Текст книги "Атомний вогонь над океаном"
Автор книги: Курт Герварт Балль
Соавторы: Лотар Вайзе
сообщить о нарушении
Текущая страница: 1 (всего у книги 15 страниц)
К. Г. Балль, Л. Вайзе
АТОМНИЙ ВОГОНЬ НАД ОКЕАНОМ
Переклад з німецької П. Н. ФАКТОРОВИЧА
Художнє оформлення та ілюстрації В. Є. CAВАДОВА
Переклад здійснено за виданням: Kurt Herwarth Ball – Lothar Weise Atomfeuer uber dem Pazifik. Verlag Neues Leben. Berlin. 1959.
Джек Зонненфельд обережно опустив на рампу останній з сорока маленьких, але дуже важких металевих ящиків. Вони стояли щільно один біля одного. Раптом вгору шугнув яскравий сліпучий промінь світла. За спиною Джека хтось злякано зойкнув: – Свята Маріє!
Онімілий від жаху Зонненфельд тупо дивився на білу розпечену вогненну кулю, що так несподівано, без будь-якої видимої причини спалахнула серед цих невинних на вигляд ящиків. Потім він повернувся і побіг. Джек біг з кілометр, поки не впав на коліна біля високої огорожі з дроту, що оточувала територію складу. Все ще охоплений невимовним страхом, він припав до землі, ховаючи обличчя.
Полум'я жадібно пожирало решту металевих ящиків і розгорялось дедалі дужче: величезне, сліпуче штучне сонце.
Том Уеллс, який вартував коло залізної брами, сидів у бетонному бункері біля дороги, що вела до корпусу 37, і нудьгував.
Жовте світло на променевому індикаторі раптом почервоніло, наче хтось окропив його кров'ю. Це сталося несподівано, однак Том одразу ж зреагував на зміну. З блискавичною швидкістю натиснувши кнопку «тривога», він спустився в підземний хід променесховища.
Завили сирени. Уявні тишу і спокій атомного міста Мехіко-Занд, збудованого серед білої пустелі Нью-Мехіко, наче рукою зняло. Кілька тисяч охоплених страхом людей кинулися до сходів і ліфтів, що вели до лабіринта підземних захисних бункерів.
І в цю мить сталося найжахливіше, те, чого завжди боялись і що досі ніколи не траплялося.
Вогонь пробився крізь бетонні стіни і дах корпусу 37. На якусь частку секунди сліпучо-біла вогненна куля наче затрималася, потім стрибком відірвалася од землі і метнулася вгору, піднімаючись усе вище. Десь на висоті кількох сотень метрів вона перетворилася на сіро-чорну кулеподібну хмару, що поступово розвіювалась і тонкими смугами диму потяглася в пустелю.
Коли рятувальні команди, нарешті, наважилися вирушити туди, де був корпус 37, вони побачили там тільки сіру тверду горбисту масу – все, що лишилося від бетонної будови. Вогонь перетопив бетон і пісок у міцний камінь.
Люди в просякнутих водою захисних костюмах обережно зійшли з спеціальних машин і, важко ступаючи, почали обходити місце вибуху. В протиатомних мавках вони були схожі на химерних доісторичних тварин, що нишпорять по лісу, шукаючи поживу.
Через півгодини рятівники за невеличким земляним захисним валом знайшли непритомного шофера Джека Зонненфельда. Все його тіло було вкрите виразками від опіків. Спеціальною машиною шофера відвезли в санаторій у Мехіко-Занд, де його негайно поклали в окрему підземну палату. Після першої обробки опіків Джека кілька разів перекладали з однієї ванни до іншої, щоб змити з його тіла радіоактивні частки.
Джек весь час був непритомний. Лише через дві години він уперше розплющив очі, але нічого не побачив. Навколо панувала глибока ніч, страшна темрява. І раптом його знову осліпили біло-голубі промені нещадного сонця. Джек боязко склепив очі, щоб не бачити пекельного полум'я. Перед ним, наче кадри кінофільму, постали недавні події.
Важко навантажений електрокар, рипнувши гальмами, зупинився перед в'їздом на територію корпусу 37, яку охороняв вартовий.
Джек Зонненфельд глянув за браму. Невже Том Уеллс так і не вилізе з свого проклятого бетонного бункера? Чи довго доведеться чекати його в таку спеку, під палючим сонцем? Шофер сердито натиснув на клаксон. Потім опустив віконце і виглянув з кабіни.
