Текст книги "Атомний вогонь над океаном"
Автор книги: Курт Герварт Балль
Соавторы: Лотар Вайзе
сообщить о нарушении
Текущая страница: 12 (всего у книги 15 страниц)
Браун пильно подивився на Шпрінгера. Він не одразу вловив стрибок його думок. Потім осміхнувся і відповів:
– Я не писав ніякого листа професорові Джеймсу Стефсону.
– Отже, ви повернулися з санаторію приблизно о десятій, добре. А чому додому ви прийшли десь о другій ранку? Де ви були весь цей час?
– Я був у парку біля річки, просто сидів там.
Це була правда. Після поїздки з Теддом він сидів довго біля річки: думав про Біт, Барна. Він був у розпачі від того, що не міг знешкодити бомби.
– Перед спробою саботажу чи після неї, містер Браун?
– Ні перед, ні після, містер Шпрінгер. Ваші агенти це, певно, знають досить точно.
– Мої агенти знають це дуже точно, а ви ще точніше. Але, може, ми спочатку поговоримо про інше питання, містер Брекдорп?
Атомний слон зробив жест, що мав означати згоду. Шпрінгер погортав свою записну книжку і спитав:
– Вам відомо, що коли співробітник атомного міста хоче зайнятися журналістикою, він повинен мати спеціальний дозвіл?
– Так.
– Чому ж ви написали до газети статтю, не показавши її спершу дирекції?
– Я досі ще не займався журналістикою, містер Шпрінгер. – Хріс Браун напружено стежив за ходом допиту. Він говорив повільно, бо не міг швидше, а Шпрінгер засипав його питаннями.
– Ви знаєте, хто має третій ключ від корпусу 37?
– Я не знаю нічого ні про другий, ні про третій ключ.
– Як ви познайомилися з Бердом Магоном?
До цього питання Браун був найменше підготовлений, йому запаморочилося в голові.
– Я… – тільки й зміг вимовити і безсило упав на спинку крісла.
Шпрінгер глянув на Брекдорпа. Той заплющив очі.
– Наймаючись сюди, ви приховали, що були членом «Клубу нових людей», яким керував Берд Магон, – різкий голос Шпрінгера нещадно шарпав нерви Брауна. – Ви ж знаєте, що той, хто замовчує свою належність до неамериканського клубу або до іншої подібної інституції, підлягає негайному звільненню. Вам відомо, яку посаду займає містер Магон зараз?
Хріс Браун уже подолав приступ слабості і знову сів прямо.
– У вас ще є питання, містер Шпрінгер?
Він зрозумів, що Шпрінгер і Брекдорп грають ва-банк. Вони не знають, що він був у корпусі 37, а щодо всього іншого обізнані добре – шпигунська служба атомного міста працювала ретельно.
– Я не розповів про своє знайомство з Бердом Магоном, це правда. – Браун знав, що коли підтвердить це, Шпрінгер заспокоїться. – А щодо негайного звільнення? Нехай звільняють!
– Дуже добре, що ви це визнаєте. Містер Магон противник нашої праці, ворог. Ми, правда, не думали, що в Мехіко-Занді є люди, які, одержуючи високу платню, безсовісно шпигують на користь ворога. Ми змушені передати вашу справу прокуратурі, містер Браун.
Хріс Браун підвівся.
– Це буде дуже цікавий процес, містер Шпрінгер, – сказав він. – А зараз я, мабуть, уже можу йти? – Він повернувся і попрямував до дверей.
– Браун, – прогримів за ним голос Брекдорпа. – Тут я вирішую, а не ви. Верніться. Прошу, містер Шпрінгер.
– Яку суму ви пообіцяли шоферові Зонненфельду за те, що він розставив ящики з плутонієм відповідно до ваших вказівок? Це вам потрібно було, щоб підтвердити свої висновки?
Браун дивився на Шпрінгера і нічого не розумів. Він відчув, як його груди пронизав гострий колючий біль. Серце наче зупинилося.
– Ви приписуєте мені… Ви називаєте мене вбивцею трьох чоловік? – Викрикнувши ці слова, Браун знову впав у крісло. Такої підлоти він ще не бачив навіть тут, на підприємстві Першої електричної корпорації. – Я рискував життям заради атомного міста, – пошепки вимовив він. – Я, смертельно хвора людина, щоразу знову повертався до лабораторії, не звертаючи уваги на свій стан, а тепер… – він безпорадно махнув рукою; мовляв, нічого даремно витрачати слова.
