Текст книги "Атомний вогонь над океаном"
Автор книги: Курт Герварт Балль
Соавторы: Лотар Вайзе
сообщить о нарушении
Текущая страница: 14 (всего у книги 15 страниц)
Раптом з гуркотом розчинилися важкі подвійні двері в кімнату Біт. На порозі стояв Мерлан Метіус, широкоплечий, важкий і надзвичайно збуджений. Він підійшов до Стефсона і Біт, зупинився перед телевізором і втупився в екран. На фоні зелено-блакитної води професор помітив маленький кораблик – «Ураган». Цю картину він бачив в уяві вже кілька днів, вона його невідступно переслідувала. І все-таки вчений сподівався, що випробування не буде проведено.
Метіус відкашлявся і глузливо засміявся.
– Отам, значить, розкриється велика таємниця «чистої» бомби містера Кальмана. Москва припиняє випробування, а ми… – махнув він сердито рукою. – Ми маємо вільну від радіації реакцію Кальмана! Ви були праві, І, Ф. – ваші передбачення підтвердилися. – Метіус кивнув на телевізор і важко сів у крісло.
Умостившись, професор одвернувся від екрана, глянув на Стефсона, Біт і раптом збагнув, що, охоплений почуттям тривоги, безцеремонно вдерся в чужу кімнату.
– Пробачте, я хотів… Я, мабуть, заважаю тут…
– Ви ж знаєте, Метіус, що я тут сам тільки гість, – відповів Стефсон. – Але, зрештою, ми ж повинні побачити, як вибухне грандіозна бомба на честь сторіччя ПЕК, мусимо, так би мовити, бути присутніми при цьому. Тому Біт і попросила вас прийти сюди. Чи, може, вам не хочеться дивитися на це видовище.
Метіус втомлено махнув рукою і відповів:
– А я й забув. Щоб не думати про це кляте випробування, замкнувся в лабораторії і працював над проектом холодного реактора. Адже всі запаси тритію витрачено на експеримент Кальмана. Просто не віриться, що експеримент справді провадять. І саме тепер, коли Москва припинила випробування! Президент Еверет…
Метіус замовк. На екрані телевізора раптом запалало штучне сонце, воно сліпило очі, було таке яскраве, що, здавалося, розтопить скло телевізора.
Коли полум'я трохи потьмяніло і піднявся гриб диму, Стефсон промовив:
– Контрольна бомба, здається, вибухнула занадто низько над морем. Її все-таки запалили, а це значить, що всі наші сподівання були просто смішними. Випробування провадять, незважаючи на заяву Москви. А що буде далі, не знаю.
Метіус скочив з місця і попрямував до дверей. Він задихався в кімнаті, його тягло на свіже повітря. Але біля дверей професор зупинився, обернувся і, глибоко засунувши руки в кишені, знову повільно підійшов до свого колеги.
– Знаєте, Стефсон, – сказав він, – я розмовляв з президентом Еверетом. Я йому роз'яснив, що експеримент з наукового погляду не може бути чистим ні в якому разі. Я ніколи в житті не старався говорити так популярно. Адже Еверет у ядерній фізиці нічогісінько не розуміє. Та хоч президент і цілковитий невіглас у нашій справі, він мусив би зрозуміти з моїх пояснень, що експеримент не слід провадити. – Метіус перевів подих. – І що ж мені відповів містер Джеймс Еверет, президент Першої електричної корпорації – ця стара людина з пергаментним обличчям? – Навіть тепер при згадці про ту розмову. Метіуса охоплював гнів. Професор аж почервонів. – «Містер Метіус, – кинув недбало Еверет, – навіщо ви мені розповідаєте про це? Ви мали можливість зробити все краще. Чому ж ви не зробили? Чому ви не подарували корпорації нову конструкцію до дня її ювілею? Мені вчувається у ваших словах заздрість безталанного конкурента». Отак він мені відповів, Стефсон. Кажу вам святу правду. Я, звичайно, теж не змовчав. «Сер, – зауважив я, – коли ви вбачаєте в мені конкурента містера Кальмана, будь ласка, залишайтеся при своїй думці. Ви можете також не рахуватися з науковими міркуваннями про наслідки атомної реакції. Але рішення Москви мають спонукати вас…» Та Еверет перебив мене: «Містер Метіус! Хірург, піаніст чи гравець у бейсбол, може висловити свою думку про цю політичну справу з таким же знанням, як і фізик-атомник, тобто без будь-якого знання. Лишімо, будь ласка, політичні й економічні питання для тих, хто їх хоч трохи розуміє…» Я дозволив собі перервати на цьому розмову. Можливо, це було неввічливо, але інакше я не міг.
