Текст книги "Атомний вогонь над океаном"

Автор книги: Курт Герварт Балль

Соавторы: Лотар Вайзе
сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 15 страниц)

В довгому коридорі почулися кроки. Хтось прийшов. Браун повільно обернувся і побачив Тедда О'Брайєна. З того дня, коли стався вибух у корпусі 37, шофер лежав у клініці. Тедд і Адамс відвезли тоді Брауна в санаторій, але й самі теж зазнали опромінення. Тепер О'Брайєн уже одужав. Через два дні його і Адамса мали виписати.

– Ну, Тедд, – сказав Браун, подаючи йому руку, – ви раді, що післязавтра зможете знову сісти на свій електрокар?

– Звичайно… – пробурмотів шофер. – Я б ще більше радів, якби міг забрати з собою і вас. Тут, у цій норі, занадто добре для звичайного смертного – відчуваєш легкий присмак раю. Для нашого брата краще сидіти на електрокарі: тоді хоч забуваєш, який чудовий світ!

– Колись буде інакше, Тедд.

– Для нас? – скривився О'Брайєн. – Якби ми кожного дня не вибивалися з сил, щоб прожити, то вже давно здохли б. Оцей санаторій – просто кусень торту.

Якось же мусить ПЕК показати, що вона піклується про робітників. Таких людей, як ви, містер Браун, дуже мало. Шоферів народжується більше, ніж учених.

– Я теж не народився вченим, Тедд.

– Проте у вашого батька були гроші, щоб дати вам освіту.

– Адже ваш син теж учиться.

– Це правда, але за ваші гроші, містер Браун. Усе вирішують гроші, гаманець, байдуже чиї – власні чи чужі. Ми з дружиною добре знаємо, чим завдячуємо вам…

– Облишмо, – сказав Браун. – Мені приємно, що я можу вам допомогти.

Браун трохи підвівся: він помітив, що з-за повороту вийшов Барн Кальман. Хріс простягнув йому назустріч руки і гукнув:

– Алло, Барн! Так рано, а ти вже на ногах.

– Давня звичка, Хріс. Доброго ранку! – Кальман привітався і підсунув до себе шезлонг.

Тедд О'Брайєн хотів піти, але Хріс затримав його і відрекомендував:

– Це Тедд О'Брайєн, Барн, чи не найкращий шофер в Мехіко-Занді.

Барн привітався з Теддом. Потім випростався на шезлонгу і промовив:

– Тут непогано, можна витримати.

– Коли людина здорова.

– У тебе сьогодні значно кращий вигляд, ніж тоді в лабораторії, Хріс. Я не перебільшую.

– Лікарі кажуть те саме, – відповів Браун, обмацуючи своє тіло. – Та я і сам почуваю себе бадьоріше.

Тедд О'Брайєн розсміявся, йому хотілося сказати Брауну щось приємне, але він зауважив, як завжди, грубувато:

– Тридцять чотири роки – не такий вік, щоб покидати цей світ, містер Браун. Правда, в ньому не скрізь добре, але вам ще є чим займатися. Правда ж?

– Я теж так думаю, – кивнув Хріс головою. – Може, мені й пощастить здійснити задум. Як справи в лабораторії, Барн? Посуваються потроху?

– Я вже втягнувся в роботу, і Стефсон мною задоволений. – Він роздумував, чи слід розповідати другові про реорганізацію в атомному місті, йому хотілося поговорити з Хрісом і про Біт. Ці дві теми найбільше цікавили Барна, і він тільки чекав, коли піде шофер, щоб почати розмову.

На якусь секунду Хріс міцно стулив губи: його тіло пронизав колючий біль. Хворий витягнув худі руки, і з-під рукавів показалася помережана синіми жилами жовтувата шкіра, напнута прямо на кості без будь-якого шару м'яса.

– Ми давні друзі з Барном Кальманом, Тедд, – сказав Браун. – Разом училися, ходили в один клуб. Ми тоді не були такими тихими хлопцями, як тепер, – розсміявся він. – У нас була весела компанія. Приємно згадати. Ми не замислюючись пірнали в глибини життя.

– А тут ви все завертаєте не туди, – спокійно промовив Тедд О'Брайєн. – Пробачте, містер Браун, але це справді так. Взяти хоча б пригоду в лабораторії, потім випадок з трубою реактора, на яку ви тоді вилізли. Хіба це було потрібно?