Брекдорп зручніше вмостився в кріслі і промовив:
– Містер Браун, ви, мабуть, розумієте, що в нас досить матеріалів для того, щоб передати справу в прокуратуру. Але ми цього не зробимо. І не тому, що ви маєте якісь заслуги, хоч вони у вас, без сумніву, колись були. Ми вирішили не передавати вашої справи в прокуратуру тому, що лікарі санаторію свідчать, гм… що ви не зовсім здорова людина. Але працювати далі в атомному місті ви не можете. Ми хочемо дати вам можливість, містер Браун, поправити своє здоров'я і тому звільняємо з роботи. Гроші вам буде сплачено за договором. – Брекдорп закопилив товсту нижню губу. – А тепер ви повинні усно підтвердити протокол нашої розмови, яку записав диктофон.
Браун підвівся, підійшов ближче до стола Брекдорпа і промовив:
– Я, Хріс Браун, підтверджую розмову, яка щойно відбулася з містером Брекдорпом, без тих обвинувачень…
– Стійте, – перервав його Брекдорп. – Цього досить.
– Але ж ви не думаєте, – спробував Браун захищатися, – що містер Шпрінгер сказав правду?
– Можете вибирати між звільненням, яке ми вам великодушно пропонуємо, і арештом. У нас вистачить матеріалів, щоб посадити вас до кінця життя у Сінг-Сінг. В такому випадку ви потягнете за собою ще й інших осіб. – Атомний слон говорив зовсім байдуже, його обличчя не відбивало ніяких почуттів. – Вибирайте, – повторив він, витираючи піт з лоба.
Браун трохи подумав і відповів:
– Дякую, нехай буде так. Тепер я можу йти?
– Ви залишите місто і не скажете нікому з наших співробітників жодного слова. Влаштовуйте свої справи так, щоб ви могли вилетіти вечірнім літаком. Куди вам виписати квиток?
– До Нью-Йорка.
Через півгодини після цієї розмови в кабінет Брекдорпа викликали Стефсона. Директор атомного міста без усякого вступу сказав йому:
– Я повинен повідомити вас, містер Стефсон, що ми були змушені звільнити Хріса Брауна.
Стефсон спершу не повірив цьому.
– Браун смертельно хвора людина, – сказав професор Стефсон. – Він віддав атомному місту своє життя. Не можна ж…
Брекдорп підняв руку, і Стефсон замовк.
– У Брауна є заслуги, яких ніхто в нього не відбирає. Але ці заслуги не дають права шпигувати в атомному місті. Ми принаймні дотримуємося такої думки. Вони не дають також права друкувати статті, які завдають нам шкоди. Браун визнав, що мав зв'язки з людьми, обвинуваченими в антиамериканській діяльності. Уже цього досить, щоб передати його справу в прокуратуру. Крім того, є підозра, що Браун не тільки організував вибух у старому корпусі 37, а й спробував вчинити шпигунський акт в новому корпусі 37.
– Це неможливо, – спалахнув Стефсон. – Така людина, як Браун. Пробачте, але це просто смішно.
– Ми маємо свідчення Брауна, – Брекдорп вказав рукою на диктофон. – Брауна звільнено на таких умовах, як і інших. Гроші йому сплачено згідно з договором. Я вас потурбував, містер Стефсон, тільки для того, щоб поінформувати і, скажемо відверто, попередити. Як я уже вам говорив, ми маємо намір одразу ж після успішного завершення дослідів професора Кальмана відновити колишні умови праці. Певні, гм, виробничі суперечності завдали нашій роботі шкоди. Нам не хотілося б, щоб це тривало й далі. Ви, Стефсон, найстаріший і найрозумніший наш працівник і бачите далі за інших. Ми хочемо запропонувати вам, гм, підтримати експеримент Кальмана, дати на нього свою згоду. Від цього значення успіху зросте. До того ж Кальман працює над одним з варіантів дослідів, які провадили ви. Ваше прізвище однаково назвуть.
Це була пастка. Професора хотіли зробити співучасником злочину Кальмана. Брекдорп поставив перед ним умову: або він погодиться на співробітництво, або його, якщо експеримент не дасть бажаних наслідків, вважатимуть співучасником обману.