Розповідь професора дуже здивувала Стефсона. Метіус, виявляється, змінився, став зовсім іншою людиною.
– Ви надто довго закривали очі на те, що відбувається в житті, – промовив Стефсон, поклавши колезі руку на плече. – Погляньте навколо, Метіус. Лінус Полінг зумів зібрати тисячі підписів проти ядерної зброї і випробувань. І це ще далеко не всі, хто повинен був би протестувати. А от Едвард Теллер підтримує божевільні плани реакційних політичних діячів і промисловців. Він удесятеро гірший за Кальмана. Мужніх людей, таких, як Браун, звільняють, мене підозрюють у чому хочуть, усунули від роботи, мені погрожують. Інакше й бути не могло, бо ми протестуємо надто неорганізовано. Нам бракує згуртованості, яка могла б протистояти еверетам і вільсонам.
Метіус замислився, помовчав., потім сказав усе ще невпевнено, трохи безпорадно:
– Тут, у Мехіко-Занді, ніколи не було ніякого «ми». Що ж можна зробити тепер?
– Якби ви мені раніше більше вірили, Метіус. Думаю, – звернувся Стефсон до Біт, – у нас досить часу і ти зможеш розповісти професорові Метіусу про запис на плівці?
Біт коротко переказала розмову, яка відбулася між Вільсоном і Брекдорпом.
Метіус сидів із стиснутими кулаками в кріслі. Коли Біт закінчила розповідь, він щось пробурмотів, потім рвучко встав з крісла.
– Отже, експерименти провадитимуться далі, тут ми нічого не можемо змінити. – Він заговорив упевнено, по-діловому, це знову був учений. – Вибух «чистої» бомби Кальмана, або, правильніше сказати, «чистої» бомби Вільсона, відбудеться через годину. Я кажу бомби Вільсона, бо Кальман і сам знає, що вона не може бути чистою…
– Це не зовсім так, Метіус. Для Кальмана об'єкт чистий. Аналізи, зроблені у вашому «барі привидів» після звільнення Гаррімана…
– Я протестував проти його звільнення, – перервав Метіус Стефсона. – Але звільнення Гаррімана…
– А Ватфілд? – спитав Стефсон.
– Ватфілд? Що можна про нього сказати? Людина, яка вміє працювати ретельно й точно. Але з Гарріманом його порівнювати не можна.
– Цей старанний науковець зробив такі аналізи для Кальмана, які підтвердили правильність його теорії, – цілком спокійно зауважив Стефсон.
– Що ви хочете цим сказати? – Метіус примружив очі. – Ви вважаєте, що один з моїх співробітників дав результати аналізів неточні і не бездоганні з наукового погляду?
– Не один з ваших співробітників, а один із співробітників Лекса Шпрінгера, що працює у вашому відділенні.
Метіус пильно подивився на Стефсона.
– Звідки ви це знаєте? – хриплим голосом спитав він. Біт простягла йому густо списаний аркуш паперу.
То був протокол, якого передав Тедду О'Брайєну Адамс.
Цей Адамс сам чув, як Ватфілд казав, що Кальман дістане такі аналізи, які йому потрібні. «Мені б хотілося глянути на цього бідолаху, – іронічно зауважив Ватфілд, – коли він всупереч аналізам побачить атомний сніг…»
Метіус прочитав протокол один раз, другий, третій. Повернув документ Біт і оглянувся, наче щось шукав. Потім, човгаючи ногами, мовчки вийшов
Добувшись до «Урагана», Хріс Браун полегшено зітхнув. Барн і Стіпс за ним не полетіли, а якби, й полетіли, то все одно не змогли б примусити його повернутися.