– Ти вже мені натякав на якусь пригоду, Хріс. Розкажи, що тут скоїлося. – Барн поклав руку на кулак свого друга і тільки силою примусив себе не відсмикнути її: яка ж у Брауна холодна й кістлява рука!

– Знаєш, Барн, – відповів Хріс, – я мріяв про славу вченого. Хотів довести, що можу зробити щось корисне для людства. Я знаю, сьогодні це звучить патетично, але людству таки загрожує радіоактивне проміння, і треба знайти вихід! Мені двічі не пощастило. Спочатку розбилася ампула з радіоактивним соляним розчином. Рідина була під високим тиском і тому розбризкалася по всій кімнаті. Як вона проникла крізь захисний одяг у моє тіло, для мене і досі лишається загадкою. В усякому разі, моє тіло вкрилося пухирями, і я почав гнити. Лікарі вже відмовилися мене лікувати. Але медики помилились, я виявився сильнішим, ніж вони гадали.

– І саме тому, містер Браун, ви полізли на реактор, – сказав Тедд, багатозначно хитаючи головою.

– Не тому, Тедд, але хтось же мусив це зробити.

– Я вас тоді привіз сюди із швидкістю пожежної машини.

– Справа в тому, що наш старий реактор десь пробило, – сказав Браун. – Уранові стрижні були погано збагачені ураном 235 і складалися переважно з урану 238, а головне – їх давно не піддавали регенерації. Для цього ніколи не вистачає часу. Така історія може і сьогодні трапитися з швидкісним натрієвим інкубаторним реактором… Тоді внутрішня частина старого реактора розжарилася до червоного кольору. Пізніше виявилося, що канали, по яких проходить пальне, прорвало і уран по розколинах потік униз. Кожної секунди уранова маса могла досягти критичного рівня, і тоді весь реактор злетів би під три чорти. В реакторі, певно, утворилося занадто багато плутонію. Отже, лишався тільки один вихід – налити через трубу води, подолати перегрів і по можливості загальмувати реакцію.

Браун останнім часом не говорив так багато і довго. Він замовк, віддихався і повільно погладив рукою своє рідке волосся.

– Для цього хтось мусив полізти на трубу висотою сімдесят метрів, – знову почав Браун. – Більшість працівників атомного міста сиділи в сховищах, а серед науковців, які скупчилися біля реактора, був тільки один неодружений.

– І він вирішив рискнути життям, – пробурмотів. Тедд.

– Я думав, що вже маю імунітет проти променів, і наказав підняти мене на змонтованому пристрої для ремонтних робіт. Я взяв з собою шланг, але не зміг одразу направити воду в трубу: надто великий був тиск. То були жахливі хвилини – я сидів буквально на краю пекла. Нарешті, мені таки пощастило спрямувати струмінь води всередину реактора. Вгору піднялася густа пара, змішана з малесенькими білими пластівцями – своєрідний оксид металу з високою радіоактивністю. Стрілка приладу для вимірювання радіоактивності перескочила за останню риску. Мені здалося, що я навіть крізь кисневу маску відчув землисто-металевий присмак. Через півгодини реактор був залитий водою, а мене повезли в санаторій.

– Еге, – невдоволено промовив Тедд»! – І тут ви лежали за вікном із свинцевого скла. Звідусіль приходили люди й дивилися на вас, мов на чудовисько. Вони хотіли побачити, як ви вмираєте, містер Браун, але ви їм цієї приємності не зробили. – Шофер обережно поклав свою важку руку на руку Брауна. – І тепер теж не зробите цього. А ви знаєте, – тицьнув шофер пальцем в груди Барна, – що мене найбільше обрадувало? Це те, що товстун, Атомний слон, змушений був виплатити містеру Брауну призначену премію: в душі він сподівався на інше. Премії вони виписують швидко. Вам, містер Браун, виплатили премію чималеньку, варто було рискувати.

– І тому він так тяжко хворіє, – сказав Барн. – Краще вже відмовитися од тієї премії.

– І дати реактору злетіти в повітря? – спитав Браун і похитав головою.

– Тепер ви можете спокійно жити на ті долари, містер Браун, коли закінчите курс лікування.

– А куди мені дітися? Я, правда, досить енергійний хлопець. Але того, хто потрапив у Мехіко-Занд, більше не відпускають. Коли я знову буду у формі, я тебе заміню, Барн. Тобі Стефсон знайде краще місце.

