливо, – я не люблю гучних слів і все-таки кажу вам, – можливо, від вашої роботи залежатиме щастя чи горе нашої батьківщини. Працюйте сумлінно, містер Кальман.
Барн силувано вклонився і відповів:
– Я зроблю все, що зможу, містер Брекдорп. Покладіться на мене. Тут я син свого батька.
– Тим краще, тим краще… – Директор махнув рукою, і Барн зрозумів, що він вільний.
Двері автоматично відчинилися. Юнак підійшов до Біт, але встиг тільки дізнатися, який номер у батька, бо в ту ж мить секретарку викликав Брекдорп. Молодий учений вийшов у коридор – тюремного наглядача вже не було. Барн зрозумів, що тепер, коли в нього є свій номер, він став, як і інші, живим інвентарем Мехіко-Занда. Барн швидко пройшов схожим на тунель коридором, спустився ліфтом на перший поверх і зайшов до батька.
– Якийсь божевільний храм науки, – незадоволено сказав він. – Спочатку мені здалося, що мене випробовують на льотчика надшвидкісних літаків. Потім я подумав, що мене, видно, вважають за ворожого агента. Ну й порядки тут у вас, хай йому чорт!
– Науковий інститут це не… бар, – голос батька мимоволі набрав повчальних інтонацій. – Тебе садили в крісло? – спитав він трохи тихше.
– Крісло, крісло! Я природознавець, дослідник, фізик-атомник. Я чотири семестри слухав лекції з променевої медицини, з біології і не для того приїхав сюди, щоб мене зненацька засипали такими дурними тестами.
Джек Кальман стиснув кулаки.
– Я був би радий звільнити тебе від цієї процедури, але службовими правилами передбачено, що кожний співробітник має відповісти на тести. Звичайно, є винятки. А щодо можливостей приладів, то багато хто в них сумнівається.
– Проте містер Брекдорп, здається, ставиться до детектора брехні дуже серйозно. – Барн хотів сказати: «Атомний слон» – але схаменувся: батько, певно, спитав би його, звідки він уже знає прізвисько Брекдорпа, і його підозра одразу упала б на Біт Стефсон.
– Містер Брекдорп дбає про успіхи атомного міста. Він до всього ставиться серйозно.
– Якби це безглуздя мало якесь значення!
– Так тут не розмовляють, Барн. Ми не в парку відпочинку і не на мітингу, де кожен може висловлювати свої розумні чи нерозумні думки. Я був би дурний, коли б гадав, що за мною не стежать. Ти сам відчув на собі процедуру приймання на роботу. А я все-таки заступник технічного керівника, голова вченої ради Мехіко-Занда. До мене надходить на розгляд більшість наукових дослідницьких матеріалів. Ідеться про життєво важливі для Сполучених Штатів дослідження! Прошу тебе не забувати цього.
Старий Кальман підійшов ближче до сина і поклав йому руку на плече.
– Не реагуй так болісно. Звичайно, коли за тобою постійно стежать, це викликає неприємне почуття. Але це пусте порівняно з тим, що в наше розпорядження надані мільйони, навіть мільярди. Робота такого величезного значення й масштабу ще не провадилася, відколи наші предки завоювали цю частину світу. Ми наймогутніша і найжиттєвіша нація на землі і повинні віддати здійсненню наших завдань всю силу свого серця. Це наша ера, Барн, – ера американців.
Барн повільно підвів голову.
– Не знаю, тату, чи в усьому погоджусь з тобою. Можливо, мене збентежило тутешнє ставлення до людей. Я до такого обходження не звик. Зараз мені треба піти відрекомендуватися професорові Стефсону. До побачення.
І знову довгий коридор. Настрій у Барна гнітючий. Здавалося, наче хтось весь час силоміць штовхає його кудись. Хто? Батько? А хто штовхає батька? Честолюбство? Чи, може, той товстелезний Брекдорп? А хто штовхає Брекдорпа?