– Гей, Том, мерщій! За годину я кінчаю роботу!
Але Тому, мабуть, до цього діла не було. Він наближався дуже повільно, не йшов, а повз, мов слимак.
Том підкинув порожню консервну банку, яка лежала перед його черевиком, таким влучним ударом, що вона пролетіла біля самого носа Джека і впала аж на другому боці дороги. Том – центральний нападаючий команди «Рівертаун атом». Такий удар під час гри – неминучий гол… Плечистий, спокійний, з почуттям власної гідності Том зупинився біля Зонненфельда.
– Документи! – процідив він крізь зуби.
Джек подав йому коричневу шкіряну папку з паперами і посміхаючись сказав:
– Що з тобою сьогодні, блоха вкусила?
Вартовий, примруживши очі і ні на мить не перестаючи жувати гумку, переглянув списані дрібним почерком формуляри, підвів голову і невдоволено зиркнув на Зонненфельда.
– Ти сьогодні двадцятий. Рух як на курорті. Такого ще не бувало, а на кожну машину після десятої потрібен спеціальний дозвіл. Яка там каша знову заварилась, хотів би я знати?
Похитуючи головою, Том відійшов назад і з гуркотом зачинив дверцята машини. За якусь хвилину Джек почув, що Том перевіряє вантаж. Біля корпусу 37 завжди доводиться довго чекати. Наче тут охороняють самого дідька! Може, і правду кажуть, що корпус 37 —це склад вибухівки…
Джек Зонненфельд знову розплющив повіки. Очі нестерпно боліли. Він дивився наче в темну, страшну діру, де не було нічого.
Склад вибухівки? Ходили чутки, ніби в корпусі 37 зберігаються величезні запаси вибухових матеріалів. Що було там насправді, не знав ніхто, хіба, може, Атомний слон… У цьому місті один про одного нічого не знає. Зонненфельд уже не перший рік возить довгасті стальні ящики від цеху очистки до корпусу 37. Якби це була вибухівка… Ні, ні, кілька тижнів тому повний ящик упав з машини на бетонну підлогу. І що ж сталося? Нічогісінько. Тільки хряснуло. Але ж ящики не гумові. Вантажник смертельно зблід. Робітник, мабуть, чекав, що з ящика вирветься вогняний сніп, як буває, коли здіймається ракета, і все злетить угору. Але тоді нічого не сталося. Джек навіть посміявся з вантажника, надто вже придуркувате обличчя було в хлопця. Чесно кажучи, Джек теж перелякався. Але в ящиках перевозили, мабуть, свинець або ртуть, а може, золото чи уран. А втім, що саме, Джеку байдуже. Ця робота дає йому гроші, значно більше грошей, ніж можна запрацювати деінде в благословенних Штатах. Та й робота трапляється ще небезпечніша, ніж тут! Досить згадати про Йозефа, його шкільного товариша, який злетів у повітря разом з вантажем нітрогліцерину… Тут тільки одне неприємне, оце осоружне чекання. Шофер ще і ще натиснув на клаксон. Клятий Том стає дедалі впертішим! Нарешті! Вартовий дозволив в'їхати.
Джек Зонненфельд увімкнув електромотори і натиснув на важіль швидкості. Машина важко рушила з місця і повільно проїхала крізь розчинену браму. До корпусу 37 лишалося два кілометри.
Через кілька хвилин сліди від гумових коліс машини відбилися на утвореній із спеціально навезеної землі контрольній смузі завширшки метрів десять. Розглядаючи в дзеркало сліди машини, Джек і гадки не мав, що бачить їх востаннє.
Двері корпусу 37 були широко розчинені. Зонненфельд зробив невеликий поворот і заднім ходом повільно в'їхав по схилу на платформу складу.
Завищали гальма, електрокар зупинився за кілька сантиметрів од дверей. Джек навіть у сні під'їхав би так же точно й акуратно, бо виконував те саме день у день. Він виліз з кабіни, відсунув засуви заднього борта і почав чекати. Минуло небагато часу, і з складу вийшли завідувач з вантажником. Джек ступив кілька кроків їм назустріч і привітався, приклавши два пальці до кашкета.
– Це вже втретє за тиждень. Ось документи.
Тут Зонненфельду спало на думку, що зараз його знову вилають… Він щоразу виходить з кабіни, а в корпусі 37 це інструкцією заборонено. Боже милостивий, що тільки не заборонено в цьому корпусі! В'язниця в порівнянні з ним просто рай. Що може трапитись, коли шофер вийде на хвилинку розім'яти ноги, поки пан завідувач зволить його помітити. Часи, коли такі інструкції сприймали серйозно, минули давно.
