Текст книги "Атомний вогонь над океаном"
Автор книги: Курт Герварт Балль
Соавторы: Лотар Вайзе
сообщить о нарушении
Текущая страница: 10 (всего у книги 15 страниц)
– Ви прийдете потім в атомний бар?
– Прийду, хоча не знаю, скільки часу я тут пробуду, але прийду неодмінно.
Брекдорпу довелося взяти на себе контроль за роботою лабораторій. Керівника відділення II він застав не в дуже оптимістичному настрої. Поїздка Кальмана у Філадельфію не дала бажаних наслідків. Учений тільки проґавив приїзд Е верета, про що дуже шкодував. А тут ще ця суперечка з Барном, який чомусь вирішив заручитися саме з дочкою Стефсона. На питання Брекдорпа, чим він стурбований, чи не роботою над новою конструкцією Х-10, Кальман невиразно хитнув головою.
– Приватні справи, – вчений хотів ще щось додати, але стримався.
Брекдорп не розпитував його. Не вистачало, щоб директор морочив собі голову особистими турботами своїх працівників.
– Щось я хотів вам сказати, – ніби мимохідь зауважив Брекдорп. – Чи не могли б ви, професоре, забрати в Стефсона ще й променеву лабораторію – встановити там нагляд за дослідами і довести їх до пуття, поки ваш син буде на Ратакових островах?
– Робота в променевій лабораторії припиняється? – задоволено спитав Кальман, бо на ці досліди Стефсон покладав великі надії.
– Не можна сказати, що зовсім припиняється. Розпочату роботу ніколи не слід припиняти. Досліди провадитимуться й далі, тільки повільніше. Ними може знову зайнятися Браун. Він уже знає роботу, а темпи залежатимуть від стану його здоров'я.
Обличчя Кальмана посвітлішало. Якщо Барн працюватиме під його безпосереднім керівництвом, а потім ще поїде на «Ізабеллу», легше буде вирвати сина з рук Стефсонів.
Брекдорп спішно попрощався: на жовтому фоні променевих індикаторів у кімнаті Кальмана весь час з'являлися неприємні червонуваті тіні.
На вулиці Брекдорп побачив Стефсона, який ішов по другому боці. Професор нашвидку привітався і хотів пройти далі, але директор гукнув:
– Алло, містер Стефсон, хвилинку…
Стефсон повільно перейшов дорогу.
– Я оце йду від містера Кальмана. Мені здається, треба заради прискорення роботи над новою конструкцією Х-10 провести дальше перегрупування. Доведеться забрати у вас і променеву лабораторію з молодим Кальманом. Сподіваюся, Стефсон, ви розумієте, як це потрібно для справи?
Технічний керівник давно вже чекав якоїсь нової підлоти. Тому пропозиція директора його не здивувала. Але те, що Брекдорп сказав йому про це отак просто на вулиці, прикро вразило вченого. Раніше такі зміни обговорювалися офіціально в конторі. Тепер, виходить, це вже зайве.
– Робіть, як хочете, містер Брекдорп, – відповів професор, не дивлячись на нього. – Це, мабуть, ще не все. В майбутньому в Мехіко-Занді відбудуться, думаю, більші перестановки. Успіх дослідів Кальмана, в якому можна не сумніватися, зробить зайвою присутність у Мехіко-Занді багатьох учених. Адже тоді в атомному місті дослідження провадитимуться в іншому напрямі і для інших цілей. Що ж до мене, містер Брекдорп, то я думаю розірвати наш договір. – Він злегка вклонився і хотів піти.
Атомний слон затримав його. Директор чекав ображеної відповіді і радів, що може показати вченому силу своєї влади. Заява про звільнення була несподіваною для Брекдорпа. Звільняти Стефсона зараз було невигідно. Він ще був потрібен в Мехіко-Занді.
– Дорогий Стефсон, не треба так трагічно сприймати звичайні зміни. Навіщо звільнятися? Тимчасові обставини вимагають певних перестановок. Містер Еверет надає великого значення прискоренню дослідів над Х-10. Що ж нам лишається робити?
– Ви добре знаєте, містер Брекдорп, що мої дослідження ведуться в іншій площині, не зв'язаній з цими «тимчасовими обставинами».
– Ото ж бо й воно. Роблячи одне, не треба забувати про інше. Ні для кого не таємниця, що навіть англійці випередили Мехіко-Занд у дослідах по керованому сполученню ядер.
Директор знав, що експерименти Стефсона, на які вже витрачено чимало грошей, могли б ліквідувати цю перевагу англійців.
– Я вважаю корисним для справи звільнити вас від різних дрібних обов'язків. Тоді ви зможете приділити більше часу проблемі керованого сполучення ядер. Еверет надає цьому принаймні такого ж значення, як дослідам над Х-10. Невже ви добровільно складете зброю і дозволите англійцям вийти вперед у розв'язанні цієї проблеми?
Барн Кальман завершив десяту серію дослідів з нетривкими ізотопами. Наслідки не зовсім задовольняли його: поки що за допомогою напівпровідникових елементів пощастило перетворити в електричну енергію лише невеликий процент променів.
Барн подивився на променевий дозиметр, його стрілочка досягла критичної точки. Молодий науковець ще раз оглянувся довкола, чи все в порядку. Треба прийняти душ і переодягнутись. Він поспішав до Біт. Хотілося поговорити з нею про Гаррімана й О'Брайєна. Вчора після розмови в атомному барі в нього виникли деякі сумніви.
Обернувшись, Барн побачив у дверях Хріса Брауна. Той усміхався, показуючи вгору.
– Не забувай про дощувальну установку, – сказав він.
– Звідки ти, Хріс? Що тобі треба в цьому пеклі? Ти не можеш всидіти в своєму раю?
– Я тебе заступаю, Барн. Така вказівка Атомного слона.
– Ти жартуєш, Хріс, і жартуєш недобре. – Правда, колір худого обличчя Брауна став трохи кращий, але працювати вчений ще не міг. Це цілком ясно. – Ти ж іще хворий.
– Хворий! – гірко засміявся Браун. – Для кого? Для Брекдорпа? Для нього немає хворих. Є тільки живі й мертві. А Стефсона ніхто не питає. Ти ж, певно, знаєш, що з сьогоднішнього дня лабораторію передано твоєму батькові.
Це Барну було відомо. Але батько й словом не прохопився, що замість нього, Барна, знову працюватиме Хріс Браун. Вчений знизав плечима і пробурмотів:
– Паскудна справа!
– Чому? Ти поїдеш на південне узбережжя океану і там відпочинеш, а я потроху працюватиму далі. Я оце йду від Брекдорпа. Атомний слон зволив особисто прийняти мене.
Барн помітив, що Хрісу важко триматися на ногах, і підсунув йому стілець.
– Я відмовляюся їхати, – сказав Барн.
– Відмовляєшся? А договір? Це був би найкращий спосіб якнайскоріше закінчити свою кар'єру.
– А що мені кар'єра? Я плюю на неї! – відповів Барн, міряючи кімнату кроками. Потім зупинився біля приятеля і вигукнув: – Я не згоден з планами свого батька. Я не можу зрозуміти, чому він віддається справі, від якої можуть загинути сотні тисяч людей, як він може вбачати в цьому своє найвище наукове покликання!
– Він не один такий. Усі знають, що ніякої «чистої» бомби немає. Будь-яка бомба брудна, особливо, коли нею хочуть захистити примарну ідею про перевагу американців над іншими народами. Поглянь на Едварда Теллера, найвизначнішого вченого серед ядерників. Я завжди ставився до нього з великою повагою. А тепер Теллер вимагає створення так званої «чистої» бомби і навіть твердить, що її радіоактивні частки не являють ніякої небезпеки. Більше того, він вважає, ніби радіоактивність не впливає на спадковість негативно. Навпаки, сприяє облагородженню людства. – Браун засміявся. – Це теорія твого батька, Барн, – ідея «американського століття», доведена до божевілля. – Браун замовк. Він втомився і важко дихав.
– А ти знаєш, що це шахрайство? – спитав Барн пошепки. – Фоггі і Боттом монтують звичайнісіньку водневу бомбу на п'ятнадцять мегатонн. А потім скажуть, ніби на Ратакових островах випробувано надпотужну бомбу на шістдесят мегатонн. Виходячи з цієї різниці в потужностях, обчислять радіоактивність бомби і доведуть її «чистоту».
Браун, здавалося, не чув цих слів. Він поринув у думки.
– Барн, ми пішли хибним шляхом, – промовив, нарешті, вчений. – Нам треба було приєднатися до інших, до тих, хто бореться за життя.
– Ні, Хріс. Ми мусимо спробувати добитися зміни тут у нас. Берд Магон…
– Берд сидить у Нью-Йорку, – перервав Браун. – Він може протестувати, – оце й усе, що йому лишається! Добре, що ми тут самі в лабораторії. Ти кажеш, що Фоггі й Боттом монтують водневу бомбу? Ти з ними розмовляв?
– З ними, Гарріманом, Теддом О'Брайєном і Говеном.
– Отже, є два варіанти щодо проблеми чистої бомби. Або твій батько не створить її і пани підуть на прямий обман. Або твоєму батькові все-таки пощастить…
– Досліди в «барі привидів» провадить Гарріман. Досі вони всі були марні.
– Добре. Тоді лишається перший варіант, – уголос міркував Браун. Він сидів скоцюрбившись на стільці і говорив так, наче був сам у кімнаті. – Значить, влаштують вибух водневої бомби, пошлють в атмосферу ще більше смертельних променів, обдурять людство… Але людство не можна обдурити, Барн. Адже провадяться міжнародні вимірювання…
– Дурниці, Хріс. Наслідки вимірювань підготують люди Шпрінгера.
– Послухай, Барн, ти знаєш більше, ніж кажеш мені.
– Я знада тільки, що буде саме так.
– А де Фоггі і Боттом монтують цю бомбу?
– В новому корпусі 37.
– Вони там не самі, – повільно промовив Хріс Браун. – І все-таки до них треба зайти… Ходімо, Барн. На нас можуть звернути увагу. В людей Лекса Шпрінгера довгі вуха. – Він поклав руку на плече друга і сказав: – Я не люблю твого батька, але не можу спокійно спостерігати, як з нього роблять злочинця.
* * *
Вільсон сидів у кріслі Брекдорпа за директорським письмовим столом з чорного скла і нудьгуючи жував кінчик сигари. Він пильно дивився на Джека Кальмана, який багатослівно пояснював, чому він не досяг успіху в створенні конструкції Х-10.
Френк Вільсон спокійно поклав сигару на попільничку.
– Наведені причини, дорогий професоре, були б мені цілком зрозумілі, – почав він, – якби це говорив хтось інший. Доручене вам завдання було, без сумніву, нелегке. Але ви, здається, взагалі мало просунулися вперед. Із звітів професора Метіуса можна зробити висновок, що він завдяки систематичній дослідницькій роботі досяг значно більших успіхів у розв'язанні проблеми вільної від нейтронів ядерної реакції. І це…
Почувши ім'я Метіуса, Кальман одразу ж спалахнув.
– Дорогий професоре, – бажаючи трохи заспокоїти його, сказав Вільсон після короткої паузи, – я тільки констатую факти, не більше. Щоб просунути справу, вперед, учений повинен зважити на все позитивне і негативне в своїй роботі.
Кальман нічого не відповів, тільки кивнув головою.
– Отже, ми констатуємо, що заради ваших дослідів тимчасово відсунуто на другий план інші дуже важливі роботи. Ви, містер Кальман, мусили б зробити на основі своїх експериментів хоч би деякі теоретичні висновки, що дали б нам право провадити досліди далі. Ми ж не можемо так відмовитися од розв'язання цієї проблеми, сказавши: «Не виходить!»
Кальман знизав плечима і почав знову пояснювати:
– Під час вибуху водневої чи плутонієвої бомби треба перетворити деяку кількість певного матеріалу-на пару і цим загальмувати радіацію, що виникає внаслідок руху нейтронів. Цей матеріал має перетворитися в нетривкий ізотоп, який протягом кількох хвилин чи годин за допомогою невеликої серії реакцій розпаду стає зовсім нешкідливим. Вплив радіації буде обмежено незначною територією, а її інтенсивність-набагато зменшиться. Про такий вибух можна було б сміливо сказати, що після нього не лишається радіоактивних часток.
– Це все дуже добре, – відповів Вільсон. – Але у ваших міркуваннях нема нічого нового. Це ж теорія професора Стефсона, чиї матеріали передано у ваше розпорядження.
Кальман сприйняв ці слова як удар. Спочатку. Вільсон торочив йому про Метіуса, а тепер дорікає, що теорія, над якою він працює, була розроблена Стефсоном, а йому, Кальману, її передано як подарунок.
– Коли все це було відомо Стефсону, то чому ж ви доручили дальшу розробку проблеми мені? – спитав Кальман. Він підвівся і почав нервово ходити по кімнаті. – Може, Стефсон уже має в своєму письмовому столі схему конструкції чистої бомби?
– Цього ніхто не говорить, дорогий Кальман, – спокійно відповів Вільсон. – Отже, ви кажете, що провели експерименти з різними металевими парами, і вони не дали бажаного ізотопового ефекту. Ми поважаємо таблиці, розрахунки, лабораторні досліди… Теорія – хороша річ, професоре, але практика – краща. А чому б вам не сказати простіше: X-10 – триступінчата бомба – про мене, хай це буде плутоній, тритій і дейтерій – з відповідним охолодним устаткуванням. Навколо зовнішнього кожуха бомби розміщена певна маса елементу X-10. Після вибуху цей елемент перетворюється в газ об'ємом у кубічний кілометр і абсорбує, тобто вбирає виділене проміння. Тим самим ми й досягаємо чистоти, – закінчив свою думку Френк Вільсон і з тріумфом глянув на співбесідника.
Кальман вражено зупинився серед кімнати.
– Але ж я нічого не можу гарантувати, містер Вільсон. – Внутрішньо. він усе ще опирався проти зробленої йому пропозиції.
Вільсон широко розвів руками і засміявся:
– А хто вимагає гарантії, дорогий Кальман? Для підтвердження якоїсь теорії потрібні експерименти. Мені пояснювали, що відстань, між ядром атома і електронами в мільйони разів більша за саме ядро. Для перетворення матеріалу Х-10 в нетривкий ізотоп треба влучити в ядро. Отже, цілком логічно, що при проведенні великого експерименту збільшується і ймовірність успіху. Правильно я кажу?
– Реакцією, що виникає внаслідок такого експерименту, ми ще повністю не володіємо, містер Вільсон. Адже утворюється не тільки… – Кальман замовк. Чи не сказав він часом зайвого. А що коли все-таки є можливість?
Вільсон знову широким жестом відкинув усі сумніви.
– Навіщо нам думати про реакції, які можуть виникнути? Хто вам дорікатиме, коли перший експеримент дасть чистоту не на вісімдесят процентів, а, скажімо, на п'ятдесят-шістдесят, сімдесят чи скільки там вийде? Для початку це вже успіх, який свідчитиме, що ви, Кальман, як людина і вчений, хочете й можете позбавити людство жахливих наслідків радіації.
Кальман втупився поглядом у променеві індикатори, що сяяли жовтим світлом. Позбавити людство. Якби це йому вдалося хоч би після другого чи третього експерименту. І ніби міркуючи вголос, він промовив:
– При звільненні таких колосальних мас енергії теорія здебільшого тільки дуже приблизно збігається з практикою. Може виявитися, що наші методи обчислення не досить досконалі… В усякому разі, ми повинні бути готовими до несподіванок.
Вільсон простягнув ученому обидві руки й урочисто промовив:
– Дорогий професоре, кращого аргументу за проведення одного чи кількох експериментів і бути не може. Продовжуйте експерименти – дослідами підмуруємо вашу теорію чи, краще сказати, гіпотезу. Якщо досліди покажуть, що гіпотеза близька до істини, прізвище Кальман увійде в аннали історії Америки.
Кальман провів рукою по скронях. Він відчував тупий біль. Ах, якби досліди в «барі привидів» дали кращі наслідки.
– Я хочу підкреслити, містер Вільсон, – виструнчившись, промовив учений, – що такі думки про аннали історії мені чужі. Я хочу тільки скромно виконати завдання, поставлене переді мною як перед ученим.
– Звичайно, дорогий професоре, – відповів Вільсон, привітно усміхаючись, – ми всі тільки скромно виконуємо завдання нашого життя. Ми зробимо все, що в наших силах, аби допомогти вам. Але все вирішать досліди. Кожна людина мусить навчитися ходити. Часом впаде, роз'юшить собі носа, наб'є на лобі гулю. Що ж, це цілком природно. Ми теж не повинні боятися експериментів. А тепер, містер Кальман і дорогий директоре, може трохи підкріпимося? Х-10 заслуговує на те, щоб її замочити.
Вільсон встав з крісла, а слідом за ним крекчучи, підвівся і Брекдорп. Ідучи поруч, директор прошепотів Вільсону на вухо:
– Пробачте, але ви просто диявол!
– Атомне місто, – тихо відповів Вільсон, – не святий храм, де читають проповіді, а золота жила. Та що там золота жила – це поле, всіяне алмазами завбільшки з кулак.
Кальман, що йшов попереду, почув сміх Вільсона, і його охопив невиразний страх.
Протягом півгодини Вільсон показував, яка він компанійська людина: директор ПЕК розповідав про веселі пригоди, що сталися з ним під час останнього перебування в Парижі. Брекдорп усміхався і слухав Вільсона з заздрістю. А Кальман примушував себе слухати уважно. Для нього було мукою чути самовдоволений сміх Вільсона. Вибравши хвилину, професор попрощався і квапливо пішов у свою лабораторію, щоб замкнутися там і ще раз перевірити обчислення останнього експерименту. Може, десь усе-таки вкралася помилка, може, є ще один варіант…
Коли Кальман вийшов з буфетної, Вільсон, подивившись йому вслід примруженими очима, сказав:
– Цілком на нього покладатися теж не можна. В цього фанатика ідеї американського століття є сумніви. А це погана ознака.
Коли Вільсон і Брекдорп повернулися в директорську приймальню, там чекав на них Лекс Шпрінгер.
– Алло, Шпрінгер, що у вас? – спокійно запитав Вільсон.
– Дуже неприємна справа, містер Вільсон, – пошепки відповів Шпрінгер. – Нагляд за співробітниками
Мехіко-Занда…
– На те вас тут і поставлено, – нетерпляче перервав його Вільсон. – Що ж показав той нагляд?
– Є люди, які хочуть поширити серед науковців резолюцію з вимогою припинити ядерні випробування. Такі вимоги тепер популярні в Європі й Азії. Там утворено навіть різні комітети. Подібні протести подавали вже і в Штатах, наприклад, Міжнародне товариство по мирному…
– Дорогий Шпрінгер, я теж живу не на Місяці, – глузливо сказав Вільсон і обернувся до Брекдорпа.
Атомний слон кинув на Шпрінгера гнівний погляд. Треба ж було йому повідомити про це в присутності Вільсона.
– Хто ж ці люди? – гримнув Брекдорп на Шпрінгера.
– Ініціатор руху Єф Гарріман. Профспілка теж хоче поставити певні вимоги, і тому резолюцію мають начебто підписати ще й представники профспілки.
– А які вимоги хоче поставити профспілка? – поцікавився Вільсон.
– Збільшити грошову допомогу при нещасних випадках…
– Що? А хто її зменшив? – запитав Вільсон.
Брекдорп пояснив, що в атомному місті зменшено грошову допомогу при нещасних випадках, оскільки виявилося, що променеві захворювання не такі небезпечні, як їх вважали.
– Це безглуздя, Брекдорп. Економія непотрібна. Цього не можна робити. Зрозуміло, що люди бунтуватимуть. Ні, ні. Накажіть негайно виплатити всім різницю в грошовій допомозі. Зараз же, ще до того, як прийдуть представники профспілки. А хто такий Гарріман?
– Науковець. Досі нічого поганого за ним не помічалося. Так же, Шпрінгер? – Директор хотів пом'якшити ситуацію. Але в начальника охорони сьогодні був, очевидно, поганий день, а може, він хотів вислужитися перед Вільсоном.
– Гарріман працює в «барі привидів» під керівництвом професора Метіуса. Останнім часом він керує групою науковців, яка за дорученням професора Кальмана робить аналізи для Х-10.
– Хвилиночку, – перервав його Вільсон. – Отже, цей Гарріман відповідає за аналізи дослідів Кальмана? І водночас він же готує резолюцію проти ядерних випробувань? Не дивно, що експерименти містера Кальмана не мають успіху! Чудова робота, містер Шпрінгер.
Ні Брекдорп, ні Шпрінгер не зрозуміли, кого Вільсон мав на увазі своїм зауваженням «Чудова робота».
– Ви надто спізнилися з своєю інформацією, – гримнув Брекдорп на Шпрінгера.
Вільсон подивився на збентеженого начальника охорони і зауважив:
– Ви принесли інформацію цілком вчасно. Отже, треба негайно сплатити різницю в грошовій допомозі потерпілим. Якщо представники профспілки висунуть інші вимоги, розпочніть переговори і по можливості задовольніть ці вимоги. Все. Профспілку слід ізолювати від науковців. А хто там ще замішаний, Шпрінгер?
– Під час тривоги, яка відбулася кілька днів тому, Гарріман сидів разом з шофером О'Брайєном, активістом профспілки, інженерами Фоггі і Боттомом та робітником-будівельником Говеном.
– Нічого собі компанія, – зауважив Вільсон.
– Перед самим сигналом одбою до них підійшов містер Кальман-молодший. Але до змови, якщо можна так висловитися, він, здається, непричетний. Ні перед тим, ні після того його ні з ким з тієї групи не бачили. О'Брайєн тільки відвіз його після тривоги до натрієвого інкубаторного реактора, але це відповідає…
– Ви вважаєте, Брекдорп, – ще раз перервав Шпрінгера Вільсон, – що Кальман може саботувати роботу свого батька?
– Навряд, містер Вільсон.
Директор ПЕК глянув на годинника і сказав:
– Я маю вилетіти через годину, точніше через п'ятдесят хвилин. Треба негайно вирішити, яких вжити заходів. – І він знову сів за письмовий стіл Брекдорпа.
Хріс Браун прислухався до глухого гуркоту мотора. Він їхав на невеличкому катері до атола. Залитий сонцем Тихий океан безмежно простягався перед ним. Що з мотором? Він гуркоче, аж у вухах лящить. Тут Браун прокинувся. Хтось грюкав у двері. Хто б це міг бути серед ночі? Накинувши купальний халат, Браун, не вмикаючи світла, навпомацки пішов до дверей.
До кімнати, не кажучи ні слова, вдерся Єф Гарріман. Він теж жив у цьому великому, розкішно обладнаному будинку для науковців, що не мали сім'ї. Але до цієї ночі обидва приятелі не заходили один до одного на квартиру.
Повний місяць освітлював кімнату: приятелі мовчки пройшли до дверей балкона і посідали в шезлонги.
– Я прийшов попрощатися, Хріс, – спокійно сказав Гарріман.
– Ти їдеш у відпустку? – злякано спитав Браун. – Так раптово? Щось трапилось дома?
– Це довготривала відпустка, Хріс. Мене звільнено, і завтра вранці я повинен залишити Мехіко-Занд і Рівертаун.
– Яка ж причина?
– Брекдорп сказав, що моя робота вже давно не задовольняє дирекцію. І тому зі мною змушені розірвати контракт. За ті два роки, що лишилися до кінця строку, мені видали грошовий чек.
– Щось тут не те, Єф. А що каже Метіус?
– Думаю, він ще нічого не знає, йому, напевно, скажуть, що я саботував роботу. А може, що я сам звільнився. В усякому разі, Брекдорп натякнув, що мені краще прийняти його пропозицію. Інакше йому доведеться вжити інших заходів. Очевидно, хтось на мене зробив донос.
Хріс Браун нічого не відповів. Він сидів, поринувши в думки. Місячне сяйво освітлювало його бліде лице. «Обличчя наче в мерця», – подумав гість.
– їдьмо зі мною, – поривчасто промовив Гарріман. – Що тобі тут робити?
Хріс не звернув уваги на пропозицію приятеля і запитав:
– Ти останнім часом працював над дослідами Кальмана. Кому ж ти віддав матеріал?
– Звичайно, Кальману. Мене заступить, я чув, Ватфілд. Хтось, певно, доніс Брекдорпу, що ми хочемо поширити серед науковців резолюцію проти ядерних випробувань.
– Хто це міг зробити?
Гарріман відповів не одразу:
– Останнім до нас приходив…
– Ні! – Хріс Браун схопився з місця. – Барн Кальман? Це неможливо! За Варна я ручусь головою, Єф. Невже ти думаєш, що я можу рекомендувати людину, якій не зовсім довіряю?
– Тоді не знаю. Можливо, пізніше пощастить з'ясувати, чия це робота.
– Кажеш, тебе заступить Ватфілд? Це ж агент Шпрінгера.
– Ну і що? Ватфілда всі вважають сумлінним науковцем.
– Тепер йому треба буде довести це на ділі. Адже досліди Кальмана тривають?
– Звичайно. Мої аналізи дають негативні результати, і Кальман не хоче їх визнати. Отак воно, Хріс. Наші можливості мають певні межі. Якась чортівня. Раптом доводиться все кидати і братися за щось нове. Але тут нічим не зарадиш. Я вже спакував речі.
Гарріман підвівся.
– Якби хоч можна було перешкодити…
– Чому перешкодити? – запитав Браун,
– Виготовленню проклятої бомби Кальмана.
Хріс Браун провів Гаррімана до дверей і лише там сказав:
– Фоггі і Боттом безсилі щось зробити. І все-таки не думаю, що бомба вибухне. На все добре, Єф. Напиши як-небудь, де тебе шукати. – Він подав приятелеві на прощання руку.
* * *
Мало хто помітив звільнення Єфа Гаррімана і переведення інженерів Фоггі і Боттома з монтажного відділу в інший. Здавалося, що це пов'язане з реорганізацією, яка провадилася протягом останніх тижнів. Гарріман був неодружений, друзів у нього було мало. На питання, чому він звільнився, відповідали: «Були, певно, якісь особисті причини…»
Коли представники профспілки прийшли до начальника загальної канцелярії і принесли свої вимоги, їм сказали, що питання про виплату грошової допомоги вже розв'язане, а про заходи щодо безпеки праці робітників і службовців, зокрема про систематичне і вчасне проведення регенерації реакторів, можна буде домовитися. В ході переговорів ніхто, звичайно, й слова не сказав про резолюцію проти ядерних випробувань. Керівництво профспілки вважало, що це проблема політична і його не стосується.
Гаррімана звільнили, Брауна ізолювали, а Барн Кальман готувався до від'їзду на Ратакові острови. Неприємні балачки про продукцію атомного міста поки що було припинено.
Барн Кальман мав знову передати лабораторію В-24 Хрісу Брауну. Іншої можливості. не було. Він усе докладно обговорив з Біт і її батьком. Відкритий протест Стефсон вважав за таких умов недоцільним, бо всім трьом довелося б залишити атомне місто. Вони прийшли до висновку, що Варну Кальману треба на кораблі спробувати переконати батька відмовитись од експерименту.
За два дні перед від'їздом на Ратакові острови Барн подзвонив у гараж, щоб до нього прислали Тедда О'Брайєна. Якщо він правильно розуміє історію з Гарріманом, Фоггі і Боттомом, йому, певно, пришлють іншого шофера. Але не минуло й п'яти хвилин, як Барн побачив усміхнене обличчя Тедда.
– Я вже думав, що ви поїдете у південні моря і не попрощаєтесь з Теддом О'Брайєном.
– Я ж повернуся, Тедд. А втім, не сподівався, що мені пришлють саме вас.
– Ви ще мене мало знаєте, містер Кальман, – посміхаючись сказав О'Брайєн. – У гаражі мене підтримують. Куди ми сьогодні їдемо?
– У корпус 28, до професора Стефсона.
По дорозі Барн запитав шофера:
– Вам виплатили різницю в грошовій допомозі?
– До останнього цента. Виплатили всім. Але думаю, що в керівництві профспілки сидить усе-таки агент Шпрінгера. Не знаю тільки хто.
– Ви знаєте Ватфілда, того, хто заступив Гаррімана?
– Ватфілд? – Тедд свиснув. – Це ж шпрінгерівець.
– А Блум і Кассер? Цих двох науковців призначено на роботу в «бар привидів» разом з Ватфілдом.
Тедд не знав їх, але обіцяв дізнатися, що це за люди. Потім спитав:
– Шпрінгеру, певно, потрібен спеціально підготовлений матеріал з «бару привидів»?
– А я про це й не подумав, Тедд. Але Ватфілд вважається сумлінним науковцем. Він не може…
– Не може, не може! – презирливо засміявся шофер. – Можна все.
Барн Кальман промовчав. Ця думка його злякала. Молодий учений пригадав зауваження батька: «Добре, що Гарріман звільнився. Я йому ніколи не довіряв. Ватфілд працюватиме краще». Невже це має означати, що Ватфілд «поліпшить» результати аналізів, зроблених Гарріманом, дасть результати, потрібні для обгрунтування батькового експерименту?
– Над цим не варто багато думати, містер Кальман. Я не хочу сказати, що ми нічого не можемо змінити, але поки що знову переміг Шпрінгер.
Тим часом вони під'їхали до корпусу 28, і О'Брайєн зупинив машину.
– Мені чекати? – спитав він.
– Ні. В мене є ще одна просьба до вас, Тедд. Якщо це можливо, подбайте про Хріса Брауна.