Хріс насилу піднявся на «Ураган» вузьким трапом, що лишився висіти після того, як з корабля зійшли останні робітники. Браун заплющив очі. Здавалося, він зовсім забув, що сидить в буквальному розумінні слова на пороховій бочці. На кораблі було чудово. Цілковита тиша. Сонце гріє. Повіває легкий вітерець. Отут він, можливо, і видужав би. На цю думку Браун стрепенувся. Видужати! Наче він заради цього приїхав сюди. Минають дорогоцінні хвилини, а він сидить і мріє. Хріс важко підвівся і одразу ж відчув, який кволий. Браун провів тильною стороною руки по очах і раптом побачив сліпуче сяйво над океаном, його пройняв такий біль, наче йому просвердлюють мозок розпеченим залізом. Хріс упав на палубу, закрив голову руками і закричав. Загриміло, наче небо розверзлося і тисячі гроз з'єдналися в одну. Від страшенної сили гуркоту в Брауна мало не лопнули барабанні перетинки. Він заплакав, як дитина. Спробував розплющити очі, але біло-голубе полум'я все ще нещадно сліпило його.
Сильний поштовх ледве не зірвав корабель з якорів. Судно застрибало, дошки на палубі розхиталися. Спека була нестерпна. Браун почував себе так, наче його кинули у велетенську піч або в казан з киплячим маслом. Пригадалося прочитане колись повідомлення, що в Хіросімі тінь якоїсь людини запеклася на камені, а самої людини не знайшли…
Більше Хріс не міг ні кричати, ні плакати. Мабуть, він уже мертвий. Трохи згодом до нього долинув чийсь стогін, минув ще якийсь час, і Браун нарешті, зрозумів, що чує свій власний голос.
Хріс спробував підвестися. Це йому не вдалося. Він судорожно вчепився в якийсь канат. Перед очима все розпливалося. «Мабуть, я осліп», – подумав Хріс. Йому стало моторошно. Браун знову впав з одним тільки бажанням – вмерти, якнайскоріше вмерти. Але тіло боролося проти смерті, і він пересилив себе.
«Ураган» дуже гойдало. Сили Хріса танули. Він випустив з рук канат і поповз до поручнів. У цю мить Хріса накрила морська хвиля, перекотившись через нього. Ноги Брауна вже опинилися за бортом, але він міцно вхопився обома руками за якийсь стовп і поступово знову видряпався на палубу. Дістатися до трапа, сісти на катер і поїхати геть з цього клятого місця, з цього пекла, перш ніж вибухне пекельна машина в череві корабля.
«Ураган» знову спокійно стояв на місці. Спека трохи спала. На висоті кількох кілометрів над морем здійнявся гриб диму, який кидав тінь на корабель. Димова хмара мінилася барвами, була сіра, жовтогаряча, блакитна і зелена.
Браун збагнув, що то вибухнула контрольна бомба Кальмана, його мозок знову міг усе зважувати і аналізувати. Контрольна бомба мала вибухнути на висоті піка Евереста. Він пригадав, начебто чув комарине дзижчання літака. Бомба впала надто низько, вона вибухнула дуже пізно. Очевидно, механізм запалу спрацював не так, як було розраховано.
Хріс побачив, що поблизу трапа гойдається на хвилі його катер, і це знову надало його мисленню ясності. Знешкодивши бомбу, він може коли завгодно відпливти від «Урагана». Дія невеликої контрольної бомби була жахлива, а дія надпотужної водневої бомби буде в тисячі разів жахливіша. Браун міркував цілком тверезо: зійти вниз, зробити там усе що треба, піднятися на палубу, сісти на катер і поїхати звідси. Все здавалося таким простим, наче звичайне науково-технічне завдання.
Скільки могло минути часу? Хріс побоювався, що годинник після вибуху йде неточно. Треба поспішати. Руки намацали мідні поручні сходів, що вели з палуби вниз. Оглянувшись, назад, Браун побачив, що вітер жене над поверхнею залитого сонячним сяйвом моря радіоактивні пластівці. А може, вони не радіоактивні, може експеримент Кальмана таки вдався? Браун вийняв з кишені дозиметр, простягнув його до внутрішнього трапа і став за вузенькими дверима, щоб захиститися від сніжних пластівців, адже він їх доволі дістав тоді, коли ремонтував трубу реактора.
Глянувши на лічильник Гейгера, Хріс злякався. Стрілка коливалася біля крайньої точки шкали, показуючи найвищу для цього приладу променеву інтенсивність. Шукаючи захисту від радіації, Браун скочив униз і зупинився, щоб перевести подих.