Тедд О'Брайєн нахилився до Барна Кальмана і сказав:

– Післязавтра я знову вийду на роботу. Якщо вам потрібен шофер, вимагайте, щоб до вас послали мене. Друг містера Брауна і мені друг, з вашого дозволу, містер Кальман. – Він підвівся і сказав – Пробачте, прийшла моя дружина.

Важкою ходою, погойдуючись, як моряк, Тедд пішов парком назустріч дружині.

– Що ти зробив для цього О'Брайєна, Хріс? Він, здається, ладен піти за тебе у вогонь і воду.

– Нічого особливого, – відмахнувся Браун. – У Тедда є хлопець. Вчиться в Сан-Франціско. От я й підтримую його трохи. А що мені робити з моїми доларами?

Хріс Браун глянув на подружжя О'Брайєнів і кивнув їм головою.

– На Тедда ти можеш покластися, Барн, навіть більше ніж на самого себе. Іноді мені здається, що ми надто довго віддаємо свої сили ПЕК. Розумієш?

– А мені здається, Хріс, що в тебе останнім часом з'являються погані думки.

Браун не звернув уваги на це зауваження і наче між іншим сказав:

– Коли людина лежить в санаторії і не має чого робити, її думки літають далеко-далеко, аж страшно стає. Знаєш, друже, тут є кілька чоловік, які дуже чисто грають на флейті, а ми маємо їм підігрувати. Мелодія називається спільність ідей дослідників, розумієш? Але ноти вони пишуть самі, більше ніхто.

Барн спробував осміхнутися, та це йому не вдалося.

– Послухай, Хріс. Я, правда, лише початківець, принаймні тут, але вже дещо бачив і чув. Мабуть, не всі підігрують тій мелодії. Взяти хоча б Стефсона і Метіуса…

– Стефсон, мабуть, ні, – перервав і його Браун. – Можна навіть сказати напевно, що він не підігрує. Але Метіус підігрує, коли йому подобається музика. Це мрійник. Настане час, коли він раптом прокинеться і побачить, що стоїть на краю безодні. А Кальман… – Хріс схаменувся, – Це ж твій батько…

– Брекдорп віддав йому лабораторії від номера 5 до номера 82. – Барн сказав це зовсім спокійно.

– Що ти кажеш? Твоєму батькові? Це ж означає, що Стефсон… І твій батько прийняв?

– Він цим дуже пишається, – відповів Барн.

– Звичайно, – розсміявся Браун. – А як же інакше?

– Я ще не зовсім у курсі справ, – спробував Барн відмежуватися од батька. – Я не можу всього одразу збагнути.

Браун ніби не чув цих слів і повільно промовив:

– Це означає, що професор Кальман виявив готовність…

У цей час із-за рогу будинку вийшов чоловік, віком ненабагато старший за Барна. Щоки в нього глибоко запали. Він зупинився, глянув на Брауна, явно хотів щось сказати, проте не вимовив ні слова – безпорадно опустив голову і пішов.

– Хто це? – спитав Барн Кальман. Браун не відповів.

Чоловік зупинився трохи далі, сперся на стовп, потім випростався, оглянувся, наче когось шукав і, мов п'яний, почвалав униз сходами.

– Це Роджер Бредлі, – сказав Браун;

– Ага, його дружина чекає дитини, – пригадав Барн. – Про це мені сказала кілька днів тому Біт, Біт Стефсон.

Біт! Браун прислухався до звуків цього слова і повторив його в думці: «Біт». Як це сталося, що Барн називає дівчину на ім'я? Хріс Браун заплющив очі і провів по них худорлявою рукою.

– Так, Ліліан Бредлі… Це сталося сьогодні вночі. Мені вранці розповіла медсестра. Ліліан збожеволіла! Бредлі тут живуть уже рік. Ліліан чарівна жінка.

В Рівертауні ще ніхто не народжував дитини. Отже, ти можеш зрозуміти її хвилювання.

– Міс Стефсон позавчора була в Бредлі вдома.

– Позавчора. Можливо, тоді Ліліан ще ділилася з нею своєю мрією про товстощокого хлопчика або дівчинку, схожу на Ліліан чи на Біт. Але то були тільки мрії. Цієї ночі народилася не дитина, а потвора. Без вух, очна порожнина заросла. Ніс з двох запалих дірок, а в правій половині обличчя навскіс діра – рот. Шкіра зелена. Замість ноженят у цієї істоти покалічені руки. Вона була жива. Не знаю, як це сталося, але Ліліан побачила потвору, свою дитину. Сестра сказала, що жінка била себе по голові, репетувала. Тепер вона верзе щось недоладне, мов божевільна. А Роджера Бредлі ти ж сам бачив!