– Дорогий, містер Брекдорп, – посміхаючись, відповів професор. – Ви, певно, знаєте, що я давно припинив, ці досліди. Варіант, що його обрав Кальман, я підтримати не можу. Наскільки мені відомо, весь план експерименту в цілому і в усіх його деталях уже остаточно розроблено і затверджено. Якби я зараз включився в роботу, це могло б внести тільки безладдя. Крім того, я не бачив аналізів Ватфілда, що розвіяли сумніви Кальмана і підтвердили правильність шляху, який він обрав.
Брекдорп примружив очі і пильно глянув на Стефсона.
– Чи не хочете ви цим сказати, ніби хтось умовив професора Кальмана зробити таке, що суперечить його науковим поглядам і знанням? – запитав Брекдорп і підвівся з свого місця.
– Так, саме це я й хочу сказати – Стефсон понишпорив у боковій кишені піджака. – Можна мені подати вам, містер Брекдорп, заяву про звільнення? За нинішніх умов я не бачу можливості далі працювати в Мехіко-Занді.
Брекдорп тяжко зітхнув. Цей Вільсон втягнув його в паскудну історію.
– Мені дуже шкода, – сказав директор, криво посміхаючись, – але вашої відставки я прийняти не можу, містер Стефсон. Президент ПЕК, містер Джеймс Еверет теж вважає, що ми зараз не можемо вас звільнити.
– Дозвольте мені тоді коротко аргументувати свою заяву про відставку. Я вже вказував, містер Брекдорп, що експеримент колеги Кальмана – безперспективний. Він не матиме успіху. Професорові не вдалося сполучити нейтрони з металевою парою. Як контрольна, так і воднева бомби під час вибуху розвинуть дуже високу радіоактивність. Зараженість атмосфери, а, отже, і небезпека для людства після цих випробувань зросте. Відповідно до найновіших досліджень велику небезпеку становить не тільки ізотоп стронцію 90. Ще більшої шкоди завдає вуглець 14. Це довів доктор Ліббі. Його досліди перевірив і підтвердив професор Полінг. Ви розумієте, що після цих висновків я не можу підтримувати таке… лицемірство. Ви знаєте також, що я взагалі противник будь-якої бомби. Людство і насамперед учені мають інші завдання, які полягають не в тому, щоб убивати все живе тим чи іншим найновішим способом.
Брекдорп повільно сів у крісло.
– Гаразд, – сказав він, – якщо ви цього не хочете, ми можемо надати вам відпустку до завершення експериментів.
– За умовами нашого договору це означає домашній арешт. Дякую. Але майте на увазі, якщо дійде до чогось серйозного, я не мовчатиму і розповім про все, що мені відомо. А тепер, думаю, мені можна йти? Ви, містер Брекдорп, певно, хочете підготувати себе фізично й духовно до того, щоб прийняти велику дозу радіоактивних променів, – глузливо промовив професор і вийшов.
* * *
В той самий час, коли Брекдорп і Кальман, пролетівши на важкому літаку всю територію Сполучених Штатів і далі над просторами Тихого океану, наближалися до Ратакових островів, Хріс Браун прибув у Нью-Йорк. Він уже багато років не бачив цього міста. Після далекого, тихого і небагатолюдного Рівертауна, велике, сповнене шуму і руху місто здалося йому справжнісіньким пеклом. Останні дні Браун майже не спав і зовсім знесилів. Він напружено працював над проблемою: що можна зробити, аби перешкодити експерименту Кальмана. Біль від того, що Барн і Біт кохають одне одного, вгамувався, відступив перед почуттям ненависті до Брекдорпа і Шпрінгера. Щоб зробити бізнес з так званою «чистою» бомбою, ці безсовісні люди не спиняться ні перед чим, підуть на будь-який злочин. Та вони помиляються…
Відпочивши кілька годин у готелі, Хріс Браун подзвонив по телефону Берду Магону.
Берд спершу не повірив, що Хріс у Нью-Йорку, потім попросив його негайно приїхати. Хріс найняв таксі і за півгодини був на місці. Вигляд давнього друга вразив Магона… «І це жива людина», – подумав він. Берд Магон повів Хріса в сусідню кімнату і сказав:
– Лягай відпочинь. Що ти питимеш? Тобі треба підкріпитися, поїсти…
Але Хріс відмовився.