Завідувач кинув на Зонненфельда короткий, гострий погляд. Він уже відкрив рота, щоб вилаяти шофера, але роздумав і взяв у нього документи.
Он воно що! Ось чого йому дозволено залишитися на території корпусу. Виходить, про вчасне закінчення роботи годі й думати. Джек виліз на електрокар, вийняв з свинцевого контейнера один з ящиків. Біс його знає, чому ці стальні штуки ставлять ще й у свинцеві контейнери. А важкі які! Прокляття, якби така штучка впала комусь на пальці, то нігті підстригати вже не довелося б.
Джек рушив до складу, але вантажник заступив йому дорогу і майже вихопив ящик з рук шофера.
– Що це значить? То кажуть робити, а тепер уже не можна. Ти, мабуть, боїшся, що я завдам тим ящикам болю?
Робітник поклав вантаж собі на плечі.
– Я сам понесу, – сказав він, – на це є інструкція. Ти можеш, якщо тобі хочеться, обережно витягати ящики з контейнера.
Джек усміхаючись подивився йому вслід. Цей теж накладає повні штани від страху перед вибухівкою. Шофер плюнув на руки і взявся за роботу! Поки вантажник повернувся з корпусу, всі ящики стояли на платформі електрокара. Всі, крім одного. Джек оглянув їх і здивувався: як мало місця вони займають, коли стоять щільно один біля одного. Він поставив на місце останній ящик. Можна було б… Далі він нічого не встиг подумати. Вгору злетіли промені біло-голубого сонця…
* * *
Коли спалахнула сліпуча вогненна куля і стався вибух, хіміко-фізик Хріс Браун був за межами атомного міста. Він поспішав на будівництво тритієвого реактора. У велетенській пустелі, в її довжелезних піщаних дюнах, працювали численні екскаватори, крани і бетономішалки.
За дорученням технічного керівника Мехіко-Занда професора І. Ф. Стефсона Хріс Браун мав обговорити деякі важливі питання з керівниками будівництва.
Шофер Тедд О'Брайєн, що з деякого часу постійно возив Брауна, гірко посміхнувся і сказав:
– Мабуть, на місцевості, де випробовують танки, зручніше їздити, ніж тут. Розгортають величезну будову, а про шляхи й не думають. Пустеля велика. А бідний водій…
Раптом науковець і шофер помітили біло-голубе полум'я.
– Прокляття! Що це таке? – вигукнув Тедд О'Брайєн. Він зняв руки з керма і затулив ними очі. Машина ще прокотилася кілька метрів і застряла в піщаній ямі.
Хріс Браун, худорлявий блідий чоловік, скоцюрбившись сидів у машині. Він теж інстинктивно рвонув руки до очей. Сліпуче полум'я, немов рентгенівське проміння, висвічувало кожну кісточку на його руках.
– Атомний вибух! – вигукнув Браун.
Тедд О'Брайєн уже вистрибнув з машини, щоб підлізти під кузов, але згадав про Хріса Брауна і знову підвівся. Світло було жахливе.
– Виходьте, містер Браун, – сказав шофер, подаючи руку науковцю.
Браун важко встав, обережно виліз і сів на пісок. Це була хвора людина. Смертельні промені вже двічі настигали Брауна, а сьогодні застукали його втретє.
– Це, мабуть, корпус 37, – сказав О'Брайєн. – Знову загинуть люди.
Корпус 37? Склад? Хріс Браун Хотів підвестись, але О'Брайєн затримав його.
– Джек Зонненфельд мав сьогодні везти на склад плутоній, – згадав шофер.
– Скільки ящиків? – спитав Браун.
– Не знаю. Машину навантажують по-різному.
– Колись це мусило статися, – тихо промовив Браун. – Скажіть, Тедд, біля реактора є захисна зона?
– Щось тимчасове там зроблено: канава і кілька нір.
– Треба їхати туди. Вітер дме на нас. Коли радіоактивний пил опуститься на землю, це вам може зашкодити.
– Мені? – засміявся Тедд. – А про себе, містер Браун, ви забули?
– На мене це вже не впливає, Тедд. Мої кістки і так розм'якшені. А ви повинні берегти себе. Треба попередити про небезпеку людей, які не пішли у сховища, – Браун підвівся.