– І ти думаєш, що це під впливом проміння?

– Ліліан Бредлі до останніх місяців працювала в лабораторії. Коли додержуватися правил, небезпека тут, мабуть, не більша, ніж на іншому підприємстві. Але під час вибуху в корпусі 37 Ліліан була на вулиці й опинилася в зоні дії променів. Лікарі кажуть, що існує так зване явище мутації – раптова зміна спадкових якостей організму. Такі зміни можливі при найменшій дозі гамма-променів.

Барн не знав, що сказати. Ось вона загроза біологічного виродження, яку змальовував Джеймс Стефсон. А хто в цьому винен?

Після недовгої паузи Хріс Браун спитав:

– Ти казав, що твій батько прийняв усі лабораторії?

– Принаймні більшість. Він працює над новою конструкцією за безпосереднім дорученням Брекдорпа.

– Нова конструкція! Це бомба! Мехіко-Занд має виробляти бомби, звичайно, нового типу, без радіації. Але твій батько не створить її. Не сердься на мене, Барн, я його знаю. Метіус, можливо, був би здатний створити її. От тільки коли… Мабуть, цей мрійник прокинувся б раніше і зрозумів би, що він робить! А твій батько? Він, звичайно, докладе всіх зусиль, щоб виконати завдання. «Чиста» бомба! Наче можна взагалі назвати чистим інструмент, який виготовляють для вбивства.

– Бомба лишається бомбою, це правда, – змушений був погодитися Барн. – Те, що мій батько її не створить, теж правда. Він рискує своїм ім'ям ученого. Але колись він це й сам зрозуміє.

– Може, зрозуміє, а може й ні. Тобі треба поговорити з батьком, Барн. Він, правда, захоплений ідеєю американського століття, та це не дає йому права займатися виготовленням бомби.

Хріс Браун випростався на шезлонгу, його широко розкриті очі дивилися в блакитне небо.

– Слід було б повідомити Берда Магона, – подумав уголос Барн. – Але це означало б зрадити батька.

– При чому тут Берд Магон? – швидко запитав Браун.

– Через ці огидні історії забуваєш розповісти все як слід, – відповів Барн і ніяково всміхнувся. – Ти тоді просто зник кудись. Ніхто про тебе нічого не чув.

– Я два роки служив у морському відомстві. Вів дослідницьку роботу. Потім перейшов сюди. А ти все дружиш з Бердом?

– Дружу. Він секретар Міжнародного товариства по мирному дослідженню. Джеймс Стефсон, спеціаліст з променевої медицини, голова цього товариства. Біт його онучка.

«Знову Біт», – подумав Браун. Йому така фамільярність, близькість між Барном і дівчиною завдавала болю.

– А ти член товариства?

– Ти такий же цікавий, як детектор брехні, – жартівливо відповів молодий Кальман.

– В Мехіко-Занді вчені не мають права належати до будь-якої міжнародної організації. Інакше договір анулюється, і ніхто в Штатах таку людину не візьме на роботу.

– Знаю, читав договір. Але ж послухай, Хріс. Хіба це означає, що тут треба без вагання робити все, що накажуть?

Браун уважно глянув на приятеля, але не промовив ні слова.

– Про це ми поговоримо іншим разом, Барн, – промовив Хріс. – Зараз ідеться про те, як тобі відрадити батька від роботи над бомбою. Я, правда, не вірю, що тобі це вдасться. Пани директори, мабуть, добре обробили Джека Кальмана. Він хоче стати рятівником людства і не дозволить собі ніяких сумнівів.

– Хріс, мій батько все обміркує.

– Я ж його знаю.

Гість підвівся. Хворий подав йому руку і промовив:

– Послухай, Барн, в ім'я нашої давньої дружби кажу тобі, тримайся Стефсонів, обох Стефсонів… – Він замовк. Все його тіло знову пронизав біль. Потім Браун тихо, але твердо додав – Треба щось робити, запобігти цьому випробуванню. Нам не потрібні бомби…

* * *

За дорученням професора Стефсона молодий Кальман відвіз до корпусу 17 матеріали дослідів. Тедд О'Брайєн, що сидів за кермом, звернув увагу науковця на невисоку довгу будівлю.