– Гаразд, тоді розповідай, що сталося, – сказав Берд, підсівши ближче до гостя. – Як ти приїхав до Нью-Йорка? Я вже думав, що ти готуєш оте випробування, про яке писав. Джон Стіпс одразу ж зробив з твого листа статтю і вмістив її в газеті «Нью-Йорк уікенд», але, звичайно, без успіху. Дискусію з цього питання задушили на самому початку. Я подзвонив у редакції інших газет і спитав, чи вони читали ту статтю. Мені відповіли, що вони нашої газети взагалі не читають. Та дарма, все-таки ще є сили, готові виступити проти цього безумства. Норман Окленд запросив на свою дачу в Канаду групу вчених. Джеймс Стефсон теж там. Невідомо тільки, що з цього вийде.
– Але ж Окленд мільйонер, а багатії мають з цього діла чималі прибутки, – зауважив Хріс Браун.
– Сьогодні Окленд один з противників проклятих експериментів, один з тих людей, які зрозуміли, що ядерні бомби загрожують і їхньому життю. Тому вони шукають якогось виходу. Окленд, звичайно, дивиться на все не так, як ми. Це й зрозуміло. Іншого від нього ніхто й не вимагає. Але те, що він виступає проти ядерної зброї, ставить мільйонера в опозицію до Еверета і його прибічників. – Магон підвівся і почав ходити по кімнаті. – Треба розгорнути у Штатах такий рух, як у Європі, Хріс. Правда, у нас уже теж частіше спалахують протести. Опір зростає. Було б добре, якби в цей рух влилися, профспілки. Але це мало ймовірно, бо їх цікавлять тільки заробітна плата і деякі соціальні пільги. Щодо політики профспілки немовлята в пелюшках, можна сказати, в доларових пелюшках…
Хріс Браун стомлено підняв руку і заговорив:
– Отже, треба діяти без профспілок, Берд. Ми не можемо допустити, щоб бомба вибухнула, мусимо перешкодити цьому випробуванню. Ми повинні розповісти всьому світові про те, що відбувається на Ратакових островах. Преса… Браун сів на диван і розказав Берду про все, що сталося в Мехіко-Занді.
Магон підійшов до телефону, набрав номер і промовив:
– Джон? Це Берд. Приїжджай негайно до мене. Облиш усі справи.
За півгодини Хріс Браун ще раз розповів усе спочатку. Джон Стіпс одразу ж запропонував опублікувати в якійсь газеті розмову між Брекдорпом і Вільсоном.
– Це нічого не дасть, Джон, – відраджував його Берд. – Хіба: що викличе процес проти Стефсонів, Хріса і нас. Ми тільки створимо сенсацію, потрібну тим панам, щоб відвернути увагу громадськості од випробування. Ти ж чув, які в них методи.
– Я лечу на Ратакові острови, – рішуче сказав Джон.
– Ви потрапите в зону радіоактивних променів, Стіпс, – застеріг його Хріс Браун. Він трохи помовчав, потім пильно подивився на журналіста і раптом заявив: – А втім, летімо. Я теж з вами!
– Це неможливо, Хріс. Ти поїдеш у санаторій. Тобі треба насамперед вилікуватися. Та й навіщо летіти на ті острови? – звернувся Берд до Стіпса.
– Я зроблю там фотознімки і розповім правду всьому світові.
– Ми повинні летіти, Стіпс, щоб знешкодити бомбу на «Урагані». Я це зроблю, – Браун аж палав від збудження.
В кімнаті залягла мертва тиша. Берду Магону й Джону Стіпсу від слів Хріса стало моторошно. Це ж самогубство! Магон так і сказав товаришеві.
– Ну й що з того? – кинув Браун. – Барн Кальман сповістив мене про місцеперебування кораблів. «Ураган» стоїть за вісімдесят кілометрів від найближчого острова, а «Ізабелла» з усім штабом на відстані трьохсот кілометрів. Якби нашому літаку пощастило сісти поблизу «Урагана», або якби ми могли підпливти до корабля човном, звичайно своєчасно, то я знешкодив би запал бомби.
– Але ти при цьому загинеш. Ні, Хріс, це не годиться.
– Годиться, Берд. Я можу загинути, але не обов'язково. А якщо бомба вибухне, від радіації загине хтозна-скільки людей. Можна опублікувати розмову між Брекдорпом і Вільсоном, але це не дасть бажаних наслідків: бомба однаково вибухне, і люди, що опиняться в зоні випробування, неминуче загинуть. Скажіть, ви почуваєте себе настільки сильними, щоб протягом двох діб оголосити протест перед лицем світової громадськості, щоб примусити ПЕК відмовитися од випробування бомби?
– Навряд чи ми зможемо це зробити, принаймні сьогодні або завтра, – погодився Магон.