Біло-голубе сонце ще палало над місцем вибуху. Поступово почав утворюватися темно-сірий гриб. Від нього відокремлювались і піднімалися вгору найрізноманітніших форм криваво-червоні і жовті хмарки.
Над пустелею прокотився громовий гуркіт. Тедд О'Брайєн допоміг Брауну сісти в машину, зняв покривало з сидіння і накинув його на себе і вченого. Увімкнувши електромотор на найбільшу швидкість, він навпростець помчав до будівельного майданчика, де споруджували реактор.
Більшість робітників уже сиділи в сховищі – канаві з кількома довгастими заглибленнями-норами. Але кілька чоловік ще стояли на відкритому земляному насипу. Вони наділи темно-сині захисні окуляри і дивилися на красиве й водночас страхітливе видовище. Люди були вражені незвичайними контурами вогняної хмари, її яскравими, ніколи не баченими барвами. Помітивши Брауна і О'Брайєна, що вилізли з машини, накриті покривалом, чоловіки на насипу спершу розсміялись. Але, побачивши жовте, воскове обличчя хворого на променеву хворобу вченого, злякались.
– Скоріше в захисну канаву! – крикнув О'Брайєн. – Чи, може, ви хочете попасти під смертельні промені? Тож атомний вибух!
На насипу були робітники, які знали Тедда. Вони одразу послухалися його. Один за одним всі спустились у захисну канаву.
Тедд обережно відвів Брауна вниз і, звернувшись до робітників, гукнув:
– Звільніть місце для хворого!
– Ну, ну, Тедд, мені ще не так погано, – посміхнувся Браун.
– Що це на вашому покривалі? – спитав у Тедда один з робітників.
Темна шерстяна матерія була припорошена білим пилом. Робітники злякано оглянули свій одяг, але він був забруднений і на ньому не можна було розглядіти радіоактивного пилу.
– Свинство!
– Тут людина нічим не гарантована від страшної небезпеки!
– Вони пускають угору таку прокляту штуковину, а ми й гадки про це не маємо.
– А потім, певно, скажуть, що то був тільки пробний дослід!
– З нами це можна робити. Нам потім видадуть грошову допомогу!
– Ще невідомо, Бен, чи ти її одержиш. Може, раніше віддаси богу душу.
Від цікавості, з якою робітники допіру дивилися на вибух, що стався за кілька кілометрів, не лишилося й сліду. Робітників охопило почуття гіркоти. Френк Говен, будівельник, промовив, наче міркуючи вголос:
– Невже на всій земній кулі вже немає безпечного місця?
– Здається, в повітря злетів склад.
– А скільки при цьому загинуло нашого брата?
– Троє, четверо. Шофер, певно Зонненфельд, і працівники складу.
Хріс Браун випростався. Він трохи відпочив.
– Я здогадуюся, яка була причина вибуху. Мабуть, неправильно розмістили ящики з плутонієм.
– Розмістили? Навіщо виробляти таке паскудство! Може, то ще й бомби.
Чоловік, який стояв біля входу в довгу нору, промовив:
– Продукція атомного міста цілком безпечна.
Всі розреготалися.
– Безпечна, йолопе! Ти б ще сів на ящик!
– Добре підсмажився б, – зауважив Тедд О'Брайєн.
– Кинути б цю роботу зовсім, – пробурмотів хтось. – Вони набивають собі кишені, а ми лягаємо кістьми.
– Лайка не допоможе, – сказав Хріс Браун. – Треба щось робити проти цього. Я вже давно говорив, що тут небезпечно…
Робітник, який стояв біля входу в нору, повільно підійшов до Брауна і тихо промовив:
– Послухайте! На мою думку, небезпечно сіяти тут паніку і підбурювати проти керівництва атомного міста…
Тедд О'Брайєн легенько відштовхнув чоловіка од Брауна і пригрозив йому:
– Прикуси язика, Адамс, інакше ми тобі покажемо, що небезпечно.
Тедд узяв Адамса за плечі і виштовхнув його в сусідню нору. Всі робітники розсміялись, а Тедд ще й відчитав Адамса:
– Я тебе завжди вважав порядним хлопцем, а ти заради долара підслуховуєш, що люди балакають.
– Дивіться, – вигукнув один з робітників, – який сніжок падає.
Легкий вітерець проніс над канавою білі пластівці пилу. Робітники завісили вхід у землянку ковдрою.
– Ми тут більше не працюватимемо, – заявили кілька робітників. – Профспілка повинна підтримати нас, чуєш, Тедд?