– Корпус 11. Тут дресирують смерть. Це «бар привидів доктора Снобіна». Якщо там бабахне, то на місці, де стоїть Мехіко-Занд, лишиться, мабуть, тільки велика яма.

– Ви намалювали таке страхіття. Нічого боятися, Тедд, – розсміявся Барн. – Адже в них там є запобіжні автомати.

– Це правда, але біля автоматів сидять люди. А всі працівники корпусу 11 трохи хворі на голову. В них надто збуджені нерви.

– Я ще не був у «барі привидів». – Барн замислився, його вабило подивитися на цю експериментальну лабораторію. До того ж там працював Єф Гарріман, з яким йому радив познайомитися Браун.

– Краще тримайтеся подалі од цього пекла. Та вам навряд чи й пощастить потрапити туди. Люди Шпрінгера уважно пильнують цей корпус. А хто попаде до рук «горили», не радий буде життю.

– А це ж хто такий, той «горила»?

– Можливо, я не повинен вам говорити, містер Кальман. – Шофер трохи помовчав – Так звуть у нас професора Метіуса. Ви ще узнаєте його. Краще не потрапляти йому на очі.

Коли Барн виходив з корпусу 17, Тедд О'Брайєн розмовляв з якимсь будівельником. Побачивши молодого вченого, робітник одразу ж пішов.

– Хто це? Чого він утік? Я ж не кусаюсь!

– Звідки він знає, містер Кальман. Френка Говена вже так часто кусали, що він воліє не наражатися на небезпеку. Бідний хлопець. Він працював у Чікаго десятником на будівництві і якось не втримав язика загубами, сказав слівце на користь профспілок, його звільнили з роботи. Правда, формально Говена прогнали не за політичні погляди, йому пред'явили боргову розписку. Говен каже, що він нікому не давав розписки, що там навіть не його підпис. Я вірю Френку, він порядний хлопчина. Тепер Говен відробляє той борг тут, працює щодня в дві зміни. Це в нас не дозволяється, але бос з головної охорони наче й не бачить. Говен працює вдень як будівельник, а вночі сидить чотири години у контрольній будці.

– Сподіватимемося, що він витримає, – сказав Барн. – Їдьмо в корпус 11, Тедд.

Шофер повільно повернув голову і сказав:

– Я бачу, містер Кальман, що ви теж з тих людей, які скрізь сунуть свого носа. Про мене робіть як знаєте. Подивіться на цю лабораторію, а потім поговоріть з своїм батьком і містером Стефсоном.

– З батьком? Адже начальник над «баром привидів» професор Метіус.

– Звичайно. Я чув, що Метіус уже хотів здихатися цього пекельного храму. Він нібито хоче досягти свого з. допомогою реактора; Але голова вченої ради проти цього. Чому? Невідомо. А голова ради ваш батько.

Барн нічого не відповів. На кожному кроці він бачив і чув, що його батька в Мехіко-Занді не люблять. Тедд О'Брайєн зупинив машину і знову промовив:

– Містер Кальман, якщо дозволите, я щось вам скажу.

– Будь ласка, Тедд. Я буду тільки радий, коли ви допоможете мені краще ознайомитися з атомним містом.

– Радіти нема чого, – засміявся шофер. – Тут треба бути насторожі, коли доводиться з кимось говорити. Кожному в душу не заглянеш. Тому люди Рівертауна тримають язик за зубами. – Водій ввімкнув мотор, і машина знову рушила під тихий спів електромоторів. – Ми зробимо невеликий об'їзд, добре?

– Мені ви можете довіряти, Тедд.

– Так багато хто каже, але ніхто не дружить з містером Брауном. Ви його друг, тому ми вам довіряємо.

– Ми? – перепитав Барн.

О'Брайєн не звернув уваги на запитання Кальмана. Кивнувши головою на корпус 11, він сказав:

– Люди, які там працюють, повинні бути дуже пильними. Мені це якось пояснювали. В лабораторії стоять наповнені ураном чи плутонієм дві півкулі, які повільно зближаються на спеціальних санчатах.

Барн Кальман посміхнувся в думці. Процес роботи він знав ще з інституту, але йому було цікаво послухати О'Брайєна.