І. Ф. Стефсон прийняв молодого вченого дуже привітно.
– Сподіваюсь, містер Кальман, – сказав професор, – ви привезли з собою велике бажання працювати. – Він запросив нового співробітника сісти і запропонував йому сигарету.
– Мені хочеться якнайшвидше розпочати роботу, містер Стефсон. – відповів Барн. – Дуже радий, що працюватиму під вашим керівництвом. Ви, мабуть, знаєте, що я чотири семестри слухав лекції вашого батька з променевої медицини.
– Про це мені розповіла Біт. Ви ж з нею зустрілися на аеродромі. Еге ж?
– Міс Стефсон була така люб'язна, що взяла мене в свою машину. – Барн глянув на кінчик запаленої сигарети і додав: —Я маю доручення до вас, містер Стефсон. Можна сказати про це зараз?
Стефсон жестом руки попросив його говорити.
– Маю передати вам сердечний привіт від вашого батька. Я попрощався з ним учора вранці.
Стефсон і не намагався приховувати свою радість.
– Я не бачив батька майже два роки. Тоді я ще мав змогу брати відпустку. Але з того часу становище… змінилося. Керівники атомного міста вважають, що діяльність мого батька несумісна з моєю діяльністю. Сподіваюся, він був здоровий, коли ви його бачили?
Барн Кальман підтвердив, що старий Стефсон почував себе добре, і перевів розмову на іншу тему.
– Міс Стефсон натякнула мені, що я маю заступити Хріса Брауна. Ми давні друзі. Але вже кілька років втратили з поля зору один одного..
– Що ж, можете поновити свою дружбу з Брауном. Ходімо в лабораторію В-24, – запросив професор і показав рукою на двері. – Дочка дала вам перепустку? От і добре. Тепер можете вільно ходити по Мехіко-Занду.
Через кілька хвилин вони вже входили в лабораторію, надівши захисні костюми.
– Браун спершу сховає свій небезпечний матеріал в свинцеву шафу, – сказав Стефсон. – Зовсім непотрібно, щоб вас одразу ж вразили промені. Браун має можливість трохи захиститися від їх шкідливого впливу. Для цього тільки треба користуватися маніпуляторами, механічними «руками», якими керують здалека, натискуючи кнопки, і різними свинцевими пластинками та дзеркальними приладами. Але Браун працює за своєю старою системою і не зважає на небезпеку. Завдяки цьому він, слід визнати, встигає зробити втричі більше. Та йому пора підлікуватись у санаторії.
Барн майже не чув того, що говорив Стефсон. Крізь широке скляне вікно він побачив свого приятеля, який сидів за столом. Коли звук зумера сповістив, що хтось зайшов, Браун повільно обернувся. Барн мимоволі відсахнувся. Оце Хріс Браун? Він пам'ятав Хріса високим, міцним юнаком-спортсменом. Тепер перед ним сиділа людина, яка не здужала підвестися. На її мертвому сірому обличчі жили тільки очі. Невже це Хріс Браун?
– Якби ви мені не сказали, професоре, що це Браун, я б ніколи не повірив, – пошепки зауважив Барн. – На вулиці я б його не впізнав.
– Тримайтеся так, щоб він вашого подиву не помітив, – промовив Стефсон, узявши Барна за руку.
Хріс Браун відчинив скляні двері.
– Алло, Хріс. Здоров, старий!
Барн обережно обняв Хріса, наче боявся розчавити друга.
– Барн, друже! – Браун зусиллям волі переборов кволість. – Ви, мабуть, не наважилися зайти в лабораторію? Це зовсім безпечно! Я працюю обережно, містер Стефсон. Тепер, коли в мене є наступник, а кращого наступника і бажати по можна, я з радістю піду в санаторій.
– Мені, певно, треба було приїхати раніше і підмінити тебе, Хріс.