О'Брайєн був активістом профспілки.
– Неодмінно підтримає. Ви тут на власній шкурі відчуваєте, що таке випробування ядерної енергії, – сказав Тедд. І показав рукою в напрямі атомного міста.
– А правила безпеки? – енергійно розмахуючи руками, запитав Френк Говен. – Як це може корпус злетіти-в повітря? Хіба нам не твердили завжди, що таке ніколи не може трапитися?
Хріс Браун спробував роз'яснити людям, що коли неправильно розміщувати ящики з плутонієм, неминуче станеться вибух. Браун уже кілька місяців тому підготував і подав дирекції доповідну записку про це, але його пропозиції відхилили.
– У фірми, мабуть, знову не вистачило доларів? – глузливо запитав робітник.
– Доларів у них багато, – зауважив О'Брайєн, – але не для нас. Нам треба… – Тут він помітив, що Брауну важко сидіти і той от-от упаде. О'Брайєн підхопив ученого і гукнув Говену: – Давай, Френк, віднесемо його в машину. Містера Брауна треба негайно відвезти в санаторій.
– Зараз? – запитав той.
Навколо все ще падав білим сніжком дрібний порох.
– Я побуду тут, Тедд, – слабким голосом попросив Браун. – Минеться.
Але шофер і слухати не хотів.
– Це безглуздя, містер Браун. Я вас відвезу в санаторій. Хоч би при цьому злетіла в повітря половина атомного міста. Я вже раз возив вас у такому стані. На мою думку, в санаторій повинні поїхати всі, хто стояв на горбі і одразу не пішов у сховище. Бери, Френк!
Вони винесли Брауна і попрямували до машини. Над пустелею все ще висів велетенський гриб, його верхні шари несло вітром далі.
В сусідній землянці сидів Адамс.
– Ходімо з нами! – суворо гукнув йому Тедд. – Тут ще загинеш, а в тебе п'ятеро дітей…
Уже в машині Тедд пильно глянув на Адамса і сказав:
– Думаю, що ти триматимеш язика за зубами і ми лишимося друзями! Інакше…
Коли машина покотилася по колії, наїждженій в пустелі грузовиками, Браун застогнав. Шофер нахилився до хворого:
– Потерпіть, містер Браун. Ви нам ще потрібні. Чули ж, що люди кажуть? Треба щось робити.
Через півгодини всі четверо лежали у ванні, змиваючи з себе радіоактивний пил. Незабаром санаторні машини привезли з будівництва й інших робітників.
* * *
Лекс Шпрінгер нервово перебирав пальцями лівої руки клавіші розмовного апарата. Він тримався зовсім не так спокійно, як належало керівникові служби безпеки атомного міста Мехіко-Занд. Час від часу Шпрінгер кидав збентежений погляд на обличчя директора, якого прозивали Атомним слоном.
Директор атомного міста Брекдорп – спітніла м'ясна туша вагою понад сто двадцять кілограмів – сидів у величезному глибокому кріслі, не зводячи очей з прикріпленого до стіни індикаторного щита, його звичайне жовтувато-біле світло забарвилось у червоний колір. Дебела права рука директора лежала на письмовому столі. В просторому кабінеті не було жодного вікна. Складний кліматичний прилад підтримував у кімнаті постійну температуру і освіжав повітря. Робочий кабінет Брекдорпа вважався одним з небагатьох цілком захищених від променів приміщень міста Мехіко-Занда.
Брекдорп стиснув кулак і невдоволено стукнув ним по письмовому столу.
– Ви бачите червонувате світло? Весь щит мерехтить! Навіть у власному кабінеті не можна бути гарантованим від проклятої радіоактивності! Це свинство, Шпрінгер, страшенне свинство, і винні в ньому принаймні на дев'яносто процентів ваші люди.
Крекчучи, він вийняв шовковий носовичок і старанно витер мокре від поту обличчя.
Коли Брекдорп хвилювався, він обливався потом. Та хіба можна не хвилюватись? А кліматичний прилад, що це за конструкція? Справжній брак! Поставиш прилад на двадцять два градуси, жарко, немов у печі, а при двадцять одному градусі починаєш мерзнути. Коли ж він встановлював пристрій на двадцять один з половиною градуса, йому здавалося, що погіршується фільтрація повітря. І це у вік атомної бомби! Брекдорп наказав встановити новий прилад. Деталі для нього вже привезли і завтра мали закінчити монтування. І от маєш… Саме сьогодні трапилося це свинство з корпусом 37.