– Отже, летімо, – сказав Стіпс. – Я сам поведу літак. Окленд дасть мені свою машину.
– Окленд у Канаді.
– Я йому подзвоню. Скільки часу ми ще маємо, Браун?
Хріс глянув на календар.
– Першого квітня ПЕК починає тиждень, присвячений сторіччю свого існування, – відповів він. – Випробування намічено провести напередодні цієї дати.
– Виходить, у нас є три дні. Цього вистачить. – Джон Стіпс рішуче підвівся і подзвонив у редакцію газети «Нью-Йорк уікенд»: – Дайте на першій сторінці жирним шрифтом повідомлення: «Наприкінці березня Джон Стіпс вирушає в політ навколо земної кулі». Додати ще щось? Робіть з повідомленням, що хочете. Я негайно вилітаю. Так, так, усе підготовлено. Звичайно, коштів не шкодували. Це мій третій політ, правильно. Чи я лечу сам? Ні, цього разу, з пасажиром. Дякую, – Стіпс поклав трубку і звернувся до Берда Магона: – Подбай, щоб Хріса Брауна харчували якнайкраще. Що, Хріс, заллємо панам сала за шкуру, га?
Згодом, коли Берд Магон вийшов провести Брауна, Стіпс сказав:
– Звичайно, ідея знешкодження бомби цілковите безглуздя. Прилетівши на Ратакові острови, ми будемо раді, якщо нам пощастить вискочити звідти живими й цілими. ПЕК, мабуть, перешкодить нам провести цю операцію.
Але ми все-таки візьмемо з собою потрібні інструменти, щоб добути неспростовані докази. А на «Ураган» Хріс не піде, це неможливо.
* * *
Заходи, вжиті Джеком Кальманом по підготовці експериментів на Ратакових островах, були тільки невеликою часткою того, що останнім часом таємно робилося в Мехіко-Занді. На борту «Ізабелли» і навколо «Урагана» було зібрано таку техніку, яка перевершувала можливості Першої електричної корпорації. Тут, очевидно, об'єднали досвід у випробуванні ядерної зброї, набутий за останні роки державною комісією з атомної енергії і військовим відомством. Було вирішено, що в момент вибуху над місцем стоянки «Урагана» на різних, точно визначених висотах кружлятимуть чотири керованих на відстані літаки. На літаках, які вже стояли на стартовій палубі «Ізабелли», працюватимуть телевізійні апарати. Складна система приймання об'єднає знімки, зроблені з усіх літаків, і спроектує їх на великий екран, установлений в спеціальному приміщенні на «Ізабеллі». Тут стежитимуть за експериментом Вільсон, Брекдорп, Кальман і інші вчені, а також представники уряду. Звідси керуватимуть і літаком, який має скинути пробну бомбу.
Варну Кальману було тепер цілком ясно, що хоча про людське око всю відповідальність за експеримент із «чистою» бомбою несе ПЕК, за її спиною стоять військові власті. Якщо буде невдача, громадськості скажуть, що уряд не міг заборонити ПЕК провадити експерименти для перевірки правильності своїх дослідів, хоч урядові органи, звичайно, стежили за випробуванням…
Брекдорп пішов у свою каюту. Політ і посадка на авіаносці, цьому плавучому острові, клопіт останніх днів страшенно розхвилювали директора, що було шкідливо для його ожирілого серця. Крізь дзижчання вентилятора, який трохи розганяв спеку в каюті, Брекдорп почув стукіт у двері.
– Можна, заходьте, – простогнав Атомний слон.
Але Вільсон тільки прочинив двері і сказав:
– Ходімо, директоре! Зараз же, швиденько!
Брекдорп злякався. Чи не сталося часом якогось нещастя? Він почав обмацувати кишені, шукаючи дозиметр. Але Вільсон глузливо промовив:
– Бомба ще не вибухнула. Якби вона вибухнула, ви почули б. Ходімо!
Вільсон повів товстуна вздовж коридора, підійшов до якихось дверей і запросив директора в каюту. Тут він приклав пальця до губів і кивнув головою на стіну.
З-за стіни чулися голоси. Брекдорп прислухався і впізнав голос Кальмана.
– Та облиш ти, нарешті, свої докори, юначе. Відмовитися од перевірки своїх теоретичних висновків на практиці? Це ж смішно! Показники, які я добув, правильні! Я в цьому певен! Ти мені не довіряєш, Барн, не довіряєш ні як батькові, ні як ученому. Ти мені весь час торочиш про Жоліо Кюрі, Гана, Полінга і ще бозна про кого. Але це все в минулому, хлопче. Я не хочу слухати від тебе напівкомуністичних нашіптувань Стефсонів. – Кальман мало не надривався од крику, через тонку стіну каюти було чути навіть його поривчасте дихання.