– Звичайно, це робиться дуже повільно. Санчата стоять на пристрої з черв'ячними шестернями і за кожним рухом посуваються на півміліметра. Іноді трохи швидше, іноді повільніше, залежно від того, про що хочуть дізнатися. Ну, ви це, мабуть, знаєте краще за мене, – обірвав себе водій.

– Розповідайте, Тедд, мені цікаво послухати.

– Дехто з учених і уявлення про це не має. Ну ось, коли півкулі достатньо наблизяться одна до одної, тоді бабахне. Тобто саме цього науковці не повинні допустити, за цим вони стежать. Тільки-но півкулі дійдуть до критичної межі, автомати знову роз'єднують їх. Як це відбувається, не знаю, але раніше, коли автоматика ще не була такою досконалою, як тепер, доктор Снобін не витримав. Він завжди був трохи божевільний. В усякому разі, йому здалося, що він бачить привиди. Доктор Снобін кинувся до автоматів, щоб зупинити їх. На щастя, це помітив інший науковець і схопив його за руки. Відтоді заходи безпеки набагато поліпшили. А Снобін і досі сидить у лікарні для божевільних і верзе всяку всячину. От воно як було.

– А в останні роки привиди бачили ще два колеги, – додав Барн.

– Отже, ви про це знаєте. Навіщо ж я розповідав? – невдоволено кинув О'Брайєн. – Може, це неправда, га?

– Правда, чистісінька правда, О'Брайєн. Незважаючи на всі заходи безпеки, ми сидимо на пороховій бочці.

– Люди бояться цього місця, і кожен намагається об'їхати «бар привидів» як можна далі: кому охота злетіти в повітря? Якщо там нічого не зміниться, то… – О'Брайєн сам не знав, що буде тоді. – Найкраще було б посадити в «бар» на дві-три доби Атомного слона. – Шофер навіть розсміявся, уявивши, який страх напав би на Брекдорпа.

Барн зайшов у низький корпус. На душі в нього було неспокійно, хоч молодий учений намагався підбадьорити себе думкою, що досі тут нічого не траплялося. Автомати працювали бездоганно. За звичкою атомника Барн зупинився на кілька секунд перед повітряною завісою. Шум вентиляторів приглушував усі інші звуки. Барн зайшов у зал. На стінах висіли червоні написи: «Увага, небезпечно для життя!» Не дуже люб'язна зустріч. Потім Кальман побачив індикатори – вони сяяли жовтим світлом з червонуватими цятками. Отже, не так страшно, як здається.

Барн оглянувся довкола. Вдалині він побачив невисоку стіну – захисний бар'єр проти променів. Біля стіни за великим розподільчим щитом сиділи три чоловіки. Зігнуті спини і безформні захисні костюми робили їх схожими на хижих звірів, що приготувалися стрибнути на жертву. Їхня увага була прикута до процесів, що відбувалися за захисною стіною. Ці процеси науковці могли спостерігати до дрібниць крізь спеціальну систему приладів.

Учені провадили тут тисячі й десятки тисяч серій дослідів і спостерігали, як проходить ланцюгова реакція при розщепленні урану 235 і плутонію. Тут-таки реєстрували продукти розщеплення, вимірювали інтенсивність різних променів. Останнім часом особлива увага була звернена на нейтрони. Це ті фатальні складові частини ядра, які під час кожного вибуху атома звільняються у величезній кількості. У вигляді променів вони проникають в атомні ядра інших елементів і перетворюють цілком невинні матеріали в шкідливі або ж у корисні ізотопи.

Два оточені змінними рефлекторами корпуси у формі півкуль стояли на металевих полозках і зближалися за допомогою черв'ячних шестерень. Відповідно до серії досліджень це зближення відбувалося швидше чи повільніше, але щоразу з крайньою концентрацією. Секунди, коли відбувалося зближення, повторювалися кілька десятків разів на день, псуючи нерви науковцям. Як тільки півкулі з ураном 235 або плутонієм достатньо зближувалися, починалася сильна раптова радіація. Наближені одна до одної площини віддавали велику масу тепла, спалахувало яскраве біле світло, і в ту ж мить автомат вимикав черв'ячну передачу – інакше відбулася б ядерна реакція велетенських масштабів. Розжарення поверхонь півкуль, спалах світла, вимкнення черв'ячної передачі і відрив однієї півкулі від другої – все разом тривало якусь частку секунди.