Лекс Шпрінгер тільки знизував плечима, слухаючи докори Брекдорпа.
– Нам треба спершу точно встановити, як це нещастя сталося. Досі ми знаємо лише…
Тут задеренчав зумер розмовного апарата. Шпрінгер відповів і увімкнув гучномовець.
– Санаторій, Бердслей, – доповіли з апарата.
– А, доктор Бердслей! – Шпрінгер відкашлявся і спитав: – Як почуває себе Зонненфельд?
– Пацієнт оце тільки опритомнів. На його тілі сильні опіки. Дихання і серцебиття дуже порушені. Радіоактивні промені…
– Його можна допитати? Він уже що-небудь сказав? – перебив лікаря Шпрінгер.
– Ні, – голос з гучномовця звучав невдоволено. – Шок, а також вплив променів і тиску спричинилися до того, що Зонненфельд втратив зір, слух і мову. Ми намагалися встановити з ним хоч якийсь контакт, помацуючи найменш обгорілу ліву руку. Але досі наші зусилля успіху не мали.
– Дякую, докторе, – Шпрінгер закрив блокнот і глянув на розмовний апарат. – Зонненфельда можна врятувати?
– Ні, неможливо, – відповів лікар. – Самі тільки опіки незабаром призведуть до смерті. На наш погляд, потерпілий протягне сорок, найбільше п'ятдесят годин.
– Дякую, – Шпрінгер нервово провів нігтем по пластикатовій палітурці блокнота.
– Докторе, – знову заговорив він в апарат, – спробуйте будь-що встановити з хворим контакт. Тільки він може сказати, як сталося нещастя. Дякую, докторе.
Щось тихо клацнуло. Шпрінгер і Брекдорп лишилися на самоті… Атомний слон не зводив погляду з прикріплених до стіни променевих індикаторів. Він дивився, недовірливо примруживши очі. Здавалося, крім індикаторів, для нього нічого в світі не існує.
Шпрінгер натиснув якісь кнопки розмовного апарата і сказав:
– Прошу містера Чанволда.
Коли той озвався, Шпрінгер коротко запитав:
– Як ідуть рятівні роботи?
– Том Уеллс, один з вартових, наш чоловік…
– Знаю, кажіть коротше, Чанволд.
– Слухаю, – промовив той. – Отже, Уеллс показує, що приблизно за тридцять хвилин до того, як стався нещасний випадок, на територію складу в'їхав Зонненфельд із сорока ящиками плутонію. Ящики були запаковані згідно з інструкцією. В нас є відомості про те,» що вантажник Робін за три години до вибуху покалічив собі праву руку. Робіна і завідувача досі не знайдено. Мабуть, вони загинули. – Чанволд зробив паузу.
Шпрінгер вистукував пальцями по столу якийсь марш.
– Спеціалісти вважають, – знову почав Чанволд, – що реакція сталася поблизу вантажної платформи складу або навіть на самій платформі. Група розвідників-шукачів усе ще визначає розміри зараженої променями місцевості.
– Атомне місто заражене? – спитав Брекдорп.
– Зараженість самого міста Мехіко-Занда, на думку спеціалістів, незначна. В житлові квартали Рівертауна стійкі частки радіоактивного пилу не попали. Повітряні течії сприятливі для міста – радіоактивні продукти розпаду, а також сполуки плутонію та їх пари віднесло в пустелю. І все-таки, оскільки відстань невелика, інтенсивність гамма-променів, що звільнилися під час вибуху, була в місті досить значною.
Брекдорп зітхнув.
– Дозволю собі додати ще таке, – сказав Чанволд. – У центральній реєстратурі підраховують, скільки є матеріалу в корпусі 37, тобто скільки його там було перед вибухом.
– Усе, Чанволд?
– Сподіваюся, через п'ятнадцять хвилин я зможу повідомити вам нові дані.
– Він доповідає занадто багатослівно, – зауважив, незадоволено скривившись, директор атомного міста.
Шпрінгер мимоволі примружив очі. Брекдорп, виходить, уважно прислухався до розмови, а вдавав, ніби його цікавлять тільки індикатори на стіні.