Які марні людські зусилля! Що він на цьому кораблі мусить зробити? Знешкодити бомбу, одну-єдину. А завтра чи післязавтра ті пани запалять інші. Яка користь з його подвигу? Хріс віддав своє життя, пожертвував заради науки здоров'ям. Жінка, яку Браун кохав, полюбила іншого, його наступника за експериментальним столом і друга, котрому він колись урятував життя. А тепер Хріс Браун має зберегти їм життя, захистити їхнє кохання. Захистить їх, а сам здохне від променів! Чому люди не повстають проти цього? Чому не здіймають бучу на весь світ? Чому могутній народний рух не змете геть креатури, що накликають на людство нещастя за нещастям, роблять злочин за злочином? У повітрі падає атомний сніг, він падатиме і далі, у світі і далі гуркотітимуть громи, сліпитиме очі нестерпне полум'я, розверзатимуться земля й небо, міста і села будуть поховані під попелом і уламками, все людство загине. І чому? Тільки тому, що ніхто не дасть по руках кільком божевільним. А коли це, нарешті, буде зроблено, над головами людей – тих, хто зараз живе, і тих, хто тільки має народитися, – ще довго висітиме страшна небезпека. Ні, цього ядерного випробування не можна допустити, бо воно покладе початок новій, ще облуднішій брехні…
Браун підвівся і пошкандибав далі. Раптом він знову зупинився і прислухався. Невже мотори не працюють? Чи не стали вони, коли «Ураган» гойдало повітряною хвилею. Ні, ні, працюють. Він пішов на шум моторів, штовхнув двері. Перед ним було освітлене приміщення – мабуть, трюм «Урагана». А онде стоїть велетенський безформний предмет – воднева бомба метрів п'ять заввишки.
Повіяло крижаним холодом. Праворуч, біля моторів, ритмічно гули поршневі насоси електричних холодильників. Браун відчув, що його мокрий одяг починає замерзати. У трубах холодильника температура становила мінус 250 градусів. Тільки така температура могла зберегти в кожусі бомби тритій і дейтерій у рідкому стані. Це було дуже важливо, бо з підвищенням температури тритій і дейтерій почали б розширюватися і розірвали б кожух бомби.
Хрісу Брауну стало дуже холодно, здавалося, що в нього замерзають нутрощі. Побачивши велетенську бомбу, він знову втратив мужність. Усім єством відчув цілковиту самотність. Чи є взагалі у всьому Тихому океані, між Аляскою й Антарктидою, ще хоч одна людина, крім нього?
Ось поруч страховисько, яке має вибухову силу, еквівалентну п'ятнадцяти мільйонам тонн тринітротолуолу. Це значно більше від тих шести мільйонів тонн вибухового матеріалу, які було скинуто за всю війну на Німеччину і Японію разом.
Зовнішній кожух бомби був густо обплетений охолодними трубами – змійовиками. Всередині кожуха містився метал X, з допомогою якого Кальман, на основі аналізів, що їх сфальсифікував Ватфілд, хотів зв'язати нейтрони. Браун знав, що ця реакція перетворить і небо, і воду в пекельне вогнище радіоактивних променів. Це страховище знову кине в атмосферу величезні маси радіоактивного пилу – того стронцію 90, який роз'їв його, Хріса, кістки і ось уже багато років щодня пожирає людей в Японії. Крім того, в атмосфері з'явиться ще й небезпечний вуглець 14.
Є тільки одна можливість перешкодити реакції: вивести з дії мотори. Тоді важкий водень поступово нагріється, розшириться, розірве стальний кожух і витече з нього. А без важкого водню немає водневої бомби, в крайньому разі лишиться тільки невеличка плутонієва бомба запалу, в яку вмонтовано іскровий прилад для прийняття команди на вибух. До цієї маленької бомби він не добереться. Вона, якщо запал спрацює, теж викине в повітря радіоактивні промені, але тільки мізерну частину того, що могла б дати ця велетенська воднева бомба.
Браун підійшов ближче – він уже подолав страх і уважно оглянув пласку бомбу. Виблискуючи сріблом, метал, здавалося, всміхався до нього.
Хріс усе більше мерз. Очі його нишпорили по системі охолодних труб, а мозок працював цілком тверезо, роблячи підрахунки. Під тиском газів, що почнуть розширюватися, металевий кожух протягом п'ятдесяти-шістдесяти хвилин розпадеться. Отже, Брауну лишиться година для того, щоб вибратися з трюму, завести мотор на катері, дати повний газ і вийти з небезпечної зони. Запальна плутонієва бомба неодмінно зруйнує корабель. Але є й інша можливість. Осколки розірваного кожуха ще до вибуху зроблять діри у дні корабля. Тоді плутонієва бомба вибухне під водою, викликавши щось на зразок підводного землетрусу.