– Навряд чи в цьому була потреба. Ну що, друже, приступимо одразу ж до роботи?
Вони зайшли в кімнату, де проводилися небезпечні експерименти. Віднині ця кімната стане робочим місцем Барна Кальмана.
* * *
Зустріч з Хрісом Брауном вразила Барна більше, ніж він гадав, його мало непокоїла небезпека, що виникає під час роботи з радіоактивними матеріалами. Адже є чимало заходів проти зараження променями. З думки не йшов Хріс. Вигляд Брауна приголомшив Барна.
Був світлий, ясний вечір. Барн прогулювався вулицями Рівертауна. Він вирішив ознайомитися з містом, його увагу привернула неонова вивіска, що палала яскравим світлом – «Атомний бар». Трохи далі височів міський клуб. Але Барн байдуже розглядав будинки і сади. Куди б він не кинув оком, скрізь бачив перед собою змарніле обличчя Хріса Брауна.
– Алло, містер Кальман!
Барн зупинився. Між клумбами квітів простувала з садка на вулицю Біт Стефсон.
– Прізвища на будинках ви, мабуть, не читаєте?
Барн повернувся назад і спитав:
– Отут ви живете? Це справжній рай!
– Людина повинна сама створювати для себе хороші умови життя. Заходьте, прошу.
Вони пройшли садом до річки.
– Тата немає дома. В нього нарада, не знаю тільки з ким. Почекайте хвилинку, я принесу щось попити. – Ступивши кілька кроків, вона обернулася і сказала: – Але не знаю, чи є у вас час і бажання.
– Є, є, Біт…
Він подивився їй услід. Приємна дівчина. Цікаво, чому вона досі не вийшла заміж? Невже тут не було молодих чоловіків, яким би вона сподобалася? Такої освіченої, жвавої і тямущої дівчини він ще не зустрічав.
Барн нетерпляче ждав повернення Біт і зрозумів, що сподівався цієї зустрічі весь день. Він озирнувся довкола. Вигляд садка свідчив, що тут живуть люди, які люблять природу. Біля річки, на невеличкому моріжку, стояли невисокі столи і шезлонги, а на столах – скляні кулі з свічами.
Біт принесла пляшку содової води, графин з лимонним соком і дві склянки. Вона змішала содову з соком і подала Барну склянку освіжаючого напою. Потім сіла в шезлонг і спитала:
– Гуляєте по нашому приємному місту?
– Я весь час думаю про Брауна. Це не той Хріс, якого я знав.
– Я знайома з Хрісом кілька років, але яким він був раніше, не маю уявлення, – вмощуючись зручніше, озвалася дівчина.
– Ми ходили в один клуб протягом кількох років, разом займалися спортом. Оце, власне, й усе. Можна ще, мабуть, додати, що то був не зовсім звичайний клуб. Берд Магон, його засновник і керівник, назвав цей заклад «клубом нових людей». Членами клубу були не тільки студенти нашого університету, а й інші молоді люди, в тому числі й негри. То було таке товариство, Біт! Один стояв за одного. Там панували думки і ідеї, які без перебільшення можна назвати прогресивними.
– На жаль, у нас, у Штатах, вважають, що той, хто захищає прогресивні ідеї, погана людина, – стримано зауважила Біт. – Але ви хотіли розповісти мені про Хріса Брауна.
Кальман замислився, потім уважно глянув на дівчину. Вона сиділа, закинувши голову, і дивилася в нічне небо.
– Хріс мені врятував життя, – промовив молодий вчений.
– Розкажіть, Барн, як це було.