– Дозвольте резюмувати, – почав Шпрінгер. – Отже, ми тепер дещо знаємо. По-перше, нещастя сталося тоді, коли вивантажували ящики з плутонієм. По-друге, дуже можливо, що Зонненфельд, зовсім не обізнаний з атомною фізикою, порушив інструкцію і залишив свій електрокар у небезпечній зоні. Може, він хотів допомогти скаліченому Робіну вивантажити ящики. По-третє, вибух є наслідком якогось порушення інструкції. Невідомо тільки якого. По-четверте, встановлено, що реакція розвивалася порівняно повільно, принаймні початкова. Зонненфельд мав час відбігти на кілометр. Немає доказів того, що його кинуло на землю силою вибуху чи повітряної хвилі. Та це і неймовірно. Якби всі сорок ящиків вибухнули разом, Зонненфельд згорів би на місці. Тим часом після першої реакції він мав змогу відбігти.
Брекдорп, здавалося, спокійно слухав міркуванню свого начальника служби безпеки, але його сірі, немов у щупака, очі сердито метали іскри.
– Ви забуваєте одне, Шпрінгер. У повітря злетіли цінності на мільйони. Навіщо, хай йому чорт, складаються правила безпеки?.. Необізнаний з атомною фізикою Зонненфельд, – глузливо повторив він. – Що ж, по-вашому, в майбутньому шоферами і вантажниками треба брати людей, які склали державний іспит з атомної фізики? Безглуздя! А як виникла ланцюгова реакція? Адже ємкість кожного ящика менша за критичну кількість плутонію. А ящики були упаковані за інструкцією. – Брекдорп нетерпляче обмахувався носовичком.
Шпрінгер кивав головою в знак згоди. Він старанно гортав якусь книжечку з тоненькими аркушиками-картками. Літери на них були такі маленькі, що їх можна було прочитати лише з допомогою лупи. Шпрінгер замислився, бурмочучи якісь прізвища:
– Бромлей, Браус, Браун… Ага, правильно, Хріс Браун. Так воно, мабуть, і є.
Брекдорп знову дивився на світлову таблицю.
– Ви пригадуєте лист, який хіміко-фізик Хріс Браун місяців десять тому написав керівництву атомного міста саме в питанні транспортування плутонію? Пропозиції Брауна обговорювалися на засіданні вченої ради. Їх підтримали професор Стефсон і професор Метіус. Професор Кальман виступив проти, і пропозицію відхилили вісьма голосами проти чотирьох.
– Будь ласка, без вступних промов, – нетерпляче перебив його Брекдорп.
Шпрінгер відкашлявся. Потім узяв лупу в руки і повів далі:
– Браун твердив тоді, що коли на складі зберігати дві тисячі ящиків плутонію, навіть суворо додержуючись правил, кількість активних нейтронів зросте в такій мірі, що можлива порівняно швидка ланцюгова реакція.
Розміри такої катастрофи було показано в доданих до листа підрахунках. Друга небезпека виникає одразу ж, як тільки хтось порушить інструкцію про зберігання кожного стального ящика в свинцевій оболонці. Браун підрахував, що досить поставити поруч тридцять два ящики, як станеться вибух. Тому він настійно пропонував використати для транспортування цього надзвичайно небезпечного матеріалу ящики іншого виготовлення. – Шпрінгер тицьнув лупою в книжечку. – Далі тут записано, що в корпусі 37 не можна тримати більше тисячі ящиків. Ну, це вже, – Шпрінгер потягнув себе за кінчик носа, – так би мовити, в минулому.
– А чому відхилили пропозицію Брауна? – спитав Брекдорп.
– Вчена рада відхилила пропозиції, вважаючи, що заміна стального ящика «ящиком Брауна» призведе до порушення інструкції про збереження плутонію. А це означає, що виникає нова небезпека.
– Пригадую, – кивнув Брекдорп головою. – Це питання обговорювалося тоді досить детально…
Його перервав зумер розмовного апарата. Шпрінгер натиснув на клавіші. Почувся голос Чанволда:
– Надійшли дані про поранених. В атомному місті і Рівертауні не виявлено уражених променевою хворобою. Зате на будівництві нового реактора таких є кілька чоловік. Вони пізно пішли в сховище і були опромінені. Серед уражених два бетонники, один інженер, три шофери і вчений.
– Сім чоловік, цілком досить! – схопився за голову Брекдорп.
– їм уже подано медичну допомогу, – повідомив Чанволд.
– Хто цей учений? – запитав Брекдорп.
– Хіміко-фізик Браун, – відповів Чанволд. – Хріс Браун.