Коли Хріс добувся до моторів, його раптом сильно штовхнуло. Права стіна трюму наскочила на нього. Втративши опору під ногами, він, мов мішок вати, впав на труби охолодження і застогнав від болю. По «Урагану» вдарила височенна хвиля, піднята вибухом контрольної бомби, яка опустилася надто низько. Від повітряної хвилі корабель мало не зірвало з якорів. Тепер на судно з гуркотом навалилися морські хвилі. Вони підхопили його і шарпали з боку на бік. Качка була така сильна, що Хрісу довелося вхопитися за крижані прилади, інакше його, як м'ячик, кидало б по всьому трюму. Важко було дихати. Від холоду і качки Хрісу стало зовсім погано. Він закричав, почув, як його крик відбився луною на другому кінці трюму, і знепритомнів.
Брауна знову розбудили холод і біль. Здавалося, ніби його тіло прилипло до розпечених колосників. Поступово Хріс зрозумів, що його ліва рука примерзла до крижаного страховиська. Напруживши всі сили, Браун відірвав її од холодних труб, залишивши на них шматки своєї шкіри й м'яса. Переборюючи страшенний біль, Хріс, ледве дибаючи, почвалав до моторів. Удари хвиль, здається, вже послабшали.
Браун усе робив машинально. Якби він почав думати, то, певно, втік би з трюму. Вчений заспокоював себе тим, що виконує звичайне наукове завдання: йому доручено знешкодити бомбу. Адже в Брекдорпа нерідко виникали дуже дивні ідеї, які він доручав здійснити своїм працівникам. Браун бачив себе на трубі реактора, де боровся з шлангом, який ніяк не хотів пролізти в трубу. Ні, зараз він не на трубі, а в трюмі і копирсається пальцями в дротах системи запалу. Брекдорп міг би доручити цю справу здоровій людині. Як він, Хріс Браун, обідраними руками, пальцями, що ниють від нестерпного болю, витягне дріт з гнізда? Може, це зовсім не його руки…
Брауна трусило, як у лихоманці. Раптом у трюмі стало зовсім тихо і темно. Припинився шум моторів. Чому не чути мелодійних, ритмічних звуків руху поршнів у насосах, як і коли згасло світло? Браун широко розплющив очі, затамував подих і прислухався. Нічого не чути, трюм заповнила сіра темрява. Тиша і темрява почали гнітити Брауна, наче душили. Він сидів у череві корабля, який об'якорився десь між Аляскою і Антарктидою, біля найжахливішої з усіх будь-коли вигаданих людиною бомб.
У Мехіко-Занді на випадок аварії завжди було запасне автоматичне освітлення. Тоді, на трубі реактора, він хоч бачив сонце…
У темряві почулося легке шипіння, потім до нього приєдналися якесь дзижчання і скрегіт корабля, що гойдався на хвилях. Шипіння то припинялось, то знову виникало.
Браун повільно опустився навколішки, сперся ліктями на підлогу. Дзижчання, що скидалося на сичання отруйної змії, свердлило йому мозок. І чого він приїхав сюди? Нехай би все робилося так, як було намічено.
Він пригадав героїв з прочитаних книжок. Які ж то були сильні люди! Вони не стогнали й не скиглили! А він?
Хріс, напруживши сили, поповз далі і раптом побачив на підлозі перед собою тонесеньку смужку світла. Браун засміявся мов божевільний. Світло! Поряд був трап на палубу, по якому він зійшов униз. На протилежному боці сходів світить сонце, там блакитне небо, там тепло і там падає сніг Кальмана!
– Просто дивно, Хріс, що ти все витримуєш, – сказав він сам собі. – Твої скалічені кістки, певно, гумові. Мабуть, професор Едвард Теллер має рацію: радіоактивність створює нову людину – людину з гуми…
Браун знову засміявся. Потім почав важко підніматися вгору, сходинка за сходинкою, глибоко вдихаючи свіже повітря. Заражене воно радіоактивністю чи ні – байдуже. Це не мало тепер ніякого значення, йому треба зберегти лише стільки сил, щоб вдержати в руках кермо катера і дотягти до острова. Ще одна година, тільки одна-єдина година, і він зустрінеться з Барном і Біт. Ні, ні. Біт на острові нема. Хріс підвів голову над останньою сходинкою і виглянув на палубу, його очі побачили жахливу картину, але в нього вже не було сил реагувати на неї. Важкі морські хвилі не залишили на палубі жодного предмета цілим – усе було побите, поламане, вщент зруйноване.