– Ти несправедливий до Стефсона і до Біт, батьку. Вони нічого не мають проти тебе. Проти ядерних випробувань застерігають не тільки Стефсони, а й учені всього світу. Ти ж сам знаєш, що Полінг зібрав десять тисяч підписів, ти добре знаєш….
– Звичайно, – перервав Кальман сина, – звичайно, інакше я не робив би цього експерименту. Почекай наслідків, а тоді вже читатимеш мені проповіді про високу мораль, якщо в цьому буде потреба.
– Завтра буде пізно, батьку. Невже ти й справді хочеш взяти на себе відповідальність за те, що з кожним днем все більше хворітиме людей на променеву хворобу, викликану радіоактивними ізотопами? Подумай і про майбутні покоління. Ти ж знаєш, що сталося з Ліліан Бредлі. Ти хочеш, щоб після нас земля була заселена такими потворами, недолюдками? Проти променевої хвороби є лише один захист – це заборона атомної зброї і ядерних випробувань!
Кальман нічого не відповів синові.
– Молодий ще може вплинути на старого, – прошепотів Вільсон.
Потім знову заговорив Джек Кальман, але так тихо, що крізь стіну важко було розібрати слова:
– Я не візьму на себе вини… Ні, я…
– А ти можеш дати гарантію, – добивався свого Барн, – що твоя реакція по сполученню нейтронів не збільшить існуючу загрозу опромінення людства? Дай мені таку гарантію, батьку. Поклянися, якщо ти можеш!
За стіною було чути, як професор бігає по каюті, наче звір у клітці.
– Цей молодий Кальман, – сказав Вільсон, сердито покусуючи собі нігті і поблискуючи чорними очима, – полетить звідси під три чорти!
– Ти вимагаєш неможливого, – відповів Кальман синові. – Ти ж і сам це знаєш. Хто з учених може дати таку гарантію щодо своїх експериментів? Мабуть, ніхто. Закони природи надто складні і ще далеко не всі вивчені.
– Отже, ти все ж поділяєш мої сумніви? При звільненні таких величезних мас енергії може виникнути безмежна кількість непередбачених факторів. – Барн понизив голос, і Вільсону довелося прикласти вухо до самої стіни. – Як ти думаєш, тату, жителі островів потерплять від радіації?
– Я нічого не думаю, нічогісінько. Я тільки вважаю, що експеримент проходитиме так, як ми розрахували.
– А ти здійсниш свій експеримент, якщо я добровільно попрошуся на острів для проведення біологічних досліджень?
– Барн! – Кальман аж застогнав.
Син щось дуже тихо сказав батькові, чого Брекдорп і Вільсон не почули. Потім Барн вигукнув:
– Тубільці на островах вам потрібні для експерименту, як іншим ученим мавпи і щури. Та доля, на яку ви прирекли тубільців, буде і моєю.
Вільсон раптом відсахнувся од стіни, бо в сусідній каюті грюкнули двері.
– Дуже цікаво іноді прикласти вухо до стіни. Як ви гадаєте, Брекдорп? Чому ви мовчите, директоре? – Вільсон, здавалося, був у дуже веселому настрої. – Якщо молодий Кальман так хоче, то нехай поїде на острів. Будь ласка, я не заперечую. Нам зовсім не потрібно, щоб він тут бешкетував.
– А що як буде невдача? – після короткої мовчанки спитав директор атомного міста.
Вільсон запалив сигарету і відповів:
– Ви іноді ставите дитячі запитання, Брекдорп. Яка невдача? У нас невдачі не може бути й не буде. Чиста бомба Кальмана, може, й не чиста, але моя бомба, Брекдорп, справді чиста! Ходімо на палубу.
Брекдорп глянув на Вільсона і помітив в його очах глузливі іскорки.
Коли вони проходили по коридору, директор ПЕК розповів веселий анекдот. Але Брекдорпу було зовсім не смішно. Відчувши його настрій, Вільсон теж замовк і тільки кинув на товстуна зневажливий погляд.