– Ми поїхали тоді всім клубом у долину Сан-Франціско, – почав Кальман, згадуючи давноминулі роки. – Гроші внесли в спільну касу – хто більше, хто менше. В долині ми провели кілька чудових тижнів. Мені здається, що я тоді більше узнав життя, ніж за всі роки навчання в університеті. – Барн повільно вийняв сигарету з пачки і запалив. – Це сталося… на десятий день. Ми з Хрісом попливли вдвох на човнах. Перед нами були «смертельні бар'єри» – одне з найбільш небезпечних місць на бурхливій річці Сан-Жаклін. Вода мчить там з страшенною силою, утворюючи велетенські вири. Друзі попереджали нас про небезпеку, але ми з Хрісом вирішили позмагатися з річкою. Ми обережно пробиралися між різноманітним за формою і надзвичайно красивим камінням, що заповнювало ущелину. Не знаю, як вийшло: чи я раптом став не таким обережним, чи то мене шарпнула течія, але мій човен зненацька опинився у пінистих хвилях. Я побачив поріг, з якого вода з шумом падала вниз. Втриматися було неможливо. Човен тягнуло вперед, і він закрутився у киплячій піні. Мене викинуло з човна, і я опинився у вирі. Здавалося, ніби чиясь велетенська рука тягне мене на дно, – Барн зробив паузу, набравши повні груди повітря. – Правда, я був добрий плавець, але тут моє вміння плавати не допомагало. Вода з нездоланною силою тягла мене вниз. Голова й серце наче розривалися на частини. Не знаю, скільки це тривало. Несподівано я відчув, що мене хтось підхопив знизу і моя голова опинилася над водою. – Барн і зараз хвилювався, пригадуючи ту смертельну небезпеку, перед якою він тоді опинився через власну легковажність. Я знепритомнів. А коли знову розплющив очі, біля мене навколішках стояв Хріс. Йому пощастило перед порогом витягти свій човен на берег. Хріс збіг по каменях униз до водоспаду. За кілька метрів од водоспаду він побачив мій човен у виру, скочив у нього і врятував мене.
Барн замовк.
Біт дивилася просто перед собою. Була темна, синьо-чорна ніч. У небі яскраво світилися зірки. Дівчина знала, що Хріс Браун колись кохав її. Може, і досі кохає, А вона його завжди обминала. Тепер дівчина шкодувала про це. Біт нахилилася вперед і засвітила свічку у скляній кулі.
– Скільки Хрісу років? – спитала вона.
– Тридцять чотири, – відповів Барн. – Він на чотири роки старший за мене.
Прийшов Стефсон. Він зрадів, коли побачив у себе молодого науковця.
– Заходьте до нас частіше, Барн, – сказав професор. – Я не прихильник спеціальних прийомів і запрошень. Мій дім завжди відкритий для вас, навіть коли я буду зайнятий. Хтось уже подбає про наших гостей. Правда ж, Біт? – Професор поклав руку на плече дочки. Чи не зародилося в ньому побоювання, що між молодими людьми в цю вечірню годину виникло більше-довір'я, ніж дозволено в Рівертауні? Можливо.
* * *
Френк Вільсон прокинувся, коли машина зробила поворот і пішла на посадку. Вільсон позіхнув і уважно оглянув своє відображення в стінному дзеркалі. Він уявив, яке враження справить на Брекдорпа його приїзд, і посміхнувся. Атомний слон буде не дуже радий, що йому доведеться вночі зустрічати Вільсона.
З висоти п'ятсот метрів атомне місто в пустелі мало вигляд яскраво освітленого кола, сяючого кратера вулкана. Вільсон ущипнув себе за ніс: ну, й погані думки лізуть у голову. Якби вулкан отам унизу плюнув атомним полум'ям, то літак теж підкинуло б угору. Велика світна пляма почала поділятися на менші плямки, і незабаром з'явилися посадочні вогні на аеродромі. Пілот легко, майже невідчутно посадив машину, і вона покотилася до будинку аеропорту.
Френк Вільсон першим вийшов з літака. Біля яскраво освітленого залу чекав Атомний слон – живий монумент Мехіко-Занда. Дві години тому радіограма Вільсона підняла його з ліжка.