Браун зробив останнє зусилля і видерся нагору. Було приємно відчути ласкаве тепло сонячних променів. Він ліг на палубу, глибоко дихаючи. Хвилі, певно, добре помили палубу, сполоснувши сніг Кальмана в море. Його пожеруть риби. На рибних базарах Японії знову продаватимуть радіоактивну рибу. В Індії знову падатиме радіоактивний дощ – корови жуватимуть радіоактивну траву, а діти питимуть радіоактивне молоко…
Хріс Браун проліз крізь навалені на палубі дошки й балки. Тепер він відчував себе значно дужчим: може, то сонце додало йому сили. Смерть лишилася позаду. Браун ішов назустріч життю. Як довго він ще протягне – не має значення. Поки що зараз він переміг!
Хріс почвалав уздовж поручнів до того місця, де висів трап. Глянув униз і спочатку не зрозумів», що сталося. Трап десь на половині висоти поламали і знесли хвилі. А де ж катер? Нема!
Браун повільно сів на палубу, його очі, немов у божевільного, блукали по морю. Солоні бризки били йому в обличчя. Обома руками він учепився в поручні і не відчував гострого болю в покалічених руках.
Його обсипало то жаром, то морозом. Тепер він не може покинути «Ураган». Порятунку нема. Браун упав непритомний.
* * *
Ще залишилося шістдесят хвилин. У ці шістдесят хвилин сталося багато подій!
Професор променевої медицини Джеймс Стефсон від імені американської організації Міжнародного товариства по мирному дослідженню звернувся до президента Сполучених Штатів з вимогою наслідувати приклад Радянського Союзу і припинити ядерні випробування.
У ці ж шістдесят хвилин 86 753 чоловіки і жінки одержали в Сполучених Штатах повідомлення, що наступного тижня їм не треба приходити на заводи і фабрики, бо для них більше не буде роботи.
Американський військовий літак В-47 з водневою бомбою на борту розпався на шматки і пробив поблизу якоїсь ферми в штаті Арізона таку яму в землі, що в ній могли б сховатися три вантажні автомашини. На щастя, бомба не вибухнула.
Лишилося п'ятдесят хвилин…
Френк Вільсон відійшов од товариства і, ставши біля поручнів, утупився вдалину, в море. Він вирішив не радитися з Еверетом. Під час війни йому частенько доводилося самостійно приймати рішення. Тепер він теж на війні, його перемоги чекають у Пентагоні, в Міамі, в Європі, у палаці Фонтенебло, де розмістився штаб НАТО. Він мусить будь-що виграти цю битву! Тільки переможцеві Еверет віддасть трон корпорації.
Ще сорок хвилин…
Гості, запрошені ПЕК на випробування, знову почали збиратися для спостережень у великий зал на «Ізабеллі».
Інженери перевірили телевізор. Техніки щось пошепки говорили в свої мікрофони.
Вільсон десять хвилин тому повідомив гостей ПЕК, що контрольна бомба порівняно з попередніми експериментами показала майже сімдесятипроцентну чистоту. Гості перезиралися між собою, кивали головами і мовчали.
Ще тридцять хвилин…
Над Тихим океаном яскраво сяяло сонце. Його світло, відбиваючись з екрана на стіні, осявало затемнений зал. Увагу всіх прикував невеличкий кораблик «Ураган» посередині екрана. Проте ніхто не помітив, як на його палубі, там, де висів трап, підвелася людина… А втім, по телевізору цього й не можна було побачити.
На нижньому краю екрана часом виникала смужка найближчого острова. Нікому з присутніх і на думку не спадало, що зараз на цьому острові Бари Кальман сидить у літаку «Альбатрос»-і порається біля рації.
Барн не був радистом. Він знав рацію не краще, ніж інші неспеціалісти. Однак крутив ручки, прислухався до гучномовця і натискував на клавіші. В ньому жила божевільна надія натрапити в ефірі на хвилю «Ізабелли» і поговорити з батьком. Проте радіоприймач мовчав. Здавалося, корабель більше не існує. І Хріс ще не повернувся.
Барн глянув на Стіпса і крикнув:
– Але ж вони не можуть висадити корабель у повітря!
Джон Стіпс, не кажучи ні слова, зійшов, з «Альбатроса».
Ще двадцять хвилин… _
Місце біля стенда з приладами у великому залі «Ізабелли» ще порожнє.
Френк Вільсон підвівся з крісла. Куди подівся Кальман? Директор ПЕК попрямував в каюту. Треба простежити, щоб Кальман в останню хвилину не перекреслив його планів. Він постукав у двері, але йому ніхто не відповів. Вільсон натиснув на ручку і ввійшов.
– Містер Кальман, час іти до пульта керування.
Учений сидів на ліжку. Він знизу дивився на Вільсона, як на незнайомого. «Вони прийшли по мене, – промайнуло в хворому мозку Кальмана. – Мене поведуть на електричне крісло. Мене засудили до смерті за вбивство рідного сина і тубільців, за викриття таємниць». Вільсон схопив ученого за плечі і почав трусити.
– Кальман, професоре, опам'ятайтеся!
Джек Кальман підвівся і повільно провів обома руками по обличчю, немовби стираючи всі жахливі запитання, що мучили його. Відтоді, як Кальман прочитав синового листа, він втратив здатність щось робити, нерухомо сидів у своїй каюті. Тепер він знав, що його підло обдурили, використавши віру. в американське століття, спонукали зробити злочин. А коли й цього було не досить, коли він почав, вагатися, йому дали аналізи, які сфальсифікував Ватфілд. Вони були так добре підроблені, що вчений повірив, ніби його теоретичні припущення правильні. А цифри в зеленій папці Вільсона теж сфальсифіковано. Горду віру в себе, в те, що він, Кальман, знає більше за Стефсона й Метіуса, зламано. За кілька хвилин роздумів ненависть Кальмана до Стефсона змінилася безсилим гнівом. Чому Стефсон йому нічого не сказав? А втім, хіба він повірив би Стефсону, хоч би той і сказав! Чому Барн завжди робив йому непевні натяки? Натяки? Хіба син не говорив йому відверто і чесно, що він робить?
Вільсон примружив очі. Він чекав, як поводитиметься Кальман.
Учений випростався і вигукнув:
– Я більше не беру участі в цій брехні!
Вільсон швидко причинив за собою двері каюти.
– Що ви маєте на увазі, Кальман? Ви хочете сказати, що ви нас обдурили, набрехали нам?
– Я вас? Ви мене обдурили. Ось, бачите! – Він узяв з ліжка лист Барна і підняв його вгору.
Вільсон простягнув руку до листа, але Кальман сховав його за спину.
– Схоже, що ви не сповна розуму, Кальман. Візьміть себе в руки! – Вільсон кинув погляд на годинник. – У нас лишилося тільки двадцять хвилин. Ходімо!
– Ніхто не може примусити мене зробити злочин, вбити свого сина і тубільців…
Директор ПЕК вражено подивився на нього.
– Он як, – вигукнув він. – Ви продали нам чисту бомбу, а тепер визнаєте, що матеріали, на підставі яких ви гарантували безпечність своїх об'єктів, сфальсифіковано. Ви, значить, підкупили Ватфілда, а аналізи Гаррімана, якого ви просили звільнити, виходить, були правильні? Гаразд, я вашу справу передаю прокуророві. Завтра всі узнають, що Кальман – каторжник!
Професор вирячив очі на Вільсона. Оце все вчинив він? І завтра піде на каторгу? Він, відомий у всьому світі професор Джек Кальман?
– Я не можу собі уявити, містер Кальман, що вам не потрібні ті п'ятдесят тисяч доларів, які виділено на премію за успішне проведення експерименту. Хіба ви не хотіли стати технічним керівником Мехіко-Занда? Хіба ви не вірите більше результатам своїх власних досліджень? Яке значення мають ті окремі вади в конструкції, що виявилися під час вибуху контрольної бомби? Ви ж зробили чисту бомбу, професоре. – Вільсон трохи помовчав і переконував професора далі: – Невже ви хочете кинути свою батьківщину напризволяще? Росіяни сьогодні припинили ядерні випробування, бо в них уже є чиста бомба.