Барн зупинився. Він знав, що непрошений гість може спричинитися тут до небезпечних явищ. Постоявши одну-дві хвилини, Кальман вирішив підійти ближче до людей, які сиділи біля щита. Пригадавши розповідь Хріса Брауна, Барн подумав, що ліворуч сидить, мабуть, Гарріман. Але молодий Кальман не встиг зробити й двох кроків, як почув чийсь наказ:

– Прошу залишитися на місці.

Це прошепотів чоловік, який вийшов з ніші в стіні, проте цей шепіт прозвучав дуже ясно. Коли Барн обернувся і спитав: «У чому справа?» – його слова відбилися в залі голосною луною.

– Стійте на місці! – прошепотів незнайомий і схопив Барна за плече.

Порухом плеча Барн хотів скинути з себе чужу руку. Щось з гуркотом упало на підлогу. Три чоловіки, які сиділи біля розподільчого щита, злякано обернулися. Вони звикли тут до цілковитої тиші, яка порушувалася тільки легким шумом від роботи черв'ячної передачі.

В цю мить у залі спалахнуло сліпуче, біле сяйво. Індикатори засвітилися темно-червоним світлом. Одночасно почулося, як автомати вимкнули прилад.

– Прокляття! Що за безглуздя! – вигукнув чоловік біля щита.

– Експеримент зірвано, – сказав інший голос. – Прилад вимкнено.

Три науковці підійшли до Барна, якого все ще тримав за плече вартовий шпрінгерівець.

– Хто ви такий?

– Я Барн Кальман, – відповів гість і звільнився з чужої руки.

– Син професора? Он як, – глузливо сказав один з науковців. – Вам слід було б знати, що ви робите, містер Кальман. Мені дуже шкода, але інструкції в нас цілком чіткі. Дік, – звернувся науковець до чоловіка, який затримав Барна. – Відведіть містера Кальмана до професора Метіуса.

– Слухаю, містер Гарріман.

Якусь мить Барн і Гарріман дивилися один одному в очі. Потім Гарріман сказав:

– Ви зіпсували цілу серію експериментів. Нам доведеться розпочати її знову. Вашого батька це не обрадує, містер Кальман. Адже ми провадимо для нього дуже цікаві експерименти.

Барну здалося, що в голосі Гаррімана звучить насмішка. Той, кого назвали Діком, звелів Барну йти за ним.

– Пробачте, містер Гарріман, я… – трохи безпорадно промовив Барн і більше не знайшов слів. Він зробив нерозумно, зайшовши сюди. Зрештою, він міг поговорити з Гарріманом і після роботи. А в Метіуса його, певно, чекає малоприємна бесіда, йдучи слідом за вартовим, Барн покусував нижню губу. Що він скаже Метіусу?

Мерлан Метіус, звичайно, не зрадів цьому візиту. По-перше, його відірвали од роботи, а по-друге, він дуже не любив шпрінгерівців – вони його дратували. За гроші, що витрачаються в атомному місті на «таємних» агентів, можна було б збудувати, наприклад, реактор і кілька потрібних агрегатів і, таким чином, ліквідувати небезпечний «бар привидів». Але Брекдорп про це й слухати не хоче, а Кальман його підтримує.

Коли Дік і Барн увійшли, Метіус невдоволено підвіз голову.

Знову «жертва», мабуть, з «бару привидів».

– Кого це ви привели до мене, Дік? – спитав професор.

Широкоплечий страж став біля дверей і доповів:

– Містер Кальман порушив інструкцію, без дозволу зайшов у робоче приміщення корпусу 11, деякий час стояв біля входу і дивився на роботу.

Метіус повільно повернувся до несподіваного гостя. «В ньому і справді є щось від горили», – мимоволі подумав Барн.

– Містер Кальман? – спитав Метіус скоріше здивовано, ніж сердито.

– Барн Кальман. – Молодий учений легко вклонився і подав перепустку. Потім показав її Діку, і той швидко записав номер.

Метіус вказав Барну на крісло і кинув Діку:

– Це мій колега. Можете йти.

– Слухаю! – Дік виструнчився і вийшов з кімнати.

– Ви, мабуть, прийшли сюди щось рознюхати, юначе? Вас цікавить, як посуваються роботи? – Голос професора тепер звучав глузливо – За дорученням свого пана батька, так же? Містер Кальман шукає, мабуть, приводу, щоб проковтнути і «бар привидів доктора Снобіна?» – Професор презирливо розсміявся. – Міг вийти веселий фейєрверк, і саме тоді, коли робляться обчислення для експерименту вашого батька.

Від презирливих нот у голосі Метіуса Барн знітився. Невже в батька нема жодного друга в усьому атомному місті? В душі молодого Кальмана з'явилося щось подібне до родинного самолюбства, йому хотілося спростувати докори професора. В батька нема потреби посилати його «рознюхувати», та він і сам ніколи не пішов би на це. Але Барн цього не сказав, бо розумів, що Метіус має всі підстави для такого висновку. Він знизав плечима і промовив:

– Містер Метіус, мені лишається тільки попросити пробачення. Я тут недавно, і мені закортіло побачити «бар привидів доктора Снобіна», про який кожному новакові розповідають всілякі страхіття. Я був у службовій справі в корпусі 17 і, їдучи назад, зайшов у корпус 11.

– Дуже дивне пояснення, містер Кальман, – сказав, відкашлявшись, Метіус. – Здається, проте, що воно правдиве, бо у вас було досить часу вигадати кращу версію. – Професор зареготав.

Барн подумав, що на цьому візит скінчився, і хотів уже підвестись. «З Метіусом краще не зв'язуватися, – подумав він, – хоч би заради батька».

Але старий вчений жестом руки затримав Барна.

– О, це не так просто, юначе. Я маю право випустити вас з мого відділення лише після того, як повідомлю про ваші відвідини начальника. Ви працюєте у свого батька?

– Ні, у професора Стефсона.

– Он як… – Метіус почухав підборіддя. Він кивнув головою і простягнув руку до розмовного апарата. – Ну що ж, тим краще для вас. Отже, побудьте, будь ласка, ще трохи зі мною, містер Кальман-молодший. Подивимось, де можна знайти колегу Стефсона.

Професор натиснув на клавішу, але не дістав ніякої відповіді. Він саме хотів натиснути на іншу, як задеренчав зумер. Це був сигнал, що відчинилися двері.

Ввійшов Джек Кальман.

Він був явно схвильований, але оволодів собою і чемно привітався з керівником другого відділення. Барн помітив, як обличчя Метіуса миттю втратило привітність.

Не пояснюючи мети свого приходу, Кальман жестом, руки попросив дозволу і одразу ж звернувся до Барна:

– Добрі жарти ти собі дозволяєш! Про що ти думаєш? Мені тільки-но сказали, що ти прогулюєшся по корпусах, наче в нью-йоркському універмазі. І хто сказав? Директор Брекдорп! Мій син під контролем Лекса Шпрінгера!

– А хіба вас Шпрінгер не контролює, Кальман? – іронічно пробурмотів Метіус. – Я вже вам колись доводив, скільки це коштує. За ці гроші можна було б кожних два роки будувати реактор.

Кальман не звернув уваги на докір Метіуса і далі вичитував синові:

– Ти нехтуєш запроваджені в Мехіко-Занді правила, так наче стоїш вище за інших. Існують певні закони, яких в інтересах загальної безпеки треба суворо додержуватися! Мені директор зробив зауваження. На жаль, містер Метіус прийняв тебе, здається, досить привітно.

Правда, Брекдорп ще нічого не говорив Кальману, але нехай Метіус чує і робить відповідні висновки.

– Мені дуже шкода, що я завдав тобі неприємностей, – сказав Барн. Він звернувся до Метіуса, подав йому руку і промовив – Пробачте, що я вас відірвав од роботи, містер Метіус. Якби я знав раніше…

– Нічого, нічого, друже, – розсміявся Метіус, – це трапляється з кожним. Настає час, коли молода людина вибивається в пір'я і тоді, звичайно, виходить з-під батьківської опіки. Так було і з нами, – всміхнувся професор до Кальмана-старшого.

– Не раджу вам, Метіус, брати на себе обов'язки ментора і захищати молодих, які діють необдумано, – зауважив Кальман з виразом зарозумілості на обличчі. – Від цього може потерпіти ваша дослідницька робота. А її вкрай потрібно прискорити.

Уже. Йдучи до дверей, Кальман наче мимохідь кинув:

– Можуть початися балачки про спеціальну тактику зволікання, про свідоме послаблення оборонної могутності нашої країни.

Мерлан Метіус підвівся з-за письмового стола на весь свій велетенський зріст. Він ладен був кинутися на Кальмана.

Прояв одвертої ворожнечі між обома вченими злякав Барна. Він пошкодував, що своїм легковажним вчинком дав привід для цієї зустрічі.