Він іще щось сказав, але ні Брекдорп, ні Шпрінгер його більше не слухали. Вони дивилися один на одного. Шпрінгер просто не наважувався висловити те, що думав його шеф.
– Здається, Браун довів свою теорію на практиці, – промовив Брекдорп. – А яка ваша думка?
Тепер Шпрінгер мусив зробити такі висновки, яких від нього чекав директор атомного міста.
– Під час вибуху Браун був поблизу корпусу 37, – сказав Шпрінгер. – Зонненфельд порушив інструкцію і поставив ящики не так, як слід. Треба встановити, з яким шофером їхав Браун. Можливо, вчений ціною нещасного випадку хотів довести правильність своєї теорії.
Брекдорп кивав головою, заохочуючи Шпрінгера.
– Браун прагнув помсти. Він підмовив Зонненфельда поставити ящики не так, як вимагає інструкція. Між іншим, Браун уже раз хворів на променеву хворобу. Це було тоді, коли він розбив ампулу з соляним розчином – дуже важливим радіоактивним ізотопом!
Шпрінгер не нагадав, що Браун тоді кілька тижнів боровся з смертю, що він згодом знову, рискуючи життям, запобіг катастрофі.
Міркування Шпрінгера, очевидно, сподобалися Брекдорпу.
– З'ясуйте от що, – сказав шеф. – По-перше, чому Браун опинився на будівництві. По-друге, якщо в нього було якесь завдання, то від кого він його дістав. По-третє, як прізвище його шофера. Той факт, що в корпусі 37 знищено цінності на мільйони, викликає підозру. Це явний саботаж.
– Авжеж, саботаж, який ставить на карту життя людей! Двох убито. Це вже встановлено. Третій, Зонненфельд, теж помре. А що коли Браун мав доручення, скажімо, від професора Стефсона поїхати на будівництво?
– З'ясуйте все, Шпрінгер, і про наслідки доповісте особисто мені.
* * *
День згасав. На атомне місто Мехіко-Занд швидко спадали сутінки. Цементні ходи між бетонними корпусами лабораторій і будинком управління освітлювалися потужними прожекторами. Люди в захисних костюмах обходили вулиці міста, намагаючись встановити ступінь радіації. Слідом ішли спеціальні машини, від яких тяглися гумові шланги. З цих вмонтованих в одяг розвідників шлангів весь час текла вода, змочуючи захисний костюм. Шланги розмотувались або намотувались на барабан залежно від того, наскільки розвідники віддалялись од машин. Вода оберігала людський організм від проникнення нейтронів, які викликають небезпечну променеву хворобу.
В атомному місті не лишилося жодного куточка, якого не обслідували б розвідники. Вони наносили на карту міста все нові цифри, і поступово в них склалося повне уявлення про ступінь зараженості кожної вулиці радіацією.
Тим часом Брекдорп запросив до себе керівних учених атомного міста. В його кабінет зайшли професори І. Ф. Стефсон – технічний керівник міста, Джек Кальман – начальник першого відділення і Мерлан Метіус – начальник другого відділення. Крім них, на нараді ще був Лекс Шпрінгер.
Після того, як Брекдорп коротко поінформував про події, Стефсон сказав:
– Таким чином можна гадати, що вибух стався внаслідок неправильного розміщення ящиків з плутонієм на вантажній платформі.
– Навмисно неправильного розміщення, – пробурмотів Брекдорп.
Стефсон трохи помовчав, потім спокійно повів далі:
– Отже, це навмисно неправильне розміщення, без сумніву, допустив Зонненфельд. Чи розумів він небезпечність своїх дій? Вантажник і завідувач складу знали, чим це загрожує. Якщо припустити, що ящики так поставили навмисно, тоді слід вважати це саботажем, причому злочинці свідомо ішли на загибель. Чи встановлено причини, – звернувся професор до Шпрінгера, – які спонукали одного або всіх трьох покінчити самогубством?
– На мій погляд, містер Стефсон, – втрутився Брекдорп, – зараз немає рації відгадувати такі шаради. Облишмо це для містера Шпрінгера, який провадить розслідування. Справа і так дуже неприємна. Я вже розмовляв з президентом нашої корпорації. Містер Еверет прикро вражений. Він висловив жаль з приводу загибелі людей і наказав видати грошову допомогу сім'ям убитих і поранених. – Брекдорп замовк і обвів поглядом учасників наради. – Досі ніхто не сказав ні слова про збитки, яких завдала катастрофа. А президента компанії, певно, найбільше непокоїли саме мільйонні збитки!