Однією брехнею більше чи менше для Вільсона не мало значення. Він узяв ученого, який тепер майже не опирався, за плечі і вивів у коридор. Кальман ішов, мов сліпий, ззаду його підтримувала, а краще сказати, підштовхувала рука Вільсона.
Ще п'ятнадцять хвилин…
Стефсон сидів у службовій кімнаті Біт. Щоб відвернути свою увагу від подій на Ратакових островах, він примусив себе зайнятися, перевіркою якихось формул.
Кинувши погляд на годинник, професор сказав:
– Метіус більше не повернеться.
– Він зараз зайде, – відповіла Біт, що стояла біля вікна. Вона побачила, як у цю мить до будинку під'їхав електрокар і з нього вийшов Метіус.
– Ви можете зараз працювати? – ввійшовши, здивовано спитав колегу Метіус.
– Звичайно. Коли оце закінчиться, – показав Стефсон на телевізор, – нам треба буде знову взятися за дослідження, зонову творити. А як посувається ваша робота над холодним реактором?
Метіус, трохи повагавшись, вийняв з кишені складений учетверо, зім'ятий аркуш паперу з якоюсь схемою і розгорнув його на маленькому столику. Він знову був діловою людиною, вченим.
– Це, звичайно, тільки перший начерк, Стефсон. В остаточній схемі буде враховано силу дії транзисторів. Нещодавно я розпочав кілька серій експериментів у двох корпусах, щоб знайти найдійовіші напівпровідники, здатні перетворити окремі види променів у енергію. Я замовив підприємствам фірми нові високоякісні напівпровідники. Брекдорп спершу був проти цього. Тоді мені довелося нагадати йому, що всі запаси тритію витрачаються на досліди Кальмана, і я, таким чином, змушений припинити експерименти.
На екрані телевізора знову з'явилося зображення Тихого океану.
– Події розвиваються далі, – промовив Метіус, безпорадно показуючи на телевізор. Його жест свідчив про безсилля однієї людини в боротьбі проти могутніх еверетів, вільсонів, брекдорпів. – Сфальсифіковані результати дії контрольної бомби уже, мабуть, розіслано по всіх інстанціях. Тепер ця облудна брехня викличе велику сенсацію.
Ще десять хвилин…
Коли Хріс Браун отямився, він лежав на нижній сходинці трапа, що вів на середню палубу. Як він там опинився, Хріс не знав. Море заспокоїлося. Сонячне світло приємно зогрівало його тіло. Браун здивовано оглянувся довкола. Адже тільки-но в нього була Ліліан Бредлі, вона тримала на руках чудового веселого малюка. Дитина її зовсім не потвора.
Потім прийшла Біт Стефсон, взяла його за руку, і вони пішли разом до річки. Чому ж він лежить серед руїн на палубі «Урагана»?
Нарешті, він збагнув, що то все було марення. А оце, що він бачить зараз, дійсність! Небо, ясне, голубе. Яскраво світить жовтувате сонце. І море, зеленувато-блакитне, повільно котить із безкраїх просторів важкі хвилі. Жорстокий біль у кістках теж дійсність так само, як і рани на руках та пухирі від опіків.
Хріс Браун подивився перед себе. Під ним, унизу, в трюмі, стоїть воднева бомба. В ній під впливом підвищеної температури дедалі більше розширюються тритій і дейтерій, тиснучи на півкулі кожуха. Браун глянув на годинник: іде чи зупинився? Залишилося ще, мабуть, хвилин десять. Більше в нього часу немає. На що немає часу?
Хріс знову глянув на море. Там десь, далеко за обрієм, лежить острів, і на ньому сидить Барн. Але ж там іще щось було? Ах, то пороги річки Сан-Жаклін. І ще десь є Стефсон і Біт. Дівчина, якій він ніколи не наважився сказати, що кохає її. А тепер її кохає Барн, і вона любить Барна, а Барн сидить на острові. І Стіпс з білим літаком «Альбатрос». І ще там є пальми, хатини і тубільці, жінки й діти, обличчя яких спотворені жахом. А чому там нема чоловіків, крім зовсім старих? Коричневі обличчя, чорні очі, голі тіла, Барн, Стіпс, «Альбатрос» – усі вони загинуть разом з ним, згорять, як він згорів тоді на реакторі. Ті п'ятнадцять мільйонів тонн збаламутять увесь океан, і людей змиє з острова… Ні!