Обидва директори піднялися на палубу. В цей час до «Ізабелли» саме підходили п'ять катерів. Вільсон дивився на них зовсім спокійно, а Брекдорп занепокоєно. Він квапливо підійшов до поручнів. Катери привели на буксирі більше десятка парусних човнів тубільців. Самих тубільців пересадили на катери і тримали під охороною військових моряків.
– Хто це? – спитав Брекдорп.
– Жителі острова, – відповів Вільсон, повільно пускаючи кільця диму, і кинув недокурок у море. – Ці люди пливли на своїх човнах до «Урагана». Мабуть, хотіли зблизька подивитися на чарівний вогонь. Біс його знає, звідки вони дізналися про експеримент. А може, тубільці просто хотіли таким чином висловити протест. Я наказав виловити їх. Операція пройшла, певно, не без труднощів. Морякам, очевидно, довелося втовкмачувати їм нашу мову фізичними методами. До закінчення випробування вони залишаться на борту «Ізабелли».
Тубільців силоміць витягли на борт. Вони опиралися й кричали. Матроси гнали їх вгору по трапу, підштовхуючи прикладами автоматів. Потім їх замкнули у великій каюті.
Брекдорп схопився за груди. Зойки тубільців роздирали тишу залитого сонячним сяйвом моря.
– Такі хвилювання мало корисні моєму серцю, – простогнав Атомний слон.
– Пусте! Візьміть тебе в руки, директоре. Дивіться на всю пригоду, як на цікавий кінофільм. Серце від цього не зупиниться. А втім, ми відхилилися од розмови про молодого Кальмана. На мою думку, буде зовсім непогано, коли він поїде на острів. Нехай побавиться там з коричневими жінками. Одразу ж після вибуху його привезуть сюди і візьмуть під спеціальний медичний нагляд. Дуже він не постраждає. Ми навіть матимемо живого свідка того, що масова смертність на острові сталася не з нашої вини.
– Але вчені на борту все бачитимуть… – зауважив Брекдорп, та Вільсон не дав йому висловити свої сумніви до кінця.
– Це люди наші. А громадськість цікавиться радіацією значно менше, ніж безробіттям. Автомеханіка, який працює на заводі Форда, передусім цікавить, чому зменшується його заробітна плата, чому він більше не може зводити кінці з кінцями. А щодо смертності, то хіба для нього не все одно, від чого вмирає людина: від радіації, старості чи безробіття – вмирати однаково треба.
Брекдорп замислено кивнув головою. Вільсону легко кепкувати. Він може не боятися ні радіації, ні безробіття. Його чекає тільки смерть від старості. А настане вона не скоро. Керівники ПЕК живуть довго, взяти хоч би Еверета… Атомний слон витер піт з лоба. Він зовсім не впевнений, що після вибуху могутня хвиля води не докотиться до «Ізабелли». Дію п'ятнадцяти мільйонів тонн тринітротолуолу, силу, яку має воднева бомба на «Урагані», не слід применшувати. А що як учені допустили помилку в розрахунках? Прокляття! Адже помилки трапляються частенько. Брекдорп відчув, що його починає морозити…
* * *
Політ журналіста Джона Стіпса «навколо світу» почався без будь-якої сенсації. Конвертоплан «Альбатрос», якого Норман Окленд негайно передав журналістові, поєднував у собі якості літака і вертольота. Джон Стіпс минулого року вже кілька разів літав на цій машині і добре знав її властивості. В день вильоту на аеродром прийшли кілька колег Стіпса. Журналіст багатослівно пояснив їм мету свого польоту, але так, щоб вони зрозуміли її Якнайменше.
– Я більше покладаюся, – сказав він, – на випадок і тому не розробив чіткого маршруту. Спершу я, мабуть, полечу на Гавайські острови, потім на Філіппіни. Та що вам розповідати, ви ж самі добре знаєте найважливіші пункти перельоту.
Журналісти задовольнилися таким поясненням, але вони знали, що справжню мету своєї подорожі Стіпс поки що приховує.
Літак був у повітрі. Він пролетів Ратакові острови, щоб підійти до них з заходу. Стіпс і Браун хотіли прилетіти в район випробування непомітно.
– До початку випробування залишилося вісім годин, – кинув Браун.
– Думаю, ми прибудемо своєчасно, – відповів Стіпс. – Найпізніше через годину сядемо на острові, що лежить найближче до місця випробування.
– А далі що? Мені хотілося б якось повідомити про наш приліт Варна Кальмана.