– Можете на мене покластися, – відповів Тедд, потискуючи науковцю руку. – Я б його охоче взяв до себе, в спою сім'ю. Але цього не можна. Що залежатиме від мене…
Барн стояв перед великим корпусом, звідки долинав глухий гуркіт. Він натиснув білу кнопку і трохи зачекав, поки з гучномовця почувся голос Стефсона:
– Алло, хто там?
Барн назвав себе.
– Добре, що ви прийшли, – сказав професор у гучномовець. – Хвилинку. – Потім двері відчинилися, і голос Стефсона запросив Барна: —Підніміться на ліву галерею.
Глухе гуркотіння стало виразніше. Барн зачинив за собою двері, повернув ліворуч і піднявся на кілька сходинок угору. Через. другі двері він вийшов на галерею, про яку говорив Стефсон. Тут гуркіт трансформаторів просто оглушував. Барн глянув поверх бар'єра галереї у великий з кахляними стінами зал. Вікон у приміщенні не було. Воно освітлювалося вмонтованими в стіни плоскими світильниками-плафонами. Більше половини приміщення займали велетенські трансформатори. Підлога залу була, певно, набагато нижча від рівня вулиці, бо на галерею вели лише п'ять сходинок, а від підлоги до галереї було метрів десять.
Барн пройшов далі, гуркотіння агрегатів поступово вщухало, проте повітря все ще було сповнене глухим стугоном. Тепер Барн відчув і якийсь своєрідний запах: пахло озоном і ізоляційним лаком, як буває, коли перегрівається електромотор.
Молодий науковець оглянувся довкола, шукаючи двері. В стіні він побачив нішу, а поруч – ледве помітну кнопку. Барн натиснув кнопку, двері розсунулися. В приміщенні, яке відкрилося перед очима Барна, стояв Стефсон.
– Заходьте, Барн! – привітно запросив гостя професор і подав обидві руки. – Це дуже добре, що ви перед від'їздом зайшли до мене. – Стефсон провів Барна в тісну кімнату. В ній стояли два письмових столи і два крісла, а понад стіною тяглися книжкові полиці. Барн помітив двері, які вели, певно, в сусіднє приміщення.
– Хочу Вам дещо показати, Барн, – промовив Стефсон.
Обидва науковці сіли.
– Ще кілька днів тому, – почав Стефсон, – тут кипіла робота. Ваш батько сушив голову над проблемою керованого сполучення ядер, над проблемою, в розробці якої нас обігнали не тільки росіяни, а й англійці. Тепер ми віддаємо перевагу роботі над конструкцією так званої «чистої» бомби. – В голосі професора почулася гіркота. – А втім, облишмо цю тему, в ній мало приємного. Є теми набагато цікавіші. Потреба людства в енергії кожних тридцять років зростає вдесятеро. Запаси нафти вичерпаються дуже скоро, а запаси вугілля не тільки зменшуються, його ще й добувати важко. Замінити ці джерела енергії енергією води, сонячного проміння чи вітру й припливів неможливо. Запаси урану і торію – сировини для атомних електростанцій сучасності і найближчого майбутнього – років через сто п'ятдесят теж будуть вичерпані. Слід зважати ще й на те, що при нинішніх формах добування атомної енергії маса атомних відходів уже через кілька десятків років дорівнюватиме щодо випромінювання радіоактивності десяти мільйонам тонн радію на рік.
Стефсон підвівся з крісла, підійшов до дверей, відчинив їх і, пропускаючи вперед Барна, розповідав далі:
– Отже, треба шукати інших, багатших джерел енергії. Людство вже тримає в руках ідеальне джерело енергії. За допомогою вибухів можна досить легко звільнити гігантські маси ядерної енергії. При цьому атомні ядра легких елементів з'єднуються між собою, утворюючи важкі ядра. Воднева бомба, як відомо, запалюється за допомогою звичайної атомної бомби. Температура легких атомних ядер навколо водневої бомби сягає кількох сотень мільйонів градусів. Висока температура і високий тиск переборюють силу відштовхування, так званий потенціальний вал, і легкі атомні ядра сплавляються у важкі.
Але ми повинні добитися керованого процесу злиття ядер іншим шляхом. По-перше, різним видам палива не можна водночас надати температуру реакції, бо енергія звільнятиметься з блискавичною швидкістю, як у водневої бомби. По-друге, не можна користатися для запалення атомною бомбою, бо її велетенська сила вибуху зруйнує всі камери горіння і всю апаратуру. Як же нам розв'язати проблему?