– Навряд чи вдасться, – посміхнувшись, сказав Стіпс. – Та це й небезпечно. Розмова з Барном по радіо одразу викликала б у панів, що засіли на «Ізабеллі», підозру. Вони ж оточили весь район. Нам треба бути дуже обережними.
Незабаром літак знизився і на висоті менше ста метрів підлетів до острова, розташованого за вісімдесят кілометрів од стоянки «Урагана». «Ізабелла» об'якорилася на триста кілометрів далі, щоб бути в цілковитій безпеці. Тут, на острові, незважаючи на всі застережні заходи, можна було чекати осідання радіоактивного пилу. Браун і Стіпс підготували на всякий випадок захисні костюми. Браун налагодив також прилади, які мали провести потрібні вимірювання.
В цей час до острова наближався на катері Барн Кальман. Правда, старий професор заперечував проти цієї подорожі, але нічого не міг вдіяти. Вільсон, який чув розмову між батьком і сином, цинічно запитав:
– Чому, містер Кальман? Хіба ваш син не вміє керувати катером?
– При чому тут катер? Син потрібен мені як асистент.
– Яке зараз асистування, дорогий професоре? Невже він має допомогти вам натиснути кнопку? На мою думку, інтерес вашого сина до біологічних досліджень дуже цінний для вченого. Думаю, Барну не слід перешкоджати. Чи, може, ви боїтеся, що з вашим сином щось скоїться на острові? Жінки, які залишилися там, навряд чи становлять небезпеку, а чоловіки сидять у нас під охороною. А щодо радіації, яка може виникнути внаслідок експерименту, то, думаю, бомба все-таки чиста. Ви ж самі нас запевняли.
– Я? – Кальман важко перевів подих. – Я не давав ніяких обіцянок, навпаки…
– Так, містер Кальман, великий експеримент має підтвердити висновки, зроблені на основі лабораторних дослідів. Еге ж, ви це казали? Отже, нема ніяких підстав утримувати вашого сина від поїздки на острів. Або радіації зовсім не буде, – саме такий висновок можна зробити на підставі останніх аналізів, – тоді ваш син повернеться чистеньким, мов ангел, або деякі радіоактивні частки все-таки попадуть в атмосферу, тоді його одразу ж після вибуху привезуть сюди і подадуть медичну допомогу. Отже, так чи так риску нема ніякого.
Коли Барн сходив з «Ізабелли», Джек Кальман з розпачу не міг і слова вимовити. Батько дивився, як син сходинка за сходинкою спускався по трапу.
– Барн! – нарешті не витримав професор.
Молодий Кальман обернувся і глянув угору:
– Ми, мабуть, більше не побачимося, батьку. Ти хотів мені щось сказати?
Професор простягнув до нього руки, але Барн похитав головою:
– Така була твоя воля. Я тебе попереджав і застерігав. Ти сам знаєш, що вся ця операція – злочин. У мене на катері є невеличка рація. Ти завжди можеш повідомити мене, що випробування припинено.
Барн скочив у катер і завів мотор. Розрізаючи носом пінисті хвилі, катер рушив до острова.
Барну треба було їхати туди годин п'ять. Він сидів біля керма і похмуро дивився на острів, який поступово підіймався над водним простором. Невже він їде на вірну смерть? Вільсон усе ще командує батьком, а той чіпляється за дані аналізів, які підписав Ватфілд, за фальшивки, виготовлені з наказу Брекдорпа.
Коли батько прочитає листа, якого Барн написав шість годин тому і залишив для нього у стюарда, він не наважиться натиснути червону кнопку на щиті.
Катер підійшов до плаского берега. Барн знав цей острів: кілька днів тому він монтував тут вимірну станцію. Молодий науковець стрибнув на землю і прив'язав катер. На нього вже чекали жінки, що вийшли з своїх хиж. Підійшли й діти, вони дивилися на гостя з довірливою цікавістю. Коли він приїжджав першого разу, то почастував їх цукерками. Барн знав, що на авіаносці тримають під вартою чоловіків саме з цього острова. Тубільці, певно, здогадалися, що тут має відбутися, розуміли, які небезпечні атомні випробування, що вже десятки разів відбувалися в цьому районі Тихого океану. Вони виїхали на своїх човнах у море, гадаючи, що цим зможуть перешкодити пожежі та появі білих пластівців, від яких хворіють люди. «Треба попередити тубільців, – подумав Барн, – щоб вони не виходили з своїх хиж, коли спалахне «сонце білих людей». Так для них буде краще». В цей час до Барна підійшов старий дід. Він показав на море і промовив:
